“Остатні грязні дні”.

1918 року, в листопаді в ніч з 16 на 17, після деннего бою було встановлене перемир’я, щоб зібрати поранених і померлих. Половина солдат, що залишились після атаки французьких військ, після того як показалась на чорному, вечірньому небі, з’явилась перша зірка, згідно з домовленістью, вийшли групи для збирання трупів.
Подумавши, що така справа може бути досить вигідною, Ада вступила в такий один отряд. Вилізши з окопу вона побачила в метрах 350 навпроти ворожих солдатів, вони так само з ліхтарями вийшли збирати своїх. Наблизившись до поля де проводились аквтині бої, з’явився огидний, смертний запах
кілька солдатів почали збирати житони померлих, а інші почали стягувати поранених до шпиталя, а мертвих в тил, щоб потім форму та інше більш меньш вціліле спорядження пустити по кругу.
Прогулюючись по полю битви серед трупів, до неї підійшов один з солдатів з її группи.
С- Що ти тут гуляєш ? – роздратовано сказав він.
А- А.. я.. я шукаю поранених.
С- зовсім здуріла? Я бачу чим ти тут займаєшся, тут не байдикувати треба, а займатись завданням.
А- Добре, заспокойся, а то завівся тут. – відмахнулась від свого колеги який робить їй зауваження.
Зрозумівши, що нормального діалогу з нею не буде, ліпше просто звернутись до її командуючого, щоб зробив їй виговір, той продовжив займатись справою.
Дівчина всеж таки рішила потягати полеглих товаришей, парарельно обшукуючи. Окрім якихось оберегів, переданим
Переданими рідними, або документи чи фотографії, нічого знайдено не було.
Але інколи попадаються досить інтересні речі: дорогі годиники, різні монети і тому подібне. Обшукавши кількох солдатів і відтащивши їх в тил вона знову пішла по ще одну ‘жертву’. Обшукуючи одного з багатьох павших, вона вже не бачила сенсу провіряти пульс, оскільки майже всі сто відсотків мертві. Тож знімаючи сумку, з якогось німецького солдата, в надії поживитись чимось коштовним . Мертвий солдат схопив її за руку.
А- ох, ти ж чорт ! – перелякавшись скрикнула вона і впала на пяту точку. Отямившись вона почула як той виглядаючий як труп солдат щось хрипить. Не довго думуючи закинула його сумку собі на плече і потягла в шпиталь.
Притягнувши його і здавши нового пацієнта лікарям, вона вийшла з приміщення де перебувало пару десятків ранених, притягнутих з поля. Лікарь одразу прийняв пораненого і оглянув. Ада після того як його оглянули підійшла до лікаря і запитала.
Ада- жити буде?
Лікарь – так. Якщо б пролежав там ще годину, то думаю вже б не було його в нашому світі. –
На що дівчина лише кивнула головою і вийшла з костелу, який виконував роль шпиталя. Спершись на стіну біля входу вона задумалась, уставившись в зазірковане небо.
Ада – “ех.. а якщо б я його не притягла, то б мені це було зараховано як вбивство, чи як просто врятоване якесь життя.
Мда, я такими темпами не скоро виконаю завдання того недо духа…”- перевела погляд на місяць. – “інтересно, як там моя раюня”- якось зніяковівши вона далі пішла робити свою роботу.
Через півтори години вся робота була завершенна. Ада вернулась в бліндаж і плюхнулась на своє місце, засипаючи вона почула по гучномовцю, якусь об’яву. Ледь вставши вона разом з усіма вийшла на зовні, щоб ліпше почути, що там кажуть такого важливого по серед ночі.
По гучномовцю йшлось:

Увага увага, одинадцятого листопада, тисячу-девятсот-вісімнадцятого року о одинадцятій нуль нуль
Згідно з Комп’єньскими угоднами, заключеним нашою делигацією на чолі з дипломатом Ерцбергером, всі бойові дії припиняються. Настає кінець війні.

Після закінчення промови по радіо, настала страшна тишина.
Яку швидко розвіяли веселі крики солдатів, що вони їдуть до дому. Ада була більш стриманою і просто рішила спостерігати за усім. Солдати підкидували шоломи в верх, танцювали, співали. дівчина просто стояла в стороні, не розуміючи чи радіти, чи сумувати.
Довго не просидівши вона потопала в бліндаж і завалилась спати, заткнувши подушкою вуха.
Прокинувшись на ранок по режиму о 5 ранку, вона вийшла на позицію в побачила просто пусті окопи. Всі ще спали. Пройшовшись до збір-площі вона побачила лише таких самих бійців яким не спалось. Пошатавшись ще десь годинку до них приїхала чорна автівка, на правому крилі автівки був прапор збройних сил імперії, а на лівому був сам прапор німецької імперії.
Звідти вийшов високопоставлений командувач, який наказав не сплячим розбудити всіх і скликати на збір-площу. Вони швидко побіжали виконувати наказ.
Пройшовшись по позиціях вони зібрали досить багато солдатів. Вже о 6:37 на площі було зібрано близько трьох-тисяч солдатів. Всі вони не виспані стояли і похитувались від змученості. До них почав промовляти той командир. Говорив він якісь дуже дурні речі, що німецьку армію запамятають та запишуть в підручниках історії, як боягузів і вони не вправі сидіти тут. Потрібно нанести остатній мужній удар і вибити французів з позицій.
Така промова, авжеж не викликала захвату в солдатів які тільки вчора відчули себе живими на фронті. Кілька солдатів возмутились, якого біса ви посилаєте нас в бій коли до миру залишилось всього то якихось кілька годин.
Коли незадоволенні солдати закінчили говорити, до них підійшли кілька інших солдатів з знаками військової поліції, підхопили їх під руки і витягли на центр площі, після чого роздались гучні постріли. Всі ясно зрозуміли, що не варто опиратись.
На видання припасів та зброї уйшла година, на марш до позицій ще пів години.
9:07 Всі стоять на позиціях очікуючи свисток. Рівно в 9:10 прозвучала команда в перед, а свисту свистка не було. Вони пішли спокійно, тримаючи гвинтівки на поготові. Пройшовши половину дистанції до ворожих окопів, вони перейшли на біг виставивши перед собою штики.
Французький капітан Франсе Багете сидів та випивав вино яке було приховане до кінця війни. Почувши щось не добре, він прислухався і почув як німецькі солдати біжали по підмерзлій землі.
Франсе Багете- Всі по позиціях! Ворог наближається! – одразу ж всі покидали своїсправи, схопили зброю, прильнули до краю окопу і відкрили вогонь.
Біля вуха Ади просвистіла куля.
Ада- ” все ясно “.- проминуло в її голові і вона впала на землю. Проповзши до найближчого укриття вона просто вляглась на живіт, по зручніше і притворилась мертвою. Правельно, а нащо в остані години ризикувати життям.
Кулі пролітали над нею, з кожною хвилиною вона все сильніше прижималась до землі.
10:05 французи скомандували в атаку. Французькі солдати піднялись з окопів і побіжали в ближній бій. Дзвінкі удари штиків, глухі удари лопат і іншого, що було в радість використати, щоб вбити німця або француза, роздавались в метрах від дівчини. Лежала вона так спокійно допоки на неї не впав якийсь солдат. Щось їй підсказало, що потрібно викручуватись. Вона швидко вилізла з під тіла, яке впало на неї, підскочила. Побачила вона як на неї приголомшено дивиться французький солдат.
Ф- ляж і лежи!- кинувся він на неї з ножем.
Вмить коли ніж мав ввійти в її живіт, вона відскочила в ліво, підставивши одну ногу ближче до нього, вона схопила його за руку і вивернула. Ніж випав з його руки. Зробивши прохід в низ вона перекинула його через себе. Француз впав. Дівчина одразу придавила його ногою і витягла свого, власного ножа. Вона подивилась на нього, заглянула йому в очі.
Ада – бляха, добре живи! – сказала вона по французьки і і почала відходити з полю бою.
На війні рідко щось може піти по плану, тому на неї з заді накинувся Французький солдат. Взявши взахват її шию, він нахилив дівчтну назад і підсік їй ноги, через що вона впала. Ворог прижав її до землі і хтів вже забити її, але в їхній двубій втрутився союзний солдат і пристрелив Француза.
Перекотившись вбік вона наткнулась на труп побратима, рядом з яким вона знайшла гвинтівку. Взявши її до рук, вона огледілась і почала відстрілювати французів. Зробивши пару пострілів вона перезарядилась, підвівшись побіжала в ворожий окоп. Спіткнувшись общось, вона влетіла в окоп і збила з ніг свого солдата. Присівши на коліно вона побачила двух ворожих солдатів які цілились на них. Ада разом з лежачим колегою підняли руки.
Не очікувано задзвініли якісь будильники, після якого німецькі, французькі капітани почали кричати “припинити вогонь!”. Дівчина видохнула з обоегченням. Їй подали руку
скориставшись допомогою, вона встала на ноги і глянула на небо.
Ада – і що це кінець?..