Глава 4, Частина 1

   Ранковий, теплий вітерець грайливо теребив чуб, що дратувало — потрібно було постійно поправляти його, щоб не ліз в очі. Гілки дерев ледь помітно гойдалися на фоні чисто-блакитного неба — чи то від того самого вітру, чи то від збуджених пташок, що маленькими стрибочками переміщуювалися з дерева на дерево. Навіть взмахувати крилами їм для цього було не обов’язково: гілки сплелися в довжелезну стелю, що ховала під собою тоненьку лісову стежку.

   По цій самій стежинці, не поспішаючи, йшов Едгар. Він, як завжди, спеціально розтягував прогулянку — щоб насолодитися заспокоюючою красою лісового пейзажу. Це вже було звичкою — допомагало розслабитися і зібратися з думками. Це було важливо, а особливо після того, що сталося на світанку.

   З голови Едгара просто не виходило написане на білеті читача ім’я “Бібі” у тій самій величезній книзі, яку він знайшов у самої власниці імені. Він просто не міг собі уявити, щоб Бібі — головна звірюка і хуліганка компанії — читала не просто якісь там книжки, а цілі любовні романи. Це змусило Едгара вперше за 4 роки глянути на Бібі по іншому. Ненависті зараз не було місця: вона раптом зацікавила Едгара. Увага його знов поневолі повернулася до подій п’ятого класу, коли з Бібі щось сталося. “А якщо мене щось зацікавить, я не заспокоюсь поки не розберуся з цим” — гірко хмикнув про себе хлопець. Тож тепер він мав ціль: будь-якою ціною вивідати, що сталося з дівчинкою.

   Та тепер, коли злість на Бібі відступила, Едгара мучав сором. І не тільки за те, що він дозволив собі з часом закрити очі на різку зміну Бібі так і не розібравшись. Головним джерелом провини зараз було інше: Едгар вкрав книгу. Вкрав, і сховав її в рюкзак, побачивши, що Бібі раптом заворочалася уві сні. І, так і не наважившись повернути книгу на місце, він пішов на доволі трусливий вчинок — швиденько, поки всі сплять, віднес цей рюкзак до табору: щоб точно ніхто не спіймав його на крадіжці. Тож головною ціллю прогулянки було не зібратися з думками на свіжому повітрі, і Едгару було соромно це визнавати. Він ненавидів себе за цей вчинок, бо, піддавшись паніці, повів себе як останній боягуз. “Ну, принаймні, тепер я можу дослідити цю книгу і може дізнатися про Бібі щось ще” — намагався заспокоїти себе хлопець, хоча від такої втіхи йому ставало тільки бридкіше від себе.

   Зітхнувши, Едгар кинув погляд на мапу, що весь цей час була в його руці. На ній було вимальвано цілу павутину з тонесеньких стежинок. Едгар втупилася в мапу, намагаючись знайти в ній свою стежку. “Невже збився?” — він відчув легку паніку.

   Але та відступила, тільки но Едгар впізнав місцевість. Так само були розставлені дерева і кущі неподалік від Закинутої Будівлі. Він пришвидшив крок, і невдовзі побачив ледь помітний силует самої домівки. Полегшено зітхнув, він направився до неї.

   І коли обриси будівлі вже було чітко видно, Едгар помітив ще один силует. Спочатку не було зрозуміло хто це — фігура пливла в ранковій димці. Та невдовзі він розрізнив в ній Емз. Серце одразу застукало швидше: поряд з нею не було видно нікого. Схоже, інші все ще спали. Але це хлопцю і було потрібно. Поки він прогулювався до табору, в голові з’явилася ідея: хлопець помітив, що вчора ввечері дівчата зовсім не взаємодіяли одна з одною, немов посварилися. Чомусь Едгар вважав, що причина сварки може нести в собі доволі важливу інформацію. Тож він збирався вивідати про неї.

   Едгар поневолі заповільнив крок. Йому було ніяково від того, що він мусить розмовляти з Емз. І не тому, що він якось соромився подругу. У Едгара було відчуття, що будь-яким чином взаємодіючи з нею, він стає зрадником. Сумніви роздирали хлопця постійно: чи має право він спілкуватися з Емз, будучи закоханим в неї? Едгар чудово знає що вона має хлопця, тож він усвідомленно відбирає чужу дівчину. До того ж, він сумнівався, що взагалі щось зможе вивідати. Чи захоче Емз розмовляти про Бібі, якщо вже вони справді у сварці?

   Поглиблений в свої вагання, Едгар не помітив, як сильно будівля виросла перед ним. Він зупинився. Розділ між деревами, створений стежкою, потихеньку розширювався, перетворюючись у полянку. В її центрі погрозливо возвеличувалася сама закинута будівля. А ось і Емз, що стояла, обіпершись на стіну і втупившись похмурим поглядом у підлогу. “Я повинен поговорити з нею тільки щоб вивідати про сварку” — Едгар намагався додати собі впевненості, хоча в глибині душі і розумів, наскільки безглуздо він себе веде. 

   Повільно і плавно, немов уві сні, він попрямував до Емз. Та не помічала хлопця — чи то спеціально, чи то задумавшись — поки він не окликнув її по імені.

— Емз?

   Емз різко вскинула голову. На долю секунди її льодяні очі розширилися, шукаючи джерело голосу. Тільки но вона його знайшла, її обличчя розслабилося, створюючи звичну для неї байдужість.

— А, то ти — сіро кинула вона — Я вже злякалась.

— Чого злякалась? —  Едгар зупинився в парі метрах від Емз.

— Ну, всі в будівлі сидять. А тут мене з вулиці кличуть.

— Зрозумів — буркнув Едгар, і помовчавши, спитав — А що там наші, сплять ще?

— Та ні, попрокидалися вже — Емз прийнялася уважно роздивляти ноги — Он, речі збирають.

— А ти чого не допомогаєш? — Едгар пильно прищурився, помітивши дивну ніяковість Емз. 

— Я свої вже зібрала — вона пнула ногою величеньку сумку, що стояла поряд.

— Ясно.

   Тепер і Едгар відвів очі. Раптовий сум нахлинув на нього: Емз, як і при першій їх розмові в автобусі почувала себе ніяково. “Вона зовсім відвикла від мене?” — від цієї думки чомусь ставало боляче. Хоча… може це на краще? Едгар ж бо сам боявся зближуватися з Емз. І ось, вона й сама чудово тримає дистанцію. Але чому від цього так погано?

   Деякий час друзі просто стояли в мовчанці: одна дивилася в підлогу, а другий — в небо. Едгар думав що сказати ще, паралельно борючись з бажанням просто піти. Його настрій був зіпсований, тож бажання розмовляти не було ніякого. Та хай там як, Едгар розумів, що не зможе так легко відступити від своєї задумки, тож доведеться слідувати їй.

   Більше хлопець не придумав що сказати, окрім банального “Як справи?”. Та тільки но він відкрив рота, як почув різкі звуки в будівлі: спочатку чийсь зов, а потім — дерев’яний скрип. Емз повернулася і виглянула із-за стіни, теж почувши це. Едгар підійшов ближче до входу, послідувавши її прикладу.

   В носа вдарив тяжкий запах пилу, від якого Едгар вже встиг відвикнути за півтори години на свіжому повітрі. Тепер порожній, мертвий будинок не приваблював своєю моторошністю, як в ночі, а навпаки, відштовхував. В ранковому світлі запліснявілі стіни і розбиті вікна виглядали неабияк бридко. Настільки, що Едгар поневолі здригнувся.

   Та в глибочі будівлі знов почувся скрип. Едгар кинув туди погляд, і побачив массивні, волохаті ноги на самій верхівці сходинок. Останній раз щось гукнувши, Бастер почав обережно спускатися. Спускаючись, він кинув швидкий взір на вихід, одразу відвівши його. Та, схоже, побачивши там не тільки Емз зупинився, тепер вже втупившись туди прищуреним поглядом. Едгар махнув. 

— О, Едгаре!

   Впевнившись в тому, що зір не підвів його, Бастер поспішно подолав другу половину сходин. Пихтячі від вантажу у вигляді портфелю на плечах, він направився до виходу.

— Ось ти де, голубе — привітно посміхнувся Бастер, вийшовши з будівлі — Я вже думав іти шукати тебе.

— Мене шукати не треба — буркнув Едгар — Я сам знайдуся.

— Хоч ти молодець.

   Бастер трохи помовчав, задумавшись.

— А де ти був то взагалі? — спитав він після мовчанки.

— В табір ходив, свої речі відносив. Щоб менше було нам потім нести — Едгар більше всього не хотів відповідати на це питання, хоча він, по суті, і не брехав. Наполовину.

— Зрозуміло — кивнув Бастер

Він знову замовк на кілька митей, кинувши задумливий погляд на будівлю. 

 — Слухай, а можеш піти допомогти з речами Фенгу? — нарешті подав голос Бастер — В нього їх більше всього, а якщо тобі вже нічого нести, то хоч з ним ношу розділиш.

— Ну, добре — Едгар не палав бажанням знов залишатися разом з Фенгом, але безкорисним він бути теж не хотів. Тож хоч і з неохотою, та він поковиляв у середину цього порожнього будинку, до сходин.

— Дякую тобі! — почув він позаду себе.

   Едгар підійшов до скрипучих сходинок з деякою опаскою. Тепер, у денному світлі, вони здавалися лише старими дошками, що в будь-який момент зрадницьки проваляться під його вагою. Обережно, щоб не занести собі занозу, Едгар взявся за спотворену часом подобу пірил, і легкими кроками почав підійматися. 

   Відтрусивши руки від пилу і тирси, Едгар ступив на сіру підлогу другого поверху. Одразу кинулося в очі, як він спорожнів: тут залишилися лише декілька сумок, спальні мішки і велика дошка, що грала роль столу. Тепер, очищені від рослинності підлога і стіни лиш доповнювали цю порожність, тож ще вчора приємно облаштований другий поверх тепер створював більший дискомфорт, ніж зарослий, з побитими вікнами перший.

— Опа, повернулася пропажа!

   Едгар повернувся на голос, вже готовий зустрітися з жвавістю і жартами Фенга. Той ледь не стрибками прямував до Едгара, тримаючи трьома пальцями надкушене яблуко.

— Ну шо ти, де бігав? — Фенг приземлився біля хлопця, і відкусив величенький такий шматок.

— Не відповім, не придумав жарт — буркнув він, прикривши обличчя рукою, коли сік яблука бризнув прям в нього — Але тепер з честю прийшов тобі допомогати.

— Навіт не намагайса, жагтівник з тебе бежтовковий — прочавкав Фенг, і проковтнувши, додав — І помічник. Запізно ти прийшов. Я вже все зібрав майже.

— Значить, нести тобі допомогати буду — відповів Едгар, обводячи взором кімнату. Його погляд зупинився на Бібі, що сиділа на своєму спальному мішку, і знервовано копошилася в рюкзаку. Вона вела себе неприродно тихо, тож Едгар зовсім забув про неї, і навіть тепер, коли вона була в одній кімнаті з ним, він помітив її далеко не одразу. Іронічно, та як раз таки думки про неї не давали йому спокою.

— Дивна вона шогодні, ага ш? — прочавкав Фенг, помітивши, куди спрямований погляд друга.

— Та тихіше ж ти! — прошипів Едгар, спочатку застережливо подивившись на ковтнувшого шматок Фенга, а потім — з опаскою на Бібі. Та дівчинка, схоже, була занадто зосереджена, щоб звертати на це увагу.

— Та це ще не гучно було — відмахнувся Фенг, хоча було видно, що йому теж стало ніяково — Але ж я правду кажу!

— Ти мені вчора цією “правдою” всі вуха продзижчав — пробурмотів Едгар. Він згадав, як вчора, поки вони удвох прибралися на другому поверсі, Фенг тільки те й робив, що балакав про Бібі.

— “Бастер мені казав, що знайшов її просто в жахливому стані!” — казав він тоді — “Вся подряпана, одежа порвана… Либонь, із сосною побилася. Ой, у Бібі з ними погані відносини…” 

   Едгар тоді намагався не звертати увагу на те, що каже Фенг. Здавалося, він спеціально намагався завести розмову за Бібі, щоб побісити друга, знаючи його відносини до дівчинки. До того ж, Фенг завжди казав про серйозні речі так недбало… Постійно жартував, сміявся з чужого горя. Але тепер Едгар і сам чудово бачив те, що з Бібі відбувається щось дуже недобре.

— Ну продзижчав, але правдою ж — Фенг замахнувся, і кинув огризок від яблука в кут кімнати — З нею щось сталося, кажу тобі. Вона сьогодні на тебе схожа: затихне, і немов в інший світ полетить — і так поки не повернеш її на землю. Тільки її повертати ризиково — вона ще й вдарити може.

— Як ти за неї турбуєшся! — хмикнув Едгар, склавши руки на грудях — А вчора тобі смішно було від того, що вона ножа злякалася.

— Не згадуй це, молю тебе — пролепетав Фенг, опустивши голову, немов винувата дитина — Я… я не знаю чого мені смішно стало. Просто неочікувано було, розумієш? Я ж не думав що наша то Бібі, ну… так ножі не любить. Вона ще так відреагувала… я подумав, вона в обморок впаде! А коли вона заспокоїлася, мені від полегшення сміятися захотілося. Ну, не зміг я це стримати. Ну, це жах просто…

— Та все, все, зрозумів я — Едгар ніяково відвів погляд. Неприродні пориви тривоги чи суму Фенга для Едгара завжди були поганим знаком, тож він просто не міг більше на нього давити.

— Ну просто глянь яка вона сьогодня дивна, просто глянь! — Фенг підвів голову. Його очі блиснули в сторону Бібі — Вона зовсім… Я просто не знаю. Навіть слова нікому за цей ранок не сказала! Ну… не вона це, розумієш?

   Фенг повернув голову до Едгара. В його очах блистіла тривога. Тривога, яку Едгар очікував від будь кого, але не від друга. Помовчавши трохи, Фенг дуже тихо, ледь не пошепки промовив:

— Невже то через мене?

   Тепер Едгар опустив голову. Він просто не міг дивитися в очі другові. Ноги підкосило від дивної тривоги. А до неї примішалося і відчуття провини. Воно було нестерпним: Едгар розумів, що в такій поведінці Бібі винуватий він. Очевидно, що вона, скоріше за все, шукала книгу. Але тепер, Едгар був винуватий не тільки перед Бібі, а й перед Фенгом. Він просто не міг дивитися на те, як душа компанії мучатється від тривоги. Тривоги за те, в чому нема його провини. 

   Едгар зітхнув. Він ледь стримався, щоб не розповісти другові про те, скільки жахливого він зробив лиш за один ранок. Але що зроблено, то зроблено. Тепер взамін він мусить вивідати, що сталося з Бібі. Це буде його кармою.

— Ні, Фенгу. Ти не винуватий. Просто… повір мені — це все, що він зміг сказати.

   Едгар із зусиллям підняв голову. Миттю тупий біль пронизив живіт: Бібі із докором дивилася то на нього, то на Фенга. Невже вона все чула? Чи хоча б щось із їхньої розмови?

— Ну й чого ви тут стоїте і шепочетесь? — звична різкість почулася в її дзвінкому голосі — Робити нічого?

Едгар з тривогою прижмурився: навіть голос Бібі звучав якось глухо. Невже все настільки погано?

— Та ми вже все зібрали просто — а в голосі Фенга не залишилося і сліду тієї стурбованості — От, тебе чекаємо.

— А сказати мені що вже закінчили слабо? — не здавалася Бібі — Вам язики повідкушували, чи як?

— А ми боялися — парував Фенг— Раптом ти нам ті язики повідкушуєш?

   На мить Бібі замовкла: мабуть, думала що відповісти. Та вона все ж таки здалася. Бібі зітхнула, і її голос прозвучав неочікувано втомлено:

— Ідіть без мене. Я вас наздожену — пробурмотіла вона, та наступні її слова знов прозвучали різко — Ідіть, я сказала! Чи у вас ще й ноги відмовили?

   Пожав плечима, Фенг попрямував до своїх сумок. Перед тим, як піти за ним, Едгар останній раз кинув погляд на Бібі. На мить, їх очі зустрілися. Едгар був готовий побачити ненависть в очах дівчинки, але все, що він зміг там розгледіти — це відчай. Раптом, в голові Едгара сплив давно забутий образ маленької Бібі. Він немов на мить перенісся у другі-четверті класи. Ось, він знову сидів у шкільному коридорі поряд із, здавалося б, зовсім іншою Бібі, яка хоч і з неохотою, та розповідала йому про деякі свої страхи, як от перед сім’єю або бути вісміяною. Тоді її погляд був такий самий відчайдушний і втомлений.

   Едгар ледь помітно кивнув їй. Здавалося, льодяна стіна ненависті і злоби між ними потихеньку почала танути. І знову почуття провини почало проїдати хлопця з середини. Як він міг відвернутися від Бібі через її характер, знаючи, що він може бути виправданим? “Пробач мені, Бібі” — хотілося сказати йому — “Мені шкода за те, що я спочатку покинув тебе, а тепер роблю тобі гірше. Я сподіваюся, що весь цей жах буде недарма”.

— Едгаре! — цю дивну мить перервав голос Фенга — Ти мені там допомогати прийшов, чи як?

— Так, іду — відвівши погляд від Бібі, Едгар з неохотою поковиляв до Фенга. Він узяв одну з сумок, навіть не звертаючи увагу на її тяжкість. Його думки були заповнені лиш Бібі. Схоже, йому все ж таки доведеться поговорити з Емз.

***

   Едгар з насолодою втягнув носом свіже повітря, коли вони з Фенгом вийшли із будівлі. Одразу на очі потрапили Бастер і Емз. Перший стояв, нервово постукуючи ногою, про щось задумавшись, а друга все так само похмуро дивилася в підлогу, притулившись до стіни.

— А ось і ми! — гордовито вигукнув Фенг, немов його повинні були зустрічати червоною доріжкою — Зібрані, у табір йти — готові!

Миттю друзі повернулися на його голос. Бастер відкрив рота, готовий щось сказати. Але на мить завис у німій паузі, немов збившись.

— А-а… Бібі де? — спитав він, уважно дивлячись за спину хлопцям.

— Наверху, де ще — зітхнув Фенг.

— Вона ще не зібралася? — уточнив Бастер, явно не задоволений відповіддю.

— Анітрішки — Фенг зручніше взяв під пахву свій спальний мішок — Сказала, щоб ми йшли без неї. Вона наздогонить.

— Не подобається мені це… — нахмурившись, Бастер відвів погляд — Залишати її саму — погана ідея.

— Ну а що ми можемо зробити? — трохи роздратовано кинув Фенг, нетерпляче приплясуючи на місці — Якщо Бібі не хоче, то вона нікуди не піде, щоб ти не робив. Так що просто змирися. Ідемо вже!

   Не дочекавшись відповіді, Фенг поскакав вперед. Бастер кинув похмурий погляд на будівлю. Зітхнувши, він накинув собі на плече портфель, і попрямував за Фенгом. Його прикладу послідувала і Емз. 

   Перед тим, як піти за друзями, Едгар просто стояв, дивлячись їм вслід. Усі вони тепер були не такими, як у автобусі два дні тому: від Бастера більше не віяло бувалою енергією, у Фенга час від часу пробивалася неприродна йому тривога, а про Бібі і говорити нічого. Та і Емз ще в автобусі не була схожа на саму себе: занадто тиха і сіра для тієї харизматичної лідерки і крутійки школи, якою була всі ці 9 років. Цікаво, що сталося в неї за це літо?

    Із зусиллям вийшовши з роздумів, Едгар побіг до друзів, що вже зникли на кінці полянки. Нагнавши Емз, що йшла позаду всіх, він різко зупинився.

— Емз!

   Та окликати її не було потрібно: вона зупинилася ще коли Едгар біг, почувши його кроки. Вона обернулася, і прийнялася сверлити його вичікуючим поглядом.

— Тобі не набридло мене лякати? — буркнула вона, коли Едгар порівняння з нею.

— Я ж не спеціально — той ніяково пожав плечима — Хотів, щоб ти мене почекала.

Емз не відповіла. Зітхнувши, вона відвернулася, і повільно покрокувала далі. Едгар послідував за нею.

   Спочатку друзі йшли мовчки. Але Едгар розумів, що так продовжуватися не може. Коли вже в нього є ціль, він повинен діяти. Тож подумавши, Едгар вирішив почати здалеку:

— Як в тебе взагалі справи? 

— Ну… нормально — Емз, схоже, була спантеличена таким банальним, і, здавалося б, простим питанням — А що?

— Та нічого. Цікаво просто — майже три місяці не бачилися все ж таки, а про спілкування взагалі мовчу. До того ж, я помітив, що ти вчора на бенкеті нічого не їла.

— Неправда — Неможливо було не помітити, як Емз зніяковіла від зауваження — Яблуко одне з’їла.

— Але це ж мало — не здавався Едгар — А як же той шоколадний тортик, що ти взяла з собою? Ти ж просто обожнювала шоколад!

— В тому то й діло, що обожнювала. Але я вже не люблю його так, як раніше.

— Але ж все ще любиш?

   Емз не відповіла.

— Добре — Едгар вирішив змінити тему — То розповісти мені, що в тебе нового?  

— Навіть не знаю що сказати — Емз зітхнула, трохи розслабившись — Так давно не чула цього питання.

— Та не бреши. В нашому чаті Бастер з Фенгом переодично задавали такі.

— Переодично, це раз в місяць-два? — гірко хмикнула Емз — Все одно я перестала його дивитися з шостого класу точно.

— І чим ти тоді займалася ці три роки? Було з ким спілкуватися?

— Угу. Про мого хлопця ти наче знаєш, ще парочку друзів з інших класів. До того ж в мене багато фанатів й інтернет-друзів є. Було з ким тусити коротше.

   Едгар помітив, що в цьому списку не було Бібі. Він кинув на Емз підозрілий погляд. Невже між ними щось сталося вже давно? Раніше б Емз точно згадала свою подружку вже декілька разів. Але зараз вона казала так, ніби її не існує… Та про Бібі Едгар вирішив поки не питати: не хотілося губити і так невелике бажання Емз розмовляти. Він почне питати про неї, коли захопить дівчину розмовою.

— То чому ж ти тоді все-таки вирішила поїхати з нами у ліс? Як же всі ті, з ким ти близька зараз?

   Та Емз чомусь прийняла це питання, як напад.

— А яка тобі різниця? — Емз повернула голову до Едгара, її холодні очі погрозливо блиснули — Мені здавалося ти радий, що я згодилася на цю дурню.

— Звісно радий! — Едгар втягнув голову в плечі від досади: розізлити Емз це найменше, чого він зараз хотів — Я просто цікавлюся, нічого більше. Чесно.

   Емз ще декілька митей змірювала його пильним взором, немов думаючи: вірити, чи ні? Та схоже, Едгар все ж таки зміг її переконати.

— Просто… — Емз відвернулася, опустивши очі — Немов скучила за вами якось, чи що… Чи за тим, що було раніше… Але скучила. До того ж, іноді просто хочеться втекти з реального життя. Навіть все, що ти дуже любиш буває до жуті виматує… Коротше, це складно пояснити. Сподіваюся, ти мене розумієш.

— Розумію, ще й як — Едгар поневолі згадав свою мати і крамничку, в якій підпрацьовує. На груди тяжким камнем звалилося розуміння того, що через декілька днів він знову буде бачити все це регулярно — Я то втік по тій самій причині. Настільки все задовбало, що просто хочеться повіситися. Але то я зробити ще встигну, тож поки насолоджуюся тим, що є.

   Емз лише хмикнула у відповідь. Чи то гірко, чи то з насмішкою, зрозуміти не було можливим: вона різко відвернулася, немов щось побачивши боковим взором. 

— Чесно, я взагалі не знала що ти поїдеш в цю подорож — пробурмотіла вона, повернувшись назад — Та і Бібі теж, але по ній то і так було видно. Цікаво, чи то Бастер з Фенгом просто забули, чи спеціально не казали?

— Я думаю просто забули — Едгар вирішив не видавати Емз план хлопців — Знаючи їх… навряд чи вони щось скривали. А от те, що забули, звучить доволі логічно для них.

— Мабуть і так — Емз опустила очі, невпевнено пожав плечима.

   Едгар кивнув у відповідь, не знаючи, що казати ще. Та здається, в нього все-таки вийшло трохи розговорити Емз. Тож все, що він може поки робити — це вести діалог далі, повільно підходячи до цілі, поки вона сама не захоче щось розповісти.

   Та тільки но Едгар відкрив рота, щоб продовжити, як його перервав крик Фенга вдалечі:

“Е-едгар! Е-емз!”

   Друзі одночасно вскинули голови, почувши свої імена. Десь приблизно на п’ятнадцять метрів попереду на них дивилися невеличкі силуети Бастера і Фенга. Було помітно, як останній енергійно махав рукою, підзиваючи до себе.

— Пришвидшуйтесь давайте! — гукнув він — Ми вже біля табору!

***

   Нарешті розстеливши спальний мішок у палатці, Едгар з полегшенням видихнув. Він з кряхтінням плюхнувся на нього. Тіло нило, ноги стали тяжкіше, а голова трохи крутилася. Втома окутала хлопця з головою, але на годиннику було тільки дев’ять ранку. Доведеться йому мучатися ще цілий день…

   Після того, як Фенг перервав розмову Едгара і Емз, вони більше не встигли перемовитися ні одним словом. Едгар з досадою тупнув ногою. Невідомо що зараз видумають Фенг з Бастером, куди і з ким відправлять хлопця. Доведеться знов з чимось возитися, а треба буде ще підловити момент щоб поговорити з Емз. Звісно, йому ще як хотілося поговорити з нею, але на вільні теми, без всіляких там “вивідати те, вивідати се”… Але він сам так вирішив. Тож доведеться довести все це до кінця…

   Обвівши взором чорні стінки намету, Едгар поневолі зупинився взором на своєму рюкзаку. Тут же тривога черв’ями закопошилася в животі: книга Бібі… 

   Хоч вона тепер була в надійному сховищі, дивне почуття не давало Едгару спокою. Його хвилювало, що хтось може забратися в його намет і знайти її. І хоч це вже змахувало на параною, та дивне відчуття підказувало йому, що він мусить сховати книгу кудись в інше місце. 

   Едгар підповз до рюкзаку, і витягнув звідти книгу. Та поки він шукав для неї нове місце, його відволік голос Фенга:

— Едгаре! Ти там розібрав свої речі?

— Р-розібрав! — гукнув той, злякано повернувшись.

— То йди сюди! Справа є!

   Едгар завмер у ступорі. Він розумів, що повинен переховати книгу якомога швидше, та не бачив ні одного хорошого для схованки місця.

—Едгаре! Ну ти де?

   Нотка роздратування у голосі друга змусила Едгара нарешті здвинутися з місця. Він поспішно заховав книгу туди, що перше кинулося в очі: спальний мішок. На всяк випадок накриваючи місце схованки пледом, він гукнув:

— Я йду!

Закінчивши, він тяжко зітхнув. Хоча тривога не полишала його, він розумів, що не встигне переховати роман в більш надійне місце. Тож доведеться поки залишити так.

   Останній раз кинувши погляд на рюкзак, він з неохотою виповз назовні.

   Едгар окинув взором табір, шукаючи друзів. А ось і вони: сиділи коло погашеного багаття, чекаючи на нього. 

Черговий раз тяжко зітхнувши, він пошкандибав до них.

— Що сталося? — Едгар плюхнувся на найближче вільне місце, що виявилося прям біля Емз.

— Час вирішити, чим ми будемо сьогодні займатися! — не в змозі стримати потік енергії, Фенг вскочив зі свого місця — Хоча, вам і вирішувати не треба. Я вже придумав!

— Нам, як завжди, слова не давали — буркнула Емз, не відриваючи нудьгуючого погляду від своїх нігтів.

Але Фенг зробив вигляд, що не почув її.

— І та-ак, дами й господа — Фенг помовчав мить, створюючи театральну паузу — Сьогодні ми йдем… купатися!

   Та ця новина, очевидно, не викликала бурних емоцій. Лише Емз відірвалася від своїх нігтів, і втупилася в Фенга дивним поглядом: чи то здивованим, чи то тривожним:

— Купатися?

— Ну… так — видно було, що Фенг зніяковів від такої реакції. Він почергово переводив розгублений погляд на кожного з друзів — На озері. Я ж вас попереджав: беріть купальники чи плавки. Ніхто не взяв, чи що?

— Взяли, але… 

   Емз замовкла, не знаючи що сказати. Едгар не зрозумів, чому вона так відреагувала, але вирішив їй допомогти:

— Слухай, ми що, підемо прям зараз? 

— Ну-у… так. А чого нам чекати?

— Як мінімум Бібі — неочікувано підключився до суперечки Бастер — Якщо ми підемо з табору без неї, то як вона зрозуміє де ми?

— До того ж, я, особисто, втомився, і хотів би хоча б годинку посидіти у таборі — додав Едгар.

— Да і взагалі, ми навіть не знаємо, чи можна купатися на озері — Емз знов вступила в розмову — Коли ми з Бібі були там, я помітила, що воно якесь… темне занадто. Глибоке, мабуть.

Деякий час Фенг мовчав, з недоумеванням дивлячись на друзів. Коли до нього нарешті повернувся дар мови, голос його звучав гаряче:

— Ви чого? Бастере — Фенг повернувся до друга — Скільки ти чекав Бібі минулого разу? Десь півтори години? Тож сумніваюся, що вона і цей раз прийде скоро. А поки вона прийде — тепер він повернувся до Емз — Ми можемо швиденько сходити до озера і пошукати місце, де можна покупатися! 

Фенг замовк, чекаючи відповіді. Але на його слова не було жодної позитивної реакції, тож наступні його слова прозвучали жалібно:

—Друзі! Будь ласка…

— Я не розумію, чого тобі так потрібно увести нас усіх із табору? — роздратовано спитав Едгар.

— Того, що я хочу провести ці шість днів цікаво! — гаряче крикнув Фенг — Щоб ця маленька подорож запам’яталася усім надовго, щоб укріпила нашу дружбу і помирила тих, хто посварився!

Фенг повернувся до Бастера, і стиснув його за плече 

— Бастере! Це ж ти хотів зробити подорож такою! Я ж роблю це все заради тебе! Гаразд інші, але чому ти не розумієш мене?

Бастер відвів погляд. Було помітно, як він згорбився, немов на нього тиснули. Хоча, так воно й було.

— Але Бібі…

— Да нічого з твоєю Бібі не станеться — голос Фенга став сильніший, коли він побачив невпевненість друга — То все її проблеми, і якщо ти будеш намагатися зробити їй “краще”, то вона тобі точно спасибі не скаже. Тож харе вже так турбуватися за неї.

Бастер не відповів, лише зітхнув і відвернувся, здавшись. Було видно, як помутніли його очі, немов йому було боляче. Едгар зжав кулаки від наростаючого гніву. Ще зранку Фенг місця собі не знаходив від тривоги за Бібі, а тепер так чхає на неї?

— Фенгу… — Емз підійшла до Фенга так непомітно, що Едгар спочатку й не помітив її переміщення — Ми ж підемо лише пошукати місце для купання, і все?

— Ну поки що так — буркнув той — Ви ж по іншому не хочете. 

 — Тоді добре — кивнула Емз з дивним полегшенням.

— Серйозно? — тепер Едгар з непорозумінням таращився на друзів — Ви так легко здастеся?

— А що не так у тому, що інші погодилися зі мною? — Фенг зробив погрозливий крок до хлопця. Його голос змінився: тепер він звучав якось зле.

— Але ти не правий! — Едгар був настільки розсерджений, що навіть не зважав на те, що вперше за довгий час розгнівав друга — Ти хочеш зробити цю подорож незабуваємим і щасливим спогадом, але де ж тут щастя, коли ми робимо тільки те, що хочеш ти? Такими темпами ця подорож запам’ятається як шість днів морального насилля! І ще: мені здавалося, що буквально сьогодні вранці ти дуже турбувався за Бібі і те, як вчора відреагував на її переляк. Та тепер ти кажеш так, немов тобі на неї абсолютно начхати! Як так?

— Тільки подивіться, хто захищає Бібі — тихо процідив Фенг, наблизившись ледь не впритул до Едгара — А от мені здавалося, що ти всим сердцем бажаєш щоб вона подохла, а тепер захищаєш її від мене. Чимось нагадує старі-добрі часи, коли дві чорноволосі малявки ледь не бунт проти мене влаштовували.

На обличчі Фенга знов з’явилася ця бридка, глузлива усмішка. Едгар відчув, що ледь не кипить від гніву. Руки і ноги трусилися. Він був настільки розлючений тим, що Фенг знову намагається зачепити його за живе, що йому захотілося… плакати. Едгар відчув, що ось-ось на очі навернуться сльози. Ні. Тільки не це. Він не може осоромитися саме зараз…

   Та ось, Фенг різко відвернувся. Едгар ледь не впав від полегшення, і швидко проковтнув сльози. Він виглянув із-за Фенга. Його тримав за передпліччя Бастер. Той більше не виглядав як жертва: плечі розправилися, а погляд був спокійний, але твердий.

— Фенгу — його голос, як і погляд, був суворим — Заспокійся вже. Припини виводити Едгара на емоції. Він молодше за тебе, та ти ведеш себе з ним, як з рівною собі погрозою. Подорослішай вже!

   Тепер Бастер повернувся до Едгара. Більше в його очах не було тієї твердості. Вони знов потускніли, і в них не можливо було розгледіти нічого, окрім відчаю.

— Едгаре — його голос був настільки тихим, що його, мабуть, почув тільки Едгар — Будь ласка, поступися. Давай хоч зараз без сварок на пустому місці.

Едгар завмер, втихомируючі дрож. Впертість і гордість не давала йому поступитися цьому випанку. Але знов глянувши у втомлені очі друга, він зрозумів, що не зможе сперечатися далі. Тепер, як би йому не хотілося боротися з Фенгом за правоту, він просто не міг зробити Бастеру гірше. 

— Добре, я теж іду з вами — ці слова далися йому з величезним зусиллям. Перевівши погляд на Бастера, він тихо додав — Та лише заради тебе.

— Дякую тобі — так само тихо відповів той, втомлено посміхнувшись.

Бастер повернувся до Фенга, що вже встиг відійти, і Емз, і, намагаючись пародіювати свій звичний голос, гукнув.

— Тож берем все необхідне, і йдем до озера!

Емз кивнула, і попрямувала до свого намету. Фенг пройшов повз Едгара, навіть не глянувши на нього. Бастер, зітхнувши, послідував за другом. Едгар постояв ще трошки, не в силах зробити і кроку. Він і до того почував себе погано, а тепер голова просто ледь не розривалося. І заради чого було все це? І це називається щасливим часопроводженням?

   Тяжко зітхнувши, Едгар знайшов у собі сили, і поплівся до свого намету.