Все буде інакше

Люк

Я до останнього намагався ігнорувати спочатку тупий далекий, тоді дзвінкий і близький стук. Від чиїхось слів вдалось сховатись за подушкою. 

– Ото вже отряха… Я виллю воду на тебе, якщо не прокинешся зараз. 

Враховуючи спеку, що стояла в повітрі останніми днями, така погроза не лякала. Але я однаково повернувся на другий бік для годиться. Над собою я побачив доволі щасну Єву. Тільки її склеєні вії у світлі ранково сонця блищали вологою. За декілька хвилин тупого витріщання на неї я нарешті зрозумів, що щось не так. 

– Що ти тут робиш? 

– Псую тобі день народження. 

– День народження… – повторив я, намагаючись зрозуміти сенс її слів. – Чий? 

Я чув її усмішку, але вже не бачив – очі знову безнадійно злиплись. 

– У нас мало часу. Не барись. 

І знову почувся стукіт. Сьогодні вона носила взуття без високих підборів. Це лякало. Сьогодні вона рішуче налаштована знайти якісь пригоди. І, мабуть, я маю взяти в цьому активну участь. Яка чудова ідея… Спочатку я скинув з себе невагому ковдру, яка давала більше відчуття комфорту і захищеності, ніж тепло. Хотілось нарешті відірватись від ліжка, але ніяк не виходило, тож довелось скотитись. 

В приймальні Йорґена сьогодні від самого світанку скаржились на щось пацієнти, тому я поквапився якомога швидше оминути цю кімнату. Але не вийшло. Старий висунувся з-за одної із ширм, затримуючи мене: 

– Щоб до опівночі був вдома. Нагадаєш сестрі, якщо вона забуде. 

– Гаразд. 

Я знав, що Єва почула це зауваження попри закриті двері. Йорґен сказав так спеціально – це була ще одна частина їхньої постійної сутички з Євою. Наступний хід мав бути за нею. 

– Люку, який зараз місяць? – невинно запитала вона, щойно я нарешті дістався кухні. 

– Літо. 

– Мені варто перейматись за твій рівень знань? 

– Тобі варто купити мені календар.

Вона дивилась на мене із сумом, коли я сів за стіл, щоб поснідати. 

– Я гадала, тут тобі буде легше орієнтувати в часі.

– Сьогодні мій день народження? 

– Так. Двадцять сьоме липня… Ти справді проґавив цілий місяць, який названий на честь мене? 

Вона дивилась на мене такими веселими очима, що було недобре. Минулого разу вона нагадувала примару. Позаминулого… той раз взагалі страшно згадувати. 

– Ти взяла вихідний?

Вона задоволено кивнула.

– Не варто було. 

– Не варто, бо ти не хочеш святкувати чи просто вважаєш, що не гідний цього? 

Будь-яка відповідь на це питання здавалась особистим приниженням. Це, до речі, був її улюблений вид питань. 

– Обидва варіанти. 

– Що ж… Як доросла відповідальна людина, яка здатна самотужки розпоряджатись своїм часом заявляю: ти гідний мого часу. А щодо святкування… Не думаю, що мій задум можна назвати справжнім святкуванням. Тобі має сподобатись. 

– Ти інтригуєш. 

– То збирайся швидше. 

Це і справді змусило мене пришвидшитись. Перед виходом з будинку, Єва гукнула Йорґену, що ми пішли. Далі вона повела мене до селища, що здивувало. А коли вона завернула до стійл, я злякався. 

– Тільки не кажи мені, що тебе не вчили триматись в сідлі.

– У мами трохи не вийшло знайти мені коня для практики, коли ми втекли. 

– Гаразд, у тебе є два варіанти: або сідаєш на цього коня, або сідаєш на мою Яблуню, яка не дуже любить повільно скакати.

Або я лишаюсь міцно стояти на землі. Чому ні? 

– А якщо він мене скине? Я ж помру. 

– Тебе коні раніше скидали? 

– Ні.

– І мене ні. Знаєш когось, кого скидали? 

– Ні.

– Отже, це вигадка. 

Я вже не знав що лякає більше – сумирний гнідий кінь, до якого вона мене привела, чи її логіка. Зрештою, мені довелось погодитись. Єва допомогла мені сісти в сідло. Я спрямував коня ступою назад, доки вона йшла поруч готова виправити будь-яку можливу халепу. Це… надихало. І навіть попри те, що я зараз був вищим за неї, я не відчував жодної переваги. Моє життя все ще було в її руках.

– Цей кінь уже немолодий, тому спокійний і не лякливий. А ще він любить дітей… В Даупері більшість дітей вчилась їздити саме на ньому… Я б не наражала тебе на зайву небезпеку. 

Я не чув розпачу в її словах, але він точно мав там бути. 

– Пробач. 

– Все гаразд. Просто хочу, щоб ти це знав. 

Соромно визнавати, але я сумнівався в ній після побаченого в родинному маєтку. Вона ж не заподіяла мені зла тоді, але однаково я відчував тепер певну пересторогу. Те, як легко вона накинулась на Фрідріха тоді… Прямо як мама. А мама ніколи не здавалась мені безпечною. 

Невдовзі Єва доєдналась до мене верхи на своїй статній кобилі. Ми рушили на південний схід спочатку клусом, тоді галопом. На мить мені здалось, що вона хоче відвезти мене до Тросту, але ні. Ми оминули головну дорогу до Тросту, продовжили рухатись на схід до групи озер, що ставали дедалі ближче. На одному з озер виднівся замок. Тепер я нарешті міг зрозуміти її задум. Вона притягла мене у володіння Фрідріха. 

Коней ми лишили в панських стійлах. Одразу ж потому нас знайшла Емі. 

– Пунктуальна, як завжди, – з мʼяким докором звернулась вона до Єви. 

Та лиш розвела руками: 

– Не я. 

Тої ж миті Емі перемінилась: її погляд полагіднішав, обличчя розгладилось. 

– Вітаю з днем народження. Сподіваюсь, ти матимеш хороші спогади про цей день.

Я не міг стримати посмішки.

– Дякую.

Перш ніж ми з Емі розминулись вона передала Єві невеличкий пакунок. Я гадав, що ми підемо до маєтку, але сестра мала на меті щось інше. 

– Що ти тоді хочеш мені показати? 

– Дізнаєшся, коли побачиш. 

– Нам довго йти? 

– Достатньо. Але воно того варте. 

Спочатку її слова злякали – довго йти під палючим сонцем? Серйозно? Але невдовзі ми сховались в затінку дерев, в приємній волозі. Те, що ми йдемо через ліс означало тільки одне – вона вирішила видряпатись на пагорби. Це однозначно буде довго. 

– Ви з Емі справді такі близькі? 

Вона обернулась і подивилась на мене так, ніби вважала, що їй почулось моє питання. 

– У тебе були друзі в дитинстві? Або хоч хтось твого віку, з ким ти міг вільно спілкуватись? 

– Ні. 

– У мене теж нікого не було. Окрім Емі. Вона лише трохи молодша за мене, тож усупереч бажанню батьків ми дружили. Отже… ми ще ближчі, ніж тобі здається. 

– Мене дивує, що лишились такі добрі люди, як вона. 

Єва широко посміхнулась, сигналізуючи про мою помилку. Невже? 

– Ти її недооцінюєш. Якщо хтось її розізлить, вона без сумнівів плюне цій людині в страву, випадково загубить речі цієї людини або ще щось придумає. А головне – на неї ніхто не подумає. Бо що? Бо з виду вона найприязніша людина, яку будь-хто бачив у своєму житті. 

В голосі Єви я чув заздрість. Звісно, Емі простіше організовувати помсту. Від Емі справді не очікуєш подібного. А на Єву лише і озираєшся в очікуванні якогось лайна. 

– Ти мене лякаєш.

– Тобі слід боятись тільки якщо плануєш образити її. Тим паче… у тебе теж є кредит довіри. Вона тебе занадто любить. 

Єва зупинилась. Обабіч дороги ріс кущ смородини, який вона поквапилась обірвати.

– Якось наш батько вирішив нанести дружній візит батьку Фрідріха, він узяв мене з собою. Я була геть малою, років, може, сім. І без Емі мені було геть нудно, тож я вирішила пошукати пригод. Ця стежка виглядала достатньо цікавою… Тоді ця смородина здавалась смачнішою. 

– Як довго тебе шукали? 

– Мабуть, не шукали зовсім. Я нагулялась і повернулась, ніхто нічого мені не говорив. Пізніше тільки помітили плями на моїй сукні, тоді і насварили.

– Брешеш. 

Вона помахала головою, заперечуючи мої слова. Ну хіба батькам могло бути настільки байдуже на неї? 

– Мати б голови усім повідкручувала, якби я зник… 

– Мені досі здається, що вона бачила, як я йшла, але… Уже не спитаємо.

Нарвавши вдосталь ягід, вона наважилась рушати далі. Я затримався біля куща ще на кілька хвилин, а тоді поквапився наздогнати її. 

– Скажи мені… Фелікс нічого не розповідав тобі про мене? 

– Нічого конкретного. Казав, що давно тебе знає, що я схожий на тебе. Я питав хто він тобі, як ви познайомились, але він відмовився розповідати. 

– Дуже милосердно з його боку, – хмикнула вона.

– Для тебе – так, але не для мене… Він ніби непогана людина, але зʼявився занадто неочікувано. А ще він надокучливий. 

Вона не стримала сміху, навіть зупинилась на хвильку. 

– Знаєш що? Майже те саме він думав про мене, коли ми тільки познайомились. 

Чим вище ми підіймались, тим гіршою ставала дорога. Тепер ми не йшли по прямій, а петляли поміж різких виступів. Подекуди Єві доводилось допомагати мені, силою витягаючи нагору. В такі моменти я почувався безпомічним кошеням. 

Коли сонце почало хилитись на захід ми нарешті дістались такої бажаної місцини. 

– Чомусь я вирішила, що було б непогано показати тобі світ, тож… насолоджуйся.

З пагорба відкривався прекрасний вид на всі чотири сторони. Звідси маєток Брена і немаленьке поселення довкола здавались мурашником. 

– Усі ці поля довкола дають нам тканину. Родина Брена неймовірно впливова через найбільшу частку виробництва тканини і вирощування деяких непопулярних культур. Он там, – вона повела пальцем на схід доки не зупинилась на якійсь фортеці, – місце, де я маю зараз бути. Ой, вони тренуються… Які молодці. 

– Розвідка? 

– Ага… Там, далі – Промисловий район. Він виробляє більшість зброї. 

– І ти там постійна відвідувачка? 

На моє питання вона засяяла посмішкою. 

– Вгадав. Але, як виявилось, я доволі мало знаю те місце. 

– Я здивований. 

Вона хмикнула на мої слова. Очі її досі блукали за димом Промислового району, який було видно попід горизонтом.

– Раніше, за життя батька, уся та промисловість була спільною власністю кількох заможних родин. Вайси мали найбільшу частку, майже половину. Чомусь я думала, що нам це повернуть теж, але там зараз інший власник, наш далекий родич. 

Вау. Не свято, а день вражень.

– У нас є родичі? 

– Більше, ніж ти думаєш. Майже кожен шлюб в нашій родині династичний. А скільки існує позашлюбних, незаконних дітей за століття історії страшно уявити. Навіть королева наша родичка. 

– Це з якої сторони? 

Вона безпорадно видихнула та нарешті глянула на мене.

– Родовід ти теж геть не вчив? 

– Не знав, що він буває таким цікавим. 

– І наостанок… Ось це все попід горизонтом, але за стіною, наші землі. 

З цього ракурсу і справді було видно трохи територій за стіною Роза, але усі вони зливались в прозорий горизонт. 

– Геть усе? 

– Усе, що бачиш звідси. Від Східного до Західного округу, увесь Південь наш. Хіба ти ніколи там не був? 

– Не памʼятаю. 

– У нас там гарна літня резиденція. Щороку там проводились дуже гарні фестивалі на кінець жнив. 

Від спогадів я скривився. В голові виринали шматки пісень і танців, на які змушувала дивитись мати.

– Я там був один раз. 

– Лише один? 

– Один, сподіваюсь, єдиний раз. Там занадто… гучно. Усі ці ігрища, вони… огидні. 

Я очікував побачити розчарування в її погляді, але там було лише розуміння. 

– Ти маєш рацію в певному сенсі. Спочатку я теж так подумала, але варто було подивитись з іншої сторони. Ті люди пів року важко гарували коло того зерна і незабаром почнуть усе спочатку. Якщо кілька вечорів з танцями, співами, наїдками та дурнуватими іграми зроблять їхнє життя трохи легшим, а працю ефективнішою, то чому ні? Вони на це заслужили. 

– Може ти і маєш рацію…

Однаково зараз про це думати не хотілось зовсім. Не тут. Єва ніби чула моє бажання, тому продовжувати розмову не стала. Вона сіла на траві та дістала з сумки той самий згорток від Емі. Розгорнувши пергамент, вона простягла мені одну з канапок. 

– Перекусимо і спускатимемось. 

Сівши поруч, я узяв свою канапку та продовжив розглядати навколишні пейзажі. Але тиша мені не подобалась. 

– Знаєш… зранку я почав боятись, що ти влаштуєш якусь світську вечірку на честь мого дня народження. 

Вона подивилась на мене з усміхом

– Тільки якщо хочеш. 

– Абсолютно ні!

– Насправді… – вона задумалась відкладаючи свою канапку. – Було б непогано, якби ти повернувся до вищого суспільства. Все-таки ти мій спадкоємець. 

Спадкоємець? Хіба це так важливо зараз? 

– Ти… хвилюєшся, що можеш померти?

– Так, але не більше, ніж зазвичай. Не в цьому справа… Я однаково колись помру. І якщо доля буде добра до нас, я маю померти раніше за тебе. Ймовірність, що ти отримаєш від мене спадок, занадто висока навіть якщо я переживу битву за стіну Марія. 

– Перші в черзі на спадок партнери, діти і батьки. Батьків, звісно, у нас немає, але я не підпадаю під інші категорії. 

Хотілось якомога детальніше аргументувати чому я буду поганим спадкоємцем, але було відчуття, що їй ці аргументи не потрібні. 

– По-твоєму я виглядаю як людина, яка планує колись по-справжньому одружитись і народити дітей? 

– Не зовсім, але… 

Ну все ж можливе, правда? 

– Тобі варто більше довіряти своїй інтуїції. Ти лишишся першим і… ні, не єдиним, але точно першим у черзі. Якщо у тебе і зʼявляться конкуренти, то не дуже сильні.

– І немає інших варіантів? Когось окрім мене? 

Будь ласка! 

– Є, але вони дуже ненадійні. Я можу фіктивно одружитися з чоловіком, в якого вже є діти і зробити їх спадкоємцями. Такий варіант сильно похитне репутацію родини. Ще можна удати вагітність на публіку, а потім знайти дитину, чиї батьки готові продати її. Але тоді великий ризик витоку інформації… Варіанти завжди є, як і ризики. 

Її геніальні плани дивували не стільки геніальністю. Чому вона так переймається долею родини, яка, по суті, викинула її, ніби непотріб?

– Навіщо аж так перейматись за якийсь титул? 

– Це не просто якийсь титул. Я буду зараз останньою занудою, але маю це сказати. Уся наша власність це про владу. Наші землі – це не просто нерухомість, це сфера впливу. Наше прізвище – не просто слово, це гасло. Усе це не має зникнути дарма… Лише одна людина з нашим прізвищем здатна вплинути на безліч людей і цим треба скористатись. Якщо я поверну наші землі, ми зможемо бути на рівних із королівською родиною. Знаєш, що це означає? 

– Хочеш диктувати умови королеві? 

О так, спочатку ми очолюємо переворот, в ході якого міняємо королівську владу, а потім йдемо всупереч тій владі, яку самі ж посадили! Це дуже схоже на Єву. 

– Ні, але така можливість теж є… Я не знаю яка з Хісторії вийде королева, але… Якщо вона повторить долю свого батька, буде важко її зупинити. Потрібен хтось, хто зможе стримати Рейсів від поганих рішень… Брен занадто поступливий, щоб виступити проти королеви, і у нього мало впливу на простолюд, за інших навіть казати марно. Тож, ця роль належатиме нам, завжди нам належала. Наші батьки про це не думали. Саме тому одного вбив найманець Рейса, а зі смерті другої пораділи, бо зникла загроза. 

Щось було в її словах, щось хороше. Щоправда… Єва може вкласти купу зусиль у відродження нашої родини, та навряд ці зусилля окупляться. Якщо навіть і так, вона, ймовірно, ніколи про це не дізнається, бо помре до того часу. Навіщо зараз так цим перейматись?

– Ти можеш повернути нам силу, але ніколи не будеш певна, що після твоєї смерті її використають на благо. Батько теж був сильним. 

– Так, батько був сильним. І його вбивці теж були сильними, але я сильніше. Знаєш чому? Добро завжди верховодить над злом, правда завжди випливає над брехнею… Колись знайдеться хтось сильніший за мене і змусить заплатити за усю мою брехню і усе зло, яке я принесла. Добро – сила, яку важко зрозуміти, але неможливо перемогти, тому воно не зможе зникнути назавжди… Я хочу, щоб ти був моїм спадкоємцем, бо впевнена, що ти правильно використаєш силу. 

– Ти не можеш знати.

Вона підняла брови, не погоджуючись з моїм твердженням. 

– Я живу вдвічі більше твого. Я достатньо бачила, щоб про таке говорити. 

– Але це не гарантія. 

– Хочеш гарантій? Гаразд. Якщо плануєш використовувати силу проти людей, доведеться змиритись з кровʼю, яка стане невіддільною частиною твого життя. Сумніваюсь, що ти добровільно підпишешся на таке, враховуючи як сильно тебе верне від мʼяса. 

Її аргумент здавався дурним. Кров уже є моєю невіддільною частиною, як і в усіх інших людей… Можливо, я маю щось подібне зі спогадами про бордель, про усіх людей, яких довелось розрізати, але ж… 

– Не думаю, що це так працюватиме.

– Можу організувати тобі екскурсію до вʼязниці. Обидва види моїх колег скажуть те саме. 

Гаразд, навіть якщо вона бреше, мені не тягатись з її упевненістю. Тут різниця у досвіді занадто помітна. 

– І чого ти від мене хочеш як від свого спадкоємця? 

– Мені висувати реалістичні вимоги чи перелічити власні мрії? 

– Почни з вимог. 

– Не вбити себе, тобто… не робити дій, які в майбутньому можуть привести до твоєї смерті. 

Я навіть не намагався тішити себе ілюзіями, що це звучить легко. Це ж Єва завжди на крок попереду, не я. 

– А щодо мрій… Щоб ти зʼявлявся на публіці, завойовував репутацію собі і родині, щоб користувався нашим місцем в Раді, впливав на політику і щоб дбав про добробут людей, які живуть на наших землях. І звісно ж щоб ти подумав над оптимальним варіантом продовження роду. 

– А ти здавалась мені реалісткою. 

– Це мрії, Люку, мої егоїстичні бажання. Якщо ти з ними не згоден, якщо ти не хочеш для себе такого життя, все гаразд. Я не буду ображатись на тебе лише через те, що ти маєш власну волю. 

Я не знав чи хочу для себе такого життя. Я не знав якого взагалі хочу для себе життя. Фелікс казав, що Єва уже в чотирнадцять вступила до кадетського училища. Тепер мені теж чотирнадцять. Отже, я мушу квапитись з вибором? 

Ми почали спускатись в мовчанні. Доводилось тепер уважніше дивитись під ноги, відволікаючись від думок, адже крізь крони дерев слабке світло сонця майже не пробивалось. Після чергового мого спотикання Єва зрештою взяла мене за руку. 

– Те, про що ти говорила, має сенс. Твої цінності виглядають логічнішими, ніж батькові, до прикладу, і я ніби не проти, але… Я не знаю чи зможу дати те, що ти хочеш… 

– Ти неправильно мене зрозумів. Я хочу, щоб ти прожив щасливе за своїми власними мірками життя, щоб жив так, як хочеш сам. Цього буде достатньо. 

Я ніколи не знав на кого більше схожий з батьків. Мама завжди казала, що я викапаний батько, але… це було смішно. Та й на неї я не був сильно схожий. Іноді це змушувало почуватись мене чужим. Зараз, дивлячись на Єву, я впевнено міг сказати, що вона ідеальна копія обох наших батьків. Вона взяла вміння піклуватись і любити від матері, а від батька холодний розум, здатний до найжорстокіших розрахунків. Вона була кристалізацією найкращих і найгірших рис батьків. Ця лякало, але разом із тим змушувало відчувати абсурдну гордість за неї. 

– Я можу спробувати. Не думаю, що зможу розбиратись в політиці, але, гадаю, що втримати повернене тобою зможу. Просто… я не вмію бути спадкоємцем, не так гарно, як ти. 

– Якщо хочеш, ми виправимо це. Я можу навчити тебе. 

– Було б добре…

Вона раптом зупинилась, що мене здивувало – кущ смородини ми вже минули. Її руки опинились на моїх плечах, підтримуючи.

– Послухай, я не помру. Максимум – у мене буде одною кінцівкою менше… Я багато думала над тим, що ти сказав в бібліотеці. Мабуть, після битви я покину Розвідку. Зроблю так, як ти сказав – втечу, займатимусь родинними справами. Ти зможеш доєднатись, якщо захочеш, і я буду дуже цьому рада. У тебе буде достатньо часу, щоб спробувати себе в ролі панича, щоб зрозуміти чи потрібно це тобі, чи хочеш ти цього, поки я буду поруч… Невдовзі все буде інакше, краще, я обіцяю тобі. 

Її тихий, але впевнений говір надихав, змушував посміхнутись. В голові майнула божевільна думка, яка з кожним її словом ставала дедалі реальнішою: Єва стала найкращою людиною, яка траплялась в моєму житті. 

– Боюсь, у нас не буде так багато часу, як ти думаєш. Я хочу навчатись в медичній академії. 

Вона лише посміхнулась ширше. Я боявся розповідати їй про це, бо зовсім не міг уявити її реакції. Як виявилось, це був зовсім дурний страх. 

– Ти вже розповідав Йорґену? 

– Так… Він ніби погодився допомогти мені з підготовкою.

Єва мʼяко обійняла мене. Вологий запах лісу змінився на запах морозної столиці. Навіть запах парфумів з чогось ягідного змінився на щось жасминове. Від наших перших обіймів, “першої” зустрічі минуло не так багато часу, але забагато розмов. Я усе ще обіймав свою сестру зараз, але для мене це була геть інша людина. 

– Я рада за тебе, справді. 

 

Повністю уникнути офіціозу все-таки не вдалось, тому під кінець дня ми опинились на вечері у Фрідріха. Це не зовсім те, чого мені зараз хотілось, але Єва рятувала ситуацію своїм посередництвом. Коли Брен все-таки наполіг, щоб Емі приєдналась до вечері як гостя, втратилась уся вимушеність. 

Лише коли прислуга почала подавати десерти, я зрозумів, що не бачив мʼяса на столі. Зовсім. Це змусило мене коротко хмикнути до своєї тарілки. 

Опісля вечері Фрідріх влаштував нам екскурсію по маєтку. Як і казала Єва, він був неймовірно світлим та просторим. Хотілось лишитись тут гостем доки не набридне постійне світло. 

– І, окрім прислуги, ти живеш тут один? 

– Ще тут живе мій батько, іноді заїжджає брат з родиною, тому це не так самотньо, як здається. 

Він говорив з усмішкою, розслаблено, але я не вірив – це усе ще звучить збіса самотньо. Коли Єва піде з Розвідки, вона житиме в Ланґрасі теж сама? Разом з Емі? Можливо, лишиться та руда жінка, але… Єва казала, що в Розвідці у неї є друзі. Чи воно того варте? Я вже шкодував про свої слова. 

Фрідріх показав навіть оранжереї, щоб я остаточно переконався в Євиних словах. Квіти дивували своїм різноманіттям, різнобарвʼям. Більшість з цих рослин я бачив уперше і навіть не здогадувався про їхнє існування. Єва випала з цього виру барв лише двічі: спочатку вона задивилась на кущі троянд, а тоді на лілії. Лише Емі обидва рази наважилась торкнутись до неї та спрямувати далі. 

Прогулянка по маєтку закінчилась в черговій світлій кімнаті, яка більше нагадувала приміщення ательє. 

– Твоя сестра вмовляла мене не робити дорогих подарунків, але лишити тебе геть без них було б невіглаством, тому… 

Єва з Емі, що стояли за моєю спиною занадто гучно переглянулись. Фрідріх відчинив одну з шаф, показуючи безліч зразків різної тканини. 

– Гадаю, ці тканини послужать найкращим подарунком. З них може вийти гарний костюм. 

Єва ступила ближче та почала експертно оглядати простягнуті зразки. Мені такі дії здавались далекими від етикету, але Брен лише посміхнувся. 

– Я можу покликати зараз кравців, щоб зняли мірки… 

– Не треба, – вчасно втрутилась сестра, обриваючи мої панічні роздуми. – Я зможу пошити не згірше. Нехай це буде моїм подарунком. 

На цьому своєрідне святкування закінчилось. Єва, як і я, очікувала, що Емі поїде із нами, але та вирішила лишитись на ніч. Реакція Єви мені не подобалась – вона ніби і погодилась з вибором Емі, але зробила це якось прохолодно. Перш ніж сісти на коней ми завітали до яток з сувенірами. Єва придбала там лише дві листівки. 

– Ти хвилюєшся за Емі? 

Я питав, бо хотілось знати з чим повʼязана зміна її настрою. Тепер вона здавалась віддаленою, а це засмучувало. 

– Мені не подобається її зближення з Фрідріхом. Я не знаю як на це реагувати і що з цим робити. 

– Хіба це погано? 

– В тому і біда, що я не знаю… Занадто багато змінних, які впливають на мій висновок. 

– Що ти маєш на увазі? 

– Що на нас із нею чекає дуже неприємна обом розмова… Вибач, я не можу сказати тобі більше. 

Її слова встигли злякати, але мені вдалось зупинити хвилю страху. Чи це взагалі моя відповідальність? Ні. Що б у них між собою не сталось, але вони обидві будуть намагатись не вплітати мене, отже це не моя справа. Мені слід просто покластись на Єву. Хіба вона мене підводила? Ніколи.

 

Коли одного серпневого ранку Йорґен наказав мені бути готовим до поїздки в обід, я не повірив. Цього вечора Розвідка мала вирушити на чергову місію, проте… старий ніколи не був їхнім фанатом. А зараз йому закортіло подивитись на це дійство? Неймовірно. Але я збрешу, якщо скажу, що це геть неочікувано.

Вулиці Тросту були занадто переповнені, коли ми дістались міста. Штаб Розвідки скрізь був оточений натовпом, для стримування якого почали використовувати інші військові структури. Ми з Йорґеном тримались на відстані, але завдяки тому, що ми не спішились, мали чудовий вид. 

Незабаром з воріт штабу сунули перші розвідники. Натовп заревів, щойно першим вийшов високий блондин. Лише коли я помітив відсутність одної руки зрозумів, що це полковник Розвідки – Ервін Сміт. Він здавався уособленням поняття самотності. Його вітало стільки людей, стільки людей йшло за ним, але він виглядав геть відчуженим. Мені стало його шкода. 

За Ервіном верхи ступала жінка в окулярах разом зі своїм почтом. Серед тих, хто був за нею, мені вдалось упізнати капітана Леві. В цьому велику роль відіграла бурхлива реакція натовпу на його появу, адже сам він виявився геть не таким, яким я його уявляв. За ним ступали солдати, що не здавались сильно старшими за мене. І навіть попри гамір довкола я чудово чув важкий видих Йорґена, коли ця група показалась в повному складі.

А тоді нарешті зʼявилась Єва. Хоча… Це було щось середнє між Євою і Липою. Вона йшла пішки, вела Яблуню поруч і постійно оглядалась на стрій, гучно перегукуючись з кимось. На ній виділялась колись звична біла балаклава, що поки була задерта на самісіньку маківку, оголюючи її обличчя, маска знову була привʼязана до плеча. Вона починала виглядати чужою і це лякало. Хотілось доторкнутись до неї, переконатись, що це та сама Єва. Така дурна ідея! Але я ніколи не вирізнявся високим інтелектом. Саме тому я поквапився зістрибнути з коня. Перш ніж старий щось зрозумів, я вже пробивався крізь натовп до сестри. Це було страшно і гидко, але не так важко, як уявлялось. Страшніше було не попрощатись із нею зараз, назавжди лишити її чужою в спогадах. 

Видираючись у перший ряд, я гукнув її і вона почула. Віддаючи наказ якомусь хлопцю, вона вийшла зі строю лише щоб обійняти мене. Її броня неприємно втискалась в мою шкіру, але я ігнорував. Цей біль був вартий того. Це все ж досі вона, досі та сама Єва. 

– Повернись, гаразд? – я не мав надії, що вона знову почує мене крізь натовп.

– Гаразд. 

Вона посміхнулась до мене силуваною посмішкою, яку я списав на втому. На жаль, вона не могла лишитись надовше, тож тої секунди сіла в сідло і, оминаючи стрій, повернулась на свою позицію. Тільки зараз я зрозумів, що поруч немає Фелікса. Його взагалі тут немає. Є, звісно, шанс, що я пропустив його, але ж… Ні, не може такого бути. Він би не стояв осторонь, підійшов би до мене разом з Євою. Чому його тут нема? Хіба не має бути інакше?