Розділ 10, у якому Рейна вирішує, що за язиком стежити — доля слабких.

Не подобається Рейні все це. 

Від дахосносного початку Турніру до жінки, що зараз перед нею сиділа. 

Кімната, в якій вони сидять, ніяк не освітлена, але це не заважає Вандербум знати все, абсолютно чітко уявляти, який вигляд та має. Від ненормально блідої шкіри до зламаних і вивернутих у різні боки пальців на руках. Не заважає відьмі згадувати чорний, павутинистий шрам на виснаженому худому обличчі, налиті темною енергією жилки під повіками й озвірілі, червоні очі. Світле, заплутане, злипле волосся. 

Саме тому Рейна на уроках Муді обходила шафу, в якій оселився ховчик, десятою дорогою. Бо знала, що з неї вилізе не страх висоти, мітла чи померлі друзі. 

А Вона. 

— Розкажи їм. 

Голос у неї захриплий, немов понівечена кричала. Кричала довго й голосно, та так, що крик цей застряг у неї в горлі раз і назавжди. Вандербум відчуває всім тілом, ненавмисне віддзеркалюючи позу — Вона сидить на стільці, витягнувши вперед ноги, склавши на підлокітники руки — розслаблено, неприродно. Голова її хилиться вбік. 

— Що? – перепитує Рейна, дивлячись лише на дві червоні крапки, що світяться в темряві. 

— Розкажи їм, – хрипло повторює жінка. — Їм усім.

— Розповісти що? 

Та, що сидить навпроти, гидко посміхається, мружачись. Посмішка з кожною секундою стає дедалі ширшою, а потім раптом зникає, і червоні очі опускаються в підлогу, розгублені й порожні. Різко підіймаються назад, вирячені й перелякані. Світловолосу підсмикує при кожному русі, а замість відповіді та видає обірвані зітхання і видихи. 

Божевільний монстр зараз сидить перед Вандербум. І зветься її ім’ям. Носить її обличчя, зовнішність справжню, що від інших відрізнялася. Перед Рейною — Рейна. Рейна, що сидить в кайданах минулого, одурманена стародавньою і хтонічною міццю Темної Матері, понівечена вчинками й наслідками, що є наслідком, що йде за причиною. Вона те, як Вандербум могла б і мала б виглядати, якби не втекла в магічну кому, підібгавши хвіст. 

— Правду, – хрипить та. — Розкажи їм правду. 

— Що? – злегка хмуриться у відповідь Вандербум.

Хриплий регіт розноситься кімнатою. Її голова хилиться то в один, то в інший бік. Губи тремтять, не наважуючись, чи посміхатися їм далі, поки зуби відбивають похоронний марш, а зіниці, самими лише крапками благають про допомогу. 

— Хто це зробив? – у момент світловолоса шоковано витріщає очі. 

— Зробив що? – спокійно відповідає Рейна.

— Хто нацькував на Себастьяна тих чарівників насправді? – кімнатою знову розноситься хрипкий регіт. А потім починається швидка какофонія із запитань: — Хто катував Омініса і довів його до самогубства? Хто чума? Хто слизеринська чума? Хто висмоктував сили з інших? Хто вніс розбрат у сім’ю Регдоллів?

Рейна прикрила очі, знаючи, що станеться одразу ж після цього. Минуле — воно болісне. Воно травить, нагадує, зациклене в ностальгії, навіть там, де їй немає місця.

Крик, що застряг у горлі, нарешті вирвався назовні:

— Ти! ТИ! ХА-ХА-ХА, ТИ! 

— Ні, – розплющуючи очі, Рейна кривиться від безперервного сміху просто в обличчя. — Ти. Це була ти. 

— Ми одна людина, – несподівано відповідає та, що сидить навпроти, з холоднокровним спокоєм. 

— Ти не була людиною, – Вандербум зітхає.

— Значить і ти нею не є, – звіриний вищир осяває бліде обличчя. 

Рейна повільно розплющила очі, вириваючись із кошмару, зриваючи тонку плівку, що розділяла відьму і гнітючу темряву. Дихання збивалося, долоні — холодні й вологі. Кімната виявилася лякаюче тихою — реальність надто швидко змінила неспокійний і наповнений криками сон. Вандербум ліниво озиралася, намагаючись стримати тремтіння, яке ледь пробивалося, і, нарешті, усвідомила, що перебуває там, де й мала б — у спальні.

Вона почувалася чужою в Гоґвортсі. Відгомони сну повільно вщухали, залишаючи лише порожнечу, відчуття власної часової роздвоєності, наче її душа, з плином часу, стала розрізаною на лячно різних, але нескінченно пов’язаних. Рейна торкнулася свого обличчя, перевіряючи, що воно, як і раніше, сховане за пеленою чар, а не є справжнім, і з важким зітханням опустила руку.

Обережне ворушіння поруч змусило перевести свинцевий погляд на сусідку по кімнаті. Еленора м’яко переверталася уві сні, а тихе дихання утворювало в кімнаті теплий, обгортальний спокій. Рейна опустила погляд і, стримано вдихнувши, посунулася ближче. Спали вони сьогодні разом. Як і вчора. Як і весь попередній тиждень після початку Тричаклунського турніру. Притулившись до Мунбрук, Вандербум відчула, як та крізь сон, ні на мить не прокидаючись, обійняла її у відповідь. 

Занурившись у свої думки, Рейна прислухалася до тихого й розміреного дихання сусідки. Відьма намагалася вгамувати власне сум’яття, але замість цього відчувала, що її переслідує неясне відчуття втрати. Ніс Мунбрук уткнувся їй у плече. Цей майже невагомий жест повернув Вандербум до реальності — теплої й тихої. Вдихнувши запах вимитого волосся, відчувши дівочу близькість, відьма ледь помітно посміхнулася, дозволяючи собі хоч на мить розслабитися, заземлюючись поміж двох зім’ятих ковдр і м’яких подушок.

Адже було дещо, що лякало Рейну сильніше за кошмари. Залік із Польотів на мітлі в перших числах грудня. І часу на підготовку залишилося в неї трохи понад три тижні.

Коли Вандербум тихо й переможно засопіла, Мунбрук акуратно розплющила очі, втупившись поглядом у бліду шию. На її думку, було ще дещо більш лячне, ніж залік. 

Рейна говорила уві сні. І те, що вона говорила, злегка ошелешило.

***

Сусідка Еленору не лякала. За свої нещасні шістнадцять Мунбрук встигла скуштувати деяке лайно, що перманентно відбувалося в житті. Лякали речі та події, що кружляли навколо Вандербум. Притулившись спиною до кам’яної стіни, що розмежовувала зовнішні коридори школи та внутрішнє подвір’я, вдаючи, що щось нехитро креслить у своїй книжці, Еленора підслуховувала. 

— Еребус… – Рейна гнівно примружилася, схрестивши руки на грудях.

— Рейна? – хлопець підняв брову, посміхнувшись.

— Еребус, – повторила Вандербум, насупившись. 

— Рейна, – відповів Еребус із повним ентузіазмом.

— Еребус! – відьма стрималася, щоб не прикрикнути на нього. 

— Ти так запам’ятовуєш, як мене звати? – підібгавши кулаками підборіддя, бобатонець усміхнувся. — Ось тобі на, деменція…

— Чому весь Гоґвортс тріщить про те, що я твоя «тітка»? 

Хлопець засміявся, відкинувшись на холодну спинку лавки. У внутрішньому дворі вирували студенти. Біла кішка Ніккі, що влаштувалася поруч із ними, ліниво махнула хвостом, невдоволено поглядаючи на двоюрідного брата.

— Гадки не маю, – розводить руками Регдолл. — Я практично нікому не розповідав.

— Будеш і далі так безтурботно поводитися, я напишу листа твоїй матері, – приречено процідила та, прикривши обличчя рукою. 

— Вона спалить його ще в той момент, коли побачить, від кого, – захихотів Еребус, відмахнувшись. — Рейна, я не Гіппі, за мною не потрібен двадцятичотирьохгодинний догляд. Як ти взагалі його залишила одного? Ні, не так. Як він взагалі тебе відпустив? 

— Гіпнос дорослий хлопець, – Вандербум звично закотила очі, знову переключивши увагу на Ніккі, яка ліниво потягується.

— Гіпнос? Дорослий? – Еребус підняв брову, немов щойно почув найбезглуздіший жарт за все своє життя. — Ти точно про мого двоюрідного брата говориш?

— Він набагато серйозніший за тебе, – недбало кинула Рейна, погладжуючи білу шерсть кішки. Ніккі задоволено замуркотіла.

Еребус усміхнувся, задумливо дивлячись на фонтан у центрі двору:

— Знаєш, мені здається, це просто твої стандарти серйозності завищені.

— Можливо, – тихо відгукнулася Вандербум, втомлено роздивляючись порожній клаптик землі у себе під ногами.

Їхню спокійну розмову порушили гучні голоси, що рознеслися двором. Еленора знітилася, кілька разів обводячи в книзі виписане раніше ім’я «Гіпнос» і закривши її, рушила геть. 

Рейна, трохи насупившись, підняла голову. У внутрішньому дворі зав’язалася перепалка. Ці ж голоси, змішані з глузуванням, луною розносилися під високими склепіннями:

— Гей, чемпіоне, куди поспішаєш? Дай інтерв’ю!

— Як щодо автографа? Чи ти зайнятий тренуваннями?

— Не забудь запросити нас на свій похорон, Поттере!

Відьма не зводила очей із того, що відбувається. Обличчя залишалося безпристрасним, але всередині вона відчувала дивне, неприємне печіння. Вона б могла втрутитися. Це було б правильно. Чортів Турнір. Із самого початку щось у ньому здавалося неправильним. Святкова атмосфера відкриття лише посилила це відчуття, немов хтось намагався заглушити правду під гучними промовами і яскравими вогнями. І Вандербум знала хто. 

Але втручатися? Ні. Рейна надто добре знала, як небезпечно тягнути руки до того, чого торкатися не слід.

Турнір — не її справа.

Поттер не її друг, не її турбота. Він не звернувся до неї по підтримку. І втручання… Передчуття в Рейни було, як ніколи, гидким. Вовки, сни, Ліс, Аластор Муді — і як тут не захлинутися?

— Дурниця яка, – перервав її думки Еребус, спостерігаючи за сценою з легким прищуром. Голос був майже байдужим, але відьма вловила нотку швидкоплинного роздратування. 

— Я була такою ж, – тихо хмикає Вандербум, відвертаючись. 

— Ну-у-у-у, на це ж були причини? – зам’явся Регдолл, глянувши на відьму.

— Коли звичний світ стиснутий у жорсткі рамки порядку, не можна допустити ні тіні сумніву — все розкладено по поличках і згладжено під потреби кожного, хто здатний влаштуватися в правила, – відьма зітхнула, остаточно втративши інтерес до бійки, що відбувається. — Але мені було душно, мені потрібен був найвищий хаос. Моєю трагедією і святом був пошук сенсу там, де інші бачать гладке «нічого». Вони такі самі. Це притаманне кожній дитині, що починає пізнавати світ і саму себе. Здається, що все крутиться навколо твоєї осі, що ти головний герой, а твоє слово має вагу. 

Еребус, за всієї серйозності сказаного, пирснув, прикривши обличчя долонею.

— Скажи чесно, на якому році життя ти дійшла до таких висот самопізнання? П’ятдесятому? Чи, можливо, сотому? – продовжив хлопець, не приховуючи вельми заразливого сміху. 

— На дев’ятнадцятому, – холодно парирувала та, але погляд залишався безпристрасним.

— Жах, – легко зітхнув Еребус, провівши рукою по витончених завитках. А потім додав із непідробною серйозністю. — Хаос — штука заразна. Людям, яким потрібен хаос, іноді просто хочеться другого шансу.

— Другого шансу? – Вандербум підняла брову, уважно дивлячись.

— Ага, – Регдолл знизав плечима, відкинувшись на спинку лавки. — Ну, ти сама сказала — порядок не для всіх. Іноді ти помиляєшся. Іноді бунтуєш, не розуміючи, що твориш, і опиняєшся там, де не хотів бути. А потім думаєш, що б ти зробив, якби міг усе почати заново.

— Я не вірю в другі шанси, – Рейна відвела погляд. 

— Чому?

— Тому що люди рідко змінюються. Більшість залишається такими, якими є.

Еребус замовк на кілька секунд, пильно дивлячись на жіночий профіль. Перевів темні очі на білосніжну кішку, що так само заворожено дивилася на «господиню». Знову подивився на відьму. 

Каліпса Регдолл, його мати, за будь-якої слушної нагоди обзивала Рейну Вандербум найгіршими й найжахливішими словами, які могла уявити собі дитина, яка не пізнала світу. І що вона зрадниця. І що вона хитра егоїстична сволота. І що вона не розуміє, чому Нюкта з чоловіком, батьки Гіппі та Ніккі, все ще піклуються про практично бездиханне тіло, що спочило на горищі. Що Рейна — розділила їхню сім’ю вже дуже багато років тому і все ще продовжує цим займатися. І що загинули батьки Ніккеї та Гіпноса через неї, хоч це вже було цілковитою неправдою. 

Регдолл зітхнув, розплившись у легкій усмішці. 

— Знаєш, – почав хлопець, перериваючи паузу, що виникла. — Я хоч його й не знав, але думаю, що прапрапра б дав тобі другий шанс. 

— Він завжди давав людям другий шанс, бо завжди давав його собі, – гірко усміхнувшись, Рейна кивнула Еребусу. 

Хлопець кілька секунд спостерігав за відьмою, намагаючись зрозуміти, що сказати. Смуток явно її не прикрашав, та й розмова ця починала занурюватися в неприємні нетрі. Вирішивши, що серйозності на сьогодні досить, він, як завжди, звернув на звичну стежку:

— Ну гаразд, бабусю, не сумуй так, а то ще зморшки з’являться. Хто тоді повірить, що ти шестикурсниця?

— Еребус! – суворо шикнула Вандербум.

— Що? – невинно знизав плечима хлопець. — Я ж тільки за твоє благо переживаю.

Рейна приречено похитала головою, не знайшовши слів, щоб гідно відповісти на його черговий підкол.

— Як у вашої кандидатки з Турніром? – згладжуючи гострий кут, відьма потягнулася, розминаючи спину. 

— Та так собі. Перше випробування вже через півтора тижня, а ми нічого не знаємо, – Еребус вигукнув майже обурено: — Навіть Мадам Максим поки що нічого не вивідала.

Вандербум, схрестивши руки на грудях, спокійно й тихо відповіла:

— Дракони.

Еребус завмер, округливши по-совиному очі.

— Що? – Регдолл недовірливо втупився на неї. — Звідки ти знаєш?

— Я однією ногою у вчительському складі, – стримуючи усмішку, вона невинно заправила пасмо волосся за вухо.

Хлопець відкрив рота, збираючись щось сказати, але замість цього просто важко видихнув.

Рейна, недбало поправивши складку на мантії, краєм ока помітила знайомі руді верхівки біля протилежного краю двору. Близнюки Візлі саме жваво сперечалися про щось, розмахуючи руками. Ненароком їхні погляди перетнулися — Джордж, спіймавши свинцевий погляд, наче кулю, завмер, а потім ледь помітно посміхнувся.

Повільно моргнувши тому на знак привітання, вона тут же відвернулася. Однак усередині прослизнуло дивне відчуття, а на язиці фантомно відобразився смак маслопива.

Гучний удар дзвону, що пролунав над подвір’ям, позбавив її непотрібних роздумів. Без зайвих слів Еребус кивнув тітоньці, на пару з пухнастою білою кішкою ховаючись у протилежному коридорі, доки Вандербум, стрімко розвернувшись на п’ятах і зслизнувши по вологій траві, попрямувала в бік оранжерей. Професор Не-Муді сьогодні її від цієї долі не позбавив. 

Біля оранжерей зібралися шестикурсники. Знайомі обличчя ґрифіндорців миготіли серед присутніх, і, звісно ж, руді шевелюри Візлі неможливо було не помітити. Вандербум звично намагалася їх ігнорувати, сподіваючись зайняти місце якомога далі, але близнюки, як завжди, порушили її плани.

До цього вже можна було звикнути. Рейні просто не подобалося порушувати свій спокій і умиротворення, іменоване самотністю, так часто.

— Гей, Вандербум! – весело окликнув Фред, наганяючи разом із Джорджем. — Чого така кисла?

— Може, настрій підняти? – підхопив Джордж, усміхаючись.

Відьма навіть не повернула голови, але з незворушним обличчям кинула через плече:

— Ні, нехай валяється.

Фред голосно розсміявся, а Джордж хмикнув, залишившись цілком задоволеним її відповіддю. Іноді, все ж таки, вона вміє жартувати. Вельми непогано, як для новачка.

— Нещадна, – протягнув Фред, обмінявшись поглядом із братом.

Легкий вітерець грався з листям в’юнких рослин, які чіплялися за аркові вікна теплиці, немов намагаючись вирватися назовні. У повітрі відчувався тонкий запах землі та зелені, змішаний з ледь вловною солодкістю екзотичних квітів.

Вандербум, залишившись стояти осторонь, схрестивши руки на грудях, шукала очима когось, з ким можна було б об’єднатися в пару, доки професорка Спраут ще не почала переклик. Вона помітила Еленору — яка чомусь останнім часом часто пропадала в хмарах, чиї блакитні меланхолійні очі зараз здавалися особливо яскравими на тлі темної мантії.

Мунбрук, помітивши Вандербум, обдарувала ту легкою, майже швидкоплинною посмішкою і махнула рукою. Здавалося, сусідка була готова скласти їй компанію, але потім, немов передумавши, Еленора повернулася й пішла в протилежний бік, приєднавшись до групи студентів Гафелпаффу на іншому краю теплиці.

Рейна насупилася, але швидко придушила роздратування, знизавши плечима.

Професор Спраут, пухкенька жінка з м’якими рисами обличчя, але твердим голосом, нарешті з’явилася перед входом, плескаючи в долоні, щоб привернути увагу:

— Доброго ранку! Сьогодні на нас чекає захопливе завдання! – вона оглянула учнів з усмішкою. — Ми працюватимемо в парах, бо робота вимагатиме як спритності, так і терпіння. Я вам дозволяю навіть голосно лаятися, якщо наприкінці заняття вас покусають.

Рейна внутрішньо поморщилася.

— Ваше завдання просте, – продовжила Спраут. — Спочатку акуратно зібрати добриво за допомогою наших… хм, не найдоброзичливіших рослин, а потім застосувати його на молодому паростку отруйної тентакули, яку ми проходили уроками раніше. Мета — виростити здорову, красиву рослину і зібрати стручки.

Вандербум прикрила очі. Тентакула здатна й задушити свою жертву. У критичних випадках дозволяється навіть використовувати заклинання Діффіндо, щоб її позбутися. Натовп зашумів, хтось тихо хихикнув.

— Так, тиша! Ніхто не посиніє і ніхто не помре! – суворо зауважила професорка, але в жіночому голосі чулася доброта. — Я вже розподілила пари. Тож без суперечок.

Професорка почала зачитувати список. Рейна уважно слухала, намагаючись зрозуміти, з ким їй доведеться працювати. Було б непогано, якщо з Мунбрук — як відьма помітила, сусідка в неї з рослинами на «ти».

І раптом:

— Вандербум і Візлі.

Відьма різко підняла погляд. Так і хотілося сказати: «Який з них?».

— Джордж, – додала Спраут із посмішкою. — А ось Фред — ти з міс Мунбрук.

Фред із перебільшеним стражданням схопився за серце.

— Ви розлучили нас! – театрально вигукнув він, вказуючи на Джорджа. — Не знаю, як я це переживу, професоре.

— Переживеш, – відрізала Спраут із приємною посмішкою, дивлячись поверх окулярів.

Джордж, якому в пару дісталася не найпривітніша і вже точно найзагадковіша Рейна, неквапливо підійшов ближче, маневруючи між робочими столами, стримуючи усмішку.

— Сподіваюся, не потісню, – промовив близнюк, легко нахиляючи голову.

Рейна тільки закотила очі, розмірено вимовивши на видиху:

— Ну, якщо знову шандарахнуся, то є гарантія, що хтось мене вже точно зловить.

Здається, глянувши в дзеркало, Візлі сам би здивувався такій променистій усмішці на своєму обличчі. З кожним днем крига вже не відтає, а вперто тріскається. А може, й не було там ніякого льоду? Джордж розсміявся, ніяк не відповідаючи, вправно забираючи в професора кошик з інструментами.

Робочі місця були розташовані вздовж довгого дерев’яного столу, на якому вже було викладено інгредієнти й невеликі горщики з крихітними паростками неприємної, кусючої рослини. За ідеєю, щоб правильно виконати завдання, потрібно прискорити процес вирощування стручків квасолі. Посередині перед кожним робочим місцем стояла пуща клумба з густо переплетеними рослинами, що ворушилися при найменшому русі.

— Це клішнеподібні хижі лози, – пояснила професорка. — Вони вкрай не люблять, коли їх турбують. Але добриво, яке ви отримаєте з їхнього коріння, ідеально підходить для тентакули.

Рейна уважно слухала, намагаючись не думати про те, як її новий напарник із неприхованим інтересом розглядає ожилі лози. Ось же витівник. 

— Чудово! – Джордж потер руки. — З чого почнемо?

— Ти — з того, щоб не чіпати нічого без попередження, – холодно відповіла Вандербум, нахиляючись до свого кошика.

— А ти — з того, щоб перестати бути такою серйозною і не лізти першою, – з усмішкою зауважив Джордж. — Відрубають тобі руку і як ти крутитимеш пальцем біля скроні, бачачи нас із братом? 

— Я так ніколи не робила, – миттєво відьма насупилася, обертаючись на близнюка Візлі.

— Але ж хотіла? – розплившись у самовдоволеній усмішці, фиркнув той.

Та пирхнула у відповідь, ігноруючи підначки, зосереджуючись на роботі. Рейна акуратно взяла ніж, щоб зрізати корінь, але лози, ніби відчувши наближення, різко смикнулися, намагаючись схопити ту за руку.

Джордж миттєво зреагував, спритно відбивши лозу, що наступала, лопаткою. Ожилі лози тремтіли й ворушилися, немов попереджаючи про свою неприязність. Джордж, трохи схиляючи голову до плеча, примружився, спостерігаючи, як Рейна зосереджено діє ножем, знову намагаючись зрізати корінь.

— Руки мені не відцюкнули, – сухо зауважила вона, кинувши погляд на напарника.

— Поки що, – усміхнувся Джордж, так само тримаючи лопатку напоготові. 

— Далі сам.

Вона спритно поклала витягнутий корінь у долоню Джорджа. Пальці майже стикнулися. 

— Розтирати, поки не перетвориться на кашку, – додала, киваючи на чашу.

— Як скажеш, – усміхнувся він, стискаючи корінець у руці.

Джордж узявся за справу з несподіваною серйозністю, хоча мигцем кидав погляди на клумби, де Еленора Мунбрук працювала разом із його братом. Рейна повернулася до професорки Спраут, яка в цей момент пояснювала наступний етап.

Еленора дійсно справлялася напрочуд легко. Вона вправно вправлялася з інструментами, і навіть примхливі рослини не наважувалися її дражнити. Її рухи були точними та впевненими, а результат — майже ідеальним. Навіть Фред, який зазвичай тільки веселився, зараз стояв поруч із Мунбрук із виразом непідробного захоплення.

— Щось мені здається, що Фред зараз погодився б бути її вічним напарником, – з помітними веселощами промовив Джордж, не піднімаючи голови від чаші. — Я навіть ревную.

— Ага, – коротко відгукнулася Рейна, уже прямуючи до клумби, де ріс вовчий аконіт. — Я теж.

Джордж на секунду завмер, глянувши тій услід. 

Квіти вовчого аконіту були красивими, майже гіпнотичними: їхній глибокий фіолетовий відтінок притягував погляд. Рейна, вдягнувши рукавички, акуратно зрізала кілька квіток і поклала їх у спеціальний кошик та повернулася до Джорджа. Поставивши кошик поруч із чашею, та присунула до себе обробну дошку, акуратно відкидаючи волосся за плечі.

— Знаєш, чому ця квітка так зветься? – запитав Джордж, спостерігаючи за нею.

— Здивуй, – відповіла відьма, не піднімаючи очей. Вона-то знала.

— Легенда свідчить, що вона виросла з крапель отрути Цербера, коли Геракл тягнув його з підземного світу, – величаво виголосив Джордж, ніби лекцію читав. 

— Їхні шапочки нагадують шоломи, тому ще його називають «борцем», – байдуже зауважила Вандербум, але все ж мигцем глянула на усміхненого близнюка.

— А тепер ти, – Джордж кинув виклик поглядом. — Скажи що-небудь, чого не знаю.

У-у-у-у-у… Та тут можна що завгодно сказати. Від «мені сто дев’ятнадцять років» до «Професор Муді попиває багатозільну на дозвіллі». 

— Про аконіт? – уточнила відьма, висипаючи нарубану рослину в чашу.

— Можна і про нього, – усміхнувся Джордж, беручись перетирати інгредієнти. 

Рейна удала, що задумалася, акуратно укладаючи в чашу дрібно нарізані пелюстки аконіту. Вона повільно видихнула, ніби стримуючи усмішку, і холодно промовила:

— Його шапочки нагадують шоломи не тільки формою, а й метою. У давнину з аконіту робили отруту для стріл. Однієї краплі вистачало, щоб звалити бика.

Джордж підняв погляд, примружившись.

— Застрашливо добре обізнана, — зауважив той, розтираючи порошок. — Випадково, не для особистого використання?

Рейна змеркла його поглядом, трохи піднявши брову, але не вшанувала відповіддю.

— Професор Спраут казала додати полин, – сухо нагадала вона, простягаючи йому чергову порцію трав.

Джордж продовжував розтирати інгредієнти, час від часу поглядаючи на Рейну, яка, здавалося, повністю зосередилася на роботі. Її рухи були точними й акуратними, але він не міг не помітити, як губи зрідка тремтіли — чи то від роздратування, чи то від ледь помітної усмішки.

— До речі, – раптом вимовив він, злегка нахиляючись до відьми, — Що щодо тренувань? Чув, залік на початку грудня і, здається, у когось тут великі проблеми.

Рейна відсунулася на півкроку, схрестивши руки на грудях:

— А що щодо різкого падіння оцінок за реферати?

Джордж ледь помітно усміхнувся, витираючи руки об фартух.

— Це моя тактика, – безтурботно знизав плечима Джордж, повертаючись до ступки. — Адже за гумор оцінки не знімають. І я вперто ллю воду, як хтось мене і вчив.

— А от за некомпетентність — цілком, – спокійно парирувала Рейна, беручи дрібку нарізаного полину і додаючи його в суміш. — Ти академічний стиль доводиш просто до абсурдності.

Джордж усміхнувся, явно насолоджуючись таким незадоволеним і серйозним тоном.

— Добре, міс Вандербум, – нахилившись ближче, той зашепотів. — Якщо вам буде легше, наступного тижня я напишу реферат, від якого ви розтане…

— Наївно вважаєш, що я можу «розтанути»? – перебила його Рейна, піднявши брову.

— Ну, дива трапляються, – без тіні збентеження підморгнув той.

Вандербум пирхнула, повернувшись до своїх обов’язків, намагаючись ігнорувати ефірну тінь усмішки, що все ж таки промайнула на її губах:

— Твоє прагнення діяти мені на нерви майже захоплює.

— Майже?

— Майже.

І перш ніж Джордж встиг вигадати черговий жарт, їхню увагу відірвав легкий галас — в іншій частині оранжереї Еленора щось швидко пояснювала Фреду, а той, судячи з усього, помилково додав до суміші невірний інгредієнт.

— Як думаєш, Фред виживе? – з усмішкою запитав Джордж, спостерігаючи за наростальною панікою на обличчі брата.

Рейна знизала плечима, не відриваючи очей від тентакули.

— Якщо Еленора не перетворить його самого на добриво — шанси є.

Джордж тихо розсміявся, вочевидь задоволений її шпилькою, і продовжив роботу, вже не намагаючись приховати посмішку. Їхня «підопічна» рослина виглядала цілком мирною, але Рейна знала: варто було їй відчути себе в безпеці, як вона одразу ж почне проявляти характер. Вандербум лише пирхнула і зосередилася на тому, щоб рівномірно розподілити добриво навколо коренів тентакули.

— Так… – почав Джордж, притримуючи пелюстки, надівши на руки захисні рукавички. — Що щодо…

— От напишеш мені реферат на «чудово» наступного тижня і хоч у космос мене на своїй швабрі запускай, – відрізала Рейна, насупившись. 

Джорджу двічі повторювати не потрібно було. Карі очі загорілися аж надто авантюрними вогниками. 

***

Кілька днів поспіль, які вже встигли перетворитися на черговий тиждень, Мунбрук проводила у віддаленому куточку бібліотеки. Мадам Пінс, на превеликий подив, мабуть, уже встигла звикнути до смаку Еленори в книжках: увесь читацький аркуш від початку третього курсу був вздовж і впоперек пописаний різноманітними варіаціями історичних письмових текстів, підручників і наукових праць. І цього разу завідувачка бібліотеки запитань не ставила, хоч і напрямок у смаках різко змінився. Еленора читала жадібно, не розчаровуючи сувору бібліотекарку: історичні хроніки, праці з магії, біографії відомих чарівників — усе це давно стало її звичним репертуаром. Однак цього разу Мунбрук не займалася вивченням стародавніх ритуалів чи досліджень артефактів. Її увага раптово перемикнулася лише на одну особу.

Рейна Вандербум.

Це ім’я, пошепки вимовлене самим духом Гоґвортсу, звучало дивно, як найнедоречніша нота в знайомій мелодії. Еленора не могла пояснити, що саме її турбувало. Можливо, загадкові події, що відбулися незабаром після її появи? Чи вираз облич тих, хто, здавалося, намагався згадати, хто така ця Вандербум, але швидко відводив погляд, ніби забуваючи на ходу?

Мунбрук була практично впевнена в тому, що ніхто Рейну і не пам’ятав два роки тому. Що її тут не було. 

Але як так-то? 

Вона почала з очевидного — перечитування шкільних списків, відомих імен чистокровних сімей. «Вандербум» звучало, як прізвище, що мало б зустрітися в старовинних сувоях, поряд із Мелфоями, Ноттами, Мраксами чи хоча б Кравчами. Але нічого. Жодного рядка.

Спочатку вона думала, що просто упускає щось важливе. Може, Рейна зі старовинної, але нечисленної родини, що загубилася серед більш впливових родів? Чи її лінія родини була давно обірвана? Однак відповідей не знаходилося.

Одного разу за сніданком, прислухаючись до розмови привидів, Еленора натрапила на щось дивне. Сер Ніколас розповідав історію про «слизеринську чуму Рейну Вандербум» — яка навчалася тут колись давно. Мунбрук пам’ятала, як погляд ковзнув до нинішньої Рейни. Та, не моргнувши, відмахнулася від цього зауваження: «Це моя прапрабабуся. Мене назвали на честь неї». Але щось у її тоні тоді здалося дивним. 

Не сказати, що Мунбрук до кінця повірила. До минулого тижня вона й не пам’ятала про цей момент.

Занурившись в архіви, чарівниця відшукала останню згадку імені тієї самої Рейни Вандербум, про яку згадував привид. Кінець тисяча вісімсот дев’яностого року. Шостий курс. Дивно, але жодних слідів її подальшого життя виявити не вдалося. Ні відомостей про те, що вона закінчила школу, ні записів про її родичів. Нічого.

Це просто неможливо.

Мунбрук витратила години, переглядаючи старовинні документи та мемуари. Зазвичай про магічно обдаровані родини залишалися хоча б згадки: зв’язки, подвиги, злочини. Але «Вандербум» ніби не існувало зовсім.

Ще більше запитань викликав факт, що навіть сама Рейна з дев’яностих років минулого століття не залишила жодного помітного сліду. Еленора очікувала зустріти згадки про її силу або дар, про які говорив Ніколас, можливо, про злодіяння, якщо вона все ж була пов’язана з темною магією. Але та виглядала тінню, що розчинилася в повітрі.

Інформації, принаймні там, де вона шукала, не було. Її стерли. 

Мунбрук на мить завмерла, усвідомивши, що застрягла. Вона зібрала всі можливі крупиці інформації, але жодна з них не з’єднувалася в цілісну картину.

Еленора швидко почала перебирати в голові. Що ще такого було дивного? Кошмари? Плач уві сні? Розмови про якісь убивства? Її нездорово-партнерські стосунки з Професором Муді і його погляди, мерзенні й огидні? Асистування, які сенсу не мають? Якась чорна штука на спині? Срібні вовки, з якими розбиралася чомусь Вандербум? 

Стоп.

Еленора застигла, думки в її голові закрутилися як вихор. Срібні вовки.

Вона подивилася у вікно, на величезний місяць, що повільно підіймався над горизонтом. Його м’яке світло заливало темну бібліотеку, і в цей момент Еленора занурилася у спогади.

Коли мама була ще жива, вона часто розповідала казки. Але одна з них особливо засіла в пам’яті Мунбрук. Казка про прекрасну відьму-войовницю, покровительку ночі та місяця, чия магія була настільки чистою і потужною, що її вважали найвеличнішою. Вона була захисницею всіх відьом, уособленням сили, свободи й стародавніх знань.

— Вони називали її по-різному, – говорила мама, акуратно перебираючи волосся маленької Еленори. — Богиня-Мати, Темна Мати, Триєдина Богиня… Але найчастіше її звали Гекатою.

— А вовки? – Еленора завжди загорялася, почувши про її фамільярів.

— Вони були її вірними супутниками. Срібні вовки, народжені зі світла місяця, як і хранителі, вірні помічники у світі магів, — м’яко усміхалася мама. — Вони захищали її й приносили звістки зі світу, де темрява зустрічається зі світлом.

Ці казки були особливими для Еленори. Після смерті матері вони стали чи не єдиним спогадом, що пов’язував її з тим часом коли життя здавалося простим і щасливим.

Тепер же, дивлячись на місяць, вона згадала не тільки розповіді матері, а й недавні події. Те вовченя, якого підібрали Муді й Вандербум після походу в ліс. Слова директора, сказані побіжно: «Думаю, це просто новий хранитель». Їхня розмова з Герміоною з цього приводу.

Хранитель.

Еленора завмерла, відчувши, як серце раптом прискорило ритм. 

Хранитель? 

Якщо вони існують, якщо сам директор підтвердив їхню реальність, то й давня магія, пов’язана з ними, теж має бути реальною. Стародавня легенда має бути реальною. Народжені у світлі потрійного місяця, на стику — теж.

Вона повільно піднялася з-за столу, поки руки злегка тремтіли від усвідомлення. Усе почало складатися в єдиний ланцюжок. Минула Рейна Вандербум. Таємниче зникнення. Дар, про який розповідав сер Ніколас.

Еленора заплющила очі, намагаючись утримати потік думок, що так і рвалися назовні. Якщо Рейна з минулого століття була останнім відомим Хранителем, її зникнення пояснює багато чого. Можливо, сила, яку вона носила в собі, була настільки значна, що за нею почали полювати.

Чи вона за кимось? Може, після її злодіянь про Хранителів говорити й перестали?

Отже, Рейна, ну, нинішня, праправнучка… Хранительки? І вона мовчить? Відмахується від спорідненості? 

Що ж там сталося? 

Еленора прикусила губу, відчуваючи, як дрібні трибки в її голові обертаються все швидше. Усе це було настільки масштабним, що в неї злегка паморочилося в голові. Та оглянула ряди книжок, що стояли акуратними колонами, немов сподівалася, що одна з них раптом розкриє свої секрети. Але відповіді не з’являлися. Якщо інформація про Гекату, її ковен і стародавню магію десь і зберігалася, то точно не тут.

Заборонена секція.

Мунбрук знала, що саме там Мунбрук знала, що саме там могла ховатися потрібна інформація. Однак доступ туди був обмежений, і будь-яка спроба проникнути без дозволу могла обернутися катастрофою. Вона подумки пробігла список можливих варіантів. Переконати професора? Ні. Злизати дозвіл? Теж погана ідея. Може, скористатися яким-небудь відвертальним маневром?

З цими думками Мунбрук покинула бібліотеку, повільно прямуючи до своєї кімнати. Еленора відчувала напругу в кожній клітині, ніби її голова була готова вибухнути від усіх можливих здогадок і передчуттів.

Однак її роздуми різко перервалися, варто було їй переступити поріг кімнати.

— Мерлін забери всіх безмозких ідіотів на світі! – лютий голос Рейни вдарив по вухах. — Собака! Просто безмозка ідіотина! Су-ка-а-а-а!

Еленора застигла на місці, спостерігаючи за сценою: її сусідка міряла кімнату великими кроками, тримаючи в руці згорнутий пергамент, ніби готувалася жбурнути папером у стіну. Вандербум уся горіла, а витончені пальці, зазвичай такі стримані, судомно стискали папір.

— Усе гаразд? – обережно запитала Еленора, вирішивши, що це слушна нагода, щоб спробувати розговорити сусідку.

Рейна різко обернулася, немов тільки зараз помітила блондинку. Її очі блиснули, і вона мовчки сунула пергамент Еленорі, ледь не ткнувши його їй в обличчя.

— Дивись, – вимовила вона через стиснуті зуби.

Еленора акуратно розгорнула згорнутий аркуш і побачила там реферат. На першій сторінці добряче красувався підпис автора — Джордж Візлі. А внизу стояла оцінка: Чудово. Але найдивовижніше — ця оцінка була підписана самим професором Муді.

— Й? – стримано уточнила Мунбрук, відчуваючи, що пропустила якийсь важливий контекст.

— «От напишеш мені реферат на “чудово” наступного тижня і хоч у космос мене на своїй швабрі запускай», – роздратовано випалила Рейна, передражнюючи саму себе. Знову люто покрокувала кімнатою. — Та як він примудрився?!