Глава 1

На небі з’явилися перші зірки. Не було чутно нічого, окрім шелесту листя від прохолодного вітру, негучного шуму і гавкіту вуличних собак у далечі. “Мабуть, таких звуків багато і вдень, та тоді ніхто не звертає на них уваги” — подумав Едгар, якого неабияк це все напружувало. “Думай про щось хороше!” — наказав він собі — “Згадай, куди ти направляєшся”.

Це одразу змусило хлопця озирнутися: чи не збився він випадково зі шляху? Наче нічого незнайомого… Темноволосий видихнув і продовжив свою путь. “Легко заблукати по такій темряві, особливо йдучи по маршруту, по якому ходив останній раз… роки так чотири тому?” — намагався згадати той. Так, саме тоді він гуляв десь справді далеко і довго. І ось, через цілих чотири роки Едгар знову йшов по цій дорозі, а саме до автобусної зупинки в інший кінець містечка, щоб разом із двома товаришами зі своєї давньої компанії вирушити у ліс… на шість днів. Так, це була максимально божевільна ідея, яка не дуже та й подобалася хлопцю, та все ж таки це краще ніж сидіти вдома з набридливою матір’ю або ж перебувати з ранку до вечора у крамниці, в якій працюють підліток, що не має змоги знайти інший підробіток, дівчина-сталкер, що працює не стільки задля заробітку, скільки для спілкування з покупцями, ну і “дядечка-бізнесмен”, чию власність невідомо як ще не закрили, враховуючи те, що вона вже давно збанкрутіла. “Дякую що хоч Колетт погодилась замінювати мене цей період” — подумав темноволосий, якого все ще вражало те, з якою легкістю колега навіть не погодилася, а сама запропонувала допомогти йому. Залишалось тільки сподіватися, що вона там впорається…

Едгар настільки поринув у свої думки, що мабуть і не зрозумів би що хтось іде позаду нього, якщо б цей хтось не кихикнув.

Страх пронизив темноволосого немов ігла. Може, його переслідують? “А може це такий самий перехожий як і ти, дурню” – розізлився на себе темноволосий. Чого він боїться, як мале дівчисько? Все ж таки, якщо на вулиці темно це не означає що там будуть ходити лише маньячелли. Він просто буде насторожі, щоб ніхто не захопив його зненацька…

— Едгаре…

Та захопив зненацька хлопця не напад, а те, що цей перехожий гукнув його по імені. Та розгубився темноволосий лише на мить. Він одразу ж впізнав цей голос, і хвиля сорому наринула на нього. Едгар зупинився і обернувся.

Той, хто йшов за темноволосим, виявився хлопцем, напів голови вищим за нього. Перехожий мав темно-синє довге волосся, що було зібраним у хвіст і вузькі, карі очі, що були прищурені від глузливої посмішки.

— Помітив, нарешті — хмикнув він — я вже хвилини так три за тобою йду.

— І тобі не хворіти, Фенгу — сухо відповів темноволосий, намагаючись приховати свій сором. Треба ж йому було зганьбитися саме перед тим, хто ще з малого віку тільки і робить що глузує з Едгара? Хлопець вже й не знав на кого сердиться більше: на синьоволосого, чи на самого себе.

— Ти у хмарах не витай, коли вже по темряві йдеш — продовжив кароокий — Цього разу це був я, а наступного разу? Не помітиш як і нападуть на тебе. Так хоч відібєшся… якщо ти на таке здатен.

— Може я і не займався тхеквондо, та рукопашним боєм володію не погано — огризнувся Едгар, і помовчавши додав — Який я вивчав самостійно, на відміну від деяких.

— Та ну-у, я ж знаю що ти все ще сердишся через те, що мамка не дозволила тобі займатися бойовими мистецтвами — не здавався Фенг.

— Я не з тих, хто тримає образу на такі речі — холодно відповів темноволосий, з викликом дивлячись на товариша, та всередині знав, що синьоволосий правий. Його друг знав усі його слабкі місця наскрізь. “Так, якби не моя клята матінка, яку турбувало лише те, щоб її синочок був пайкою, а не ганкстером, то звістно, я би був щасливіше”. Але він не дасть принизити себе черговий раз цьому випанку.

— Добре, годі вже, занадто гарний день для поганих емоцій — Фенг зітхнув, і бадьоро подивився у прищурені очі товариша — Ідемо?

— Ідемо.

Деякий час друзі йшли мовчки: в Едгара не було бажання розмовляти з карооким хлопцем. Та останній був настроєний інакше:

— Знаєш, мені у все це просто не віриться.

— Саме? — запитав темноволосий, хоча й сам розумів що має на увазі товариш.

— Та у все це — з неочікуванним збудженням вигукнув той — що ми за такий довгий час змогли усі зібратися…

— Ну не всі, а втрьох — виправив Едгар, а про себе додав: “Як раніше”

— …та ще й на 6 днів у лісі! — наче не почув Фенг слова друга.

Та хлопець не звернув уваги на ігнор товариша, бо на нього нахлинули почуття ностальгії. В голові одразу з’явилися спогади ще з дошкільного віку, коли маленький, зовсім інший Едгар проводив багато часу зі своїми сусідами: з високомірним і активним третьокласником Фенгом і його найкращим другом: оптимістичним чотирикласником Бастером. Тоді все здавалося таким безтурботним… Але багато чого змінилося з того часу. Що вже там, вони навіть сусідами більше не були: Бастер і Фенг закінчили школу, і останній переїхав в інший край містечка навесні, щоб до роботи було ближче. Едгар тяжко зітхнув. Сум, наче камінь, надавив на груди. Звісно, він сумував за щасливим дитинством. Хоча назвати його щасливим було складно, та порівняно з теперішнім воно було набагато яскравіше…

— Знову десь у хмарах витаєш? — вивев темноволосого з тяжких роздумів голос Фенга.

— А-е… ти щось ще мені казав? — розсіяно перепитав Едгар, який тільки зараз усвідомив що не чув товариша.

— Ні, не казав. Чекав коли ти на землю повернешся — хмикнув той — Та ти, мабуть, зробив би це не скоро без моєї допомоги.

Темноволосий ледь чутно пробуркотів вибачення, та Фенг вже змінив тему:

— Я взагалі не очікував побачити тебе тута. Я думав що Бастер зі своїм батьком тебе підвезуть.

— Я одразу з роботи вийшов, уранці притягнув туди речі.

— Через мамку, га?

— Угу — кивнув Едгар — Не хочу зустрічатися з нею зайвий раз.

— Зрозумі-іло — якось розсіяно протягнув Фенг, пильно дивлячись на друга, від чого йому стало не по собі — А речі то хоч чому Бастеру не віддав?

— Якось не подумав про це — буркнув темноволосий.

— Ну я в тобі не сумнівався — на обличчі карьоокого з’явилася натягнута усмішка — Емз єдинна хто додумалася віднести речі Бастеру щоб не мучитися з ними, хоча і живе явно дальш за тебе…

— Чекай, Емз? — Едгар навіть зупинився від несподіванки.

— …Ну та-ак… — синьоволосий трохи зніяковів — а от Бібі чогось не віддала свої речі Бастеру, хоча могла піти з Емз…

— Що ти несеш? — несподівано вигукнув темноволосий — До чого тут Емз, до чого тут Бібі?!

— Та що з тобою? — роздратовано крикнув Фенг, хоча було помітно, що він все ще виглядав засоромлено — Я ж сказав до цього, “Ми змогли зібратися усі”, і ти це наче чудово почув! Якщо досі не зрозумів, то Бібі і Емз відправляються з нами. Тепер дійшло?

— Чого я дізнаюся про це тільки зараз? — прохрипів Едгар, вимогливо дивлячись в очі товаришу, та той лиш відвів погляд.

— Зрозуміло — видихнув Едгар, та гнів не пропав, а лише змінився на відчай. “У чому була складність просто сказати мені це, не тягнучи? Чого до мене відносяться, як до жарту, створеного природою?”. На очі навернулися сльози, та хлопець різко відвернувся, і повільно побрів далі.

— Ну ти що, серйозно? Ти образився? — наздогнав друга Фенг, та той дивився в землю, ховаючи вологі очі. Він відчував себе принижено і знецінено, та ще й Бібі буде з ними цілих шість днів. Хоча, останнє зараз не дуже хвилювало. У голові навіть промайнула думка, а чи не краще було вже залишитися дома?

— Ну годі вже себе вести як маленька ображена дитинка! — відчайдушно вигукнув сииньоволосий, і торкнувшись плеча хлопця винуватим голосом промовив — Ви-ибач, ми просто забули сказати…

Едгар різко відсмикнув плече, і вдихнувши, нарешті подивився на товариша. Фенг з вблаганням дивився на друга, що неабияк здивувало хлопця, як і те, що синьоволосий взагалі просив вибачення. Темноволосий подивився вбік. Тепер Едгар відчував себе незручно. Може, він переборщив?

— Добре, ідемо вже — буркнув він.

— А взагалі я не розумію, чого ти так взвівся? — своїм звичним веселим тоном поцікавився синьоволосий — через Бібі, чи що?

— Ще питаєш — буркнув темноволосий, хоча вже сумнівався в цьому. Бо з однієї сторони так, ця вереда була просто жахом, а не людиною. Ще з їхнього першого знайомства вона була наче залякане кошеня: завжди напружена, на сторожі, та огризалася на все й постійно. Та з іншої сторони, з ними також буде Емз, за якою Едгар був би зовсім не проти провести час. Хоча кого він обманює? Він би ду-уже цього хотів. Не те що б він був закоханий в дівчину… Принаймні, Едгар змушував себе так думати. Та теплі почуття до Емз в нього були ще з їх першого знайомства, і протягом усіх цих дев’яти років нікуди не зникали. Що він міг з собою зробити? Та й за Бастером хлопець скучив. Все ж таки, він був набагато приємніше за свого найкращого друга.

— Ну що з нею поробити, така вона в нас є — зітхнув Фенг — Злюка, та наша подруга. Такою зробило її життя.

— Та це все одно не виправдовує те, яка вона дура — відрізав Едгар — не скаржіться потім на щоденні суперечки.

Синьоволосий нічого не відповів, лише незадоволено подивився на друга.

***

— Едгаре! Фенгу!

Автобусної зупинки ще не було видно, та назустріч хлопцям вже біг ніхто інший як Бастер. Його легко було впізнати за широкою структурою тіла, височенному зросту, рудим, коротким волоссям, а головне — по його сонячним окулярам, що блистіли від блідого світла ліхтаря.

Фенг, побачивши товариша, побіг йому на зустріч, та Едгар лиш трохи пришвидшив крок. Нажаль, в нього не було стільки енергії і бажання приймати у всьому цьому участь. Та й тепер від думки що він зустрінеться зі своїми друзями груди пронзала дивна паніка, що змушувала розвернутися і тікати. “Хоча ні, тільки не це. Не вистачало черговий раз зганьбити себе, втікши як трус” — уявивши це, Едгар одразу відчув пекучій сором. От якщо б час зупинився, він би зміг достатньо порозмислити над цим. Цікаво, як його зустрінуть інші? Темноволосий знав, що не всі будуть йому раді. Та шляху назад вже нема.

Поки він дійшов до хлопців, вони вже встигли привітати один одного і про щось захоплено спілкувалися. Побачивши темноволосого, Бастер, зупинивши кароокого жестом, попрямував до молодшого друга.

— Привіт, голубе — протягнув руку як завжди дружелюбний велетень — Ти як? Так давно тебе не бачив!

— Все нормально — Едгар пожав руку товаришу, не сміючи дивитися йому в очі. Паніка посилилася, і змішалася з ніяковістю.

— З кожною нашою зустріччю ти стаєш все мрачніше і мрачніше — трохи стурбовано зітхнув Бастер — Давай хоч речі донести допоможу.

Темноволосий ледь чутно пробурмотів слова подяки, віддавши рудому хлопцю свій рюкзак з їжею.

— Ну ось — видихнув велетень, накинувши на своє плече тяжкий ранець —Ідемо!

Едгар кивнув, і вирушив слід за товаришем. Вантаж більше не давив, та це майже не відчулося: плечі все ще були сковані, ноги були наче ватні. Бастер завжди турбувався за своїх друзів, але Едгар не відчував себе добре від цього. Йому було незручно приймати допомогу і все таке, він одразу відчував себе якимось… немічним, чи що? Але відчуття провини мучало, бо хлопець не міг як слід прийняти доброту товариша, чи навіть просто віддячити. “Ну що ж зі мною не так?” — занило в середині від відчаю.

— Здоров, хлопчаки!

Едгар здригнувся. Він вже був біля дверей мікроавтобусу, а на нього дивився чоловік, що виглядав точнісінько як Бастер у п’ятдесятих роках свого життя — батько хлопця.

— Доброго вечора — почув темноволосий поряд голос Фенга

— Здрастуйте — буркнув він сам.

— То що, Бастере, усі прийшли?! — крикнув водій, обернувшись

— Так, па! — крикнув з вулиці рудий хлопець, який, мабуть, клав речі у багажних

— Ідемо —кинув синьоволосий, і почав забиратися у автобус. Едгар, дочекавшись своєї черги, пішов слідом.

Хлопець окинув взором салон. Він був освітлений білим від лампочок світлом тому було добре видно те, наскільки машина в середині була чиста, наче в ній спеціально прибралися до поїздки. Тут стояло два ряди по три пари сидінь, обшитих сірою тканиною з якимись квадратними візерунками.

І ось, Едгару на очі попалося те, від чого у животі відчувся тупий біль: У ряду, що був біля дверей на другій парі сидінь водила довгим пальцем по телефону висока, нездорово струнка дівчина з довгим до плечей ярко-ліловим волоссям, перекинутим на правий бік, а поряд, спершись на сусідку, дивилася нудьгуючим поглядом у вікно маленька дівчинка с коротким, чорним волоссям, поглажуючи свою срібну биту для бейсболу. Та ось остання перевела погляд на хлопців, і її вузькі, карі очі розширилися від подиву, та вже через мить у них спалахнув гнів.

— Що він тут робить?! — крикнула дівчинка.

— Спокійно, Бібі — Фенг вийшов уперед — Ми забули тобі сказати, та Едгар буде з нами…

Темноволосий шоковано подивися на товариша. Дівчата не знали що хлопець буде у цій подорожі, як і він незнав про них? Навряд чи це просто співпадіння…

Та Едгар вмить забув про це, бо висока дівчина, почувши галас подруги, кинула збентежений взір на причину гніву. І ось, їх погляди зустрілися. Темноволосий розумів, що треба було б відвести очі, та він не міг. Бо це була Емз. Дівчина дуже змінилася з їх останньої зустрічі, та очі, ці блакитні, ясні очі залишилися такими ж зачаровуючими. Тільки в неї вони були такі чисті…

— Привіт, Емз — розсіяно помахав рукою хлопець

— Е-е, привіт… — почувши своє ім’я, дівчина отямилася і швидко відвела погляд. Її емоції було складно розібрати: вона була чи то вражена, чи то стурбована, чи то розгублена. Цікаво, чи рада вона його бачити…?

Едгар відвернувся. Бастер тим часом вже забрався до салону. Він деякий час втомлено дивився на сперечавшихся Бібі і Фенга, а потім, перевівши погляд на темноволосого, кивнув головою на сидіння. Хлопець слухняно заковиляв у задню частину автобуса, і зайняв місце порожнього ряду біля вікна. Фенг зі своїм найкращим другом вже направлялися на свої місця, останній щось крикнув своєму батькові. Краєм ока Едгар помітив, що Бібі повернулася до нього. Він глянув на дівчинку — і зустрів повний ненависті погляд. Не треба було слів, все було зрозуміло і так: це ще не все, що влаштує йому бунтарка. Ну і добре. Зараз це чомусь не напружувало. Хлопець подивився у вікно. Так красиво. Так тепло. Так тихо. Так… спокійно. Повіки самі по собі почали закриватися. От би це тривало вічно…

— Едгаре!!

Темноволосого наче облили холодною водою. Здригнувшись, він відкрив очі. На нього зверху вниз дивився Фенг. Його очі збуджено блистіли, наче в дитини, якій нарешті купили довгоочікувану іграшку.

— Давай прокидайся, ми вже приїхали!

***

   Місяць вже надвисав над верхівками височенних ялин. На небі не було ні однієї хмаринки, тож ніщо не заважало світитися цьому круглому красеню, а зорі, наче сніг, щільно покривали чорне небо, тож навіть ліхтарики не були потрібні, щоб бачити дорогу у цьому темному лісі. Едгар брів поміж дерев, слухаючи цвірчання і ухкання. Купа сухих гілочок у руках неприємно царапала шкіру, і такий холод пронизував до кісток, що навіть улюблена червона жилетка і хутровий шарф не рятували, та хлопцю не хотілося звертати уваги на ці дрібні незручності. “Вже, мабуть, далеко за північ” — розмірковував він. Бо коли компанія приїхала, вже було пів на одинадцяту. Хлопці пішли шукати хмиз, а дівчата залишилися ставити намети. В Едгара було таке враження, наче вони збирали ці гілки години півтори мінімум: він вже навіть встигнув звикнути до темряви таємного лісу, і вона його більше не лякала, а навпаки приваблювала. Темноволосий спеціально відстав від своїх товаришів — не хотів слухати їх шумні балачки. Їм там удвох було не нудно, тож вони точно не помітили що їх друг залишився трохи позаду. Цікаво, а чи може бути і в Едгара хтось, з ким йому буде добре вдвох? З ким можно поділитися обра́зами, порозмовляти на цікаві теми, або просто мовчки йти й насолоджуватися красою вулиці? Хлопцю одразу стало сумно. В нього була ціла компанія, та він відчував себе самотнім. Ось Фенг і Бастер — нерозлучні друзі з дитинства, що завжди були нерозлий вода: жили в одній будівлі, вчилися в одній школі, працюють на одній роботі, і скоро знову будуть жити разом, коли Бастер піднакопиче і зможе переїхати до товариша, покинувши Едгара. Емз і Бібі — кращі подружки зі школи, і хоча темноволосий дуже часто проводив з ними час, та згодом почав відчувати себе зайвим, а в один момент Бібі взагалі перестала підпускати хлопця близько до себе, щоб він не робив. До того ж, як би не намагався хлопець піклуватися про Емз, та вона наче спеціально не помічала це. Зате вона почала зустрічатися з вуличним музикантом, якого вона знає два роки зроду. Тепер в темноволосого більше не було шансів. На очі знову зрадницькі навернулися сльози. Ну чого усі його кидають? Зрікають? Ненавидять? “Що зі мною не так?” — це риторичне питання з’являлося на думці вже рефлекторно.

Раптом, Едгар усвідомив що вже підходить до їхнього табору. Зрозумів він це, почувши знайомий, дзвінкий голос.

— Ти жартуєш?!

Виглянувши із-за ялини, темноволосий побачив таку картину: Бібі, як завжди розлючена, сиділа біля напів поставленого намету, та повернена вона була до Бастера. Той, в свою чергу, з винуватою посмішкою щось знервовано пояснював дівчинці.

— Що вже відбуваєтся? — Едгар тихо підійшов до Емз, що стояла біля двох великих наметів і явно не була в захваті від чергової сварки.

— Бастер забув взяти один намет — хмикнула дівчина, не повертаючи голови

— …Та ти… ти ідіот! Що ти накажеш тепер робити?! Я… та я… — бунтарка була настільки обурена, що навіть не знаходила слів щоб це показати.

— Ну, ну, заспокійся. Не так вже все і погано — намагався розгладити ситуацію рудий — у великих наметах можуть вміститися дві людини, а в нас як раз два таких, і ще один маленький. От і вийде на всіх п’ятьох!

— Дякую, що хоч на всіх вистачило! — їдко промовила Бібі — Ви-то з Фенгом молодці, вже вирішили що будете спати в одному наметі. А якщо я хочу спати одна?

— Ну-у, в такому випадку Емз може поділити намет з Едгаром…

— Та нізащо! — дівчинка з битою аж встала, і подивилася на бідного Бастера так, наче він її страшенно образив.

— Добре, тоді…

— А чи поцікавиться в мене хтось, чого я бажаю? — неочікувано подала голос сама Емз.

— Ой, так, звісно, вибач… — забурмотів велетень.

— Бібі! — різко гукнула бунтарку блакитноока — то ти зі мною будеш спати чи як?

— Наче в мене є вибір. — пробуркотіла Бібі, явно зніяковівши від холодного тону подруги.

— Ну от і вирішили — очі високої дівчини були наче за лід — Давай вже ставити останній намет.

Хуліганка лише кивнула, і мовчки взялася за роботу.

Едгар, який весь цей час спостерігав за сваркою, краєм ока побачив Бастера, що крокував прям до хлопця.

Той, підійшовши, поклав руку на плече темноволосого:

— Допоможеш знайти Фенга?

Едгар нарешті помітив, що тхеквонгіста увесь цей час не було в таборі. Він кивнув в знак згоди.

І ось, темноволосий знову йшов крізь густі стовбури височенних ялин, тільки тепер у компанії з товаришем. Рудий йшов мовчки, наче думаючи про щось, та Едгар розумів, що той покликав його не просто так. Тож темноволосий спробував почати розмову.

— Тож… чого Фенга взагалі досі нема в таборі?

— Ну, він сказав що хоче ще походити подивитися ліс — пробурмотів Бастер — а відмовляти його — це просто марнувати час.

Велетень відповів доволі розсіяно, що стурбувало Едгара. Йому було не по собі бачити когось в пригніченому настрої, в особливо Бастера, що був душею компанії.

— В тебе… ну, все гаразд? — пробурмотів темноволосий хлопець, намагаючись проковтнути наростаючий дискомфорт — Ти через Бібі такий, га?

— Е-е-е… можливо…

Від такої відповіді наче черві заповзали десь у животі. Незручна пауза затягнулася на декілька митей, та дискомфорт витав у повітрі наче назойливі комахи, і Едгару навіть раптово захотілося скрикнути, лише б тільки перервати цю тишу, та він стримався. Та на щастя, Бастер порушив мовчанку першим.

— Доречі, с приводу Бібі… За останні декілька років вона стає все агресивніше і агресивніше…

— Ще як — буркнув темноволосий, приховуючи своє полегшення — вона стала просто нестерпною.

— Тебе це зовсім не турбує? — велетень спитав це трохи строго, і хлопець, що йшов позаду поневолі напружився.

— А чого повинно? — обережно спитав він.

— Тобі що, зовсім її не шкода? — Бастер зупинився, і повернувся до Едгара. У очах старшого товариша він розрізнив докір, наскільки можна було зробити це у темряві, що була освітлена лише місяцем та зірками.

Едгар роздратовано вскинув голову.

— Коли мені було шкода Бібі, і я намагався всіма зусиллями вияснити що сталося і допомогти, мене лише посилали, а потім і взагалі почали ненавидіти — різко відповів хлопець, зупинившись біля рудого і холодно подивившись йому в очі. Темноволосого ще будуть звинувачувати в тому, що він нічого не робив, а як же!

— В-вибач, я не хотів тебе зачепити чи щось таке — Бастер, не очікуючи різкої реакції, знервовано відвів погляд — Просто… мені здається що… Бібі все одно потребує допомоги, навіть якщо її не просить — велетень повернувся і пошкандибав далі, Едгар порвівнявся з товаришем — Ти як ніхто інший знаєш її, якщо не найбільше з нас усіх. Ти ж пам’ятаєш, як гостро Бібі реагувала на насмішки і подібне. І, розумієш, мені здається це для неї не проста тема.

— Ну, може й так — невинний тон Бастера не заспокоїв темноволосого, а навпаки, розсердив ще більше — Та знаєш, мовчати про те, що дівчата поїдуть з нами було некрасиво з вашого боку.

— Ти про що?

— Про те, що я узнав про участь Бібі і Емз у цій подорожі тільки тоді, коли вже йшов до автобусної зупинки, та і дівчата теж про мене не знали, судячи з їхньої реакції — темноволосий вже не міг зупинитися — Ви ж молодці! Обманули нас, в тепер ти намагаєшся здобути моє розуміння. На що ти сподівався?

І знову недовге мовчання. Велетень наче обдумував відповідь, в потім, уривчасто зітхнувши, заговорив тихим, знесиленим голосом:

— Я… я знаю що ми з Фенгом вчинили неправильно, вибач. Та подумай, Едгаре, чи згодився би ти їхати, якщо б знав, що Бібі буде з нами? Навіть якщо б і погодився, то сама Бібі нізащо не поїхала, а з нею і Емз. Ми не хотіли ризикувати — Едгару здалося, що на останніх словах голос товариша затремтів. Рудий зробив паузу, набрав у легені повітря, і наступні його слова було ледь чутно — Спробуй мене зрозуміти. Я вже втомився сперечатися сьогодні.

І ось гнів, що був наче ураганом, пройшов, та залишив після себе почуття жалю і провини. Бастер завжди робить щось на благо іншим, він завжди хоче якнайкраще. Та замість того, щоб зрозуміти його, темноволосий виплеснув свій гнів на і так стривоженого від перепалки з Бібі велетня. Едгар зупинився. Його ноги наповнилися ватою. Почуття ніяковості і злості, тепер вже направленої на самого себе, не давали подивитися на товариша, та темноволосий все одно знав що той теж зупинився, і чекає друга.

— Пробач мені. Я не знаю чого розізлився. — скоромовкою промовив хлопець, опустивши голову, наче дитина, що у чомусь провинилася.

Едгар почув, що рудий підійшов до нього і став поруч. Темноволосий відчув руку на своєму плечі, і тепло розвалилося по тілу, наче від променя сонечка посеред пасмурного дня.

— Все нормально. Дякую, що зрозумів — У голосі Бастера відчулася посмішка, та наступні слова прозвучали трохи стурбовано — Для мене було особливо важливим зібрати усіх разом. Бо… наша компанія почала руйнуватися вже давно. До того ж, як ти вже зрозумів, мене дуже турбує Бібі. Після четвертого класу вона стала… іншою. Я впевнений, щось в неї тоді сталося, та ми ніяк не могли цього узнати. Та нам про її сім’ю майже нічого не відомо, тож сумніваюся що ми достатньо знаємо її саму.

— Мені здається, що ти взагалі організував цю подорож виключно через Бібі — буркнув Едгар.

— Звісно ні! Та подумай сам: у середніх класах вона почала віддалятися від нас і рідше приймала участь у гулянках, та й взагалі у справах компанії. З нею ж, звісно, і її найліпша подружка. І вже після цього пішло бракування часу, особисті проблеми, доросле життя і все таке. Тож Бібі, можна сказати, безпосередньо пов’язана з “розпадом” нашої компанії. Тому вона обов’язково повинна бути з нами! — Бастер видихнув, і тепло додав: — Та найголовніше, звісно, було побачити усіх. Я так за вами скучив! Коли ми гуляли останній раз?

— Якщо усі разом, то… роки чотири тому точно. — Едгар наче тільки зараз усвідомив те, наскільки це великий проміжок часу. За усіма своїми справами він і не помічав, що перестав спілкуватися з близькими йому людьми, і це якось лякало. Невже настільки легко можна стати чужими?

— От і я про це — помітив велетень реакцію друга — Я хочу, щоб усі згадали, як добре було нам разом раніше.

А з спогадами повернутися і приємні почуття…

Зітхнувши, Бастер підняв голову, і спрямував погляд на зорі. За розмовою хлопці забули про те, чому вони взагалі пішли в табору, отже вже доволі довго просто стояли. Та ось, Едгар відчув, що очі його зліпаются, а тіло ниє.

— Тож… ми будемо шукати Фенга? — позітхнувши, спитав темноволосий.

— Ой, я щось зовсім про це забув — з винуватою усмішкою повернувся Бастер до друга — Я дивлюся, ти вже заморився.

— Є таке — Едгар потер сонні очі.

— То може підеш до табору? Я думаю дівчата вже впоралися з наметами.

— Ти впевнений? — темноволосому не хотілося залишати свого друга одного посеред лісу.

— Та на не хвилюйся — відмахнувся велетень — Якщо за мене турбуєшся, то я не пропаду, а якщо за себе, то ти просто назад іди, і невдовзі табір побачиш. Або почуєш — Бастер гірко хмикнув на останніх словах.

Едгар з сумнівом промовив:

— Ну… якщо ти не проти…

— Та звісно не проти. Іди, відпочивай — рудий повернувся, і повільно побрів далі — На добраніч!

— На добраніч. — гукнув темноволосий вслід.

Якась дивна спустошенність нахлинула на хлопця. Тіло стало тяжче, у голові було пусто: Едгар ні про що не думав, нічого не відчував. Все, що він хотів зробити — лягти і заснути. Та до табору ще треба дійти. А поки, можна знов полюбуватися красою лісу в срібному світі неба…