Глава 6, Частина 3

   З трудом подолавши сходи, Едгар опинився в величенькій кімнаті. Він зустрів поглядом Емз, що сиділа на невеличкому бурому дивані, схрестивши ноги. Підійшовши до неї, хлопець обережно поставив піднос із чашками й тарілкою печива на середину дивану. Всівшись на другий край, він полегшено видихнув.

— Я дивлюся, принести чай для тебе було тяжким іспитом — насмішливо хмикнула Емз.

— Угу — кивнув Едгар — Поки ніс його по сходах, спіткнувся рази три.

Емз лиш хитнула головою у відповідь. Вона уважно подивилася на підніс.

— То яка з цих чашок моя? 

— Бери яку хочеш — пожав плечима Едгар.

Та дівчині чомусь не сподобалася ця відповідь. Вона переводила насторожений погляд з однієї чашки на іншу, і невдовзі обрала ту, що стояла блище до неї: біленьку з червоними цяточками. Та коли вони сьорбнула звідти, її обличчя скривилося.

— Що вже не так? — зітхнув Едгар.

— Чай солодкий — обурилася Емз.

— І що такого? Невже це так важливо?

— Так, важливо! Я ненавиджу чай з цукром.

Едгара почало це дратувати.

— Ну а звідки Сему було про це знати? Сама винна що не сказала.

   Емз не відповіла. Вона лише ображено надула губи, і поставивши чашку на підніс відвернулася.

   Роздратовано зітхнувши, Едгар відвернувся. Як би він не любив Емз, та її поведінка часом так дратує… Дуже вона буває схожа на Бібі, що й не дивно. Влаштувати істерику через таку дрібницю можуть тільки дівчата.

   Від нічого робити Едгар почав оглядати кімнату. Вітальня Сема і Белль була доволі великою, але меблю тут майже не було: лише диван, крісло, старенький телевізор на тумбочці і туалетний столик. Не дивлячись на це, кімнатка була затишною, здебільшого через приємні кремові відтінки стін і бурі відтінки меблів, що чудово контрастували одне з одним. Та найкращим з цього всього був кам’яний камін. Едгар прижмурено спостерігав за танцюючими язичками пламеню всередині, відчуваючи його тепло так, немов він сидів впритул до нього. Це було неймовірно приємно, а особливо після цілого дню роботи.

   Невдовзі після того, як хлопці закінчили з дровами, повернулися й дівчата з великими пакетами продуктів. Весь лишившийся день вони готували все, що купила Белль. І це зайняло на диво багато часу: на небі вже встигли з’явитися зірки. Наразі Сему і Белль допомога не потрібна, тож дітей відпустили відпочити. Едгар і Емз сховалися на другому поверсі в вітальні, щоб попити теплого чаю і поговорити про те, заради чого вони сюди і прийшли.

   З трудом відірвавши погляд від вогню, Едгар повернувся до Емз. Образа вже зникла з її лиця, а погляд був спрямований в підлогу, немов вона про щось задумалась. Та відчувши на собі погляд хлопця, вона швидко вийшла з роздумів, і очікуючи глянула на нього.

   Нахмурившись, Едгар серйозно спитав:

— То… ти взнала щось від Белль?

Та перед тим як Емз відповіла, в її очах блиснув якийсь дивний вогник.

— Спочатку ти — швидко мовила вона.

   Такий настрій здивував Едгара. Пожав плечима, він сумно відповів:

— Я не взнав майже нічого цікавого. Все, що Сем розповів мені – як познайомився з Буллом, Лолою і Белль. Коли я почав випитувати в нього більше, йому це… не сподобалось.

Емз кивнула. Кивнула так, ніби очікувала таку відповідь.

— І я знаю чому.

І Емз переказала Едгару все, що почула від Белль. Про ліцемірство Лоли, про її відносини з Буллом, про його проблеми і їх фінальну сварку.

— Тоді я розумію Сема — мовив Едгар, дослухавши цю історію — Я б теж не захотів розповідати таке незнайомим людям. 

Він розчаровано зітхнув.

— І це звісно круто, але… Здається не те, що нам потрібно. Не думаю що сварка батька Бібі в молодості могла якось вплинути на неї.

   Та Емз лиш спокійно кивнула

— Я знаю. Я розповіла це, щоб тебе допитливість не мучала. Але в мене є те, що тобі сподобається.

   Едгар зацікавлено нахилив голову набік, готовий слухати.

— Коли ми йшли додому, Белль дещо сказала Бібі — почала Емз — Ти не подумай, я не підслуховувала… Просто Белль не вміє говорити тихо. Тож я почула все.

Емз опустила очі: їй чомусь стало ніяково. Едгар, помітивший її вагання, м’яко спитав:

— В їх розмові було щось важливе?

Емз кивнула.

— Белль, здавалося, ну… просто підбадьорювала її, але… Я почула, як спочатку вона спитала, чи знає Бібі, що знаходиться на кінці вулички, що за аптекою. Отією, куди вона ходила позавчора, зрозумів? Ну і коли ми допомагали Белль і Сему готувати, я мимохідь спитала теж саме в Фенга. Він розповів мені багато всього, та мене зацікавила розповідь про перевулок, що веде до кладовища. А знаєш чому? Бо Белль сказала Бібі щось про втрату близької людини. Звісно я невпевнена, що вона мала на увазі смерть, але…

   Емз не закінчила речення, та в цьому не було потреби: Едгар зрозумів, до чого вона веде.

— А знаєш… ця теорія має місце бути — задумливо кивнув він — Враховуючи те, що тут проживали рідні Булла, когось з них могли поховати на тому кладовищі. І, мабуть, через втрату близької людини Бібі і взбісилась…

   Едгара настільки зацікавила ця ідея, що він аж почав ходити по кімнаті туди сюди. Емз теж задумалась на деякий час, хоча, здавалося, вона була більше в замішанні. 

— І все одно мені якось складно повірити в це — тихо мовила вона — В нас навіть нема ніяких доказів, лише теорія. І як нам з цим рухатися далі?

— Теорія – це вже більше, ніж нічого — мовив Едгар, припинивши свої променади по кімнаті — До того ж, вона не звучить дурно. А якщо ти так сумніваєшся, то я думаю над тим, щоб залучити до нашого “плану” того, хто теж добре знає Бібі і може розповісти нам щось важливе.

   Емз зщурилася.

— Я ж сподіваюсь це не Фенг? — з деякою погрозою спитала вона.

— Та звісно ж, що не Фенг — здивовано фиркнув Едгар — Як ти взагалі могла на нього подумати? 

Емз не відповіла, лиш незадоволено фиркнула.

— Я мав на увазі Бастера — продовжив хлопець — Все-таки, в них з Бібі теж були доволі близькі відносини. Я б сказав навіть… особливі. Як в брата і сестри. Тож можливо Бібі довірила йому проблеми, які… довіряла і мені. А може навіть і більше.

Емз задумалася.

— Можливо і так. До того ж я чула що Бастер продовжував спілкуватися з Бібі після її бзіку. Але чомусь я в ньому не впевнена.

   Едгар питально підняв бров. 

— Ну типу… Ти ж і сам знаєш що він завжди був занадто обережним. І замість того щоб допомагати нам, він буде заважати. Або просто буде вважати нас чокнутими.

   Едгар відповів не одразу. Все-таки Емз була права — Бастер любить сприймати все дуже серйозно. Але… якщо вийде, він буде справді цінним помічником.

— Може і так, та спробувати треба. Я сподіваюся Бастер вже розвидів в нас тих маленьких первоклашок, яких треба опікати і зрозуміє нас. Я спробую підібрати момент і розмовляючи з ним, невзначай перейду на цю тему. Подивимося на його реакцію. Якщо буде згоден — розповім йому про все, якщо ні — то ні.

   Наступні пів години друзі проводили повеселіше. Спілкувалися про своє, сміялися, куштували печиво і запивали чаєм, звісно ж не без коментарів Емз про те, що все занадто солодке. Були в них розмови й про приємні моменти з молодших класів, і про ті, що відбувалися в момент їх “розпаду”, і про недавні події. Та ці тридцять хвилин для обох були бальзамом на душу.

   Та невдовзі чай і печиво закінчилися. Отже, закінчився й відпочинок. Трохи засмучені, але задоволені, друзі пішли вниз. Емз швидко спустилася — їй не треба було турбуватися за те, щоб не вронити чашки й піалу, на відміну від Едгара. Та хлопець не сильно відстав від подруги.

   Та коли Едгар зупинився поряд з Емз, він відчув дивну атмосферу, ширящу тут. Всі виглядали якось… дивно. Що Белль, здивовано виглядаючи із-за двері кухні, що стривожені оклики Фенга і Бастера на вулиці. А найдивніший — Сем. Він стояв в проході у їдальню— найбільшу кімнату першого поверху, і не виглядав враженим чи щось таке. Він був… засмученим. В його очах блистіла провина.

— Що сталося? — шепнув Едгар на вухо Емз.

   Дівчина повільно повернула голову. В її очах блистіла дивна суміш тривоги і зацікавленості.

— Бібі втікла — коротко відповіла вона.

***

   Ледь розбираючи дорогу в тускному світлі, Бібі бігла крізь двори і дерева. Серце скажено колотилося, голова крутилася, дихання збилося настільки, що Бібі відчувала, немов тоне, а ватні ноги то й діло за щось чіплялися, норовя повалити свою хазяйку. 

   Бібі бігла так доволі довго, та відчувши, що більше не може, різко зупинилася біля дерев’яногопаркану. Вона впала на нього всім своїм тремтячим тілом, і нарешті з полегшенням набрала повні груди повітря.

   Коли Бібі зупинилась, її накрило сильне почуття дежавю. Ну так, в неї вже була така пробіжка нещодавно, от тільки ця обійшлася без поранень, хоча й відчувала себе дівчинка гірше. 

   Не в змозі стояти на ватних ногах, Бібі сповзла на землю. Обіпершись спиною на паркан, вона прийнялася стривожено озиратися. Білі розмиті плями потихеньку перетворювалися в зірки, і силуети домівок і дерев ставали чіткішими. Поступово все пройшло, і лише поколююче серце нагадувало дівчинці про її пробіжку.

   Та тільки но Бібі заспокоїлася і її розум прояснився, вона згадала те, що змусило втекти її від друзів. Вона знов бачила перед собою сумне обличчя Сема, знов бачила, як він протягує їй стопку фотографій, і знов чула ці страшні 

слова:

— “Пам’ятаєш, ти питала в мене коли я останній раз бачився з твоїм батьком? Я відповів що після народження твого брата, але я збрехав. Останній раз я бачив його після… після того, як вашої мами не стало. Тоді він приїхав хоронити її, і… Боже, я ніколи не бачив його таким розбитим. Всю процесію я був поряд з ним, але під кінець він не витримав. Він взяв з собою всі фотографії, де була вона, і хотів спалити їх. Але я їх відібрав. Після того він більше не хотів мене бачити, але… я не міг дозволити йому так легко вбити пам’ять про неї. Я знаю, що ти, як і Булл, дуже болісно пережила її смерть і, мабуть, не хочеш згадувати це знову, та я хочу віддати ці фотографії тобі. Бо в тебе, напевно, не залишилося нічого в згадку о матері. Я сподіваюся, що ти зможеш прийняти її смерть і пережити її, а… не як Булл. Я вірю в це. Тому довіряю тобі ці фотографії”.

   Бібі ніколи не забуде свої відчуття після цих слів. Немов молнія вдарила її. Тремтячими руками вона взяла ті фотографії. І ось, очі знову були повні сліз, а поряд чувся повний ненависті голос брата і заспокоюючого дітей батька. Але тепер їх було видно. Тяжка рука батька поглажувала по голові, перед очима миготіло спотворене болем і люттю обличчя брата, а навколо блистіли в холодному світлі осіннього сонця бежеві стіни рідної кімнати. І знову брат кричав “Ти винна!”, а батько казав, що це його провина. Та тепер було зрозуміло, про кого він каже. Бо в маленькій ручці блистіла рамка з однією із цих фотографій. Фотографій матері.

   І зрозумівши це, Бібі не змогла стримати паніки. Стримуючи сльози, вона кинулася геть з цього дому. Тепер, коли дівчинка відійшла від всього цього вона просто не могла повірити. Її мати мертва, і всі пережили це дуже болісно… Але вона навіть не пам’ятає її. Зовсім не пам’ятає. То чому вона так турбується за неї? Чому відчуває себе винуватою, згадуючи її? 

   Бібі знала, що смерть матері — це не вся причина втрати її пам’яті, агресії до всіх і відстороненості, і десь глибше сховані всі відповіді на її питання. Та вона більше не хотіла шукати їх. Їй було навіть страшно уявляти, що ще їй слід згадати. Все, що дівчинка зараз хотіла — це посидіти. Та ці фотографії… 

   Неконтролюєма лють різко охопила Бібі. Ці фотографії не дають їй спокою! Вони обпалюють, немов вогонь. Вони б’ють, немов ток. Вони змушують згадувати сьогоднішній вечір. Вони змушують згадувати той спогад. Вони змушують згадувати про цю трагічну подію.

   Бібі з силою жбурнула фотографії. Вони різко взлетіли і, підштовхнуті поривом вітру, м’яко опустилися на землю. Та тільки но вони торкнулися трави, гнів Бібі як рукою зняло. Різка паніка змусила її підвестися і підібрати картинки. Як би це дивно не було, вона не хотіла їх втрачати. Сем правий: це єдине, що залишилось в згадку про матір. Це найцінніше, що в неї наразі є.

   За весь цей час Бібі нарешті вирішила поглянути на фото. Згадати, якою все таки була її мати. Вона помітила на одну з них ліхтариком… і здригнулася. На фото була світлокожа жінка в перламутровому платті, з тонким станом, м’якими рисами обличчя і з блискучим, чорним, як та ніч, волоссям. На фото була Фігура.