“Вітаємо з миром!”

20 квітня 1919 року. На залізно-дорожному вокзалі в місті Віши, в Франції тільки що відчалив потяг. З будинку вокзалу вийшла молода висока дівчина в військовій формі.
Рая поправила лямки свого рюкзака і оглянула знайомі місця, а після рушила до свого колишнього дому. Проходючи повз парку, вона рішила присісти на лавочку.
Знайшовши вдале місце і вмостившись вона придалась спогадам.
Рая- “і колись я тут гуляла разом з моїм Франсуа. А зараз, що? Сижу тут одна, у цій бісовій формі…” – дівчину з роздумів витягнув оклик дівчини, з дуже знайомим голосом.
Амелі- Господи! Рая! Це ти?! – шоковано вигукнула дівчина.
Рая- Амелі ! – не встигла вона і піднятись з лавочки, як стара подруга пригнула рядом і заключила її в міцні обійми. Такі знайомі, такі теплі, що аж сердце розквітає.
Амалі- невже, невже це справді ти. Вітаю дома Рая! – молода з макушки білого волосся до туфлів військових берців оглянула ветераншу.
Рая- т-так це я. – отямившись вона відповіла на обійми.
Амелі- ти і справді військова, аж не віртися… але головне що ти жива!
Рая- так, я жива… – сумно зітхнула дівчина.
Амелі- не знаю чи це коректно питати, чи ні. Але запитаю, розкажеш щось про своє військове життя? Чи є якісь сувеніри з тих місць ?- м’яко і з нотками невпевненості в голосі запитла подруга.
Рая- хехе, авжеж щось тай і є, але якщо так і надалі будеш мене стискати в обіймах, то наврядче вийде щось показати. – з легкою усмішкою відповіла вона. На що подруга відпустила її.
Ветеранша стягнула з спини невеликий, похідний рюкзак і поставила собі на коліна. З цього рюкзака вона витягла каску адріана. Звичайна військова, французька каска, але з однією особливістью. На козирку була прикріплена латунна пластина з легким золотим відтінком. На ній було вигравірувано надпис: Soldat De La Grande Guerre 1914 – 1918 (Солдат Великої Війни), а під цим надписом було ім’я солдата. Навколо надписів були вигравірувані гілки з листям, що робило уявний вінок.
Рая- моя памятка. – з якимось теплом у сердці вона провела пальцями по надписам, а на лиці розквіла усмішка.
Амелі- без образ, але виглядає трішки як памятка про страшну війну. – неловко хіхікнула вона.
Рая- так воно і є. Але для мене як учасниці цього, це доказ, що я в біса там була. І взагалі… подруго, може ми підмо звідси. З цього парку, це місце викликає в мене не приємні спогади. – тепла, настальгійна усмішка перемінилась в зніяковілу.
Амелі- так, так ! Авжеж, пішли. Може я тобі шось покажу, нагадаю місто, а то давно тебе тут, нажаль, не бачили. – після цих слів, вони зібрались і вирішили пройтись по місту якийсь час, а потім до дому Раї.
Усі ті самі дома, велиці, фонарі і дерева, здавалось би, що нічого не змінилось, але вулиці стали значно пустіші. Вже немає тих закоханих парочок, що прогулювались красивими вуличками, вечірньої пори, що освітлювались ліхтарями. Не було і робочих, що спішили як найшвидше добратись до місця праці. На якихось місцях праці, чоловіків замінили жінки, а десь і жінок було мало.
Наші дівчата розмовляли про все хороше, що спадало їм на думку, намагаючись оминати важкі теми.
Амелі- які в тебе плани? Що будеш робити ближчим часом?
Рая- та напевно схожу в наш університет, там порозмовляю і продовжу навчання. А після завершення може в США поїду. А хоча… треба буде якось батьків відвідати.
Амелі- так батьки це важливо. Стривай! А чому сама США? – здивовано запитала дівчина.
Рая- та мала досвід спілкуватись з порочкою солдатів з Америки. Вони там такого порозповідали! Про величні будинки, про фондові біржі, про статую Свободи і так далі. Мені чогось захтілось це побачити. – в поле зору дівчат попала кав’ярня в якій вони колись працювали.
Амелі- о дивись! Ми ж там працювали, я памятаю там твої конспекти просила. – усміхнулась вона до своєї подруги. – пішли може кави вип’ємо? Та що я питаю! Авжеж вип’ємо! Гріх не випити за зустріч, я тобі так скажу. І не бійся мила, я пригощаю. Відмови не приймаю! – енергійна Амелі схопила Раю за руку і потягла до кав’ярні в якій вони колись працювали.
Рая в свою ж чергу і не чинила супротиву. Вмостивши ветераншу за стіл, на ззовнішній терасі, дівчина швидко забіжала в середину.
Повертаючись з двума кружками ароматної кави Амелі глянула на свою подругу. На мить вона зацепеніла. Вона побачила очі Раї, шкляні немов в ляльки, а погляд направлений в нікуди. Вже не було того енергічного і водночас спокійного запалу в її очах. Виднілась лише могильна пелина, яка застелила її очі.
Акуратро присівши за стіл і поставивши на стіл чашки, дівчина доторкнулась до рук дівчини. Через що ветеранша шуганулась, ледь не підскочивши з крісла. В очах знову з’явилось щось живе. Маленький вогоньок, який можливо був розпалений присутністью близької людини.
Амелі- все добре? Зхвильовано запитала вона в Раї.
Рая- дідько… я не знаю. – з білью у сердці промовила вона, поки на очах з’явились сльози, які швидко потекли тонкими струмками по щокам. Дівчина прикрила лице руками і безвучно заплакала. Амелі в свою чергу пересіла ближче до своєї подруги і обійняла її.
Амелі- все добра Раюнь, все добре, ти чуєш? Ти вже тут в безпеці. Тобі нічого не загрожує. Все закінчилось. – ніжним голосом промовляла вона, намагаючись заспокоїти ветераншу.
Рая- я боюсь, я боюсь всього, навіть засинати, я не хочу знову в кошмарах побачити як ризриває наших і чужих солдатів. Не хочу усвідамлювати те, що забирала життя, не хочу усвідавлюмати те, що я воювала, не хочу знати, що мій коханий помер від рук цих чортових німців. Я не хочу, я боюсь. – неочікуванний приступ паніки і усвідомлення напав на молоду дівчину, що щойно повернулась з Великої Війни.
Амелія старанно намагалась заспокоїти її, згодом це таки вийшло. Спробувавши пожартувати, що якщо не хочеш спати, то слід випити кави. Але це не дуже підняло настрій. Хоча цей кавовий, терпкий і легкий, молочний смак змогли підняти настрій обом дівчатам.
Було рішено, що ліпше завершувати прогулянку. Амелі авжеж визвалась провести подругу до дому, за що Рая була дуже вдячна. Через певний десяток хвилин вони вже були під дверима кімнати Раї.
Амелі- ну що ж, дорогенька, ти вже дома. – легко усміхнулась.
Рая- слухай… Амелі. Можеш посидіти зі мною трохи? Мені не дуже хочеться знову бути на одинці. – сором’язливо запитала вона і відвела погляд в бік, намагаючись не дивитись в очі подруги.
Амелі- ха! Ще запитуєш, якщо про це просиш, то звісно писиджу. – весело погодилась, на прохання.
Вони відчинили двері і пройшли в середину. Їх одразу зустрів, не дуже приємний запах застояної квартири. Вони швидко повідкривали вікна, тим самим впустивши свіже повітря в ожившившу квартиру. Рая сперлась на підвіконник, а після глянула на руки.
Рая- як жеж тут пилючно! Потрібно прибрати… – неохоче зауважила вона, а після напривилась по тряпку.
Амелі- я допоможу. – помічниця ринулась за хазяйкою кімнати.
Протираючи усі поверхні від пилюки, якої нападало досить багато, за такий довгий час відсутності мешканців. Після прибирання, дві зморені дівчини сіли за стіл.
Рая- фух, от чого вона взагалі збирається, бісить. – роздратовано проговорила дівчина.
Амелі- хехе, не знаю, природа така.
Рая- ехх… – вона склала руки на столі і поклала на них голову. – якось так важко живеться.
Амелі- агов, не сумуй. Давай про щось може приємне порозмовляєм? Наприклад… про родину твою! – неочікувано поінтересувалась вона.
Рая- га? І що ти хочеш почути про родину?
Амелі- ну що будеш робити коли приїдеш відвідати своїх тата та мати. Ти там здається розповідала, що в тебе і сестра є. Хотілось би з нею познайомитись. – Коли Рая почула згадку про свою сестру смуток переключився на роздратованість. Ветеранша перевела погляд в вікно.
Рая- коли приїду до дому, обнімлю батьків, а ось про сестру… надіюсь ми з нею не пересічемось. – недовольно рявкнула остатні слова.
Амелі- а чого так? Посварились колись? Чи що?
Рая- вона ж поїхала вчитись в Німеччину, а знаючи як вона її любить, той її авантюризм, забіячність і авжеж вміння находити пригоди. Вона напевно служила в німецькій, ворожій армії. Якщо це і в правду так виявиться, тоді і знати її не бажаю.
Боюсь якщо чесно, побачити не ту низеньку, веселу сестричку, а бісового солдата, що могла вбити мого Франсуа.-
Амелі на це не змогла підібрати підходящих слів. Спробувавши перевести розмову в інше русло, нічого не вийшло. Голову біло-волосої дівчини забили думки про ворогів, сестру і свого коханого. Амелі зрозуміла, що лапати тут вже нічого, вона спробувала уложити в ліжко зморену дівчину, це на диво легко їй вийшло. Подруга після завершеної місії відступила в напрямку свого дому. А Рая провалилась в мирний, спокійний світ мрій.