5. Кремінь та кресало

Міра роздратовано гахнула дверцятами командирського кабінету. В руках був цілий стос безжально покреслених рукою Сови паперів і на додачу ще дві папки якоїсь складської макулатури.

Невеличкий апендикс коридору біля кабінету командира і брифінгової кімнати, який тут гордо звали канцелярією, був напівтемною недокімнаткою без дверей, із двома залізними стелажами, старим письмовим столом із настільною лампою, стільцем і потертим ноутбуком та принтером. Нахіба в епоху електронних технологій було писати половину документів від руки, а іншу половину друкувати і так само заповнювати вручну — Мирослава рішуче не розуміла.

Совенко тиждень скніла у цьому затхлому закутку над стосами паперів, які, вона була точно впевнена, не мали жодної користі, окрім як служити розпалом для кухонної печі. І то користь була сумнівна, адже піччю користувалися хіба коли світла не було. В інший час усе готувалося на електричних конфорках.

Дівчина відкинулася на рипучому кривоногому стільці, який, напевно, ще її бабцю малою застав, і втомлено видихнула.

Тиждень. Йобаний тиждень. Сім днів, як вона ступила на цю базу, і як її гордість уже топче один вредний, їбанутий командир. Мудак у чистому вигляді.

«Я, звісно, знала, що Україна — то велике село. Але ж так, щоб з усіх можливих місць я потрапила у підпорядкування до НЬОГО?! Де, мать його йоб, я зіпсувала свою карму аж настільки?»

Міра думала, що ґрунт з-під ніг вибили, коли побачила, ХТО був її новоспеченим командиром. Той самий двометровий вояка, якого вона, пʼяного в друзки, на свою голову врятувала від мордобою у пабі, а потім ще й притягла по доброті дурній додому. Казала їй подруга: перестань тягти додому безпритульних тварин. Шкода, що не послухала. А може так треба було… Хто ці завороти долі знає.

Совенко там, на подвірʼї, у той фатальний вечір роздирали панічні думки впереміш із гнівом. Спочатку вона панікувала, що цей майор Сова її зараз упізнає і відправить світ за очі. Адже неуставні відносини тут не вітаються аж ніяк, а вони все таки, ділили ліжко, хоч це і було єдиний раз.

Водночас хотілося підійти і заліпити смачного ляща по цій суворій фізіономії зі зведеними густими бровами і пронизливими темними очима. Цей альфа-самець командирського відливу, прости господи, нагнув її на її власному ліжку і так відтрахав, що вона вперше в житті зірки на власній стелі, а не на небі побачила. Та ще й уперше — позорисько! — оргазм від проникнення розділила. Хоча ніяких думок про інтим, і тим більше такий, у неї не було вже напевно років із п’ять. І взагалі тоді в пабі, після важких тренувань на полігоні, вона просто п дією алкоголю, своїх невеселих дум і загального піздецю в житті пройнялася до людини симпатією та співчуттям. Там, у пабі, він був просто симпатичним чоловіком із гордим розводом плечей, до мурашок хрипким голосом і справжньою, невигаданою важкою історією. Брехунів вона відчувала за кілометр й оминала віртуозно. А тут Міра відчула щось рідне, близьке, що відгукнулося на її власний біль, втому і виснаження. А ще — дурну віру у вищу справедливість.

Такі люди не ламаються. Вони надломлюються і стають сильнішими після пережитого болю. Але не кожен вміє правильно зрощувати свої ментальні кістки.

Міра вміла. Ламана, зраджена колись батьком у прірві відчаю, бойфрендами у часи потреби в допомозі, родиною у миті рідкісної слабкості та потреби у підтримці. А тепер ще й власним тілом у темряві хмільної ночі. Жіноча хіть у ній вже давно пішла на пенсію, помахавши ручкою на прощання. Думки про секс із кимось викликали втому, роздратування і відразу. Одразу фантомно починали боліти ноги від потенційних судом, гидливо пересмикувало від однієї згадки про запах сексу.

А тут — добрий вечір, приїхали. І ще якби винен був тільки цей Сова, вона б мала повне право на нього злитися повноцінно і виправдано. Мовляв, підступно руки звʼязав, нагнув і зґвалтував нещасну наївну дівчину. Але Міра тоді хоч і була пʼяна, та тендітною квіточкою її назвати було дуже важко. Відштовхнути чи відгамселити набагато більш захмелілого чоловіка вона ще й як могла. Тим більше — вона на своїй території. І більше того: хай як агресивно Сова діяв на перший погляд, їхай що він там сам бачив у своїх вчинках, але це явно не була гонитва за сухим сексом. Хоч і залишилися синці на шиї від до мурашок приємних засосів та від трохи заміцної хватки на стегнах, але він дбав про її задоволення. Так, він тримав жорстко руки, тягнув за волосся, і темп був жорсткий, домінантний. Але натомість він гладив і торкався там, де було приємно, так філігранно, ніби знав про її тіло все можливе. Його долоні знали її тіло так, наче він вивчав його все життя, а не вони вперше здибалися. Пальці мало не з першого разу знаходили її вузли задоволення, дихання моментально провокувало цілий табун мурашок, а укус за холку, наче тварину, взагалі змусив вчепитися зубами в подушку, щоб не застогнати вголос.

Вона ніколи не стогнала під час близькості. Бо жоден бойфренд не довів її до стану, коли їй самій хотілося на нього застрибнути і віддати контроль. Все було мляво, прісно, обережно, наче з кришталевою вазою. А вона ніколи не була тендітним предметом декору. Завжди все сама, за все несла відповідальність, всім керувала. Ніколи не втрачала влади над тілом. Партнери завжди були уважними, але якимись занадто обережними — більше скидалося на те, що їм просто треба, аби вона швидше була готова до проникнення, щоб приступити до основної для них справи.

Тієї ж ночі чоловік уперше не запитував у неї, чи все ок, чи можна вже починати робити те чи інше, не чекав від неї ініціативи, щоб вона сама взяла на себе роль ведучої. Сова просто робив те, що вважав за правильне. Як командир на полі бою, як розвідник, що йде по тонкому лезу, як стратег, що малює мапу засідки на чужій шкірі. І вгадував він цей замінований шлях віртуозно. Так, він не спитав дозволу вербально, але відчував її згоду в кожному русі, наче читаючи невидимі рядки на шкірі. І хоч мисливець думав, що він наздогнав і впіймав жертву, та не знав, що ліс навколо — то її територія, бо сама жертва дозволила себе зловити.

Мирослава не планувала той секс. Бог бачить, їй вже давно було не до нього. Але, виявляється, її втомлене життям жіноче єство було іншої думки. Можливо, саме тому там, у пабі, її й зачепив цей насторожений погляд зраненого звіра, який тільки й шукав привід виплеснути біль. Він гарчить і огризається на дружню руку. Він гордий і сильний, і він не терпить співчуття та жалю до себе. Так само, як і вона, Міра.

Чуже співчуття і жалість — то отрута. Єдине, що важливо — це підтримка. Це вміння мовчати у потрібний момент, дати простір і розуміння там, де ніхто не зрозуміє. Не лізти з порадами, а просто бути поряд, коли це потрібно. Давати те, що можеш і хочеш, навіть якщо про це не просять. Але відчувати, що потребують. І не просити нічого взамін. Кожному в якийсь момент життя необхідний хтось такий. Міра знає. Міра потребувала. Та ніхто не прийшов.

Едине, що розлютило тоді дівчину, коли вона прокинулася від гуркоту дверей її квартири у той ранок, — це повна відсутність бодай якогось контакту від цього випадкового коханця. Ні телефону, ні імені, ні розуміння, де він служить. Щоби хоча б знати, кому давати ляща за те, що покинув без пояснень. Вона і на себе сердилася, що не спитала, не дізналася.

А зараз тут, на КСП, коли щодня бачить цю зчеплену лінію щелепи і холодні, злі очі, вона кипить від усвідомлення, що її навіть не запамʼятали. Жодної іскри впізнавання, зверхнє ставлення як до баласту. І вона, здається, навіть краще за самого командира розуміла, чому він так поводиться. Чому його так тригерить і відвертає. Вояки роти про це шепотілися по кутках, поки думали, що Міра не чує і не бачить, а ще розповідали рідним під час дзвінків. База — то маленьке, замкнене, камерне місце. Там важко щось втаїти.

«Сова закрився після відпустки. А ще зненавидів, напевно, усе жіноцтво».

Тут два на два множити не треба. Міра ж жінка. А командира зрадила кохана людина, якій він довірив свій тил. Теж жінка. Для чоловіка такого типажу, як Сергій, ця зрада — як зґвалтування для незайманої школярки.

Чоловіки можуть пробачити та й терпіти дуже багато чого від жіночої статі: істерики, жіночі гормони, марнотратство… Але зрада для них є найсильнішим ударом по всьому їхньому чоловічому єству. А особливо це відчуття загострене у військових. Бо тут, на фронті, ти можеш довірити захищати спину тільки побратиму, а боронити свое серце і надії на майбутнє — тільки коханій жінці.

Міра давно не ідеалістка і не наївна першокласниця, яка вірить у світле кохання. Наївність випалена, розум тверезий. Вірити тільки підтвердженим фактам, вчинкам і власній інтуїції. Там, де інші несвідомі люди скажуть, що вона хвора і має Стокгольмський синдром, якщо готова прощати «кривдника», вона просто відповідатиме, що травму зради коханої жінки для таких правильних вояк, як Сова, можна розглядати мов постріл брата у спину. І нині багато хто з хлопців на передовій, кого зрадили жінки, подали на розлучення, забрали дітей і закрутили романи з іноземцями за кордоном, не хочуть жити. Вони не знають, за що воювати. Вдома — пустка. І ці випалені зсередини люди часто просто втрачають волю до існування і помирають від байдужості до власного майбутнього. Бо їх зрадила та, хто обіцяв чекати і оберігати сімейне вогнище.

Дівчина потерла шию і відклала вбік ще один списаний документ. Очі вже боліли від цього електричного світла і невпинної писанини.

«Тож розклад у тебе, Мірочко, наступний…»

Сова її не памʼятає. Що послужило тому причиною — ніхто вже не скаже. Поки що тут плюсів більше, ніж мінусів, бо він не може вигнати її за позастатутні відносини. Він хороший командир для своїх підопічних, хороший стратег і вірний товариш. Строгий, але справедливий (ну, в більшості випадків, якщо це не стосується зараз конкретно Міри).

Він зненавидів жінок після зради нареченої, і тепер Міру чекає веселе життя на цій базі. Бо вигризати авторитет у командира доведеться з відмітки мінус сто. Не вперше. Плавали.

Її самій зараз похуй плюс поїбати на ставлення цього чурбана до неї. У неї є гордість і самоповага. Вона не побіжить канючити чи скаржитися. Але дівчині не пофіг на її становище в колективі і взагалі на її бачення самої себе як спеціаліста з наведення та БПЛА. З цим треба щось робити…

— Гей, Кіпіш, ти чого тут стирчиш? Пішли обідати. Та не кривись ти так. Командир ще годину буде жопу гріти на стільці. Він останній обідає. Тож якщо не хочеш заробити гастрит від його погляду — поспішай, — з-за рогу визирнула розкуйовджена, мов у горобця, голова Пілюлькіна. За настільки характерним позивним не важко було здогадатися, чим він займається на базі.

— Чекай, відмічу, де закінчила, бо потім удень із каганцем не знайду… — Міра заметушилася, збираючи розкидані папірці й шукаючи олівець під столом.

— Та не кіпішуй ти так, Кіпіш, я почекаю, — захихотів медик.

Міра закотила очі й продовжила шукати потрібну сторінку у блокноті.

Позивний Кіпіш до неї приліпився буквально на другий же день, коли вона, як ошпарена, бігала за дорученнями командира всією базою. Причому завдання були максимально тупорилі: то принести коробку павербанків зі складу, щоб він просто взяв перший-ліпший зверху, то оббігати всіх з опитуванням про залишки мильно-рильних комплектів то ще якась хрінь несусвітня. 

Хлопці ржали як коні, поки вона як сраний віник носилася з кімнати в кімнату з тими дурнуватими дорученнями, матюкаючись наче прапорщик. На жарти про те, що «дівчатам не личить так багато матюкатися», сміхотуни отримували середній палець під ніс і нову порцію відбірної літературної лайки.

Але, незважаючи на жарти і сміх, якими Міру щиро поливали, побратими тепло прийняли дівчину та інших новобранців у свою армійську родину. Молодняк, серед якого Міра, як виявилося, була найстаршою за віком, були всі як на підбір — палкими й сповненими очікувань перед майбутніми подвигами. Вони ходили за своїми кураторами як приліплені й з таким захватом заглядали до рота Сові, що у Міри від такого підлабузництва аж око сіпати починало.

Кухня могла вмістити хіба чоловік п’ятнадцять з усього складу, тому їли групами. Жодного порядку: хто коли прийшов і зайняв місце — той тоді й підкріпився. Іноді куховарили, іноді їли сублімовані страви або консервовані пайки. Забезпечення було непоганим, адже Третя штурмова славиться хорошим ставленням до власних бійців, тому проблем із повсякденним харчуванням зазвичай не виникало. Хіба якщо логістику обріжуть кацапи, але база знаходилася осторонь від потенційної загрози переривання постачання. Щоправда, з деякими іншими ресурсами навіть тут були проблеми.

Міра відкрила зелений вакуумований пакет із перловою кашею з мʼясом і грибами і, вигребши їжу в одноразову тарілку, запхала її у побиту життям мікрохвильовку. Поряд із її рукою хтось обережно приземлив жерстяну кружку з ароматною чорною кавою і шоколадний батончик — цінний ресурс і негласну валюту КСП.

Кіпіш скептично зиркнула вбік і перехопила спокійний погляд Сіда. Той привітно посміхнувся крізь рудувату бороду. З цим товаришем вони познайомилися другого ж дня, і він періодично прилипав до неї наче жуйка. Не те щоб вона була проти компанії потенційного куратора, але їхнє спілкування скоріш нагадувало комедійне шоу.

— Мала, не дивись на мене так. Мені піздюлей від Сови вистачає, а у тебе погляд не набагато легший. І ні, я не прошу написати за мене рапорт. Просто хочу бути гостинним.

— Сіде, ти ж розумієш, що ми з тобою однолітки? Яка ще мала?!

— Нічого не знаю. Ти мій новобранець, тому для мене — малявка.

— Піди це своєму брату скажи. Він щиро намагається перетворити мене на собачку з капцями у зубах.

— Та можна подумати, не казав! Я там уже голос зірвав у спробах тебе відвоювати. Він же як віслюк упертий — стоїть на своєму і все.

— Сіде, йому тридцять чотири! Якщо він старий, то ми з тобою не набагато молодші.

— Тихіше ти! Що ти тут штабну таємницю всім відкриваєш… Всі ж думають, що він від старості такий зануда.

Кіпіш приснула від сміху. На відміну від старшого брата, Денис був приємним і доволі веселим хлопцем. Такий собі чувак-сонечко. Одразу видно, що молодша дитина в родині: менше турбот, тиску й відповідальності, більше любові батьків і розвинутий емоційний інтелект. А ще — гнучкіший розум і відкрита емпатійність. Її молодша сестра була такою самою, тільки от різниця у віці у них з малою була майже тринадцять років, тому та дитина була взагалі іншого покоління. Тоді як Сід і Сова мали невелику різницю у віці, але при цьому залишалися абсолютно полярними.

Тому для Міри Сід, який був її однолітком, відчувався чомусь як молодший. Хоча вона підозрювала, що й у цього товариша в біографії був не абиякий трагічний бекграунд.

— А для чого ти мені взагалі розказав тоді про його вік, якщо про це не можна говорити назагал?

— Щоб ти не вважала цього йолопа занадто важливою персоною. Поводиться він зараз точно не як доросла людина. Як противний підліток — це вже стовідсотково.

— Це ти так його виправдовуєш чи що?

— Навпаки, хочу, щоб ти зробила знижку на його ідіотизм і не надумала підмішати йому проносне у каву. Бо хлопці заїбуться відчищати вбиральню.

— Мммм…. Жарти про лайно. Моє улюблене. Відчуваю себе у колі своїх старих друзів. І дякую, що подав мені геніальну ідею помсти за ті папірці.

— Завжди радий!

Міра подумки згадала слова Сови в пабі про молодшого брата: «Він таки справді веселий».

Вони вмостилися за єдиний вільний хиткий стіл із деревʼяними ящиками замість стільців. Сід майже одразу якось здувся і тепер похмуро колупався у своїй гречці з куркою. Кіпіш підперла кулаком щоку і подивилася на ці сумні маніпуляції.

— Чого похнюпився, братчику? Пайок зіпсований?

— Та… У мене в групі половина дронів на брухт перетворилася. Десь батареї наїбнулися, десь плати згоріли під нуль. Я ще кілька тижнів тому зробив запит на запчастини і нові пташки, але забезпечення тільки плечима знизує — дефіцитний ресурс, бачте. І не тільки ж у мене у відділенні лапу смокчуть. Лєвак, Циган і Смок теж скаржаться, що їхні люди скоро голими у поле будуть ходити.

— А в них…

— А в нас, Кіпіш, взагалі все через жопу! Це, мені здається, стабільний стан для українських збройних сил. Бувають, звісно, світлі епізоди, але ми завжди тримаємось на соплях, гівні й палицях. Сід із його геймерами-переростками хоча б можуть своє барахло ізолентою підклеїти іноді. У нас це не прокачує. Не дивись на Скотча, він їбанутий.

Смаглявий худий вояка з цапиною чорною борідкою і трохи розкосими очима пхнув Дениса, щоб той потіснився, і вмостився краєм дупи на його ящик.

Циган свій позивний отримав ще у цивільному житті. Його неодноразово затримували через сумнівний ромський вигляд, але найсмішніше те, що чувак був родом із правильної, чисто української родини десь зі степів Полтавщини і професійно займався куванням різного металевого добра — від узорних воріт до багатошарових ножів за ніхєрові такі гроші.

— У мене в хлопців не вистачає сім броників, і це з двадцяти необхідних! — підхопив Циган. — А ще у пройобі медичні аптечки й турнікети. Та сама історія у людей Лєвака. У них під час останньої вилазки проїбався останній ПНБ. А їх було три! Три, Карл! Про квартет Смока я взагалі мовчу. У його улюбленця Каге під час евакуації розʼїбало приціл, і залишили масхалат десь на місці засідки. У нас їх взагалі тільки по одиниці кожного було на всю базу. Я вже мовчу про шоломи та навушники з раціями для всієї роти — кожен п’ятий зараз носить хер знає що. І це не кажучи про всяку іншу дрібноту. Та у нас он дві з чотирьох робочих конячок на ладан дихають. MaxxPro, звісно, живі, але ж ти на ньому на Нову пошту чи ще кудись у тому напрямку не попиздуєш. 

Циган злісно сплюнув на підлогу, а потім спохопився, винувато зиркнувши на Міру. Побратими за появи Кіпіш на базі намагалися поводитися трохи цивільніше, наче павичі перед павою. Хоча ніякого романтичного підтексту в цьому не було — просто перед жінкою чогось всі трохи ніяковіли. Міру це дратувало. Вона вже втомилася доводити, що далеко не леді, і так само могла висякатися на підлогу, якщо зранку був забитий ніс, або відгризти брудний ніготь, якщо той обламався. Ну тобто чоловікам не варто було намагатися косити з себе чистоплюїв у нинішніх умовах. Вояки наче й слухали, але все одно бувало заносило.

— А ще я запросив сіткостріли, — продовжив Сід, — щоб пацани, які займаються РЕБами, могли на тих клятих «гніздах» хоч якось захиститися від ворожих дронів. Але їх ще досі не ввели в офіційний облік забезпечення, бо це нова іграшка, її тільки одна контора у нас створює. Тому мені чуваки із забезпечення скрутили дулю з маком і відправили дрочити.

Сід роздратовано відсунув миску і запустив руки у волосся, силою його куйовдячи. Міра задумливо покрутила виделку в руках. У неї, звісно, було пару ідей, але чи не буде це занадто ризиковано?

— Через волонтерів шукали?

— Наші всі на ладан дихають, файно, що розхідні матеріали ще іноді підвозять. Народ неохоче донатить, ми вже майже всі свої зарплати щоразу вкидаємо. Але ж у багатьох тут родини, тож їм теж треба щось відправляти.

Кіпіш краєм ока побачила, що хлопці, які обідали поряд, теж притихли і тепер механічно поглинали свої страви з камʼяними обличчями. Видно, проблема ресурсного забезпечення торкнулася всіх, і її намагалися вже довго вирішити колективно.

— А що ж наш грізний командир? Чим він зайнятий увесь цей час? — Кіпіш скептично підняла пропірсинговану брову.

Вона, звісно, розуміла, що Сова не тільки у кабінеті стирчить днями, а й примудряється з хлопцями ходити в поле (що викликало в ній благоговійну повагу, хоч вона й була на нього сердита). Але те, що справи із забезпеченням у такій жопі — це частково відповідальність і командира роти.

Циган зі співчуттям глянув на Кіпіш, але промовчав. Він поважав командира й щиро не розумів, що з тим відбувається. Сід почухав потилицю і тяжко зітхнув.

— Гей, я розумію, що ти на нього злишся. Але Сова й так уже сірий від нервів. Він написав стільки запитів, що можна було вже, напевно, пів бібліотеки Вернадського заповнити тими паперами. А вчора так визвірився на полковника по телефону, що я сам чув, як той з матюками порадив йому сходити до мозкоправа за седативними. – Денис твердо поглянув товаришці у очі. Та фиркнула.

— Та не чіпаю я твого Сову. Всрався він мені. Якби ще жити трохи давав і працювати нормально, то взагалі мрія. Молилася б на нього щодня і в ноги б кланялася наче божеству, — Міра потерла щоки, які зненацька потепліли.

Чомусь невчасно згадалося, що у буддистів поза для поклоніння перед богом занадто схожа на ту, в якій її саму тоді на квартирі… Хм. «Знайшла що згадувати!»

— Ну, ти не перегинай, сестричко. Тим більше, що він не Сідів, хоч вони і брати, а загального користування, так би мовити. І ми ним пишаємось. Наш командир, звісно, трохи зануда буває, але повір — він за кожного з нас порве на британський стяг. І це взаємно! — Циган гортанно гоготнув, відпиваючи каву зі своєї кружки.

Хлопці, які були на кухні й за звичкою, прийнятою в армійській «родині», гріли вуха, підтримали його схвальним гомоном.

— Народ! Там Старлінк нарешті довезли із сервісу! — на кухню залетів Скотч, радісно розмахуючи смартфоном.

Всі одразу зашаруділи кишенями у пошуках власних девайсів. Тут, у їхній глушині, без Старлінка нормально вийти в інтернет було не просто важко, а ще й небезпечно. Для зв’язку із зовнішнім світом користувалися месенджерами на кшталт «Сигналу», які не потребували потужної мережі. Весь мобільний зв’язок лежав майже повністю, бо кацапня повалила вишки операторів. А ще, якщо не вимкнути геолокацію та інші мітки на смартфоні, то у КСП дуже швидко прилетить «подаруночок» від орків. Визначити, що тут є скупчення користувачів, в умовах війни дуже легко. На виходи так взагалі зась було брати з собою щось, окрім довгохвильової рації.

Міра швиденько ввімкнула свій телефон і почала активно скролити список контактів у месенджері. Сід заінтриговано спостерігав за цими маніпуляціями. Циган тим часом уже втік кудись до житлових приміщень, щоб подзвонить дружині.

— Рідним будеш писати, чи, може, в тебе там бородата принцеса у штанях залишилася тебе чекати? — Денис насмішкувато пограв бровами.

— Єдина бородата принцеса тут ти, пиздиш під руку, — Міра швидко друкувала, клацаючи короткими нігтями по екрану. Сід пирхнув.

— Ділова ковбаса…

— В мене є ідея одна. Але тут мені треба твоя допомога і якомога менше вух.

— Без питань. Пішли до мене. Там зараз точно має бути порожньо. Пацани у сховку на варті.

— А ти не думаєш, що зараз всі почнуть шушукатися, ніби у нас там побачення? Не хочу бути застреленою твоїм братом, який захищатиме твою честь, — підперши щоку, пробурмотіла Кіпіш, понижуючи голос.

Сід почухав бороду, задумливо зиркаючи на побратимів. Вони були відмінними товаришами, але справді великими любителями попліткувати.

— Резонно… Давай тоді на склад. І прихопи якісь папери для вигляду, — тихо кинув Сід.

Темне підземне приміщення складу зустріло їх прохолодним, сируватим повітрям і однією довгою лампою холодного світла, яка тихенько гуділа. Сюди заходили у випадках крайньої потреби за якимись речами чи снарягою, тому зустріти зараз когось, коли ввімкнули інтернет, шанси були майже нульові.

Міра вмостилася на якусь коробку. Сід прилаштувався поряд.

— Ну, і що там за таємниця, що ти шифруєшся наче партизан у тилу ворога?

Міра загадково посміхнулася у напівтемряві й помахала своїм телефоном із відкритим чатом.

— Я маю план, як нам закрити нашу дірку з ресурсами і потенційно закривати їх надалі.

— Грабонеш банк? Це не допоможе.

— Майже. На минулому місці роботи маю кількох колег, які можуть боднути керівництво або розкачати співробітників на донат, щоб виділили кошти. Компанія допомагає війську ще з чотирнадцятого року, тому шанси високі. Я вже зробила запит через дівчат, вони впевнені, що впораються. І розкажу секретик — компанія на цьому ще й піариться і коригує свій імідж, якщо відбувається якась херня.

— Ти ж розумієш, що там потенційно немаленька сума? Сумніваюсь, що співробітники захочуть донатити у таких розмірах. Тил втомлений. Тим більше, що на закупи й передачу специфічних армійських ніштяків необхідно, аби це робив якийсь фонд під запит і під звітність. По-іншому їх сюди не пропустять. Я у своїх минулих колег намагався вициганити хоч якийсь сапорт — вони сцуться з хати вийти, сидять по матрешках і працюють онлайн, бо нема броні. А ти хочеш витрясти не тільки кошти, так ще й щоб закупив хтось. Щось звучить як казочка.

— Нам не обовʼязково, щоб задонатила навіть половина співробітників. Досить, аби десь біля п’ятнадцяти відсотків усього народу скинулися по сто гривень.

— Ти хочеш сказати…

— Я хочу сказати, що у нас у штаті сорок дві тисячі людей. Єп, це «Нова пошта», як ти вже здогадався. Рядовому оператору, звісно, важко було б зібрати донати, але наш відділ сидить у головному офісі. Ми займаємося навчаннями персоналу та підприємців, тому мої колеги мають прямі виходи на дирекцію.

— Шо ти тут блять робиш, жінко?! Ти могла сидіти там і на хуї вертіти цю війну! — розсміявся Сід. Він з повагою оглянув Кіпіш, наче бачив її уперше.

— Поки що я на хую верчу тільки думку твого брата про себе.

— А що по запитах? І треба ж, щоб хтось то все закупив і привіз. Сюди «Нова пошта» не їздить. І перелік потреб там такий, що нам як мінімум треба буде їхати до найближчого вантажного відділення — там дуже дохуя всього. А останнє таке поблизу розхуярили тиждень тому.

— Є в мене і фонд, і логістика, яка дотягне то все прямо під наші двері. Не сци.

— В чому підвох? Бо я відчуваю, що смердить підсрачниками… Ой, ні. Ти хочеш це робити за спиною Сірого?!

— Я тобі зуба даю — він мене навіть слухати не буде. Ну, ти ж бачиш, який він осел. Тому тобі доведеться скласти список для запиту так, щоб Сова не помітив. І ще: як у тебе з акторськими здібностями? — Кіпіш маніакально захихотіла, аж складом покотилася луна.

— Ой, відчуваю, підсрачниками ми не обмежимось… — простогнав Сід, спостерігаючи, як посестра знову енергійно щось клацає у смартфоні.