2. Запах відчаю

Сова йде повільно, чеканом вибиваючи кожен крок важкими берцями по мокрому від дощу тротуару. Тяжкий рюкзак мертвим грузом висить на одному плечі, а перед очима лише пелена зливи і квітневий пейзаж втомленого вечірнього Києва, що тільки-но оговтується від тяжкої зими. Такого ж втомленого, як і сам командир.

Він приїхав до Ярини ближче до вечора, бо затримався в дорозі. Шляхи понівечені, всюди блокпости, довелося пересаджуватись спочатку на потяг, а потім на автобус, бо залізницю підірвали диверсанти. Хоча… Добре, що запізнився. Командир не знає, що б було, якби він застав коханців у власному ліжку. У тому ліжку, де вони з нареченою провели стільки пристрасних і ніжних ночей перед його поверненням на фронт. «Вже колишньою нареченою, змирися, брате».

Гул у голові стає дедалі нестерпнішим. Наслідки далеко не однієї контузії, моральне й фізичне виснаження, вічна напруга від відповідальності за життя своїх хлопців і зрада коханої як вишенька на цьому отруйному торті. Хотілося забутися до нестями, щоб перестало нудити від побаченого, а квітнева вечірня прохолода наче на сміх пробирає до кісток крізь мокру від дощу форму.

«Грізний командир спецпризначенців зараз точно схожий на побитого мокрого собаку, якого викинули на вулицю як непотріб», — чоловік на противагу думкам інстинктивно струшує головою, щоб дощова вода трохи злетіла з волосся.

Він іде без жодної мети. Ноги несуть його просто вперед. Ніякого кінцевого пункту. Тільки напрямок. Кудись. Поки є сили, поки криють тяжкі думки. Поки глухо бухає серце у вухах.

Проходить крізь Парк Шевченка, стоїть хвилину біля закритого захисними загородженнями пам’ятника поету. Рука стискає у кишені непримітну крафтову коробочку з простеньким металевим кулоном, виготовленим із гільзи. Він хотів подарувати Ярині цей кулон як символ того, що повернеться до неї живим за будь-яку ціну. Так смішно… Він їй і задарма не потрібен. Яка там ціна… Вона таких дурнів знайде ще під сотку.

«Вогонь запеклих не пече»… Гравіювання на кулоні таке коротке, не пафосне і таке вірне у їхньому нинішньому з побратимами житті.

«Запеклих не вогонь пече… а зрада». Дощ усе падає командиру на обличчя, поки він вдивляється у хмарне небо, що тьмяніє у сутінках і плаче свинцевими сльозами. Вони невидимим тягарем тягнуть до землі змучені тіло й душу.

Біля непомітного пабу у підвалі поблизу парку так різко віє теплом і запахом грінок із часником (як у мами вдома), що втомлений мозок буквально вибухає болем, а зуби стукотять від холоду. Тож маршрут швидко перебудовується з пункту «Брести куди очі бачать» на «Зайти погрітися і випити кілька склянок чогось міцного».

Паб невеличкий. Зелені шпалери у ромбоподібний шотландський принт, місцями дешева імітація цегляної стіни, кілька телевізорів, по яких транслюють футбол, різні плакати та фотографії. Жодного пафосу, звичайний старенький, але доволі затишний теплий паб. Під стінами примостилися три столи з потертими м’якими диванами, що створює ілюзію усамітнення для тих, кому пощастило їх зайняти. Решта сім маленьких столиків розмістилися по центру і під стінами. Приміщення крихітне, тьмяне, освітлення приглушене, грає класичний рок і пахне смаженими снеками, а ще трохи — чужим перегаром.

Сова окидає втомленим поглядом простір і прямує до бару, вмостившись на дальній високий незручний стілець, від якого явно завтра болітимуть спина і сідниці. Але всі інші місця вже зайняті. Тож маємо, що маємо.

— Вечора, козаче! Бачу, щоправда, що добрим у тебе його назвати складно. Но-но! Не дивись на мене таким вовком. Я ще жити хочу, тож свої ясні очі можеш спрямувати у меню. Тут просто місця заброньовані на двадцяту нуль-нуль компанією, але, я думаю, ти можеш посидіти годинку, якщо тебе це влаштує, — бармен, схожий на бурого ведмедя, такого ж ширококісного і кудлатого, простодушно усміхається крізь густу, побиту ранньою сивиною бороду. Сова окидає його тьмяним поглядом, помічає протез ока і шрам через півобличчя. Явно від осколка. І йому стає трохи спокійніше. Паб починає здаватися привітнішим. Хоча сміх цивільних досі трохи дратує.

— Розберемося. Налий чогось, щоб мізки звільнити.

— Віскі? Коньяк? Текіла?

— Давай віскар, тільки не за всі гроші світу. Я сьогодні просрав купу бабок на сраний квітковий віник, який нікому не впав. Хоча міг хлопцям купити десяток турнікетів або кілька добротних павербанків.

— О як… Без питань, братчику. Льоду поменше, вогняної води побільше. Як для рідного. Атвічаю!

Бурштинова рідина мʼяко ковзає у горлянку, і поступово тіло починає охоплювати примарне тепло. Сова знає, що алкоголь не гріє, а лише розширює судини і притуплює відчуття. Але зараз йому необхідна була забійна доза токсинів в організмі. Плювати на все! Він заслужив це забуття.

Склянка йде за склянкою. Він п’є повільно, але послідовно і багато. Бармен, якого, як виявилося, звати Ігор, і який був (окрім того, що тим ще базікалом) списаним через інвалідність нацгвардійцем, співчутливо поглядає на нього, але в душу залізти не намагається. Тільки повторює віскар і весело розповідає щось зі своїх армійських байок. Він знає, коли треба дати людині просто помовчати. А фонова балаканина завжди приємна, як білий шум. Ігор знає. Сам колись був таким, як Сова на службі.

Коли алкогольне марево вже стає цупким, а повітря у пабі видається густим, як грязюка під берцями під час дощового сезону, командира хтось безцеремонно плескає по плечу. Перевівши каламутний погляд убік, Сергій зустрічається очима з глузливим виразом обличчя викоханого цим життям, доглянутого молодика. Акуратний, якісний і явно дорогий цивільний одяг, стильна зачіска, остання модель айфона в руці. На фоні запиленої і ще мокрої військової форми командира цей бугай, що аж пашить задоволенням від життя (розмах плечей ого-го), виглядає наче хазяїн становища перед безхатьком. За його спиною вже позаймали вільні місця на барі ще кілька таких самих доглянутих здорованів, шкіри яких точно не торкалися іскри війни.

— Освободи место, солдатик. Мы его забронировали еще вчера. Так что свали, будь так добр, милейший, — вуха Сови наче багнетом ріже кацапська мова.

У купі з цією зверхньою бридкою посмішкою це змушує підігрітий алкоголем мозок командира відчути, як гнів, трохи приспаний кількома склянками віскі, спалахує новим вогнем.

— А не пішов би ти під три чорти, золотий хлопчику? Або я твої вініри зараз познайомлю зі своїм кулаком, — гаркає Сергій, залпом допиває віскі і зі стуком б’є склянкою об стійку. Ігор з-за бару з осудом зиркає на компанію, але в потенційну бійку поки не встряє.

— Ты что, оглох от прилетов у себя там на передке? Съебался по-хорошему, пока что культурно прошу, — молодик набичується, явно відчуваючи свою перевагу у вазі та в кількості поплічників, які позлазили зі стільців.

— А що ви тут забули, мені цікаво? Невже не було престижнішого місця для настільки сяючих персон? Чи всі грошики на відкуп від армії віддав? — язик у Сови трохи заплітається, але це не заважає йому схрестити руки і стати в погрозливу позу. Він був жилавішим і не таким масивним візуально, як його опонент, але натомість нависає над ним своїм майже двометровим зростом.

Ігор за стійкою придушено хрюкає від сміху. Бугай перед Сергієм червоніє від люті, а його друзі вже майже обступають Сову, явно не з добрими намірами. Рука бармена вже тягнеться до тривожної кнопки під баром. Він розуміє, що Сергій явно не має наміру здаватися, і тут може початися катавасія з вибитими зубами і зламаними ребрами. І хоча він знає, що тверезим Сова скоріш за все вклав би їх усіх самотужки, рівень проміле в його крові вже не дозволяє вояці стояти навіть хоч якось рівно, бо того хитає, як тополю на вітрі.

— Ану тпру-у-у, друже! Що ж ти так накидався, братчику. Я теж молодець, сліпа на обидва ока — тебе не пізнала одразу. Посипаю голову попелом і вибачаюсь, шановні! — Сова відчуває, як на плече йому знову лягає чиясь рука, менша і легша за попередню, а знизу збоку хтось прямо у вухо настирливо шепоче: «Підіграй мені, бо ми будемо потім їхні трупи закопувати під найближчим парканом, воно ж тобі зараз ну явно не треба, так?».

Сова дезорієнтовано кліпає очима, йому навіть здається, що в нього глюки.

— Ну, панове, перепрошую за товариша, самі розумієте — гаряча кров, тільки з нуля. А я, дурепа така, його не пізнала у цій інтимній темряві. Давайте так — я його забираю до себе за столик і ми зробимо вигляд, що цього прикрого інциденту не було. Окей? — рука з плеча зникає, і перед Совою з миротворчим жестом вигулькує якась дівчина у чорному великому худі з палаючою Москвою на спині. Темне волосся чорною нерівною гривою трохи нижче плечей легенько сколихується від швидкого руху. Сергія трохи веде від швидкої зміни картинки, але він вчасно хапається за барну стійку.

— Але… — бугай намагається пройти повз незнайомку, але та лагідно плескає його по щоці. Той аж обомліває від такої нахабності.

— Ну давайте я вам проставлюся пивом на знак примирення, та й не думаю, що ви хочете розгрібатися з поліцією сьогодні. Ну? По рукам? — дівчина повертається до бармена і про щось із ним тихо гомонить. Ігор махає Сові і йде наповнювати келихи.

Мажорчики щось невиразно між собою бурчать і сідають за бар.

Сова розфокусованим поглядом упирається в жіночу руку, яка тягне його за рукав до кутового столика, освітленого хіба що відблисками від бару. По дорозі вони мало не збивають чужий стіл, але дівчина вчасно відтягує його вбік. Вона на голову нижча за нього, але тримає командира за лікоть так впевнено, ніби тягати на буксирі двометрових вояк — то для неї буденна справа. Ну а далі його настирливо, з натужним пихтінням, всаджують на диван під стінкою і кидають на коліна його ж рюкзак.

Поки командир оговтується від такої швидкої зміни дислокації, нова знайома вже бахає перед ним двома повними бокалами вже знайомого віскі і підсувує ближче до Сови свою ледве почату тарілку з грінками. Від них смачно пахне часником, а у маленькій креманці поряд стоїть густий жовтуватий соус.

— Пригощайся, герою. Хочу сказати, акторський талант у тебе відсутній як вид. Добре, що обличчя цеглинкою ти тримаєш професійно, — дівчина сідає навпроти, і світло з-за її спини у ту ж мить занурює її обличчя у густу тінь. Тож командир у алкогольній сліпоті розрізняє хіба великий пивний келих якогось напою, який вона з явною насолодою пригублює, та контури безладно розпатланого густого темного волосся. Віє легким запахом яблук. «Напевно, якийсь сидр», — проминає стороння думка у чоловіка.

— Не памʼятаю, щоб просив чиєїсь допомоги. Тим паче хтозна-якого дівчиська, — випльовує Сова, але бокал підхоплює і випиває залпом. Нахіба добру пропадати.

— Ти б закусював, чуваче. Я не заздрю твоїй печінці. Обійми порцелянового друга — не надто крута перспектива.

— От тебе забув спитати, як мені пити.

— Я ж щиро про тебе піклуюсь, а ти наче колючка в дупі, — попри різкі слова Сови, дівчина явно веселиться від ситуації. Спотворений музикою на фоні та чужими розмовами її доволі низький голос прямо випромінює посмішку.

Командир тере скроню. День явно був не з найкращих. Перевівши погляд на жіночі руки на столі — без жодного манікюру, з короткими обламаними нігтями і дещо пухкими пальцями, які то стискають ручку келиха, то тягнуться за грінкою, — Сергій роздратовано видихає. Спогад про свіжу зраду нареченої моментально вивітрює з його голови частину захмеління. Добре, хоч ці руки нічим не нагадують тонкі музичні пальці колишньої. Та любила дорогий манікюр. А ще коштовні каблучки за пів його премії.

— Тобі погано? — дівчина тягнеться до його руки, що тре лоба, і одразу отримує болючого ляпаса по власній долоні. Але без жодних претензій спокійно її відводить.

— Відчепися. Не твоє собаче діло.

— Ну, може, й не дуже моє, але от собак я люблю. Ніжною любов’ю багатодітної мамусі, — хихикає співбесідниця, відпиваючи з келиха.

— Ото і пенслюй до них. Чого причепилася. Як реп’ях, їй-богу.

— Йомайо! Який ти токсичний. Тебе підлеглі ще сцяними ганчірками не били за рогом? Я б тобі на їхньому місці вже підсипала проносне у каву.

Сова втомлено відкидається на спинку дивана. Хоч ця розмова і дратує, але й відволікає від гулу в голові також.

— Слухай, мала. Я не знаю, чого ти хочеш, але я не збираюся бути твоїм спонсором. Ти не на того націлилася.

— Мала? У тебе що, короткозорість чи що? То чом окуляри не носиш? Мені вже за тридцять, дядю. І ти нормальний, га? Навіщо мені твоє спонсорство. Я самодостатня жінка! — розсміялася нова знайома. Вона явно розважається. Сова закочує очі. Тут же підступає нудота і закружляли гвинтокрили.

— Ой, не раджу, братчику. Після такого круглого числа келихів цього віскаріка ти зараз почнеш блювати. Не заплющуй очі. Давай пожаліємо Ігоря. Йому ж потім усе тут мити. Вони недавно звільнили прибиральницю. Пиздила їжу з кухні.

— Я бачу, ти тут полюєш часто. Навіть бармена знаєш і за прибиральницю в курсі. Що, від безвиході шукаєш жертв напідпитку, аби втертися тому нещасному у фінансове утримання? Іди, може, оті дебіли за баром будуть раді твоїй компанії.

— От причепився ти з тим спонсорством. Наче всі баби тільки того й хочуть, аби за них чоловік вкладався. Я сама можу себе забезпечити прекрасно. Що, дарма червоний диплом вистраждала за п’ять років в універі? І працюю як кінь педальний. А Ігор таке базікало, що я його ймення дізналась у перший же день, як сюди прийшла. І ти, до речі, теж, я в цьому певна. В нього рот закривається, напевно, раз на сто років. І то по високосних днях у році, коли вони припадають на неділю. Ми тоді з дружбаном шукали, де наїбенитись. Там була у нього ситуація амурна. Треба було підтримати кількома келихами і побути жилеткою для суворих чоловічих сліз. А усюди тут на районі було зайнято. Субота ж була, всі хочуть десь набухатись у зюзю. А тут навіть місцина знайшлася. І смачно, і дешево. Краса. Люблю цей паб.

Дівчина бере грінку і насильно впихає Сові в руки. Той підозріло сканує частування, але все-таки куштує. Грінка дуже смачна і запашна. Пахне бородинським хлібом і домом. Бо мати завжди смажила такі до борщу.

— Диви, яка ти в нас молодчина. А моя колишня вважала, що я маю її забезпечувати попри те, що вона працює. Знімав їй хату, подарував машину. Вона, щоправда, її розбила у перший же тиждень. А сьогодні застукав її під час сексу з якимось утирком. Я як ідіот через пів країни конями, волами й орлами, значить, до неї їду, щоб сюрприз зробити. А вона, видно, вже не перший раз трахається і стогне на весь під’їзд під якимось лівим чуваком. У квартирі, яку я їй знімав. У ліжку, в якому ми… — командир зі злості так стискає бокал, що, здавалося, той зараз розлетиться на друзки. Може, йому це здалося, але співрозмовниця співчутливо зітхає.

— То он чого тебе паяє. Іди до мамці, обніму, пожалію, — дівчина жартівливо тягнеться через стіл до нього для обіймів. Сергій відсахується.

— Ой, та йди ти!

— Не піду, не діждешся, милий! Та я ж жартую. Ото ти душніла.

— Мій молодший брат теж так вважає.

— Що ти душніла? Значить, у тебе веселий брат.

— Без сумнівів.

Сова помічає, що розмова починає йому подобатись. Це було ірраціонально і нелогічно у цій ситуації. Але де ви бачили алкоголь і логіку в одному приміщенні?

— Так ця лярва тебе зраджувала і тягнула гроші? Хочеш — підемо насремо їй під двері?

— Ти з усіма така безстрашна? — Сергій мало не вдавився від сміху. Так зазвичай хіба з побратимами вони могли жартувати. Вузол напруги потроху спадає. І дихати стає трохи легше. Хоча сп’яніння прогресує. Він махає Ігорю, щоб той повторив. Той жартівливо віддає честь за баром і передає офіціантці ще один бокал. Дівчина поряд тільки награно тяжко зітхає.

— Нє. Тільки з похнюпленими суворими командирами (вибачай не знаю ким командує), які запивають зраду колишньої напоями за сорок градусів.

— Та звідки ти взяла, що я командир? Ти що, за мною сталкериш чи що? — Сова звужує очі, намагаючись розгледіти обличчя дівчини, але знову терпить позорне фіаско. Пильний офіцер у ньому ще не зовсім здався на милість безтурботному туману забуття. Але зір поплив уже вкрай. «Нефіг було стільки пити, Сергію, а то тебе приріжуть у підворітні…»

— А нічого, що в тебе командирська офіцерська нашивка-погон кітелі, ні? Мені чогось здавалось ви їх не носите ніде крім частини. — дівчина перехиляється через стіл і дьоргає згадану річ на куртці Сови. Той скошує очі й ляскає себе по лобі. А це було зайвим. Голова відгукується дзвоном. «Трясця, одяг у відпустку кітель з погоном. Ще б на лобі собі намалював мішень».

— Дійсно. Де ж ти така обізнана взялася?

— Де взялася, там більш нема. Всіх розібрали…

Розмова тече легко, невимушено. І хоча Сова краєчком свідомості розуміє, що виною алкоголь у крові, все одно радий, що хоч так може виговоритися. Він плює на обережність і розповідає першій зустрічній усе. І про важку ситуацію на фронті, і про свої проблеми із забезпеченням, і про зраду Ярини, і про втрату батька під час одного із завдань… Дівчина слухає уважно: десь жартує, щоб розрядити ситуацію, десь мовчить разом із ним, щоб підтримати. Випиває за полеглих. А потім і про себе загомонить, коли Сова видихається. Він слухає і розуміє, що життя цієї першої зустрічної людини може бути не набагато кращим за його власне.

Втрата матері після шести років напруженої боротьби з раковим вироком для неньки. Підтримки немає звідки чекати, крім як від самої себе. Батько виїхав за кордон ще до початку повномасштабки і відкуповувався грошима раз на кілька місяців. Вічні сварки у родині, скандальні придуркуваті родичі, ненадійні  інфантильні бойфренди, але дуже надійні друзі, які рятували у скрутну хвилину від розпачу, попри власні проблеми. Багато роботи, турбот і вигорання. А ще молодша сестра, що навчається в університеті і яку необхідно підтримувати. І це все на фоні тотального жаху в країні.

Сова дивиться на затиснуті у замок жіночі, не такі вже й тендітні руки. З-під чорного рукава худі, що трохи задерся, визирає якийсь візерунок татуювання. Очі його підводять, погляд ковзає і не чіпляється за деталі. «Ну, такій як вона, татуювання точно пасуватиме за характером. Сумніваюся, що там банальні квіточки…»

І ще він розуміє, що зараз не один він душу відкрив. Вони слухають одне одного довго. Сова говорить навіть більше за незнайомку. Бо його кілька разів із новими силами пробиває на одкровення. Вона ж підтримує, обурюється, матюкається і смішно жартує. А потім вони замовкають і сидять у комфортній тиші, поки офіціантка не приносить рахунки, бо паб скоро має зачинятися. Невільні співрозмовники мовчки одягаються і розраховуються. Дівчина спокійно оплачує свій чек карткою, і вони разом йдуть на вихід.

На вулиці, де вже не горять ліхтарі і гуркочуть генератори через економію світла (кляті кацапи!), все ще мокро сіє дощ. Сова вдихає на повні легені. Дико хочеться курити. Але йти шукати цигарки немає сил. Він уже кілька разів кидав, але тепер, здається, знову смалитиме як паровоз.

Йому гірко. Кохана жінка, яка жодного разу не захотіла почути його біль, підступно зрадила його надії на майбутнє, на родину. А тут — незнайома людина, яка уважно вислухала його скиглення попри власні проблеми й навіть витягла з потенційної бійки. Просто хочеться плакати, сміючись від розпачу. Хоча на обличчі жоден м’яз не видає всю бурю емоцій, яка зараз вирує в душі у, здавалося б, сталевого командира.

— Куди підеш, вояко?

Сергій мовчки дивиться у небо, не знаючи, що відповісти. Так він і стояв би, напевно, до ранку, спустошений, якби нова знайома не потягнула його за руку до таксі, що під’їхало. Її теж помітно хитає, бо після сидру вона разом із ним поминала настоянками полеглих побратимів Сергія — намішала алкоголю дай Боже. Але навіть попри нетверду ходу вона невпинна, наче танк.

— Пішли, командире. В мене вдома є диван на кухні. Помиєшся, відіспишся. Це краще, ніж у комендантську шукати, де примостити спину…

Сова, занурений у свої хмільні нечіткі роздуми, в іншій ситуації з підозрою поставився б до такої пропозиції від першої зустрічної. Але на плечах лежала така втома і виснаженість, що сперечатися він уже просто не має сил. Лють від зради новою хвилею закипає в ньому, підстебнута останніми порціями алкоголю, які явно були зайвими і застеляють очі туманом. Він вариться у цьому своєму персональному пеклі увесь шлях до чужого дому.