Розділ 4. Щоб ніхто не знав, чим ми тут займаємося

Як би дивно і не природно це виглядало, але Досконалий володар Сюаньчжень просто мовчки терпів, поки ті, хто на перший погляд не повинні мати й краплі співчуття, обхожують його з усіх сторін: витирають, перев’язують, розчісують і одягають у власний одяг. Навіть сам з себе він дивувався, закривши очі тонким рукавом сорочки та намагаючись не думати про події навколо себе. Зараз йому не до того, аби лаятися з кимось – достатньо одного власного голосу всередині себе, який постійно нашіптує незв’язні слова. «Рятуйте. Канга. Завжди в тіні. Безликий Бай. Досконалий генерал. Підсипати отруту. Допоможіть. Мама. Правильний вибір. Спокуса. Сімнадцять років. Друзі. Рятуйте…»

– Досить, – ледь чутно простонав Му Цін і відчув, як повіки важчають, руки опускаються, голова стає непід’ємною, розум затуманюється… і він падає у невагомість.

***

Cеред білих подушок м’яко, як на хмарах. Сонячне проміння ніжно нагрівало шкіру на руках і засліплювало очі. В момент пробудження довгі вії затремтіли, вони піднялися, під ними зблиснули чорні очі. Груди наповнилися свіжим повітрям, але біла стрічка не дала їм здійнятися до максимуму.

У протилежному кутку кімнати, біля вікна, стояв понурий Фен Сінь. На його обличчі не читалися емоції.

– Чому… ти там стирчиш? – Му Цін припіднявся з подушки і навіть в кепському вигляді спромігся прийняти граційну позу, вигнувши спину як колись.

– Мій палац – стирчу де хочу, – пробурмотів Фен Сінь.

– Ну не в мене ж над душею!

– Ну вибач, що за тобою потрібно око до ока слідкувати!

– Немає потреби!

– Ох! – видохнув Фен Сінь. – Тоді, будь добрим, не виключайся у випадкові моменти і не бурмоти незрозуміло що собі під ніс. Набридло, чесно. Жодного зрозумілого слова.

Оторопілий Му Цін аж за груди схопився.

– Ну так, будь добрим, не сиди тут як сторожовий пес! Я нікуди не дінуся і робити я нічого не збираюся тут. Мені не потрібна твоя допомога!

Фен Сінь рушив з місця.

– Та ти на себе подивися! Якби не я, ти й досі гнив би у власному храмі. Так що ти дякувати повинен, і життям дорожити, а не каверзи влаштовувати, тільки-но розплющивши свої беньки.

– Та навіщо ти взагалі мене рятувати кинувся, міг би жити собі щасливо, радіючи, що мої послідовники тебе величають, а про мене… забувають, ідіот, – в його голосі пролунали очевидні нотки гіркоти. – Я НЕ ХОТІВ, ЩОБ МЕНЕ ХТОСЬ РЯТУВАВ!

– Ну то вставай! Давай! Відведу тебе назад! Ти ж у нас великий мазохіст!

– Не треба! Я без твоєї допомоги справлюся!

– Та чому ти ніколи не можеш нормально подякувати? Чому завжди ведеш себе як… як невдячний мудак? Я не хочу гризтися з тобою, знаючи, що ти не в розумі!

Кісточки на кулаках Фен Сіня побіліли, а лице Му Ціна стало як полотно.

– Я не в розумі? Я? Та ти на себе подивися! Ти перший завжди провокуєш, а виниш мене… Ніби мені хочеться гавкатися з тобою кожен раз як ти перед очима маячиш!

– Баран ти! НЕДЯЧНА СКОТИНА! – Фен Сінь хлопнув масивними дверима ззовні кімнати, і духу його не стало.

– КОЗЕЛ! – крикнув в навздогін Му Цін і впав головою у подушки, – козел Фен Сінь.

В коридорі пролунали важкі, але швидкі кроки, які щосекунди віддалялися, поки зовсім не затихли.

У повітря здійнялися пилинки, які аж засвітилися проти світла сонця. Му Цін дмухнув, розвіюючи їх перед собою, але це й трохи не допомогло. У голові теж пусто, аж пилом припадає. Він знову набрав повні груди повітря, але на цей раз на повну – стрічка на грудях ослабла та перестала давити як тугий корсет. По тілу знову розповсюдилася легка сонливість, всі кінцівки розслабилися та спокійно лежали на пом’ятих простирадлах, поки мозок намагався зрозуміти, як реагувати на те все, що відбувалося у цій кімнаті. А про те, що діялося перед цим, він навіть думати не хотів.

У глухій тиші, мимовільно поринувши у власні думки, що нав’язували все нові й нові ідеї, при тому «душачи» спогадами, до гладенької шкіри торкнулося щось ніжне та шовковисте. Му Цін відсахнув руку і зрозумів, що це тільки що було.

– Жоє, що ж ти мене лякаєш, крихітко? – він знову підніс руку до стрічки, і та обвилася поміж його пальців, нагороджуючи їх своїми дотиками. – Ти скучила за мною? Так, ти скучила, – майже як з дитиною щебетав Му Цін.

Жоє легко спала з пальців і потягнулася до блідої щоки, тручись своїми ворсинками об шкіру, ніби обдаровуючи легкими поцілунками.

– Хоч хтось мені дійсно радий, – куточки губ Му Ціна аж піднялися у м’якій посмішці, чого не ставалося дуже й дуже давно. Дивне відчуття, нахлинуло на нього. Відчуття, яке він не відчував більш ніж вісімсот років. Відчуття, що йому хтось радіє. Відчуття ласки, яку отримував лише колись, лише в очах матері. – Шкода, я не можу тебе обійняти.

Але посмішка з обличча невдовзі зникла. На частині стрічки, яка обмотувала тіло, Му Цін запримітив кілька неакуратних швів, які подібно до шрамів увінчували білу гладь.

– Хто… тебе рвав?

Жоє відсторонилася від обличча і понурилася.

– Цзюнь Ву?

Стрічка стверджувально захитала кінчиком.

– А полагодити тебе ніхто не спромігся нормально?

Знову так.

Губи Му Ціна стиснулися в тонку лінію, але він швидко видихнув.

– Хочеш я зроблю з тебе гарну, красиву стрічку? Будеш як нова.

Жоє радісно заворушилася.

– Тоді знайди білу нитку, голку і ножиці. Але зроби це дуже тихо, так, щоб ніхто не знав, чим ми тут займаємося. Домовилися?

Му Цін сів, щоб Жоє було легше розмотатися, і коли її вже нічого не тримало, вона кинулася просовуватися у всі шухляди по кімнаті. Не пройшло й двох хвилин, як вона відкрила одну з них і витягла все що потрібно.

– І навіщо тому безрукому нитки в домі, якщо він не вміє шити? – з насмішкою здивувався Му Цін і взяв голку до рук.

Всі незграбні шви перетворилися на ледь помітні стібки, які зовсім не привертали уваги, а Жоє, яка смирно терпіла кожен прокол, невдовзі сповнилася нової сили та стала жвавішою, ніж була до цього.

По проханню вона заховала приладдя назад до шухляди і знову намоталася навколо Му Ціна, убаюкавши його своїми ласками.