Глава 2

Сонця ще не було видно, бо дерева і кущі надійно ховали його за своїми масивними стовбурами, та небо вже набуло світлого, сіро-блакитного відтінку, і в деякі щілі хоч і з трудом, та пробивалися тусклі промінці, що свідчило про те, що вже світанок. “Було б вже легше подивитися час на телефоні” — роздратовано бурмотіла собі під ніс Бібі — “Та коли вже ти залишилася на шість днів у лісі, де телефон ти зможеш зарядити тільки через павербанк, який теж не вічний, то кожен процент заряду відчувається як п’ятдесят у звичайні дні”. Пощастило ж Фенгу, що має наручний годинник!

   Судячи з цього самого годинника, було приблизно пів на шосту ранку, коли компанія покинула табір, щоб дослідити ліс. Хоча в друзів і було п’ять роздрукованих мап цієї місцевості, та із цікавого на ній було лише величезне колоскове поле і водойма, тож усі відправилися у різних напрямках, і кому пощастить, той знайде те, що є на мапі, а хтось щось нове. Та це все одно тупо! Ні, щоб прочитати інформацію про цю місцевість! Бастеру і Фенгу цікавіше вдавати дикунів чи якихось крутих дослідників. Наче найстарші, а наче все ще діти! Дякую, що їм вистачило глузду хоча би мапи взяти. “Навіщо я на все це погодилася…”

“Не роби вигляд що не пам’ятаєш”

Звісно, Бібі пам’ятала чому вона поїхала у цю подорож. В неї був вибір: поїхати з лицемірним батьком і братом, який її ненавидить у відпустку на тиждень, або поїхати зі своїми “друзями”-тупицями у ліс на шість днів. Ну і врахувавши усі плюси і мінуси, дівчина все таки обрала другий варіант. Та тепер вона шкодувала про цей вибір. Хто ж знав, що у цій дурниці буде приймати участь Едгар. Лише при згадці цього бовдура бунтарку почало трусити. Зжавши свою срібну біту до блідості рук, вона щосили вдарила по стовбуру найближчого дерева. І хоч удар був не найсильнішим, дівчина сама ледь не впала. Мабуть, це через недосип останні декілька днів: цієї ночі друзі спали лише часа два максимум. Та все ж таки чи удар, чи раптова слабкість заспокоїли. Бібі постояла трохи, віддишалася, витрусила всю напругу з рук, і попрямувала далі.

   “Не думай про цю нікчемність”.

“А й справді, чи вартий Едгар того, щоб я через нього турбувалася? Головне, що зі мною поряд є Емз”.

   Та лише дівчина згадала свою подругу, так кігті тривоги одразу стиснули груди. Блакитноока була єдиною, хто справді удостоївся титулу друга для бунтарки. Дівчата кожен день тусили разом, та через перехід у старшу школу на це стало бракувати часу. І ні, це не через домашку чи щось таке. Подругам було чим зайнятися крім неї, а авторитет в них і до того був хороший, бо дядько Емз був успішною людиною, а його племінниця була доволі відомою у соцмережах. Ну і Бібі, як найліпшу подругу такої крутої дівчини теж поважали. Та чомусь ясноока все одно стала частіше відмовлятися проводити час разом, стала холоднішою, і тепер подружки зазвичай розмовляли тільки у школі. Тож влітку дівчата занадто мало спілкувалися, і хоча як Бібі не намагалася цьому запобігти, усе, що могла робити бунтарка, це забуватися на роботі, на заняттях з бейсболу, або ж читаючи книги…

“Ти не ботанша, щоб читати книги”.

Дівчина часто сперечалася з собою з приводу книг, та її пристрасть до романів і подібного ще з дитинства була занадто великою, щоб просто їх забути. “Я не втрачу свій авторитет якщо буду займатися тим, чим мені подобається”.

“Та чи дійсна ти поваги, якщо займаєшся тим, що полюбляють ботани і заучки?”

“Дійсна!”

Хоча в бунтарки складалося враження, що вона намагається переконати сама себе, їй більше не хотілося про це думати, бо ще із вчорашнього дня дівчинку переслідували незрозумілі тривога і паніка, а тепер вони посилилися. Бібі спробувала думати про щось інше, та знову згадала про Емз. Звісно, тривога не відпустила. Все стало ще гірше: чому подруга відсторонилася? Навіть вчора після сварки з Бастером ясноока більше не розмовляла з бунтаркою, а сьогодні відмовилася досліджувати разом. Що сталося? Чи вона стала зайнятою? Чи їй більше до вподоби проводити час зі своїм коханим Поко? Але Емз не могла проміняти свою майже сестру на якогось типа, якого знає всього два роки! Вона б не посміла…

“Невже ти не можеш жити без цієї зрадниці?”

“Але вона не зрадниця!”.

Бібі була готова ляснути битою кожного, хто посміє сказати про Емз подібне, тож вона просто ненавиділа себе за такі думки. Як би Бібі не хотіла це визнавати, та ясноока була найріднішою для бунтарки людиною, тож дівчинка боялася навіть уявити що втратить подругу. “Ні в якому разі!” — Бібі захитала головою “Такого ніколи не буде! Вона моя найкраща подруга, і вона мене не зрадить”.

   Насправді, хуліганці завжди здавалося, що іноді її думками керує окрема особистість, що живе всередині неї, і диктує як правильно жити. Просто кажучи — голос у голові, як у психів. Та Бібі точно не хотіла були психом, тож змахувала все це на звичайні дурниці. Та в такі моменти їй хотілося вірити в цю безглуздість, до того ж сьогодні цей голос звучав якось частіше і… чи то гучніше, чи то чіткіше ніж зазвичай. І навіть можна було на мить почути якийсь знайомий тон, наче цей голос вона вже чула. “Досить!” — дівчинка пнула ногою маленький камінчик, що безвинно валявся на траві, і той покотився у якісь колючі кущі — “Харе робити з себе божевільну дурочку! Це тобі просто здається, бо ти занадто на цьому зациклюєшся!”

   Тепер дівчинка остаточно вирішила не думати про все це, і щоб відволіктись, вирішила зробити те, заради чого вона, взагалі то, тут і розгулювала: оглянути місцевість. Одразу стало помітно те, що вже посвітлішало, і сірий світ насичився тепло-жовтими відтінками. Ось і сонце вже можна було розгледіти над верхівками берез і кленів, хоча воно ще й не перевищило довжелезні, стрункі тополі і бурі сосни. Бібі уповільнила крок. Дерев неначе поменшало, та бунтарка не могла сказати точно, бо спочатку не дуже звертала на них увагу. А може, то їй так здається через те, що сонце вже освітлювало ліс? Так, це найвірогідніше. Та ось, у далечі почав виднітися якийсь новий участок: невелика кількість дерев оточували якусь полянку, що була наче в великій, та неглибокій для свого розміру канаві, а носа залоскотав легкий, але приємний, вологий запах, що можно було відчути після дощу. Хоча ні, більше схоже на…

— Озеро?

Бібі підбігла до краю уявної дороги, і нарешті змогла розгледіти це місце краще: земля круто йшла вниз майже на дев’яносто градусів, і схил продовжувався десь на десять-дванадцять метрів. Дерев на полянці майже не було, та це далеко не перше, що кинулося в очі. По всій місцевості розтягся великий, чисто-блакитний водойм, що, схоже і був тим самим озером на мапі. Сліпучі промінці раннього сонця гралися з гладдю води, створюючи білі, блискучі узори-бліки, тож складно було повірити, що це все наяву, і здавалося, що поляна не була частиною цього суворого лісу. Навіть Бібі, яка майже не звертала уваги на “красу природи”, не могла відвести погляд від цього дива. Блакитна ковдра з води простягалася не дуже далеко, і більше у довжину ніж в ширину (хоча, це вже хто з якого боку дивиться), і хуліганка могла б спокійно назвати водойму “величезною калюжею”, та язик сказати таке не повертався: занадто гарно це все виглядало для звичайної калюжі.

Бібі обережно підійшла до самісінького краю схилу, і чіпляючись за каміння і гілочки, що стирчали із землі, обережно почала спускатися вниз. Це було нелегко, бо незручно хопатися за щось, коли в одній руці біта, до того ж, бунтарка не хотіла забруднити або порвати свою улюблену синю вітровку. Одного разу значок на плечі все ж таки випадково зачепився за гілку, що неабияк злякало дівчинку, але все обійшлося. Нарешті, тяжкий шлях був подоланий. Бібі роздратовано обтрусила забруднені глиною руки. Вона ненавиділа коли щось було брудним. Пощастило, що біта, на диво, залишилася в нормі. Вона тільки недавно її чистила!

   Фиркаючи, хуліганка повернулася, і оглядаючись по сторонах повільно попрямувала до самісінького берега. Та той, кого вона помітила, змусив дівчинку раптово зупинитися: зліва, на краю невеликого полумісточка сидів хлопець з темним волоссям. Чуб і шарф закривали ледь не все обличчя так, що було нормально видно лише одне око, під яким на його блідій шкірі було навіть з далеку добре помітне темне коло, що доповнювало чорний, похмурий образ емо. Складно було не впізнати в цьому створінні Едгара. Він згорблено сидів, зігнувши ноги, одна з яких була покладена на бік, а на іншу, що була обійнята рукою, хлопець поклав підборіддя. Він прижмуренно дивися на Бібі, чи то від призирства, чи то від яскравого світла, і навіть не ворушився. Це б могло встривожити, та бунтарка занадто добре знала цього недоумка і розуміла, що йому просто подобається вдавати з себе такого всього таємничого і незвичайного. Тож замість тривоги лише звичний гнів вскипів в її жилах, і погрозливо закинувши биту за плечі, вона тяжкими кроками попрямувала до хлопця.

— Що ти вилупився? Не соромно тобі тут сидіти і спостерігати за мною, неробо? 

— Доброго ранку — без ініціативи, навіть не змінивши свій холодний вираз обличчя відповів темноволосий — Я прийшов сюди перший, і точно не заради того, щоб побачити твою пику.

Ця спокійність ще більше взбісила дівчинку.

“Він хоче показатися розумнішим, ніж є насправді”.

 “Я не дам тобі вести зі мною так, наче я якийсь жарт” — Бібі подумки зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Цей виродок не виведе її з себе просто так.

— Та що ти? То що ж ти тоді сидиш і байдикуєш замість того, щоб робити щось корисне? — досада ледь не змусила бунтарку зашипіти: вона намагалася говорити спокійно, та тремтячий голос видавав її злість.

— А чому ти вибрала посперечатися зі мною замість того, щоб робити щось корисне? — хлопець нахилив голову вбік, а в його все ще прищуреному погляді читалася… насмішка?! Цього вже Бібі стерпіти не могла, тож, несподівано для самої себе, щосили заверещала:

— Засунь свою розумність в свій брудний зад! Подивіться на цю неміч: намагається щось із себе показати, хоча сам сидить тут і прохолоджується! — дівчина більше не відчувала свого тіла, бо лють взяла над ним контроль, тож образи купою посипалися з її уст — Ідіот! Падонок! Харе вже робити з себе “нетакусю”! Від цього від тебе ще противніше!

“Ти не впоралася. Погано”.

Беземоційність на обличчі Едгара раптом змінилася подивом, і той відсторонився. З одного боку Бібі радувало що змогла змити з його рила цей противний вираз, та з іншого… вона піймалася в пастку хлопця! Показала, що її легко розгнівати! Показала що не здатна взяти себе в руки…

— Та що з тобою не так? — відраза спотворила лице темноволосого, та погляд сірих очей залишався неприязно-холодним — Може, то тобі вже треба припинити придиратися до людей, лише б тільки самоствердитися? Якщо тебе мати чи батя лупцювали в дитинстві, то це не означає, що ти маєш права зривати образу на інших.

   Бібі наче облили льодяною водою. Її рука сама вивела биту із-за спини. Зараз ця сволота не тільки почує, а й відчує все, на що заслуговує.

“Зберися і опануй нарешті своє тіло”

  Бунтарка видихнула. Так, це вже занадто. “Я повинна бути сильніше за лють”.

   Дівчина знов відчула, що керує тілом. Гнів майже пройшов, залишилося тільки звичне за ці дні почуття тривоги і тупа ненависть, що валуном давила груди.

— Сподіваюся, ти втопишся в цьому озері — з огидою виплюнула хуліганка ці слова, і швидко знайшовши очима де можна буде піднятися легше, попрямувала туди.

   Поки Бібі забиралася і намагалася зосередити увагу на тому, щоб не зіпсувати свій одяг, її не полишало дискомфортне відчуття, що Едгар продовжує обпікати її своїм поглядом, тож піднявшись, хуліганка обернулася, щоб перевірити гіпотезу, та помилилася: емо обходив берег з протилежного від неї боку, і вона поневолі зловісно посміхнулася: “ Схоже, мої слова на нього подіяли… Як і його на мене” — неохоче додала бунтарка. Відвернувшись від Едгара, що займався своїми справами, дівчинка пошкандибала у глиб лісу. Дивне почуття підкоштувало ноги. Бібі не могла забути те, як раптовий страх заморозив її зсередини після слів темноволосого про мати й батька. Але чому? дівчинка не знала. Чи можливо не пам’ятала. Вона навіть не могла згадати зовнішність своєї мами. І де вона взагалі? Та чим більше хуліганка думала про це, тим більше гостра паніка стискала її груди, не даючи дихати, тож вона знову спробувала відволіктися тим самим методом як і до цього: озирнутися навколо. Та страх нікуди не дівся: Бібі раптом усвідомила, що не розуміє де знаходиться. 

“Мапа”.

   Точно! Дівчина поспішно порилася у карманах, і нащупала складений вчетверо листок. Вона розгорнула мапу, і знайшла очима водойму. Але нове питання нагнало ще одну хвилю тривоги: з якої сторони Бібі від озера? Може, повернутися назад і перевірити? Озирнувшись коло себе, вона відмовилась від цієї ідеї: “Там, напевно, все ще ходить Едгар…”. До того ж, хуліганка вже не була впевнена, з якої саме сторони знаходиться те озеро, тож ризикувати ще більше їй не кортілося. Впившись знервованим поглядом у мапу, дівчинка почала уважно розглядати місцевість коло берега водойми, паралельно риючись у своїй пам’яті: чи не звернула хуліганка раптом увагу на те, яку форму мала сторона, біля якої вона піднялася? 

   Досадно проричавши, Бібі кинула мапу на землю. Нічого не виходило! В неї взагалі не виходило згадати такі важливі дрібниці. Клятий Едгар! “Якщо б не він, я б, може, і не загубилася!”

“Який це зараз має сенс?”

“І правда” — відчай й тривога витіснили злість. Чим допоможе зараз черговий поток гніву і звинувачень? “Та й коли злість справді допомогла мені?” — гірко хмикнула про себе хуліганка.

“Злість захищає тебе. Просто треба навчитися керувати єю”.

“Скоріше гіперопікує” — Бібі відповіла собі не задумуючись, бо її думки були зайняті тим, як їй тепер, все ж таки, дістатися до табору, або хоча б вибратися на місцевість, яку буде добре видно на мапі. Зрозумівши, що іншого виходу в дівчинки нема, хуліганка вирішила довіритися єдиному, що в неї залишилося: інтуїції. “Або ж піти світ за очі”— виправилася вона. Ще раз огледівши дерева й кущі навколо себе, бунтарка вибрала сторону, яка їй найбільше сподобалася, а саме, де ліс здавався густішим, і вирушила на пошуки.

   Невідомо, скільки Бібі так ходила. Може півгодини, може дві, але це все відчувалось так, наче тривало цілу вічність. Сонце, що вже досягнуло свого максимального піку, неприємно світило в очі і пекло. Дерева більше не захищали: їх стало набагато менше, бо зникли усі види, окрім сосен. Це означало, що бунтарка точно не повернулася назад. Вона остаточно заблукала, але впертість і образа просто гнали вперед, хоч дівчина і розуміла, що це зробить ще гірше.

“Може, вже покликати на допомогу?” — думала хуліганка спочатку, коли ця ж сама образа мусила її ледь не плакати

“Навіть якщо і докличешся, то уяви якою немічною ти будеш виглядати у очах твого рятівника”.

“Яка різниця?” — хотіла вже відповісти Бібі, та раптом уявила, що на її жалюгідний крик прибігають Фенг чи Едгар. Від цих думок в дівчини скрутило живіт, і вона вирішила походити ще: повинна ж вона кудись вийти. Та бунтарка все йшла і йшла, але нічого не мінялося. 

— Да будьте ви всі прокляті! — прокричала бунтарка, вдарив потрапившу на дорозі сосну — Ну що ж це за день такий!

   Знесилена, хуліганка плюхнулася на землю, опершись об стовбур постраждалого дерева і поклала підборіддя на підтиснуті до грудей коліна. Голова паморочилася від пекучих промінців, живіт болів від голоду, у роті пересохло від спраги, ще й кора сосни неприємно царапала спину. “І, звісно, не поїсти, не попити я не додумалася взяти” — при звичних обставинах, гнів, як завжди, взяв би контроль над дівчинкою, та наразі вона занадто втомилася. Єдине почуття, яке була спроможна відчувати Бібі — це відчай. “Ну навіщо я на це все згодилася?!” — очі помокріли від сліз. 

“Ще й плакати зараз будеш? До такого ти вже давно не доходила”  

“Тільки не плакати” — хуліганка намагалася набратися рішучості, та зараз вона була десь глибоко на дні моря зі сліз безнадійності. Ковтнувши підступаючі ридання, дівчинка зарилася носом між коліньми, міцніше обійнявши їх руками. Може, вже буде краще якщо вона просто пропаде тут?

“Вставай і йди далі”

Хоч мимовільний страх за те, що Бібі побаче хтось у такому стані настирливо кружляв у повітрі, дівчина намагалася не звертати на нього уваги. “Який у цьому сенс? Навряд чи хто-небудь є поблизу. Кругом суцільний ліс із цих клятих сосен”.

   Та, на диво, це припущення виявилося помилковим.

— Ге-ей!

Хуліганка злякано підвела голову і почала крутити єю зі сторони в сторону, та поміж дерев не було видно нікого. “Ну не могло ж мені показатися” — від цієї думки було ще страшніше — “Може, я просто задрімала?”

— Тут хтось є-є?!

Ні. Тепер Бібі точно почула цей крик наяву. Він лунав позаду неї. Різко підвівшись, бунтарка виглянула із-за товстого, нерівного стовбура сосни, і нарешті побачила фігуру вдалечі, від якої лунав голос. Невже це… 

— Фе-енг?! — обізвалася дівчинка до фігури, і тепер настала її черга крутитися із сторони в сторону, шукаючи джерело голосу. “Та чи точно це Фенг?” — бунтарка була занадто здивована, щоб повірити в це. Вона придивилася: з далеку складно було розгледіти хто це, та було добре видно білу футболку і синій комбінезон з однією спущеногою, як завжди, лямкою. Це повинен бути Фенг. Хто ще може бути такою нечепурою? 

   Тим часом фігура нарешті помітила Бібі, і стала стрімко наближатися. Через декілька секунд біля дівчинки вже стояв Фенг.

— Ти мене дивуєш. Бібі, як ти тут опинилася?

— Ти мене теж. Як ти знайшов мене? — бунтарку дивував не тільки той факт, що кароокий знав що тут хтось є, а й той, що він взагалі опинився поряд “ Нещастя за весь день компенсовані таким везінням”.

— Побачив, як здригнулася одна із сосен — синьоволосий кинув погляд на біту, що лежала неподалік, і посміхнувся — Схоже, я зрозумів що то було.

Засоромленно фиркнувши, дівчинка пошкандибала за своєю нещасною річчю. Їй нічого було сказати.

— Ну, тепер відповідай на моє питання — спостерігаючи за процессією, Фенг склав руки біля грудей — Що ти тут робиш?

— Шукаю шлях до табору — сердито відповіла Бібі, діловито обтрушуючи свою зброю. Їй не хотілося зустрічатися поглядом з хлопцем.

Фенг кинув швидкий погляд на мапу, що весь цей час була в його руках — А звідки ти відправилася?

— А яка різниця? — повернувшись до кароокого бунтарка погрозливо прищурила очі.

— Враховуючи той факт, що ти повинна була бути на Заході, ти пішла з точністю в протилежну сторону — Фенг повернув мапу до Бібі, ткнувши пальцем у верхній правий куток — Ми знаходимося десь тут.

   Бунтарка лише незадоволено скривила своє личко. Вона знову не знайшла слів.

“Яка ганьба”.

   Скориставшись тим, що дівчинка мовчить, Фенг зі стьобом промовив:

— Картографом тобі точно не бути.

З вуст хуліганки вже була готова вирватися різка відповідь, та живіт раптом зрадницьки заурчав, вимагаючи їжі. Синьоволосий прищурився, а потім кивнувши на руки Бібі, що їми вона схопилася за живіт спитав:

— То ти тому табір шукала?

Дівчинка була готова крізь землю провалитися від сорому. Як ганебно вона виглядала!

— Ну так, і що такого? — хуліганка зщурилася у відповідь, гордо поставивши руки в боки.

— Та годі тобі. Як ви з Едгаром схожі: так гостро реагуєте на будь-які дрібниці  — сказав Фенг, паралельно риючись в портфелі, що залишився в нього ще з школи, та перш ніж обурена цими словами бунтарка встигла заперечити, Фенг простягнув їй яблуко і серветку з загорнутим у ній хлібом.

— На, поїж, нещасне — посміхнувся той — З тебе не просто картограф, а ще і виживальник ніякий.

— Замовкни вже — відрізала Бібі, та все ж таки прийняла запропоноване, і усівшись під улюбленою сосною, прийнялася за їжу.

   Трохи подивившись на голодуючу, Фенг, знову покопавшись у ранці, дістав й собі поїсти: шматок хліба і банан, а також воду, і всівся поряд. Побачивши останнє, хуліганка знов відчула сухість у роті. 

“Тільки не кажи, що ти зараз ще і воду будеш в нього прохати”

І правда: досить вже. Достатньо на сьогодні сорому. “Від яблука не так хочеться пити, тож потерплю”.

   Та Фенг, що вже доїдав банан, схоже побачив, як жадібно дівчинка дивилася на воду.

— Ой, точно, ти ж ще і пити хочеш — витерши футболкою горлечко пляшки, хлопець простягнув її бунтарці — Вибачай, стаканів не брав.

   Бібі з огидою подивилася спочатку на горлечко, в потім на синьоволосого. Від нього походив хоч і ледь помітний, але все ж запах поту, тож навряд чи футболка була чистою.

— А серветкою не міг протерти? 

— От не тре-еба тут, не такий вже я й огидний — вдавши образу протягнув Фенг

— Та від тебе смердить! — хуліганка навіть відсунулася від хлопця щоб показати, наскільки їй бридко.

— Ну а хто винен в тому, що я бігав по лісу, шукаючи того, хто сосну ледь не повалив — їдко посміхнувся кароокий, задоволений тим, що знайшов чудову відповідь.

— Та щоб та сосна на тебе впала — фиркнула дівчинка, і її скривлені губки надулися від образи й досади.

— Ну то добре вже — синьоволосий жартівливо дивився на Бібі наче на маленьку довірливу дитинку, яка повірила, що десь існує цукеровий світ — То ти будеш пити чи ні?

— Угх, давай вже — бунтарка різко вихватила в хлопця воду і протерла горлечко серветкою, в яку був загорнутий її шматок хліба. І хоч як дівчинці не було огидно, вона почала жадно пити тільки но перша крапля води потрапила до рота.

“Як же огидно і жалюгідно ти виглядаєш з боку”

Бібі намагалася не звертати на ці думки увагу. Головне, що хоч жива залишилася. Головне, що сухість у роті пройшла…

***

— Серйозно, Бастере, ти мене дивуєш!

  Зорі незліченними плямами знов вкривали далеке, зберігаючи у собі глибокі тайни чорне небо, яке було розбавлене жарким, приємним світлом вогню, що позбавляло цього некомфортного відчуття захованих секретів. Уся компанія повернулася в табір піздно у ночі (годинник Фенга казав що вже була одинадцята година) вкрай вимотаними, і це зрозуміло: більше п’ятнадцяти годин ходьби по лісу! І от, нарешті, після цього, як здавалося, нескінченного дня усі сиділи коло вогню по порядку: Едгар, Фенг, Бібі, Емз і Бастер. Останній тримав свою улюблену відеокамеру, яку вхитрився взяти з собою у подорож, не зважаючи на те, що якщо вона розрядиться, зарядити її не буде можливості. “Розрядиться та й розрядиться, але я повинен стільки засняти для свого альбому, і це того коштує!” — ось так відповів велетень на неминуючу проблему.

— Це ти мене дивуєш, Фенгу — Бастер тепло всміхався товаришу, поглажуючи відеокамеру —  Я думав, ти мене вже занадто добре пізнав за п’ятнадцять років нашої дружби!

Синьоволосий лише пожав плечима.

— Ти ж надішлеш мені після всього цього усі відео — зі звичною байдужістю промовила Емз, милуючись своїм манікюром, але можна було почути нотку зацікавленості в її сірому голосі — Треба ж мені щось викладувати, щоб люди знали де я пропадаю.

— Звісно надішлю — кивнув рудий — Мені не складно!

— То було не питання — хмикнула ясноока, прижурив очі.

Було помітно, що ця відповідь змусила велетня трохи зніяковіти, та через мить той вже знайшов відповідь:

— Все одно якщо викладеш без дозволу,  порушиш авторські права!

— Та ну, Бастере, погоджуйся — подав голос Едгар — Для Емз — контент, для тебе — реклама. Вигідно ж.

   Усі перебували в такому гарному настрої. Усмішки так і сяяли на їх обличчях. І тільки в Бібі не було теплих почуттів після сьогоднішнього дня. Разом із втомою усі почувалися щасливими, але не хуліганка. Втома послабила її опір, і тривожні й панічні почуття й думки виснажували ще більше настільки, що бунтарка не могла думати ні про що, окрім поганих моментів. Навіть згадати як пройшов залишок її дня вона не могла. Голова розривалася від цього болючого потоку. Знову і знову прокручувалися неприємні і соромні моменти, які коментував клятий голос в голові:

“Тобі не вистачає сміливості жити без Емз”.

“Ти винна в тому, що не здатна керувати емоціями”.

“Ти наробила стільки помилок і дурниць”.

“Ти була настільки немічною, якою не була ніколи”.

Це все не давало спокою бідній дівчинці. Вона була занадто виснажена щоб протистояти самій собі. Все, що вона могла робити, це розуміти що все це правда: вона показала себе настільки слабкою, що хотілося блювати. Але Бібі не могла жити з цими думками. Вона не мала права на існування, якщо була настільки жалюгідною. Ці думки лише сприяли наростанню панічного і тривожного відчуття: у грудях настільки боліло, що вже було складно дихати. Ось-ось, і вони просто розірвуться.

   І раптом дівчинці стало огидно. Огидно зі всього: з цього темного і дивного лісу, з цього бридко-яркого світла багаття, з компанії, що сміялися і щось з ентузіазмом обговорювали, і, в решті-решт, з самої себе. 

   Бібі схопила свою любу біту, і різко вставши, швидким кроком попрямувала за межі табору. Дівчинка не звертала уваги на закутуючу її сильну втому, що обважувала усе тіло. Вона просто хотіла піти куди подалі. А краще просто зникнути.

— Гей, ти куди? — почувся ззаду трохи здивований голос Фенга.

— Прогулятися — несподівано для себе відповіла бунтарка різким, хриплим голосом.

— Ти ж тільки недовго… — у відповідь їй пролунав розгублений голос Бастера, та хуліганка його не дослухала.

   Тільки но табір скрився за густими силуетами дерев і кущів, Бібі різко перейшла на біг. Поряд більше не було нікого, і це стало останньою краплею: більше бунтарка не могла стримувати поток цих жахливо-неприємних емоцій

“Як смішно дивитися на тебе”

Бунтарка спробувала проігнорувати це, і, як би зробила зі звичайною думкою, сховати її кудись. Але в неї не виходило: це, як не як, була не думка, а щось більше, якій більше лічила назва “внутрішній голос”

“Все що ти можеш зараз робити, це тікати?”

“Замовкни!” — Бібі знов перестала відчувати, що тіло належить їй. Вона вже і не бачила, куди біжить. Та і навіщо вона взагалі це робе?

“Лише за один день ти стільки раз дала слабкості оволодіти тобою. Та що там, ти даєш оволодіти собою всьому, що відчуваєш. Це так огидно”.

“Припини вже!” — відчай оволодів хуліганкою. Вона чудово розуміла, що це правда, і більше не мала сил сперечатися. Дівчинка спіймала себе на ледь промайнувшій думці, яка вже була поглинута цілим цунамі з нав’язливих почуттів і неприємних моментів: вона зрозуміла, що настільки все погано в неї не було давно. Принаймні, з того моменту, як…

   Бібі раптово зупинилися: сердце різко закололо, наче його було проткнуто списом. Вона спробувала вдихнути, та це не виходило: груди здавлюволо так, наче бунтарка тонула.

“То що ж ти тепер так страждаєш, бідолашна? Ти на це заслуговуєш”.

“Замовкни, замовкни, замовкни!!!” — дівчинці хотілося кричати, та вона захльобувалася у цьому чорному морі. Все, що в неї виходило — це слабкі хрипи. Наче в надії знайти порятунок, дівчинка почала нервово оглядати місцевість. Та все, що вона бачила коло себе — це розмиті чорні плями, що, мабуть, були деревами, а також дивні яскраві промельки.

“Що ти шукаєш? Ніякий Фенг тебе в цей раз не врятує”.

   Зібравши останні сили, Бібі, наче по сигналу, рванулася на тремтячих ногах і побігла ледь не впавши, та так швидко, як тільки могла. Дивом оббігаючи чорні силуети вона помітила, що вже не чула своїх думок: ті перетворилися на різкий, до жаху неприємний сірий шум, тож навіть цього злощасного голосу неможливо було чітко почути. Самопочуття лише погіршилося: ще трішки, і дівчинка просто лопне від розриваючих її емоцій. “Та це вже на краще” — на диво спокійно (принаймні, наскільки це було можливо в цій ситуації) подумала хуліганка — “Лише б це тільки закінчило-”

   Та бунтарка не встигла закінчити мисль, бо відчула що спіткнулась і почала падати. Все відбулося настільки раптово, що увесь сірий шум наче рукою зняло: тепер падіння було причиною страху і паніки. Бібі відчула як то чіпляється за щось, то боляче вдаряється. В дівчинки не вистачало сил хоча спробувати зупинити падіння, тож все, що вона могла зробити — це заплющити очі і чекати.

   І ось, хуліганка з глухим стуком впала на землю. Тяжкий удар враз вишиб з неї емоції і думки, а також здатність чути й бачити, та підсвідомо бунтарка розуміла, що не втратила свідомість повністю. Але її все влаштовувало: тепер дівчинки наче не існувало в цьому світі. Вона нарешті втонула в цьому чорному морі, і тепер могла спочити…

   Невідомо, скільки Бібі так пролежала, та вона раптом усвідомила що вертається в цей світ: десь в далечі ледь чутно шелестіли листя і співали цвіркуни, пекучий і неприємний біль разом з відчуттям землі під собою наростав, та і думки знов закрутилися в голові, та в цей раз легким вітерцем, а не ураганом. Полежав ще трохи, бунтарка, дыставши звідки могла залишки сил, підвелася. Дівчина зробила це занадто різко, тож голова вмить закрутилася, що ледь не змусило хуліганку вирвати, та вона стрималася. Після глибоких вдихів і видихів картинка поступово почала чіткішати, тож Бібі нарешті змогла роздивитися місцевість. Та довго роздивлятися й не треба було: дівчинка побачила чорну водяну поверхню, що відзеркалювала зорі і великий, повний місяць. Озеро.

   Бунтарка перевела погляд на свої руки. Картина була не з приємних: долоні були здерті і покриті брудною від пилюки кров’ю. 

— Яка огида — прошепотіла хуліганка. Десь у серці заколов страх. Він нагадав знесиленій дівчинці що вона жива і придав їй сил. Бібі ненавиділа кров. Обережно підвівшись, вона пошкандибала до освітленого місяцем полумоста на тремтячих ногах. Ці муки, по відчуттям, тривали стільки ж, скільки було пройти від табору до сюди. Кожен крок спричиняв різкий біль, ы будь-який момент дівчинка могла впасти. Та вона дійшла.

   Плюхнувшись на край мостика, бунтарка нахилилася над гладдю приємно шумливої води, і побачила ледь помітний силует дівчинки, що споглядав за нею. Розгледіти свій вигляд у віддзеркаленны Бібі не могла, та була впевнена, що виглядає жахливо. Тож зачерпнувши воду декілька разів, хуліганка спочатку протерла руки і обличчя, в потім, витерши руки об порвані штани, струсила пил з волосся. Так краще.

Одразу відчувши полегшення, Бібі лягла, підклавши руки під голову і спрямувала погляд у небо. Нелюдська втома окутала її теплим пледом, і бунтарка відчула що легко зможе заснути навіть в таких умовах. То й хай. Все одно вона більше ні на що не спроможна зараз. Тож здавшись, дівчинка дала виснаженню оволодіти єю і опустила тяжкі вії.

***

   Бібі не могла описати це місце як слід: наче це звичайна темрява, що немов чорна діра, затягнула, полишив всього, що колись в неї було. Не тіла, не голосу, не відчуття що дівчинка взагалі є і колись існувала не було. Та хуліганка знала, що вона тут є, і чогось чекає. Але чого? Навіщо? 

   Раптом, наче в підтвердження переконанням бунтарки, вона відчула… емоції? Складно було сказати що їх відчуває саме Бібі, бо почуття були якісь далекі, хоча й точні: ось страх, ось паніка, ось безнадійність. Але вони якісь не такі… це було складно пояснити. І якісь фрагменти, що супроводжували поток емоцій: хуліганка точно бачила їх, але їх наче і не було. Ось уривки стали чіткішими, емоції ближчими. Усе це таке знайоме… Бібі пам’ятала його, але було почуття наче вони не її. Тим часом все це продовжувало становитися чіткішим і відчуватися быльш реальним, поки дівчинка, нарешті, не опинилася в місці, що було на цих фрагментах і точно не відчула усі емоції. Їй враз стало погано. Дуже погано. Вона побачила щось жахливе. Когось жахливого. Те, що не повинна була бачити. Або не хотіла.

   Але цей жах тривав лише мить. Усе різко зникло, залишивши Бібі в первинній темряві. Та була одна відмінність: хуліганка нарешті відчувала себе і своє тіло. Тепер вона відчувала, як тупий біль страху пронизив живіт. Вона знову щось чекала.

   Раптом, бунтарка почула тяжкі кроки позаду себе, що ставали все гучніше і гучніше. Вона намагалася повернутися, але в неї не виходило. Вона наче була прикована до чогось. Не могла ворушитися. Коли кроки було чутно вже зовсім близько, Бібі відчула як хтось дихає їй прямо в праве вухо.

— Бі…бі…

Ні, це не можна було назвати диханням. Це був чи то хрип, чи то рик. Немов… передсмертний…

   Та ось, хуліганка усвідомила, що нарешті має змогу ворушитися. Вмить спрацювавший рефлекс самозахисту змусив дівчинку повернутися.

   Та краще б вона не робила цього. Бо те, що вона побачила, змусило її закричати (хоча й тут такої змоги не було): худюще, немов скелет, обтягнений зеленувато-жовтого кольору шкірою стояв позаду . Чорне, звисаюче бурульками волосся закривало обличчя, а біла подоба плаття, забруднене темними, червоними і бурими плямами — тіло. Та найстрашніше було те, що на правій руці, яка тягнулася до хуліганки, проходив вздовж від зап’ястя до самого передпліччя глибоченний розріз, покритий кров’ю і гноєм. Бібі миттю закрила рот руками, стримуючи блювоту. Та більше вона не встигла зробити нічого: сутність схопила бунтарку за передпліччя, з силою тягнучи до себе, безперестану видаваючи дивні звуки:

—Бі…бі…

—Бібі…

—Бібі..!

На щастя, це створіння почало пропадати, але його голос… він навпаки, ставав чіткішим:

—Бібі… Чу…єш?

—Бібі!

Що відбувається? Чого цей голос так схожий на голос… Бастера?

Бібі прокинулася і різко встала. Біля неї навпочіпках сидів Бастер, піднявши тремтячу руку, і з побліднілим, наляканим обличчям дивився на дівчинку.

—Бібі! Я ж подумав ти не жива! Що з тобою сталося?!

—Це ти схопив мене за руку? — тихо спитала хуліганка, дивлячись кудись крізь велетня.

—Ти мене чуєш, Бібі?! Ти себе добре почуваєш? 

— Я питаю: це ти схопив мене за руку? — трохи гучніше повторила бунтарка

— Та я, я! Ти пробула тут ледь не до світанку, та ще і вся в порваній одежі і подряпинах, і я… — голос рудого зірвався, перетворившись на хрип — я так злякався…

   Бібі кивнула чи то собі, чи то Бастеру, задоволена відповіддю. Вона вскинула голову. Хлопець був правий: не зірок, не місяця вже не було, але й сонце ще теж не підіймалося, а небо набуло світло-синього відтінку. Цікаво, скільки дівчинка тут пробула?

—Добре, потім з’ясуємо що з тобою! Тебе терміново треба відвести в табір і привести до ладу! — рудий грубо взяв Бібі за зап’ясток і потягнув, змусивши її підвестися — Нумо, давай, давай…

   Дівчина пішла за Бастером, що клопітливо бормотав, сварячи її, та бунтарка не звертала уваги ні на що. Все, що вона бачила перед собою — те створіння. В голові крутилося лише одне — величезний, потворний поріз на правій руці.