3. Ніч у темряві

ЖК у спальному районі, поглинутому блекаутом планових відключень, зовсім не скидається на вінтажний триповерховий будинок у центрі. Сова мимохідь глянув на велетенський людський мурашник, що втопав у темряві, і мовчки пішов за супутницею. Їх обох трохи хитало під несподівано сильним вітром і, цілком очікувано, через велику кількість алкотоксинів у крові.

Сергій, у якого вже стелився туман перед очима, не має сили навіть здивуватися, що у повністю мертвому без електрики будинку працює ліфт. Він втомлено підпирає стінку ліфтової кабіни, яка піднімає їх на верхні поверхи у майже цілковитій темряві — напевно, для економії заряду акумуляторів чи що. Коридор до цього вони долали під тьмяний промінь смартфона нової знайомої, який здихав на останніх відсотках заряду.

Сова вже не знає, куди ховатися від навʼязливого вороху похмурих думок. Він чомусь завжди вважав, що алкоголь дарує забуття. Дзуськи. Виявляється, він може дарувати дев’ять кіл пекла садистського самознищення і накручувати такі тугі бігуді емоцій, що хоч на стіну лізь. Руки знову стискаються у безсилій злості. Затишне сонне мовчання, яке взяло свій початок там, у теплому пабі, і продовжилося ще кілька митей у таксі, поступово стає для чоловіка справжнім катуванням флешбеками. Поки тривала жива емоційна розмова у пабі, джгут напруги трохи відпускав.

Але поки вони їхали, поки піднімалися, поки супутниця намагається незграбно поцілити ключем у замок дверей квартири, всередині Сергія росте і розповзається справжня агонія. Ніс періодично лоскоче легкий свіжий запах, схожий на щось із дитинства, невловиме, що трохи збиває з пантелику. Але чоловікові не до ребусів із далекого минулого. А ось недалеке минуле стукає в череп дуже настирливо. Майже ногами.

Мізки мазохістично перебирали смерті побратимів, страшні вилазки під час найскладніших завдань, миті, сповнені тваринного страху, коли ти чуєш, як свистить ракета, і паніки, коли розумієш, що не бачиш молодшого брата у безпеці бункера. Це тільки здається, що близькість фронту і щоденний подих смерті притупляють страх військових. Ти просто намагаєшся звикнути до надлюдських умов, і іноді тобі здається, що в тебе вийшло. Але це оманлива, мов трясовина, ілюзія. А ще тебе щодня гризе праведний гнів на керівництво, яке закручує гайки настільки, що хочеться ламати казенні стіни і товкти пики.

І весь цей коктейль нелюдської втоми, болю та виснаження зараз приправляється сиропом із мов заїждженої платівки жіночого стогону під сміх чужого чоловічого баритона. А ще — запахом карамелі й огидним присмаком зрадницької розпусти на язиці. Сову плавить зсередини таким сильним вулканом різних емоцій, що зараз вистачить одного необережного торкання — і в нього зірве дах.

Дівчина тим часом нарешті відчиняє кляті двері.

— Твою ж… — глухий жіночий матюк супроводжується доволі гучним звуком падіння чогось не надто важкого, але доволі обʼємного.

Сова на автоматі заходить за нею і опиняється у теплому, трохи задушливому оточенні чужої темної квартири. Ледь помітно пахне східними пахощами і трохи пилом. Дезорієнтація у незнайомому просторі дещо розвіюється, коли очі вихоплюють трохи світла від двох дверних арок, що, скоріш за все, ведуть до кухні чи вітальні. Чоловік важко стягує берці і байдуже впускає наплічник на щось схоже на лавку збоку.

— Почекай, друже, я зараз тобі капці знайду… Всраті відключення… Забула ліхтарики на зарядку поставити. Ану… де там воно… та мать його йоб… — щось знову падає, і дівчина смішно сопе, буркочучи щось на кшталт: «Хто, блін, це сюди повісив?!».

Зненацька Сергія, зосередженого на своїх невеселих думках, прострілює сенсорним вибухом. Щось тепле, туге й важке настирливо притискається і притирається до паху. Армійські полегшені літні штани були створені міцними, але, трясця, тонкими. Вони точно не рятують від теплого тиску чужого тіла. Чоловіче єство Сови, яке не бачило жіночої ласки вже, напевно, без дня пів року, починає активно подавати ознаки життя.

Сова шоковано видихає. Тиск із паху зникає так само швидко, як і зʼявився. Чоловік навіть думає, що йому примарилося.

— Ой, блін, сорі… Щось я трохи той… погано на ногах стою чи що. Не можу ці срані капці ніяк знайти. Я тебе там не придавила, ні? Вагу останнім часом набрала, жерти треба менше, напевно… — винувата інтонація і язик, що явно заплітається вже у пʼяному белькотінні, справді щирі. От тільки командир чує це наче крізь вату. У вухах бухкає кров, а стрес, що накопичувався сніжною грудкою, зіграв із Совою злий жарт.

— Агов, козаче, ти там живий?

В ніс Сові знову вдаряє свіжий ностальгічний запах, змішаний із легким шлейфом шампуню і злегка спітнілої жіночої шкіри. Підборіддя обдає теплим чужим подихом. Мозок вояки коротить повторно.

— Може, тобі сорбент який дати? Ні? Я ж казала, що мішати віскар з настоянками — то була кепська ідея. Пішли, покажу, де туалет — проблюєшся, — тепла жіноча рука навпомацки лягає йому на груди і потім незграбно сповзає на живіт, прямо над пряжкою армійського ременя, від чого чоловіка мало не підкидає. Все його тіло стає мов оголений нерв.

Хазяйка квартири тим часом хапає його за футболку, що ховається за розстебнутою армійською курткою, і наполегливо тягне кудись углиб помешкання. Ноги Сови проїжджають по кахлю, і він не встигає вчасно загальмувати, незграбно налетівши на дівчину.

— Йой, щось ми з тобою так наклюкалися, що…

Сергій уже нічого не чує. Пах знову обдає шоковим розрядом тиску теплого тіла, а ніс заривається у чуже волосся, яке пахне… конваліями?

Не дарма кажуть: те, що у тверезого в підсвідомості лежить як темний ящик херових бажань, у п’яного в голові звучить як чудовий план. Хоча ця ситуація явно не є чудовим планом. Збудження і дикий гнів, що хвилею накривають палаючу свідомість Сови, погребли під собою всі його благородні чесноти й армійську витримку. Йому болить і палить душу від безвиході. Дикий звір за грудною кліткою ричить і вимагає покарати і позвірячо покрити хоч когось за зраду, за біль, за все те, що він пережив за останні роки та місяці. А особливо сьогодні — у тій клятій квартирі біля Золотих. Найбільше хочеться злитися з жіночим їством. І все одно, що це не його зрадлива колишня наречена. Плювати. Головне, що тіло реагує і прагне розрядки. Не в рукопашну, не на самоті. А саме притиснути живе, піддатливе тіло до поверхні, щоб не могла втекти, не могла зрадити, не сміла обирани когось іще.

— Ай, полегше, що на тебе…

Сова утробно гарчить, із силою притискаючи жіночі стегна, обтягнуті джинсами, до власного центру бажання. І в ту ж мить інстинктивно потирається об них. Чужий переривчастий подих стає йому красномовною відповіддю. А спроба спротиву залишається ледь помітною, бо хватка у командира, попри алкоголь, стає залізною, мов лещата. І ці безпорадні рухи хіба що більше злості та запалу викликають у вояці.

Мозолисті міцні руки гуляють по незнайомому жіночому тілу, схованому під м’яким оверсайзом повсякденного одягу. Дуже зайвого і бісячого одягу, відмічає затуманена свідомість Сергія. Оцінюючим каламутним поглядом розвідника він сканує темний простір квартири навколо. За найближчим дверним проходом Сова з тріумфом бачить обриси двоспального ліжка.

Лічені секунди знадобляться, щоб завалити дезорієнтовану дівчину обличчям донизу на горизонтальну поверхню ложа і сісти їй на стегна, притискаючи власною вагою. І ще коротка мить, щоб стягнути власну куртку, яка дико заважає зараз. Щось вилітає з кишені й брязкає по підлозі, але чоловікові байдуже.

Все, що відбувається далі, викарбовується у свідомості Сови лише яскравими мазками відчуттів. Градус у крові безжально краде все інше.

Тепла м’яка шкіра, солонувата на смак, оксамитова на дотик для його грубих рук. На ній так легко залишити синці.

Хрипкуватий чужий голос, який щось беззв’язно промовляє крізь гуркіт крові у його вухах, звучить наче вишукана музика для пораненого звіра.

Ейфорійне, зле відчуття від безсилої покори тіла під ним накриває чоловіка з головою. Втеча неможлива.

Він злизує солоний присмак чужого страху на губах і веде носом далі, оголеною шиєю. Прикушує холку міцно, наче фіксуючи здобич. М’яке волосся лоскоче йому щоку.

Жіночі руки, затиснуті у жорсткій хватці над головою, і скажений пульс під його пальцями віддають ще більшою хіттю у паху.

На контрастний вигин талії зручно лягає долоня. Не втече.

Власне тіло відчувається натягнутою струною. Воно жадає ближче, тісніше, грубіше.

Важкий армійський ремінь тихо клацає, даючи можливість дістатися до власної плоті, що ниє від жадоби.

Запах весняних отруйних дзвіночків дурманить голову, б’є кувалдою в груди. Хочеться дихати ним вічно, і плювати, що це трунок. Це не блювотна карамель, від спогадів про яку одразу ж темніє в очах від люті.

Жодної ніжності. Лише звірині інстинкти, контроль, злість і емоційне виснаження. Занадто довго він терпів це пекельне руйнування, занадто багато пережив, занадто сильно кохав і вірив — і занадто болісно обпікся. Забагато гірких «занадто» у його житті.

Всі стоп-сигнали зламані, слова забуті, а людські чесноти потонули в пеклі болю. Тільки тіло під ним, тільки приємна округлість пишних стегон у руках.

 Ритм злиття у танці задоволення під дуетну симфонія важкого дихання.

Грубо, швидко, брудно, мокро. Адреналін так бринить у венах, наче ти тікаєш від куль і ризикуєш не встигнути сховатися.

Руки тремтять від напруги, стегна ниють від судом насолоди. Власний хрипкий стогін здається чужим у цій густій темряві.

Останній титанічний рух — і довгоочікуване звільнення. Від напруги, від болю, від зради. Запахи поту, східних пахощів і конвалій міцно осідають у легенях.

Сил вистачає лише на те, щоб скотитися убік, ближче до краю ліжка, і примостити нарешті спорожнілу голову на одну з подушок.

А наступного похмурого ранку Сова, мов куля, вилітає з чужої квартири, на ходу застібаючи верх форми. Попри нестерпний головний біль, він різко плескає себе по щоках. Вірний заплічник уже закинутий за спину. Дврі чужої оселі з гуркотом зачиняються, залишаючи позаду тепле ліжко і випадкову ніч.

Дзвінок від Сіда. Засідка. Двохсоті і трьохсоті.

Від буремної ночі у спогадах залишаються лише розмиті алкоголем плями і настирливий, в’їдливий запах конвалій. Все інше — потім. Не на часі. Треба поспішати.