Пролог

Мерилін постукала двічі.

— Заходь.

Вона відчинила двері.

Аластор стояв біля невеликого столика. На ньому — пляшка віскі, дві склянки, попільничка. Десь у кутку неголосно грало радіо, голос диктора губився за музикою.

Все виглядало до непристойності звичайно.

— Дякую, що погодився поговорити.

— Радо допоможу тобі з тим, що тебе турбує.

Мерилін зайшла.

За її спиною клацнув замок.

Вона озирнулась.

— Ти зачинив?

— Не люблю, коли переривають.

Її погляд затримався на дверях на секунду довше, ніж треба.

— Гаразд.

— Сідай.

Вона сіла в крісло майже навпроти дверей. Аластор влаштувався навпроти — так, що тепер саме він опинився між нею й виходом. Збоку було велике вікно. Трохи далі — камін.

— Віскі?

— Так.

Він налив обом. Мерилін зробила ковток.

— Ти чув, що свідок по нашій справі знайшовся?

Аластор трохи підняв брову.

— Так?

— Без голови.

Коротка пауза.

— Яка прикрість.

Мерилін дивилась на нього.

— І дивно знаєш що?

— М-м?

— Його знайшли біля траси 602.

Жодної реакції.

— Тієї самої, яку ти мені колись згадував.

— Справді?

— Так.

Вона похитала віскі в склянці.

— Дивний збіг.

— Життя ними сповнене.

— Я останнім часом багато слухала твої ефіри.

Його усмішка стала ширшою.

— Вважатиму за комплімент.

— Так. У тебе справжній талант.

— Нарешті визнання.

Мерилін ледь усміхнулась.

— Але я звернула увагу на одну річ.

— Яку?

— Іноді ти пропускаєш ефіри.

Аластор знизав плечима.

— Насичений графік. Іноді навіть мені потрібна перерва.

— Звісно.

Мерилін поставила склянку й дістала з сумки блокнот.

— Просто цікаво, що деякі твої перерви дуже вдало збігаються зі зникненнями людей.

Аластор нічого не сказав. Мерилін розгорнула блокнот.

— Маргарет Кейн. Востаннє бачили дванадцятого жовтня. Того вечора тебе не було в ефірі.

Перегорнула сторінку.

— Джонсон. П’ятнадцятого березня. Вечірню програму скасовано.

Ще сторінка.

— С’юзен Морріс. Двадцять першого листопада. Ти пропустив ефір наступного дня.

— Ні.

Мерилін підняла очі.

— Ні?

Аластор зробив ковток.

— Насправді двадцять першого був повторний запис. Я був зайнятий.

Коротка пауза.

— А двадцять другого пропустив, бо ховав тіло.

Мерилін завмерла.

— Ти що?

— Ти помилилась у хронології.

— Я не про хронологію.

— А.

Його усмішка не змінилась.

— Тоді так.

Мерилін повільно закрила блокнот.

— Ти вбив С’юзен?

— Так.

— Джонсона?

— Так.

— Маргарет?

Він задумався на секунду.

— Так.

— Свідка?

— Так.

Мерилін дивилась на нього. Потім знову відкрила блокнот і щось записала. Аластор нахилив голову.

— Ти серйозно це занотовуєш?

— Так.

— Навіщо?

Вона закрила ручку.

— Поки що не знаю.

Він тихо засміявся. Мерилін поклала блокнот на стіл.

— Ти сказав, що він узяв відпустку.

— Він справді перестав ходити на роботу.

— Ти сказав, що він ховається від компанії.

— І компанія його більше не знайшла.

Мерилін невіряче засміялась.

— Ти зараз серйозно сперечаєшся зі мною про формулювання?

— Не я започаткував цю звичку.

— Я просила домовитись, щоб він дав показання.

— Ні.

— Ні?

— Ти попросила розібратись із цим.

— Ти прекрасно розумів, що я мала на увазі.

— А ти прекрасно знаєш ціну точним формулюванням.

Вона кілька секунд мовчала.

— Скільки?

— Перепрошую?

— Скільки людей?

Аластор повільно покрутив склянку.

— Не рахував.

— Не бреши.

— Я не брешу.

— Ти справді не знаєш?

— Не бачив причин вести статистику.

Мерилін дивилась на нього. Потім її погляд на мить ковзнув за його плече. До дверей.

Аластор це помітив.

— Не варто.

Вона знову подивилась на нього.

— Що?

— Марнувати час.

Він сказав це майже буденно.

— Боюся, сьогодні ти звідси вже не підеш.

Мерилін кілька секунд мовчала.

— Боїшся?

Аластор тихо засміявся.

— І навіть зараз ти чіпляєшся до формулювань.

— Це моя робота.

— Уже недовго.

Ось тепер усе остаточно стало на свої місця. Замок. Її місце. Його місце. Він сів так не випадково.

І говорив зараз не про можливість. Він уже вирішив.

Мерилін повільно кивнула.

— Добре.

Аластор трохи нахилив голову.

— Добре?

— Якщо ти вже вирішив мене вбити, поспішати тобі нікуди.

Вона знову взяла склянку.

— До того ж я витратила на це розслідування чимало часу.

— Цілеспрямовано.

— Дякую.

Мерилін підвелась. Аластор не завадив. Вона повільно рушила кімнатою.

— Маргарет. Чому вона?

— Яка саме?

Мерилін зупинилась.

— Маргарет Кейн.

— А.

Наче справді тільки зараз згадав.

— Дуже довгі пальці.

— Що?

— Красиві руки.

— І тому ти її вбив?

— Ні. Просто це запам’яталось.

— Тоді чому?

Він подумав.

— Не пам’ятаю.

Мерилін повернула до нього голову.

— Не пам’ятаєш?

— Людей багато.

Вона рушила далі.

— Джонсон?

— Його пам’ятаю.

— Чому?

— Дратував.

— Це причина?

— Для мене була достатня.

Мерилін зупинилась біля столика.

— С’юзен?

— Вона дивилась на мене так, ніби вже вирішила, хто я.

— І?

— Не люблю, коли люди роблять висновки зарано.

— І ти її вбив.

— Так.

Мерилін знову пішла. Повільно. Наче просто не могла всидіти на місці.

— Ти взагалі когось із них шкодував?

— Ні.

— Ніколи?

— Ні.

— Навіть потім?

— Ні.

Відповідь була настільки простою, що від неї ставало тільки гірше.

— Господи.

— Не думаю, що він тут допоможе.

Мерилін кинула на нього погляд.

— Ти навіть зараз жартуєш.

— А що мені ще робити?

— Спробувати хоч раз поводитись як нормальна людина.

— Трохи пізно.

— Справедливо.

Вона пройшла ще кілька кроків.

Аластор раптом сказав:

— Кочерга. Пляшка. Лампа. Попільничка.

Мерилін зупинилась.

— Що?

— Ти намагаєшся не дивитись на них двічі.

Пауза.

— Виходить не дуже.

Вона подивилась на нього.

— Я просто ходжу.

— Звісно.

Усмішка.

— Дуже уважно не дивлячись на все важке в кімнаті.

Мерилін кілька секунд мовчала. Потім відкрито глянула на камін.

— Кочерга виглядає найпереконливіше.

— Важка.

— Саме тому.

— Болісно буде?

Вона перевела погляд на нього.

— Сподіваюсь.

Аластор усміхнувся ширше.

— Спробуй.

Мерилін фиркнула.

— А як щодо тебе? — запитав він.

— Що я?

— Я вже досить довго відповідаю на твої запитання.

— І?

— Було б неввічливо не поцікавитись у відповідь.

— Я не маю таких дивних хобі.

— Копатись у небезпечних справах і ходити до небезпечних людей недостатньо дивно?

Мерилін промовчала.

Аластор покрутив склянку в руці.

— Скажи, ти завжди така допитлива?

— Переважно коли хтось починає зникати.

— Невже? А я думав, це професійне.

— Одне іншому не заважає.

— І часто твоя допитливість заводить тебе в такі ситуації?

Мерилін глянула на замкнені двері.

— Уперше.

— Що ж. Для першого разу ти тримаєшся напрочуд добре.

— Я попередила, куди йду! — поспішно випалила Мерилін, майже перебивши його.

Аластор замовк. Кілька довгих секунд він уважно дивився на неї.

Вона намагалася витримати його погляд.

— Брешеш.

Мерилін нічого не відповіла.

Аластор задоволено усміхнувся.

— Отже, ніхто не знає, що ти тут.

Тиша.

— І ти не боїшся?

— Боюсь.

Він трохи нахилив голову.

— Але все одно сидиш тут і сперечаєшся зі мною.

— А ти пропонуєш мені плакати?

— О, зовсім ні! Мені значно більше подобається наш теперішній варіант.

— Тоді не скаржся.

Мерилін кинула короткий погляд на двері. Потім знову на нього.

— До речі, звідки ти взагалі знав, що я щось розслідую?

— Наш спільний знайомий із поліції згадав, що ти цікавилася кількома старими зникненнями.

— І ти одразу зрозумів?

— Ні. Але мені стало цікаво.

— Тому ти вирішив мене вбити?

— Не одразу.

— Що тебе зупиняло?

— Не хотілося привертати зайву увагу. Ти розпитувала людей, зустрічалася з поліцією. Якби ти раптом зникла, хтось міг би зацікавитися, над чим саме ти працювала.

Мерилін кілька секунд мовчала.

— Тобто ти вичікував.

— Я планував.

— Є різниця?

— Величезна.

Мерилін кілька секунд дивилася на нього.

— І що ж ти планував?

Аластор усміхнувся.

— О, багато цікавого! Проте ти сама попросила про зустріч і зіпсувала весь сюрприз.

— Зараз заплачу.

Аластор розсміявся.

Мерилін перевела погляд на столик. Пляшка віскі. Попільничка. Її склянка. Вона повільно підійшла ближче.

— Якщо ти все бачиш, чому дозволяєш мені тут ходити?

— Мені цікаво.

— Що саме?

— Що ти зробиш, коли закінчаться запитання.

Пауза.

— А ще мені подобається, що ти досі намагаєшся.

Мерилін узяла склянку. Подивилася на нього поверх краю. Допила віскі.

Опустила очі на порожню склянку.

— Схоже, запитань більше немає.

І жбурнула її у вікно. Склянка влучила в нижню частину шибки. Пролунав різкий тріск, і скло посипалося на підлогу.

Аластор інстинктивно повернув голову.

Мерилін уже рухалася. Вона схопила кочергу біля каміна. Металевий кінець лежав близько до жару й устиг розпектися.

Аластор повернувся саме тоді, коли вона вдарила його в бік. Він різко відсахнувся.

— А!

Запахло паленою тканиною.

Мерилін відступила, тримаючи кочергу перед собою.

— Не підходь.

Аластор подивився на пошкоджений жилет. Потім на неї.

— Ти мене обпекла.

— Так.

Він підняв брови.

— Непогано.

Мерилін не стала чекати, поки він оговтається. Вона кинулася до дверей. Схопилася за ручку. Замкнено.

За спиною почулися кроки.

Мерилін різко розвернулася, виставивши перед собою кочергу.

— Ще раз підійдеш — наступний удар буде в обличчя.

Аластор зупинився. Його погляд ковзнув від розпеченого кінця кочерги до її обличчя.

— Ти сьогодні напрочуд войовнича, Мерилін.

— А ти сьогодні напрочуд живий. Не випробовуй удачу.

Він тихо засміявся.

Мерилін зробила крок назад, не опускаючи кочерги. Потім ще один. Доки не відчула двері за спиною.

Аластор не рухався.

Вона повернулася й з усієї сили вдарила кочергою по дереву біля замка.

ГРЮК.

Ще раз.

ГРЮК.

Дерево тріснуло.

Вона спробувала підчепити латунну накладку кінцем кочерги.

Не піддалася.

Мерилін вдарила знову.

— Мерилін.

Вона не озирнулася.

ГРЮК.

— Ти тільки зіпсуєш двері.

— Прекрасно!

Ще удар.

— Тоді тобі буде чим зайнятися після моєї смерті!

Він засміявся.

Але цього разу сміх швидко обірвався.

Мерилін почула, як він поставив склянку на столик. Потім — кроки. Повільні. Впевнені. Вона озирнулася.

Аластор ішов до неї. Усмішка залишалася на місці, але в його очах уже не було колишньої веселості.

— Мерилін, — промовив він майже лагідно. — Поклади кочергу.

— Підійди й забери.

Вона знову вдарила по замку. Тріщина побігла вздовж деревини. Ще трохи.

Він наблизився. Мерилін розвернулася, піднявши кочергу.

— Я попереджала.

Аластор не зупинився.

Вона перехопила кочергу зручніше, готуючись замахнутися.

І саме тоді з вулиці долинув голос:

— Гей! Там усе гаразд?

Мерилін різко повернула голову.

Хтось. На вулиці був хтось.

Вона негайно кинулася до розбитого вікна.

Аластор перехопив її на півдорозі, міцно схопивши за руку.

— ПУСТИ МЕНЕ!

Він різко штовхнув її назад.

Мерилін упала на підлогу, боляче вдарившись ліктем.

— Я почув скло! — гукнув чоловік знизу. — Щось трапилося?

— ТИ ПРО ЦЕ ПОШКОДУЄШ! — закричала Мерилін, підводячись.

— Одну хвилинку, дорогенька! — голосно кинув Аластор через плече.

Він попрямував до вікна.

Мерилін підвела голову.

Аластор стояв до неї спиною.

А шлях до дверей був вільний.

Вона швидко підвелася, перехопила кочергу й кинулася до замка.

ГРЮК.

— Добрий вечір! — весело гукнув Аластор у розбите вікно.

— Я почув скло, — відповів чоловік. — У вас усе гаразд?

— О, цілком! Невеличка романтична сварка.

Мерилін, яка саме намагалася підчепити латунну накладку, різко повернула голову.\

— РОМАНТИЧНА?!

— Бачите, вона ще сердиться, — довірливо пояснив Аластор.

— А вікно?

— На жаль, воно теж постраждало. Дівчина в мене темпераментна!

ГРЮК.

— НЕ СЛУХАЙТЕ ЙОГО! ВІН БРЕШЕ!

Аластор приклав руку до грудей.

— І це цілковита правда! Я пообіцяв їй незабутній вечір, але дещо приховав.

— ТИ ГЕТЬ ЗДУРІВ?!

— Як бачите, сюрприз не вдався.

Чоловік унизу пирснув.

— Ох, знайома історія.

— От бачите! Нарешті хтось мене розуміє!

Мерилін знову вдарила кочергою біля замка.

ГРЮК.

Дерево розщепилося ще сильніше.

Вона спробувала повернути ручку.

Ні.

Ще один удар.

ГРЮК.

Аластор озирнувся через плече.

— Кохана, трохи тихіше!

— ПІШОВ НАХУЙ!

Він знову повернувся до вікна.

— Як бачите, примирення поки відкладається.

Чоловік унизу ніяково засміявся.

— Ну, не буду вам заважати миритися.

— Надзвичайно люб’язно з вашого боку!

— Доброї ночі!

— І вам чудового вечора!

Мерилін завмерла.

Що?

Чоловік уже рушив тротуаром, але ще був зовсім близько.

— Ні! Ні-ні…

Вона кинулася до вікна, досі стискаючи кочергу.

Аластор перехопив її біля самої рами.

Він розвернув Мерилін спиною до вулиці й притягнув до себе. Однією рукою міцно обхопив її за талію. Другою накрив її долоню, стискаючи разом із нею руків’я кочерги.

Мерилін спробувала підняти руку. Не вийшло.

— ПУСТИ!

— Ну-ну, кохана, — голосно промовив він. — Не сердься.

Вона вперлася вільною долонею йому в груди.

— ПРИБЕРИ ВІД МЕНЕ РУКИ!

— Знаю, знаю. Я поводився жахливо. Більше жодних сюрпризів!

Мерилін смикнула кочергу, намагаючись звільнити її з його хватки.

Аластор притиснув її ще міцніше.

Вона спробувала відштовхнутися від його грудей.

Тоді він відпустив її талію й поклав долоню їй на потилицю, притиснувши голову до свого плеча.

— Припини смикатися, — тихо промовив він їй на вухо.

Мерилін завмерла лише на мить.

За її спиною почувся голос перехожого:

— Ну, здається, ви вже помирилися!

Аластор усміхнувся поверх її плеча.

— Докладаю всіх зусиль!

Вона знову спробувала відхилитися, щоб побачити вулицю.

Його долоня міцніше притиснула її потилицю.

— Навіть не пробуй, — прошепотів він.

— До речі, дякую за турботу! — уже голосно гукнув Аластор.

— Та нема за що! Доброї ночі вам обом!

Кроки почали віддалятися.

Мерилін вперлася долонею йому в груди, намагаючись створити хоч трохи відстані.

Марно.

Його рука залишалася на її потилиці, не дозволяючи підняти голову. Другою він досі утримував її долоню з кочергою.

Вона чула кроки. Спочатку зовсім близько. Потім далі. І ще далі.

Аластор мовчав.

Мерилін спробувала повернути голову.

Він не послабив хватки.

Зрештою кроки стихли.

Минуло ще кілька секунд.

— От і чудово, — тихо сказав Аластор.

І відпустив її.

Мерилін негайно відштовхнула його й обернулася до вікна.

Вулиця була порожня. Ні чоловіка в капелюсі. Ні інших перехожих.

Вона підбігла до рами.

— Агов?!

Тиша.

— Чорт.

Мерилін міцніше стиснула кочергу. На мить вона просто стояла, дивлячись на порожній тротуар. Потім опустила погляд. І раптом помітила, наскільки близько земля.

Перший поверх. Невисоке підвіконня. Вузька смуга землі перед тротуаром. Вона могла просто перелізти.

Позаду почулися кроки. Аластор наблизився.

— Це було близько.

У його голосі ще звучало задоволення.

Мерилін не відповіла.

Він простежив за її поглядом униз. Усмішка трохи зблякла.

— О ні, Мерилін. Тільки не знову.

Його рука лягла їй на плече.

Мерилін різко розвернулася й ударила.

Металевий кінець кочерги влучив йому в плече.

Аластор відсахнувся.

— Не дуже боляче, коханий?\

Він різко відступив, притиснувши руку до забитого місця.\

Мерилін уже поверталася до вікна.

Одна рука лягла на підвіконня. Вона спробувала перекинути через нього ногу.

Аластор схопив її за рукав і рвучко потягнув назад.

Мерилін розвернулася, знову замахуючись кочергою.

Цього разу він перехопив її зап’ястя.

— Годі!

Вона спробувала вирвати руку, але він не відпускав.

І тоді Аластор різко вдарив її вільною рукою по обличчю.

Голова Мерилін сіпнулася вбік. На мить вона завмерла. Нижню губу обпекло болем. У роті з’явився присмак крові.

Аластор усе ще тримав її за зап’ястя.

Мерилін повільно повернула до нього голову. На губі виступила кров.

— О, нарешті перестав удавати джентльмена.

Аластор дивився на неї. Усмішка залишалася, але він більше не сміявся.

— Ти починаєш мене дратувати.

— А ти чекав, що я чемно чекатиму на свою смерть?!

Вона різко смикнула руку.

Аластор утримав її.

Мерилін спробувала вдарити його вільною рукою. Він перехопив і цю.

Тепер він тримав обидва її зап’ястя.

Вона рвонулася всім тілом, намагаючись вислизнути, і з усієї сили наступила йому на ногу.

Аластор мимоволі переніс вагу на іншу ногу. Його хватка на мить послабшала.

Цього вистачило. Мерилін висмикнула руку, але кочерга вислизнула з пальців і з гуркотом упала на підлогу.

Аластор зробив крок до неї.

Цього разу не поспішаючи з дотепною відповіддю.

— Я попереджав.

Мерилін відступила. Спиною майже торкнулася підвіконня.

Він наблизився.

Її рука намацала щось гостре. Довгий уламок скла, який стирчав із розбитої рами.

Мерилін вихопила його й виставила перед собою.

Аластор зупинився. Подивився на уламок. Потім на неї.

— Поклади.

— Ні.

— Мерилін.

— Що?

— Поклади скло.

Вона міцніше стиснула уламок.

— Спробуй забрати.

Аластор зробив ще один крок.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить?

— Можливо, кількість бинтів, коли наступного разу вийдеш в ефір.

Він подивився на неї. Кілька секунд мовчав. А потім рушив уперед.

Мерилін різко махнула уламком. Він відступив рівно настільки, щоб скло не зачепило обличчя.

Вона одразу повернулася боком до вікна, намагаючись поставити ногу на підвіконня.

Аластор знову наблизився.

Мерилін вдарила вдруге.

Скло розрізало його рукав. На білій тканині проступила кров. Аластор подивився на поріз. Потім на неї. І схопив за зап’ястя.

— Досить.

— Відпусти!

Вона спробувала вирвати руку. Він утримав її й накрив своєю долонею її кулак, у якому вона стискала уламок. Мерилін зрозуміла, що він збирається зробити, за мить до того, як він стиснув її руку.

— Ні!

Гострий край врізався в долоню. Вона скрикнула. Спробувала розтиснути пальці, але він не дозволяв.

— Аласторе!

— Випусти скло.

— Тоді відпусти руку!

Він лише посилив тиск.

Мерилін вдарила його коліном.

Аластор зігнувся від удару. Хватка ослабла.

Вона висмикнула руку. Уламок упав.

Мерилін одразу розвернулася до вікна. Поставила руку на підвіконня, підтягнулася. Майже.

Аластор схопив її за пояс і потягнув назад.

— Ні!

Вона вчепилася в раму порізаною долонею. Біль прострелив руку. Пальці зісковзнули.

— Відпусти!

Вона розвернулася й вдарила його ліктем, він відсахнувся.

Мерилін знову рвонула до вікна.

Аластор перехопив її за руку.

Вона спробувала вдарити другою.

Він схопив і її.

— Годі!

— Пішов ти!

Вона відчайдушно смикнулася. Аластор різко відштовхнув її від себе. Сильніше, ніж раніше.

Мерилін втратила рівновагу. Спробувала спертися на край столу. Порізана долоня зісковзнула, і, падаючи, вона вдарилася головою об його кут.

Стіл здригнувся. Пляшка віскі перекинулася, покотилася до краю й упала на підлогу. Слідом зісковзнув блокнот Мерилін.\

На мить усе зникло.

Спочатку повернувся звук. Радіо. Тихий тріск каміна. Власне дихання. Потім біль.

Мерилін спробувала підняти голову й одразу пошкодувала. Кімната хитнулася.

Перед очима попливли темні плями.

— Дідько, Мер.

Аластор стояв за кілька кроків. Він подивився на Мерилін.

Вона спробувала спертися на лікоть, але рука підкосилася, і їй довелося знову опуститися на підлогу.

Аластор ще кілька секунд спостерігав за нею.

Потім оглянув свій обпалений жилет, забите плече, порваний рукав, кров на передпліччі. Обережно поворухнув рукою.

Перевів погляд на кімнату. Розбите вікно, розщеплені біля замка двері, скло на підлозі, пляшка віскі біля столу.

Він повільно видихнув.

— Я ж намагався бути ввічливим. Саме щоб уникнути всього цього.

Мерилін повернула до нього голову. Сфокусувати погляд з першого разу не вдалося.

— Ти… збирався мене вбити.

— Так, але цивілізовано.

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— Ой, пішов ти.

Аластор тихо засміявся.

Мерилін заплющила очі. Лише на секунду. Вона вже не могла нормально оцінити, скільки часу минуло.

Руки тремтіли. Порізана долоня пульсувала. Губа розпухла, у роті відчувався присмак крові.

Вона спробувала спертися на лікоть. Не вийшло. Спробувала ще раз. Цього разу вдалося трохи підвестися.

Перед нею було вікно. Розбите. За ним — темна вулиця.

От же ж…

Вона майже вилізла. Двічі.

Першого разу він устиг схопити її за плече. Другого — стягнув назад, коли вона вже трималася за раму.

А перед тим був перехожий.

І двері.

Якби вона ще трохи сильніше вдарила біля замка…

Якби чоловік просто озирнувся…

Якби Аластор відступив хоча б на один крок…

Мерилін опустила голову. Її пальці ковзнули по підлозі й торкнулися чогось холодного.

Пляшка віскі. Вона подивилася на неї. І раптом засміялася.

Спочатку тихо. Один короткий, недоречний звук. Потім ще один.

Вона затулила рота тильною стороною руки. Не допомогло. Сміх вирвався знову.

— Мерилін?

Вона похитала головою.

Ні. Це вже просто смішно. Двері, вікно, перехожий, кочерга, скло.

І тепер — пляшка. Звичайна пляшка віскі.

Вона засміялася сильніше, хоча від кожного руху боліло в грудях.

Аластор перестав усміхатися так широко.

— Що тебе так розвеселило?

Мерилін спробувала відповісти.

Не змогла.

Лише знову засміялася.

А потім із очей раптом потекли сльози.

Вона витерла їх рукавом.

— Нічого.

— Не схоже на нічого.

— Просто… — вона задихнулася від чергового смішка. — Просто неймовірно.

Аластор нахилив голову.

— Що саме?

Вона підняла на нього очі.

— Я майже вийшла.

Він мовчав.

— Кілька разів.

Голос зламався на останньому слові.

Аластор глянув на вікно.

— Так.

Мерилін знову засміялася.

— І щоразу ти…

Вона не договорила. Витерла сльози.

Вдихнула.

Погляд знову впав на пляшку.

Вона обхопила її шийку.

Аластор помітив.

— Мер…

Мерилін підтягнула під себе коліно. Сперлася на стіл. Піднялася.

Надто швидко. Кімната хитнулася, і вона мало не впала знову.

Довелося вчепитися в край стільниці.

Аластор спостерігав за нею.

Вона повільно випросталася.

Пляшка висіла в опущеній руці.

— Тільки не кажи, що збираєшся… — почав він.

Мерилін з усієї сили вдарила пляшкою об край столу.

Скло розлетілося. У руці залишилася шийка з гострими нерівними краями.

Аластор замовк.

Мерилін підняла розбиту пляшку перед собою. Рука тремтіла так сильно, що вона мусила підтримати зап’ястя другою.

— Відійди.

Він подивився на пляшку.

Потім на її обличчя.

— …Мер.

Вона підняла пляшку трохи вище.

— Відійди.

— У тебе тремтять руки.

— Я знаю!

Останнє слово зірвалося майже на вереск.

Мерилін коротко, нервово засміялася.

Спробувала вдихнути, але замість цього схлипнула.

— Я знаю, Аласторе. Дякую, що помітив!

Вона зробила крок уперед. Похитнулася. Ледь утрималася на ногах.

Аластор подивився на неї. Його усмішка трохи згасла.

— Мер… Ти ледве стоїш.

Він сказав це тихіше, ніж попередні слова.

Майже співчутливо.

Мерилін завмерла. На мить здалося, що саме цей тон вразив її більше за все інше.

— Я знаю!

Вона знову засміялася, уже крізь сльози.

— Я все знаю! Знаю, що руки тремтять! Що я ледве стою! Що ти сильніший!

Вона ковтнула повітря.

— Я навіть знаю, що ти мене звідси не випустиш!

Аластор мовчав.

Мерилін перевела погляд за його плече.

На розбите вікно.

Так близько.

— То відійди.

Він не поворухнувся.

— Відійди від блядського вікна!

Крик вийшов хрипким, зірваним.

На секунду запала тиша.

Аластор подивився на вікно. Потім знову на неї.

— Вражаюче, — тихо промовив він.

Мерилін нервово засміялася.

— Що?

— Ти справді була дуже близько.

Вона перестала сміятися.

— Кілька разів, — додав він.

— То відійди.

— Мер…

— Відійди!

Вона замахнулася пляшкою.

Аластор відступив рівно настільки, щоб уникнути удару.

Мерилін одразу кинулася у звільнений простір. Не до нього – до вікна.

Вона майже дісталася підвіконня, коли Аластор перехопив її за зап’ястя.

Вона смикнулася, але цього разу навіть не змогла як слід вирвати руку.

Аластор розтиснув її пальці й забрав розбиту пляшку.

Відкинув убік.

— Ні! — Мерилін вдарила його в груди. — Ні, відпусти!

Вона спробувала відштовхнути його ще раз.

Аластор перехопив другу руку.

— Тихо, Мер.

— Не смій мені…

Вона затнулася, намагаючись перевести подих.

Він подивився на її обличчя.

— Ти вже зробила все, що могла.

— Пішов ти.

— Так, я знаю.

Вона спробувала вдарити його коліном.

Нога підкосилася.

Аластор притримав її, не дозволяючи впасти.

— Обережно.

Мерилін підняла на нього очі.

На мить вона просто не повірила, що почула це слово.

— Ти… знущаєшся?

— Ні.

І цього разу він справді не знущався.

Вона знову смикнулася. Слабко.

— Відпусти мене.

Аластор похитав головою.

— Боюсь, ні, дорогенька.

Його руки перемістилися до її шиї.

Мерилін миттєво вчепилася в них.

— Ні!

Вона спробувала відступити, але ноги погано слухалися.

Аластор не відпускав.

— Тихо, Мер, — промовив він майже лагідно.

Вона відчайдушно намагалася звільнитися.

На мить їй вдалося зрушити з місця, але кімната знову хитнулася перед очима.

Мерилін втратила рівновагу.

Аластор опустився разом із нею, не дозволивши їй знову вдаритися головою.

Тепер вона була на підлозі.

Він залишався поруч.

— Стільки зусиль, Мер.

Вона ще намагалася відштовхнути його.

— І всі марно.

Мерилін подивилася на нього з ненавистю.

Аластор трохи нахилив голову.

— От бачиш, — тихо сказав він. — Ми могли уникнути всього цього.

Мерилін ще раз спробувала відштовхнути його. Не вийшло.

— Так, Мер. Я знаю.

Її погляд ковзнув повз нього.

До розбитого вікна. Зовсім близько. За ним була вулиця.

Вільна, порожня вулиця, до якої вона так і не змогла дістатися.

Радіо продовжувало грати.

Останньою чіткою думкою Мерилін було:

Сука.\

Аластор ще деякий час залишався нерухомим.

Потім повільно прибрав руки. Подивився на Мерилін. Поправив зім’ятий комір її блузки.

Випростався. Оглянув кімнату.

Двері доведеться ремонтувати. Вікно — міняти. Килим, найімовірніше, теж.

Він глянув на свій обпалений жилет і невдоволено цокнув язиком.

— От же ж, Мер.

Погляд упав на її блокнот, який лежав біля столу.

Аластор підняв його.

Розгорнув.

На останній сторінці, серед дат і прізвищ, вона встигла записати кілька слів:

«Зізнався особисто».

Він усміхнувся.

— Старанна до самого кінця.

Закрив блокнот.

За вікном хтось пройшов вулицею, навіть не подивившись на будинок.

Аластор підійшов до радіо.

Додав гучності.

І тільки тоді взявся прибирати наслідки вечора.