Розділ 11 – Бій з чудовиськом

На місці зазначеної адреси була лише закинута будівля. Бетонні конструкції, нагріті літнім сонцем, височіли на кілька поверхів. Тіло Йошікі пробирали дрижаки, серце калатало так, що навіть у вухах було чутно. Хікару це побачив і легко погладив юнака по спині.

— Не хвилюйся, усе буде добре. В нас же є план, — заспокоював його Хікару.

— Я боюсь, що з ним щось не так… — з голови Йошікі ніяк не виходили слова Цукумоґамі.

— Нічого, ти ж завжди можеш покластись на мене.

— Не зараз. Ти тепер слабкий, я не дам тобі підставитись під ризик.

— Гаразд, гаразд. Ходімо вже.

У будівлі на них уже чекав Танака. Нікого більше не було видно. Він безтурботно сидів і мугикав щось під ніс. Побачивши хлопців, мисливець зняв навушники і привітався.

— Здоров, а ви щось довго не з’являлись. Я вже й не знав, що зробить зі мною “Компанія”, якщо ви не явитесь. Ну що ж, готові здаватись? — Він повернувся до Хікару й продовжив. Чорні сонцезахисні окуляри трохи з’їхали на перенісся. — Якщо ти здасишся зараз, то твій друг не постраждає і проживе довге спокійне життя.

Цього було достатньо, щоб Хікару на секунду засумнівався. Тоді Танака усміхнувся і потягнув руку уздовж тулуба. Там точно була катана.

Зараз!

Йошікі дістав намистину, і за мить вони вже опинились усередині виміру. Тут не було місця жодній духовній зброї чи заклинанням противника. Хоч Цукумоґамі й був ображений на цих двох і не хотів допомагати, проте завадити теж не міг. Він лише хитро посміювався.

Йошікі та Хікару опинились на невеличкому летючому острові. Удалечині виднівся ще один острівець приблизно такого ж розміру. Обидва шматки суходолу з’єднував довгий кам’яний міст. Земля була всипана кістками і хрустіла від кожного кроку. Тіло пробирало до мурах кожного разу, коли нога трощила чийсь череп чи грудну клітину. Видовище було справді жахаюче, проте зараз було не до того. На іншому кінці мосту виднівся Танака, а поруч із ним… душа другого фрагменту Хікару.

Дідько. Я так і знав, що десь помилився. Як я міг так схибити? Як же ж бути? Хто мені скаже, як тепер діяти?

— Ні… — Йошікі позадкував. Під ногами знову почувся хрускіт кісток.

— Щось не так? — занепокоївся Хікару.

— Все не так. Бачиш себе на тому боці?

— Так, це та частинка, яку я тобі давав?

— Так, і ми не зможемо її забрати. Тут тільки її душа, а сама частинка десь у тіла Танаки, — він обережно продовжив, боячись, що в наступному твердженні може помилятись. — Він повинен був взяти її з собою. Він спробував би тебе контролювати через неї. Якщо вона тут поруч із ним, то напевно і в фізичному світі десь поблизу.

— Що він робить? — подивився на міст Хікару.

— Біжить до нас?

Скований великими ланцюгами на руках і ногах другий Хікару біг через міст. Подолавши кілька метрів, кайдани натягнулись, і він упав. Танака дивився на це з величезним задоволенням і потихеньку наближався.

— Ого, а ви таки вмієте здивувати. Схоже, Ріє змогла обвести навколо пальця не тільки вас, а й мене. Інакше б вона не сказала, що це намисто можна й залишити, бо воно марне. Ха-ха-ха. Це справді неймовірно.

— Йошікі, повертайся! Поспіши, довірся нам двом, — інший Хікару з викриками замахав руками над головою.

Ох, зрозуміло. Він правий, шанс ще є. Хікару, благаю, протримайтеся обидва, поки я не повернусь.

— Хікару, я скоро. Не вступай з ним у бійку, зачекай. Я все владнаю. Я кохаю тебе! — Йошікі говорив благальним тоном, поки обличчям котились сльози. — Бувай.

— Йошікі, що ти робиш? — Хікару спробував схопити його за руку, коли побачив, куди направляється юнак.

— Намагаюсь тебе врятувати! — крикнув Йошікі і стрибнув з острова в порожнечу.

---

Його очі розплющились, але тіло погано слухалось. Все дико тряслося, ноги не тримали. Він навколішки поповз до тіла Танаки. Хом’як у клітці поруч ричав та кидався на прутні.

Треба швидше знайти. Хікару, живи, благаю тебе.

Руки були мокрі від сліз та поту. В очах все розпливалось. Йошікі навпомацки шарудів у кишенях мисливця.

Нічого! Де воно може бути? Він його не взяв? Як так? Ні! Треба шукати далі… Де ж? В цій будівлі? Скільки часу в мене піде, щоб повністю її обшукати? Ні, буде занадто пізно. Де б я його сховав?

Відповідь буквально кидалась на очі.

Ну звісно! Хом’ямонстр.

Йошікі протер очі. У клітці дійсно лежав шматочок. Проблемою було кількасантиметрове скажене створіння, що носилось по своїй рожевій в’язниці. Варто було відчинити клітку, і він накинеться. Насправді Йошікі на це не зважав. Він кинув швидкий погляд, і його серце миттєво обірвалось. З очей та носу Хікару стікала кров.

Ні, будь ласка. Ні! Швидше! Треба швидше.

У цей же момент він без вагань запустив руку в клітку. Хом’ямонстр, наче голодна акула, вчепився в руку Йошікі. Тіло просило забрати руку геть, але розум був сильнішим. Йошікі закусив губу і, терплячи біль, нишпорив по дну з сіном.

Боляче…

Нарешті він намацав фрагмент. Пальці згребли його в кулак і різко вирвали з клітки. Залишалось тільки повернути його власнику. Він поповз до тіла Хікару. Хотілось обійняти його, але треба було поспішати. Він тільки злегка протер кров з обличчя, але в результаті тільки більше розмазав. Це була остання крапля. Він уже не міг стримуватись. Схлипуючи й голосно ревучи, він задер футболку Хікару.

Живи! Благаю тебе, живи. Я не зможу без тебе.

Дрижачими пальцями він тримав фрагмент і притис його до грудей Хікару. Заглибившись усередину, він відчув знайомий холод. Пальці боязко намацали ребра. Він із силою притис “шматочок” і з глухим клацанням повернув на місце. Він швидко дістав руку з грудей Хікару. Різко занив мізинець, і Йошікі відчув, наче та червона нитка натягнулась до межі.

Нема більше часу чекати. Зараз або ніколи.

Він дістав намистину і почав витягувати Хікару звідти. Тримати й обіймати його тіло не допомагало подолати страх та біль. Це занадто нагадувало ті жахіття.

Будь ласка, нехай це не закінчиться так. Нехай він житиме.

— Хікару, чуєш мене? Живи! Це моє бажання! Я бажаю, щоб ти жив.

Намистина в руках задзижчала й покрилася тріщинами. Вимір не витримував і руйнувався. Разом із цим руйнувались і надії.

Що ж там відбувалось, поки я був тут? Він же повернеться? Правда?

З силою притискаючи до себе Хікару, він кричав, як ніколи до цього. Цей крик роздирав душу і голосові зв’язки. Руки намертво вчепились у тіло в його обіймах. Розірвана шкіра на пальцях залишала червоні смуги на білій сорочці. Коліна були роздерті від шорсткої поверхні підлоги. Він панічно перебирав способи дізнатись чи Хікару ще живий.

Як знати, чи він живий? В нього нема серцебиття чи дихання…

Танака розплющив очі й підвівся.

— Ого… Хлопче, я тебе знову недооцінив. Хоч ваш план і був дурним, але я не чекав, що ти так швидко зреагуєш. Напевно, мені треба було заздалегідь про тебе подбати. Віддаю належне.

— Що ви з ним зробили?

Танака подивився уважніше на картину перед собою і отримав садистське задоволення.

— А що ще я мав із ним робити?

У цей момент очі розплющив Хікару. Візерунки здійнялись угору. Обігнувши Йошікі, вони зупинили катану, що вже здійнялась над головою хлопця.

— Захищати. Я повинен тебе захищати. Чого б це не коштувало, — хижі очі злісно дивились на Танаку. — Йошікі, а його можна вбити?

— … — Йошікі відмовлявся так легко вірити у своє щастя. Він боязко доторкнувся до щоки Хікару, наче боявся розвіяти ілюзію.

— Йошікі, ну мені ще довго чекати? Можна його кікнути чи ні?

— Ха… Ха-ха-ха, — істеричний сміх захопив беземоційне обличчя хлопця. — Можна.

Хікару! Ти живий! Спрацювало! Це спрацювало…

— Ну нарешті, — Хікару легко усміхнувся і накинувся на Танаку. Він то ухилявся від атак меча, то знову знерухомлював його своїми візерунками істинної подоби. Він злегка роззирнувся, щоб не вписатися в бетонну колонну і дещо помітив. На обличчі з’явився бешкетливий вираз. — О, першим з’їм хом’яка.

Після цього він різко відскочив і ринувся до клітки з волохатим чудовиськом.

— Ні! Тільки не Хом’ямонстра! — Танака нарешті втратив свій спокій.

Було вже пізно. Візерунки повністю обвили будиночок створіння. Зсередини все ще чулись диявольські рики.

— Що кажеш? Не їсти хом’яка? А хто хотів відрізати голову моєму Йошікі? — Він задумався. — Кинь зброю з цього поверху будівлі, і я відпущу це породження диявола на волю.

Катана в ту ж мить полетіла геть. Йошікі, який нарешті прийшов до тями, заговорив:

— Взагалі-то хом’яка з’їсти я не дозволяв.

— Ох, вибач. Я захопився, — з винним виглядом промовив Хікару.

— Гаразд, клади клітку і пішли звідси.

Хікару слухняно виконав вказівки і, все ще насторожено поглядаючи, підійшов до Йошікі. Той так і продовжував брудний, зариданий і поранений сидіти на землі.

— Друже мій! — Танака кинувся оглядати і обіймати клітку. Створіння було при смерті від шоку.

— Можеш іти?

— Так, все гаразд.

— Тоді ходімо.

Хлопці почали спускатися поверхами нижче й так і не зустріли нікого, окрім Танаки. Той, у свою чергу, сидів, погладжуючи клітку, дивився вслід цим двом. Він почухав потилицю з трохи розгубленим виразом обличчя.

— Неймовірно! Ніколи не міг подумати, що Мозкоїд зможе подружитись з кимось. Він навіть трохи схожий на людину. Та й хлопець той чудний. Ех… Тепер мене точно звільнять.