Розділ 4 – Танака і примари

Виття хвилею поширилось всією стежкою. За мить всі крамнички рвучко позачинялись і настала підозріла тиша. Унукі миттєво потягнув Йошікі за руку кудись в сторону дерев. Кіт лишився доїдати морозиво, що тепер розтікалось тротуаром.

– Швидше, Йошікі, сховайся за мною і мовчи. – Напружений вигляд Унукі виражав вбивчу ауру, а слова були наказові.

З чола Йошікі стікав піт, а серце скажено калатало. Вони стояли сховавшись за деревом у тіні крони. Унукі досі міцно стискав руку, на тому ж місці, де вже була мітка його пальців. Через деякий час вони нарешті побачили. Дорогою йшов той самий чоловік з мечем і ніс клітку з хом’яком перед собою. Тваринка скажено крутилась в колесі, видаючи скажений звук на фоні всеохопної тиші.

Очі Унукі поступово набули червоного світла. Йошікі стояв за спиною, охоплений панікою.

Це він що, захищає мене? Кого це ще тут треба захищати? Унукі ж сам казав, що та катана непроста. Його шрам на шиї ніяк не зникне і болить щоразу сильніше. Я так не можу. Цього разу я маю його захистити.

За хвилюванням тепер прийшло розуміння ситуації, а з ним і рішучість.

– Унукі, пусти мене і тікай. – Пошебки процідив Йошікі. – Ми не знаємо, чого він хоче, але одного разу він вже зніс тобі голову. Я… Я не хочу тебе втратити.

– Ти здурів? Мовчи і стій на місці. Я все зроблю. – Відповів півтоном Унукі з виразним обуренням.

– Та не мене тут треба захищати! Ти що, померти хочеш? Що, як цього разу він зробить щось правда смертельне?

Чоловік зупинився прямо біля дерева, за яким ховались двоє і повернувся лицем. Хом’як зупинився. Унукі притиснувся до дерева спиною, одна рука притягла Йошікі поближче, а друга закрила йому рот. В голові Йошікі градом посипались дрібні спогади зі сну. Схоже дерево, схожа поза, та сама істота.

Який же він був красивий в моєму сні. Колись я хотів попросити його про інше, але тепер, якщо він запропонує виконання бажання, я знаю, що скажу. Нехай він більше не ховається при мені за лицем Хікару. Нехай буде собою.

За спогадами про прекрасне пронеслись і згадки про дії, що там відбувались. Невідомо чому щоки у відповідь залились рум’янцем, а очі замружились. Як пощастило сховати свій погляд під довгими пасмами волосся.

В цей момент ззаду прямо на спину незваного гостя стрибнув Міцура зі скаженим нявканням та шипінням. Очі чоловіка оголились, коли окуляри впали на землю. Він зашпортався і навпочіпки відбивався від кота. Руки безладно носились у повітрі, поки він невдоволено бурчав собі під ніс.

– Він фо, фліпий? – Промичав з явним здивуванням Йошікі.

– Схоже на те. Ходімо, це наш шанс. – Відповів Унукі, прибираючи долоню з його рота.

Хлопці пробігли між рідкими рядами дерев і кущів та сховались в одній із пошарпаних крамничок. Всередині нічого не було окрім стола з побитим посудом. Обидва сильно задихавшись важко сіли на підлогу. Напруга не спалала, а голоси були все такі ж тихі.

– Гадаєш він нас переслідує? – Запитав Йошікі.

– Схоже на те. Це вже вдруге ми з ним опиняємось в одному селищі.

– До речі про село, воно не здається тобі дивним?

У відповідь Унукі довго дивився на нього. Після мовчання він таки підтвердив.

– Угу. Дивно, що ти теж це відчув. Це село примарне. Воно пусте. Ці будинки та крамнички населяють привиди. Не тільки продавці, я бачив тут і живі предмети.

В цей момент щось в тілі Йошікі без попереджень рушило з місця. З відчутним пульсуванням вся його свідомість переповнилась жагою. Він намагався за щось схопитись, але натомість згріб зі стола рештки парцеляни. Він важко дихав.

Тук.

Тук.

Тук.

Тук.

Серце сильно пульсувало в грудях, а жар знову повернувся. Йошікі знесилено відкинув голову.

– Унукі… Будь ласка допоможи.

– Що? Що з тобою знову? – Унукі у відповідь з явним хвилюванням витріщався.

– Зроби щось, приведи мене до тями. Я зараз зійду з глузду… Хоча ні. Не лізь!

Унукі не міг не наблизитись. Його дуже турбував стан юнака.

З грудей Йошікі ледь помітно пробилась звивиста форма, що потягнулась в сторону Унукі і вже за мить торкнулась його тіла. Реацкія була миттєвою, як електричний розряд.

Унукі знов втратив контроль. Дивакуваті візерунки розрослись в усі сторони з його шиї та очей. Це було схоже на усі минулі рази, тільки Йошікі не пручався. Він самовільно потягнувся на зустріч. Руки ковзнули і з’єднались в обіймах. Свідомість обох була спотворена. Сама їх природа тягнулась на зустріч одна одній.

На шиї відчувся тиск зубів Унукі. Цівка крові стікала і всотувалась в тканину сорочки. Візерунки танцювали і з’єднували тіла воєдино, прослизали під шкіру і охоплювали душу. Зуби перемістились і впились в ключицю.

– А-а. – Закричав Йошікі від болю.

Унукі повернув собі контроль і хотів відсунутись та втекти далі, ніж минулого разу. Тепер він точно знав, що перетнув межу і нашкодив Йошікі. Руки хлопця у відповідь ще сильніше вчепились у спину Унукі, залишаючи сліди він нігтів.

– Ні… Не йди. Не залишай мене. – Почувся хриплий голос Йошікі крізь пелену бажання.

Як тільки опір трохи зменшився, Унукі був затягнутий в пристрасний поцілунок. Стара гнила підлога прогиналась та скрипіла під їх тілами. Теплі м’які губи Йошікі відчули на смак власну кров, злизану з рота Унукі. Солонуватий присмак ще більше зводив Йошікі з розуму. Язик ковзав туди-сюди, а губи обох потріскались і розчервонілись.

Перші проблиски свідомості почали з’являтись. Ледь відірвавшись Йошікі промовив.

– Не йди. Я кохаю тебе. Не як звичайна людина. Як монстр. Як ти. – Він безсило чіплявся за фігуру перед собою, а очі були вологі.

Після цих слів він остаточно прийшов до тями, але разом з тим був неймовірно знесилений. Йошікі поклав голову на плече Унукі. Той в свою чергу лише безсило ошелешено витріщався на Йошікі. Жодних слів чи жартів не приходило на думку. Він точно не чекав на такий поворот подій.

– Ти … що? Що це було?

– Що це було? Мм.. Я напав на тебе.

– Напав? Тобто як я?

– Щось типу того. – Йошікі мовчав, підбираючи слова. – Я. Я мав раніше зізнатись. Та частинка тебе… Вона загубилась десь в мені.

– Як це? В сенсі загубилась? Як це трапилось? – Паніка підступила до горла Унукі.

Йошікі відповідав у все ще млявому стані, а руки слабко потяглись рукою вгору по шкірі.

– Я повісив його собі на шию. Він був такий теплий, заспокійливий… Коли я прокинувся, він вже зник десь тут. – З цими словами він ткнув себе в центр грудної клітини.

– Дай погляну. – Унукі обережно поклав хлопця на спину і розстібнув сорочку. Тільки тепер він побачив.

Душа Йошікі змінилась. Вона повністю злилась з тією частиною. Відтепер Йошікі точно не був простою людиною, але ким він зараз є, напевно ніхто не відповість. Йошікі в свою чергу не бажав розказувати далі і згадувати про той дурнуватий сон. Хоча тепер він не міг втриматись від думки.

Невже тоді, коли я засунув руку в живіт Унукі, йому було так само приємно? Якщо так, то я готовий зробити це знову. 

– Йошікі, ти божевільний? Що тепер з тобою буде?! – З трохи божевільним сміхом спитав Унукі. Шок почав проходити і на його заміну прийшла злість та страх. – Що нам тепер робити? Нам не можна було ще більше змішуватись.

– … Вибач, я бовдур. – Голос Йошікі тремтів, а плечі почали здригатись від схлипувань.

– Ти … плачеш? Йошікі…

З цими словами погляд Унукі став ніжнішим і він поклав голову хлопця собі на коліна. Пальці ніжно розгладжували чорне блискуче волосся. Так двоє сиділи ще довго. Один ридав – інший заспокоював. Важко було збагнути, що тепер буде далі.

*****

Втомлені хлопці вже давно покинули дивне місто, так і не зустрівши більше того сліпого дивака. Вечір обіцяв бути не зручним. Унукі дістав невеличку коробочку та запальничку і вийшов надвір.

– Можемо йти.

– Мг, пішли. – Пробуркотів Йошікі.

Йошікі йшов слідом і роздивлявся небо, що почало темніти і підсвічувати зорі.

Як гарно. Сподіваюсь, що море зараз теж буде спокійне. Все моє тіло так болить. Було б чудово поплавати у теплій морській воді.

– А сьогодні трохи штормить. Не хочеш розкласти речі, поки я дещо зроблю? – Промовив хитрим голосом Унукі.

– Гаразд, тільки давай швидко. – з помітним сумом почулось у відповідь.

Йошікі прийнявся за справу, а вже через хвилину Унукі повернувся з двома яскраво запаленими бенгальськими вогниками.

– Та-Да!

– То он, що ти робив? І чого ти так їх любиш? Справді, як дитина. – Сказав Йошікі жорстокі слова з доброю втомленою посмішкою.

Сказане зовсім не зачепило Унукі і він чесно відповів.

– Це тому, що вони нагадують твою душу, Йошікі. Але вона ще гарніша.

– …

– Слухай, я хочу тебе запитати.

– Що саме?

– Цей… Ну… Ти тоді був сам не свій. Я не став би сприймати твої слова в серйоз, не перепитавши. Ти ж тоді зізнався мені в почуттях?

– Що? Хто тобі це сказав? – Йошікі інстинктивно відвернувся й опустив голову, сховавши за темними пасмами розгублений вираз обличчя.

– Ти сам це сказав тоді, коли ще…

– Стій. Я знаю про що ти, не нагадуй.

Унукі лише безпорадно дивився, як ображене цуценя.

– То що?

– Нічого. – Трохи жорстко відповів Йошікі.

– Тобто те, що ти зробив.

– Вибач, я не навмисне. Я не міг себе контролювати. Тому я й попросив зупинити мене. – Настрій Йошікі був вже геть не святковий.

– Ти не зробив нічого поганого. Це було навіть не твоє бажання, а тієї частинки. – Обережно і трохи розчаровано вмовляв Унукі.

Тільки Йошікі знав правду. Він знав, чим були ті слова.

Як я міг сказати це так прямо? Ще й в такій ситуації. Я повинен був мовчати. Нехай думає, що це була дурниця, сказана в стані божевілля. Він мені просто друг! Він любить мене по особливому і не проявляє дурних хтивих бажань.

– Ти ж не хотів цього. Я повів себе, як тварина. – Очі все ще дивились вниз і погляд не знав за що зачепитись. Провина поїдала Йошікі з середини.

Він не хотів цього, але не відштовхнув мене. Чому він дозволив? Я такий йолоп. Що зі мною не так? Унукі, за що ти мене любиш? Чому все мені пробачаєш?

Унукі більше нічого не сказав, просто підійшов і взяв його за руку. Бенгальські вогники встигли догоріти і випустили останні іскри.