4. Поповнення

Сова потирає очі й відкладає убік черговий рапорт. Паперової роботи останнім часом стало забагато. Кацапи почали підозріло рухатися на одній із ділянок у зоні впливу його підрозділу та суміжників. Розвідка поки не давала результату, а керівництво вимагало позачергових доповідей. Сова скреготав зубами, але вибору в нього не було.

— Можна подумати, якщо ми всі разом зараз підемо підглядати у шпарину за тими орками, це чимось допоможе, — дратувався Сід на брифінгу.
Його підрозділ працював на межі людських і технічних можливостей. Дрони були в небі мало не цілодобово. Але через щільну роботу ворожих РЕБів підібратися впритул не виходило.

Сергій втомлено відкидається на незручному казенному стільці. Місяць видався пекельним. З Києва він летів так, що аж п’яти горіли. Напруга, яка тоді сковувала розум, була настільки щільною, що жодна думка, крім аналізу намальованої братом по телефону ситуації та холодного жаху від усвідомлення втрати побратимів, не могла втриматися у його свідомості.
Той вихід не мав бути складним чи занадто ризикованим. Все мало пройти тихо, вночі. Штурмова група обходила вже вивчену попередньо дронами Сідівського загону місцину біля розтрощеної заправки. Вони були готові до можливого контакту з ворогом, адже «пташки» зафіксували кількох ворожих лазутчиків. Але варто було хлопцям зайти на територію АЗС, як ворожий ЖДУН на оптоволокні, підірвав газовий холдер. Видно, ворог знав, що там залишилося паливо. Двоє бійців загинули на місці. Ще четверо отримали Опіки й контузії різного ступеня тяжкості від вибухової хвилі й уламків.

Сід, який супроводжував і координував хлопців з неба, одразу скомандував евакуацію. Але поки Галичина за кермом «Бушмастера» з командою прикриття на борту разом із медиками на хвості дісталися місця — ще кілька ворожих дронів намагалися добити поранених. На жаль, коли підмога прибула, двохсотих стало вже четверо.

Коли Сова, втомлений та аж чорний від важких думок, дістався бази, тіла хлопців уже пакували, щоб передати родичам. Трьох поранених, що вижили, на той момент вже стабілізували й евакуювали до шпиталю. Сонце тоді вже сіло, а небо було пофарбоване багряними кольорами втрати.
Сід, сірий від напруги й печалі, сидів на ящиках від БК біля входу у бункер і мовчки курив. Він взагалі курив вкрай рідко порівняно з іншими хлопцями, але в моменти гострого стресу його пробивало. Погляд брата здався втомленому Сові мертвим і тьмяним. Інші бійці ходили базою похмурими хмарами, механічно виконуючи роботу або бездумно дивлячись у порожнечу.

Сергій тоді сів поряд із братом, і вони кілька хвилин мовчки дивилися на те, як вітер ганяє якесь сміття двором.

— Пробач, Сірий. Ти казав не поспішати, коли перевіряєш територію. Сто разів казав. А я… — Денис викинув недопалок і розпачливо сховав обличчя в долонях.

Сова поклав важку руку на плече брата і грубо притис його до себе у німій підтримці.

— Сід…
— Ні, я знаю, що це я винен! Якби я уважніше обстежив ту кляту точку. Треба було пильніше…
— Сіде…
— …то хлопці б не полізли туди! Ти цього не бачив, Сергію. Вони були такі беззахисні. Якби не моя неуважність, Кент, Їжак, Фрік і Боцман були б живі! Я просто…

— Сіде, твою мать! — Сова грубо трусонув брата за плечі й повернув до себе, твердо впираючись поглядом у його очі. Той замовк і понуро опустив голову. — У вічі мені дивись, брате. Ти. Не. Винен. Хлопці знали, на що йшли. Це клята війна. Без жодної моралі. Ти не Бог, щоб вберегти їх від усього. І ти це знаєш. Ти не винен, що там був той дияволів дрон. Так само, як ти не був винен у смерті батька. Єдиний, кого треба звинувачувати — це смердюча кацапня, яка суне на нашу землю, щоб нищити і вбивати. Ні я, ні ти не можемо захистити нікого на цій базі на сто відсотків.

— Але ж…
— Єдине, що кожен із нас із тобою, і кожен із них, — Сова кивнув у бік побратимів, які були поблизу, — може і повинен — це захищати один одного і тил, який зараз намагається жити своє мирне життя. І всі тут це розуміють. Бо якщо ми будемо киснути через кожну втрату і звинувачувати себе у тому, чого не можемо контролювати — цю війну точно буде програно. І жертви хлопців будуть марними. Усік?

Сід тоді мовчки кивнув і, похмуро підхопивши пачку цигарок, пішов всередину бункера.

Зараз, місяць потому, Сова з полегшенням бачить, що брат відійшов і знову став жвавим та активним. Він прекрасно розуміє Сіда, адже сам переживає кожну втрату з німим болем. Його так само гризе сумління, що у момент кризи він був далеко від своєї армійської родини. Але він командує ротою довше, ніж Сід служить, тож смерть хлопців давно стала для нього болючою, але невідворотною правдою життя. Сова завжди був більш жорстким, скупим на емоції. Він більше терпить, звик воювати зі всесвітом, зціпивши зуби, і вперто перти вперед. Тому що треба. Треба бути старшим братом, сином, командиром. Тверезим мозком у будь-якій ситуації. Голосом розуму і логіки. Старші діти завжди тягнуть на собі більше.

Сід натомість емоційніший, емпатичніший і більш чутливий праворуб. Він взагалі важко мириться з тим, що не вписується в його систему моральних координат, і виступає проти всього, що здається неправильним. А ще — дуже сильно відчуває людей навколо.

Сергій із Денисом завжди були полярними, а від того так міцно тримаються купи. Бо там, де щось не може зробити один — приходить і робить інший.

— Командире! — у його пародію на кабінет у бункері заглядає конопатий рудий Скотч. Цей боєць родом з Сумської області отримав свій позивний за те, що майже все, що в нього ламалося, він клеїть кольоровим скотчем. Навіть автомат і той намагався лагодити ним. — Тут передали список поповнення, яке має сьогодні надвечір прибути. Будете дивитись?

— Невже це блять таки сталося у цьому столітті! Давай сюди, хоч погляну, чим нас «порадували» цього разу.

Сарказм Сови зрозумілий. У роті недобір — мінус тридцять відсотків особового складу, і чимраз важче ставало закривати дірки на завданнях. Нестача штурмовиків і розвідників, а також патова втрата кількох кваліфікованих дроноводів та коригувальників (яких і так у загоні Сіда було замало) суттєво паралізували роботу всього особового складу.
Скотч передає планшет і підозріло швидко линяє із кабінету, тихенько причинивши важкі металеві двері.

Звузивши очі, командир пробігається поглядом по списку і матюкається крізь зуби. Як завжди — йому підсунули казна-що і купу проблем. Тепер ясно, чому Скотч втік так оперативно. Явно не хотів наражатися на поганий настрій улюбленого командира.

Зустрічати поповнення з бункера висипала мало не вся рота. Таке трапляється доволі рідко. Мобілізація і рекрутинг йдуть не дуже добре, тому якого кота в мішку їм підсуне розподіл — ніхто не знає. Хоч у Третю штурмову йшло багато добровольців через гарне забезпечення і відносно притомне ставлення керівництва, але в кожній групі обовʼязково знаходять індивідів, яких запхали в армію силоміць.

Роті Сови з базою пощастило майже непристойно.

Колись тут мали облаштувати радянський інфраструктурний об’єкт, але Союз розвалився раніше, ніж комплекс встигли нормально ввести в експлуатацію. Територію закинули, а під землею на довгі роки залишився великий бункер, який після розконсервації виявився напрочуд живучим.
Десь довелося латати бетон, міняти проводку, відновлювати вентиляцію й комунікації, але сам кістяк комплексу зберігся добре. Вода була заведена ще з радянських часів, електрику полагодили, а резервним живленням на випадок блекаутів бійці вже обросли власними силами.

Під землею ховалася майже повноцінна маленька фортеця, здатна вмістити до сотні людей. Довгі бетонні коридори вели до житлових кімнат, складів, медблоку, кухні та їдальні, зв’язкової, серверної, командного пункту й брифінгової. Окремо були ангар для НРК та важких бомберів, гараж із майстернею, санвузли, душові й інші побутові приміщення. Усе це лежало під товстим шаром землі й залізобетону, мало кілька запасних виходів і цілком пристойну вентиляцію.

Нагорі ж про масштаби бази майже нічого не говорило. Кілька непримітних одноповерхових бетонних будиночків серед бур’яну більше нагадували насосну станцію чи вузол меліоративної системи. Насправді вони приховували входи, вентиляційні шахти й в’їзд у підземний гараж.
Біля однієї з шахт бійці натягнули навіс із маскувальної сітки й поставили кілька лавок із палет. Так з’явилася курилка — місце, де обговорювали все: від бойових виходів до того, хто знову зжер чуже згущене молоко.
Територію оточував пошарпаний бетонний паркан, усередині лежав утоптаний ґрунтово-піщаний двір, місцями зарослий травою, кущами й молодими деревами. З одного боку база майже впиралася в ліс, з іншого іржаві ворота виходили на відкриту рівнину. Біля них у паркан була вбудована маленька сторожка-КПП.

Якби не військові машини, люди у формі та маскувальні сітки, випадковий сторонній навряд чи здогадався б, що під цим зарослим клаптем землі ховається ціла рота.

Суміжники, які час від часу заїжджали сюди у справах, спочатку скептично розглядали облуплений паркан і бетонні коробки нагорі.
А потім спускалися вниз.

І починали заздрити білою заздрістю.
Не всім на війні так фартило з «хатою».

Сід підходить до брата, який курить біля воріт і похмуро супроводжує вахтовку, що наближається до їхньої бази, колючим, втомленим поглядом. Денис відчуває напругу Сергія мало не шкірою.

— Що такого тобі встигли зробити ті нещасні, що ти злий мов чорт?
— Закрийся, Сіде. Те, що тобі пощастило з командою, не означає, що цього разу нам не підсунуть свиню.

— А я й мало не забув, що й у мене нарешті буде поповнення! Зізнайся — кому ти проставився за таке щастя? Хочеш, можу відслинити свій стратегічний запас снеків. Цікаво кого з тих орлів з полігону мені пожертвували?

— Я б на твоєму місці так не радів…

Вахтовка, натужно гуркочучи, заїжджає у двір, і новобранці починають вивантажувати свої пожитки у купу під парканом. Бійці бази зацікавлено розглядають новоприбулих, але поки знайомитись не поспішають.
Брати мовчки підійшли до імпровізованої трибуни з палет і стали терпляче чекати, поки невелика група з десяти людей вишикується перед командиром.

Сід оглядає новеньких. Когось із них він вже бачив під час адаптації на полігоні. Ден подумки зітхає: «То ось чому він такий роздратований». Перед ними стоять доволі молоді хлопці. Найстаршому він не дав би й двадцяти шести років. Із енергійною молоддю, яка на хвилі емоційного патріотизму рветься у військо, ще треба буде помучитися. Бо вони з гарячою головою лізуть у пекло і думають не мізками, а гаслами й адреналіновим потягом. Його, Сіда, новобранець стоїть у кінці ряду з трохи розгубленим поглядом і вглядається у Дениса з надією. І тут Сід трохи не лясає себе по лобі, адже зовсім забув про одну деталь. І до нього нарешті доходить, чому брат стоїть із камʼяним обличчям. І справа саме у його новобранці. Сова взагалі не виʼздив у той період з бази, не до потенційного поповнення було командиру.

Крайня в шерензі новобранців стоїть дівчина. Вона трохи нижча за переважно високих побратимів, але явно не крихітна і не тендітна. Має навіть певний надлишок зайвої ваги, хоча назвати її товстою язик не повертається. Міцні, обʼємні ноги і стегна, тонка порівняно з ними талія, яку не ховає навіть явно завеликий кітель, повна лінія біцепсів і горда постава спини не залишили сумнівів — під вагою броника вона точно не прогнеться.
Сід скошує погляд на Сову. Обличчя того не виражає жодної зайвої емоції. Тільки очі холодно дивляться прямо перед собою.

Денис знає про Ярину. У якісь розмові на курилці наодинці з Совою він витягнув із нього подробиці поїздки до нареченої і те, що вона підступно зраджувала його брата. Сказати, що Сід матюкався і поливав колишню Сергія останніми словами — це нічого не сказати. Денису, який з Яриною був знайомий особисто, було по-братськи шкода Сову. Ярина йому дико не подобалася. Він відчував у ній фальш, приторну гру і щось зміїне. Але Денис поважав брата і його вибір, тому раніше не влазив у їхні стосунки.
Після приїзду з Києва Сова ще більше закрився. Частково, звісно, через інцидент з АЗС, але тут явно справа була не тільки в цьому. Він і раніше не був тамадою в компанії, скоріш спокійним спостерігачем, який міг іноді підтримати розмову. А став ще мовчазнішим, важчим на контакт і відстороненим. А ще — почав люто і з усією суворістю огризатися на будь-які згадки про жіноцтво. Причому настільки сильно, що бійці бази двадцять разів перевіряли, чи немає поблизу командира, перед тим як дзвонити своїм дружинам чи коханим або просто розмовляти про жінок. Бо температура в приміщенні падала на десяток градусів, варто було Сові бодай почути щось про жіночу стать.

Знайомий психолог, з яким Сід якось проконсультувався б, назвав би це реакцією на болючий досвід і закриттям від тригера болю. Сам Сід називав це занудством і невмінням розібратися з власними емоціями. І, скоріш за все, обоє мали рацію.

— …дисципліну і безпеку. У вас є розподіл за спеціалізаціями. Штурмовики йдуть до Цигана, розвідники — до Лєвака. Хлопці, забирайте новеньких і все покажіть їм. До завтра — вільно! — Сова зістрибує з ящиків і крокує до бункера.

Сід дивиться на самотню жіночу фігуру, що залишилася розгублено стояти посеред метушні новобранців. Вона кидає на Дениса розгублений погляд, і той навіть не знає що робити. Він тицяє пальцем в сторону брата, мовляв “іди спитай”. Та киває, гордо підкидає велетенський баул, здається, більший за неї саму, і твердим, зовсім не дівочим кроком іде слідом за Сергієм. Денис заінтриговано рушає за нею. Чомусь він здогадується, які накрути зараз відбуваються в голові його брата. Подивимось, чи новенька впорається.

Сова злісно грюкає дверима кухонної зони і підходить до кавоварки, яку їм привезли волонтери десь вічність тому. Хлопці, які якраз почали вечеряти, привітно салютують кружками з чаєм і кавою своєму ротному.
Двері риплять знову. Розмови побратимів одразу трохи вщуають і Сергій, закотивши очі, важко видихає.

— Бажаю здоровʼя, пане капітане! Дозвольте звернутись! — жіночий голос боляче різнув по його натягнутих нервах.

Сова робить над собою зусилля і, взявши під контроль емоції та міміку, обертається до новобранки.

Дівчина дивитьсяна нього твердим, спокійним поглядом карих очей з-за квадратних окулярів у чорній оправі. Веснянки на маленькому курносому носику та щоках надають і без того світлій шкірі обличчя трохи дитячості. Маленьке кільце у лівому крилі носа і чорне волосся, зібране у недбалу низьку гульку, роблять її вигляд ще молодшим. Хоча Сова знає, що цей фасад оманливий. В анкеті Мирослави Совенко (Сергій скривився внутрішньо над приколом долі з його позивним) зазначено «32 роки», і вона розподілена у групу Сіда як корегувальниця та спеціаліст БПЛА.

— Вільно. Яке ж таке питання ти хочеш обговорити посеред кухні? Меню?

— Сова ледве стримує у собі сарказм. Він знає, чому вона за ним поперлася. Не може не знати. Але роздратування заважає говорити спокійно. Побратими тим часом гріють вуха, сьорбаючи свій борщ.

— Ви не повідомили, у чиє розпорядження переходять оператори БПЛА. Я вирішила, що правильніше буде уточнити цю інформацію у командира. Під час адаптації я знайомилася з потенційними командирами, але…

— А хіба у цьому поповненні були такі спеціалісти? Не памʼятаю такого. А я от у писарі давно шукаю когось, щоб облік вів і рапорти складав. Тож милості прошу. Ваші жіночі ручки точно впораються з паперами та ноутбуком. Ви ж наче десь в офісі працювали, судячи з анкетних даних.
Сід, який спостерігає за цією сценою від дверей, мало не стогне уголос. Він, звісно, знає, що його брат той ще засранець, але це вже скидається на відверту дискримінацію і булінг.

Сова відпиває чорної гіркої кави із жерстяної кружки і насмішкуватим поглядом сканує обличчя новобранки. Дівчина, здається, сціпила зуби. Лице кам’яніє, і тільки очі виблискують люттю. Сергій думає, що вона зараз закотить істерику, і вже приготувався дати жорсткий відпір. Він не потерпить непокори від якоїсь офісниці.

— Так точно, командире. Дозволите йти? — голос Мирослави тихий і спокійний, хоча напруга відчувається в повітрі мало не фізично.
Вояки, що стали свідками цієї нерівної дуелі, боться дихнути, щоб не накликати на себе біду. Сова звужує очі й розчаровано цикпє.

— Вільно. Завтра о сьомій ранку — у мій кабінет. Попроси когось показати тобі базу. А то ще заблукаєш.

Дівчина віддає честь і вилітає з кухні, мало не зачепивши Сіда, який вчасно відскакує, своїм велетенським баулом.

Денис підходить до брата, який продовжує бездумно пити каву.
— На курилку. На два слова.

Вечірнє небо сяє зірками, яких у великих містах майже не видно. Співають свою пісню нічні цвіркуни. Тільки пташок майже не чутно — там, почнуть орати під ранок і всіх будити.

Сергій сідає на палету і чухає за вухом кота Бетмена, що розвалився на ще теплому асфальті. Цей великий чорний муркотун із порваним вухом є негласним радаром їхньої бази. Як тільки він починає гортанно нявчати і ховатися — всі розуміють, що буде обстріл.

Сід підпирає стіну поряд із братом і починає буравити того похмурим поглядом.

— Ти що твориш, Сірий?!
— А що тебе не влаштовує?
— Нахєра ти забрав у мене новобранця?

— Я забрав у тебе зайвий гемор і потенційні проблеми. Краще хай партачить на у екселівських таблицях, ніж у небі. Ти мені маєш дякувати і в ноги кланятися.

— Ага, вже побіг. Ти розумієш, що це тхне сексизмом? Ти нахіба перед усією кухнею її чмирив? Зараз вся база знатиме, що великий і страшний командир визвірився на жінку, щоб самоствердитися. Ти розумієш, що у пацанів язики як помело? Вони ж зараз рознесуть цю хохму так швидко, що завтра навіть суміжники будуть в курсі.

— Та хай пиздять. Пару разів повичищають сральник власними зубними щітками — то пиздаки швидко закриються.

Сід втомлено потирає скроню. Іноді сперечатися з Совою — це те саме, що намагатися воювати зубочисткою проти танка.

— Це через Ярину?
— Завалися, Сіде. Вона тут яким боком?

— Ага, я бачу. Тебе ціпить від люті, як тільки на горизонті заходить розмова про жінок. Ти приїхав з Києва наче з ланцюга зірваний на всіх баб. Ти поставив у наряд по вбиральні Скіфа на тиждень просто тому, що він пожартував про те, що тобі наречена не дала, тому ти такий злий. Сова, він навіть не знав про твою ситуацію!

Сергій нагороджує брата вбивчим поглядом і відвертається.

— Верни мені новобранку. Може, вона у майбутньому класний спец. Ну ти ж не знаєш усього бекграунду людини. Судиш про все зі своєї дзвіниці.
— Це не обговорюється.
— Ти ж її доведеш до нервового зриву своїми прискіпками!
— Зроблю послугу всій роті. Хлопці не будуть слину пускати, коли вона їх окручуватиме, і не постраждають від її криворукості.
— Ти себе чуєш взагалі?! Ти настільки зневірився у жінках, що тобі тепер всі — меркантильні розпусні суки з інтелектом равлика?!
— А для чого б сюди приперлася молода баба, яка мала тепле місце в офісі, як не гаманець із хером шукати?!

Сід роздратовано плює вбік. Сова непробивний, наче БТР.
Денису заочно шкода ту дівчину. Вона аж ніяк не здається йому шукачкою чоловічої уваги. По ній взагалі важко сказати, що вона може бути серцеїдкою: недоглянуті руки, нуль макіяжу, сплутане волосся, максимально вільна форма, що нічого не обтискає. Та у них в роті є кілька чоловіків, які за собою краще стежать, ніж вона.

— Ти розумієш, що вона може на переведення подати рапорт?
— Прапор їй у руки. Радісно підпишу. Переведуть звідси — то я тільки щасливий буду.

Сова допиває охололу каву, підводиться і, пройшовши повз брата, стрімко крокує у бік бункера.

Сід закидає голову і втомлено видихає. Попереду маячить «веселий» період.