Пролог

Пролог.

Війна змінює все. Війна змінює міста, села. І людей… Змінює їх світогляд, сприйняття дійсності, почуття, емоції. Змінює оточуючих. Хтось залишає домівку і біжить від жахіть війни, хтось бере в руки зброю, хтось гине. Валерія стала сприймати смерть по іншому. Навіть свою власну. Смерть вже не викликала в неї страху. Боялась тільки за дитину. З чим не змогла звикнутись, так це з тим, що  війна забирає дітей. Малих янголят, які починають жити, тих, хто робить перші кроки, осягаючи мудрість життя, підлітків, які будують плани на майбутнє. Вони мають жити, мають любити, мріяти. Валерія завжди боялася дивитися дітям у вічі під час повітряної тривоги, перебуваючи в укритті. Там вона бачила страх, біль, відчай. І зовсім трохи надії на те, що хоча б цього разу все минеться. В такі моменти Валерія думала про те, що її донька вчиться на заході країни, а там безпечніше.

Війна не зламала її, ні. Навчила жити в нових реаліях, будувати плани, радіти разом з учнями, відволікатися від сьогодення, подорожуючи іншими світами на уроках літератури. І мріяти, що одного дня почує таке довгоочікуване “Мир! Війні кінець!”. Їй було не зрозуміло, коли говорили про перемогу. Мир на вигідних умовах – так. У війни не має переможців. Вона так багато забирає, калічить і руйнує, що не має бажання кричати про перемогу, коли поряд плаче мати, син якої загинув, захищаючи Батьківщину.

А зараз Лєра напівлежачи притулилася до стіни і подумала: “Ось прийшов і мій кінець… Як там діти? Чи всі цілі, чи вибралися?” Екран телефону спалахнув, сповіщаючи про повідомлення. Писали в групу батьківського чату. “Валерія, Ви як? Діти у безпеці. Скоро будуть рятувальники”

– Це добре, що діти в безпеці, – прошепотіла жінка.

Щоб відволіктися і не думати про біль, вона згадувала сьогоднішні події, розмірковувала, що можна було змінити.

З ранку все було як звичайно, і нічого не пророкувало біди. Ось тільки прийшли якісь люди відремонтувати проводку в укритті. Десь опівдні вимкнули світло, і колеги поступово почали відпускати дітей додому. Валерія зі своїм класом вирішили затриматися і обговорити наступну “подорож”. Для позакласного читання семикласники обрали “Хроніки Нарнії”, і Лєра підтримала ідею. Їй здалось, що поринути у вигаданий світ, де добро обов’язково переможе, чудове рішення. Сучасні технології дозволяли втілити ілюзію Нарнії в класній кімнаті.

Вона почула гучну розмову і лайку в коридорі. Відчинила двері, щоб зробити зауваження, але прикрила двері, бо зміст розмови її насторожив. Розмовляли мовою ворога.

– Нас развели, как котят. Никакой техники здесь нет. Нада валить отсюда, – промовив один голос.

– Сначала спустимся в укрытие, вещи заберём,- відповів другий.

-А кто в школе ещё есть?- спитав третій.

– Только директор и охранник. Всех вроде бы  отпустили по домам,- озвався перший.

-Пофоткать бы внутренний двор, а вдруг ещё завезут машинки, будем знать, куда лупить, – запропонував вже інший голос.

“Боже, що це, – подумала Валерія. – Хто ці чоловіки?”

За вікном завила сирена поліцейської машини, яка заїхала на шкільне подвір’я.

– Б…ть, та нас еще и кинули, – закричав вже інший голос.

Хтось з дітей зойкнув, чим привернув увагу чоловіків в коридорі.

– Что это? Пойди глянь, – наказав перший голос.

Через декілька хвилин двері відчинилися, і на порозі стояв один з чоловіків, яких Лєра бачила сьогодні вранці.

– А вот и наш билет на свободу, – промовив озброєний чоловік.

Серед дітей почалася паніка, вони не знали що їм робити: чи то забитися в куток к кінці класу, чи то бігти до вчительки.

-Эй, Скорик, иди сюда быстро, а то они сейчас разбежаться, как тараканы, – закричав чоловік, стоячи в дверях.

До класної кімнати підбігли інші учасники недавнішньої розмови. Здивовано подивилися у приміщення.

– Да, так мы и выйдем.

Всього їх було п’ятеро, троє з них були озброєні. Валерія зрозуміла, що дітей хочуть взяти у заручники.

«Запроданці, – майнула думка у Лєри. – Боже, скільки ж таких, які за ради грошей продають свій народ, країну. Ось тільки діти не мають бути інструментом в їх іграх».

Далі події були, як у страшному кіно. Дівчатка почали плакати, хлопці трималися, щоб не показати свою слабкість. Почалися перемовини злочинців з поліцейськими. З хаотичних дій «терористів» Валерія зрозуміла, що досвіду в таких справах у них немає. Тому вирішила скористатися найменшою нагодою для порятунку дітей. І ця нагода не змусила себе довго чекати.

У кінці коридору щось бахнуло, чоловіки розгублено вибігли з класу, взявши ключі, які лежали на столі, і закрили двері. Вони не врахували той момент, що за розмальованими стінами класної кімнати причаїлись двері у сусідній кабінет, який слугував маленькою персональною бібліотекою Валерії. Вона пошепки наказала дітям зберігати тишу і вивела їх через приховані двері. Їх кабінет знаходився на першому поверсі, тому план втечі через вікно був реальний.

Валерія допомогла спочатку дівчаткам вилізти у вікно, а коли черга дійшла до хлопців, почула за дверима один з голосів:

– Тю, где они? Не могли же просто испариться?

Лєра розуміла, що знайти двері до бібліотеки – це питання часу, короткого проміжку. Тому, наказавши дітям пересуватися попід стінкою школи і прямувати до дороги, де їх будуть чекати дорослі, продовжила допомагати решті дітей вибратися на двір. Коли останній хлопчик вже стояв на підвіконні, двері вибили. Валерія озирнулась і побачила так званих терористів.

– Хутко, біжи, – крикнула вона своєму учневі.

– А Ви?

– Я потім…- промовила вона, розуміюче, що те потім може і не настане.

Один з чоловіків кремезної статури підбіг до Валерії, з силою відштовхнув від вікна і виглянув на вулицю. Зо зла гепнув кулаком по підвіконню. Дітей вже не було видно, а от поліцейські машини були скрізь.

Від поштовху Лєра втратила рівновагу і, падаючи, налетіла на шафу. Боляче вдарилася спиною, навіть збилось дихання. Спробувала підвестися, але постріл зупинив її. Вона побачила, як на джинсах розростається кривава пляма.

-Ты – придурок! Нахрена? – спитав той, що стояв біля вікна.

-Не знаю… Запаниковал. Она вставала… а я …, – відповів стрілок.

-Тащите ее в укрытие, пусть там ждет. Теперь не будет такой шустрой, – наказав кремезний, махнувши двом чоловікам, які стояли в одвірках.

Лєра відкрила очі. Жахливий день, ранок якого не пророкував біди. В приміщенні нікого не було, де поділись недотерористи, вона не знала. Напевно, знепритомніла ненадовго. Вона витягла ремінь з джинсів, перетягнути ногу вище рани. Тоді ж і витягла телефон з карману, щоб глянути на час. Прочитала повідомлення з батьківського часу. Залишалось чекати рятувальників. Наступне повідомлення було з іншого чату. «Повітряна тривога! Шахеди над містом. Пебувайте в укритті!» – сповіщало воно. Валерія усміхнулась, абсурдність ситуації викликала тільки нервовий сміх. Вона в укритті, але тому що є заручницею.

Спробувала ворухнутися. Спина вже так не боліла, а ось рана на нозі давала про себе знати. Дуже дивні думки вирували в її голові. На мить вона подумала, що це від крововтрати. Та все ж. Згадала серіал про Баффі, який дивилась колись давно. Ось їй би тепер ту витривалість, швидку регенерацію, реакції, контроль тіла, вміння та навички як у головної героїні серіалу; або як у вампірів загостренні органи відчуттів та надлюдські фізичні характеристики; або володіти магією, хоча б трішки. А ще краще, якби все разом. Може тоді б змогла пережити цей день. Спіймала себе на думці, що говорить в голос, а не подумки.

Від дивних роздумів відірвав вибух. Напевно, шахед влетів в будівлю, бо, навіть в укритті, Лєра відчула поштовх.

-Ось тепер точно все. Поки рятувальники прийдуть, я помру від втрати крові, – подумала Лєра.

Дуже хотілось пити. Вона помітила неподалік від себе наплічник. Це, мабуть, ті речі, про які казали тоді чоловіки. Вода в пляшках була в декількох метрах, а наплічник ближче. Може там є вода. Лєра дотягнулась до нього, заглянула. Води там не було. Якість дроти, мікросхеми. І одна граната РГД-5. Як використовувати її, жінка знала, бо відвідувала заняття з тактичної підготовки. Як зараз допоможе їй ця РГД, Лєра не розуміла, але до наплічника не поклала.

Валерія зібралась з духом і попри біль вирішила вийти з укриття. Двері не могли бути зачинені, це вона знала. Вона підвелась на ноги, перші кроки далися важко. Жінка думала, що втратить свідомість. Але потім стало легше. Вона навіть змогла взяти води. Випила декілька ковтків. І потихеньку попрямувала до виходу. Піднялася по сходам нагору. Притулилася до стіни, бо відчула втому. Потихеньку сіла на верхню сходинку. Почула тупіт кроків і голоси. З розмови і криків зрозуміла, що ці «терористи» ще живі, все ще тут. Її охопила така лють. Вони уособлювали в собі всіх тих, хто передає дані ворогу, а потім гинуть цивільні – дорослі та діти, руйнуються чиїсь домівки, тих, хто руйнує її країну з середини. На емоціях вона прийняла швидке рішення. Лєра підвелася, висмикнула чеку і кинула гранату в глиб коридору, прямо на прямуючих на неї чоловіків. Вона знала, що має 3- 4 секунди до вибуху. Тому швидко присіла і скотилася по сходинкам до дверей укриття. Пролунав вибух. Голосів вже не було чутно. Падаючи по східцям, Лєра, напевно, пошкодила ребра, бо біль розливався по всій черевній порожнині та грудній клітці. Стало важко дихати.

Знову промайнула думка, добре було б мати всі ті особливості, що і кіногерої. Вона посміхнулась. В грудях запекло.

-Ага, а ще виграти в лотерею і ніколи не турбуватися з приводу грошей. Рівнозначні бажання тим, що не здійсненні, – промовила жінка. – Тільки ось і все… Я вже бачу чорта.

Вона дивилась в порожнечу і бачила істоту схожу на чорта. Тільки ця істота була високого зросту, в чорному до п’ят плащі, з бородою та короткими рогами, а все обличчя вкрите не то зморшками, не то рубцями.

-Бажаєш? – спитала істота.

-Що? – недовірливо промовила Лєра.

-Все, що озвучила в голос?

-Так, бажаю, і жити вічно, – вже з іронією сказала жінка.

-Виконано! – відповіла істота, махнула плащем і зникла.

-І привидиться ж таке, – сказала Лєра, проводячи долонею по обличчю.

Кінцівки почали німіти, Лєра відчувала холод у всьому тілі. Згадала про ремінь на нозі. Попустила зашморг.

-Все одно вже нічого не допоможе, – подумала вона.

Час минав, вона все лежала на тих сходах. Потім наче крізь туман побачила чоловіка в дивному костюмі і в капелюсі.

-Я тобі допоможу, – сказав він.

-Щось ти не дуже на Ангела схожий, – відповіла Лєра.

-Я – краще за Ангела. Ходімо, – він доторкнувся до скроні Валерії.

Самого доторку вона не відчула, але наступної миті побачила себе наче з боку. Ось вона, лежить поранена. А ось вона – прозора, безтілесна, наче привид. І бачить не тільки своє тіло, а вже бачить на подвір’ї школи директора, який постійно то розтискає, то стискає пальці в кулаки, учнів, які туляться до батьків, свого чоловіка. Всі нервують, чекають.

-Я подарую тобі інше життя, коли це тіло помре, – сказав дивакуватий чоловік.

-А мені то треба? – засумнівалася Лєра.

-В тебе буде вибір, але потім, – відповів він, повернувся і розтанув у тумані.

Лєра знизала плечима, поглянула ще раз на своє тіло. Потім відчула, що хтось взяв її за руку і потягнув за собою.

-Знову ти? Я думала, ти вже пішов, – сказала невдоволена Валерія. – Ти знаєш, я не люблю, коли за мене вирішують, що мені робити. Може по доброму розійдемося тут. Ти – у своїх справах, я – у своїх.

-Так у нас с тобою тепер спільна справа.

Дивак в капелюсі сильніше смикнув Лєру за руку. І вона неначе впала в колодязь, летіла в якусь темряву, а перед очима калейдоскопом спалахували картинки, події, люди. Реальність перестала існувати.

*****

Баффі Самерс прокинулась від чергового пророчого сну. Озирнулась навкруги. Віллоу вже не було в кімнаті.

-Так, до чого цей сон. Якась вродлива молода дівчина, з крилами каже, що захистить мене. Але від чого? І ще в неї такий яскравий німб над головою. Треба після занять зайти до Джайлза, нехай він розв’язує цю загадку. А в мене своїх турбот вдосталь.