6. Незакритий гештальт

Сова виснажено видихає і з огидою оглядає стос паперів та розмальовані роздруківки мап, що загромаджують його стіл. Нічний короткий вихід у розвідку разом із хлопцями Лєвака дався йому важко: тіло болить, в очі мов піску насипали, адже напередодні він майже не спав, намагаючись через власні, на жаль, уже вичерпані канали вибити хоча б частину ресурсів.

Штаб забезпечення вже вкотре завертає запити — чекайте. Волонтери, які зазвичай їм допомагали, з ніг збилися, намагаючись покрити хоча б частку того, що необхідно. Щоб закупити бодай якісь медикаменти для аптечок, йому довелося закласти власні збереження і кошти, якими скинулися побратими.

Все знову виглядає як велика смердюча дупа. Сова закидає голову і сильно притискає долонями очі. Мутить від недосипу. А ще треба розгрібати ту купу документів, які йому понатягала та занадто старанна дівка. Хто ж знав, що вона виявиться такою продуктивною у виконанні навіть найбільш придуркуватих завдань. Іноді Сергій навіть шкодує, що не сплавив її тоді Сіду. Хай би це був його геморой. А він тепер змушений усе це добро перевіряти.

Противно рипають залізні двері, і у щілину протискується фізіономія Сіда. Сова зиркає на нього і мало не скривлюється від свіжого й явно виспаного вигляду Дениса. Той помахує стосом паперів і демонструє невеликий потертий термос.

— Салют трудоголікам. Я тобі тут наркоти приніс. Та не дьоргайся ти так, це всього лиш кава. Що ж ти нервовий такий…

— Я б на тебе подивився після сорока шести годин на ногах. Сумніваюсь, що ти виглядав би глянсово. Ще й кіпішна та приперла цю всрату макулатуру. Я вже проклинаю той день, коли взяв її до себе. Вона така до жопи відповідальна та уїдлива, що у нас уже скоро, напевно, кожен олівець і батарейка будуть підписані. Аж нудить. Вчора, коли я попросив принести мій бронік і розгрузку перед виходом, вона притарабанила мені обидва мої комплекти снаряги, упаковані у величезні зіп-пакети з інвентарним номером, написаним маркером. Звідки, трясця, у нас взагалі ті зіп-пакети?! А снаряга смердить тепер якимось солодким мийним засобом, ніби жуйка. І головне — ця очкаста наглюка лупає на мене очима так невинно, ніби так і треба.

— Ну, тут сам винен. У кожного своє поняття наведення порядку. Треба технічне завдання чіткіше давати. А то, напевно, сказав: «приберись у шафі зі спорядженням», а людина, може, так зрозуміла, що його ще й випрати та проінвентаризувати треба, — Денис мало не заржав уголос. Це вперте протистояння Сови і Кіпіш уже часом виглядає як справжня клоунада.

— Ой, завалися, Сід. Я певен, то вона спеціально все робить. Це ж зміюка підступна. Скільки б я її не завалював тасками, вона все одно шаройобиться біля хлопців і хвостом крутить. Звідки тільки сили й час беруться? Я вже затрахався її виганяти з кутків, де вони тусуються.

— То віддай нарешті мені людину в команду, я радо звільню тебе від цього тягаря. Обіцяю не скиглити. Буду стежити, щоб ця страшна, меркантильна німфоманка нікого не завалила на каремат.

— Те що я зараз буркочу, не означає, що я збираюсь міняти рішення, — різко відрубує Сова.

Сід закочує очі й мстиво ляпає перед ним документи. Командир дуже не по-командирськи застогмав. Денис суне брату в руку відкритий термос і всідається на кривоногий стілець біля столу.

— Якщо ти прийшов ще й заважати, двері там, — Сова похмуро зиркає на брата і бере папери до рук.

Очі сльозяться і печуть, читати майже фізично боляче. Насилу розбираючи дрібні літери, командир відпиває ароматної кави. Якийсь незвичний, легкий солодкуватий присмак вдаряє по рецепторах. Сергій зацікавлено принюхується. Пахне горіхами. Віє чимось цивільним і домашнім. Грізний командир вдома любив додавати до кави трохи сиропу. Тільки тсс. Нікому не кажіть.

— Подобається? Наколядував у народу. Майже лакшері. Цінуй, поки в тебе є такий брат.

— Ціную, але пиздити тебе не перестану. Це що таке? Знову запит? Це ж не наші волонтери. Ти ж в курсі, що нам можуть триндюлів дати, якщо це якась шарашкіна контора?

— Та то пацани з моєї колишньої роботи порадили цих помагаторів. Кажуть, вони можуть закрити нам щось зі списків із їхнього резерву і зборів. Вирішив спробувати. Не хочеш — то не підписуй, — Денис на брата навіть не глянув, сидить і байдуже щось клацає у смартфоні.

— Аби ж, блять, хоч щось допомогло. Я скоро нирку вже готовий буду продати за те все барахло. Ну ок. Якщо кажеш, що то твої наводку дали, то, може, реально хоча б пару броніків привезуть, — командир ставить розмашистий підпис і клацає печаткою.

Сергій добре знає колишнє місце роботи Дениса — престижна інженерно-розробницька ТОВка. Вона принаймні була не якась каламутна контора, тож, можливо, з цього щось і вийде.

— Дякую, аж підскакую. Тобі ще кави принести? Користуйся, поки я добрий. Бо, судячи з твого вигляду, он та сіренька стіна буде симпатичніша за твою рожу зараз, — Сід скептично зазирає у порожній термос і присвистує. Там на початку було пів літра кави.

Сова красномовно киває брату в бік дверей.

— Краще пиздуй звідси. У тебе скоро вихід у сховок. В мене он пародія на секретарку сидить, хернею страждає. Думаю, з кавоваркою вона точно має бути на ти. Запит цей я відправлю сьогодні. Тож не мозоль мені очі. І так наче сірчаної кислоти туди линули.

***
Лєвак шкурою відчуває, що щось відбувається. Відчувати то відчуває, а довести поки не може. Його армійська чуйка бувалого розвідника і спостережливість замкомроти жодного разу не підводили свого власника. Головне, інші бувалі вояки цього разу нічого не помічають або не надають тому якогось особливого значення. Циган — простодушний, мов сільський пес, взагалі тільки ржав із цього. Смоку, по ходу, взагалі поїбати на все. Він відсипається більшу частину вільного часу після тридобових засідок. А ви спробуйте непорушно лежати й сцяти у підгузок або під себе, коли вистежуєте ціль на снайперській позиції. Вам точно не до атмосфери на базі буде.

А от Лєвак пильно аналізує і спостерігає. Міцний, широкоплечий, кремезний, із сріблястою сивиною у темній кущистій бороді та на виголених скронях. Він нагадує типового мовчазного батю. Ну, знаєте такого, що суворо херачить на заводі подвійну зміну, а в вихідний грає з дочкою у ляльки. Такий собі батя-ведмідь. Лєвак років на п’ять старший за Сову, хіба що військового стажу має менше.

У чоловіка немає жодного упередження щодо віку. Він поважає досвід, силу та професіоналізм їхнього командира, його сувору, але добру й справедливу вдачу. Для командної посади Сова є скарбом серед гівна у нинішніх реаліях, коли командири жопу у бункері пересиджують і плюють на добробут своїх підопічних. Сова ходить у поле нарівні з усіма, не раз мав контузії та поранення і сам витягував товаришів з-під куль. Тому вся рота безмежно вірна своєму командиру.

Сам Лєвак у минулому працював головним логістом на великому виробничому підприємстві, тож побудувати маршрут розвідки чи шлях для суміжників вміє на раз-два. Це вже на рівні інстинктів.
Зараз чоловік уже кілька днів спостерігає якусь підозрілу активність на вічно динамічній по виходах і підготовці до них базі. Сід, що шугає між побратимами, мов тенісний м’ячик, з першого погляду особливої підозри не викликає. Він завжди має шило в дупі, тож попиздіти за життя може припхатися хоч о третій ночі до чужого спальника, а іноді навіть по рації на завданні.

Новенька дівчинка (а для вояки вона ще дівча) Кіпіш теж начебто не має викликати підозри, адже оця біганина з одного кутка бази в інший зумовлена тим, що Сова ганяє її, наче породисту коняку на іподромі. Лєвак може по двадцять разів на день зустріти її біля складу, кухні, житлових приміщень чи навіть біля їхніх гаражів. У цій безглуздій біганині вона тримається мов справжній боєць. Лєвак схиляється перед цією витримкою — він би не зміг терпіти таке ставлення. Але лізти знову до командира з серйозними побратимськими розмовами не хоче. Вже нарвався з цього приводу одного разу на тяжкий погляд і вовче гарчання. Більше до цього підліткового «шарпання за косички» він нахуй не полізе. Лєваку вистачило пубертату власної доньки — досі менталку до купи збирає.

І хоч вони не мають викликати підозри, але чуйка чоловіка свербить десь на рівні дупи й не вщухає. Спостерігаючи дивну синхронну активність цих двох за останні дні, Лєвак насторожується ще більше, коли це дійство зненацька припиняється. А коли Сід із причепом у вигляді Кіпіш навідуються до його каптерки, де він чистить зброю, чоловік розуміє, що йому все це не примарилося.

— Я навіть питати боюся, що ви вдвох утнули. А ви таки щось утнули. Причому за спиною у Сови, — не давши Сіду навіть рота відкрити, пирхає Лєвак і відкладає зброю. Від гріха подалі.

Двоє змовників переглядаються, і Міра піднімає руки у жесті капітуляції, ховаючи посмішку. Сід прискає від сміху.

— Ти як завжди правий, брате. Я б здивувався, якби ти нічого не помітив.

— То чого одразу не прийшли? Я ж розумію, що якщо ви тут у партизанський дитсадок надумали грати, то вся справа у новій схибі Сови не довіряти бабам. Я їбу, що в нього там сталося, і це не моє собаче діло. Якщо то не шкодить роті, то пес із ним. Вибачай, мала, доведеться тобі самій розтоплювати цю снігову королеву. Але от те, що ви щось затіяли, і це щось явно важливе, мені ясно було одразу. Коліться. Обіцяю обмежитися підсрачником для Сіда у разі халепи.

— А з хуялі тіки я?! Ми ж з тобою вже купу часу служимо разом.

— Саме тому, що я тебе, сцикуна малого, знаю вже ого-го скільки. Ну, а ще тому, що дівчат я не звик лупцювати. Тож ти, Сіде, отримаєш за обох. Так би мовити, авансом.

Міра захихотіла. Ця ніжна побратимська любов завжди викликає в ній захват. Лєвак зміряє дівчину похмурим поглядом, який, тим не менш, одразу тепліє. Кіпіш нагадує йому його старшу доньку. Риси обличчя у посестри доволі дитячі, тож її справжній вік важко вгадати, якщо не мати доступу до особової справи.

— Коротше, ми тут з Кіпіш…

Сід підсуває замкому кілька паперів із печатками й обмальовує ситуацію. Сенсу таїти щось від Лєвака немає жодного. Вояка уважно слухає, переглядає списки запиту і задумливо почухує бороду.

— Якщо діло вигорить, то у нас нарешті закриється мозкойобка з цими дірками у забезпеченні. Навіть командир, по ідеї, не має бути проти. А чого ж ви до мене прийшли? У вас же все нормально, наче. Чи я щось пропустив?

— Розумієш… Збір закрили вчора. Швидше разів у п’ять, ніж ми сподівалися.

— Так це ж взагалі супер. Швидше фонд закупить.

— Проблема в тому, що постачальники вже авансом усе відвантажили на фонд. Вони як почули про «Нову пошту», то одразу відстебнули добра так щедро, ніби тільки того й чекали. Зараз іде пакування всього цього за списком, тож максимум через два дні волонтери будуть стукати до нас на блокпости…

— А там про них ніхуя ніхто не знає, і пошлють у піше еротичне куди подалі, якщо взагалі не заарештують. Тепер ясно, чого ви припхалися. Якби збір тягнувся довго, то Сова ще, може, й повірив би, що то збирали твої якісь коріші разом із фондом. Але ви перестаралися зі швидкістю, і тепер він охуїє від того, що йому привалить стільки щастя, про яке він навіть в курсі не був. Йому не знадобиться багато розуму, щоб скласти такий ребус у голові. Сова тоді одразу визначить, хто тут у нас грав утемну.

Лєвак із певною долею співчуття і поваги зиркає у бік Кіпіш, яка весь час розповіді Сіда скромно підпирає цегляну стіну приміщення. Її глибоко чорне, кошлате волосся наспіх зібране якимось олівцем у дульку, а під очима залягли такі темні тіні, що навіть окуляри не можуть їх приховати. Міра трохи ніяково червоніє від цього майже по-батьківськи гордого погляду старшого побратима.

Лєвак про себе хмикає: «Ця мала навіть попри упереджене ставлення з боку командира не побоялася провернути таку аферу заради роти. Це ж можна розцінити як диверсію, якщо хтось не так зрозуміє ситуацію. А Сова — сліпий ідіот».

Сід напружено спостерігає за не надто яскравою мімікою Лєвака, намагаючись вгадати, чого їм із посестрою чекати. Чоловік, помітивши це, розсміявся.

— Ну що ж, вельмишановні. Я зрозумів вашу ідею. Діло благородне і трошки ризиковане. Тож, якщо командир накриє вас раніше, ніж доїде бус, то відгрібати моральних підсрачників будемо вже утрьох. Якщо поділити, то менше на кожного припаде. Я вже точно не ворог нашій роті. І ще — я втомився дивитися, як цей упертюх себе згноює тими нервами і купою запитів. Ще, звісно, заїбало боятися, що нам не вистачить аптечок на виходах. Тож ваша афера на руку всім, окрім гордості командира. Але я ось думаю, що він якось те переживе.

Кіпіш із Сідом синхронно видихають з полегшенням. Лєвак підводиться, поплескує застиглого Сіда по плечу і ласкаво скуйовджує Кіпіш волосся. Та розгублено поправляє окуляри й розпливається у теплій посмішці, від чого починає здаватися ще молодшою.

— З вас номери буса і дані волонтерів. Будемо виловлювати їх на підʼїзді й вести через суміжників. Моліться, щоб це припало на час, коли Сова буде у полі. Може, хоч не пришибе нас.

***
Сова, занурений у свої невеселі думи, підходить до рогу, за яким знаходиться курилка, і виснажено підпирає брудну бетонну стіну. Вечоріло. Десь на поважній відстані чуються виходи арти суміжників по кацапських позиціях. Вже звичний вечірній звук, майже як цвіркотіння коників та кумкання жаб у найближчому болоті.

Командир бездумно споглядає темний небокрай, де вже засвічуються літні зорі. Видихає крізь зуби. Зранку йому необхідно йти у поле разом із хлопцями Лєвака, тож вже скоро він змушений йти хочаб трохи поспати. Бо дві години раз на три доби — це точно замало. Сід знову буде нудіти над головою і пічкати кавою впереміш із блювотними на смак енергетиками.
Сергій витягує пачку цигарок і заторможено починає їх розглядати. Якби дилема «курити чи ні» була його найбільшою проблемою, то він не стояв би тут у цілковитій прострації. Рука за звичкою тягнеться до смартфона і завмирає на пів дорозі. За старою памʼяттю хочеться відкрити знайомий чат і написати тепле: «Надобраніч, кицю», але цей абонент вже півтора місяця як заблокований ним же. Люті вже більше немає. Є пустка, холодна зневага і застарілий біль. Зрада завжди лишає по собі сліди. Тож єдиною, кому він надсилає коротке «4.5.0.», є мати. Вона прекрасно знає значення цього нехитрого шифру. Сьогодні на більше він не здатний. Закінчився.

— Ля, Фіксик, ти бачив — там хлопці скинули новину з якоїсь новинної групи? Прикинь, там якійсь роті з нашої ж Третьої штурмової привалило щастячко. Кажуть, «Нова пошта» відкрила збір на їхні потреби і закрила за три дні. А там, судячи з суми, було добіса всякого корисного добра, — збуджене торохкотіння явно належить Гвинту, чуваку, що відповідає за ремонтні роботи. У нього характерний, дуже швидкий говір, який не кожен розбере з першого разу. А ще смішніше двитсия на Фіксика: два метри у висоту, метр у ширшки. Але масйтер з ремонту він відмінний.

— Я, блять, заздрю чорно-білою заздрістю. Білою — бо радий за чуваків, а чорною — бо трошки обідно. Ми тут не можемо на аптечки резервні нашкребти, а там, граючись, збір за чотири дні закрили на кілька лямів. Я в ахуї. Кому треба відсосати, щоб нас теж ощасливили?

— І не кажи…

— Тц… Наче діти сопливі, — Сова підходить до курилки й зміряє побратимів скептичним поглядом. Ті обертаються на командира, явно не розуміючи, що той має на увазі.

— Великий бізнес ніколи не буде робити нічого просто так. Не здивуюся, якщо до тих чуваків дійшла хіба частина з того збору. Все інше утонуло у кишенях керівництва всередині компанії. Не будьте такими довірливими. Наче обом уже за тридцять, а вірите у казки, немов принцеси.

— Та хай би й так. Їм же все одно закрили потреби. Ти, командире, ж не будеш сперечатися, що нам би теж це не завадило? Хай краще б так, ніж місяць видирати у забезпечення по крихті й колядувати за кожну коробку туалетки, — Фіксик затягується, пускаючи дим у темряву. Гвинт ствердно угукає.

— І будуть вони потім знімати відсотки для піару тим великим добродіям. А хтось у великих кабінетах матиме відкати, — пирхає Сова й замовкає.

— Командире, пиздуй уже спати. А то такий злий вже, що тобі усюди зрада ввижається. Не псуй нам віру у чудеса, — Фіксик поплескує Сову по плечу, затушує цигарку і, цапнувши Гвинта за шкірки, тягне до житлових приміщень бункеру.

Сова кидає останній тяжкий погляд на зоряне небо і йде за ними.
База цілком не спить ніколи. Хтось відпочиває, хтось чергує по прибиранню чи на варті, хтось стежить за звʼязком і відслідковує переміщення ворога за інформацією від супутників, суміжників чи через інші інформаційні канали. Хтось із хлопців готується до виходів, чистить зброю, споряджається. У кожного свій розпорядок, тому дуже рідко бункер поглинає цілковита тиша. Це вулик, що гуде розмовами, анекдотами, срачем і хропінням.

Сергій хоче вже пройти до себе у кабінет, який слугував йому і кімнатою, але його увагу привертає канцелярський закуток.

Кіпіш, згорбившись і поклавши голову на руки, солодко спить за столом. Поряд примостився цілий стос розцяцькованих кольоровими стікерами паперів із коментарями (для командира, звісно), а всю іншу поверхню невеликого потертого столу заполонили стаканчики від кави.

Сова роздратовано фиркає, підходячи до столу Міри зі схрещеними руками. «Вона мала чергувати на випадок тривоги до середини ночі, а замість цього дрихне мов сурок. Які ще докази потрібні, щоб було зрозуміло, що бабі не місце на КСП та й взагалі на війні?!». Холодний погляд командира буравить чорняву скуйовджену потилицю підлеглої, немов намагаючись пропалити в ній дірку.

Сова низько схиляється до дівчини й вдихає повітря, щоб голосно гаркнути «Підйом!», — і застигає.

В ніс вдаряє свіжий запах конвалій у переміш із ледь помітним ароматом теплої шкіри та кави. Сергія мов блискавка б’є. В голові пролітають спалахи спогадів, які він зачинив у свідомості настільки глибоко, що й забув, де ключ від них. І що вони взагалі в нього є.

Командир несвідомо, різько позадкувавши, зачіпає якісь коробки зі складу, і вони з гуркотом летять на підлогу. Міра підхоплюється зі столу і, підсліпувато кліпаючи сонними очима, озирається. А побачивши Сову, що дещо дезорієнтовано дивиться на неї ошалілим поглядом, Кіпіш метушиться, поправляє окуляри й намагається якось пригладити гніздо, що утворилося на голові. Ще й мало не скидає стос паперів на підлогу. Ця метушня трохи повертає Сову на землю, і він, зібравши себе у кулак, суворо нависає над підлеглою. Та здивовано і трохи роздратовано дивиться у відповідь.

— Спати будеш після чергування. Те що ти жінка, не означає, що мої накази можна порушувати. Ти не на курорті, дамочко. Вкурила? — шипить Сергій і, не давши дівчині навіть огризнутись, вилітає у коридор і гахає дверима свого кабінету. Це більше виглядає як панічна втеча з поля бою, ніж хода командира роти у власних володіннях.

— І що це, блять, було? — Міра кліпає очима і, знизавши плечима, знову береться за документи, скорботно заглядаючи у порожні стаканчики від кави.

Сова у кабінеті, не роздягаючись, тяжко падає на ліжко у кутку кімнати й незрячим поглядом упирається у бетонну стелю.

Цей клятий запах конвалій… Аромат, що у своїх парфумах носять на собі тисячі жінок, зараз відкриває у свідомості Сови справжню скриньку Пандори. Наче кіно на пожовклій плівці й відголоски відчуттів, які ще памʼятають рецептори.

Дощ, що вкривав холодною пеленою. Теплий паб у тісному підвалі. Багато алкоголю, що перетворював все на густу імлу. Запах домашніх грінок. Саркастичні жарти, гіркі розмови. Пекло думок. Темна квартира. Дурман розпачу. Запах конвалій, що забивав легені мов дим наркотику. Гаряча напруга у тілі. Тонка талія під руками й сильні стегна, притиснуті до його власних. Солонуватий присмак чужої шкіри на язиці. І звірина хіть у тілі, що перемогла зламаний зрадою розум. Його рухи тоді були такими жорсткими й жорстокими, що на чужій шкірі точно лишилися синці…

«Блять…»

Він не хотів згадувати. Це був його злам. Злам його єства як офіцера, що має захищати, як чоловіка, що має бути стриманим і вміти контролювати свої емоції, як людини, яка має бути над інстинктами. Один день переламав його навпіл.

Тоді, місяць тому, після гонитви до КСП, чорних пакетів із хлопцями, купи рапортів і мовчазного прощання з полеглими, він опинився у власному пеклі. І там було точно більше ніж дев’ять кіл. І всі ці безкінечні лабіринти пахли конваліями.

Сова не знав ні імені, ні телефону, ні прізвища, не запамʼятав адреси. Сів тоді у перше ж таксі, що випадково стояло раннім ранком під чужим будинком, і розплатився готівкою за маршрут до автовокзалу.
І тільки в своєму кабінеті, виснажений після дороги, стресу і втрат, дозволив собі пригадати те марево. І захотів застрелитись. Це було чистої води зґвалтування. Нице, звірине. Він крив мов тварина собою людину, яка проявила до нього розуміння, тепло і дала підтримку у момент відчаю. Не просила нічого, дала дах над головою на ніч, коли його власна наречена у знятій для неї квартирі стогнала під іншим.

А він віддячив за доброту як справжній покидьок. Просто шмат лайна. Гірше кацапів.

Тиждень він чекав, що за ним прийдуть. В кожному дзвінку йому марився голос офіцера ВСП, що повідомляє про арешт. Кроки чужих берців коридором ввижалися конвоєм, що надіне наручники й забере під трибунал.

Але час йшов. І нічого не відбувалося. Він ходив на виходи з побратимами. Срався з керівництвом, займався плануванням і документами. А за ним так і не прийшли.

Сова не розумів. Він був упевнений: за таке точно світить покарання. Його власний розум стільки разів робив із власника монстра, що він сам був готовий одягти на себе кайданки. Ця тиша з боку невідомої йому, але такої близької душею дівчини, перед якою він відчував дику вину — плавила його зсередини.

Тільки потім, проаналізувавши уривки спогадів, які лишила йому памʼять, Сова дійшов висновку: як він не знав нічого про ту незнайомку, окрім запаху конвалій і смутних відчуттів її тіла в руках, так і вона могла не знати його імені й де він служить. Це не викликало жодної полегкості. Лише дало відчуття гіркоти й незавершеності. Тоді-то він і запихав усі ті руйнівні думки глибоко і надовго. Можливо, колись потім він знайде її. А там буде що буде. Хай ненавидить. Але він має хоча б спробувати перепросити. Бо інакше не зможе жити з цим тягарем.

Він завалював себе роботою. Витискав останнє, робив неможливе — і все, щоб глушити злість і сором.

Зрада Ярини змусила Сову ненавидіти жінок. Зрада власного тіла, принципів і свідомості змусили його зненавидіти себе.

І зараз, лежачи на розкладачці у напівтемряві власної кімнати, командир заново переживає ту ніч, що захована десь у глибинах мозку. Споглядає мов витончену порнографію зрежесовану збоченим режисером. І із соромом відчуває збудження. А виною цьому зараз — ця клята баба з канцелярії, що на війні користується парфумами. Сова готовий кричати від розпачу і гніву.
Сергій рикає і б’ється головою об стінку. Дивиться стомленими очима на годинник на зап’ястку. До виходу лишаються якісь чотири години.

***
Брифінг після виходу триває вже другу годину. Вилазка виявляється плідною: вони з хлопцями під прикриттям від Сіда з його пташками замінували шлях постачання ворожого КСП і поставили кілька розвідних РЕБів впритул до зони, де потенційно переховуються ворожі загони. Тож є великі шанси визначити кількість орків та їхнє точне розташування.
«Хіба непогано було б суміжників із РЕБ-відділу СБУ залучити. Бо ті мають прямі доступи до сканування сот користувачів звʼязку».

Сова рукою розминає шию, що пече від напруги. Побратими, задіяні у брифінгу й обговоренні подальших дій — це ті, хто лишався на час вилазки на базі. Тих, хто ходив із ним у поле, Сова одразу відправив відпочивати. Команду треба берегти. Тож зараз він єдиний зі свого загону збирає до купи всю картину й планує подальші кроки. Нічого. Не вперше.

Краєм вуха Сергій чує, як рація Лєвака рипає, і той спокійно відходить трохи убік, щоб не заважати обговоренню. Замком відповідальний за логістику та блокпости, тож це звична справа.

— Підтверджую коридор для волонтерки. Пташка проведе.
Сова знову занурюється в мапи та коментарі побратимів. Якщо Лєвак пропустив, значить, їм знову довозять туалетку, енергетики та каву. Нічого нового.

По закінченню обговорення він уже хоче йти спати, але бажання закурити пересилює. Тож командир, ледве переставляючи ноги, тягнеться наверх, на вихід із бункера. Двір зустрічає втомленого ротного жвавою біганиною та реготом хлопців.

Сова не надає жодного значення звичному оживленню через приїзд волонтерів, тулиться до стіни біля входу і закурює, заплющивши пекучі очі. Нікотин заповнює легені, і напруга, що сковувала його весь цей час, трохи відпускає.

— Пацани, ви наче з голодного краю. Не треба мацати мене за жопу. Я і так знаю, що вона найкраща на просторах Порнхабу, — комічний, манірний голос явно не належить Степану чи Левку. Сова дивиться у бік буса і здригається. Це точно не їхні звичні волонтери. Бус, вкритий захисним маскуванням, значно більший, іншої марки, а на боці вгадується зображення якоїсь тварини — судячи з усього, медоїда.

Повз застиглого статуєю біля стіни Сову пролітає Кіпіш і, ліктями розчищаючи собі шлях у натовпі побратимів, висне на шиї у якогось низенького, пузатенького, лисого чувака, запакованого в цивільний тактикульний одяг.

— Мюллер! Блять, я тебе пів року не бачила, збоченцю ти старий!

— Твою мать, жінко, я на рік лише за тебе старший, не вийобуйся. З самої вже пісок от-от сипоне.

— Тобто проти титулу збоченця ти, як завжди, нічого не маєш. Дякую, що так швидко відреагував! Кохаю безмежно і дуже обережно. Без підтексту, не напружуй булки, — Кіпіш псевдоеротично стискає чужі сідниці й ніжно погладжує їх круговими рухами. Мюллер голосно регоче й відважує їй жартівливого щигля. Хлопці навколо вже просто мало не лежать від сміху. Експресивна зустріч давніх друзів приводить їх у захват.

— Міро, твою тьотю! Ти наступного разу хоча б за кілька тижнів попереджай. Я ж мав «Кракену» їхній вантаж тягти. Бодя, лише почувши про цей твій грандіозний запит, галантно поступився моєю дупою на кілька днів. Але ж ти знаєш, він ревнивий, не випробовуй долю. Я його єдина волонтерська примадонна. А, і ще він, до речі, питав, чи можна його на пів ставки влаштувати на якесь новопоштівське відділення. Думає, що тоді і його підрозділу нашкребуть баблішка, — волонтер сміється і так само стискає дівчину в міцних обіймах. Та відповіла палкою дружньою взаємністю.
Сова, який спостерігає за цим цирком здалеку, стискає зуби. Ця сцена дратує своєю ідилією.

— Ну що, чуваки, розвантажуйте! Батя привіз дітям подаруночки, — Мюллер картинним жестом чарівника розчахує двері буса. Всередині все від підлоги до стелі забите коробками й пакетами. — Перед ким тут треба відзвітувати? Де ваш комроти? Мені треба автограф із фоточками. Мене та баба з «Нової пошти» загризе, якщо я їй не зроблю звіт. Мір, даси її контакти? Мені здається, я закохався. Ця тендітна їбанутість із тонкими руцями по робочому відеочату вразила в саме серце своєю харизмою. Вона ж фея…

— Ця фея тебе виїбе документацією і звʼяже обітницею піти нахуй. По-перше, вона заміжня, по-друге — ти не готовий до баби з яйцями, — побратими, які витягують коробки до стінки, вже майже плачуть від сміху. Ця відверта розмова людей, яким поїбати, що їх оточують сторонні, стає справжнім скарбом для вояк, які рідко бачать нові обличчя .

— Ну бля… Обламала мої ніжні пориви душі… Сестро, ти жорстока.

— Слину витри й ширінку поправ. Розмріявся він тут про високе… як же!

Сова відчуває, як його хтось тягне вперед, ледве він встигає викинути недопалок. Сід з енергійністю буксира прокладає їм шлях у натовпі, маневруючи між вояками. Командир, звузивши очі, стріляє поглядом у спокійного мов удав Лєвака, який борсається разом з усіма біля буса, і подумки складає два плюс два.

На денне світло з надр транспортера по черзі зʼявляються коробки з броніками, шоломами, паки медикаментів, любовно загорнуті в амортизаційне пакування «пташки»-дрони і ще купа всього того, що він місяць намагався дістати для своєї роти.

Вставши за спиною Сіда, який привітно вітається з Мюллером рукостисканням, Сова методично пропалює Кіпіш та волонтера похмурим поглядом.

— Судячи з того, як цей чувак пристрасно намагається спопелити мене очима, це і є той славнозвісний командир Сова. Моє уваженіє! Мір, я тепер розумію, чому ти так не хочеш звідси зйобувати. Тут стільки гарячих мужиків! Одобрямс! — Мюллер розпливається в божевільній посмішці й протягує Сергію копію документів запиту з його, Сови, підписом і печаткою роти. Командир мигцем зиркає на папери й, видерши їх із чужих рук, запихає за пояс. Мюллер на дві голови нижчий за Сову, тож виглядають вони як жираф і моська. Але це ніяк не заважає волонтеру безстрашно шкіритися.

Кіпіш, що стоїть між Сідом і Мюллером, занепокоєно переводить погляд із командира на давнього друга. Вона знає норов Сови, тож готова захищати приятеля від оскаженілого ротного.

— Що ж… Вдячний за вашу роботу. Маю надію на подальшу співпрацю. Кіпіш, Сід, візьміть Скотча й Окуня і перевірте все за списком. Я повернуся за кілька хвилин із печаткою та документами. Нам же треба зробити звіт для такої вельми щедрої «Нової пошти».

Сова розвертається і чеканним кроком йде до кабінету. Побратими на дворі проводжають його благоговійними поглядами.

Сергій не ідіот. Дівка витягла зі своїх кишень приховані канали й граючись закрила потреби роти за рекордні для такого переліку ресурсів сім днів. Побратими тепер носитимуть її на руках. І, судячи з усього, рота майже всім складом упевнена, що цей запит Сова підписав при повній свідомості, знаючи, що відбувається. Підривати власний авторитет, гримаючи на Міру, Сіда й Лєвака, які явно були у змові, командир не збирається. Є багато інших способів приструнити самовільні афери.

Те, що запит закритий, все-таки приносить небувалу полегкість. Плечі командира перестають відчувати частину тягаря, що лежав на них увесь цей час. Це ірраціонально приємно. Але його не покидає думка, що уся ця афера була спланована дівчиною, аби красиво ляснути його по носу. Мов, бач, я можу бути кориснішою за тебе, командире. Це потенційно могло підірвати його авторитет, і те, що він не повівся на цю завуальовану провокацію, лише йому на руку.

Кіпіш більше не здається йому зовсім зайвим баластом. Він навіть трошки їй вдячний. Ця хитра лисиця має ніхуйові звʼязки. Що ж, він може ще потерпіти її у своїй роті. Чим зайняти — тепер точно знайде. Хто він такий, щоб відмовлятися від подарунка долі у вигляді якісної волонтерської підтримки та фінансового сапорту від «Нової пошти».

Концерт кількох акторів на дворі триває, коли він повертається з печаткою та підписаними документами. Він знову застає розслаблену картину загальних веселощів. Його пацани, мов радісні цуценята, плескають Мюллера по плечах і ржуть мов коні з жартів та діалогів.

— Мюллер, ми хіба замовляли стільки вазеліну й мотузок? Вони ж, мать їх, кольорові! Що за шибарі на мінімалках? Це що, гандони зі смаком полуниці?!
— Міра дістає якусь коробку з надр буса і трусить перед носом волонтера.
Чувак дивиться на добро і вихоплює коробку з рук подруги. Хлопці, що рахують поряд аптечки, істерично регочуть.

— Блять, забув вивантажити! Це моє. Ваші гандони й вазелін у синій коробці. Вони без ароматизаторів.

Регіт уже починає перетворюватися на істеричне виття. Сіда он так трусить, що він мало не падає в ящик із запчастинами для дронів, який перевіряв до цього.

— Не мені вас вчити, як захищати електроніку в польових умовах. У списку цього не було, але пацани із «Кракена» це юзають часто. Тож, певен, і ви прошарені. Я спеціально взяв вам надміцні презики. Мене вони ніколи не підводили. Жодна прекрасна німфа ще не ощасливила мене нащадком.

— Твій батальйон мініатюрних полуторашок вже наче султанський гарем, дивно, що ти ще не багатодітний батя. О, це що мені? — Міра дістає середню коробку з наліпкою у вигляді рожевого члена, що підморгує. З наваленої туди купи якихось смаколиків стирчить пак із діодною стрічкою і ще якась коробка з характерними символами на обгортці.

— Все, як замовляла. Я там ще від себе додав вакуумний ніштячок. Маєш зацінити. Це тобі борг повертаю за ту файну інтимну іграшку, що ти мені колись презентувала.

— Ти мені що, вакуумний вібратор притяг у КСП? Блять, я тебе кохаю! Ти ж знаєш, що моє серце вже років тринадцять ниє за тобою, а ти мене френдзониш, ідіотино…

Сова, який увесь цей час непомітно стоїть за списками зівак, демонстративно прокашлюється, привертаючи до себе увагу. Кіпіш тут же сує свою коробку Сіду, щоб той поставив подалі від загальної купи, і пхає Мюллера, аби той перестав кривлятися.

— Шановні, давайте завершувати з цим цирком. Що там за списками?

— Командире, все зазначене у списку тут, і навіть присутні позиції, які було докинуто з резерву фонду. Тож тут добра навіть більше, ніж треба, — Кіпіш гордо зиркає на Мюллера, через що Сергій відчуває ірраціональний укол ревнощів. Командир подумки дає собі ляпаса. Зовні це виглядає так, ніби у нього просто сіпнулося око. Сід, який у цей момент дивиться на брата з підозрою, примружується, щось відзначаючи у себе в голові.

— Чарівно. Ось ваші документи, робіть свою фотосесію для звіту, і мої люди виведуть вас до блокпостів. Скоро почне крити кацапська арта, тож не думаю, що ви хотіли б тут застрягти. Безпечної дороги.

Міра здивовано проводжає спину Сови поглядом. Він жодним зайвим словом не дав оточуючим зрозуміти, що цей приїзд волонтерського буса якось його здивував. Її дівоча інтуїція натомість підказує, що свої підсрачники вони з Сідом ще отримають. На жаль, вона не помиляється

__________

Від автора:
Чекаю ваших думок і коментарів