Розділ 2. Це його храм

За сімнадцять років Нові Небеса знову засяяли. Хоча відновлення довелося проводити за несприятливих умов, багато палаців вже почали увінчуватися золотими ордерами та розписами на стінах. Вулиці наповнювали світло, гармонія та спокій. Від моменту перемоги над Цзюнь Ву, перепалки між небожителями практично зупинилися. Переживши разом падіння Небес, між багатьма богами налагодилися зв’язки, утворилися нові альянси і союзи. Навколо тиша та спокій, в якійсь мірі, навіть нудно, бо не відбуваються перепалки бійок і сварок, які можна годинами обговорювати в духовній мережі чи висміювати з друзями.

Ще століттями до цього всього, Фен Сіню не надто подобалося сидіти між хмар разом з усім цим святим збродом, і зараз не подобається. Так, дійсно це гарне місце, де постійно хороша погода, де в повітря здіймаються пелюстки вишні, де промені сонця пестять шкіру, а сили сповнюються духовною енергією, але йому все-таки до душі більше припали зелені простори гір, шумні потоки річок та прості смертні, які чомусь були проникливішими та цікавішими співрозмовниками, ніж будь який небожитель.

Вчергове спустившись з небес на землю, він пішов просторами своїх нових земель, які простягалися на південний захід від його.

Велетенську територію південно-західних володінь, які колись належали генералу Сюаньчженю, хотіли доручити Сє Ляню, оскільки колись тут процвітали Юнань і Сяньле, але той відмовився і взагалі не захотів брати на себе таку відповідальність. Тому було вирішено розділити землі між іншими богами, що одразу накинулися розгрібати нових віруючих, як гарячі булочки.

На цій частині південного заходу все ще траплялося чимало храмів колишнього покровителя, але від їхньої славетної краси на весь світ мало що залишилося. Прихожани перестали отримувати відповіді на свої благання, а пахощі й дари не приносили жодної користі. Тому більшість віруючих перестали з’являтися біля цих місць, натомість все більше розповсюджувалися храми Наньяна. Якщо раніше його святилищ налічувалося близько восьмисот, то тепер кількість зросла ще на третину сотні.

Місто, в яке Фен Сінь полюбив навідуватися останні роки чотири, відзначилося найсмачнішими виноградними культурами та фруктовими садами, з плодів яких робили найсмачніші вина у всьому окрузі, які він кожен раз по навідуванню міста частував. Скільки за всі свої роки життя Фен Сінь не пробував алкогольних напоїв, йому рідко коли вдавалося смакувати їх саме такої неймовірної якості та витримки. Кожен перший ковток супроводжувався думкою «як добре, що мій шлях вдосконалення не передбачає утримання від таких маленьких втіх», після чого пляшка осушувалася, а сам Фен Сінь йшов шукати, з ким би можна перекинутися парочкою голосливих фраз. Часто траплялися жінки, які примітивши статного чоловіка у дорогих вбраннях, боролися лише за один його погляд, але предмет їхнього обожнювання нагороджував їх лише зведеними в одну лінію бровами та огидою в очах. Перші та останні його стосунки закінчилися на Лань Чан, і більше йому жодного разу не хотілося мати нічого спільного з жінками. Мало до яких саме подій подібні стосунки доведуть. Одного разу вистачило на все життя.

Сьогодні не жарко, але до біса сонячно. І настрій зовсім не той, аби ловити на собі будь-які погляди. Йдучи вулицею, трохи на підпитку, Фен Сінь звернув у незнайомий провулок, аби не потрапити у натовпи людей, що вирішили влаштувати ринок саме у цей день і саме на цій вулиці. Між двома кам’яними стінами, куди й сонце ніколи не потрапляє, він вийшов на паралельну вулицю, де перед ним одразу постав закинутий храм, на сходах якого розляглися кілька волоцюг та п’яниць з пляшками, з іншого боку під стіною хтось піддавався плотським втіхам і голосно стогнав. Жалюгідно спостерігати, до якого стану довели божественний дім, в якому колись сяяли золоті плінтуса, під стінами переливалися колони з червоного дерева, а у підлозі з білого мрамору можна було побачити власне відображення. Це видовище так насторожило Фен Сіня, що той мимовільно уявив, що з його храмами теж могло бути точнісінько так само, не врятуй Му Цін його сімнадцять років тому у палаючій Небесній столиці. У нього так закрутилася голова, що довелося рукою вхопитися за стіну поруч. Спогади так і  розповсюджуються: язики вогню, все навколо перетворюється на попіл, а він шукає Лань Чан з Цоцо, чорна тінь за його спиною підходить та вдаряє чимось важким до втрати свідомості. Чортів Му Цін, щоб воно йому відгукнулося, придурок! Згадалися стіни зброярні палацу Сяньле і те, як він бив лице цьому негіднику. Приємне відчуття. А за всі ці роки він навіть ні з ким толком не побився. Все-таки з Му Ціна була хороша груша.

Фен Сінь вирвався з хвилі спогадів, зумів випрямити спину і відірватися від стіни. Він пройшов повз знечещений храм і подався геть, але зміг пройти всього кроків з двадцять, як перед очима постала лавова безодня, над якою висить почервонілий Му Цін, кричить про допомогу й просить повірити йому. За вісімсот років йому ніколи не доводилося бачити цього гордовитого вилупка у такому жалюгідному стані. Він пам’ятає, як тоді мозок роз’їдало зсередини від рішення кинути його там висіти, чи все-таки рятувати. Поки Му Цін висів над безоднею він більше схилявся залишити його там, але коли обидві руки зісковзнули й він полетів униз, совість ледь не вбила його самого на місці. А коли через секунду слідом впав і Сє Лянь, який у якусь секунду вирішив піти на допомогу, але так і не встиг, ноги підкосилися і Фен Сінь заціпеніло впав на коліна. Одразу після цього, без роздумів, вниз полетів Збирач квітів під кривавим дощем, а він так і залишився сам на даху серед палаючої лави, з якої неможливо вибратися, і лишався лише один варіант ходу подій.

***

У вухах відлунювалися жалібні крики і схлипування тих обірванців.

Неподобство. Огида. Так не має бути.

Фен Сінь різко розвернувся і попрямував назад:

– МАЙТЕ СОВІСТЬ ДО БОЖЕСТВА! ХРАМ -­ НЕ МІСЦЕ ДЛЯ БЛЮЗНІРСТВА, ТРАХАННЯ ТА ПИТТЯ! ВИМІТАЙТЕСЯ ЗВІДСИ ГЕТЬ!

Деякі жебраки повскакували на ноги, шум зупинився, але ніхто не пішов.

– Цей храм богом забутий, ним все одно ніхто не користується, тож навіщо нам йти?

Фен Сінь аж побілів від такої наглості.

– Навіщо йти?! – крикнув він. – НАВІЩО ЙТИ?! ТА НАВІТЬ ЯКЩО БОЖЕСТВО НЕ ВІДПОВІДАЄ НА ВАШІ МОЛИТВИ, НЕ СЛІД ВИЯВЛЯТИ ТАКУ НЕПОВАГУ І ТРАХАТИСЬ ЗА КОЖНОЮ КОЛОНОЮ! ЯКБИ У ВАС БУВ ДІМ, ЧИ ВАМ ПРИЄМНО БУЛО Б ЗНАТИ, ЩО ПОКИ ВАС НЕМАЄ ВДОМА, БЕЗХАТНІ ВЛАШТОВУЮТЬ СХОДКУ І ТРАХАЮТЬСЯ НА ВСЮ ВУЛИЦЮ?

Кілька чоловіків невдоволено відійшли від храму на своє щастя чи нещастя. Один парирував:

– Тоді будь милий, скажи нам куди йти жити! Чи хату купи, щоб не знеславлювати бога, ЯКОГО НЕ ІСНУЄ!

У Фен Сіня аж очі налилися кров’ю, а руки зжалися в кулаки. Він підійшов до цього нахаби й хапонув його за шкірки, після з усієї сили жбурнув на землю.

– ДЛЯ ПОЧАТКУ НЕ ТРАТЬ ГРОШІ НА БУРДУ ЯКУ П’ЄШ! МАЙ ПОВАГУ! І ЩОБ Я ВАС ВСІХ БІЛЬШЕ НЕ БАЧИВ!

Тепер всі порозбігалися хто куди, тільки він їх і бачив.

Фен Сінь зжав перенісся та голосно видохнув. Зі сходів крізь прочинені двері видно надзвичайно деталізовану статую, яких ще пошукати треба. Ніяке божество так не переймалося за свої зображення, як це. Кожна деталь, кожна складочка й волосина точно відповідають справжньому образу.

У грудях щось зжалося, в горлі відчувся присмак чи то нудоти, чи то жовчі. Фен Сінь швидко зіскочив зі сходів і подався якнайдалі.

***

За містом, на схилах і пагорбах росте ліс. Фен Сінь ходив до нього кілька разів, але не заходив так далеко як сьогодні. Поки він збирався то в гору, то вниз, небо покрилося чорними хмарами і виблискувало яскравими блискавками. З хвилину на хвилину поллє такий дощ, що мало не покажеться. Фен Сінь прискорив крок, щоб якнайшвидше знайти яку-небуть печеру і перечекати грозу.

Поки він йшов, йому все частіше й частіше почали траплятися уламки дошок та черепиці, що означало одне – десь поблизу є забуте село, і можливо, якась будівля ще ціла.

Більшість будинків повалилися і мало які були схожі на місця, де можна перечекати зливу. Повсюди буяли дикі зарості винограду. Фен Сінь пробирався крізь ці озеленення, рубаючи їх мечем і одночасно підтримував духовний щит, щоб не промокнути. В далечині показалася стара будівля, трохи похилена та вкрита буяннями винограду, але щоб перечекати дощ – зійде. Він пішов туди, але зупинився перед входом. Над дверима висіла вивіска «Досконалий генерал Сюаньчжень».

– Та щоб його! – сплюнув Фен Сінь. Ховатися в храмі конкурента не надто хочеться – гордість зачіпає. Краплі з неба почали впевнено барабанити по землі. Ну й що, що конкурент, зате колишній, і він все одно ніколи не дізнається про це.

Фен Сінь ступив за поріг лаючи все на світі. Не вдивляючись у глибину маленького храму він став біля одвірка. У сірій напівтемряві стояла почорніла статуя. По її вигинах пустилися гілки винограду й щільно укрили образ. Фен Сінь відвів від неї погляд, повернувся до дверей і дивився як вода стікає з даху. Але невдовзі йому набридло просто стояти на порозі й мерзнути від вітру. Він повернувся і трохи зачекавши, пішов скрипучими дошками до середини храму.

Крізь широке листя проглядалося обличчя, вкрите тріщинками та нальотом бруду. Кінчики пальців Фен Сіня пробрало оніміння та тремор, розум і думки потьмяніли, і сам того не помітивши, він протягнув руку перед собою. З кожним зірваним стеблом і опалим листком, серце колотало з відчутною швидкістю й силою. Таке відчуття, ніби воно б’ється не в середині тіла, а поверх нього. Довгі ліани знехотя сповзали з вкорінених місць забираючи за собою шматки каменю та глини, «оголюючи» понівечену статую.

Ось вони й зустрілися поглядами.

Фен Сінь довго дивився в обличчя біля себе, як раптом його рука сама піднялася й торкнулася кам’яної щоки. «Му Цін, ти замазура, – подумав він, – як ти міг довести себе до такого стану». Він провів великим пальцем по кам’яній вилиці, стираючи верхній шар пилу. Його погляд увесь час не відривався від холодних очей, аж поки повільно не опустився вниз, на губи. Витончені, майже як справжні. Але не живі. Вони так близько, що Фен Сінь відчував, як його власне тепле дихання та аромат вина відбиваються від холодної статуї.  Фен Сінь повільно заплющив очі, вдихаючи запах зірваного винограду та пилу, але усвідомив, що підійшов надто близько – ближче одного чі. Він різко прибрав руку з гладкої щоки й відсторонився з виною в погляді. Його брови враз нахмурилися.

– Ні. Якого біса, Фен Сінь, що ти твориш, дурень. Дурень. Дурень. Я дурень, – ледь зірвалося з його вуст.

Він завів руку перед собою, готуючись вдарити туди, де тільки що водив пальцями, стираючи пил.

– Ідіот ти, Му Цін, придурок! – крикнув Фен Сінь, готовий вже знести статуї голову, – срав я на тебе, а ти спокою не даєш досі!

Його рука вже замахнулася але за мить до краху зупинилася.

Фен Сінь зжав руку в кулак і відвернувся від образу. Рвонув до стіни, закривши очі рукавом, при тому лише губами промовляв:

– Паршива ж ти скотина. Зрадник. Невдаха. Підмітала. Він забігав колом, аж поки його нога не провалилася під гнилою дошкою. – Твою ж матір! Сука!

Фен Сінь обережно витягнув ногу з дірки, але дещо помітив: під підлогою немає землі. У напівтемряві він запалив сферу, освічуючи все навколо. Оглянувши простір перед собою, Фен Сіню в очі кинулася маленька петля, що стирчить в підлозі біля нього. Він потягнув вгору за мотузку. На підлозі перед ним утворився прохід в підвал. Це дивно, бо в храмах зазвичай немає подібних потаємних проходів, принаймні в храмах Наньяна їх не будують.

Фен Сінь насторожився, і з кожною сходинкою, що він ступав, у ніс почав все сильніше вдаряти тухлий запах крові. І чим далі, тим важчим ставало повітря.