Розділ Перший. Бібліотека Блеків.

Вітаю,

Мушу попередити читачів, що це моя АУ, і щось може бути не по канону. Ще хочу зазначити, що деякі описи я беру з оригінальних книг Дж. Роулінг, але трохи змінюю їх.

Особисто підтримую теорію про те, що Дамблдор не такий вже і хороший дідусь в окулярах.

Я не збираюсь робити з Смертежерів героїв, бо вони ними не є, але вам буде чітко помітно на якій стороні і я, і Гаррі.

Не обіцяю, що буде щось схоже на Томаррі, поки що можу сказати, що вони будуть на одній стороні.

Якщо вам таке не подобається – будь ласка, не читайте. Дякую.

(Змінено: 11.08.2025)

Примітки:

Шамбірівські ліки¹:

Еліот Шамбір(1869-1945) — французький маг, чаромедик, цілитель Дургого Ступеня. Персонаж, якого я вигадала. В історії він буде фігурувати ще декілька разів.

Бгаратські чаї²:

Бга́рат (гінді भारत, трансліт. Bhārat) — країна, більш відома нам як Індія. Всім відомо про велике різноманіття індійських чаїв і трав.

³ — опис взято з сьомої книги Дж. Роулінг — “Смертельні Реліквії”, (трохи змінений).

________________________________

Цей день був звичним для магічного світу. Діти готувались до майбутнього навчального року. А деякі з них були особливо щасливі, адже мали їхати у Гоґвортс вперше і постійно брали в руки свої новенькі казанки і палички, попри застереження батьків.

Було приємно дивитись як зростали нові вулиці, а старі поступово відновлювались і розбудовувались. Магічний світ повільно повертався до свого звичного життя після війни з Темним Лордом.

Хоча не усім це давалось так легко.

Поміж юрби дітлахів пройшов чоловік, що закутався в своє пальто, немов намагаючись стати одним цілим зі своєю тінню.

Він був не високий, зі звичним для усіх неслухняним волоссям, з-під якого блистіла оправа окулярів. Вони ховали за собою яскраво-зелені очі, що вже надто не хотіли бути побаченими.

Спершу дітлахм його немов і не помітили, але одна дівчинка вказала на нього пальцем і голосно сказала,

— Це ж Гаррі Поттер!

Але коли діти повернулись, його там немов і не було.

 

Навіть через сім років після закінчення війни – Гаррі все ніяк не міг прийняти своє нове життя.

Поки він ішов по Алеї Діаґон, не міг звикнути до того, що в книгарні “Флоріш і Блотс” змінили вивіску. Так само він не міг звикнути до того, що в лавці Олівандера тепер працював син Гарріка Олівандера – Семюель, а не він сам. Не те, щоб він був поганий. Просто Гаррі і досі було боляче думати про минуле.

Гаррі не міг звикнути до того, що в магазині Візлів тепер працював тільки Джордж. Хоча іноді йому допомагала Джінні.

Родина Візлів теж зазнала великих втрат, з якими їм спочатку було дуже важко змиритися. Спочатку смерть Фреда, а потім і Рона була важким ударом для них. Але вони продовжували жити, як і Гаррі. Хоча усім було помітно, що Джордж вже не світився радістю так само, як колись.

І навіть попри те, що Гаррі був на високій посаді в Міністерстві Магії, і мав велику зарплатню — він геть не був щасливим. Чомусь ні робота аврором, ні його покращені магічні навички, ні безмежна вдячність магічного суспільства, ні тиша, — його не тішили. Здавалося б, це було все про що міг мріяти будь-який пересічний маг.

 

Можливо, це було те, що Герміона колись називала вигоранням?

Чи він просто не міг бачити свого щастя?

 

Можливо, Гаррі і справді більше не відчував втіхи від того, що він, саме він, своїми руками вбив Волдеморта?..

Після усіх своїх мук, Гаррі любив стабільність і спокій. Але після довгих переховувань та часткової параної, він почав розуміти покійного Дикозора Муді, якого усі називали дурнем і маразматиком, через його надмірну обережність.

І він розумів, чому ця тиша його тепер напрягала, а не тішила. І чому він постійно, навіть від себе самого чекав якогось підступу.

 

Він не хотів бути героєм. Гаррі лиш хотів зрозуміти суть своєї перемоги для нього самого, а не для цілого магічного світу. Бо він якось звик, що інші знають все краще.

Спочатку краще знала тітка Петунія, потім Геґрід, потім Дамблдор, потім Герміона, а зараз сам міністр.

Та чомусь Гаррі не відчував себе переможцем. І йому геть остогидли ці викрики на вулиці, або в Міністерстві Магії, коли він просто хотів відпочити.

 

А ще, його досі мучила совість і кошмари.

Дивлячись на дітей, на підлітків, які купували собі книжки, пера, котли, і так далі, він згадував усіх хто загинув тоді у битві за Гоґвортс.

А список був нівроку. Близько двох сотень дітей, аврорів та учасників Ордену Фенікса. А Гаррі навіть в обличчя половини з загиблих не знав.

Можливо, якби він помер від якогось закляття Темного Лорда чи смертежерів, інші б вижили?.. Можливо, їм було б краще?

Гаррі почував як щось каменем стоїть у нього в горлі, коли у його голову проскакували такі думки.

А кому він потрібен зараз, як людина, а не як герой?

 

Найбільше на нього вплинула смерть Рона.

Чомусь перед очима Гаррі, досі було його завмерле обличчя після того, як тіло витягли з Таємної Кімнати. Він мав бути обережнішим. Він не мав торкатись кісток Василіска голими руками.

Рон обіцяв, що буде обережним.

Він завжди дотримувався обіцянок. А зараз Гаррі картав себе за те, що пустив його туди. За те, що у Таємній Кімнаті помер не він, а Рон.

Бо і досі пам’ятав сльози місіс Візлі і Джинні за Фредом і Роном.

 

Іноді йому снилась Герміона.

Спочатку вона його повчала, дзвінко сміялась і заспокоювала. Він згадував, як вона тримала його за руку у Ґодриковій Долині.

Та потім її сміх перетворювався на крик.

Той крик, що він чув у Мелфой-менорі, коли її катували, а він не міг нічого з цим зробити.

Він тоді бачив її востаннє.

І він і досі пам’ятав те криваве слово:

 “Бруднокровка“.

 

Можливо саме тому, саме після її смерті Рон уже не старався жити. Наче нічого вже не мало сенсу.

А для Рона сенс завжди розкривала Герміона.

 

Гаррі геть не так уявляв собі закінчення цієї війни. І Дамблдор говорив про це все в більш позитивному руслі. Хоч і сам до кінця не дожив.

 

Сни про всі ці смерті не давали Гаррі спокою жодної ночі. Снився то Ремус з Тонкс, які обіймали свого сина; то Седрік, чиї очі дивились далеко вгору, поки його батько ридав над його тілом; або ж і Колін Кріві, на якого упала колона замку; або ж Лавандою Браун, яку вбив Фенрір Ґрейбек.

Все дійшло до того, що він прокидався в холодному поту. На очі одразу ж навертались сльози, і він часто ридав ще декілька годин поки не сходило сонце.

 

Гаррі практично постійно мучили мігрені і навіть галюцинації. Він не міг ні їсти, ні спати. Але про це Магічному світові не варто знати.

Суспільству не потрібен слабкий герой, навіть якщо він вже виконав свій обов’язок.

 

Найдивнішим для Гаррі було те, що найспокійніші сни для нього були ті в яких помирав він сам: то від рук професора Квірела, в тюрбані якого ховався дух Темного Лорда; іноді через отруту Василіска, як Рон, слухаючи низький, самозадоволений і трохи нелюдський сміх молодого Тома Редла; або ж на тому цвинтарі, на могилі Волдемортового батька, коли він бився з ним; та навіть тоді, коли смертежери прийшли в Гоґвортс завдяки Мелфою; і тоді, в Забороненому Лісі.

 

Чомусь, йому ставало легше від смерті від рук свого найзапеклішого ворога.  Це було іронічно. Ба навіть смішно.

Гаррі ніколи не думав, що буде знаходити розраду в смерті.

Хоча і через ці думки йому ставало погано. Люди ж віддавали життя за нього, а він хоче так просто його залишити.

 

Ці смерті для нього були найспокійніші. І він навіть підсвідомо радів, коли бачив уві сні обличчя Тома Редла, бо це означало, що він хоча б одну ніч зможе спокійно поспати.

 

Він несвідомо дійшов до “Кабанячої Голови”.

Гаррі вирішив, що це знак. Окрім того, його знову розболілась голова. Багато розумних людей і спеціалістів зі Святого Мунґо, казали йому менше думати.

Але що, якщо це було єдиним, що йому залишалось, коли його життя належало не тільки йому, а і суспільству?

 

Тому він вирішив піти додому.

Гаррі увійшов всередину, і стараючись пройти якомога швидше, щоб ні з ким не вітатись, дійшов до каміна. Його пальці рефлекторно схопили жменьку порошку флу. Він зайшов в камін, і чітко сказав: “Площа Ґриммо дванадцять“.

 

Через мить, він опинився в своєму каміні.

Гаррі почав жити у будинку на Прощі Ґриммо одразу після війни. Це було єдине місце, де Гаррі трохи почував себе у безпеці. Воно завжди асоціювалося у нього з Сіріусом.

Хоча сам Сіріус, напевне, не був би радий, якби його асоціювали з Блеківським маєтком. Він його просто ненавидів. Але Гаррі тепер його по-справжньому любив.

Будинок майже не змінився за ці сім років. Тільки зникли вицвілі гобелени і голови домових ельфів, що висіли на стінах. (Хоча Крічер всі ці речі забрав у свою комірчину, бо не хотів їх викидати). А Гаррі і не заперечував.

Шпалери були такими ж сіро-зеленими, і підлога була з того ж темного дерева, що і раніше. Повсюду стояли свічки, що Гаррі зачарував на нетлінність. Смарагдові штори закривали вікна, а шкіряні меблі робили оселю багатою. Блеки таке любили.

Всюди стояли якісь реліквії Блеків, що не дуже цікавили Гаррі. У нього було досить своїх проблем.

Та і хто зна, які сили можуть стримувати ці реліквії.

 

Чомусь вийти з каміна було неймовірно важко, і Гаррі ледь не перечепився через килимок, але швидко схопився за стіл поблизу і не впав. Голова була, наче зі свинцю.

В голові вкотре промайнула думка про те, що треба замінити килим, бо він завжди за нього перечеплюється. А голова йому ще дорога.

Проте він знав, що знову забуде про цю думку, допоки йому не треба буде знову скористатись мережею камінів.

 

Він схопився за голову, від болю і насилу пробурмотів обезболююче закляття. Стало трохи легше, попри те, що його цілительські чари і досі не були на високому рівні. У Герміони ці закляття завжди виходили краще..

Гаррі труснув головою, аби не думати про це.

 

Останнім часом, його все частіше мучили мігрені. І звичні обезболюючі закляття вже майже не допомагали. Наче ці болі йому про щось повідомляли.

 

Тому поки його голова не боліла так сильно, як могла, він вирішив піти в Блеківську бібліотеку, і прочитати щось про обезболюючі закляття.

Він тихими кроками спустився по сходах на перший поверх, стараючись не слухати незадоволене бурчання Крічера. Він, напевне, знову жалівся портрету Вальбурґи Блек.

Але Гаррі іноді помічав, що Крічеру було навіть шкода його. Хоча ельф продовжував так само бурчати.

 

Гаррі жбурнув своє молочне пальто на диван, що стояв в бібліотеці, і пішов шукати відділ чаромедичних книг.

Він проходив повз різні відділи, у яких були різнокольорові фоліанти і мимоволі читав їхні назви: “Маґлівські сухоти і чому ви на них хворієте“, “Драконяча віспа і Шамбірівські¹ ліки“, “Бгаратські² чаї для покращення здоров’я“, та багато-багато інших.

 

Гаррі ходив по відділу дуже довго. Блеківська бібліотека була гігантською. Герміона любила її.

Гаррі зітхнув і на хвильку закрив очі. Йому не треба було думати.

Та раптом Гаррі знайшов потрібну книгу. Вона називалась: “Як побороти головний біль“.

 

Він швидко відкрив книгу, але його відволік гучний звук. Гаррі рефлекторно витягнув паличку, розвернувся і відразу встав в бойову позицію, яка стала звичною для нього, після роботи у Аврораті.

Але потім він розгублено роздивився навколо, адже нікого тут не було.

 

“Моя паранойя прогресує,” — подумав Гаррі, іронічно хмикнувши. Він знову поставив свою паличку в кишеню штанів.

Та потім його погляд зачепився за книгу, що лежала на підлозі. Схоже, це вона впала. Він підняв її, і прочитав назву: “Казки подорожнього“.

Гаррі підняв брову, але відкрив книгу. На першій сторінці був напис від руки: “Для того, хто живе в майбутньому, але мріє про минуле…”

 

Гаррі лиш зітхнув, але перегорнув сторінку. Після цього, його очі, найбільш імовірно були як п’ять ґалеонів. Замість сторінок, там був… часоворот?..

Схоже, ця книга була простим сховком для часоворота. Збоку здавалось, немов тут є багато сторінок. Але сама книга всередині була немов коробка. І тільки той напис, трохи напрягав. Та і часоворот у Гаррі асоціювався тільки з Герміоною.

Герміоною?… 

Гаррі вагаючись взяв часоворот в руки.

“Все ж можна змінити!..“, — подумав він. — “Повернути і Рона, і Герміону, і… усіх!..”

Але потім він важко видихнув.

“Якщо я повернусь, то може померти хтось іще…” — Гаррі і сам скривився від свого егоїзму.

Це було ганебно, думати тільки про Рона і про Герміону, коли загинуло так багато людей. Це було егоїстично, на думку Гаррі. Його голова вже майже розривалась.

Але тепер не тільки від головного болю, а і від лишніх думок. Правильно все ж казали цілителі, йому було краще не думати.

 

Гаррі стиснув губи в тонку смужку, і поставив часоворот назад у книжку тремтячими руками. Він бережно поставив її на стіл поблизу, і взяв книгу про обезболюючі закляття.

Але чомусь, він не міг зосередитись на читанні, бо його погляд знову зупинявся на часовороті, що спокусливо відблискував світло від запалених свічок, що стирчали з канделябра.

 

Гаррі старався боротися з тим собою, що хотів ще раз обійняти Рона і Герміону. З тим Гаррі, що хотів ще хоч раз поговорити з Ремусом і попросити про якусь пораду. З тим Гаррі, що хотів сказати Сіріусу, який він дорогий для нього…

Та чи потрібен він був їм таким?..

 

Гаррі знову видихнув, і відвернувся від часоворота, стараючись сховати своє обличчя в книзі, щоб зосередитись на тексті. Але скільки б разів він не читав одне і те саме речення тексту — він не розумів сенсу.

Гаррі роздратовано видихнув через ніс, взяв книгу про обезболюючі закляття під руку, схопив свій плащ і закинув його собі на плече, виходячи з бібліотеки.

 

Не сьогодні.

 

Гаррі швидко йшов по коридору. Він хотів втекти від самого себе, і від своїх же думок.

“Так не можна”, — думав він, — “не можна змінювати хід часу, просто через мої страждання.”

Його очі блукали по темних табличках, на дверях, поки він ішов по коридору.

За ці сім років, Гаррі вивчив їх на пам’ять.

Гаррі зупинив погляд на портреті, що іноді зображав Фінеаса Ніґелуса Блека, Сіріусового прапрадіда, однак зараз у рамі нічого не було, крім натягнутого брудного полотна. Очевидно, Фінеас Ніґелус ночував у директорському кабінеті в Гоґвортсі.

 

Гаррі піднявся сходами далі, аж поки дістався найвищого поверху, де було тільки двоє дверей. Погляд Гаррі зачепився за двері з написом: “Сіріус“, і він, сам того не розуміючи, завмер. Його рука потянулась до клямки дверей і він штовхнув їх всередину.

 

Гаррі рідко сюди заходив.

Але іноді спав тут, коли йому було вже надто погано чи самотньо. Іноді перед сном він перечитував листи, які писали Сіріусу його батьки та Ремус. І йому від цього ставало легше.

Він завжди спав як убитий, коли засинав у Сіріусовій кімнаті і на ранок не пам’ятав кошмарів, хоча знав, що вони йому снились.

Але Гаррі не хотів згадувати Сіріуса лишній раз, бо перед очима одразу з’являвся Відділ Таємниць. Саме тому він тут був не часто.

 

Все було як завжди.

Простора кімната в якій стояло велике ліжко з різьбленим дерев’яним узголів’ям. Височенні вікна були завішені довгими оксамитовими шторами; з канделябра, досі стирчали недогарки свічок, а застиглий віск звисав як бурульки. Стіни були заліплені такою кількістю плакатів і знімків, що з-під них важко було помітити сріблясто-сірі шовкові шпалери.

Видно було, що Сіріус робив усе можливе і неможливе, щоб подратувати батьків.

Також на стінах було багато знімків мотоциклі. В кімнаті завжди була відчутна Сіріусова зухвалість.³

 

Гаррі впав на ліжко, і загорнувся в ковдру, стараючись забути про часоворот, і нарешті прочитати книгу про обезболюючі закляття у спокої.