5. Кремінь та кресало

Міра роздратовано гахає дверцятами командирського кабінету. В руках — цілий стос безжально покреслених рукою Сови папірців і на додачу ще дві папки якоїсь складської макулатури.

Невеличкий апендикс коридору біля кабінету командира і брифінгової кімнати, який тут гордо звуть кабінетом діловода, є напівтемною недокімнаткою без дверей, із двома залізними стелажами, старим письмовим столом із настільною лампою, стільцем і потертим ноутбуком та принтером. Нахіба в епоху електронних технологій писати половину документів від руки, а іншу половину друкувати і так само заповнювати вручну — Мирослава рішуче не розуміє. Є підозра що командир так над нею знущається.

Совенко тиждень скніє у цьому затхлому закутку над стосами паперів, в царстві таблиць екселю і купі журналів обліку. От від бумажок, вона точно впевнена, не має жодної користі, окрім як служити розпалом для кухонної печі. І то користь сумнівна, адже піччю користуються хіба коли світла нема. В інший час усе готується на електричних конфорках.

Дівчина відкидається на рипучому кривоногому стільці, який, напевно, ще її бабцю малою застав, і втомлено видихає.

Тиждень. Йобаний тиждень. Сім днів, як вона ступила на цю базу, і як її гордість уже топче один вредний, їбанутий командир. Мудак у чистому вигляді.

«Я, звісно, знала, що Україна — то велике село. Але ж так, щоб з усіх можливих місць я потрапила у підпорядкування до НЬОГО?! Де, мать його йоб, я зіпсувала свою карму аж настільки?»

Міра думає, що ґрунт з-під ніг вибили, коли вона побачила, ХТО є її новоспеченим командиром. Той самий двометровий вояка, якого вона, пʼяного в друзки, на свою голову врятувала від мордобою у пабі, а потім ще й притягла по доброті дурній додому. Казала їй подруга: перестань тягти додому безпритульних тварин. Шкода, що не послухала. А може, так треба було… Хто ці завороти долі знає.

Совенко там, на подвірʼї, у той фатальний вечір роздирали панічні думки впереміш із гнівом. Спочатку вона панікувала, що цей капітан Сова її зараз упізнає і відправить світ за очі. Адже неуставні відносини тут не вітаються аж ніяк, а вони все-таки ділили ліжко, хоч це й було єдиний раз.
Водночас хочеться підійти і заліпити смачного ляща по цій суворій фізіономії зі зведеними густими бровами і пронизливими темними очима. Цей альфа-самець командирського відливу, прости господи, нагнув її на її власному ліжку і так відтрахав, що вона вперше в житті зірки на власній стелі, а не на небі побачила. Та ще й уперше — позорисько! — оргазм від проникнення розділила. Хоча ніяких думок про інтим, і тим більше такий, у неї не було вже, напевно, років із п’ять. І взагалі тоді в пабі, після важких тренувань на полігоні, вона просто під дією алкоголю, своїх невеселих дум і загального піздецю в житті пройнялася до людини симпатією та співчуттям. Там, у напівтемному задушливому приміщенні, він був просто симпатичним чоловіком із гордим розводом плечей, до мурашок хрипким голосом і справжньою, невигаданою важкою історією. Брехунів вона відчуває за кілометр й оминає віртуозно. А тут Міра відчувала щось рідне, близьке, що відгукнулося на її власний біль, втому і виснаження. А ще — дурну віру у вищу справедливість.

Такі люди не ламаються. Вони надломлюються і стають сильнішими після пережитого болю. Але не кожен вміє правильно зрощувати свої ментальні кістки.

Міра вміє. Ламана, зраджена колись батьком у прірві відчаю, бойфрендами у часи потреби в допомозі, родиною у миті рідкісної слабкості та необхідності у підтримці. А тепер ще й власним тілом у темряві хмільної ночі. Жіноча хіть у ній уже давно пішла на пенсію, помахавши ручкою на прощання. Думки про секс із кимось викликали втому, роздратування і відразу. Одразу фантомно починають боліти ноги від потенційних судом, гидливо пересмикує від однієї згадки про запах сексу.

А тут — добрий вечір, приїхали. І ще якби винен був тільки цей Сова, вона б мала повне право на нього злитися повноцінно і виправдано. Мовляв, підступно руки звʼязав, нагнув і зґвалтував нещасну наївну дівчину. Але Міра тоді хоч і була пʼяна, та тендітною квіточкою її назвати дуже важко. Відштовхнути чи відгамселити набагато більш захмелілого чоловіка вона ще й як могла. Тим більше — вона на своїй території. І більше того: хай як агресивно Сова діяв на перший погляд, і хай що він там сам бачив у своїх вчинках, але це явно не гонитва за звичайним сексом на одну ніч. Хоч і залишилися синці на шиї від до мурашок приємних засосів та від трохи заміцної хватки на стегнах, але він дбав про її задоволення. Так, він тримав чіпко руки, тягнув за волосся, і темп був жорсткий, домінантний. Але натомість він гладив і торкаєвся там, де приємно, так філігранно, ніби знав про її тіло все можливе. Його долоні знали її тіло так, наче він вивчав його все життя, а не вони вперше здибалися. Пальці мало не з першого разу знайшли її вузли задоволення, дихання моментально провокувало цілий табун мурашок, а укуси за шию, наче тварину, взагалі змушували вчепитися зубами в подушку, щоб не застогнати вголос.

Вона ніколи не стогнала під час близькості. Бо жоден бойфренд не довів її до стану, коли їй самій хотілося на нього застрибнути і віддати контроль. Усе мляво, прісно, обережно, наче з кришталевою вазою. А вона ніколи не була тендітним предметом декору. Завжди все сама, за все несла відповідальність, усім керувала. Ніколи не втрачала влади над тілом. Партнери завжди були уважні, але якісь надто обережні — більше скидається на те, що їм просто треба аби вона швидше була готова до проникнення, щоб приступити до основної для них справи.

Тієї ж ночі чоловік уперше не запитував у неї, чи все ок, чи можна вже починати робити те чи інше, не чекав від неї ініціативи, щоб вона сама взяла на себе роль ведучої. Сова просто робить те, що вважає за правильне. Як командир на полі бою, як розвідник, що йде по тонкому лезу, як стратег, що малює мапу засідки на чужій шкірі. І вгадує він цей замінований шлях віртуозно. Так, він не питав дозволу вербально, але відчував її згоду в кожному русі, наче читаючи невидимі рядки на шкірі. І хоч мисливець думав, що він наздогнав і впіймав жертву, та не знав, що ліс навколо — то її територія, бо сама жертва дозволила себе зловити.

Мирослава не планувала той секс. Бог бачить, їй уже давно не до нього. Але, виявляється, її втомлене життям жіноче єство — іншої думки. Можливо, саме тому там, у пабі, її й зачепив цей насторожений погляд зраненого звіра, який тільки й шукав привід виплеснути біль. Він гарчав і огризався на дружню руку. Він гордий і сильний, і він не терпить співчуття та жалю до себе. Так само, як і вона, Міра.

Чуже співчуття і жалість — то отрута. Єдине, що важливо — це підтримка. Це вміння мовчати у потрібний момент, дати простір і розуміння там, де ніхто не зрозуміє. Не лізти з порадами, а просто бути поряд, коли це потрібно. Давати те, що можеш і хочеш, навіть якщо про це не просять. Але відчувати, що потребують. І не просити нічого взамін. Кожному в якийсь момент життя необхідний хтось такий. Міра знає. Міра потребувала. Та ніхто не прийшов.
Єдине, що обурило дівчину, коли вона прокинулася від гуркоту дверей її квартири у той ранок, — це повна відсутність бодай якогось контакту від цього випадкового коханця. Ні телефону, ні імені, ні розуміння, де він служить. Щоби хоча б знати, кому давати ляща за те, що покинув без пояснень. Вона і на себе сердилася, що не спитала, не дізналася.
А зараз тут, на КСП, коли щодня бачить цю зчеплену лінію щелепи і холодні, злі очі, вона кипить від усвідомлення, що її навіть не запамʼятали. Жодної іскри впізнавання, зверхнє ставлення як до баласту. І вона, здається, навіть краще за самого командира розуміє, чому він так поводиться. Чому його так тригерить і відвертає. Вояки роти про це шепочуться по кутках, поки думають, що Міра не чує і не бачить, а ще розповідають рідним під час дзвінків. База — то маленьке, замкнене, камерне місце. Там важко щось втаїти.

«Сова закрився після відпустки. А ще зненавидів, напевно, усе жіноцтво».
Тут два на два множити не треба. Міра ж жінка. А командира зрадила кохана людина, якій він довірив свій тил. Теж жінка. Для чоловіка такого типажу, як Сергій, ця зрада — як зґвалтування для незайманої школярки.

Чоловіки можуть пробачити та й терпіти дуже багато чого від жіночої статі: істерики, сплески гормонів, марнотратство… Але зрада для них є найсильнішим ударом по всьому їхньому чоловічому єству. А особливо це відчуття загострене у військових. Бо тут, на фронті, ти можеш довірити захищати спину тільки побратиму, а боронити своє серце і надії на майбутнє — тільки коханій жінці.

Міра давно не ідеалістка і не наївна першокласниця, яка вірить у світле кохання. Наївність випалена, розум тверезий. Вірить тільки підтвердженим фактам, вчинкам і власній інтуїції. Там, де інші несвідомі люди скажуть, що вона хвора і має Стокгольмський синдром, якщо готова прощати «кривдника», вона просто відповсть, що травму зради коханої жінки для таких правильних вояк, як Сова, можна розглядати мов постріл брата у спину. І нині багато хто з хлопців на передовій, кого зрадили жінки, подали на розлучення, забрали дітей і закрутили романи з іноземцями за кордоном, не хочуть жити. Вони не знають, за що воювати. Вдома — пустка. І ці випалені зсередини люди часто просто втрачають волю до існування і помирають від байдужості до власного майбутнього. Бо їх зраджує та, хто обіцяє чекати і оберігати сімейне вогнище.

Дівчина потирає шию і відкладає вбік ще один списаний документ. Очі вже болять від цього електричного світла і невпинної писанини.
«Тож розклад у тебе, Мірочко, наступний…»

Сова її не памʼятає. Що послужило тому причиною — ніхто вже не скаже. Поки що тут плюсів більше, ніж мінусів, бо він не може вигнати її за позастатутні відносини. Він хороший командир для своїх підопічних, хороший стратег і вірний товариш. Суворий, але справедливий (ну, в більшості випадків, якщо це не стосується зараз конкретно Міри).

Він зненавидів жінок після зради нареченої, і тепер Міру чекає веселе життя на цій базі. Бо вигризати авторитет у командира доведеться з відмітки мінус сто. Не вперше. Плавали.

Її самій зараз похуй плюс поїбати на ставлення цього чурбана до неї. У неї є гордість і самоповага. Вона не побіжить канючити чи скаржитися. Але дівчині не пофіг на її становище в колективі і взагалі на її бачення самої себе як спеціаліста з наведення та БПЛА. З цим треба щось робити…

— Гей, Кіпіш, ти чого тут стирчиш? Пішли обідати. Та не кривись ти так. Командир ще годину буде жопу гріти на стільці. Він останній обідає. Тож якщо не хочеш заробити гастрит від його погляду — поспішай, — з-за рогу визирає розкуйовджена, мов у горобця, голова Пілюлькіна. За настільки характерним позивним не важко було здогадатися, чим він займається на базі.

— Чекай, відмічу, де закінчила, бо потім удень із каганцем не знайду… — Міра метушиться, збираючи розкидані папірці й шукаючи олівець під столом.

— Та не кіпішуй ти так, Кіпіш, я почекаю, — пирхає медик.

Міра закочує очі й продовжує шукати потрібну сторінку у блокноті.
Позивний Кіпіш до неї приліпився буквально на другий же день, коли вона, як ошпарена, бігала за дорученнями командира всією базою. Причому завдання були максимально тупорилі: то принести коробку павербанків зі складу, щоб він просто взяв перший-ліпший зверху, то оббігати всіх з опитуванням про залишки мильно-рильних комплектів, то ще якась хрінь несусвітня.

Хлопці ржали як коні, поки вона як сраний віник носилася з кімнати в кімнату з тими дурнуватими дорученнями, матюкаючись наче прапорщик. На жарти про те, що «дівчатам не личить так багато матюкатися», сміхотуни отримували середній палець під ніс і нову порцію відбірної літературної лайки.

Але, попри жарти і сміх, якими Міру щиро поливали, побратими тепло прийняли дівчину та інших новобранців у свою армійську родину. Молодняк, серед якого Міра, як виявилося, найстарша за віком, були всі як на підбір — палкими й сповненими очікувань перед майбутніми подвигами. Вони ходили за своїми кураторами як приліплені й з таким захватом заглядали до рота Сові, що у Міри від цього підлабузництва аж око сіпати починало.
Кухня могла вмістити хіба чоловік п’ятнадцять з усього складу, тому їли групами. Жодного порядку: хто коли прийшов і зайняв місце — той тоді й підкріпився. Іноді куховарили, іноді їли сублімовані страви або консервовані пайки. Забезпечення було непоганим, адже Третя штурмова славиться хорошим ставленням до власних бійців, тому проблем із повсякденним харчуванням зазвичай не виникало. Хіба якщо логістику обріжуть кацапи, але база знаходиться осторонь від потенційної загрози переривання постачання. Щоправда, з деякими іншими ресурсами навіть тут є проблеми.
Міра відкриває зелений вакуумований пакет із перловою кашею з мʼясом і грибами і, вигрібши їжу в одноразову тарілку, запихає її у побиту життям мікрохвильовку. Поряд із її рукою хтось обережно приземляє жерстяну кружку з ароматною чорною кавою і шоколадний батончик — цінний ресурс і негласну валюту КСП.

Кіпіш скептично зиркає вбік і перехоплює спокійний погляд Сіда. Той привітно посміхається крізь рудувату бороду. З цим товаришем вони познайомилися другого ж дня, і відтоді він періодично прилипає до неї, наче жуйка. Не те щоб вона була проти компанії потенційного куратора, але їхнє спілкування радше нагадує комедійне шоу.

— Мала, не дивись на мене так. Мені піздюлей від Сови вистачає, а у тебе погляд не набагато легший. І ні, я не прошу написати за мене рапорт. Просто хочу бути гостинним.

— Сіде, ти ж розумієш, що ми з тобою однолітки? Яка ще мала?!

— Нічого не знаю. Ти мій новобранець, тому для мене — малявка.

— Піди це своєму брату скажи. Він щиро намагається перетворити мене на собачку з капцями у зубах.

— Та можна подумати, не казав! Я там уже голос зірвав у спробах тебе відвоювати. Він же як старий віслюк упертий — стоїть на своєму і все.

— Сіде, йому тридцять чотири! Якщо він старий, то ми з тобою не набагато молодші.

— Тихіше ти! Що ти тут штабну таємницю всім відкриваєш… Всі ж думають, що він від старості такий зануда.

Кіпіш прискає від сміху. На відміну від старшого брата, Денис — приємний і доволі веселий хлопець. Такий собі чувак-сонечко. Одразу видно, що молодша дитина в родині: менше турбот, тиску й відповідальності, більше любові батьків і розвинений емоційний інтелект. А ще — гнучкіший розум і відкрита емпатійність.

Її молодша сестра така сама, тільки от різниця у віці в них із малою сягає майже тринадцяти років, тому та дитина належить взагалі до іншого покоління. Тоді як Сід і Сова мають невелику різницю у віці, але при цьому залишаються абсолютно полярними.

Тому для Міри Сід, який є її однолітком, чомусь відчувається молодшим. Хоча вона підозрює, що й у цього товариша в біографії є неабиякий трагічний бекграунд.

— А для чого ти мені взагалі розказав тоді про його вік, якщо про це не можна говорити назагал?

— Щоб ти не вважала цього йолопа занадто важливою персоною. Поводиться він зараз точно не як доросла людина. Як противний підліток — це вже стовідсотково.

— Це ти так його виправдовуєш чи що?

— Навпаки, хочу, щоб ти зробила знижку на його ідіотизм і не надумала підмішати йому проносне у каву. Бо хлопці заїбуться відчищати вбиральню.

— М-м-м… Жарти про лайно. Моє улюблене. Відчуваю себе у колі своїх старих друзів. І дякую, що подав мені геніальну ідею помсти за ті папірці.

— Завжди радий!

Міра подумки згадала слова Сови в пабі про молодшого брата: «Він таки справді веселий».

Вони вмощуються за єдиний вільний хиткий стіл із деревʼяними ящиками замість стільців. Сід майже одразу якось здувається і тепер похмуро колупається у своїй гречці з куркою. Кіпіш підпирає кулаком щоку і дивиться на ці сумні маніпуляції.

— Чого похнюпився, братчику? Пайок зіпсований?

— Та… У мене в групі половина дронів на брухт перетворилася. Десь батареї наїбнулися, десь плати згоріли під нуль. Я ще кілька тижнів тому зробив запит на запчастини і нові пташки, але забезпечення тільки плечима знизує — дефіцитний ресурс, бачте. І не тільки ж у мене у відділенні лапу смокчуть. Лєвак, Циган і Смок теж скаржаться, що їхні люди скоро голими у поле будуть ходити.

— А в них…

— А в нас, Кіпіш, взагалі все через жопу! Це, мені здається, стабільний стан для українських збройних сил. Бувають, звісно, світлі епізоди, але ми завжди тримаємось на соплях, гівні й палицях. Сід із його геймерами-переростками хоча б можуть своє барахло ізолентою підклеїти іноді. У нас це не проканує. Не дивись на Скотча, він їбанутий.

Смаглявий худий вояка з цапиною чорною борідкою і трохи розкосими очима пхає Дениса, щоб той потіснився, і вмощується краєм дупи на його ящик.

Циган свій позивний отримав ще у цивільному житті. Його неодноразово затримували через сумнівний ромський вигляд, але найсмішніше те, що чувак родом із правильної, чисто української родини десь зі степів Полтавщини і професійно займався куванням різного металевого добра — візерункових воріт до багатошарових ножів за ніхєрові такі гроші.

— У мене в хлопців не вистачає сім броників, і це з двадцяти необхідних! — підхоплює Циган. —А ще у пройобі балістичний захист різного типу й турнікети весь час десь губляться. Та сама історія у людей Лєвака. У них під час останньої вилазки проїбався останній ПНБ. А їх було три! Три, Карл! Про квартет Смока я взагалі мовчу. У його улюбленця Каге під час евакуації розʼїбало приціл, і залишили масхалат десь на місці засідки. У нас їх взагалі тільки по одиниці кожного було на всю базу. Я вже мовчу про шоломи та навушники з раціями для всієї роти — кожен п’ятий зараз носить хер знає що. І це не кажучи про всяку іншу дрібноту. Та у нас он дві з чотирьох робочих конячок на ладан дихають. MaxxPro, звісно, живі, але ж ти на ньому на «Нову пошту» чи ще кудись у тому напрямку не попиздуєш.

Циган злісно спльовує на підлогу, а потім спохоплюється, винувато зиркнувши на Міру. З появою Кіпіш на базі побратими намагаються поводитися трохи цивільніше, наче павичі перед павою. Хоча ніякого романтичного підтексту в цьому немає — просто перед жінкою чогось усі трохи ніяковіють.

Міру це дратує. Вона вже втомилася доводити, що далеко не леді й так само може висякатися на підлогу, якщо зранку забитий ніс, або відгризти брудний ніготь, якщо той обламався. Ну тобто чоловікам не варто намагатися корчити із себе чистоплюїв у нинішніх умовах. Вояки наче й слухають, але їх усе одно буває заносить.

— А ще я запросив Чуйки, — продовжує Сід, — щоб пацани, які займаються РЕБами, могли на тих клятих «гніздах» хоч якось захиститися від ворожих дронів. Але чуваки із постачання скрутили дулю з маком і відправили дрочити.

Сід роздратовано відсуває миску і запускає руки у волосся, із силою його куйовдячи. Міра задумливо крутить виделку в руках. У неї, звісно, є кілька ідей, але чи не буде це занадто ризиковано?

— Через волонтерів шукали?

— Наші всі на ладан дихають, файно, що розхідні матеріали ще іноді підвозять. Народ неохоче донатить, ми вже майже всі свої зарплати щоразу вкидаємо. Але ж у багатьох тут родини, тож їм теж треба щось відправляти.
Кіпіш краєм ока помічає, що хлопці, які обідають поряд, теж притихли й тепер механічно поглинають свої страви з камʼяними обличчями. Видно, проблема ресурсного забезпечення торкнулася всіх, і її вже давно намагаються вирішити колективно.

— А що ж наш грізний командир? Чим він зайнятий увесь цей час? — Кіпіш скептично піднімає пропірсинговану брову.

Вона, звісно, розуміє, що Сова не тільки стирчить днями у кабінеті, а й примудряється ходити з хлопцями в поле, що викликає в ній благоговійну повагу, хоч вона й досі на нього сердита. Але те, що справи із забезпеченням у такій жопі, — це частково відповідальність і командира роти.

Циган зі співчуттям дивиться на Кіпіш, але мовчить. Він поважає командира й щиро не розуміє, що з тим відбувається. Сід чухає потилицю і тяжко зітхає.

— Гей, я розумію, що ти на нього злишся. Але Сова й так уже сірий від нервів. Він написав стільки запитів, що можна було вже, напевно, пів бібліотеки Вернадського заповнити тими паперами. А вчора так визвірився на полковника по телефону, що я сам чув, як той з матюками порадив йому сходити до мозкоправа за седативними.

Денис твердо дивиться товаришці в очі. Та фиркає.

— Та не чіпаю я твого Сову. Всрався він мені. Якби ще жити трохи давав і працювати нормально, то взагалі мрія. Молилася б на нього щодня і в ноги б кланялася, наче божеству.

Міра тре щоки, які зненацька теплішають.

Чомусь так невчасно згадується, що у буддистів поза для поклоніння перед богом занадто схожа на ту, в якій її саму тоді на квартирі… Хм. «Знайшла що згадувати!»

— Ну, ти не перегинай, сестричко. Тим більше, що він не Сідів, хоч вони і брати, а загального користування, так би мовити. І ми ним пишаємось. Наш командир, звісно, трохи зануда буває, але повір — він за кожного з нас порве на британський стяг. І це взаємно! — Циган гортанно регоче, відпиваючи каву зі своєї кружки.

Хлопці, які сидять на кухні й за звичкою, прийнятою в армійській «родині», гріють вуха, підтримують його схвальним гомоном.

— Народ! Там Старлінк нарешті довезли із сервісу! — на кухню залітає Скотч, радісно розмахуючи смартфоном.

Усі одразу шарудять кишенями у пошуках власних девайсів. Тут, у їхній глушині, без Старлінка нормально вийти в інтернет не просто важко, а ще й небезпечно. Для зв’язку із зовнішнім світом користуються месенджерами на кшталт «Сігналу», які не потребують потужної мережі. Весь мобільний зв’язок лежить майже повністю, бо кацапня роз’їбала всю аппаратуру на операторских вишках. А ще, якщо не вимкнути геолокацію та інші мітки на смартфоні, то у КСП дуже швидко прилетить «подаруночок» від орків. Визначити, що тут є скупчення користувачів, в умовах війни дуже легко. На виходи так узагалі зась брати із собою щось, окрім довгохвильової рації.
Міра швиденько вмикає свій телефон і починає активно скролити список контактів у месенджері. Сід заінтриговано спостерігає за цими маніпуляціями. Циган тим часом уже тікає кудись до житлових приміщень, щоб подзвонити дружині.

— Рідним будеш писати, чи, може, в тебе там бородата принцеса у штанях залишилася чекати? — Денис насмішкувато грає бровами.

— Єдина бородата принцеса тут ти, пиздиш під руку, — Міра швидко друкує, клацаючи короткими нігтями по екрану.
Сід пирхає.

— Ділова ковбаса…
— У мене є одна ідея. Але тут мені треба твоя допомога і якомога менше вух.

— Без питань. Пішли до мене. Там зараз точно має бути порожньо. Пацани у сховку на позиції.

— А ти не думаєш, що зараз усі почнуть шушукатися, ніби у нас там побачення? Не хочу бути застреленою твоїм братом, який захищатиме твою честь, — підперши щоку, бурмоче Кіпіш, знижуючи голос.

Сід чухає бороду, задумливо зиркаючи на побратимів. Вони чудові товариші, але справді великі любителі попліткувати.

— Резонно… Давай тоді на склад. І прихопи якісь папери для вигляду, — тихо кидає Сід.

Темне підземне приміщення складу зустрічає їх прохолодним сируватим повітрям і однією довгою лампою холодного світла, яка тихенько гуде. Сюди заходять лише у випадках крайньої потреби — за якимись речами чи снарягою, тому шанси зустріти зараз когось, коли ввімкнули інтернет, майже нульові.

Міра вмощується на якусь коробку. Сід прилаштовується поряд.

— Ну і що там за таємниця, що ти шифруєшся, наче партизан у тилу ворога?
Міра загадково посміхається у напівтемряві й помахує телефоном із відкритим чатом.

— Я маю план, як нам закрити нашу дірку з ресурсами й потенційно закривати їх надалі.

— Грабонеш банк? Це не допоможе.

— Майже. На минулому місці роботи маю кількох колег, які можуть боднути керівництво або розкачати співробітників на донат, щоб виділили кошти. Компанія допомагає війську ще з чотирнадцятого року, тому шанси високі. Я вже зробила запит через дівчат, вони впевнені, що впораються. І розкажу секретик — компанія на цьому ще й піариться та коригує свій імідж, якщо відбувається якась херня.

— Ти ж розумієш, що там потенційно немаленька сума? Сумніваюсь, що співробітники захочуть донатити у таких розмірах. Тил втомлений. Тим більше, що для закупівлі й передачі специфічних армійських ніштяків необхідно, аби це робив якийсь фонд — під запит і під звітність. По-іншому їх сюди не пропустять. Я у своїх минулих колег намагався вициганити хоч якийсь сапорт — вони сцуться з хати вийти, сидять по норах і працюють онлайн, бо нема броні. А ти хочеш витрясти не тільки кошти, так ще й щоб закупив хтось. Щось звучить як казочка.

— Нам не обовʼязково, щоб задонатила навіть половина співробітників. Досить, аби десь пʼятнадцять відсотків усього народу скинулися по сто гривень.

— Ти хочеш сказати…

— Я хочу сказати, що у нас у штаті сорок дві тисячі людей. Єп, це «Нова пошта», як ти вже здогадався. Рядовому оператору, звісно, важко було б зібрати донати, але наш відділ сидить у головному офісі. Ми займаємося навчанням персоналу та підприємців, тому мої колеги мають прямі виходи на дирекцію.

— Шо ти тут, блять, робиш, жінко?! Ти могла сидіти там і на хуї вертіти цю війну! — сміється Сід.

Він із повагою оглядає Кіпіш, наче бачить її вперше.

— Поки що я на хую верчу тільки думку твого брата про себе.

— А що по запитах? І треба ж, щоб хтось то все закупив і привіз. Сюди «Нова пошта» не їздить. І перелік потреб там такий, що нам як мінімум треба буде їхати до найближчого вантажного відділення — там дуже дохуя всього. А останнє таке поблизу розхуярили тиждень тому.

— Є в мене і фонд, і логістика, яка дотягне то все прямо під наші двері. Не сци.

— У чому підвох? Бо я відчуваю, що смердить підсрачниками… Ой, ні. Ти хочеш це робити за спиною Сірого?!

— Я тобі зуба даю — він мене навіть слухати не буде. Ну, ти ж бачиш, який він осел. Тому тобі доведеться скласти список для запиту так, щоб Сова не помітив. І ще: як у тебе з акторськими здібностями? — Кіпіш маніакально хихоче, аж складом котиться луна.

— Ой, відчуваю, підсрачниками ми не обмежимось… — стогне Сід, спостерігаючи, як посестра знову енергійно щось клацає у смартфоні.