“Ліпше б в нас була одна донька.”

1936 рік 13 березня. Будинок міністерства, Берлін.

Лаура — а чого ви сьогодні так пізно прийшли на роботу? — з легким здивуванням запитала секретарша в Райхсміністра.
Ада — та Аненербе задовбало. Намагаються дізнатись секрет моєї молодості. — роздратовано відповіла дівчина.
Вона відчинила двері в свій кабінет і двоє зайшли в середину.
Лаура— а в чому секрет вашої молодості? — заінтересовано звернулась до Ади, поки та замучено плюхнулась на своє крісло. Секретарша теж зайняла крісло перед її столом. На годиннику вже пробила перша година.
Ада— та якби я сама знала той секрет. — ніяково потисла плечима.
Лаура— ех, я б хотіла побути ще трішки молодою, а то вже зморшки з’являються. — сумно, але гордо заявила сорокорічна секретарша.
Ада— надіюсь ця молодість не стане для мене прокляттям. Доречі а ти…
Лаура — вже замовила, все як завжди. — секретарша посміхнулась їй.
Ада— ти сама ліпша, якщо б ти не була замужем, я б за тебе вийшла.
Через кілька хвилин офіціант заніс два підноси з стравами із дуже смачним запахом в кабінет.
Подякувавши офіціанту і передавши дяку кухарю, який готував це, вони приступили до обіду. Під час обіду, обговарювати робочі справи значно легче.
Лаура — доречі, а нащо ви оформили дві робочі поїздки в Швейцарію і в США? Здається ж нам відмовили продавати верстати. І якийсь лист попросили відправити, який не можна читати, навіть мені! – остатнє речення було промовлено з легким обуренням.
Ада — так то воно так, через це погіршення відносин, амереканські компанії відмовили в продажі, хоча їхні верстати нам дуже потрібні. — зробила ковток кави. — ех, як не вистарчає Труппенамту, або організації Консул.
Лаура— ну Труппенамту я можу зрозуміти, хоч і не докінця, але нащо Консул, це ж террористи.— з певним обуренням зауважила вона.
Ада— а те, що після заборони Консул перейшов в союз Вікінгів, а потім НСДАП поглив їх, це нічого. Хе-хе — тихо похихотала собі під носа. — Консул виконував деякі нелегальні закупки зброї для Райхсверу. Так само як і Труппенамт, тіки військове управління це робило таємно, а не нелегально. Можна сказати це було дві закулісних організації.
Лаура — то ж нашо вам до Швецарії? Чого б тоді одразу не відправитись до США на перемовини.
Ада— знаючи нас, вони швидше подумають, що ці верстати не для екскаваторів, а для танків, які ми називаєм тракторами. — сумно зітхнула.
Лаура — мда це ускладнює справу.
Ада— а в Швецарії, може вийде зробити свою власну організацію Консул і провести таку транзитну закупку. — злістно усміхнулась. Маленький геній потер ручки.
Лаура— а як, що до листа? Якщо це не секрет авжеж. — з інтересом задала повторно запитання.
Ада— хе-хе, від тебе в мене здається немає секретів. — ніжно усміхнулась. — ех… для мене ти тут можна сказати сім’я, ну і Вільмар теж. А цей лист, якщо Гітлер його погодить, то я зможу зїздити до своєї сім’ї дома. — дівчина одразу взялась за продовження обіду, щоб перебити смуток.
Через пів години прийом їжі був закінчений, за цей час вони встигли обговорити кілька робочих моментів, веселі ситуації в сім’ї Лаури, одинокість Ади.
Ада— хах, напевно нам не варто обідати разом. — з легкою усмішкою заявила дівчина.
Лаура— це чого так? Багато хто з райхсміністрів обідають разом з секретарями, або адютантами.
Ада— а ось Гіммлер, напевно спить з своєю секретаршою.
Лаура— це звідки у вас такі плітки?!
Ада— бачила я якось їхні очі, цей вогоньок, іскра, що на мить з’являлась, коли вони дивились друг на друга.
Лаура— при всій моїй повазі до вас і вашій краси, але я спати з вами не збираюсь.— єхидно посміялась.
Ада— так! Все до роботи, а то вже стіки часу пробалакали.
Лаура— все, впізнаю свого шефа. До роботи.

Нічим особливим рутинний робочий день не відзначився. Тонни макулатури, які творили основу бюрократії райху і кілька незначних телефонний розмов з іншими посадовцями. Сама весела частина дня, для дівчини наступала ввечорі. Коли на роботі мізки виносять справи з бумагою, то в дома її почали діставати думки про поїздку. П’яти денна поїздка до Цюриху, що в Швейцарії, аби спробувати домовитись з однією групою осіб на транзитну закупку верстатів.
Верстати, важлива частина для виготовлення техніки. Протягом двух років німецькі інженери, науковці, промисловці досягли цілої технологічної революції. Завдяки запропонованій ідеї співпраці, кожна компанія швидко розробила необхідні компоненти та в подальшому все об’єднали в одну модель. Значно меньший, зручніший, економічніший екскаватор, але значно важчий в виробництві.
Саме для цього потрібні були верстати від компаній Niles-Bement-Pond Company і Betts Machine Company.

Оскільки поїздка була вже запланована, лишалось затвердити склад команди.
В головних ролях авжеж сама пані Райхсміністр, згідно з протоколом закоржонної поїздки в нейтральну країну, треба було взяти із собою мінімум чотирьох солдатів із СС. Першим СС-івцем був вписаний Вільмар, добрий і вірний водій.
На думку Ади, аби створити закулісну організацію в Швейцарії, потрібна була, якась людина з опитом. Той хто брав участь в чомусь подібному.
Провівши вечір серед документів дівчина знайшла ідеальну для своїх цілей особу, а саме Ернст фон Заломон.
Ада — ” ммм… якого чоловіка я знайшла.” — заінтересовано перегладає його біографію.— ” колишній член організації Консул, брав участь в замаху на політика. Щей успішно, значить навички є. На данний момент не являється членом НСДАП, не виражає 100% лояльності до режиму. Ех… нащо той бісовий протокол, не можу я його вписати як перемовника або представника… хоча, як радника можна. Його досвід в конспірації, знання в закулісних іграх 100% знадобиться в Швейцарії.”— в її голові вже вибудовується ідеальний план на організацію.
Інша охорона вже за розсудом СС.
Після створення списку тих, хто їхатиме за ініціативи Ади, вона продовжила займатись важливими дурницями на роботі до пізна, час від часу протираючи окуляри.

31 Березня потяг Берлін-Цюрих вирушив з самого ранку. Його дорога до пунку мала зайняти близько 12 годин. Цей час став ніби відпочинком для команди перемовників, вже не треба було збиратись, вивчати правила і тонкощі, а просто сидіти і дивитись на краєвид. Хоча весь час так їхати буде нудно, то ж розважитись можна і по іншому.

Коли дівчині зовсім нудилось їхати у вагоні з мовчазним Заломоном, поки її охорона і друг-охоронець, Вільмар перебували у вагоні позаду, вона рішила, якось розговорити його. Вставши з свого насидженого місця, дівчина підійшла до нелюдимого чоловіка, що сидів в кутку вагона і читав книгу.
Всівшись до нього вона заговорила.
Ада— що читаєте? — на її питання, мовчазний пан Заломон показу обкладинку, на якій було написано “Die Feuerzangenbowleм”.
Ада— о, я теж читала цю книгу. Весела, настольгійна комедія. — її уста розпливлись в легкій усмішці.
Заломон— я так зрозумів, що ви пані райхсміністр, любите читати.
Ада— а як ви здогадались?— тихо посміялась.
Заломон— а які книжки ви читали?— впевнено поінтересувався в неї.
Ада— багато різних, історичні, автобіографічні, науково-популярні, радикально націоналістичні, як от ваша наприклад.
Заломон— ви читали, якусь з моїх книг? — здивовано запитав він.
Ада— так, “Зневажені”. І якщо можна, то давай спілкуватись на ти.
Заломон— і як вам?… тобі? — затамувавши подих, очікує на оцінку від такої важливої персони в країні.
Ада— досить інтересно, ці всі описи, фрайкори, бої в Прибалтійських країнах, замахи. Дуже красиво описані братерські відносини між бійцями, відчувається… справжність. Також добре описана ваша точка зору, ну і напевно, не тільки ваша, що до слабкості лівих і центристів, і ця відкрита зневага до демократичного строю Веймарської республіки. Хоч я і не погоджуюсь з вашими ідеями, мені було інтересно почитати ваші описи, цієї точки зору. — задумчиво оповідає про свої враження.
Заломон— а чого не погоджуєшся? Звичайні люди не зможуть ефективно керувати державою, як би це могли зробити, певне коло аристократів, ветеранів і науковців.— з його очей можна дізнатись, що він очікує на інтересну розмову.
Ада— але аристократи чи еліти, не знатимуть, яке насправді життя в людей, тому не зможуть якось його добре поліпшити.
Може просто повторитись легендарна цитата “немає хлібу, їжте тістечка”.
Заломон— навідміну від звичайних людей, еліти мають необхідні знання та навички, аби оперувати державою, як найліпше. Тому слід провести чітку, розмежувальну лінію між державою і нацією.
Ада— неможна розділяти державу і нарід. Це один, єдиний організм. Люди це основа системи. Тільки вони знатимуть, що потрібно, щоб країна зажила.

Спір тривав досить довго, кожна з сторін знаходили нові і нові аргументи в свою користь. Домовившись, що кожна ідея має свої плюси і мінуси, по приїзду розпочали плідну співпрацю.
В той сам ж день вони зустрілись з групою Швейцарців, серед яких було кілька юристів і промисловців.
Звільнитись вийшло лише ввечорі, коли на небі почали з’являтись перші зорі.
Вздовж широкої вулиці “Utoquai”, освітленої ліхтарями, їхало два автомобілі Bentley 4 Litre із закритим дахом.
Сидючи в остатньому авто Ада дивилась у вікно, милуючись довгим озером Цюреху, на якому відбивався місяць.
Ада— “як тут прекрасно…” — сумно зітхнувши. — “як я давно тут була. Років з 30 точно. Памятаю, як ми з батьками і Раєю приїжали сюди на фестиваль. Господи, як давно це було.” — дівчина відкинулась на спинку і прикрила очі. — “пошвидше би виконати завдання і відвідати батьків. Вони ймовірно ображаються на мене, що забула про них. Жахлива з мене донька… що тоді, що зараз. Яка ж ідеальна Рая, завжди спокійна, виважена, жіночна, завжди була прикладом для наслідування і гордістью родини. Надіюсь вийде з нею пересіктись, обійняти усіх.” — з роздумів її витягнув знайомий голос, голос водія Вільмара.
Вільмар — пані Адо, ми вже прибули до готелю.
Вийшовши з авто дівчина відчула прохолодний вітер, який розвіяв її волосся, після чого її шкіра легенько вкрилась мурашками.
Група з чотирьох охоронців і двух дипломатів пройшли до, одного з самих розкішних готелів Швейцарії. “La Réserve Eden au Lac Zurich” п’яти поверховий будинок, виконаний в стилі класицизму. Над парадним входом висіли прапори Швейцарії, навіть в такий прохолодний і сумний вечір, від них віяло чимось теплим і рідним.
Коли провели їх до номерів, а саме 45, 46, 47, 48. В 45 і 48 мало перебувати по два охоронці.
Перед заселенням вони оглянули всі кімнати, тільки після цього можна було, безпечно заселятись.
Зайшовши в середину дівчина відчула цей запах чистої, випраної білизни і люксусного дерева. Трохи повагавшись вона почала розглядати свої хороми, які здавались їй занадто великими для неї. Більш за все її увагу захопили великі вікна, через які можна було побачити: широку набережну, озеро, великий сад
Хвилювання за буржуазних товстосумів, що бажають отримати значно більшу користь, ніж планувалось, та сад Саккулентів, за якими були подальші будинки міста і довга гора.
Спершись на підвіконня Ада почала розглядати, цей неймовірний пейзаж. Вже з більш спокійною і радісною усмішкою вона продовжила оглядати те, що було в її володінні, на короткий термін. Захоплевий погляд від швейцарських красот, переманило на себе велике, двухмістне ліжко з білим прибілим одіялом і двума подушками.
Ада— тааак, Лаура точно знала, що обирати!— захоплено промовила собі під носа, Ада. Присівши на ліжко, її сіжнички відчули особливу м’якість, притягнувши до себе одну подушку, вона обійняла її і притулилась до неї лицем.
— яке м’яке і прохолодне. — відчувши, що вона зараз засне, вона відклала подушку і встала. Потрібно було зробити щовечірній ритуал. Без душу, день не рахується завершеним.
Знайшовши ванну кімнату, вона була трохи в шоці, від кількості різних баночок з різного роду мазями, бутилочок з шампунями і так далі, які були біля ванної з душем.
Ада— да кому і нащо стільки… доглядових засобів?— трохи порозглядавши все це вона задумалась. — ну, я ж звуком води нікому не заважатиму?.. ну… ми ж за це заплатили. І взагалі я тут сама важлива особа. Це ж немає мене хивлювати, чи не так?”. — трохи повагавшись вона все ж таки рішилась прийняти душ.
Це зайняло трохи більше часу ніж планувалось, всього 40 хвилин. Так важко вилізти з під гарячого, розслабляючого душу.
Після завершення всіх водних процедур, вона вийшла з душу і плюхнулась на ліжко. Закутавшись в одіяло і притулилась до себе другу подушку.
Сон прийшов швидко, навіть не зважаючи на важливі роздуми перед сном, а саме про швейцарських, буржуазних товстосумів, що надіються отримати набагато більше користі ніж планувалось, а також схвильовані роздуми про візит до дому.

Кілька днів після.
Колеса потягу тихо постукували на коліях, а за вікном минали пейзажі. На невеликому столі вібрували шклянки з чаєм. Райхсміністриня сиділи на купейному ліжку першого класу, спершись на стіл вона спостерігала за видами на ззовні.
Вільмар — ех… і скільки ти так можеш вдивлятись за вікно?
Ада— не знаю, поки не набридне. З пару годин, то точно.
Вільмар— ну… можеш розповісти тоді, щось про ті перемовини з Швейцарцями? А то коли ви виходили з перемовної, від вас з Заломоном віяло такою напруженістю, хоч і по вигляду ствердити це було не можливо.
— з інтересом звернувся він до неї.
Ада— да з перемовної, з тими жидами, не вийдеш задоволеним. Ну тільки в кінці. Вони напевно відправили до нас самих головних євреїв Швейцарії. — з нотою сильної неприязні відповіла вона.
Вільмар— чого ви так вирішили?
Ада— ну ми планували через ту компанію закупки робити, оплачувати їм закупівлю, доставляння, всі податки за перевезення і так далі, а також 18% ціни верстату. Це великі сумми! А вони закинули цінник на 60%. Ну ми зрозуміли, що вони намагались шоком нас взяти, щоб потім якихось 30% не здавались такими великими. Але ми пізніше вирішили піти вабанк і понизили початкову ставку до 10%, якщо ні, то ми відмовляємось. Зрештою домовились на 20%. — з легкою хвалькуватістю розповідає Ада. Закінчивши свою оповідь вона сумно видохнула і знову, напружено уставилась у вікно.
Вільмар— щось не так? — занепокоєно запитав він.
Ада— та ні… все добре. — меланхолійно усміхнулась до нього.
Вільмар— ну я ж бачу, тебе щось непокоїть. Це через те куди ми їдемо? Через твоїх батьків?
Ада— т-так, не знаю чого, але я чогось хвилююсь сильно. — опустила погляд на свої ноги.
Вільмар— чого ти боїшся? Вони ж твоя рідня. Навіть не знаю, що мало б статись, щоб батьки не вибачили своїм дітям.
Ада— якщо б твоя донька зникла на років тридцять і без попередження повернулась, як би ти відреагував…
Вільмар— хмм… не легке запитання. — чоловік у формі відкинувся на м’яку спинку сидіння і заглянув у вікно. — я напевно розумію чого ти дивишся у вікно, думати ніби легше.
Чесно кажучи.. напевно б обняв першим ділом, а потім під затильника дав. Знаєш було б таке змішане відчуття, щасливе, що жива, але не те, щоб образа, а більше смуток, що не давала про себе згадки.
Ада— справді? Ти б не образився? — здивовано подивилась на нього.
Вільмар— для мене було б саме головне, щоб вона була жива, здорова і щаслива…—
За підтримкою свого вірного водія, охоронця, дівчині трохи почало ставати трохи легше, але гнітюче передчуття з серця не зникло.
Тільки на рідній станції в місті Базель, вона змогла видохнути і змиритись. Вона прибула сьогодні сюди, щоб в кінці то кінців нагадати батькам, що в них є ще одна дитина, а не для того щоб боятись.

10:37 за місцевим часом.
На потрібну вулицю приїхав Citroën C6 седан, пофарбований в тілесні і червоні тонах. З автомобілю вийшла дівчина одягнена в свому звичному стилі, чорні, широкі брюки, які лягали поверх берців і біла сорочка, на цей раз її улюблений військовий пасок замінився на звичайний, без жодних надписів. Поправивши окуляри вона направилась до свого дому, по знайомій вулиці. Дійшовши до двох поверхового будинку, відділеного від вулиці парканом, трохи вищим ніж сама дівчина, вона заглянула за хвіртку.
Ада— ” ну зараз в моєї мами в школі мають бути вихідні, адже в Базель-штадті зараз Fasnacht.” — потягнувши за ручку, хвіртка відчинилась і вона попала в середину. Підійшовши до вхідних дверей, вона вже хотіла постукати, як її щось зупинило. Зібравшись з думками і видохнувши, Ада все ж таки чотири рази постукала в двері.
Постоявши деякий час під дверима їй ніхто не відчинив.
Ада— так блін, ми ніби то все мали передбачити… — дівчина сіла на поріг і склала руки на колінах. Жодних нормальних думок про план дій, в її голову не приходило, але думати довелось не довго.
Вона почула, як два знайомих жіночих голоси йшли по вулиці і про щось розмовляли.
Ада одразу впізнала голос своєї матері, а другий голос здавався лише знайомим.
Прислухавшись вона почула, як жінки прощаються, а в подальшому гримає хвіртка сусіднього будинку. Через мить на подвір’я заходить власниця дому, тримаючи кошика з хлібом та деякими іншими продуктами.
Як тільки їхні погляди перетнулись, в обох щось перехопило в середині.
Жінка поставила кошик на стежку і побігла до своєї донька. Ада лише встигла встати, як потрапила в міцні обійми, які ледь не збили її з ніг.
Ганна— Боже, Адо, це справді ти?! — тремтячим голосом промовила вона, стискаючи дівчину в обіймах.
Ада— т-так, це я мамо. — обійняла матір у відповідь і притиснулась до неї.— як я за тобою скучала. — так вони простояли з пару хвилин, як по плечу Ади прилетів легкий удар.
Ганна— що ж ти ніяк не нагадувала про себе?! Ти хоч знаєш, як ми хвилювались за тебе?! Стільки років пройшло! Ми вже й не знали, що думати…
Ада— пробач м-мамо, пробач… я справді не могла… — на очах дівчини почала бриніти сльоза.
Ганна— доню? Ну ти чого? Хоч я і незадоволена цим фактом, але я дуже рада, надзвичайно рада тебе бачити! Усвідомлення того, що ти тут, жива, здорова, робить мене радіснішою.
Ада— як приємно чути твій голос, матусю.
Ганна— добре, давай в дім зайдемо. — жінка швидко забрала кошика і відчинила двері, вони двоє зайшли в середину. Опинившись в середині, Ада відчула цей рідний запах, батьківської хати. Дівчина з легкістю випустила повітря з легень.
Ада— як тут затишно…
Ганна— інтересно, як тобі буде затишно в твоїй з Раєю кімнаті.
Ада— а Рая дома? Чи десь в околицях? Коли вона прийде? — енергійно почала розпитувати вона.
Ганна— хе хе, спокійніше. Нажаль вона поїхала, дуже далеко… — сумно зітхнула вона.
Ада— далеко це куди? — розмовляючи вони перейшли до кухні, де Ада почала допомагати розкладати продукти з кошика, по місцях.
Ганна— не повіриш. Саме в Сполучені Штати Америки! — після почутого серце дівчини стиснулось.
Ада— ох не лиха її туди закинула… добре, надіюсь їй подобається в С-США.
Ганна— подобається, навіть дуже, листи раз на місяць відправляє, кілька фотографій відправила. Ох уж красивий берег в Нью-Йорку. — з гордістю розповідає про досягнення першої своєї доньки.
Ада— хотілось би побачити пару її фотографій. — відвела погляд кудись в бік, прибравши волосся за вухо, поки на її щоках з’явився ледь помітний рум’янець.
Ганна— знаєш, я чую, що ти не забула нашу рідну мову.— зауважила жінка і посміхнулась. — а що до фотографій, більшість з них у вашій кімнаті.
Ада— хех, а як ж забути наше Нижньоалеманського
наріччя? Ніяк! —
продовжуючи розмову вони перемістились на другий поверх, а саме в кімнату дівчат.
Цих два ліжка, спільний робочий стіл, за якими робили домашнє завдання сестри, хоча більше домашнє робила Рая, ніж Ада, але все рівно почуття ностальгії пробирало до самих кісток, зворушуючи юне сердечко.
Присівши на своє ліжко вона широко усміхнулась.
Ганна— що ти доню, з дороги не голодна? Я недавно приготувала твою і татову олюблену запіканку. — легка, тепла усмішка матері. Після почутого дівчина здивовано запитала.
Ада— що?! Ту саму?! З мухаморами?! — в захваті голосно і емоційно запитала вона.
Ганна— так, так, саме вона. Добре, бачу, що ти голодна, то ж йду гріти все. Зара разом смачно пообідаєм. — жінка вийшла з кімнати, в коридорі почулись швидкі кроки, що відбивались від підлоги, а в подальшому від сходів, що вели на перший поверх.
Залишившись на однині Ада трохи походила по кімнаті, вона зауважила, що в кімнаті ні пилинки, навіть на одіялах. Це свідчить про те, що тут регулярно і якісно прибирає.
Чогось дівчина подивились на ліжко своєї сестри. В грудях щось застукало швидше, ніж зазвичай, а щоки почали пекти сильніше.
Вона сіла на ліжко Раї і погладила одіяло.
Керуючись не знаними раніше почуттями дівчина нахилилась до подушки і почала нюхати.
Ада— ніби тут досі є її запах… вона завжди так смачно пахнула.— дівчина сумно зітхнула і обійняла подушку сестри, міцно притиснувши її до себе.
Вона кілька хвилин сиділа, притискала до себе подушку і вдихала спогади про сестринський аромат, поки не стрепенулась, і не підвелась.
Ада— “якого біса… про що я взагалі думаю… я-я просто скучила за нею і це все. Нічого більше між нами бути не може.” — вона швидко все поправила і вже хотіла вийти з кімнати, як побачила стару фотографію, на якій була Рая в парку. На той момент їй було близько 16-17 років, тоді вони сім’єю вибрались на прогулянку по парку, де вони зустріли фотографів з невеликими фотоапаратами, вони казали, що зможуть зробити фотографію менше, аніж за хвилину, і її одразу можна буде забрати. Довірившись їм сімейка зробила 2 осібних фотографії, Ганни і Раї, та одне спільне.
Ада— ” чи можна мені взяти цю фотографію…” — вона трохи подумала, після чого за пихнула фотографію в нагрудну кишеню, рішивши запитати дозволу в мами.
Спустившись до кухні, її носик відчув смачний запах. На столі вже все було готово. Але перед обідом дівчина рішила отримати відповіді на кілька питань.
Ада— мааам, а коли тато прийде?
Ганна— десь о п’ятій годині.
Ада— о, це досить рано.
Ганна— ну в твого тата вже не той вік, що раніше, та і він віднедавна головний хірург. То ж він здебільшого на важкі операції ходе, виконує, а якусь паперову роботу може до дому брати.
Ада— а мене є ще одне питаннячко, а можна взяти фотографію одну?— сором’язливо запитала вона.
Ганна— так, так авжеж, а то напевно сумно там одній. Ти ж здається не брала із собою фотографій.—
Ада лише ніяково угукнула.
Пообідавши, паралельно придавшись великій кількості, давніх спогад, вони почали роздумувати, чим би це себа зайняти.
Було вирішено зайнятись приготуванням олюблених ласощів, печива і яблучного пирога.
Під час приготування вони ділились новими хитрощами, які вони дізнались за довгий час розлуки. Дівчина записала кілька рецептів, аби готувати мамині страви вже в Німеччині.
Як би інтересним процес не був, але продукти і час приготування не незкінченні.
До приходу батька сімейства залишалось ще кілька годин, а печиво з пирогом вже стояли на столі, накриті пергаментом.
Ада— маамууунь.
Ганна— ох, за день мені ніяк не звикнути, що ти мене так ніжно називаєш. Раніше, то було тільки ма, мам. — легко сміячись пригадала вона це своїй доньці.
Ада— ну мааам…
Ганна— кажи, кажи.
Ада— ти казала, що тато бере макулатуру до дому, то ж ти в школі працієш, то в тебе напевно теж вона є, я б могла, як в старі добрі часи, допомогти провіряти?
Ганна— та, що там, в мене їх не багато… а хоча, ну давай спробуєм.
Вони перейшли в спальню батьків, де було саме велике ліжко в домі і на якому завжди любили пригати сестри, також там був великий робочий стіл, за яким батьки рішали паперові справи.
Влаштувавшись за робочим місцем, Ганна дістала з тумбочки пачку самостійних робіт і поклала на стіл.
Ада— небагато, так? Помоєму тут їх з сотню..
Ганна— та де то багато. Ми в двох їх за пів години переглянем. Щей твоя любима тема, якщо добре памятаю.— хитро усміхнулась вона.
Ада— та в мене всі теми любимі. — гордо запевнила дівчина.
Взявшись за перевірку самостійних робіт, дівчина побачила жахливі речі, питання ніби то стали легчі. Всього було 3 питання що стосувалось реформів 16 століття в Швейцарії.
Перечитуючи відповіді учнів, донька з матірю знаходили багато смішних неточностей, або перекручених фактів. Під кінець перевірки Ада важко зітхнула.
Ада— ех… базова історія дає такі прекрасні, рожеві окуляри дітям.
Ганна— ти про що?
Ада— та про питання, описати особистість Ульріха Цвінглі. Прекрасний реформатор, людина дії і все таке, але він в свої часи влаштовував репресії проти анабпатистів, чи якихось ще баптистів.
Ганна— так, були такі моменти, але якщо поглянути взагалі, на той час, менталітет і так далі, то це були цілком нормальні методи.
Ада— чомусь про ці нормальні методи школа не розповідає. — єхидно усміхнулась.
Їхню дискусію прервав звук відкриття вхідних дверей.
Ада— о, це тато?— підскочила з місця і направилась до прихожої.
Там вже роззувався досить високий чоловік з легкою сивиною на голові і вусами, спераючись на свою палицю.
Пауль — кохано, а що це в нас так смачно пахне ? — перевзувшись він підняв голову і побачив свою біловолосу доньку.— Адо? Невже це ти. — на що довольно усміхнено відповідає йому дівчина.
Ада— таак, а хто ж ще? — після відповіді вона наблизилась до батька і міцно обійняла його, він відповів тим самим.
Пауль— чую, що рідну мову не забула. — погладив доньку по голові. За ними з усмішкою дивилась Ганна, спершись на стіну.
Ада— як я за вами скучила.

На годиннику вже було 18:28. Сім’я сиділа на другому поверсі у вітальні і потрохи поїдали печиво, яке було приготовлено сьогодні.
Сидючи на дивані і обіймаючи батьків, дівчина розуміла, що через півтори години їй доведеться йти, тому вона намагалась наговоритись удосталь. Хоча розмови не завжди клеїлись, через довгу розлуку, але навіть так, сидіти поряд в тиші, здавалось приємним. Ніякову тишу розворушило неочікуване питання тата.
Пауль— доню, я авжеж вибачаюсь за питання, але коли ми внуків побачим?— тихо посміявшись, тепло запитав він. Нащо дівчина здивовано глянула на нього.
Ада— які внуки? Е.. в мене навіть пари немає.
Пауль— та як це так, скільки тобі вже років.— не меньш шоковано нагадав він своїй доньці.
Ада— доречі, я думала, що ви будете питали про мій вигляд…
Ганна— а, ми були рахуй готові до такого. Коли Рая приїжала до нас, ми були шоковані, що вона теж ніяк не змінилась. Вона це якось пояснювала і сказала, що ти скоріш за все теж не змінишся. Вона була права.
Ада— яснінько. О, тату, мама розповідала, що ти мав якусь практику серйозну, після якої ти став найліпшим хірургом, чи щось в тому роді. — заінтересовано дивиться на тата.
Пауль— та, що там розповідати… — опустив погляд на підлогу. — а хоча, давай покажу, в мене є пару пам’яток звідти. — чоловік повільно підвівся і вийшов з кімнати, через деякий час він повернувся з коробкою, повною речей. Він сів рядом з Адою і почав їй показувати пам’ятні речі.
Першим стала грамота за найефективнішу роботу військового хірурга з червоного хреста, видана французьким урядом. Після неї йшов фартух, ідеально, чисто білий, з черавоним хрестом по середині.
Ада з деякою відразую дивилась на ці речі, які свідчили про те, що її батько допомагав ворожій армії.
Пауль— а це саме особливе і в одночас саме шокуюче, що стало для нас, пам’ятка від Раї. — він повільно дістав з коробки синій шолом Адріана, підписаний іменем сестри.
Як тільки дівчина побачила цей шолом, по її тілу пробіжали мурашки, змусивши її стрепенутись. Серце дівчини з кожною секундою почало розганяти оберти, через його стуки вона вже не чула розповіді батька.
Загортаючи волосся за вухо, дівчина побачила, як її рука замітно дрожала. Дихання стало важчим, а в роті пересохло.
Ада— я, з-зара, схожу за в-водою на кухню. — трохи заїкаючись протараторила вона. Підвівшись вона швидко покинула кімнату.
Зайшовши на кухню дівчині стало зовсім погано, по її щокам почали текти сльози. Як би вона не намагалась їх витерти, в неї нічого не виходило.
Привідкривши вікно на кухні, тим самим впустивши холодне, вечірнє повітря і на ватних ногах дійшла до крісла, після сівши на нього. Мимо волі вона прикрила очі.
Відкривши їх вона одразу почула пролунавший поряд вибух. Подивившись довкола, вона була в окопі. Її руки тремтіли, стискаючи гвинтівку. З нічийної землі, линули звуки лезгіту металу. Підбіжавши до краю і виглянувши звідти вона побачила Французький танк.
Вона хотіла почати стріляти, але піддавшись паніці вона відступила і впала назад, міцно приклавшись головою об дерев’яні стіни окопу.
Повернувши голову вона побачила трупи побратимів. Прижавши ноги до себе, вона відчула як на її каску подає земля, піднявши голову вона побачила гусениці танку, що проїжав над нею. Незмігши стриматись вона закричала і затулила очі руками. Коли танк проїхав вона змогла
Відкрити очі і почати пошук своєї гвинтівки. Як вона побачила раненого німецького солдата, що лежав на перехресті окопів. Вскочивши на ноги вона хотіла підійти, допомогти йому, як зненацька в окоп падає танк St. Chamond. Гусениця Хамонда впала прямо на солдата, розчавивши його. Танк почав пробувати виїжджати, але безуспішно, поки на очах дівчина на гусеницю намотувався…

Дівчина відкрила очі, тремтіння тіла ніяк не зменшилось.
Ада— “спокійно дурепа, спокійно, ти тих французів не раз вбивала, чого ти боїшся дура. Чому мені стало так страшно, мені ж подобалась війна, я… я почувалась там, як риба у воді.” — з роздумів її витягло світло, яке раптово запалилось в кухні.
Світло запалив Пауль, за ним стояла Ганна.
Ганна— доню, ти чого? Все добре? — занепокоєно запитала вона.
Пауль— а що не зрозуміло? Напевно в неї видіння, як в ветеранів. Я таке не раз бачив…— з відчутною огидою промовив він. Ада витерла сльози і продовжувала мовчати.
Пауль— чого мовчиш? Розповідай де ти була під час Великої Війни, тільки на цей раз правду.
Ада— там де і ти…
Пауль— тільки по сторону упирів?!
Ганна— тихіше, Паулю…— спробувала, якось заспокоїти його.
Пауль— зара, як дам тобі тихіше.— чоловік наблизився до столу, за яким сиділа заплакана дівчина.
Пауль— чуєш, німецький солдат, ти чого одразу не зізналась, що невинних за Кайзера вбивала.
Ада— чого це бляха невинних? Ми вели захисну війну! — вона ледь встала з крісла спираючись на стіл.
Пауль— захисну на чужій території? Дурнішої ідеї придумати не змогла? Хоча куди в твоїй голові з’явитись розумній ідеї, як і була дурною забіячкою так і залишилась.
Ада— чуєш ти, грязний санітар, Франція об’явила війну Німеччині, ми лише вступились за наших союзників, які мали повне вправо чинити правосуддя, за вбивство їхнього політика в Сараєві. — Після почутих слів Пауль не зміг себе стримати і дав сильного ляпаса Аді, від якої в неї підкосились ноги. Ганна одразу ж підбігала і хотіла допомогти доньці, але на неї замахнувся її чоловік, після чого жінка зробила кілька кроків назад.
Ада схопилась за горящу щоку, на якій виднівся яскраво червоний слід лодоні.
Пауль— ліпше б ми не народжували таку потвору, як ти.
— грубо промовив він Аді, дивлючись прямо в її сірі очі.
Ада— щ-що?.. — на мить їй здалось, що її серце стало.
Пауль— що чула, провалюй з цього дому! Тут не місце німецьким солдатам!— пальцем указав на вихід.
Трохи постоявши в ступорі, в незмозі навіть поворухнутись, батько вирішив допомогти своїй донці, схопивши її за шию, він повів її силою до виходу.
За двері вона вже вийшла сама, оглянувшись лише на матір.

Вибіжавши зза подвір’я вона одразу побачила автомобіль, що був припаркований поряд з в’їздною брамою її колишнього дому.
Двері для неї одразу відкрились, в які вона швидко залізла. Вже в салоні, вона замітила, як на неї дивляться Вільмар і Охоронець, які бажали почути якісь подробиці візиту, але по погляду дівчини, і по її зовнішньому вигляду було все зрозуміло.
Мотор автівки завівся і вони поїхали до залізничної станції.
Зовсім скоро вони вже були на вечірньому потязі “Базель-Берлін”.