Розділ 10 – У човні

Йошікі та Хікару сиділи у старому човні, що самостійно веслував. Навколо простягся густий туман зі спотвореними силуетами людей. Хікару роздивлявся все навколо з обережністю та інтересом.

— Йошікі, як ти це зробив? Це і я так умію?

— Ні, тільки я, — Йошікі лише мить був усміхнений, потім ураз посерйознішав та продовжив: — Якраз про це я і хотів розказати. Вибач, що не розповів одразу. Пам’ятаєш, після повернення від Пані Куребаяші я довго хворів?

— Угу, було таке.

— Це правда була реакція на відокремлення душі… Але тобі не здалось, що вона була якась аж занадто сильна?

— Та наче ні, — Хікару довго зважував все у голові. — Хоча тепер почало здаватись…

— Це тому, що Куробаяші вирвала з мене твою душу, — крізь голос Йошікі чулось розчарування і невимовний біль. — Вона нас обманула.

— Що? Я її вб’ю. Йошікі, можна мені її вбити?

— Чекай, я не договорив.

— Гаразд, продовжуй, а коли випустиш мене звідси, від неї навіть волосинки не залишиться.

— Ох… — Йошікі довго налаштовувався. — Ну, у мене все ще є це. Тільки не дивись, поки я не скажу.

Він почав знімати з себе футболку.

— Що ти робиш? — Хікару аж почервонів від несподіванки і грайливо запитав: — О, а що це за ниточка?

— Я сказав не дивись! Будь-ласка…

Хікару втратив дар мови від побаченого. На грудях Йошікі виднілась рвана рана, проте цього разу вона вже не кровила.

— Йошікі… — усмішка миттєво зникла, а їй на місце прийшов шокований вираз.

Хлопець хлопець вже звичними рухами просунув руку між ребер, а другою взяв долоню Хікару. У відповідь той почав кричати і намагатись забрати свою руку. Навіть монстру було нестерпно таке бачити.

— Йошікі, що ти робиш? Що відбувається? Зупинись! Ти ж так помреш.

— Не сіпайся, мені ж боляче. Зачекай хвилинку, — він уривчасто дихав і ледь зойкав від болю. — Не хвилюйся, це не моє справжнє тіло. Це моя душа. Ти ж це і так бачиш, чого нервуєш?

— Вибач, твоя душа така тендітна. Я боявся, що ти її пошкодиш. І до того ж я не можу на це спокійно дивитись.

— Пробач, я знаю. Тому я і просив не дивитись. Я теж не хотів, щоб ти це бачив.  — він поклав у долоню гарні скляні намистинки. Під шаром крові візерунки крутились різними відтінками червоного.

— Це ті самі намистинки?

— Угу. А нитка на моїй руці теж частина цього Цукумоґамі. Вона зв’язує мене з другою половиною тебе.

— Ого, а вони що роблять? — Хікару зацікавився і трохи відволікся від нещодавнього видовища.

— З однієї намистини я можу створити один вимір. Вони всі різні, я перевіряв. Цей — один з найспокійніших. Інші доволі страшні і потворні.

— Що ти сказав? — почувся з туману голос. Він звучав з усіх сторін, наче це говорили одночасно всі ті силуети. — Як ти смієш так говорити?

— Йошікі, хто це?

— Цукумоґамі, — невдоволено відповів Йошікі. — Ми з ним не дуже ладнаємо.

— Я господар цих сновидінь, — продовжив голос.

— Сновидінь? — запитав Хікару. — Це типу твої світи?

— Так, мої творіння. Цей хлопчина їх нагло використовує. А ти-и… Це ти мене порвав! Так, це був ти!

— Про що він говорить? — зі здивуванням промовив Хікару.

— Він про той фрагмент. Та частина тебе розірвала намисто, щоб використати шнурок як нитку долі. Цей тепер біситься.

— Хто біситься? Я бішусь? Я не просто бішусь, я скаженію! Ти викрав мене, зачинив у собі з цим чудовиськом, а тепер взагалі за раба мене тримаєш! — останні слова відлунням повторювались знову і знову.

— Він не чудовисько! — різко відповів Йошікі, а потім він потягнувся до намистини в руці Хікару і погрозливо продовжив. — Якщо не залишиш нас у спокої, то я розіб’ю один із дорогоцінних витворів твого збоченого мистецтва.

— Ти божевільний! Божевільний! До біса вас обох. Я вам не допомагатиму. Розбирайтесь зі своїми проблемами як хочете, — заскиглив Цукумоґамі.

— Ого, Йошікі. А ти справді став більш жорстоким.

— Я і був таким. Просто нікому ще цього не показував. Вибач, я ще більший монстр, ніж ти.

Хікару у відповідь лише підсунувся ближче й одягнув футболку назад на Йошікі, поклавши голову йому на плече.

— Це нічого. То що нам робити?

— Піти до Куробаяші і знайти відповідь на те, де їх шукати. Чуття мені так підказує, — Йошікі сумно глянув на свій мізинець. Червона нитка своїм кінцем пірнала кудись під воду далеко за човном.

— А якщо не підемо?

— Я боюсь, що вони тоді щось зроблять із фрагментом, щоб виманити. Я знаю, що ти не можеш померти, але що я робитиму, якщо ти втратиш людський образ? Я не зможу сам тебе захистити… Я не впораюсь зібрати всі частини тебе власними силами. Я слабак.

Який же я все таки нікчемний. Я поняття не маю, що роблю. Чому я кажу так упевнено? Раптом я приведу нас до ще більшої біди? Хікару… Мамо… Тату…

— Йошікі, усе гаразд. Я буду з тобою. Я ж пообіцяв тебе захищати і не залишати одного, — він трохи опустив погляд і з болем зауважив, що футболка вже пофарбувалась у червоний від крові. “Його душа така скалічена, дивно, що він досі може повноцінно жити, ще й контролювати такого складного привида.” — Я справді захоплююсь тобою.

— Тоді… План приблизно є, хоча він точно дасться не так просто. Нам треба буде відвести Танаку від решти, якщо там буде хтось ще. Далі я заманю його в одну з намистин. Після цього залишиться тільки відібрати в нього “шматочок”. У намистині він буде безсилий.

— Думаєш, вийде?

— Ха-ха-ха. У вас нічого з цим планом не вийде. — озвався привид намиста.

Йошікі намагався з усіх сил, щоб не слухати і відганяти страшні думки.

— Не знаю. Найголовніше — відволікти Танаку. Намистина насправді дуже крихка. До того ж тіла нас трьох будуть весь цей час лежати ззовні, — Йошікі на хвилину задумався. — Точно, ти ж ніколи не бачив, яка на вигляд твоя душа. Подивись у воду.

— Ого, Йошікі, це я? Я такий гарний. — Хікару хитро поглянув на хлопця. — Так тобі більше подобається?

— Не те, щоб більше. Мені просто приємно бачити справжнього тебе.

*****

В той же день вони вже знову були під дверима Пані Куребаяші. Ніхто не знав, чого очікувати цього разу. Хікару випустив з очей пару візерунків і зайшов усередину. У будинку було пусто. Нічого, окрім меблів, не залишилось. Людей також не було. Хлопці почали обережно обходити кімнати одну за одною. Коли завершили, то дійшли висновку — усі, хто жив у цьому будинку, виїхали. Йошікі раптом помітив на столі папірець. Він був жовтий і у напівтемряві майже зливався зі столом. На квадратному клаптику була лише адреса і дата. Усі розуміли, що це означає. Настав час вирушати.