Глава 4, Частина 2

   Втягнувши якомога більше повітря, Едгар потягнув величезну гілку до берегу. Та впиралася сучка́ми у землю, явно не бажаючи потрапити у воду, та все ж таки програла цю битву. Та помста не змусила себе чекати: гілка потягнула хлопця за собою у глибини озера, і той би пішов із нею на дно, якщо б не Емз. Вона схопила Едгара за передпліччя, і парою ривків вони витягнули палку на сушу.

— Гілка до дна не дістала — кинув хлопець, з досадою дивлячись на мокрі кеди — Все ще глибоко.

— Я вже зрозуміла — хмикнула Емз, з насмішкою дивлячись на роздратованого друга.

— Не смішно — буркнув той — Ти б краще допомагала цю волину тягати.

— Нізащо! — фиркнула Емз, зморщившись — Ще подряпаюся, або порву собі щось випадково. Я он, рятую тебе. Цього достатньо.

Едгар лиш незадоволено хмикнув у відповідь. Опустивши погляд на гілку, він з досадою пнув її. Вони тільки почали шукати місце для купання, а Едгар вже втомився. А вони ще й четвертини заданого не пройшли…

   Звісно, доволі дурна ідея перевіряти глибину озера опускаючи в нього гілки, але її запропонував ніхто інший як Фенг, тож вона й не може бути розумнішою. А так як більше варіантів не було, довелося користуватися тим, що є. У них взагалі не було б жодного, якщо б вони не натрапили на повалений клен з відрубаними гілками, кожна з яких була ледь не в два рази довша за Едгара, тож якщо вдатися в подробиці, то ця ідея вже й не здавалася настільки безглуздою.

   Едгар підняв голову. Перед ним простягалася темно-синя, буйна від вітру водна гладь. Десь там, за нею, так само як і Едгар з Емз обходять берег Фенг і Бастер. Перший взяв собі східно-північну третину, а другий — західно-північну. Едгар фиркнув. Самі взяли собі по частині на кожного, а Едгару з Емз дали одну частину на двох. Бо, бачите, вони “занадто слабкі” по одинці, щоб тягати таку гілляку по словах Фенга. І хоч як Едгару не було досадно від цього, він не міг не признати, що хлопець правий. До того ж, залишитися наодинці з Емз — це саме те, що йому й було потрібно. 

   Едгар прижмурився, уважніше вдивляючись в туманну далеч. Хлопців він так і не розгледів, отже тепер точно ніхто не заважатиме їхній розмові.

— Якось хмарно стало — видихнув він, піднявши голову до неба, що і справді несподівано затягнулося величезними хмарами.

— І похолодало — Емз обійняла себе за плечі — Не дай боже дощ піде. А ми ще купатися збиралися…

— Не ми, а Фенг. Могли б взагалі відпочивати в таборі, якщо б просто не згодилися на цю дурню.

— От тільки не ний — закатила очі Емз — Ти настільки сильно хочеш посперечатися з тим придурком чисто з впертості, чи досі не зрозумів що це не має сенсу? 

— Та до чого тут це? — це різке питання чомусь зачепило Едгара — Просто… просто Фенг себе веде як незнаю що. Це бісить.

— А мене окрім Фенга ще бісять твої постійні скарги. Радій, що хоч купатися не пішли. І не підем, як мінімум я точно. А якщо вже ти так втомився, то будь ласка, стій і відпочивай, поки тих двох нема.

— Не розумію, чому ти так категорично не хочеш купатися… — зітхнув Едгар.

— Зате ти, як я бачу, просто палаєш бажанням — парувала Емз.

— Добре, я зрозумів. Ти мені нормально не відповісиш.

Емз лише фиркнула, склавши руки на грудях. Вона відвернулася від Едгара, і прийнялася уважно дивитися в далеч, немов шукаючи щось за озером, що, здавалося, простягалося нескінченно. 

   Зітхнувши, Едгар послідував її прикладу. Хоч якими дурними не здавалися такі короткі балачки без сенсу між друзями, та хлопець не міг не визнати, що вони йому подобались. Едгар поневолі посміхнувся. Як би там не було, він був готовий віддати все, щоб кожна їх розмова була такою: безглуздою, але вільною. Сміятися, сперечатися, або навіть просто мовчати. Та що там — просто знаходитися поряд було достатньо для щастя…

   Едгар ледь помітно хитнув головою, зрозумівши, що знов дав волю теплим почуттям. “Ти не можеш” — нагадав він собі — “Вона вже не буде тобі кимось більшим за подругу”. І хоч як би Едгар не намагався сховати почуття десь далеко, це стало набагато складніше, коли він почав бачити Емз регулярно. Мабуть, якщо б не відчуття провини і тривога за те, що він робить, він би не зміг їх ховати. Хлопця лякав той факт, що почуття стають неконтрольованими. Тож, щоб все це швидше закінчити, Едгар потихеньку перейшов до головного.

— Цікаво, Бібі вже повернулася до табору? — пробурмотів він, роблячи вигляд, що задає питання сам собі.

— Хто її знає — зітхнула у відповідь Емз.

— Ти.

— Що? — вона повернулася до Едгара, розсіяно втупившись у нього поглядом.

— Ти — повторив Едгар — Ти ж її найкраща подруга.

— Ну-у, так… — Емз ніяково відвернулася.

— А чому так невпевнено? 

— Та просто… забий.

Емз опустила голову, намагаючись сховати засоромлений погляд. Як Едгар і очікував, вона не дуже хотіла розмовляти про Бібі. Та дівчина, здається, не розсердилася. Отже, можна спробувати обережно розпитати її…

— Ти чого? — тихо спитав Едгар — Між вами щось сталося?

— Та все нормально.

У голосі Емз почулася нотка роздратування, за якою та намагалася сховати невпевненість.

— Але ж я бачу що щось трапилося — не здавався Едгар — Причому я помітив це ще вчора.

— Вчора? — Емз повернулася до Едгара. В її очах блиснула тривога — Цікаво, як?

Тепер Едгар ніяково відвів погляд, сумніваючись, чи варто йому відповідати на це питання.

— Ну, вчора, коли ти прийшла у будівлю сама і Фенг почав опитувати тебе, де ж Бібі й Бастер, ти огризалася, що свідчило про твій поганий настрій — Обережно почав він —  А потім, коли ті двоє прийшли, ви сіли з Бібі в протилежні кути, і не те що й не розмовляли, а навіть не дивилися одна на одну. 

Емз дивно зщурилася, думаючи, що відповісти.

— Ну, припустимо що ми посварилися — неохоче буркнула вона — І що далі?

— Ну…

Едгару стало настільки ніяково, що він вже не знав, що питати.

— Як давно то в вас сталося? — вилетіло з нього.

Едгар був готовий зустрітися з обуреним “Ти ідіот? Сам сказав, що вчора!” від Емз, та вона лиш ніяково видала:

— Ну взагалі-то все це почалося давно. З п’ятого класу. Просто… Тільки зараз воно… ну, дістало свого максимального піку.

— Тобто, коли Бібі змінилася, між вами щось сталося?

— Ну, очевидно що так. Вона ж мене не підпускала до себе так само, як і вас. То і я… віддалилася. І взагалі, що за тупе питання? Ти ж і сам це прекрасно знаєш.

— Ну, після п’ятого класу я став мало взаємодіяти з вами. Та і ви з Бібі наче почали більш-менш спілкуватися. То я подумав, що між вами все наладилося.

Емз відкрила рота, готова щось сказати, та раптом передумала. Вона відвернулася. Едгару здалося, що тривога мигнула в очах Емз з новою силою. 

— Ну, як бачиш ні — роздратовано кинула вона, показуючи, що не хоче говорити про це.

Едгар з досадою відвів погляд. Ну от, він майже зміг розговорити Емз! Ну от чому саме зараз вона вирішила закрити тему? Але ні, тепер Едгар не зупиниться. Його допитливість вимагала його вивідувати й далі.

— Слухай… — ніяково простягнув він — Те що у вас почалося все давно я зрозумів. А що, як ти кажеш, стало “максимальним піком”? Що трапилося вчора?

Емз повернулася до Едгара. Її очі зщурилися, а губи надулися, що свідчило про її незадоволення.

— Та господи, чому тебе це так турбує? — різко випалила вона — Чого ти взагалі лізеш не в свою справу?

— Емз, я… — Едгар замовк на мить, підбираючи слова — Я не хотів лізти не в своє діло, чесно! Я просто… хвилювався за те, що у вас сталося. Хвилювався за…

Едгар прикусив язика, ледь не сказавши “за тебе”. Не вистачало щоб Емз ще й подумала про щось зайве!

— За вас двох! — закінчив він.

Емз втупилася в нього, думаючи, як на це реагувати. 

— А з яких таких пір ти почав хвилюватися ще й за Бібі? Мені здавалося, ви терпіти один одного не можете!

Едгар з непорозумінням втупився в Емз у відповідь. В її голосі чулася… образа? Чи не здалося йому?

— Ну, не зовсім — розсіяно пробурмотів хлопець — Так, мені складно знаходитися поряд з нею, але це не значить, що я її ненавиджу так само, як вона мене.

   Едгару не вірилося, що останні слова сказав він. Але, як би то дивно не було, хлопець відчував, що вони правдиві.

Емз й далі сверлила його прищуреним поглядом.

— Ну якщо так, то чому ж ти не підеш і не розпитаєш про все це у неї? — їдко спитала вона.

   Едгар зовсім розгубився. Що це з нею? На що вона образилася?

— Ну ти ж знаєш, що вона мене до себе близько не підпусте — розгублено пробурмотів він — Але я все одно хочу розібратися що сталося з нею. І… мені здається що ти, як її найкраща подружка, знаєш хоч щось про це. Ще й ваш конфлікт… Може він містить доволі важливу інформацію про Бібі?

Неможливо було не помітити, як очі Емз наповнилися розчаруванням. Вона різко відвернулася.

— То он що тобі від мене потрібно — тепер образа в голосі Емз звучали чітко — А я то думаю, чого ти до мене сьогодні так причепився. Це все через Бібі…

Тільки тепер Едгар зрозумів що він наговорив. 

— Емз, ні! — відчайдушно крикнув він — Ти не так зрозуміла! Це…

Та розуміння прийшло до нього запізно. Емз більше не хотіла його слухати.

— Замовкни! — рявкнула вона, повернувшись — Я тепер все зрозуміла. Якщо тобі так потрібна твоя Бібі, то іди й говори з нею, а не використовуй мене як джерело інформації!

В цей раз Едгар навіть не намагався щось сказати. Він розумів, що тепер не зможе виправдатися. Емз була абсолютно права: все, що він хотів від неї, це дізнатися про конфлікт. І про Бібі. Він повів себе, як егоїст, і заслуговує на те, щоб Емз образилася.

— Вибач мені, Емз… — видавив він.

Та вона проігнорувала його слова.

— Мені здається, що ти вже достатньо відпочив — холодно промовила вона — То давай вже продовжимо робити те, заради чого ми тут і стоїмо. 

   Цими словами Емз остаточно дала зрозуміти, що розмова закінчена. Вона вичікуючим поглядом втупилася в Едгара. Йому нічого не залишалося, як послухатися її. Набравши побільше повітря, він взяв злощасну гілку, і потягнув її до наступного участку берегу. Позаду почулися кроки: Емз послідувала за ним.

  Більше друзі не сказала один одному не слова. Едгар відчував себе жахливо: мало того, що так і не зміг вивідати нічого з того, що хотів, та ще й Емз більше не хоче розмовляти з ним. Хлопець з досадою махнув головою: як його може турбувати перше, коли Емз образилася на нього? Впершу чергу він мусить вибачитися перед нею і пояснити все, а потім вже думати про ту сварку. Але як йому вибачитися?

   Невідомо, скільки друзі ще так ходили вздовж озера, та невдовзі вони почули знайомий голос в далечі.

— Едгаре! Емз!

І хоч голос був приглушений сильним вітром, та не впізнати його було б гріхом.

   Кинувши гілку, Едгар підняв голову. На заході виднілися дві маленькі цяточки. Здавалося, пройшла ціла вічність перед тим, як вони перетворилися у чіткі силуети. Нарешті, Фенг з Бастером зупинилися біля друзів.

— Ну що, знайшли хоч якесь місце? — З надією спитав Фенг.

Емз з Едгаром дружно хитнули головами.

— І ми — Фенг розчаровано зітхнув.

— Немає сенсу шукати його далі — подав голос Бастер — Якщо ми досі не знайшли місце завглибшки хоча б з трьохметрової палки, то навряд чи знайдемо на лишившихся ділянках.

— Отже, покупатися не вийде — підсумував Фенг.

— Як добре, що я запропонувала спочатку перевірити — пробуркотіла Емз — А то б зараз бігали в купальниках, шукали де купатися.

— Я б в плавках бігав — посміхнувся Фенг — В купальнику якщо тільки Бастер. То в нього ціцюльки великі.

Бастер промовчав, не оцінивши жарт, а Емз просто фиркнула. Та Фенг не звернув на це увагу: він був задоволений тим, що сказав.

— І все ж таки, дивне якесь озеро — задумливо промовив Едгар — Чи можуть взагалі існувати водойми з такою великою глибиною лиш у берега?

— Повинні існувати — відповів Бастер.

— А може, це штучна водойма? — припустив Едгар.

— А я, чесно, й не знаю — пожав плечима Фенг — Ніколи цим питанням не задавався.

Едгар лиш мигикнув у відповідь. На декілька митей повисла мовчанка. Усі задумалися про щось своє, як можна було зрозуміти по серйозним обличчям. Тільки Емз залишилась “на землі”. Розгублено дивлячись на друзів, вона перервала тишу:

— То… Що ми тепер будемо робити?

— Ну… Якщо ми вже хотіли провести час на озері, то… як щодо надувного човника?

— Човника? — Емз з нерозумінням втупилася в Бастера — Якого?

— Фенг наче брав з собою. Так, Фенгу? Фенгу?

Було помітно, як Фенг розгубився, почувши про човен. Він мовчав, відвівши розсіяний погляд.

— Фенгу… Тільки не кажи що ти його забув.

— Його то я не забув — пролепетав той — А от насос… Я не пам’ятаю щоб він був у сумці…

— Ще й насос? — прохрипіла Емз, поперхнувшись від подиву — Та скільки у вас речей в ті ваші сумки вміщується?!

Та її немов ніхто не почув.

— Боже, Фенгу — зітхнув Бастер — Отже, на човні ми теж не покатаємося.

— То може, просто підемо відпочивати в табір? — з надією спитав Едгар.

Бастер відкрив рота, збираючись відповісти, та його випередив Фенг.

— Я знаю що робити!

Всі втупилися в нього, чекаючи.

— Так як цей ліс знаходиться біля мого рідного містечка…

— Чекай, твого рідного містечка? — з нерозумінням спитала Емз — Ти народився не в нашому місті?

   Едгар з подивом хмикнув. Емз справді не знала про це? Дивно, враховуючи те, як часто Фенг ще в дитинстві розповідав про свою батьківщину і цей ліс Едгару і Бастеру. Невже він ні разу не казав про це при Емз?

— Так, так — нетерпляче відмахнувся Фенг — Так от, якщо з часів як я поїхав звідти нічого не змінилося, то в його центрі мусить бути безліч різних магазинів! Розумієте?

   Фенг замовк, чекаючи, поки до друзів дійде. Бастер з Едгаром розгублено переглянулися, а Емз все ще обдумувала тільки що почутий про Фенга факт. Помітивши, що ніхто нічого не зрозумів Едгар буркнув:

— Не дуже…

Роздратовано цикнувши, Фенг закатив очі.

— Що ж ви такі тугі? Очевидно, що ми можемо сходити по магазинах і пошукати насос!

І знову затягнулася недовга мовчанка, яку знов перервав Едгар:

— Ти… Серйозно? 

— Ну так. А чого б і ні? Гроші ж всі брали на крайній випадок?

— Але в нас ще не крайній випадок!

— А тут я б посперечався — пробурмотів Бастер — В нас залишилось не так багато води, і їжа, боюся, може закінчитися зарано.

— Тоді… може ви підете без мене? — з мольбою спитав Едгар — Що мені там робити?

— Допоможеш мені — відповів Бастер — Бо води треба буде купити багато, та і їжі немало. Та і собі щось прикупиш. Смаколики там якісь.

На останніх словах Едгару згадалося дещо: те, як колись друзі усією компанією кожен день після школи ходили в крамничку, щоб накупити смаколиків. Едгар не був здивований, що згадав це, бо цей ритуал відбувався регулярно протягом чотирьох років. Так само його не здивувало, що перша, хто пригадалася — це Емз. Ох, вона найбільше всього любила ходити за смаколиками…

   Раптом, до Едгара прийшла ідея. Він придумав, як може вибачитися перед Емз. Вона ж обожнювала смаколики! А особливо солоденькі. То може, він зможе прикупити їй щось?

— Ну, гаразд — з притворною неохотою зітхнув Едгар.

— Дякую тобі — посміхнувся Бастер — Емз, ти ж підеш з нами?

Емз стояла, невпевнено тримаючи себе за руку. Її погляд був спрямований у землю. Було помітно, що ця ідея не просто не подобалась дівчинці, а… лякала її?

— Ну, не знаю — пролепетала вона — Я наче й не проти, бо хочеться знов побачити будівлі, магазини. Але… якось соромно з’являтися на людях.

— Це ще чого? — здивовано хмикнув Фенг.

— Ну, відчуваю себе дикункою якоюсь після днів у лісі…

— Та годі тобі — відмахнувся Фенг — Ми у лісі то всього два з половиною дні, ще не встигли повністю одіковіти.

— Це так, але… Ми тут навіть гігієні нормальній слідувати не можемо, і від цього бридко від себе. А ще я з собою для макіяжу нічого не брала. Без нього показуватися людям так соромно…

— Ой, господи — фиркнув Фенг — Та всі ми виглядаємо нормально. Особливо ти — ти в нас завжди була найкрасивішою. Розслабся, Емз! Ми на відпочинку, тож поки про все можна забути. Потім вже турбуватися будемо. І взагалі, від нас не смердить, то головне!

— Ну від тебе, взагалі-то, смердить трохи — шепнув Бастер на вухо другові.

— Та добре, добре, поміняю я футболку як у табір прийдемо! — роздратовано шепнув Фенг у відповідь.

— І макіяж тобі не потрібен — додав Едгар — Ти і без нього дуже красива.

   Емз метнула на нього злий погляд. Едгар ледь не почервонів від сорому. Вона, мабуть, подумала, що він підлизується!

— Ну добре вже — помовчавши, зітхнула вона — Переконали.

— Ура-а! — Фенг аж підстрибнув на радощах.

— Чудово — кивнув Бастер — Залишилося тільки переконати Бібі. Вона вже повинна була повернутися…

— Знову ти за свою Бібі — зітхнув Фенг — Закохався, чи шо?

Бастер лиш зміряв друга незадоволеним поглядом.

— Гаразд, гаразд, не ображайся — зітхнув той — То побігли вже до табору!

Фенг миттю зірвався з місця, і поскакав до витоптаних на схилу сходинках. Бастер мовчки послідував за ним. 

Едгар підійшов до Емз.

— Ідем?

Емз не відповіла. Вона лиш фиркнула, і поспішила за друзями. Винувато зітхнувши, Едгар вирушив і сам.

***

   Втомлено й не поспішаючи, Бібі плелася поміж дерев, вздовж лісової стежки. Колючий, холодний вітер неприємно дмухав прямо в обличчя, а ясне сонце вже давно затягнулося сіро-білими хмарами. Та Бібі не звертала на це уваги: що в голові, що на душі в неї було абсолютно порожньо.

   Прокинувшись, Бібі не могла згадати нічого: від вчорашнього дня до того, що їй снилося. Немов ті самі хмари закрили її, як сонце, тож дівчинка і не думала, і не відчувала — немов просто існувала. Та невдовзі ниття в тілі від холодної, твердої підлоги під спальним мішком змусило згадати Бібі де вона і що з нею відбувалося. Лежачи з закритими очима, Бібі згадувала вчорашній день. Та всі моменти, які мучали її тоді тепер здавалися нічим. Все на світі здавалося нічим. “Невже книга так подіяла?” — дивувалася вона.

   І саме згадка про книгу змусила Бібі нарешті остаточно прокинутися. Вона зрозуміла, що не пам’ятає щоб ховала її після читання. Та коли Бібі встала, вже ніхто не спав, а Едгара взагалі не було. Як і книги. Дівчинка обшукала усі свої речі, та книгу не знайшла. І тоді тривога, хоч і тускна, вперше за день найшла на неї. Коли всі пішли, Бібі декілька разів обрила кожен куток будівлі, але книги ніде не було.

   І тепер, Бібі прямувала до табору. Та сама тускна тривога за зникнення книги не полишала її. Їй же треба буде її ще до бібліотеки повернути… Ну от як можна було її загубити? І де вона може бути взагалі? Голова кипіла від безлічі запитань. Зникнення книги — якась містика, інакше не описати.

   Бібі зупинилася. Вона швидким поглядом окинула місцевість, а потім втупилася поглядом в мапу. Та скільки б вона не розглядала її, зрозуміти своє місцезнаходження не виходило. Тупа злість раптом охопила Бібі. Досадно проричавши, вона різко смикнула за обидва боки мапи. Тріск — і вона була розірвана навпіл, і лиш маленький клаптик внизу не давав їй розділитися на дві частини повністю.

   Роздратовано хмикнувши, Бібі сховала порвану мапу у складений спальний мішок, що тримала під пахвою. Надії на цей шматок паперу, як завжди, не було, тож Бібі ще раз уважно пройшлася поглядом навколо себе. Невдовзі, в очі почали кидатися знайомі речі: там стоїть великий кущ, а там — сухі гілки… А он дерево, що нагадує по формі птаха…

   Щось полегшено пробурмотівши собі під носа, Бібі неохоче рушила вперед. Це місце запам’яталося їй добре: вона не раз проходила повз нього, бо воно знаходиться прям біля табору. Отже, через пару хвилин вона вже буде там…

   Нарешті, Бібі стояла біля знайомої полянки, що слугувала табором. Вона прислухалася, намагаючись розчути у гулі вітру голоси своїх друзів. Та як би вона не старалася, знайомих звуків почути не вдавалося. Бібі насторожилася. Може в таборі нікого нема?

   Вона обережно обійшла табір, шукаючи “вхід”. А ось і він — знайома прорізь між двома деревами. Бібі обережно вийшла із-за стовбура, очікуючи, що її зараз окличуть. Та табір і справді був порожній. Друзів не було, лиш розкидане коло багаття сміття і безліч сумок у відкритих наметах свідчило про те, що вони приходили сюди.

   Бібі обережно, немов очікуючи засади, зробила крок всередину. Та тільки но вона переступила “поріг” табору, її нога зачепилася за щось. Опустивши голову, Бібі побачила свою скомкану одежу. Схоже, вітер здув її з гілки. Дівчинка швидко підняла її і прийнялася обдивлятися. 

— Не забруднилася — полегшено пробурмотіла вона. На дотик одежа була ще трохи вологою, та все ж таки за ніч вона висохла добре. Поневолі в очі кинулося те, наскільки охайно були зашиті штани і кофта. Вчора Бібі не встигла обдивитися їх, та тепер впевнилася, що робота Емз була пророблена бездоганно. Ох, Емз…

   І хоч провина більше не мучала Бібі, їй все ще було боляче за те, що сталося між ними. “Пробач мені, Емз” — подумки промовила Бібі — “Мені правда шкода. Якщо б я тільки знала, що зі мною сталося. Якщо б я тільки пам’ятала”. Глибоко вдихнувши, Бібі стиснула одяг в руках, і пошкандибала до намету.

   Залізши у нього, Бібі розстелила спальний мішок на порожнє місце. Вона кинула в кут свій рюкзак, що тепер був занадто легким без книги, і розвісила на ньому одяг — щоб досихав. А потім… просто всілася. Всілася, і втупилася пустим взором назовні, не знаючи, що робити ще. Заворожено спостерігаючи за гілками, що махали їй і слухаючи їхній шелест Бібі поневолі закрила очі. Думати зараз не хотілося — все одно в цьому було мало користі. От би просто заснути і забути все…

“Що з тобою сталося, Бібі?”

Бібі з досадою зітхнула. Голос Фігури було складно не впізнати. Як і відчути її присутність: вона була позаду. Та в цей раз Бібі було зовсім не страшно. Навпаки, вона відчувала дивне вдоволення.

“А що зі мною не так?” — подумки спитала вона — “Мене все влаштовує”.

“Повернися до мене”.

“Ти мені не мати, щоб вказувати. Ой, точно, я ж взагалі не пам’ятаю яка вона і що з нею, бо ти не даєш мені згадати нічого”.

Та Фігура проігнорувала цю гостру заяву.

“Повернися до мене, негайно”.

   З неохотою відірвавшись від лісового пейзажу, Бібі повільно повернулася назад. А ось і Фігура у всій красі, сиділа у самій глибочі намету, схиливши голову. Мурашки пройшлися по шкірі від того, наскільки справжньою вона виглядала: лиш те, що вона виднілася занадто чітко в темряві намету видавало її нереальність.

“Тебе зовсім нічого не турбує? Зникнення книги, наприклад?”

“Турбує. Не хотілося б мати розбірки з працівниками бібліотеки”.

“І це все? А той факт, що твою книгу міг знайти хтось з «друзів», тебе не тривожить?”

“Я… не думала про це” — зізналася Бібі — “Та все одно це не має сенсу. Якщо б хтось її знайшов, я б вже давно знала”.

“Тоді куди, по твоєму, вона могла дітися?”

Неочікувана думка спливла в голові Бібі:

“А може… може, її і не було зовсім? Може це був просто сон?”

“Ти й сама розумієш, як це абсурдно звучить. Скоріше за все її забрав хтось з компанії, і тепер ховає в себе”.

Та Бібі не бачила в своєму припущенні нічого дивного. Навпаки, чомусь воно здавалося… правильним.

“Це твоє припущення звучить абсурдно! Якщо б книгу і справді хтось забрав, то навіщо йому мовчати про це і ховати її? Та і враховуючи те, що я бачу тебе, не було б нічого дивного в тому, що ніч, коли я читала книгу, мені лише наснилася”.

“Що за маячню ти несеш, Бібі? Ти ж пам’ятаєш, як несла її в будівлю в своєму рюкзаку! Чи ти хочеш сказати, що весь вчорашній день був лише сном?”

На це Бібі не змогла відповісти. Тут Фігура була права: очевидно, що все інше точно було реальним, і на це було безліч доказів. Та навіть так, дивна впевненість в своїй думці не зникла.

На деякий час повисла мовчанка, немов Фігура уважно слухала думки Бібі, чекаючи остаточної відповіді. Але так і не отримавши її, вона сама подала голос:

“Хай там як, в нас є один спосіб перевірити, хто з нас правий”.

Бібі очікуючим поглядом втупилася в створіння.

“Ти мусиш пошукати книгу в речах твоїх «друзів»”.

Почувши це, Бібі настільки обурилася, що аж фиркнула вголос. 

“Ти серйозно? Ти серйозно думаєш що я піду на це? Та я ніколи в житті не опущуся до такого!”

“А в тебе є інший варіант? Як інакше нам знайти цей твій чортов роман?”.

Але Бібі не бажала слухати ніякі виправдання цій ідеї. Гнів опалив її зсередини, тож вона ледь не почала розмовляти з Фігурою в голос:

 “Да чого тебе взагалі так турбує та книга? Мені здавалося ти була готова зажахати і зашантажувати мене до смерті, лише б я її тільки не брала в руки! А тепер мусиш мене йти на таке заради неї?!”

Та Фігура й не збиралася здаватися.

“Та тому, що якщо твою книгу і справді знайшов хтось з твоєї компанії, то вони всі дізнаються про твою любов до читання, якої в тебе взагалі не повинно бути!”

Бібі здалося, що після цих слів Фігура стала ближче. Дівчинка поневолі зжалася: її лякало те, що вона розсердила створіння. Та відступати вона вже не збиралася.

“Але чому?! Чому я не можу любити читати? Чому ніхто не може про це знати?”

“Тому, що це ознака слабкості, Бібі! Раніше ти не задавалася такими питаннями. Що сталося з тобою тепер? Невже ти сама не відчуваєш що робиш все не так?”

“В тому то й проблема, що відчуваю! Незрозумілий страх здатися слабкою переслідує мене постійно! Та раніше я просто піддавалася йому. І намагалася не думати про те, що я не пам’ятаю майже нічого із того, що було зі мною до шостого класу, бо від цього мене мучала дивна паніка. Та мені набридло. Мені набридло жити так. Але тепер з’явилася ти, яка чомусь намагається мене зупинити і “захистити”. Але я навіть не знаю від чого! Я взагалі нічого не розумію: ні того, хто ти така, ні того, чого я така!”

Бібі з викликом задерла підборіддя, не спускаючи злого погляду з Фігури. Та не відповідала: чи то обдумувала почуте, чи то чекала на щось ще. Обличчя на ній не було, та здавалося, вона дивиться прямо в душу. Бібі відчула стрімко наростаючу тривогу. Ця порожня, мертва тиша поглинула навіть шелест дерев. Вона сховала за собою все, залишивши лиш божевільну дівчинку і безлиций, чорноволосий силует.

   Та це тривало лише мить. Злякано мотнувши головою, Бібі знов почула вий вітру, а невдовзі і Фігуру:

“Ти кажеш, що не знаєш мене і причини своїх страхів. Але насправді ти знаєш все чудово, бо ти сама створила мене і побудувала свій характер. Ти майже не пам’ятаєш того, що було в тебе раніше, тому що ти сама бажала все це забути. Все, окрім щасливих моментів з «друзями» і подібне. Але… нащо я тобі тут щось доводжу? Ти, вперта малявка, все одно не захочеш мене слухати. Я права?”

Як би Бібі не хотіла відповідати на питання, від Фігури не вкрилося “Так”, що промайнуло в голові дівчинки.

“Та я знаю як переконати тебе. Хоч я і не хотіла цього робити, та вибору в мене нема. Тож, насолоджуйся”.

   Фігура різко пропала. Все навколо почерніло. Тіло знову перестало відчувати все довкола, немов перенеслося у порожність. Тільки не це. Тільки не знов…

   Та темрява минула. Тільки довкола більше не було чорних стін намету. Тепер це були сині стіни будівлі, заклєяні наліпками. По всій підлозі валялися різні іграшки, а поряд був чутен сміх дітей. Це був… дитячий садок?

    Тіло відчуло дерев’яну, гладку поверхню: стілець. Перед очима, на маленькій парті лежала розкрита книга. Нетовста, з картинками — звичайні дитячий казки. Зате які цікаві, які захоплюючі… от тільки сміх поряд не припиняється… Навпаки, гучніше стає.

   А ось і джерело сміху: декілька дітей стояли поряд. Їхніх облич не було видно, та було зрозуміло, що вони сміються… не по доброму. Вони тикали пальцями в книгу, і кричали:

— Тихоня читає книжки!

— Гляньте яка розумна! Не така як ми!

— Уходь звідси, якщо “не така”!

Щоки раптом помокріли, а з вуст вирвався жалібний писк:

— Але зі мною все добре! Просто… просто книжка цікава…

Та сміх не утих, лише розразився новою хвилею:

— Вона плаче! Намагається викликати жаль!

— Піди ще вихователю пожалійся, бідолашка!

В очах все розмилося від потіку сліз, в в голові крутилося:

“Ні, я не буду жалітися. Ніколи! І читати більше не буду”.

Ці слова подіяли, немов чари. Довкола зникло все: і стіни, і діти, і відчуття.

   Мить, і все з’явилося знов. Та локація змінилася: стіни, освітлені теплим світлом люстри, тілесний диванчик біля старого телевізору. Це ж… дім! Рідний дім…

Тепер внизу відчувалася м’яка поверхня — лавка-диван, а парта стала кухонним столом. Очі так само були затоплені сльозами, а схлипи не давали нормально говорити: 

— Во-вони сміяли-ися н-наді мно-ою. Я ї-ім не подо-добаюся-ся!

— Це дуже погано, люба. Але не треба було через це кричати на братика. Він зовсім маленький, і не зробив тобі нічого. Ти налякала його просто так.

Відчувалося, як рука гладить голову. Та це не дуже заспокоювало.

— Я н-не хотіл-ла! Я прос-сто не стрималась-ся!

— Сонечко, я розумію, але треба вчитися. Треба вчитися бути сильною. Ти повинна стати краще. Тебе повинні знати міцною дівчинкою, а не… такою, якою ти є. Мені теж в цьому житті дуже складно. Робота, ви з братиком, і тато, який зараз… займається не дуже гарними справами. Але я тримаюся. Тому, що навчилася бути сильною. Обіцяй мені, що станеш такою ж. 

— О-обіцяю…

“Я справді повинна стати сильніше. Я нікому не подобаюся, отже стану іншою! Крутою! І тоді мене всі полюблять!”

   І знову все зникло, поринувши у темряву. Та в цей раз вона була іншою. Болючою. Гучною. Вона розривала зсередини. Мусила вуха кровоточити. Ось-ось, і вона змусить просто вибухнути. Її неможливо було терпіти. 

   Та вона так само тривала лише мить. І зникла. Точніше не зникла, а стала спокійнішою. Хоч нічого не було видно, та тіло відчувалося, і відчувалися емоції. Відчай. Жах. Вина. Вони змусили голос тремтіти:

— Чому… ч-чому вона це з-зробила?

Відповів на це молодий, хлопчай голос, повний ненависті:

— Це твоя провина! Це ти довела її! Ти не людина, ти… ти монстр! Чому така тварь як ти, існує? Чому-

— Замовкни! — гримнув поряд приглушенний, басовистий голос. Та через мить він став спокійним і гучнішим — Не слухай його. Ти не винувата. Ви лише діти. Це тільки моя провина. Я мусив допомагати їй. Але я гуляв і пив замість того, щоб щось робити. Вона була сильна, та їй було складно одній. От вона і не витримала. Пробачте мене.

Тіло почало здригатися: чи то від схлипів, чи то від паніки.

“Вона була сильна, але не витримала… Невже це може статися зі мною? Невже якщо я дам слабину я покінчу так само..? Ні! Ні, ніколи! Зі мною не станеться таке. Я не допущу цього. Я буду сильною. Такою, як не була ніколи! І ніхто не завадить мені!”.

Мить, і все пропало.

   Бібі мотнула головою так сильно, що шия хруснула. Серце гучно колотилося. Дихання було уривчастим. Але навколо знов були звичні стіни намету. І Фігура, що так і сиділа в одній позі, не ворухнувшись… Тож, все це було лише видінням? Але ні… В цей раз Бібі знала, що це таке. Вона вже бачила це колись. Колись… в минулому.

   Бібі торкнулася рукою щоки.

“Це… це були… спогади?”

“Ну що, сподобалось? Як себе почуваєш?”

Та Бібі навіть не глянула на Фігуру. Всі її думки були направлені на побачене. 

Та Фігурі й не була потрібна відповідь. Вона й сама все чудово відчувала.

“Страшно. Сумно. Тривожно. Чи не так? А головне — все твоє”.

“Що це все означає?” — Бібі підняла голову до Фігури — “Чому там був твій голос? А що сталося на останньому? То… щось пов’язане з моєю мамо-”

“Годі! Я лиш показала тобі, від чого я тебе захищаю і чому. Тобі не сподобалося, так?”.

“Але…”

“Я сказала годі. Тепер ти мусиш вірити мені. Ти мусиш знайти свою кляту книгу, якщо не хочеш пережити те, що побачила знов”.

Бібі готова була заперечити ще раз, та на останніх словах Фігури вона раптом передумала. Хоч вона все ще не до кінця вірила, що книга в друзів і ну зовсім не хотіла копатися в чужих речах, але різко прокинувшийся страх виявився сильніше. Той самий страх, що переслідував її завжди, нахлинув на неї новою хвилею: страх бути засміяною. Страх показати слабкість. Страх з минулого.

Та перед тим як Бібі встигла зробити щось ще, Фігура блискавкою метнулася прям до неї.

“Слухай свої страхи!” 

   Раз, і Фігура щезла так само різко, як і зробила ривок. Від несподіванки Бібі відскочила назад, і, зачепившись за щось, з шипінням впала прям на розідерті коліна. Вона кинула злий погляд вниз, готова вже як слід відпинати причину свого падіння. Це була товста сумка. Сумка Емз.

   Побачивши її, Бібі одразу зрозуміла що мусить робити. Та совість не давала їй зробити й руху. Як можна вчинити так з кращою подругою? Та й не тільки з подругою, а взагалі? Але… чи є тепер інший вибір? Як інакше знайти книгу? Або зрозуміти, чи була вона взагалі? До того ж, як не хотілося це визнавати, та шанс того, що книга в Емз був вище, ніж у інших. Тож, ковтнувши ненависть до себе, дівчинка ривком розстібнула сумку. “Я просто швидко зроблю це, поки нікого нема, і забуду!” — попутно заспокоювала вона себе. Та в середині вона не знайшла нічого, окрім того, що Емз брала в будівлю: пачку аромосвічок, запальничку, і синій в клітинку плед.

   Та не враховуючи маленьку, блакитну з рожевим сумочку, в якій були різні засоби для догляду, в Емз була ще одна сумка, з їжею. І хоч Бібі сумнівалася, що книга може бути там, та все-таки вирішила перевірити. І вона не помилилася: окрім яблук з хлібцями і води всередині не було нічого. “Дивне в Емз харчування одначе” — з тривогою подумала Бібі, та намагалася сильно не зациклюватися на цьому. Найголовніше було те, що книги в Емз не було.

   Зрозумівши це, Бібі з досадою і горічю рикнула. Тепер вона мусить шукати її в інших. Як би сильно не хотілося, та доведеться лізти в їхні намети. А це було ще гірше. Ще соромніше… 

   Взяв себе в руки, вона з неохотою виповзла з намету. Наступна її ціль — речі Бастера. “Фенга я навіть перевіряти не буду” — думала вона — “Була б книга в нього, про це знали б всі”.

   Заповзши в намет хлопців, Бібі поневолі охнула: всередині було настільки багато речей і сумок, що вільного місця там, здавалося, не було. Фиркаючи, Бібі обережно пролізла всередину крізь весь цей хаос. І як тільки ці два бовдура вмістилися туди, де вона, маленька дівчинка, ледь змогла проповсти? 

   Бібі довелося копошитися в усих сумках і речах, бо вона не знала точно, що кому належить: все валялося де попало, перемішавшись. Тож зайняло це багато часу, і бідна дівчинка ледь не з’їхала з глузду від постійного страху, що її можуть побачити. Що вона тільки не знайшла: і безліч різної їжі швидкого приготування, і якісь скляні банки, і невикористану пачку цигарок, і навіть якусь надувну штуку, яку ще теж не використовували. Здавалося, там було все. Все, окрім книги.

   Засмучена й пригнічена, Бібі вибралася назовні. Її зустрів розбушувавшийся вітер, що сильним потіком дмув прямо в обличчя, змушуючи жмуритися. І тільки тепер Бібі помітила, як змінилася погода порівняно з ранком. Здавалося, вітер сердився на неї, змушував зупинитися і відступити. Та дівчинка лиш тихо зітхнула. Вона повернулася до останнього намету. Намету Едгара. Вона тягнула цей момент до останнього. Не хотіла вірити в це. Та більше варіантів не залишилося. Залишився тільки Едгар. Дівчинка зі злобою зжала кулаки. Якщо це справді виявиться цей подонок, то… 

   Підганяємо злістю, Бібі зайшла в намет. Одразу кинувся в очі рюкзак, що стояв біля входу. Дівчинка не пам’ятала, чи з ним Едгар ходив у будівлю і чи була в нього якась сумка взагалі, та рюкзак виглядав порожнім, тож книги там точно не було. Тоді Бібі направилася до іншої сумки: великої і товстої, що стояла поряд зі спальним мішком, накритою сірою ковдрою. З раптовою впевненістю вона розстібнула її. Якщо книга не в рюкзаку, то вона повинна бути тут! Зараз Бібі її знайде. Знайде, і тоді влаштує цьому падонку. Він буде знати, як красти чужі речі…

   Вона запустила руки в середину. Ось хліб, сухарі, ще якась їжа, вода, і… все?

   Бібі довго копалася всередині, та більше вона не змогла знайти нічого. Вона відхитнулася від сумки, немов від удару. Це була просто чергова сумка, наповненою їжею. Але якщо в рюкзаку теж нема книги, то… її нема ні в кого?

   Дівчинка позадкувала від сумки, немов від чудиська. Виходить, що вона була права? Виходить книга — це й справді лиш сон? Виходить, вона копалася в чужих речах просто так? Виходить-

—Ай!

Бібі айкнула, несподівано врізавшись у щось. Вона повернулась, і тієї ж миті з жахом відсторонилася. Позаду неї стояв той, кого вона боялася побачити більш за все.

— Що ти тут робиш?! — прохрипів Едгар, що схилився прям над нею. Хоч його обличчя й було погано видно в темряві намету, та було добре помітно як його перекосило від подиву, люті і… страху?

   Бібі завмерла з відкритим ротом, не в силах щось сказати. Вона розуміла, що не зможе відповісти на це питання. Бо тепер їй ні в чому було звинувачувати хлопця — книгу він не крав. І придумати виправдання вона теж не встигне. Дівчинці хотілося просто провалитися під землю. Та хоч зникнути. Лише б ніколи не відчувати настільки сильного сорому. 

   Так і не почувши відповіді, Едгар схопив Бібі за зап’ясток і грубо витягнув її з намету.

— Ай! Що ти собі дозволяєш?!

— Це ти що собі дозволяєш?! — гримнув він — Ти на голову хвора, чи що?! Геть від мого намету!

   Бібі не відповіла, лиш кинула на хлопця злий погляд. І хоч лють оволоділа єю, вона не могла скинути її на Едгара. Совість тепер гризла Бібі настільки, що їй навіть захотілося вибачитися і все пояснити. Та вона не змогла видавити з себе ні слова, тож лише опустила очі, ховаючи почуття провини.

   Деякий час вони просто стояли мовчки. Лиш вітер й далі завивав і теребив волосся, нагнітаючи атмосферу ще більше. Та Едгар нарешті перервав цю мить.  

— Ми збираємося скупитися в магазинах у містечку біля лісу — холодно кинув він — І ти ідеш з нами. Хочеш ти чи ні, мене не турбує, бо, як я побачив, в таборі тебе саму залишати не можна. Я б розібрався з тобою, та в нас нема часу: інші теж скоро прибудуть. Та я ще повернуся до цього. І тоді видумуй, що хочеш, та ти мені пояснишся.

   Бібі слухала все це, не піднімаючи очей. Та коли все ж таки осмілилася, хлопець вже скрився у своєму наметі. Принижена і ображена, Бібі різко відвернулася. Їй хотілося впасти на землю і розревітися. Стільки негативних емоцій бушувало всередині, що Бібі вже й не знала куди себе діти. Краще, що вона могла тепер зробити — це послухатися Едгара.

   Бібі поковиляла до свого намету, щоб зібрати все необхідне, попутно проклинаючи Фігуру. “Ну що, довела свою «правоту», шевлюго?” — зі злобою звернулася вона до неї. Бібі зовсім не хвилювало, що буде робити з нею Фігура тепер — більше вона їй не довіриться. Тепер її взагалі нічого не хвилювало. Їй просто хотілося забути все це. Піти геть з цього клятого табору. І молитися, щоб Едгар не розповів іншим про її вилазку. А ще про те, щоб останок її дню пройшов адекватно. Та очевидно, що останньому точно не збутися.