Розділ 4 – Танака і примари

Виття хвилею поширилось усією стежкою. За мить крамнички рвучко позачинялись, і настала підозріла тиша. Хікару миттєво потягнув Йошікі за руку кудись убік дерев. Кіт лишився доїдати морозиво, що тепер розтікалось тротуаром.

— Швидше, Йошікі, сховайся за мною і мовчи, — напружений вигляд Хікару виражав вбивчу ауру, а слова були наказові.

З чола Йошікі стікав піт, а серце скажено калатало. Вони стояли, сховавшись за деревом у тіні крони. Хікару досі міцно стискав руку, на тому ж місці, де вже була мітка його пальців. Через деякий час вони нарешті побачили: дорогою йшов той самий чоловік із мечем і ніс клітку з хом’яком перед собою. Тваринка скажено крутилась у колесі, видаючи скажений звук на тлі всеохопної тиші.

Очі Хікару поступово набули червоного світла. Йошікі стояв за спиною, охоплений панікою.

Це він що, захищає мене? Кого це ще тут треба захищати? Хікару ж сам казав, що та катана непроста. Його шрам на шиї ніяк не зникне і болить щоразу сильніше. Я так не можу. Цього разу я маю йому допомогти.

За хвилюванням тепер прийшло розуміння ситуації, а з ним і рішучість.

— Хікару, пусти мене і давай тікати, — пошепки процідив Йошікі. — Ми не знаємо, чого він хоче, але одного разу він уже зніс тобі голову. Я… Я не хочу тебе втратити.

— Ти здурів? Це наш шанс дізнатись хто він такий, — відповів півтоном Хікару з виразним обуренням.

— Та не мене тут треба захищати! Ти що, померти хочеш? Що, як цього разу він зробить щось справді смертельне?

— Я не можу померти. Пані Куребаяші казала, що я існую поза циклом життя і смерті… — Хікару раптово затих.

Чоловік зупинився прямо біля дерева, за яким ховались двоє, і повернувся обличчям. Хом’як зупинився. Хікару притиснувся до дерева спиною, одна рука притягла Йошікі поближче, а друга закрила йому рот. У голові Йошікі градом посипались дрібні спогади зі сну. Схоже дерево, схожа поза, та сама істота.

Він був такий інакший у моєму сні. Колись я хотів попросити його про інше, але тепер, якщо він запропонує виконання бажання, я знаю, що скажу. Нехай він більше не ховається при мені за обличчям Хікару. Нехай буде собою.

За спогадами про прекрасне пронеслись і згадки про дії, що там відбувались. Невідомо чому щоки у відповідь залились рум’янцем, а очі замружились. Від пришвидшеного дихання рука, що прикривала йому рот, сіпнулась. Хікару питально подивився на Йошікі. Як пощастило сховати свій погляд під довгими пасмами волосся.

Чоловік вже майже наблизився до дерева. Ще мить і він їх побачить. В цей момент ззаду прямо на спину незваного гостя стрибнув Міцуру зі скаженим нявканням та шипінням. Очі чоловіка оголились, коли окуляри впали на землю. Він зашпортався і навпочіпки відбивався від кота. Руки безладно носились у повітрі, поки він невдоволено бурчав собі під ніс.

— Він сліпий? — промичав із явним здивуванням Йошікі.

— Схоже на те. Гаразд, я передумав, давай тікати поки є шанс, — відповів Хікару, прибираючи долоню з його рота.

Хлопці пробігли між рідкими рядами дерев і кущів та сховались в одній із пошарпаних крамничок. Всередині нічого не було, окрім стола з побитим посудом. Обидва, сильно задихаючись, важко сіли на підлогу. Напруга не спадала, а голоси були все такі ж тихі.

— Гадаєш, він нас переслідує? — запитав Йошікі.

— Схоже на те. Це вже вдруге ми з ним опиняємось в одному селищі.

— До речі про село, воно не здається тобі дивним?

У відповідь Хікару довго дивився на нього. Після мовчання він таки підтвердив:

— Угу. Дивно, що ти теж це відчув. Людям це не так просто помітити. Воно примарне. Ці будинки та крамнички населяють привиди. Не тільки продавці, я бачив тут і живі предмети. Навіть той кіт виявився нечистю.

В цей момент щось у тілі Йошікі без попереджень рушило з місця. З відчутним пульсуванням вся його свідомість переповнилась жагою. Він намагався за щось схопитись, але натомість згріб зі стола рештки порцеляни. Він важко дихав.

Тук.

Тук.

Тук.

Тук.

Серце сильно пульсувало в грудях, а жар знову повернувся. Йошікі знесилено відкинув голову.

— Хікару… Будь ласка, допоможи.

— Що? Що з тобою знову? — Хікару у відповідь з явним хвилюванням витріщався.

— Зроби щось, приведи мене до тями. Я зараз зійду з глузду… Хоча ні. Не лізь!

Хікару не міг не наблизитись. Його турбував стан юнака.

З грудей Йошікі ледь помітно пробилась звивиста форма, що потягнулась убік Хікару і вже за мить торкнулась його тіла. Реакція була миттєвою, як електричний розряд.

Хікару знов втратив контроль. Дивакуваті візерунки розрослись в усі сторони з його шиї та очей. Це було схоже на усі минулі рази, тільки цього разу Йошікі не пручався. Він самовільно потягнувся назустріч. Руки ковзнули і з’єднались в обіймах. Свідомість обох була спотворена. Сама їхня природа тягнулась назустріч одна одній.

На шиї відчувся тиск. Візерунки танцювали і з’єднували тіла воєдино, прослизали під шкіру і охоплювали душу. Руки Хікару не контролювали силу і залишали на тілі Йошікі нові плями.

— А-а, — закричав Йошікі від болю.

Раптовий крик повернув Хікару контроль і хотів відсунутись та втекти далі, ніж минулого разу. Тепер він точно знав, що перетнув межу і серйозно нашкодив Йошікі. Руки хлопця у відповідь ще сильніше вчепились у спину Хікару, залишаючи сліди від нігтів.

— Ні… Не йди. Не залишай мене, — почувся хриплий голос Йошікі крізь туман бажання.

Як тільки опір трохи зменшився, Хікару був затягнутий у пристрасний поцілунок. Стара гнила підлога прогиналась та скрипіла під їхніми тілами. Теплі м’які губи Йошікі відчули на смак власну кров, що з якоїсь причини почала заповнювати ротову порожнину. Солонуватий присмак ще більше зводив Йошікі з розуму. Язик ковзав туди-сюди, а губи обох потріскались і розчервонілись.

Перші проблиски свідомості почали з’являтись. Хікару намагався відсунутись, але боявся причинити ще більше болю. Ледь відірвавшись, Йошікі промовив:

— Не йди. Я люблю тебе. Не як звичайна людина. Як монстр. Як ти. — Він безсило чіплявся за фігуру перед собою, а очі були вологі.

Після цих слів він остаточно прийшов до тями, але разом із тим був неймовірно знесилений. Йошікі поклав голову на плече Хікару. Той, у свою чергу, лише безсило ошелешено витріщався на Йошікі. Жодних слів чи жартів не приходило на думку. Він точно не чекав на такий поворот подій.

— Ти… що? Що це було?

— Що це було? — Мозок Йошікі відмовлявся працювати.

— Ти напав на мене? Я щойно бачив…

— Я знаю, — Йошікі мовчав, підбираючи слова. — Я… Я мав раніше зізнатись. Та частинка тебе… Вона загубилась десь у мені.

— Як це? Як це трапилось? Чому ти мені не казав? — Хікару говорив з явною образою. — Це могло тебе вбити. Ти розумієш?

Йошікі відповідав у все ще млявому стані, а руки слабко потяглись угору по шкірі. Він і сам ледь міг зібрати до купи всю ситуацію.

— Я повісив його собі на шию. Він був такий теплий, заспокійливий… Коли я прокинувся, він уже зник десь тут, — із цими словами Йошікі ткнув себе в центр грудної клітини.

— Дай погляну, — Хікару обережно поклав хлопця на спину і задер футболку. Тільки тепер він побачив.

Душа Йошікі змінилась. Вона весь цей час була ніби оболонкою вкрита тією частиною. Відтепер Йошікі точно не був простою людиною, але ким він зараз є, напевно, ніхто не відповість. Йошікі у свою чергу не бажав розказувати далі і згадувати про той дурнуватий сон. Хоча тепер він не міг втриматись від думки:

Невже тоді, коли я засунув руку в живіт Хікару, йому було так само приємно? Якщо так, то я розумію, чому він запропонував зробити це знову.

— Йошікі, ти божевільний? Що тепер з тобою буде?! — скривджено запитав Хікару. Шок почав проходити, і на його заміну прийшла злість та страх. — Що нам тепер робити? Нам не можна було ще більше змішуватись.

— … Вибач, я бовдур, — голос Йошікі тремтів, а плечі почали здригатись від схлипувань.

— Ти… плачеш? Йошікі…

З цими словами погляд Хікару став ніжнішим, і він поклав голову хлопця собі на коліна. Пальці ніжно розгладжували чорне блискуче волосся. Так двоє сиділи ще довго. Один ридав — інший заспокоював. Важко було збагнути, що тепер буде далі.

*****

Втомлені хлопці вже давно покинули дивне місто, так і не зустрівши більше того сліпого дивака. Вечір обіцяв бути незручним для Йошікі. Хікару дістав невеличку коробочку та запальничку і вийшов надвір.

— Можемо йти.

— Угу, пішли, — пробубонів Йошікі.

Хлопець йшов слідом і роздивлявся небо, що почало темніти і підсвічувати зорі.

Як гарно. Сподіваюсь, що море зараз теж буде спокійне. Все моє тіло так болить. Було б чудово поплавати у морській воді.

— А сьогодні трохи штормить. Не хочеш розкласти речі, поки я дещо зроблю? — промовив хитрим голосом Хікару.

— Гаразд, тільки давай швидко, — з помітним сумом почулось у відповідь.

Йошікі прийнявся за справу, а вже через хвилину Хікару повернувся з двома яскраво запаленими бенгальськими вогниками.

— Та-Дам!

— То он, що ти робив? І чого ти так їх любиш? Ведеш себе по дитячому, — сказав Йошікі жорстокі слова з доброю втомленою посмішкою.

Хоча як тобі ще себе поводити? Для тебе тепер все і справді по новому.

Сказане зовсім не зачепило Хікару, і він чесно відповів:

— Це тому, що вони нагадують твою душу, Йошікі. Але вона ще гарніша.

— … — чомусь від цих слів Йошікі стало ніяково.

— Слухай, я хочу тебе запитати.

— Що саме?

— Цей… Ну… Ти тоді був сам не свій. Я не став би сприймати твої слова серйозно, не перепитавши. Ти ж тоді зізнався мені в почуттях? — Очі Хікару як ніколи щиро блищали. Можливо просто від світла бенгальських вогників.

— Що? Хто тобі це сказав? — Йошікі інстинктивно відвернувся й опустив голову, сховавши за темними пасмами розгублений вираз обличчя.

— Ти сам це сказав тоді, коли ще…

— Стій. Я знаю, про що ти, не нагадуй.

Хікару лише безпорадно дивився, як ображене цуценя.

— То що?

— Нічого, — трохи жорстко відповів Йошікі.

— Тобто те, що ти зробив…

— Вибач, я не навмисне. Я не міг себе контролювати. Тому я й попросив зупинити мене, — настрій Йошікі був уже геть не святковий.

— Ти не зробив нічого поганого. Це було навіть не твоє бажання, а тієї частинки, — обережно і трохи розчаровано вмовляв Хікару.

Тільки Йошікі знав правду. Він знав, чим були ті слова.

Як я міг сказати це так прямо? Ще й у такій ситуації. Я повинен був мовчати. Нехай думає, що це була дурниця, сказана в стані божевілля. Він мені просто друг! Він любить мене по-особливому і не проявляє дурних хтивих бажань.

— Ти ж не хотів цього. Я повів себе, як тварина, — очі все ще дивились униз, і погляд не знав, за що зачепитись. Провина поїдала Йошікі зсередини.

Він не хотів цього, але не став різко мене зупиняти. Чому він дозволив? Я такий йолоп. Що зі мною не так? Хікару, за що ти мене любиш? Чому все мені пробачаєш?

Хікару більше нічого не сказав, просто підійшов і взяв його за руку. Бенгальські вогники встигли догоріти і випустили останні іскри.