Розділ 16, у якому все починається і закінчується загадковими записами, знайденими у Кімнаті на вимогу, або в якій коліно опиняється в зоні ризику.

Time in a Bottle – Jim Croce

1972

Єдина кімната у світі, здатна дихати, виручати, створювати будь-який простір, який тільки забажає учень.

Зараз у ній не було хаосу занедбаних речей, нескінченних коридорів, випадкових артефактів, кімнатки для мітел, затишного куточка. Ця Кімната на вимогу — стара, усталена, майже нерухома — запечатана бульбашка без кисню, в яку ніхто не заглядав десятиліттями. Запилені книжкові полиці тягнулися вздовж стін, важкі палітурки занурювалися в напівтемряву. Робочий стіл у центрі — масивний, темний, прихований під купою книжок, аркушів, пергаментів, недбалих начерків, наче Господиня цього місця залишила його лише мить тому й ось-ось збиралася повернутися, але, мабуть, щось пішло не так.

Чоловік, чия постать ковзнула в цю тишу, рухався обережно. Неухильно, але без поспіху, боячись потривожити багаторічний, можна вже сказати, столітній пил на поличках. Він зупиняється біля столу: пальці обережно торкаються паперів, ковзають по шорсткій поверхні старого пергаменту. Ковзає рівним, наче водна гладь, поглядом по всьому, від ледве видимих сплетінь павутиння в куточках, до дрібних шматочків вугілля, що розкришилися. Начерки людей, ліній і штрихів. Дивні символи, побіжні ескізи істоти з неприродними пропорціями, величезною антропоморфною головою і козлячими рогами. Портрет кучерявого хлопчини — рівний силует, гострі риси обличчя й абсолютно нахабні, хижі оченята.

Невідомий ще частку секунди крутить малюнок у руках, а потім раптово перевертає, немов не додумався до цього раніше — поглянути з іншого боку. Ледве-ледве проступає напис, вицвілим олівцем нанесений — «Морріган Р.».

Він зітхає, опускаючи клаптик пергаменту на стіл і озирається — погляд ковзає полицями, манекеном у кутку, на зламану мітлу. Ще кілька кроків — і його увагу знову приковує стіл.

Пробігає долонею по стільниці, затримується біля краю, майже інстинктивно. Потім приглушено стукає кісточками пальців — раз, другий. Звук змінюється, він глухий, трохи щільніший на одній ділянці. Прямі, довгі пальці чіпляються за край, обережно промацують механізм, Хвала Мерліну, меблі тут такі ж старезні. Клацання — і невеликий, ледь помітний потайний відсік відкривається.

Самими кінчиками пальців, акуратно, боячись, що знахідка розвалиться на частини, той дістає невеличкий записничок. Фіолетова обкладинка, потерта, з часом втратила насиченість кольору. Пальці проводять по ній, відчуваючи шорсткість, ледь помітні нерівності в кутах, застиглі крапельки воску, чорнильні плями.

Легкий подих у пустельній кімнаті оглушує. Навіть злегка розбурхує, викликаючи зграю мурашок, що бігає вздовж передпліч туди-сюди. Він сідає навпочіпки, акуратно розкриваючи, перегортаючи пожовклі сторінки. Раптом, ще не почавши вчитуватися в літери, той зупиняється — щось випадає на підлогу. Гість непроханий придивляється, обережно піддягаючи знахідку не надто довгим нігтем — жовтець. Засушений бутон жовтцю. А може, й не жовтцю, але квітки, вже дуже схожої на жовтець своєю формою і пелюстками. Невідомий піднімає його настільки неквапливо, вкладає між сторінок і перевіряє, щоб не випав повторно, і відкриває книжечку з самого початку, з першої сторінки. 

30 жовтня.

Мені хочеться піти, зникнути, ніколи не народжуватися, полетіти туди, де я насправді буду на своєму місці, у своїй тарілці, зі своїми людьми. Не розумію, чому я? Чому я? Чому я? Чому я? Я не розумію, щиро не розумію, ніхто нічого мені не пояснює, лише забороняє питати й розповідати іншим. Усе це сталося так різко, так раптово, але чомусь усі, крім мене, про це знали й чекали. Почуваюся… не знаю, огидно. Мені подобається мій дар, мені подобається те, що я можу мати силу, непідвладну іншим, а отже, використовувати її… ну… на благо? Чому ні? Серйозно, ці паршиві ґрифіндорки, що розпускають про мене чутки, не мають рації. Я дуже навіть і хотіла б допомагати іншим, раз у мене є така сила. Але ці вічні походи, тренування з Фігом, і Ковен… Вони класні, правда, хоч і всі поголовно вже маячні, якщо чесно. Усе про Богиню і про Богиню… Лякає це, звісно, знатно. Не думала, що Боги насправді існують, так і Перса ще каже, що я зможу з нею побачитися. З Богинею. Побачитися. Віч-на-віч. Чому я? Я запитала в неї, чому ніхто з Ковену не хоче особисто поговорити з Богинею й обговорити мою появу, але вона відмовчалася. Дивна жінка.

Хмикає, перегортаючи сторінку. Наступний же запис переносить на кілька місяців уперед.

9 січня.

Приховувати стає все складніше і складніше. Себастьян точно щось підозрює. Дуже сильно і я не хочу йому брехати, чесно. Мені його так щиро шкода, і Анну, якби я справді могла, я б знайшла вихід, я б зняла з неї прокляття і він був би щасливий. Я так давно не бачила його по-справжньому щасливим. Але я сита по горло цими людьми, вчителями, однокурсниками, Ковеном, усіма живими. Мама захворіла і їй я теж шалено хочу допомогти, але Перса заборонила розповідати навіть батькам, мовляв, твій батько великий лікар і зіллєвар, тобі нема чого в нього під ногами плутатися. Багато вона знає, гарпія проклята. Її подруга, права рука, дівчина, на ім’я Ніколетта, намагається мені допомогти знайти до неї підхід і самій достукатися, але востаннє вони серйозно так посварилися. Все ще не розумію, чому сама Верховна Жриця так зі мною сувора. Розмови про допомогу іншим грубо присікаються, і тепер я знаю найтупішу відповідь на своє запитання: ти Хранителька, а не Дарителька. Ти зберігаєш дар від інших, оберігаєш його, несеш у цей світ для благої мети, а не для того, щоб лікувати, допомагати, створювати та інше. Нібито, після останніх діянь попередніх Хранителів, нам потрібно тримати все в таємниці й продовжувати нескінченний цикл, тому що так тітка Богиня чогось там вирішила. Ще Перса сказала, що до того, як я пройду справжню підготовку, буде невідомо, яка насправді сила мені дарована. Можуть бути передумови, але вони мізерні. Тому сиди мовчки, тренуйся і дякуй Богині, за таку можливість народиться у світлі потрійного місяця. Якийсь чоловік, усе ще не запам’ятала, як його звуть, але він теж член Ковену, сказав, що Перса мені заздрить. Заздрить? Як можна заздрити випадковості, я теж не особливо розумію. Усі вони дурні неотесані дурні — у цьому я впевнена на сто відсотків.

Він тихо посміюється останнім рядкам, перечитуючи та хмикаючи собі під ніс. Усе ще не розуміє, що читає. Перегортає ще акуратніше, помічаючи, що деякі сторінки ледве тримаються, та й то, на соплях, немов їх хотіли вирвати, але передумали. Наступний запис не такий пізній, він не стрибає в часі на пару місяців, а всього на два тижні.

23 січня.

Я ніколи не була самотньою. Ніколи не думала, що самотність може стояти в одному ряду з моїм ім’ям. Завжди, наче на величезній маґлівській каруселі, яку вони виставляють на фестивалях щороку, по колу і з купою: мама, тато, тітки, дядьки, потім народилися двійнята Соліна й Аурея, потім іще й Скай з’явилася, у школі також, від найпершого курсу я була із Себастьяном та Анною, Омінісом, торік долучився Морріґан, а тепер іще і його нова подружка. Зараз, коли я не можу нікому розповісти про себе по-справжньому, я це відчуваю і мені… так погано. Без чесності, без підтримки поруч я почуваюся неповноцінною, немов розірвали на тисячу частин.

Існування — ось, чого я боюся. Не жити життя, а загнати себе в рамки, коробку метр на метр і нічого не робити. Існувати. Бути самотньою. Бути пилом. Стати нікчемою. Не хочу цього, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу. Перса сказала недавно, що такою буде моя доля, це правильний шлях для Хранителя. Сидіти мовчки, спілкуватися тільки всередині Ковена і з найближчими, нікому нічого не розповідати. Виявляється, вони знали про мене, про те, що я стану Хранителькою, у день мого народження. Найпершого. Мені ще й хвилини не було, планети й зірки тільки починали вершити мою долю, складаючись у натальну карту, а виявляється, вони дізналися ще тоді. Засвітився в небі потрійний місяць і минула Верховна, мати Перси, тут же знайшла мене. Ніколетта сказала, що вона працювала акушеркою в Лікарні Святого Мунґо, де я і народилася. І пропрацювала б ще багато років, поки б не засвітився місяць. Вони вишукували мене. Це напружує. Схоже більше на якийсь культ сліпої віри, а не на Ковен при великій Богині. Може, ті чоловіки в Трьох мітлах, обзиваючи Персу і Ніколетту культистками та божевільними, все ж мали рацію? Я нічого не розумію.

Тепер, здається, він потроху починає усвідомлювати, що за щоденник потрапив до його рук. Скільки в цих словах, написаних спокійним, рівним почерком, невизначеності, незнання, страху. Невідомий може навіть уявити дівчину, що сидить тут над столом із книжкою і пером у руках після довгого дня, тижня, місяця, виливає всі свої думки на папір. Люди не зберігають щоденники для себе. Вони зберігають їх для інших як секрет, про який не хочеться розповідати, але при цьому хочеться, щоб про нього знали всі. Єдиний надійний сейф — власна пам’ять, у яку ніхто не може залізти без твого відома.

Перегортає — порожня сторінка, лише відбиток жовтцю між листків і маленький підпис унизу:

Вітрогонка, вона ж Анемона, родина Жовтецевих.

Вишукує крізь старих сторінок сухоцвіт і кладе на місце, точно за відбитком на жовтому пергаменті, немов у рамочку поміщає.

Перегортає сторінки далі, але поки що на них немає нових записів — господиня використовувала щоденник як полотно, то тут, то там роблячи всілякі замальовки чогось не зовсім зрозумілого. Але тепер він не буде гортати далі, до найцікавішого, а спробує зрозуміти кожну закарлючку, усвідомити, чому і навіщо це було залишено тут загостреним, напевно, вугіллям.

Рогата істота дивиться на гостя непроханого з одного боку розвороту. З іншого — жінка з трьома головами, по різьбленій і гострій короні на кожній. Власниця блокнота напрочуд дуже добре малює, але над цими ескізами та, мабуть, сиділа довго. Наступні йдуть у невеликому, хаотичному порядку — тут то квітка, то з’єднання сузір’їв, то алхімічні руни, зібрані в коло. Схожі символи на недогризках папірусів він бачив і на столі. Художник, адже, малює не те що бачить, а що відчуває, так? Що відчувала вона, малюючи повністю зафарбований чорним чорнилом аркуш?

Начерки закінчуються однією фігурою — людський силует, весь зафарбований тінню, лише два білих кола на місці очей не зачепив вугільний олівець. З наступної сторінки знову починаються записи, і той, хто читає, навпочіпки пересідає повністю на підлогу, підтискаючи під себе ноги, тихо зітхаючи.

24 лютого.

Нічого не відбувалося. Майже. Лежу. Живу. Клеймо на спині страшенно болить. Перса каже, що це добрий знак. Мерлінова борода, звідки вона взагалі це знає? Їй на вигляд років двадцять, не більше, а така відаюча… Напружує трохи. Поводиться так, наче це вона мала стати Хранителькою, але народилася в невдалий момент, ха-ха! Глянула на спину, де висіклося тавро, хоча, я б назвала це більше візерунком — потрійний місяць між лопаток…

Прикривши щоденник, він тре очі, цикаючи собі під ніс. Підтискає губи, втомлено зітхаючи, вагається і не знає, чи хоче тепер читати знахідку далі, адже тепер точно знає, кому вона належить. Чи… ні? Чи це всього лише збіг, випадковість, плутанина? Невідомий зітхає ще раз, знову порушуючи тишу забутої кімнати, і відкриває щоденник знову:

…Весь цей час я відчувала таку відчайдушну самотність, що хотіла було накласти на себе руки, так, думка пролетіла. А втримала мене вже наступна, що моя смерть, напевно, не засмутить нікого, нікого на світі, і в смерті я опинюся ще більш самотньою. Ні, звісно, через секунду до мене дійшло, що ще і як засмутить… Ну, я сподіваюся. Мене зараз виверне від самої себе. Більше не можу. Мене готують до чогось і вчать користуватися наявною силою, і тепер, хоча б пояснили, для чого. Виявляється, щойно Хранителю виповнюється шістнадцять років, його сила починає зростати, розкриватися аж до повноліття, і тому, її треба відчувати, розуміти, прийняти. Для цього, дуже-дуже-дуже багато тисячоліть тому, на місці підземелля, де розташовувався лабіринт Мінотавра, побудували спеціальний притулок і притулок для нас, де нас же і навчають та допомагають повною мірою усвідомити, яку долю і силу підготувала для нас Богиня. Запитала у Перси, чи бувала вона там, і так я дізналася, що увійти туди можуть тільки Хранителі й ті, кого вони захочуть там бачити. Є, напевно, ще якась лазівка, але ту поки що не виявили. Змусило замислитися мене про те, чому у Ковена і Жриці немає прямого доступу до цього місця… А, так. Тільки у Хранителя є можливість зв’язуватися з Богинею, звуть, її, до речі, Гекатою. Тобто, ніхто з Ковена ніколи з нею не перетинався, не бачив, не чув і навіть не відчував.

На секунду йому здається, що він бачить її перед собою — не тут, а там, десь у минулому. Над щоденником, з тихою зосередженістю, що обмірковує кожне слово. У сонцезахисних, круглих окулярах на носі. Хоча, ні, здається йому, що Господиня щоденника в цій-то кімнаті дозволяла собі їх знімати, закріплюючи на маківці або відкладаючи вбік. Про що вона думала, коли писала це? Чи боялася вона? Чи, навпаки, відчувала полегшення? Він зітхає і проводить рукою по обличчю, затримуючи подих.

Перегортає. На диво, наступний запис набагато коротший, ніж попередні.

15 березня.

Я розповіла Себастьяну. Всю трусить цілий день, не можу зібратися з думками й вирішити, що робити. Мало того, мені ще й сниться всяка нісенітниця. Але реакція Селлоу… Жахливо, я не повинна була йому говорити. Я все ще не знаю, що я насправді можу, але його очі лише тільки більше розгорілися ідеєю вилікувати Анну. Я то не проти!!! Зовсім! АЛЕ Я НЕ ЗНАЮ ЯК.

Сторінки шелестять у тиші, ламкі, ніби застиглі в самій середині чужого часу. Він перебирає їх обережно, кінчиками пальців, затримуючи уважний погляд на кожному кострубатому слові. Поспішні, плутані рядки — у них тремтіння, напруга, паніка, яку та, хто писав, здається, навіть не усвідомлює до кінця. Почуття жалості наростає. Вона хотіла довіритися. Хотіла знайти в ньому підтримку, а отримала… що? Тиск? Очікування? Він не знає, хто ця Анна і хто такий Себастьян, але інтуїція підказує: розмова була зовсім не такою, якою та її уявляла.

Рука повільно опускається на підлогу, малюючи по пилу квітчасті візерунки. Гість непроханий не поспішає перегортати далі. Він повільно нахиляє голову, роздивляючись літери, то збиті, то підкреслені з такою силою, ніби гострий наконечник пера ось-ось прорве папір.

«АЛЕ Я НЕ ЗНАЮ ЯК».

Саме це його зачіпає найбільше. Вона справді хотіла допомогти, але ніхто, видається, навіть не замислився, наскільки Господиня щоденника сама була загублена. Тільки вона, ця кімнатка і фіолетова обкладинка щоденника, а за спиною світ. Світ, який він є, без жодної надії та проблиску на можливість бути почутою. Зібравшись із духом, він перегортає на наступну сторінку: знову зустрічає його спокійний, рівний почерк.

6 квітня.

Я знаю, що я можу. Вбивати я можу. Висмоктувати з живих істот життєві сили, з чарівників — магію, з людей — життя. Усе разом. Це сталося випадково, але Професор Фіг і Перса владнали цю непередбачувану ситуацію. Зі мною щось трапилося, трапилося в голові, сумнівів більше немає. Ця штука виявилася як хвороба, а не так, як виявляється щось безперечне, очевидне. Вона проникла в мене нишком, крапля за краплею: мені було якось ніяково, якось незатишно — ось і все. А оселившись у мені, вона зачаїлася, присмиріла, і мені вдалося переконати себе, що нічого в мене немає, що тривога помилкова. І ось, раптово, труп. Побачила світіння в грудях, потягнулася до нього, відчула якусь нитку, що немов стирчить із тканини, і потягнула. Труп.

Труп. Труп. Труп.

Він перечитує запис кілька разів. Раз за разом. Не моргаючи. Пальці застигають на куточку сторінки, але той не перегортає далі. Тільки дивиться, вчитується, вдавлює у свідомість кожне слово. Десь у глибині піднімається глухе, неприємне відчуття, що змушує шлунок стиснутися. Чоловік не знає, що жахає його більше — сам факт того, що сталося, чи те, як вона це описала. Він переводить погляд на останні рядки. Труп. Труп. Труп. Вони тиснуть, пульсують у голові, повторюються як голос, що зачаївся в підсвідомості. Ніби та, що писала, намагалася переконати себе в реальності події, але не могла.

Рука машинально зачіпає край обкладинки, але він не закриває щоденник. Усередині все холоне. Як насправді давно це було? І у що вилилося? Що як… Незнайомець різко видихає, відкидаючи тривожну думку.

13 квітня.

Я не розумію. Я не розумію, чому Перса каже, що все добре. Я не розумію, чому вона дивиться на мене так, ніби я — якийсь трофей чи, ні, миша польова й піддослідна, на яку можна витріщатися й перекроювати під себе. Не відчуваю себе собою, а вони, всі тринадцять розумів великих, сидять і гадають, яку силу цим могла дарувати мені Геката. Мені страшно, мені так страшно. Тіло забуває. Але пальці пам’ятають. Вони пам’ятають те відчуття — м’яке, легке, ледве помітне, коли ти торкаєшся самої суті життя. Коли нитка, тонка, майже невидима, піддається, а ти… Перса дивиться на мене зі схваленням, уперше за довгі місяці, але мені все одно. Я відчуваю, як мене розриває на частини, і я не знаю, що робити. Себастьян не полишає спроб умовити мене, але я знаю, чомусь, що якщо спробую в такий спосіб забрати в Анни хоча б біль, вона невідворотно помре. Я намагаюся йому пояснити, але він мене не чує. Ніхто мене не чує.

Він перечитує запис двічі. Першого разу — намагаючись схопити суть, другого — вдивляючись у кожне слово, вдавлюючи пальці в сторінки, але тут же розтискаючи, боячись пошкодити старовинний пергамент.

«Мені страшно, мені так страшно».

Ця фраза, повторена вже неодноразово, зачіпляється за думки й не дає їх відпустити. До цього записи змушували відчувати тривогу, жалість, але тут — щось інше. Перса. Себастьян. Тринадцять розумів, щоб цей рядок по-справжньому не значив. Анна? Усі щось від неї хочуть. Усі дивляться, оцінюють, підштовхують. Її власні страхи розчиняються серед чужих очікувань. Він намагається уявити, як це — сидіти серед цих людей, відчувати їхні погляди, чути їхні голоси, але не знаходити жодної руки, яка б просто стиснула твою в мовчазній підтримці.

Невідомий злиться. Уже й сам не розуміє, чому. Тому що їй було так самотньо, а вона так цього боялася? Тому що ніхто не намагався зрозуміти її, а тільки намагався скористатися? Чи, тому що тепер, читаючи це, він відчуває, що чує її?

І розуміє, що вже пізно.

Продовжувати читання стає морально складніше. Гість непроханий спирається спиною на стілець, що стоїть поруч, підтискаючи одне коліно.

27 квітня.

Я думала, що кошмари — це щось вигадане, що свідомість просто обробляє денні уривки думок і створює з них хаос, так пояснювала мама, ще в дитинстві. Але тепер… Тепер я знаю, що вони існують. І що вони не закінчуються, навіть коли прокидаєшся. У дзеркалі відбивається не моє обличчя. Воно занадто витягнуте, занадто чуже, занадто живе. Воно дивиться на мене і ворушить губами, а я не чую звуку, але знаю, що воно говорить. Перса посміхається, коли бачить, як я дивлюся в дзеркало. Мені здається, що вона знає, що я бачу, але нічого не каже. Я знайшла птаха. Маленького, пораненого, ледь дихаючого. Взяла його в долоні, закрила, ніби могла захистити. Хотіла допомогти. А коли відкрила долоні, в них не було нічого, крім сірого попелу. Я дивилася на цей попіл, не відчуваючи нічого. Абсолютно нічого. Навіть страху. Тільки через якийсь час мене вирвало. Більше не можу їсти. Їжа… вона не на смак, не на запах, вона просто є, і все. Як ковтати повітря. Як заковтувати порожнечу. Але коли я випадково замислююся про людей — про людей навколо, про натовп, про живих — мені хочеться… Зупинитися. Вдихнути. І раптом стає легше.

Остання фраза здається особливо страшною. Тому що вперше за весь час вона звучить спокійно. Він проводить долонею по обличчю, відкидаючи волосся назад, ніби намагаючись скинути зростальне почуття хвилювання. Цей запис пронизаний порожнечею, наскільки він, звісно, справді може зрозуміти, що ж вона таке, ця порожнеча.

Перечитує. Пальці повільно проводять по пожовклому краю сторінки. Плечі напружуються. Якусь мить він просто дивиться в одну точку, не маючи сили змусити себе перегорнути сторінку. Ковтає сухо. Відкидається назад, б’ючись маківкою об краєчок дерев’яного виступу. В очах дивне печіння, ніби папір перед ним почав виділяти смердюче щось, що випалює гланди. Усе, що вона вбирала в себе стільки місяців — страх, сумніви, відчай — у цьому записі зникає. Залишається тільки порожнеча.

29 травня

Я більше не мовчу. Я не знаю, коли саме все змінилося. Я більше не хочу слухати. Перса каже, що я стаю чимось більшим. Що я повинна бути вдячна. Що я створена для цього. Але я знаю, що це брехня. Я не буду тим, ким вони хочуть мене бачити. Щось усередині мене росте, розплітається, пульсує тонкими нитками, які я поки що не можу повною мірою відчувати. Перса дивиться з насмішкою, ледь помітно піднімаючи куточки губ. У її погляді холодне, ледь не поблажливе терпіння, наче в людини, яка надто довго чекала, от тільки чого? Іноді, здається, що це вона повинна була зайняти моє місце, раз ця мегера така підготовлена виявилася. Вона думає, що я дурна. Що говорю про неможливе. Але я знаю, що вона помиляється. Перса ніколи мене не зрозуміє, бо ніколи не дізнається, як це, відчувати, чути й інтуїтивно знати, що треба робити. Я відчуваю це в землі під ногами, у шепоті вітру, у ритмі власного дихання. Я відчуваю, як щось усередині мене хоче вирватися назовні — не руйнуванням, а чимось іншим. Я більше не хочу мовчати.

Щось справді змінилося. Він відчуває це в ритмі рядків. У тому, як та, хто пише, більше не шукає виправдань. Як уперше за весь щоденник вона не ставить собі запитань, не сумнівається. Щось усередині стискається. Невідомий відчуває, як у грудях зароджується дивне, незрозуміле почуття. Гордість? Ні, не так. Це щось інше, щось ближче до полегшення і тривоги водночас.

Він прикушує щоку зсередини, трохи сильніше, ніж слід було б. Очі ковзають рядками знову і знову, зупиняються на словах про Перса. Він уже ненавидить це ім’я. Щось усередині роздратовано пульсує, немов вимагаючи вийти назовні. Напевно, переможний клич.

3 червня

Я чую її. Я чую Гекату. Спочатку був шепіт — тихий, ласкавий, ледве вловний, як вітер. Потім він став чіткішим. Тепер він скрізь. У тінях, у порожнечі, навіть у словах інших людей. Я чую її навіть у тому, як скрипить перо по папері, як капає вода в умивальнику. Перса сказала, що це прекрасно. Мені здається, що це кінець.

У цьому і є різниця між ними. Перса бачить у цьому силу. Вона радіє. Вона хоче, щоб це тривало. А Господиня щоденника розуміє, що втрачає себе.

Він повільно проводить рукою по сторінках, ніби від цього можна буде відчути щось іще. Папір завжди вбирає більше, ніж просто слова, чорнило, вугілля чи краплі поту зі сльозами. Як довго це тривало? Як довго вона йшла до цього моменту, коли реальність почала розпадатися, і голос у голові став голоснішим, ніж світ навколо? Де проходить межа?

Він втискається спиною в ніжки стільця, і той скріпить, не прикріплений намертво до підлоги, дряпає килим, а той не звертає уваги, досі не відводячи погляду від щоденника. Що більше він читає, то більше хоче знати. Але й тим важче стає дихати.

15 червня.

Себастьян злий. Він стискає кулаки, говорить, але я майже не чую його слів. Вони розпадаються в повітрі, як пил, перетворюються на далеке відлуння. Він злиться, бо не розуміє. Або тому, що розуміє, але не може цього прийняти. Я стою і дивлюся на нього. У грудях порожньо, наче щось усередині вже згоріло і залишилося тільки легке попелясте відлуння. Я відчуваю, що ця суперечка нічого не змінить. Він усе одно не почує. Вони всі не почують.

Він спирається ліктем на коліно, іншою рукою підтримуючи щоденник, і повільно кліпає, немов намагаючись переварити прочитане. Себастьян. Ким він був для неї? Другом? Коханим? Що ж, напевно, безумовно тим, кому можна було б довіритися в разі чого. Але… Рука зі щоденником опускається на коліно, він дивиться в одну точку, не бачачи перед собою нічого, крім понівеченого часом манекена. Ось воно — розчарування. Не в собі, не в долі — в іншій людині.

1 липня.

Перса боїться мене. Вона думає, що я не помічаю, але я бачу, як її пальці стискаються трохи сильніше, ніж зазвичай, як вона зволікає з відповідями. Як її погляд затримується на мені довше, ніж слід було б. Раніше в її очах було тільки схвалення, поблажлива усмішка, оцінка. Тепер там страх. Я не знаю, чого вона боїться більше — того, що я не підкорюся, чи того, що я можу бути сильнішою, ніж вона думала.

Він довше, ніж зазвичай, затримує погляд на цих словах, особливо не перечитуючи, бо зміст уловлюється швидше, ніж зазвичай, а потім повільно гортає сторінку далі, спостерігаючи поступну темряву. Або божевілля. Або страх.

21 серпня.

Я чую її голос. Тихий, такий, що кличе, розколює свідомість на тисячі дзеркальних осколків, у яких я бачу саму себе — стару, нову, істинну. Вона не мовчала. Просто чекала. Я відчуваю, що стою на краю. Одна нога в порожнечі, у зоряному світлі, у хаосі, що живе в мені й рветься назовні. Друга — у землі, у цьому світі, який не хоче мене відпускати. Матір кличе. Я знаю, що якщо піддамся, то вже не повернуся. Але хіба я колись хотіла повертатися? Я була народжена для більшого. Перса не розуміє. Ковен не розуміє. Вони чіпляються за правила, за старі слова, за силу, яку бояться. Я не боюся. Я закінчу те, що вони почали, але не змогли завершити. Я знайду себе. Я стану собою.

Я чую її. Не так, як раніше — не в шепоті свічок, не в шелесті трав, не в холоді нічного вітру. Тепер її голос звучить у мені, у самому серці мого розуму, у кожному вдиху і кожному ударі пульсу. Він пульсує, розливається по венах, ламає кістки, стрясає свідомість. Перса думала, що я стану її творінням. Вона вірила, що зможе мене втримати, що я буду її посудиною, її зброєю, її волею. Вона помилялася. Вона нічого не зрозуміла. Вони всі нічого не зрозуміли. Я не боюся більше. Я бачу. Я відчуваю. Я знаю. Але з кожним днем моя свідомість тріскається. Я ловлю себе на тому, що втрачаю час, застигаю, не знаючи, скільки минуло годин, хвилин, секунд. В очах мерехтить вогонь, навіть коли я закриваю їх. Я розумію, що якщо залишуся, я зруйную все. Коли прийде час, я поїду на Крит. У притулок Хранителів. Закінчу навчання. Дізнаюся, що означає бути собою. Але поки що мені потрібно залишатися тут. Поки — ще трохи — я не можу піти.

Слова валяться на гостя в кімнаті, наче хвиля, захльостують, витягують повітря з легень. Це вже не записи, не щоденник, не чужі роздуми на пожовклому папері. Це сповідь. Остання грань, остання надія, мабуть, не зламатися повністю. Вона напевно це перечитувала… Перечитувала ж? Чорнильні літери не давали їй забутися, кинути, може, навіть, допомагали відстежувати істину.

Він не знає, якого це — чути богиню, як відчувати її голос усередині. У кожному вдиху, у кожному ударі пульсу. Навіть повністю уявити не може, лише намагається.

Це — тріщини. Він читає про лід, що ламається, про свідомість, що розколюється на дзеркальні уламки. Відкриваючи цю книжечку в пошарпаній фіолетовій обкладинці, він очікував чого завгодно — таємниць, болю, страху, відповідей, підказок, цікавих історій. Але не цього.

Хмикає собі під ніс, перегортаючи сторінку, як виявляється, востаннє. Бо більше там нічого не написано, крім найостаннішої. 

30 серпня

Він помер. Я дивлюся на його тіло й досі бачу перед очима. Шкіра бліда, трохи сірувата. Губи прочинені, наче він хотів сказати щось в останню секунду. Я не плачу. Перса стоїть осторонь, її обличчя рівне, як гладь води перед бурею. Ковен мовчить. Я відчуваю, як щось усередині мене ламається. Фіг не був ідеальним. Він не завжди розумів мене, не завжди погоджувався зі мною. Але він став на мій бік. Він обрав мене, коли ніхто більше не хотів бачити. І тепер його немає. Перса хотіла влади, але ніколи не володіла силою. Ковен тільки забирав, думаючи, що руйнування — це все, на що ми здатні. Себастьян… Себастьян зрадив мене першим, коли відмовився чути. Я більше не вірю їм. Жодному з них. Гоґвортс — це просто стіни, коридори, книжки, які більше не говорять зі мною. Ковен — лише тіні, що чіпляються за те, чого ніколи не зможуть зрозуміти. Себастьян — порожній звук, що зникає в повітрі.

Мені більше нічого тут робити.

Тиша.

Глуха, важка, як повітря перед грозою.

Як це — дивитися на людину, яка була єдиною, хто не відвернувся, і усвідомлювати, що вона більше не підніметься? Він намагається уявити. Можливо, серце тоді стискається в холодну грудку. Або, навпаки, стає порожнім, легким, як перо, але не у вільному польоті — а в падінні, в очікуванні удару. 

Довгі пальці стискаються сильніше. Значить, так усе й закінчилося? Не гнівом. Не бурею емоцій. Не останньою спробою щось виправити. А порожнечею. Чи, з порожнечі все й почалося? Слизеринська чума народилася в ній, зміцніла і вирушила в дорогу. А якщо з порожнечі все почалося, і те, що він читав, лише відправна точка, то чим насправді все закінчилося? Що було далі? Що стало з Ковеном, Персой? А Себастьяном, Анною, іншими друзями? З її рідними? Що стало з нею? 

Порожнеча.

Не миттєва, не обрушується в один момент, а проникає повільно, крапля за краплею, доки не роз’їсть усе всередині. Як волога, що пробирається крізь камінь. Як іржа, що перетворює метал на порох.

Він думає про це, дивлячись на щоденник. Мабуть, порожнеча починалася з мовчання — коли хтось вирішив не відповідати. Коли хтось удав, що не почув. Коли хтось відвів погляд.

Але в цій історії ніхто не відвертався мовчки. Вони говорили. О, вони говорили занадто багато. Кричали. Насмішкувато підтискали губи. Радили, умовляли, погрожували. А вона слухала. Спочатку намагалася почути, потім — зрозуміти, потім — пояснити. А коли стало зрозуміло, що ніхто її не чує, замовкла сама. Але чи на зовсім? Чи, повністю розчарувавшись, мовчки вирішила взяти все у свої тендітні руки?

Але тепер наприкінці тільки тиша.

Він закриває щоденник. Звук шкіряної обкладинки, що вдарилася об сторінки, здається оглушливим. Довгий вдих. Повільний видих. Очі піднімаються від щоденника і той починає описувати кола Кімнатою на вимогу. Вона раптом здається зовсім незнайомою. Начебто хтось узяв її й змістив на пів градуса вбік — ледь вловний зсув, але досить відчутний, щоб стало ніяково. Меблі стоять на своїх місцях, але в них з’явилося щось неприродне. Напівтемрява відкидає довгі, рвані тіні, і йому здається, що вони рухаються, ворушаться, дихають.

Він дивиться на стіл. Чорнильниця, в якій давно засохли останні натяки на рідину. Порожня, холодна поверхня, подряпана крайка. Він торкається її пальцями й відчуває шорсткість, але відчувається та дивно. Як і все, що тепер оточувало. 

Як і вона в ґрифіндорській, більше не слизеринській, вітальні. Як і вона за столом на сніданку-обіді-вечері у Великій залі, що сидить віддалік. На уроках, за столом асистента, у коридорах. 

Не знав її в зеленому, але спробував упізнати в червоному. І відкривши невеличку завісу таємниці Слизеринської чуми, він ще тоді, глянувши на ескіз Мису Менор, усе зрозумів, а зараз зі стовідсотковою ймовірністю підтвердив усі свої здогадки. Ні, він підтвердив їх ще годиною раніше, коли зайшов саме в цю кімнату. Потрібно було уявити таємний притулок, де ховалася її прапрапрабабуся, але, от невдача, двері все не з’являлися і не з’являлися. А потім, коли він відкинув думку про стареньку і подумав про «онуку», перетинаючи коридор тричі, — кімната відчинилася, пропускаючи у свої спорожнілі володіння.

Як до божевілля просто і безглуздо, так?

Немає там ніякої прапрапрапра і ніколи не було. Немає там ніякої «старшої» і «молодшої», є тільки одна єдина — Рейна Вандербум. Печатка під сімома замками, голка в яйці, меч Екскалібур, запечатаний у камені, Хранителька стародавньої магії.

Його не лякають обставини, не лякають факти або незнання. Якщо буде потрібно, він не розповість про це нікому, зберігатиме таємницю, як зберігає її вона. Джорджу Візлі лише цікаво, хто помре, якщо та не відшукає ту дивну сферу. І щоденник, він, мабуть, забере із собою. 

***

Велика зала ліниво потягувалася в м’якому світлі зачарованої стелі. Небо за вікнами все ще залишалося сірим, густим, як пухнастий сніг, що завалив внутрішній двір. Десь із вулиці влетів необережний ґрифіндорець, обтрушуючись і струшуючи з себе крижану крихту. Кілька гаффелпафців за його спиною дружно розреготалися, поки той відпльовувався і намагався зігрітися.

Студенти за столами виглядали так, наче досі не прокинулися. Навіть найбалакучіші поводилися значно тихіше, ніж зазвичай: позіхали, терли очі, машинально розмішували ложками чай, що вистигав. Різдвяний бал уже як тиждень був позаду, але відгомони різдвяного вечора все ще витали в повітрі. Тут і там пошепки обговорювали хто з ким танцював, хто з ким зник у темряві залу, хто повернувся із запізненням, а хто, навпаки, так і не з’явився зовсім.

Рейна сиділа за ґрифіндорським столом, схилившись над тарілкою з вівсяною кашею.

Відьма ліниво колупала її ложкою, не відчуваючи жодного бажання їсти. Млява пара здіймалася над тарілкою, змішуючись із теплим повітрям залу. Гул голосів нагадував океан — нескінченний, монотонний, що не потребує уваги.

— Вандербум!

Гучний голос розірвав затишну, нехай і сонну тишу на затворах розуму, змусивши її здригнутися. Наступної секунди два однаково рудих вихори стрімко опустилися по обидва боки від неї.

— Де ти була? – випалив Джордж.

— І чому так безсовісно ігнорувала весь тиждень? – додав Фред, посміхаючись.

Рейна скосила на них погляд, ледь стримуючи бажання закотити очі:

— Бачилася з подругою у Хоґсміді — вона була проїздом.

Саме це вона сказала Еленорі, що переживала й ахнула, коли Вандербум за тиждень відсутності все ж таки спромоглася з’явитися в кімнаті, повністю здорова, не покалічена, і в піднесеному настрої, ну, тобто, з кам’яним обличчям і без роздратованої мімічної зморшки на лобі. На мить близнюки Візлі завмерли. Потім синхронно переглянулися.

— Ого, – хмикнув Фред, підсовуючи до себе яєчню. — То в тебе є друзі?

Рейна фиркнула, зачерпнувши ложкою свою нещасну вівсянку.

— Уяви собі, – кинула та, навіть не відзначивши близнюків свинцевим поглядом.

Джордж мовчки роздивлявся її, від кінчика носа до вій, від щелепи, що жує, до заплутаних на верхівці пасом чорного волосся. Але незабаром і сам потягнувся за їжею, накладаючи собі яєчню, пару тостів і жменю підрум’яненого бекону. Фред, як завжди, був швидшим — уже жував з апетитом, перемовляючись із братом короткими фразами.

Вандербум же почувалася дивно.

Близнюки Візлі точно вже не збиралися відсаджуватися. Обсіли з двох боків, навмисно, без жодного шансу на втечу. Здавалося, руді витівники відгороджували її від решти світу, не даючи знову піти у звичну самотність. Рейна майже відчувала тепло їхніх тіл — Джордж сидів особливо близько, так що його плече час від часу торкалося її плеча. Не сильно, не настирливо. Достатньо, щоб та це постійно помічала.

Серце в грудях відгукнулося легким, ледь вловним теплом.

Рейна роздратовано зітхнула. Збиралася ж віддалитися. Знову. Вирішила, що так буде краще. Що не варто прив’язуватися. Що не варто вкотре знаходити себе в Джорджі, відчувати його присутність, бачити, як його губи розтягуються в знайомій посмішці, і — Мерлін, як же її іноді дратувало власне сум’яття й невизначеність.

Вона вперто схилилася над вівсянкою, вдаючи, що нічого не відбувається, що в голові порожньо, а не цілий емоційний ураган.

Близнюки тим часом перемовлялися між собою, не особливо звертаючи увагу на її похмуре мовчання.

— Треба перевірити ті хлопавки, – задумливо пробурмотів Фред, жуючи бекон.

— І підкоригувати запах. Усе ще віддає сіркою.

— Як щодо трохи фіалкової олії?

— Ми ж хочемо налякати людей, ні?

— А що, якщо зробити запах таким, що змінюється? Спочатку приємний, а потім огидний?

— Як ідея!

Рейна слухала їх фоном, ліниво перемішуючи кашу, доки раптово тиша не накрила її з двох боків.

— А ти що робитимеш?

Вона моргнула, скосивши погляд на Джорджа. Той нахилився трохи ближче, з явною цікавістю дивлячись на відсторонену відьму. Фред теж завмер, чекаючи відповіді.

— Канікули на те й канікули, щоб нічого не робити, – Вандербум знизала плечима.

— Логічно, – Фред усміхнувся.

Але Джордж, здається, не збирався відставати:

— А як же пошуки?

Фред різко випростався:

— Які ще пошуки?

Рейна підняла брову, кинувши на молодшого близнюка Візлі більш ніж багатозначний погляд. У неї не було настрою сваритися, але це відьму розлютило — поділилася таким секретом, нехай і не повним, втаємничила в справжню причину її перебування тут, а він! Хоча, з іншого боку, Джорджа зрозуміти було можна — він без свого вірного найкращого друга з пелюшок нікуди, у них немає секретів, таємниць, можливо, є навіть безмежний ментальний зв’язок. 

Фред завмер, підозріло мружачись, переводячи погляд із Джорджа на Рейну. Атмосфера за столом різко змінилася.

Вандербум мовчала, буравлячи Джорджа незадоволеним поглядом. Джордж відповідав їй тим самим, трохи примружившись, але не відступаючи.

Фред повільно моргнув. О, так ось воно як. У цих двох уже є якісь свої секрети. Його братик примудрився влізти в історію, в яку навіть його, Фреда Візлі, не посвятили? Цікаво. Дратівливо. От гівнюк малий.

— О, Лі! – раптово вигукнув Фред, ніби щойно помітив друга.

Лі Джордан і справді сидів трохи далі, ліниво перемовляючись із ґрифіндорцями та жуючи шматок тосту. Він навіть не встиг здивуватися, як Фред підхопив свою тарілку й перемістився до нього, кинувши через плече Джорджу виразний погляд, що в перекладі з близнюкового означав: Потім мені все розкажеш.

А ось Рейна продовжувала свердлити Джорджа поглядом, у якому читалися одразу кілька емоцій: злість, роздратування, навіть щось схоже на невелику зраду.

— Якщо ми розповімо Фреду, пошуки підуть швидше. Буде цікавіше, – пояснив Візлі, відрізаючи шматочок бекону.

— Може, весь Гоґвортс ще підключити? — Вандербум скрипнула зубами. — О, так ми точно знайдемо її за лічені дні.

Джордж підняв брову, легко посміхнувшись:

— Я не це мав на увазі.

— Звісно. Але чому ти вирішив, що ми шукатимемо її разом? – вираз обличчя Рейни прочитати було практично неможливо.

Пара секунд тиші.

— Мені чомусь здалося, що ти була не проти, – той підібгав підборіддя рукою, схиливши голову на бік. — Дощику, я хочу тобі допомогти й буду, навіть якщо ти проклянеш мене на дозвіллі. І за Фреда я ручаюся, як молодший близнюк, якому передалася сімейна врівноваженість.

— Але не можна ж розповідати усім підряд, – фиркнула Рейна, скрививши ніс. 

— А Фред і не «усі підряд», – знизав плечима Візлі, відкидаючись назад і недбало крутячи в пальцях виделку. 

— Хочеться вірити. І годі вже, – гиркнула Вандербум, відпиваючи остиглого чаю. — Мене так називати.

Вандербум готова була хлюпнути отрутою або сіркою тому в обличчя, обернувшись, не очікуючи, що, те саме обличчя виявиться справді досить недалеко для того, щоб у нього плюнути. Її плече знову стикнулося з їхнім. Карі очі Джорджа були так близько, що вона могла розрізнити кожну золотисту іскру, що ховається в темряві його райдужки. Плавний перехід кольору, ледь помітний, але тепер очевидний.

— Ще чого, – хмикнув Джордж, розплившись у хитрій усмішці. — Ну це ти вже розмріялася.

Відьма закотила очі й повільно видихнула, не стільки у відповідь Джорджу, скільки собі, щоб утриматися від спокуси вхопити його за воріт сорочки й добряче струснути. Вона вже тисячу разів пошкодувала, що того вечора розповіла йому хоч щось.

Перетнути цю межу було рівносильно стрибку в порожнечу. Але все одно — Джордж був там. Слухав. Не ставив дурних запитань. Спокійно йшов слідом. Чув. О, чути та слухати зовсім різні речі, а близнюк Візлі спромігся виконати й те, і те, навіть зусиль не докладаючи. 

Може, ця ідея не така вже й погана, як здається?

Злинути з Гоґвортсу треба було якомога швидше, ох, просто конче потрібно, і нехай навіть думки про те, щоб довіритися Джорджу з Фредом, викликали у Вандербум алергічну реакцію, вибирати не доводилося.

 — Ну так що, посвятіть мене в подробиці чи ви ще не домовилися?

Голос Фреда розрізав повітря так само раптово, як і його поява. Візлі, не гаючи ні секунди, грюкнув братові по плечу і гепнувся назад на лавку, ліниво закидаючи ногу на ногу. У погляді ковзала легка насмішка, що оцінювала обох.

Рейна трохи сіпнулася, стиснувши пальці на чашці, але постаралася приховати це за неквапливим ковтком. Чай уже остаточно охолов, на дні кухля плавали жалюгідні залишки заварки. За вікнами Великого залу повільно світлішало, ранок остаточно вступав у свої права, пробираючись усередину золотистими відблисками на довгих столах. Повітря тремтіло від гомону студентів, що прокинулися, стриманого брязкоту столових приладів і тріскання дров у каміні, але для неї все це здавалося ледь вловним шумом десь на задньому плані.

Джордж не поспішаючи відкинувся назад, потягуючись, і ліниво хмикнув:

— Та тут спробуй домовитися.

Вандербум примружилася і, не кажучи ні слова, витончено рушила ногою під столом, носком черевика заряджаючи молодшому Візлі точно в гомілку. Джордж сіпнувся, але навіть не скривився.

Фред тямуще кивнув, підперши щоку рукою:

— Не знаю, що ти там шукаєш, – звернувся той до Рейни, виглядаючи з-за плеча брата. — Але нас буде двоє, це вже краще.

Рейна скривилася так, наче щойно відсьорбнула прокисле молоко.

— У якому сенсі ти думаєш, Вандербум? – хихикнув Фред, злегка піднявши брови. — Жах який, як не соромно.

Секунду їй хотілося впечатати голову старшого Візлі в дерев’яну поверхню столу, але, на її жаль, його сміх був занадто заразливим. Він сидів надто далеко, та й, відверто кажучи, заслуговував лише легкого запотиличника. Але якщо вже дотягнутися до нього не виходило, покарання довелося понести його братові.

Черговий стусан під столом.

Джордж хитнувся вперед, але встиг підперти ліктем край столу, тільки куточки губ ледве сіпнулися в стриманій усмішці.

— Та що ж ти така войовнича, а? – простягнув їй тихо, обертаючись до Фреда, заговоривши звичним тоном. — Ось бачиш, усе з нею ясно. Ми, значить, такі добрі, відкриті, хочемо допомогти, а вона — нуль довіри.

— Так, випадок непростий, – Фред усміхнувся, але одразу ж його відволікла Анджеліна, перемикаючи увагу на себе.

— Безнадійний, – виправив Джордж, ухиляючись від чергового удару, але з відвертим задоволенням спостерігаючи за тим, як Рейна дедалі більше насуплюється.

Відьма мовчки фиркнула, знову замахуючись ногою, але Джордж був швидшим.

Цього разу він спіймав її щиколотку раніше, ніж відьма встигла її дістати, пальці ковзнули трохи вище, по гомілці, охоплюючи під коліном. Тепло долоні пронизало шкіру крізь тканину колгот, а наступної секунди він злегка, майже непомітно стиснув її ногу, не дозволяючи вирватися. 

Добре, що вихідна спідниця була довгою і щільною, а то випадково той, хто проходив повз, міг подумати зовсім щось не те. Погано, що якщо Фред Візлі зараз знову обернеться на них, то точно ненав’язливо поцікавиться, що це вони тут витворяють. Та й самій Вандербум, чесно кажучи, цікаво, що рука Джорджа забула в неї під спідницею і чому долоня, що стискає ногу під коліном, захищає від удару, одним дотиком змусила загорнутися низ живота в тугий вузол. 

У голові просто-таки клацнуло. Щось різке, раптове, ніби гучний удар об арку в коридорі, в який не встигла звернути й різко врізалася в стіну. М’язи інстинктивно напружилися, долоні стиснулися в кулаки, а дихання — коротке, переривчасте — заплуталося десь у горлі, коли її ногу обплутало чуже тепло.

Тільки б не підстрибнути, як кішка, що переплутала огірок зі змією, і не скотитися ганебно з лавки від того, що якийсь хлопчина за коліно її помацав.

Дуже хотілося відважити самій собі смачного ляща, що приводить до тями, але всім, чим зараз могла похвалитися Вандербум, це воістину приголомшеним поглядом у бік Джорджа Візлі, поки винуватець і зовсім відвернувся, спостерігаючи за розмовою брата й Джонсон, але пальців, чортяка, не розтискав. 

Рейна ніби відчула їх ще сильніше і тепер уже не могла зрозуміти, чи то це її власна уява все перебільшує, чи то він справді злегка провів великим пальцем по тканині, додаючи ще одну непотрібну деталь до і без того обурливої картини. Опустивши погляд донизу, та ледь помітно поворухнула ногою, сподіваючись, що Візлі сприйме натяк.

Візлі не сприйняв. Ну або удав, що не сприйняв.

Очі його залишалися прикуті до брата, губи зачепила ледача усмішка, а в усьому вигляді було щось таке розслаблене. Буддійський чернець, який пізнав дзен, досяг нірвани, і усвідомив ще на початку шляху, що страждання є і життя — страждання. У якій рука під спідницею — буденна річ у цьому богомерзенному світі.

Рейна прочистила горло, намагаючись, щоб це звучало якомога недбаліше, але горловий клубок, що застряг десь між роздратуванням і потрясінням, вийшов зрадницьки гучним «кхи».

Джордж, звісно, обернувся, піднявши брову. Так невинно, так чисто, що його можна було б зараз припечатати на якусь маґлівську ікону — покровителя святенників без жодних задніх думок. Метнувши на того вбивчий погляд, губи стиснулися в тонку лінію. Лавина холодного презирства мала б негайно спалити його вщент, але рудоволосе шебутне чортеня було все таким же спокійним.

Вандербум навіть не відразу змогла підібрати слова, щоб висловити все, що вона думає про його існування. Натомість вона, стиснувши зуби, повільно, дуже повільно перевела очі униз — поглядом, коротким і різким, вказуючи на місце злочину. Потім знову підняла його на Візлі, додаючи ледь помітний рух ногою, намагаючись вивільнитися.

Пальці на її нозі лише стиснулися трохи міцніше.

— Це що зараз було? – її голос був тихим, але оманливо спокійним.

— Самозахист, – так само незворушно знизав плечима Джордж.

— Самозахист?

— Ну так, – той кивнув. — Від агресивної відьми, яка штовхає мене під столом.

— Є за що, – фиркнула Вандербум. 

— Ну-ну, от і думай так далі, – у відповідь Візлі лише хмикнув.

У Рейни навіть око сіпнулося.

Фред, на щастя, все ще був поглинений розмовою з Анджеліною, і це, напевно, єдине, що зараз не врятувало Джорджа від замаху на його життя, але рятувало Вандербум від раптової істерики в оточенні цих двох.

— Я зараз тобі таке влаштую, що жоден самозахист не допоможе, – вгамувавши нервовий тик в оці, відьма примружилася.

— Ой-ой, – Джордж усміхнувся ще ширше. — Ти тепер ще й погрожуєш, жах який…

Рейна відчувала, як її терпіння натягується, наче струна, готова луснути, але водночас… Водночас усередині вирувало якесь дивне, неприємно приємне відчуття.

Азарт? Але не такий, який через безглузду випадковість міг відбуватися між нею і тим же Не-Муді — там були баталії не на життя, а на смерть, і, причому дуже навіть буквальні. Джорджу ж не хотілося розтрощити череп кругляком, а лише запустити товстенним підручником, дати потиличника, не зі злості, як такої, а лише зі щирого нерозуміння. 

Але Фред знову грюкнув братові по плечу, перемикаючи увагу на себе, і Джордж нарешті розтиснув пальці, полоскотавши наостанок під колінною чашечкою.

Рейна не зрушила з місця ще кілька секунд, ніби перевіряючи, чи не повториться каверза, але, переконавшись, що вторгнення більше не буде, з усією витримкою, на яку була здатна, поправила спідницю і сіла рівніше, про всяк випадок відсунувшись трохи далі.

— Ну, так що? Усе обговорили? – Фред оглянув їх обох із легким прищуром, ніби здогадуючись, що тут щось не так, але не розуміючи, що саме.

Відьма-пил усе ж здалася.

— Я шукаю одну річ, – невдоволено зітхнула Вандербум, відчуваючи, як голос на мить зрадницьки здригнувся, перш ніж знову набув звичної твердості. — Стародавній артефакт. Моя «відома» прапрабабуся залишила його в школі сто років тому.

Фред присвиснув.

— Стародавній артефакт, значить? – протягнув він, посміхнувшись. — А що за штуковина? Світиться? Літає? Людей на жаб перетворює? 

Не змінюючись в обличчі, Вандербум трохи нахилила голову набік, наче кішка, яка оцінює, чи не варто їй прихлопнути надокучливу муху. Джордж мовчав, тільки уважно дивився на неї з-під трохи опущених вій, збираючи по шматочках її реакцію, зважуючи кожен рух, кожен погляд.

Дивно, що в щоденнику не було жодного рядка про подібну штуку.

— І навіщо тобі цей артефакт? – не вгамовувався Фред, схрестивши руки на грудях.

Рейна вдихнула через ніс, видихаючи через щільно стиснуті губи, немов намагаючись зібрати залишки терпіння в оберемок:

— Це не має значення. І якщо хоч хтось дізнається, – тихо промовила Рейна, вистріливши трохи загрозливим поглядом. — Я вам таке…

Близнюки синхронно підняли долоні в повітря, тим самим перебивши та зобразивши втілення невинності.

— Вандербум, ну як ти можеш! – вигукнув Фред з удаваною образою.

— Ми ж заїньки, – підхопив Джордж, цього разу вже з відвертою усмішкою.

Вандербум закотила очі так виразно, що, здавалося, якби докласти вухо до її черепа, можна було б почути скрип шарнірів. Фред, однак, не збирався давати спокій.

— Ну, то з чого почнемо?

— Поки що ні з чого, – відрізала Рейна, уже шкодуючи, що взагалі заговорила.

— Почекай-но, почекай, – Фред похитав головою. — Тобто виходить, це не так уже й важливо?

— Так, може, тобі й не треба його шукати? – Джордж, здавалося, додав це радше для того, щоб перевірити, як вона відреагує.

— Чи ти так, просто, від нудьги вирішила? – продовжував Фред, спостерігаючи.

Рейна з силою провела долонями по обличчю. Совість, чи що, у цих двох матеріалізувалася? Важко видихнула, відчуваючи, як назріває головний біль. Розмова з цими двома перетворювалася на якесь розгалужене випробування: варто було відповісти на одне запитання, як з’являлися ще два, а потім ще чотири, шість, вісім.

Фред тим часом уже щосили розмірковував, схилившись уперед і водячи пальцем гладкою поверхнею столу.

— Та-а-а-а-ак… – протягнув він, задумливо мружачись. — Де твоя, як там її… слизеринська поганка могла залишити своє брязкальце?

Цікаво, хто її швидше зведе з розуму і покладе в могилку? Час, що спливає, скажена енергетика близнюків Візлі, які всюди сунуть свій ніс, чи ідолопоклонник Не-Муді, у якого в запасі ще чотири круціатуси?

Рейна фиркнула, коротко і мимоволі:

— Якби я знала, вже давно б дістала.

— Не знаєш, значить… – протягнув Фред, явно вже готовий розвивати думку далі.

Джордж не втручався, наскільки міг. Раз Вандербум з якоїсь причини, цілком зрозумілої, вирішила не дзвеніти ключами від таємниць, то і він, поки що, втручатися не буде. Те, що не розповідається і не показується на загальний огляд, завжди набагато привабливіше за будь-яку чисту правду. 

І дивитися на Вандербум стало набагато цікавіше, але, з іще однієї зрозумілої причини, дивніше. 

Фред задумливо постукав пальцем по підборіддю, а потім клацнув пальцями.

— А якщо ми скористаємося мапою?

— Якою мапою? – тут же перепитала відьма.

Фред запитально подивився на Джорджа, мовляв, хочеш — розповідай ти. Джордж, трохи піднявши брову, все ж заговорив, виринувши з роздумів:

— Мапа мародерів, — почав той. — Давно ще стягнули її з комірчини Філча. Карта школи, що показує весь замок і його найближчі околиці, а також місце розташування будь-якої людини в Гоґвортсі, де б та не перебувала. 

Вандербум здивовано підняла брови, замислившись, наскільки така цікава і вже точно незаконна штучка може бути їй корисною. По суті, вона їй не стала б у пригоді, якби не потрібно було б за ким-небудь стежити, а Рейні… Чи потрібно Рейні лізти в практично-не-її-справу і наглядати за псевдо-Професором? 

Відьма підібгала в роздумах губи, переводячи погляд з одного на іншого:

— І ця… карта у вас?

— Ну, не зовсім, – визнав Фред, не втрачаючи усмішки. — Ми подарували її Гаррі минулого року.

— Поттеру? – Рейна скептично вигнула брову.

— Потте…

— Як ти мене назвав, мавпа перекачана?! 

Пронизливий крик, що миттєво пробіг і перекрив шум Великої зали, змусив Рейну завмерти. Навіть не бачачи того, що відбувається, вона безпомилково впізнала колись мелодійний, хитро-виєбанно-аристократичний голосок, що зірвався на крик.

Еребус.

Вандербум не відразу обернулася, дозволивши увібрати в себе залишкову швидкоплинну мить спокою, але, судячи з того, як затих ґрифіндорський стіл, справа набувала неабиякого розгортання. Фред із Джорджем теж замовкли, витягнувши шиї, щоб розгледіти, що там відбувається.

— Громадянська війна? – ліниво протягнув Фред, змахнувши зі столу крихти.

— Або міжнародний конфлікт? – додав Джордж.

Важко зітхнувши, відьма, нарешті, повернулася.

Між столом Рейвенклову, де розташувалася делегація Бобатону, і столом Слизерину, куди сіли гості з Дурмстренґу, розгоралася справжня перепалка.

У центрі всього цього стояв Еребус, обурений, бліду шкіру зачепив жар на щоках, а мигдалеподібні котячі оченята ще трішечки, і засяяли б, наче в снігового барса. Навпроти нього — якийсь довготелесий хлопець із Дурмстренґу, якого утримували за плечі двоє товаришів, а поруч із Регдоллом дівчата з Бобатону утримували його самого, намагаючись не дати ситуації вийти з-під контролю.

— Як ти почув, так і назвав, – крізь зуби процідив довготелесий, задерши підборіддя.

Еребуса буквально пересмикнуло.

— Ах ти ж…!

Кучерявий сіпнувся вперед, але дівчата з Бобатона, які утримували його, тільки сильніше стиснули, утримуючи на місці. Вони щось швидко зашепотіли йому на вухо, співучою французькою, але той був занадто злий, щоб слухати. З протилежного боку довготелесий у бордовій мантії й доволі примружився, посміхаючись.

— Ну ж бо, чого завмер? – ліниво кинув той, трохи нахиляючи голову. — Так хотів кинутися в бійку — чому не йдеш? Чи тебе дівчата тримають, щоб ти собі сорочечку не пом’яв?

Десь збоку одна з бобатонок, мабуть, не витримавши, голосно обурилася:

— Ти сам себе чуєш, бовдуре?

— Ой-ой, страшно-то як, — уїдливо фиркнув дружок довготелесого. — Ви тільки й умієте, що ображено плескати оченятами, засунувши собі язика в…

— Ми принаймні вміємо триматися з гідністю. На відміну від вас, печерні виродки!

— Що?!

— Що чув, c’est un fils de pute! 

Гул голосів ставав тільки голоснішим, перемішався з грубими болгарськими лайками під ручку з «сучим сином» побіжною французькою. Еребус, киплячи від люті, ривком вирвався з хватки дівчат, але варто було йому зробити хоч крок, як хтось із несподіваною легкістю схопив його за комір.

— Досить, – спокійно прозвучав голос Рейни.

Регдолл злетів, сіпнувся, намагаючись скинути руку, але хватка у Вандербум була чіпка.

— Відпусти, – зло кинув він, намагаючись розвернутися.

— Не сьогодні, – відгукнулася Рейна, відводячи його геть.

За їхніми спинами все продовжували вирувати емоції, що заважали думати:

— А ти себе взагалі бачив?!

— Дуже добре бачив, а ти?

— Якщо ти такий сміливий, давай, повтори, що сказав!

— Ой, та заспокойтеся вже!

— Яке ще «заспокойтеся»?!

— Та ви ж просто дикуни!

— А ви, багетоголові, думаєте, що розумні такі?!

— А ти взагалі знаєш, що таке багет?!

Еребус намагався продовжувати огризатися, але Рейна рухалася впевнено і спокійно, наче витягала винного молодшого брата з чергової халепи.

— Ти взагалі чула, як він мене назвав?! – кипів Еребус, ледь не спотикаючись на ходу. — Педиком! Я йому…

— Нічого ти йому не зробиш, – відрізала Вандербум, навіть не повертаючи голови.

— Ага, зараз! Ти тільки скажи слово, і я…!

— Забудь.

— Але, Рейно!

— Заспокойся, – процідила та. — Ти як себе ведеш?

— От тільки не треба на матір перетворюватися, а? – фиркнув у відповідь Регдолл. 

Підвівши його до ґрифіндорського столу, вона, не давши тому й слова вставити, різко посадила між Фредом і Джорджем. Еребус важко дихав, стримуючи злість, що все ще кипіла всередині. Він сіпнувся було встати, але відчув на плечі руку Рейни — легке, але однозначне нагадування про те, що краще б йому залишитися на місці.

— Ще трохи, і загориться, – хихикнув Фред, штовхнувши брата в бік.

— Може, сніжку за комір насипати тобі, герою? — приєднався Джордж.

— Може, краще ви обидва заткнетеся? — процідив Еребус, роздратовано відкидаючись назад.

Зітхнув, прикриваючи очі, рахуючи про себе до десяти й видихнув, остудившись:

— Вибачте.

Він простягнув руку до чашки Рейни, взяв, підніс до губ і з помітною часткою розчарування зрозумів, що там майже нічого не залишилося. Усе ж зробив ковток, пересмикнувся, але допив до кінця.

— Ой, і не дивись на мене так, – пробурчав Регдолл, помічаючи свинцевий погляд. — Той поводився як гомофобний придурок, що з нього взяти?

— Може, у нього просто такі вподобання? З криками та пристрастю, – протягнув Джордж з єхидною, посміхаючись. — Ну… або в тебе.

Еребус підвів брови й повільно перевів погляд на Джорджа, а потім, так само повільно, губи розтягнулися в майже хижій усмішці.

— О-о-о-ой, про вподобання ми заговорили, – протягнув Регдолл із такою отруйною солодкістю, що віщує одну лише бурю. — Може, тоді поясниш, чому п’ять хвилин тому твоя рука була під спідницею в моєї тітки?

Тиша. Завмер весь ґрифіндорський стіл.

Рейна застигла, а погляд повільно перемістився з Еребуса на Джорджа, який ще трохи й перетворився б на кам’яну статую, не в силах вимовити жодного слова.

Фред, зробивши черговий ковток соку, голосно захлинувся, закашлявся і, потрясаючи кулаком у повітрі, крізь кашель вигукнув:

— ДЕ?!

Напруга навколо була майже відчутною — уся та безмовна, але вкрай виразна тиша, коли абсолютно всі, хто перебував поблизу, не просто слухали, а витріщилися на них, розплющивши очі від шоку. Вандербум відчувала, як її губи зрадницьки смикнулися в готовності розтягнутися в нервовій усмішці, а в горлі застряг істеричний клубок. 

Навколо трійці почали ворушитися голови. Ґрифіндорці, які до цього спокійно доїдали сніданок, тепер обмінювалися приголомшеними поглядами, шепотілися, а хтось із молодших курсів зглянувся над Фредом і поплескав його по спині, допомагаючи віддихатися.

І одна єдина людина за столом почувалася абсолютно чудово.

Еребус задоволено посміхався, відкинувшись назад і зчепивши пальці в замок. Він виглядав надто задоволеним собою — кіт, який поцупив зі столу шматок ковбаси, чи звичайнісінький представник сімейства Регдоллів, який влаштував справжній хаос.  

Фред, що сидить навпроти, все ще дивився на Джорджа з виразом настільки ошелешеним, що здавалося, ніби його хтось сковородою по потилиці огрів, але молодший близнюк Візлі мовчав, як партизан. Його погляд був спрямований виключно на Рейну — відьма схилилася над столом, прикривши обличчя рукою. Вона повільно розтиснула пальці, провела долонею по щоці, зганяючи з обличчя фарбу, і нарешті подивилася прямо на Джорджа.

Вдих. Секундний роздум. Видих. Стратегічний відступ. 

— Розбирайся з цим сам, – кинула наостанок Вандербум, перш ніж підвестися зі шкільної лавки та швидким кроком піти з зали геть. 

***

У роздратуванні зачинивши двері спальні, відьма важко видихнула і, нахилившись, уперлася руками в прохолодне дерев’яне покриття комода. Було смішно. Смішно і неймовірно безглуздо. Але замість сміху, який так і просився назовні, Рейна лише похитала головою, відкинула всю ситуацію куди якомога далі й попрямувала до своєї шафи.

Стягуючи з себе шкільну мантію та натягуючи теплий вовняний светр, поверх якого та накинула зимовий плащ, Вандербум думала, чи можна розцінювати дану ситуацію як одну з численних ганьб у її житті, чи натомість занести до списку непередбачуваних ситуацій, які ніяк не можна було схарактеризувати. Зітхнула, відчувши, як защеміло в боці. Канікули — це, звісно, добре, але навіть без занять справ вистачало. Хоча просто зараз вона бажала тільки одного — побути в тиші.

Поки застібала пряжки на рукавах, промайнула думка, що зранку та не бачила Еленору. Зазвичай Мунбрук зустрічалася бодай мигцем — то за столом, раптово опиняючись сидячи поблизу, то в коридорі, то за тут, у кімнаті, біля вікна і з книжкою, але сьогодні з самого ранку… Рейна вже раз сто пошкодувала, що попросила Не-Муді завалити її домашньою роботою й відволікти, вистачило б цілком і Регдоллів, а тепер самозванець знає, що шестикурсниця з ґрифіндору щось підозрює, і тепер уже в животі вузол зав’язується від раптового страху. Ідіотка. Дурепа. 

Хтонічна тварюка.

Вандербум насупилася, але тут же відігнала цю думку на потім. Зараз їй просто хочеться покинути цей дурдом і подихати зимовим повітрям, не валяючись обличчям у снігу, бажано.

Коридори Гоґвортсу зустріли її напівпорожніми галереями, ледь освітленими сонцем, яке пробивалося крізь візерункові віконні прорізи. Студенти, користуючись канікулами, хтось розбрелися по кімнатах, хтось вийшов на вулицю. Біля сходів час від часу миготіли їхні силуети, але атмосфера загалом була лінивою і спокійною. Відьма спускалася сходами, ледь торкаючись поручнів, а кроки глухо віддавалися в кам’яній тиші. Внутрішній двір Гоґвортсу зустрів її легким морозним вітром і сріблястим інеєм на кам’яних плитах.

Січень.

Сіре, сніжне небо, що опускається над замком, Заборонений ліс, що ледь видніється в тумані, студенти, що прогулюються в зимових мантіях, їхній тихий сміх, що розчиняється в холодному повітрі. Рейна глибоко вдихнула — зимовий дух був таким чистим, що навіть трохи палив легені.

Вона неквапливо попрямувала вниз по схилу, оминаючи замок, туди, де за кам’яною огорожею вже розкидалася біла рівнина, що веде до Чорного озера. Рейна спустилася вниз і майже відразу ж помітила її.

Еленора сиділа на великому, згладженому часом валуні біля самого краю Чорного озера. Її світле волосся було трохи зворушене вологим повітрям, а плечі згорбилися, немов під тягарем невидимого вантажу. Такий пейзаж виходив зовсім уже меланхолійним, навіть для Мунбрук.

На колінах у тієї лежав складений листок пергаменту. Рейна сповільнила крок, думка про те, чи варто підійти, промайнула в голові, але, втім, як і зазвичай, швидко згасла.

Майже безшумно ступаючи по снігу, Вандербум фиркнула, заявивши про свою присутність, і опустилася поруч, щільно заорюючи плащ. Тільки-но вона сіла, Еленора смикнулася і, немов прокинувшись, швидко сунула лист у кишеню мантії.

— Чому тебе не було за сніданком? – поцікавилася відьма, трохи схиливши голову набік.

Еленора зітхнула, дивлячись на темну воду озера.

— Це мої перші канікули в школі, – зізналася вона з легкою, теплою посмішкою. — Я насолоджуюся, поки можу. Ось… вирішила зранку прогулятися до озера і засиділася.

Вона стиснула пальці в рукавичках, дивлячись кудись в обрій. Рейна деякий час мовчала, просто спостерігаючи, як легкий вітер ворушить хвилясті пасма волосся Мунбрук, граючись із завитками, як тільки йому заманеться.

— За сніданком був цілковитий кошмар, – нарешті, заговорила Вандербум. — Один хлопець із Дурмстренґу зачепив честь Еребуса, і той такий переполох влаштував…

Рейна закотила очі, видихаючи хмарку пари, коли Еленора тихо хихикнула.

— Справді? – вічно меланхолійні блакитні очі ледве примружилися, губи торкнулася легка усмішка. — Еребус?

— Ага, – хмикнувши, Вандербум вирішила промовчати про те, що Регдолл влаштував після. — І це було навіть гірше, ніж ти можеш уявити.

Еленора сховала посмішку в шарф, але в очах танцювали іскорки сміху. Рейна, трохи схиливши голову, звузивши очі, і, недбало спершись на руку, поцікавилася:

— Він тобі подобається?

Еленора завмерла. Щоки одразу спалахнули рожевим, зовсім не морозним, рум’янцем, і вона одразу ж відвела погляд убік.

— Я… – запнулася вона, стискаючи пальці. — Не знаю? Він здається приємним, але… Щоправда, не знаю, який він справжній, нехай і… 

— Він хороший, – легко обірвала ту Вандербум, витягнувши ноги. — Так, скандаліст і вічна королева драми, але він такий нечасто. І такі моменти, коли знаєш, як він поводиться зазвичай, починаєш цінувати найбільше.

— Мені здавалося, що Еребус… завжди такий? — здивувалася Мунбрук, обертаючись. — Хіба ні? 

— У них у сім’ї величезна конкуренція та аж надто високі вимоги, — пояснила Рейна, закусивши скоринку на обвітреній губі. — А ще його мати позбавила його права бути спадкоємцем минулого року. Те, як він поводиться зараз, спосіб утриматися на плаву в реальності, де його важливість знизилася до нуля. 

Еленора насупилася, обмірковуючи сказане.

— Знаєш… – повільно почала Мунбрук. — У цьому ми, напевно, схожі.

Вона провела пальцем по візерунку на рукавичці, роздивляючись, як іній на кінчиках рукавиць ледь вловимо іскриться на сонці.

— Мій батько теж досить суворий.

Голос її став трохи тихішим, але більше та нічого не додала. А Рейна й не питала.

Деякий час обидві сиділи мовчки, доки легкий вітер не скуйовдив їхнє волосся, несучи з озера тонкий запах зимової води, холодний, немов саме повітря тут було іншим — нерухомим, злегка затхлим.

— А тобі… подобається Джордж? – раптом запитала Еленора, повернувши голову до Вандербум.

Реакція була миттєвою — відьма підстрибнула на місці, чомусь різко згадуючи саме про пальці на коліні, скочуючись із каменя, а очі її спалахнули обуреним протестом, плечі різко напружилися, наче хтось щойно ткнув чарівною паличкою в бік, погрожуючи вимовити заповітне: “Авада Кедавра”.

— Чого? – перепитала Рейна.

Еленора ледь не пирснула зі сміху, але продовжувала незворушно дивитися на вічно спокійну, як удав, сусідку, яка зараз спалахнула, як різдвяний вогник на ялинці.

— Ну-у-у-у, – протягнула вона, злегка знизавши плечима. — Просто мені здалося, що…

— Ні, – твердо сказала Вандербум, пирхнувши й схрестивши руки.

Еленора трохи схилила голову, усмішка на губах стала м’якшою, але та промовчала, даючи сусідці час на обдумування. А Вандербум тільки й хочеться крикнути: “Чур, не граю”. Їй цілком зрозуміло, що думки її, часом, заходять занадто далеко. Напевно, з самотністю не можна грати “по-маленькому”, інакше починаєш сприймати кожне таке запитання, як удар під дих.  

Рейна ще якийсь час сиділа в скорченій позі, напружено вдивляючись у ледь підсмикнуту брижами гладь озера.

Сама думка про це була настільки ж безглуздою, як уявити, нібито її турбують усі ці фліртуючі погляди, плітки, грайливі дотики. Грьобане коліно, довбані обійми в темному куточку Астрономічної вежі, її теж не турбували. Вона не жила в цьому світі, її місце — за його межами, де любов і фрази “подобається” — непотрібні, зайві, сторонні.

Джордж Візлі?

Так, він часто траплявся їй на очі, ще б пак, вони на одному факультеті навчаються. Так, його голос вирізнявся з-поміж інших, але тільки тому, що той зазвичай сидів поруч — дзвінкий, глузливий, але з тією ледь помітною теплотою, якої не було в інших. Так, він примудрився витягнути з безодні, перестав бути галасливим роздратуванням на тлі, а став чимось живим, що осідав у голові.

Вандербум повернулася до ненависних країв не для того, щоб інтриги з шістнадцятирічними хлопчаками плести. Це навіть звучить неправильно. Не можна дозволити думкам повзти глибше, заповнювати собою череп, наче якийсь проклятий мерзенний черв’як. Ще трохи — і він почне пожирати її зсередини.

— Справи любовні мене вже давно не турбують, – зітхнула Рейна, відвернувшись.

Деякий час вони просто сиділи мовчки. Чорне озеро простягалося перед ними — гладке, наче відполіроване скло, темне і глибоке. Його поверхня здригалася від випадкових подихів вітру, від легких дотиків снігу, що падав із сірого, каламутного неба. Вода дихала — у цьому мовчазному коливанні було щось живе, майже розумне, наприклад, величезний кальмар, що живе на дні.

На іншому березі, приховані за серпанком туману, височіли чорні дерева Забороненого лісу, їхні голі гілки тягнулися вгору, наче велетенські кігті.

Та й кому у відповідь сподобається така тварюка хтонічна, як вона? Це навіть звучить смішно. Без довіри, безмежної, неможливо побудувати міцний зв’язок, а вже тим паче стосунків, а Рейна не має такого привілею, як розповідати всім поспіль усю свою таємницю. Знає, що в ній тут же розчаруються. Втечуть, зв’язки обірвуть. Відвернуться, знати не бажаючи, пошкодувавши сто разів, що з такою здружилися. 

Пахло сирою деревиною. У моменті стало так тихо, що навіть власні думки здавалися занадто гучними. Рейна дивилася на воду, намагаючись розчинитися в цій тиші, дозволити собі стати частиною цієї нерухомості. Гладка, майже дзеркальна поверхня Чорного озера прислухалася до їхнього мовчання. Воно й саме зберігало надто багато історій. Старше, ніж сам Гоґвортс, глибше, ніж будь-які людські страхи, воно завжди тут — безпристрасне, нескінченне, байдуже.

Як і вона.

Коли ти один — ти належиш тільки собі. Немає слабких місць, які хтось міг би використати. Ніхто не може завдати тобі болю, якщо ніхто не знає, де саме натиснути, щоб моментально знешкодити. Люди — ненадійні створіння. Вони обіцяють бути поруч, але, коли настає момент, коли потрібно не тільки брати, а й віддавати, вони відступають. А Рейна — найбільш ненадійна з них.

Вандербум бреше. Щодня. Приховує, замовчує, не говорить зайвого. Рейна трохи поворухнула пальцями, витягнувши ноги, дозволяючи чоботу ковзнути по тонкому шару снігу. До речі, про брехню.

Відьма сама розірвала тишу, перервавши низку роздумів:

— Якби ти захотіла заховати в школі дуже важливий для тебе артефакт, де б ти його сховала? 

— У сенсі? – Еленора трохи здивовано моргнула, повертаючи голову.

— У сенсі, – Рейна знизала плечима, ліниво потягнувшись. — Є якась річ, яку ти нізащо не хочеш втратити. Куди б ти її сховала?

— Ну… – Мунбрук задумалася, схиливши голову. — У бібліотеці? Хоча, це перше місце, де будуть шукати…

— Мгм.

— Тоді в якій-небудь потаємній ніші в підземеллях?

— Нудно.

— У Чорному озері?

Вандербум усміхнулася, скептично вигнувши брову:

— Чудовий варіант, особливо якщо хочеш ніколи не побачити цю річ знову. Ні, потрібно щось таке… просте, напевно, зроблене нашвидкуруч.

Еленора знизала плечима, трохи надувши губи, і на мить замовкла. А потім додала, немов ненароком:

— Але я б точно записала, куди сховала.

Рейна перевела на неї погляд:

— Що?

— Якби я, припустімо, вела щоденник, я б точно там усе розписувала, – пояснила Мунбрук. — Варіанти, деталі, можливі шляхи… Я завжди записую все важливе. А що як забудеш?

Рейна тихо фиркнула, уже збираючись відмахнутися, але завмерла. 

Щоденник.

Щось різко і сильно кольнуло всередині. Фіолетова обкладинка, пом’яті аркуші, на яких вона чиркала рунічні кола для захисту. За мить Рейна різко піднялася на ноги.

— Щось сталося? – Еленора здивовано подивилася на неї.

— Згадала про одну справу, – майже неуважно відгукнулася Вандербум, обтрушуючи зимовий плащ від снігових грудок, що прилипли до подолу.

— Куди ти…

— Треба збігати, – коротко кинула та через плече.

Мунбрук навіть не встигла до пуття відреагувати, як Рейна вже швидким кроком ішла геть — темний плащ метушився за спиною, ловлячи пориви вітру. Еленора залишилася сидіти сама, розгублено дивлячись сусідці вслід.

А Рейна вже не чула нічого, крім одного:

Щоденник, щоденник, щоденник, щоденник.

Вандербум задихалася, кожен крок, кожен рух здавався їй чужим, майже таким, що не належав їй самій. Тільки кроки по старих, посічених дерев’яних дошках лунали луною в туманній тиші, порушуючи її відчуття цілковитої й абсолютної ізоляції. 

Спати дев’яносто п’ять років, майже століття — не складно забути про якусь книжку, яку вона розписувала на дозвіллі, скаржачись, наче школярка загублена. Ах, так… 

Вона піднялася на восьмий поверх і, на автоматі, тричі перетнула коридор. Щосекунди їй здавалося, що стіни ось-ось розвернуться, обрушаться, розірвуться. У голові стояла лише одна думка: місце, де я можу сховатися, де буде тихо і спокійно, де можна побути самій, моє місце.

Відьма зупинилася біля дверей. Чорні двері, вкриті шаром пилу, які здавалися частиною самої стіни. Вона не сказала ні слова, просто простягнула руку, торкнулася холодної ручки, і, не роздумуючи, відчинила. За дверима було, як і раніше, темно. Такий самий запах: затхлий, давно забутий, просочений віковою самотністю. Усе в кімнаті було на своїх місцях, як і тиждень тому. Цікаво, Джордж уже знайшов застосування цій кімнаті?

Геть, геть, геть.

Зробивши крок усередину, одразу ж попрямувавши до столу, Вандербум швидким рухом відкрила потайний відсік. Пальці намацали звичну твердість дерев’яної перегородки, але… вона не відчула того, що мала б відчути. Не було. Ні щоденника, ні тих записів, що залишила тут. Порожньо.

Пальці невпевнено ковзнули у відсік ще раз. Нічого.

— Чорт.

Рейна штовхнула стілець, і той із глухим стуком відлетів назад, зачіпаючи старий килим, сколихнувши пил. Тоді свинцевий погляд випадково впав на підлогу. Без роздумів, відьма нахилилася, зірвала килим убік, і пальці знову почали шукати.

Той момент, коли вона намацала пружинисту дошку в підлозі, був моментом, коли все в ній різко завмерло, застигло. Відчувши, як серце мало не зупиняється, коли слабкий скрип пружини лунає в порожній кімнаті, а під дошкою відкривається щілина, у Вандербум мало голову не знесло.

Рейна нахилилася, сунувши руку всередину, щоб підняти дошку, що приховує простір. Вона завмерла, вдивляючись у темряву під підлогою. Але в тому місці, де мала бути її друга схованка, її щоденник, а може, й сама сфера, — був тільки пісок і бруд. 

Порожнеча.

Нічого? А, ні, все ж щось було. Згорнутий вчетверо шматочок обвугленого пергаменту, з чого б йому бути таким? Розгорнувши листок, Вандербум примружилася, намагаючись розібрати незнайомий почерк. 

“Мені здається, я попросив вас не шукати. Можливо, заглянете на чашечку чаю?”.