Розділ 3. Нитки долі і розлите вино

Першими у двір заїхали стражники, роз’їхавшись сторонами, утворивши великий квадрат. Неспішною ходою повз охорону рухались троє вершників. Першим їхав чоловік років сорока, повнуватий як для свого середнього зросту. Пшеничне волосся і борода виблискували золотом, червона туніка з чорно-золотим візерунком по краю відкривала чорні чоботи з м’якої шкіри, розшиті таким же візерунком, як туніка, але вже червоно-золотим. Пурпурова мантія закріплена золотою фібулою. На голові чоловіка була маленька дорожна корона.

Так Бертрада вперше побачила короля Філіпа. Служник допоміг королю спішитись, слідом за ним спішились і двоє інших вершників. Найбільш наближені особи до короля – єпископ Шартрський і граф Ральф де Бінжі.

– Ваша милосте! Ваше привелебносте! Ваша світлосте! – граф Анжуйський радо вітав поважних гостей. – Велика честь для мене приймати вас.
– Дякую графе, що запросили на полювання, кажуть, в ваших лісах немає як проїхати від живності. Тож завтрашнє полювання буде вдалим.

– Ваша милосте! Раді вітати вас в нашому замку.

Король повернувся на це привітання до дружини графа, про яку чув багато цікавого. Молода жінка схилилася в реверансі. Філіп, великий поціновувач краси в усьому, особливо жіночої краси, оцінив її стрункий стан, прекрасно підібрані кольори і тонкість вишивок.

Жінка підняла обличчя і глянула Філіпу прямо в очі. У короля запаморочилося в голові, немов дві блискавки спалахнули і влучили йому прямісінько в серце. На якусь мить він забув про все: свиту поряд, графа Анжуйського, свій статус, забув хто він, нащо він тут, нащо взагалі він живе на світі без цих очей.

Коли король прийшов до тями, то побачив, що граф Фульк чекає від нього відповіді, проте питання Філіп не чув. Розсіяно він махнув рукою, сказав, що стомився і хоче перепочити перед пиром.

Ідучи широкою ходою до відведених йому покоїв, король не бачив, як примружив око йому вслід Іво, єпископ Шартрський. Вірний Ральф покрокував за сюзереном, на ходу перекидаючись словами з графом Фульком.

Бертрада віддавала останні накази. Через годину мав початися прийом на честь короля. Не кожен день монарх приїздить в гості, тож в замку царювала метушня. Графиня відчувала, що їй важко дихається, десь у грудях було незвичне відчуття якогось тепла, яке віддавало у живіт, в голові трохи гуло і все, що її оточувало, було ніби за тонким невагомим маревом з мілесенькими золотавими спалахами.

Крижана графиня вперше відчула, що таке кохання. До цього таке відчуття не було їй знайоме. Ані до батька, ані до матері, ані до чоловіка, навіть до маленького сина вона не відчувала подібного. До батьків і дядька вона була прихильною, чоловік був для неї лише предметом статусу, дитиною вона пишалася і вважала сина своїм особистим досягненням, яке забезпечило їй майбутнє.

Тим часом в головній залі був накритий розкішний стіл. Оленина, кабанятина, м’ясні та рибні пироги, запечені гуси та качки, навіть лебеді з пір’ям, свіжоспечені хліби, різноманітні сири, вина, ель, глінтвейни – всім було що обрати до смаку.

Спочатку наповнили келихи і випили за короля, потім за господаря замку, потім за його чарівну дружину.

Король опанував себе, вино і смачна їжа розрадили його, він почувався пречудово. Вино лилося рікою, музики грали, люди за столом гомоніли, служники міняли страви.

– Пані Бертрадо, — його голос прозвучав м’якше, ніж він сам очікував. — Ходять чутки, що ви знаєте більше про політику, ніж багато з моїх радників.
Вона легенько всміхнулася, її погляд залишився холодним і ясним.
— Іноді досить спостерігати, щоб зрозуміти більше, ніж сказано вголос, — відповіла вона, не опускаючи очей.

Того вечора Філіп не міг думати ні про що інше. Бертрада де Монфор, нині графиня Анжуйська, підкорила його серце. Філіп дивився на неї і думав, яка ж несправедлива доля: ця прекрасна і розумна жінка створена для нього, але вона заміжня за цим огидним і жорстоким графом, а сам Філіп має за дружину прісну і бліду Берту, до шлюбу з якою його змусили свого часу. Між тим йому вже 40, а щастя з жінкою він так і не знав, сотні коханок не принесли йому спокою душі.

Філіп, яким би пихатим і самозакоханим не був, все ж таки мав гострий розум, вмів помічати деталі і швидко зрозумів, що грізний і могутній граф Анжуйський по вуха закоханий в свою неймовірну дружину. Азарт, відчуття влади і вино затьмарили Філіпу розум.

Коли граф Фульк і Ральф де Бінжі вийшли з-за столу, король нахилився ближче до чарівної господині.

– Пані Бертрадо, маю до вас прохання. Наповніть будь ласка мій келих.

Бертрада всміхнулася у відповідь на добру і відкриту усмішку короля. Чомусь їй здалося, що цей чоловік насправді рідко всміхається, тим приємніше, що зараз саме до неї він проявляє таку приязнь. В наступну мить Бертрада зойкнула, а король змахнув рукою. Коли Філіп нахилився до графині з проханням про вино, спис його корони зачепив сітку з перлами на волоссі Бертради. Важке чорне полотно розсипалось по плечах жінки, а на столі лежав перекинутий келих графа Фулька.

Музики, танці, багатий стіл, повні келихи, викрики сп’янілих гостей -все це зливалося в суцільне яскраве марево, серед якого двоє людей ясно бачили обличчя одне одного.

Майже до ранку пили і гуляли високі гості. Після розлитого келиха король майже не пив вина. Граф Фульк разом з графом Ральфом обійнялися, співали, разом і позасинали прямо за столом, серед кісток, крихт від пирогів та перекинутих келихів. Єпископ увесь вечір голосно захоплювався прекрасним анжуйським вином з графських виноградників, Гуго, граф де Вермандуа і де Валуа був цілком згодний і доводив своє поціновування, випиваючи келих за келихом. Роберт Куртхауз, граф Нормадський, який всюди прямував за Філіпом в надії, що ставши близьким другом короля зможе піти війною на свого батька, співав голосніше за музик, вихвалявся як він завтра на полюванні буде найвправнішим, звісно після короля. Граф Тібо де Блуа голосно цікавився де тут в містечку є гарні дівчата і найкращі шинки.

Майже ніхто й не помітив, коли графиня вийшла з зали і у супроводженні покоївки присіла на лавку у відкритій галереї – від тяжкого винного духу і галасу в неї запаморочилося в голові.

«Коли розпустите волосся і проллється вино» – стукотіло в неї в голові. Покоївка Белінда була поруч. В неї був невеликий глечик з водою, вона змочувала хустку і протирала палаюче обличчя своєї господині.

-Ваша світлосте, дихайте свіжим повітрям, вам неможна повертатись на пир.

– Беліндо, мені щось зле. Як ти знала?

– Я не знаю, ваша світлосте, я просто бачила і все. Він іде, ваша світлосте. – Белінда нечутно зникла у тіні колон в кінці галереї.

З зали долинали крики, стукіт, спів. В неясному світлі смолоскипів Бертрада побачила чоловічу фігуру середнього зросту. Вона вже знала, хто це, навіть не вспівши підняти очі. Філіп обійняв дружину хазяїна замку, Бетрада підняла обличчя. Вуста злилися в поцілунку, вони обидва вже знали, що будуть разом.

– Бертрадо, я радий, що ви відчуваєте те саме, що і я. Ви просто зачарували мене своєю красою.

– Ваша милосте, вашу відсутність помітять!

– Зустрінемось завтра.

Назавтра було відмінене полювання, бо після такого застілля високі гості або спали, або стогнали від похмілля. Але не всі. Графиня Бертрада спускалася у двір, коли помітила в тіні стайні фігуру у плащі. Надворі було пусто через ранню годину. Філіп обійняв графиню, трохи завівши її за стіну.

– Бертрадо, я вас прошу, називайте мене Філіпом.

– Добре, ваша ми…, Філіпе.

– Я ніколи не зустрічав таких жінок як ви. Хіба моя мати могла би зрівнятися з вами таким поєднанням краси, розуму і чарівності. Ви мене приваблюєте як прекрасна жінка, але коли ви починаєте говорити, я розумію, що ви – моя споріднена душа.

Бертрада звісно чула розповіді про прекрасну і горду королеву Анну Київську, і ці слова короля тішили її гордість.

– Філіпе, я не можу приховувати, що відчуваю те саме, але ж..

– Тільки не кажіть, що ви любите графа, це розіб’є моє серце.

– Графа? О ні, граф зі мною одружився лише заради моїх статків і миру з моєю родиною. Я ж… я просто жінка і не могла опиратись вибору мого опікуна.

– О ні, Бертрадо, ви не просто жінка. Ваші судження, виважені слова, розуміння світу загалом і державних справ… якби ви народилися чоловіком, ви би вже були на вершині влади.

– Якби я народилась чоловіком, ми би з вами зараз не стояли тут біля стайні.

– Бертрадо, в нас мало часу. Я готовий дати вам все – коштовності, визнання, статус, я хочу щоб ви завжди були поряд, як моя жінка і як радник короля. Благаю, погоджуйтесь.

Думки летіли в голові графині з шаленою швидкістю: граф, статус графині, маленький син, вона створена для більшого, син стане королем, доля, цей владний і могутній чоловік, його закохані очі…

– Так, я згодна, Філіпе!

Бертрада повернулась до своїх покоїв. Якщо після пиру вона так і не заснула, то зараз сон забрав її в свої обійми, ледве вона лягла. Графиня уві сні стискала в долоні перстень, їй снилося як в тіні листя над водою літнього пруду тонкі напівпрозорі сріблясті нитки сплітаються в мереживо.

По обіді гості почали просинатися і стягуватися в велику залу. Граф де Вермандуа, молодший брат короля, ледве шкутильгав, тримаючись за голову, єпископ Шартський, який разом з графом напередодні вихваляв вино, виглядав трохи краще проте набряки під очима і в цілому пом’яте обличчя без слів давали зрозуміти його стан. Ральф же Бінжі вже встиг промити розум двома кухлями пива, тож був готовий продовжувати.

Граф Анжуйський, який ледве підвівся з ліжка і дві години стогнав, зараз прийшов до тями і говорив промову до гостей:

– Ваша милосте! Дорогі гості! Через обставини і дуже радісну зустріч ми відмінили полювання сьогодні, тож завтра буде тим приємніше загнати звіра, і не одного! Бо розповіді про мої ліси правдиві!

– Дякую графе – Філіп підняв свій келих, – тож вип’ємо за вдале полювання і ваші багаті землі!

– О ваша милосте! Тільки після того як вип’ємо за вас!

– Проте я все ж таки хочу подивитись і ваші ліси, графе, і як Роберт покаже свою вправність, і розім’ятись на швидких конях. Тож закликаю вас, друзі, віддати належне запасам і кухні графа, але пам’ятайте що окрім їжі і в нас є справи. А зараз, графе, нехай музики грають, веселімося!

Король зі своїм кортежем затримались в замку графа Анжуйського ще кілька днів. Вдале полювання розпалило азарт мисливців, тож захід вирішили повторити. Графиня Бертрада зачарувала всіх своєю красою, цікавою бесідою і граційними манерами. Графу дорікали, що такий скарб не слід тримати в глушині, запрошували в Париж. Фульк Анжуйський світився від гордості, обіймав дружину і казав, що напевно наступного року точно привезе графиню до двору.

Королівська свита від’їжджала набагато повільніше ніж приїхали. За вершниками тягнувся обоз – везли бочки з вином, з засоленим м’ясом впольованих звірів, дарунками королю від графа. Граф поїхав провести короля до міста, де розташувалась основна свита. Графиня зі своїми служницями махала услід гостям з замкової стіни.