Розділ 2 – Дві маленькі хатинки

Через дорогу одна від одної стояли дві огрядні пляжні хатинки. Такі, що завеликі на одну людину, та тісні на двох. Різниці між ними ззовні не було, невеличкі відмінності спостерігались у плануванні та кількості речей, яку хлопці взяли з собою в подорож. Унукі вже давно пропав у своєму будиночку, у вікнах вже не було видно світла. Він безтурботно спав на простому ліжку коло прочиненого вікна. Йошікі в свою чергу лежав, дивлячись у стелю. Він не знав спокою з моменту їх розмови на пляжі.

Дорогою з пляжу Йошікі мовчав, так і не знайшовши слушної миті для вибачень. На фоні Унукі його пригнічений настрій здавався зовсім недоречним. Цей “кровожерливий монстр” бігав стежкою як цуценятко, вивчаючи нову місцевість. В голові досі лунали радісні захоплені вигуки про те, яке тут все нове й незвичне. Весь час з моменту, як вони знайшли нічліг і попрощались він почувався повним йолопом. Йошікі перевертався з боку на бік невзмозі заснути.

Ну а що я мав йому сказати, що я мав робити? Якби він не винудив мене, я б не вдарив його. Треба буде вибачитись зранку.

Який я егоїст. Весь час він те й робив, що думав та дбав про мене, а я що? 

Обтяжений думками і питаннями Йошікі зібрався та вийшов на двір. Прохолодний береговий бриз* вдарив йому в обличчя і втома від виснажливого дня поступово почала спадати. Юнак лише мить глянув на взуття, що сушилось надворі і побрів босими ногами до берега.

* Береговий бриз – нічний морський вітер, що дме з води до берега. Морський бриз – це денний вітер, що дме з берега до води.

З кожним кроком він відчував, як пісок просочується між пальцями, допоки не ступив на щось тверде. Вийшовши із задуми він побачив під ногами гарне намисто, що переливалося кольорами муранського скла**. Намистини були холодні на дотик, коли він взяв намисто в руки. Багато вже розсипались та десь погубились, залишилась тільки мотузочка з кількома гарними пацьорками***.

*** Пацьорки — це українська назва намиста, а також синонім дрібних намистин, які виготовлялися переважно зі скла.

**Муранське скло – це унікальний вид венеціанського скла, що виготовляється за старовинними технологіями на острові Мурано у Венеціанській лагуні. Це високохудожні вироби, що відрізняються особливою пластичністю, яскравістю кольорів, складними візерунками та блиском.

Ці візерунки були такі ж загадкові й заворожуючі, як ті, що були істинною формою Унукі. Намистини крутились і перебирались між пальцями. Він мимоволі задумався з ким насправді має справу. В роздумах за звичкою Йошікі поклав предмет до себе в кишеню сорочки.

Якщо це божество, то воно напевно за божественими мірками дуже молоде, якщо веде себе як дитина. Правду кажучи, він навчився поводитись людяно і має куди більше хороших рис, ніж думає. Він просто не вміє оцінювати свою поведінку, як хорошу чи погану. 

При згадці про нещодавні події серце боляче занило. Сварки сварками, проте він ніяк не очікував почути таке дивне і дурнувате зізнання. Слова знов і знов мимоволі виринали з пам’яті.

“Я люблю тебе”. Як можна таке сказати? Хоча, якщо так подумати, то він це не вперше каже. Я колись вже питав в нього, чи він мене любить. Цікаво, а чи любив мене справжній Хікару. Хоч Унукі й має старі спогади, проте це схоже на щось його власне. Інакше він би не сказав про те, що людині не зрозуміти, правда? То що все таки це для нього означає? Схоже, поки не дізнаюсь напевне, не зможу отак спокійно жити. Мені треба дізнатись відповідь.

Все тіло досі трималось напружене і він зосереджено видихнув. Краєвид перед очима справді був захоплюючий. Море спокійне і тихе, хвилі повільно накочували, щось маленьке, схоже на крабика пробігло повз. Йошікі перебирав у голові різницю між Хікару та Унукі. Про характер взагалі можна промовчати, але насправді різниця була немаленькою.

Хікару понад усе любив кавун, а Унукі – морозиво. Унукі любить котів і ходити в кіно. Він також любить вчитися навідміну від Хікару, але у них однаково погано виходить в результаті. Цілком можливо, що Унукі справді пройнявся більшою любов’ю до мене, інакшою від Хікару.

– Що мені тепер робити? Я вже сказав батькам, що лишусь тут до кінця тижня, а тепер…

– То он де ти подівався. А я тебе шукав. – пролунав знайомий голос за спиною. Так неочікувано, що змусив сіпнутись.

– Я думав, ти спиш.

– А я і спав, але ти залишив все відчиненим і від протягу гупали, то вікно, то двері. Ось я і прокинувся, а в тебе горить світло. Всередині тебе не було і я пішов шукати, думав, з тобою щось трапилось.

– То як ти мене знайшов?

– Спитав у рибалки, який нам хатинки дав. Він невпевнено сказав, що бачив тебе, коли ти йшов на пляж. – Унукі на мить завис дивлячись на нього і через мить спитав.- Йошікі, ти досі дуєшся на мене? Це через те, що я хотів піти?

– …- після довгого мовчання Йошікі зміг перемогти вагання.- Що … ти мав на увазі тоді?

– Коли “тоді”?

– Ти сказав, що любиш мене не як друг, але і не в романтичному сенсі. Ти сказав, що людям не зрозуміти. Але я хочу… Хочу зрозуміти. Знаєш, ти колись питав, що я хотів би досліджувати в університеті: рослини чи тварин, чи людей. Я з самого дитинства любив гратись монстрами і мріяв їх вивчати, коли виросту. Я правда хочу тебе зрозуміти.

– Ох, ну я навіть не знаю, як це пояснити. Слів не вистачає. Я завжди був готовий віддати за тебе життя. Ти ж знаєш, що я не бачу різницю між життям та смертю. Душі живуть вічно і твоя душа, Йошікі… Моя сутність весь час тягнеться до неї і прагне змішатися.

– … – Йошікі так і не придумав, що на це відповісти і слухав далі.

– Гадаю, тепер я з тобою не тільки через прохання, а й через власне бажання бути поруч. З тобою так весело і цікаво. А ще ти ходиш зі мною куди я захочу. Ти для мене ближчий за друга чи брата. Здається навіть людське кохання не таке сильне. Ось тому я й знаю, що людині не зрозуміти. Сумніваюсь, що ти відчував щось подібне.

Відчував щось подібне… А що я відчував до Хікару? Ні, що я відчував до Унукі? Він навіть так дуже добре передав свої почуття. Чи досі між нами … просто дружба?

– Про що задумався? – червоне світло очей зустрілося з поглядом Йошікі.

– Про що… А? Вибач, я схоже вже сплю на ходу. Давай повертатись. Тільки давай поміняємось, мені в тому будинку … не зручно.

Насправді я з самого початку хотів той будиночок, де ліжко під вікном, а не навпроти. Це більше нагадує мою кімнату. Шкода я не зміг про це сказати, коли побачив куди направився Унукі.

– Ну то пішли.

Дорогою назад Йошікі ніяк не міг відірвати втомленого, але захопленого погляду від Унукі. Тільки сьогодні він зрозумів, як йому пощастило і який він щасливий просто бути поруч. Здавалось, що в грудях запекло, але за мить він виявив, що цей жар походить з кишені його сорочки.

Ця штука нагрілась? Дуже дивно.

– Надобраніч, Йошікі! – крикнув Унукі, повернувши до будинку.

– Угу, надобраніч.

Хатинка Унукі мало чим відрізнявся. Хоча тут було навалено куди більше речей. Йошікі увалився на ліжко і потягнув руку до джерела тепла. Частина Унукі злилась із намистинами та переливалась їх барвами. Це було дуже дивно, він би подумав, що просто загубив десь намисто, але ж ця “штука” тепер була іншою.

Цікаво, це погано? Чи має Унукі досі зв’язок з цією частинкою? Чому воно таке тепле. Це лячно, хоча ще й дуже приємно.

Це змусило згадати якими теплими і заспокійливими були обійми Унукі. В певному трансі від краси і смутку він одягнув мотузочку на шию і вона наче зігріла його душу. Груди налились теплом. Йошікі поринув у сон.