Розділ 9 – Намисто

Старий сон щоразу турбував Йошікі у найтяжчі ночі. Логічного кінця так і не наступало. Можливо, він вже несвідомо відчував, що саме сталось, але боявся в цьому переконатися. Він боявся побачити це у своїй руці. Голос ніколи не давав підказок, нічого не питав. Він завжди казав тільки: “Поглянь, що ти тримаєш у своїй руці”. Інші деталі могли відрізнятись. Бувало, коли Хікару у сні не з’являвся взагалі, а натомість у тіні крони стояла безіменна вирита могила. Іншим разом йому наснилось, що Хікару не розвіюється в повітрі, а натомість просто йде кудись далеко. Йошікі принаймні раз на тиждень просинався посеред ночі весь у сльозах та поті. Це його вбивало. Він ненавидів бачити цю втрату. Він ненавидів, що з кожним разом йому було анітрохи не легше це пережити. Цього разу втома досягла апогею. Хікару знову зник, але цього разу все було інакше. Сьогодні він дещо сказав:

— Я знаю, що коли ти прокинешся, то рано чи пізно відправишся на пошуки мене. Ти потім зрозумієш, про що я. Хотілося б тебе зупинити і попросити не робити цього. На жаль, ти точно мене не послухаєш, тому натомість я зроблю для тебе дещо.

Тоді він підійшов і сам відкрив руку Йошікі.

— Швидше, в мене мало часу. Те, що в тобі від мене залишилося  — це лише нікчемний слід. — Голос звучав більш віддалено, ніж при першій зустрічі.

Здавалось, що Хікару говорить десь далеко, а до вух Йошікі долітає лише відлуння. Тіло його було напівпрозоре. Долоня відкрилась. У руці, звісно ж, лежав не “шматочок”. Там лежало намисто. Йошікі з великим зусиллям примушував себе не кричати.

— Як це можливо? Пані Куробаяші ж дістала його з мене.

— А ти як думаєш? — відповів питанням на питання Хікару.

Невже? Цього не може бути! Я довіряв їй! Навіть Хікару їй довірився. Вона не могла так вчинити… Насправді могла. Треба взяти себе в руки.

— Вона дістала не його. Вона дістала тебе.

— Правильно. І що це означає?

— Що твоє життя і доля зараз в руках Танаки, — затремтів голос Йошікі.

Він упав на коліна. Розуміння, що те, що він бачив у сні — смерть його Хікару — це чекало його в реальному житті. Це могло трапитись будь-якої миті. У повному відчаї він заревів. Це було схоже на скиглення пораненої тварини. Скрутившись, він ледь не рвав на собі волосся.

Що тепер робити? Нам точно не перемогти Танаку. Та яке перемогти, ми його навіть знайти не зможемо. Бляха, бляха, бляха. Я не хочу його втратити. Мені страшно…

Хікару присів і вже почав розлітатися на частинки. Він був спокійний і ніжно посміхався.

— Послухай, Йошікі. Мене не зламають. Я не знаю, що вони збираються робити, але от що скажу. Танака спланував це ще давно. Він не нашкодить частині мене в жодному разі. Це не в його інтересах. Я лише приманка для вас.

Божественний образ розсипався вже більше, ніж наполовину. Ці прекрасні риси обличчя випромінювали нелюдську емоцію. Рука стерла гіркі сльози і накрила долоню Йошікі.

— Це явна пастка. Ви дуже просто дізнаєтесь, де він є. Там може бути не один Танака. Послухай, я — окрема, відірвана частинка, яка пов’язана з тобою навіть більше, ніж із рештою мене. Коли Куребаяші виймала мене, я перестав пригнічувати силу намиста. Її не так багато, але якщо ти навчишся використовувати це на вашу користь, ви впораєтесь. Бережи його…

Час майже вичерпався. Він взяв намисто з руки Йошікі й розірвав його. Намистини розсипались назад у долоню. Нитку, у свою чергу, Хікару зав’язав одним кінцем собі на мізинці, а іншим — на пальці Йошікі.

— Тепер ти відчуватимеш усе через цей зв’язок. Ти знатимеш, що зі мною. Мені час остаточно повертатися до фрагмента, я не зможу більше до тебе прийти…

Образ повністю зник. На долоні досі відчувалися залишки тепла від дотику. Йошікі пильно дивився на вузлик червоної нитки, що тягнулась удалечінь. Не було видно кінця. Почувся той самий містичний голос, який цього разу також сказав не те, що зазвичай.

— Нахабний бог, жодної поваги до старших. Так просто взяв і порвав мою нитку.

— То ви весь час були голосом цього намиста? — озвався Йошікі беземоційним голосом, досі вдивляючись кудись убік.

— Ну а ким же іще, хлопче? Ти ще когось тут бачиш? Чи думаєш, що з тобою вже дерева розмовляють? — тепер елегантний містичний голос був зіпсований надмінним характером власника.

Він піднявся і зібрався йти по слідах цього зв’язку, але ступивши пару кроків, прокинувся.

*****

Йошікі сидів в кімнаті і переварював інформацію. Все це було занадто схоже на правду.

Треба щось зробити. Потрібно якось розказати Хікару, але як? Я ж не можу просто прийти і вивалити на нього всю цю інформацію. Гаразд, спочатку я маю зрозуміти як працює намисто. 

Хвилин 20 пішло на те, щоб Йошікі нарешті зрозумів, як дістати намистину. Залишалось тільки зрозуміти, як її використовувати. На це могла б піти ціла вічність, якби в його голові не заговорив той таємничий голос.

— Це просто смішно. Хлопче, тобі справді потрібна з таким допомога? Ти ж пам’ятаєш відчуття, коли користувався силою фрагмента?

— Не дуже, я тоді був наляканий.

— Ти насправді доторкнувся тоді своєю душею до тієї частинки душі Хікару. Зроби зараз те саме з цією намистиною.

— Як? Я не розумію… — роздратувався Йошікі.

— Всьому тебе вчити треба. Ох… — якби цей голос мав обличчя, він би точно зараз закотив очі. — Заплющ очі.

— І що тепер?

— Намистина — це двері у вимір. Ляж, якщо не хочеш розбити собі голову, коли твоє тіло буде падати.

— Воно що, залишиться ззовні намистини? — з недовірою перепитав Йошікі.

— А ти як думав? Я тобі не телепорт. — надзвичайним досягненням для такого старого привида було знати подібні сучасні слова.

— Гаразд. — Йошікі виконав усі інструкції і продовжив сипати запитаннями, — Що тепер робити?

— Зараз ти і сам відчуєш.

І справді в цей момент щось торкнулось його душі. Наступної миті його тіло стало легшим і він опинився в зовсім іншому місці. Навколо було чути скрипи старих дерев і тріск їх гілок. Йошікі розплющив очі. Він дивився на ліс, а ліс дивився на нього. Кожне деремо мало очі. Корені неначе змії повзали під ногами. Ця картина пробирала до кісток. В шлунку завертілось неприємне відчуття. Контраст між спокійною галявиною і цим жахіттям був очевидний.

За вечір він встиг помандрувати всіма намистинами. З них більш менш приємними для перебування і не схожими на пекло були лише дві.