Розділ 1 – На пляжі

Хікару стояв по коліна в морській воді, а вітерець холодив щойно змочену хвилями шкіру ніг. Закінчивши наспівувати, Хікару поглянув на Йошікі. Той, здавалось, милувався ним із берега.

— Перед смертю справжній Хікару сказав: “Я не хочу, щоб Йошікі страждав. Я не хочу, щоб він був самотній”. Я почув та виконав бажання, і ось я тут, — мить повагавшись, він нарешті промовив. — Вибач, але, схоже, я не зможу виконати його до кінця. Напевно, я повернуся в гори.

Йошікі мовчав і шоковано витріщався. Болісне відчуття охопило його розум — найбільший страх щойно прозвучав із вуст Хікару.

— Останнім часом я постійно нападаю на тебе. Схоже, це виривається моя справжня сутність, яка прагне заповнити порожнечу в собі й тому жадає людських душ, — він на мить затих, а очі почервоніли. — Людині цього не зрозуміти. Думаю, я завжди був таким. Я вже вбив багатьох людей. Можливо, знову почну вбивати, але я не хочу вбити тебе, Йошікі.

— Ан-ну чекай, — сам не впізнаючи свій голос, прохрипів Йошікі. Усе його тіло невпинно, безконтрольно трусилось.

— Якщо я повернусь на ту гору, то принаймні до кінця твого життя все буде спокійно.

Йошікі після миті розгубленості раптово переповнила лють.

Невже він не розуміє? Чому він так чинить зі мною?

— Ах ні, ти не можеш так вчинити! Навіщо ми тоді це досліджували!

Наче не чуючи нічого навколо, Хікару продовжив:

— Монстр зникне, а ти зможеш нарешті прийняти смерть Хікару. Житимеш звичайне життя довго і щасливо.

Нарешті терпіння Йошікі тріснуло, і він ринув з місця.

— Але ж ти хочеш тут залишитися! Довбаний придурок! — Крок за кроком у взуття набралася прохолодна морська вода, а одяг прилип до тіла. Він схопив Хікару за комір і, притягнувши ближче, закричав на весь голос: — А що з тією половиною себе, яку ти мені дав?! Ти ж безсмертний, так? Ти можеш позбутися його тіла, коли захочеш!

Вони, здавалось, вічність стояли так, а Йошікі відновлював дихання. Сльози навертались йому на очі, і він сам не міг зрозуміти, чому йому зараз так боляче.

Хіба не я намагався власноруч його вбити? Що ж тепер трапилось, що я не хочу його відпускати?

— Насправді… я не знаю.

— Бачиш? — Обличчя Йошікі набуло божевільного виразу, а широко розплющені очі вдивлялись кудись углиб, у саму душу Хікару. — Ми навіть це ще не дослідили. Я не погоджуся на такий бездумний план!

Кістки побіліли на руках від бажання зацідити Хікару.

Як він може бути таким дурним? Як може чинити так жорстоко?

— Але ж це єдиний план, який у нас є, — промовив невпевнено Хікару. — Не знаю, чи він правильний, але який є.

— А-А-А!

Йошікі з криком ударив його в груди. Сльози одна за одною котились по щоках.

— Боляче? — Заверещав він. — Сподіваюся, бо мені дуже боляче. Як ти так легко збираєшся мене кинути? Хто я для тебе? Пусте місце?

Хікару продовжив, наче не збираючись відповідати на питання. Слова прощання продовжували литися з його усміхнених вуст.

— Мені було дуже приємно проводити час із тобою, Йошікі. Для тебе я, напевно, був лише заміною Хікару, тож ти сумуватимеш не за мною. Незважаючи на те, хто я, ти дав мені так багато. Я… — він на мить замовк, ніби підбираючи слова. — Я люблю тебе, Йошікі. Хоча це, напевно, не в романтичному сенсі, але й не в дружньому. Як на мене, це не схоже на будь-яку людську емоцію. Це щось набагато складніше.

У вухах Йошікі пульсувало й пищало. Він уже нічого не чув. Купа думок переповнювали його голову, від чого вона стала такою важкою.

Любить? Мене? Що відбувається?..

Він схилився, ноги ледь трималися рівними, а світ віддалявся.

— Але все одно, це те, що я дійсно відчуваю. Не як Хікару, а як монстр, яким я насправді є.

Ні, не потрібно бути нормальним. Хто тут ще монстр? Я зараз задихнуся. Це я монстр, я завжди приховував своє справжнє я. Саме тому я і хочу, щоб у тебе все було добре. Тому що поруч із тобою у мене також все добре. Весь цей час я був егоїстом…

З потоку думок його вивільнив голос:

— Йошікі, дякую тобі за все.

— НІ-І-І! Ти не заміна Хікару! Чому ти здаєшся? Кажеш мені рухатися далі? А ти подумав, куди я буду рухатися без тебе? — Йошікі схопив того за зап’ястя. — Хіба ти не знаєш, як я заради тебе старався?!

— Ти думаєш, мені це подобається? Я теж не хочу йти, — закричав Хікару у відповідь і повалив Йошікі з ніг.

Тепер один сидів по груди у воді, досі міцно тримаючи чужі руки, а одяг тісно огорнув кожен його вигин, а другий стояв на колінах, схилившись над ним. Легкого руху вистачило б, щоб вони за мить повністю опинились під водою. Втомлені голоси тепер звучали зовсім тихо.

— Тоді навіщо ти все це говориш?

— Не заважай, я вже все пояснив, я повертаюся в гори.

— Я також монстр. Хікару, мені байдуже, що ти вбивця. Я хочу бути з тобою. Ти ніяка не заміна того Хікару…

Йошікі охопив його за талію і міцно притисся до нього. Мокрий тепер із голови до ніг, він відчув легкі пестливі рухи, що куйовдили волосся. Від кожного дотику, наче електричний заряд, розходились досі невідомі відчуття. Йошікі боязко поглянув угору.

— Хікару, я не хочу, щоб ти зникав із мого життя. Я гівняний егоїстичний мудак, — промовив він крізь схлипи.

На його здивування, на обличчі у відповідь красувалася посмішка, така знайома і нова водночас.

— Ти справді так думаєш? Ну добре. Чуваче, довго ти тягнув. Не розкажеш, що мені тепер робити?

— Ти ж залишишся? Правда? — Теплий погляд згори відповів на все без слів, і камінь, що був на душі, нарешті впав. — Пішли, нам сьогодні треба ще знайти, де заночувати.

Обидва неспішно звелись на ноги та пішли в бік невеличких пляжних хатинок.