Розділ 8, у якому Рейна нещадно намагається втопитися в туалеті.

Наприкінці тижня, сколихнувши сотні учнів, адміністрація школи повісила на першому поверсі ось таке оголошення:

«Турнір Трьох Чарівників. Делегації з Бобатона і Дурмстренга прибувають до Гоґвортсу найближчої п’ятниці — тридцятого жовтня о шостій годині вечора. Уроки цього дня закінчаться на пів години раніше».

Кімната Фреда і Джорджа була звично захаращена: згорнуті шкарпетки валялися в кутах, а на ліжку Джордана красувалася стопка старих «Щоденних віщунів». Лі пішов кудись, залишивши близнюків наодинці.

Фред сидів на ліжку, кидаючи в стелю пляшечку від жуйки «Всепролізе», яка раз у раз пірнала вниз у простягнуті долоні. Джордж ходив кімнатою, заклавши руки за голову, немов намагався придумати, як розв’язати найскладнішу в його житті головоломку. І той давно вже не думав про турнір. 

Уся його голова була зайнята Рейною Вандербум.

— Так, слухай, – нарешті не витримав Фред, підкинувши пляшечку особливо високо. — Дістав. Реально. Уже тиждень ходиш як привид.

Джордж кинув погляд на брата, але нічого не сказав, продовжуючи намотувати кола кімнатою.

— Або роби що-небудь, або забий на неї. У нас повно інших справ! – Фред примружився. — Наприклад, Тричаклунський турнір — зілля старіння саме себе не приготує. Або як знайти того пройдисвіта з фальшивими галеонами? На наші листи він не відповідає, а грошики, взагалі-то іноді важливіші за якусь дамочку!

— Та не можу я забити, – Джордж різко зупинився, втупившись на брата. — Ти не розумієш просто.

— Ну, давай, просвіти, що саме я не розумію? – Фред підкинув брову, саркастично склавши руки на грудях.

Джордж зціпив зуби, а потім зітхнув:

— Я тобі розповідав, – хлопець присів на край ліжка, піднявши голову до стелі. Те дивне й неприємне слово він навіть не хотів вимовляти. — Як так можна про себе взагалі сказати? Що там сталося? Чому вона себе так поводить? Я не знаю жодної дівчини, яка б себе так поводила. 

— Джордж, уточнення, – Фред закотив очі. — Може, ти, рідненький, говоритимеш це Вандербум, а не мені?

Джордж стомлено опустився на край ліжка і провів рукою по обличчю, немов намагаючись струсити ману.

— Та не зрозумію я, як до неї підступитися, – тихо відповів той. — То тепло, то холодно. То підпускає, то уникає.

Фред нахилився ближче, примружившись:

— То в чому проблема тоді?

— У мені, напевно, – Джордж безпомічно розвів руками, поки Фред пирхнув голосно й неприємно: він сподівався, що відповіддю стане сама Вандербум. — Щоразу, коли думаю про це, у мене в голові повний бардак. Що сказати? Як узагалі почати? Запитувати прямо чи удати, що я нічого не пам’ятаю?

— Ну… Можу знову допомогти, – усміхнувся Фред, схрестивши руки на грудях. — Підійти там… Гей, Вандербум, а мій брат…

— Не треба! – вже якось дуже різко відреагував Джордж. — Мені вистачило. 

— Але чудово ж спрацювало? – хмикнув близнюк, встаючи з ліжка. — Знаєш, варіант «забити» з кожним твоїм словом мене приваблює все більше й більше. 

— Я вийду, – цикнув Джордж, встаючи. 

— Бачу, драматизмом ти вже заразився, – крикнув тому слідом Фред. 

Коли Джордж залишив кімнату, залишивши Фреда наодинці з його посмішками в спину й грандіозними планами щодо Турніру, він безцільно рушив сходами донизу, до вітальні, де, хто де, розсілися ґрифіндорці. Вогонь у каміні приємно потріскував, але в голові в Джорджа було темно й неспокійно. Він не знав, навіщо вийшов сюди, і тим більше не знав, чому слова Рейни все ще не давали йому спокою. 

«Я нікчема». Ця фраза звучала в голові знову і знову. Вона сказала це так легко і байдуже, немов це була звичайнісінька істина, яка не заслуговує ані найменшої уваги. І це зводило Джорджа з розуму. 

Він опустився на одне з крісел біля каміна, підпер голову руками й насупився, привертаючи до своєї похмурої персони увагу однокурсників. Як можна так думати про себе? 

У голові в Джорджа не вкладалося, як людина, яка, на перший погляд, така впевнена в собі й така дотепна, може вважати себе нікчемою. Рейна завжди трималася відсторонено, стримано, ніби все в цьому світі її не стосувалося. І водночас вона була гостра на язик і непохитна, наче жоден удар не міг пробити відьомську гідність. Вона навіть почала його впускати у свій простір, хоч би як неохоче це виглядало, і Джордж відчув, що між ними почав складатися якийсь ледь вловний зв’язок. Дружба. Взаємодопомога.

І раптом це. 

Різке, нещадне зізнання — і не комусь, а немов самій собі. Воно прозвучало так, наче Рейна не сумнівалася в тому, що вона справді нічого не варта. Ні жалю, ні вагань. Джордж перебирав у голові варіанти, але нічого не сходилося. Він бачив, як люди засмучуються — коли програють, коли роблять помилки, коли щось іде не за планом. Але «нікчема» — це ж не просто образа чи втома. У його голові це означає, що людина вірить у це. Вірить, що вона не потрібна, що від неї немає толку. І це було абсолютно чуже Джорджу.  

Як можна взагалі так про себе думати? 

Йому раптом стало тривожно. Навіть трохи страшно. Люди — вони ж люблять себе, вірно? Вони намагаються бути кращими, досягають успіху, мріють про щось. Навіть якщо щось не виходить, вони все одно встають на ноги і йдуть далі. Так має бути. А що, якщо Рейна вже втомилася вставати? Або гірше того — навіть не бачить сенсу пробувати? 

Джордж глибше втиснувся в крісло і потер обличчя руками, почуваючись розгубленим. Він просто не розумів. Не міг зрозуміти. Як би він не старався, це не вкладалося в його голові. 

Він не хотів співчувати Рейні. Співчуття здавалося якимось неправильним. Це слово не підходило до неї. З нею не потрібно було няньчитися, і вона точно б його зненавиділа, якби він спробував. Але він не міг просто закрити на це очі. Відьмині слова зачепили Візлі глибше, ніж той міг очікувати. Оселилися в ньому й ніяк не давали спокою.  

«Я нікчема». 

«Так буває».

Джордж замислився: що, як вона справді в це вірить? Не тимчасово, не у хвилину слабкості, а постійно. Що, якщо вона живе з цим відчуттям щодня? 

Ця думка приголомшила. Джордж завжди вважав, що всі проблеми можна вирішити. Якщо щось не так — виправ це. Якщо хтось сумує — розвесели його. Але як допомогти тому, хто сам себе не сприймає? Як розмовляти з людиною, яка не вірить у власну цінність? 

Уперше в житті Джордж відчув себе безпорадним. Він не знав, що сказати чи зробити, щоб це змінити.  

— Про що задумався? – почувся знайомий жіночий голос, про володарку якого він і думав. 

І тому, все ще занурюючись у власні міркування, випалив: 

— Про тебе. 

А потім наступної секунди дійшло. 

Джордж різко підняв голову, усвідомивши, що сказав, і завмер у кріслі, зустрівшись поглядом із Рейною. Вандербум стояла навпроти, як завжди, спокійна, з рівним виразом обличчя, але тепер щось змінилося. Вона не була тією холодною і відчуженою, як зазвичай. Дивлячись на неї, він бачив лише згусток сірого, запорошеного смутку.

— Я не те мав на увазі, – пробурмотів він, судомно шукаючи в голові відповідні слова. — Просто… задумався…

Рейна, здавалося, зовсім не була вражена його спробами порозумітися. Та лише злегка підняла брову, але не висловила ні здивування, ні роздратування. Натомість вона знизала плечима, спокійно й буденно дістаючи з кишені (все тієї ж чарівної) теку, а зі своєї теки кілька пергаментів. Вандербум, стиснувши губи й кинувши на Візлі лише швидкоплинний погляд, заговорила рівним тоном:

— Ти використав «фантасмагорію» у значенні «ілюзії», – продовжила Рейна, звіряючись із пергаментом, — але це не те що малося на увазі в запитанні й самій темі. І так, – додала відьма, мигцем глянувши на нього, — пів додаткового бала ти не отримав.

Джордж моргнув, ледь стримуючи посмішку, що підступила. Її спокій і буденність, немов тій для повного образу не вистачало прозорих окулярів і суворо заплетеного волосся, були водночас смішними й оманливим.

— Е-е, що? – в моменті насупився Джордж. 

Рейна звично закотила очі: 

— У тебе «добре» за реферат, – відьма простягнула тому пергамент з оцінкою та підписом Професора Муді, сховавши теку назад у кишеню штанів. 

Джордж узяв простягнутий пергамент, побіжно глянув на оцінку, але думи тут же перескочили назад до Рейни. Він збирався заговорити про те, що пожирало думки останній тиждень, але язик ніби прилип до піднебіння. Як підібрати слова? Як почати? 

Хлопець зітхнув, збираючись із думками, і тут помітив дивину, яка того чомусь вразила: Вандербум була одягнена не в мантію і не в шкільну форму, як зазвичай, а у звичайний одяг. Чорний светр, що щільно облягав тендітну фігуру, і прості джинси. А, також, шию її обрамляла атласна стрічка з підвіскою у вигляді перевернутого півмісяця. 

— Ти чого це без мантії? – випалив Джордж перш ніж встиг обміркувати.

Рейна завмерла на мить, ніби здивована, що той узагалі звернув на це увагу, але жодним чином не відреагувала і лише знизала плечима:

— А ти? 

— Так вихідний же, – одразу ж відповів Візлі. 

Вандербум багатозначно розвела руками, саркастично підтискаючи губи: 

— Справді? 

Джордж стрибнув, схрещуючи руки на грудях. Треба ж, ще й підловила. Підколола. Це точно Вандербум?

— Уяви собі, – хлопець примружився. — Мені здавалося, що ти, як і всі, вперто дотримуєшся навіть негласних правил.

— І що, мені тепер у труну лягти до них до всіх? – Вандербум хмикнула, закочуючи очі. 

Мерлінова борода, та як вони в неї з орбіт не вивалюються? І як вона так завжди вдало, в тему й у своєму похмурому стилі підбирає слова? Мистецтво. Повисло незручне мовчання, бо Джорджу навіть не було, що додати. Той був уже готовий, що зараз, як і зазвичай це відбувалося, Рейна піде геть, щойно відчувши ідеальний момент для завершення діалогу. 

Але Вандербум продовжила дивувати:

— Вставай. 

— А? – хлопець здивовано підняв брову.

— Вставай і пішли, – повторила Вандербум, вимогливо схрестивши руки на грудях.

— Що? – Джордж проморгався. — Куди? 

— До дзеркала, покажу тобі твою кислу пику, – Рейна зітхнула. — Думаєш, не знаю, чого ти тут сидиш такий задумливий? 

Джордж примружився. Задумався знову, але лише на мить. 

Щось із ним не те. Не так. Джордж Візлі всього на мить, але відчув себе не у своїй тарілці. Ця дівчина одним своїм існуванням вибиває його з колії, змушує замислюватися і переживати про речі, про які той ніколи не переживав і не замислювався. І шукати розв’язання проблем, які його не стосуються. Усю його увагу перекидати на одну тільки себе. 

Як вона це робить? Не навмисне ж? 

— Досить про це думати, – розвіяла паузу Рейна. — Сказала і сказала. Настрій у мене такий був. 

— Не думаю, що справа була тільки в настрої, – немов перемкнувшись за клацанням пальців, Джордж заговорив абсолютно впевнено і серйозно. 

Та на секунду затихла, дивлячись просто в очі навпроти. І хоч би як Джорджу подобалися всі світлі відтінки очей, очі Вандербум були більше схожі на погляд мертвої риби, аніж на озерну воду, хмарне небо чи срібний відблиск на столових наряддях. Очі без виразу. Засклені. Затуманені й байдужі. 

Немов і не її зовсім.

— Якщо ми раптом виявляємо власну нікчемність, то куди бігти від неї? – через деякий час відповіла Рейна, легко знизавши плечима. — Від приниження бігти можна тільки вгору. Далі. 

Джордж довго дивився на неї, намагаючись осмислити такі дивні, меланхолійні слова. Вони ніби чіплялися за щось усередині, про що він раніше не замислювався, але що відчувалося лякаюче знайомим.

І раптом Рейна знову перервала тишу.

— І все ж таки, вставай, – спокійно, але наполегливо повторила та.

— Що, знову? – Джордж фиркнув, намагаючись хоч якось розрядити атмосферу.

Рейна закотила очі:

— Вставай і пішли.

— Куди цього разу? – запитав він, піднімаючись на ноги.

— До зали Кубків, – хмикнула Вандербум, розвертаючись до виходу з вітальні. — Хочу показати тобі дещо.

Що на думці в цієї відьми? І чого такого Джордж там міг не бачити? Він на відпрацюваннях стільки цих кубків передер, зі стількох фотографій пил здував. Нудьга. Але Візлі пішов. Звісно, він би однаково пішов, куди б сама Вандербум не запропонувала. 

Головоломку ж так хотілося розгадати. 

Зал Кубків був тихим і майже пустельним. Чарівне світло від смолоскипів м’яко висвітлювало полиці, заставлені нагородами й кубками за минулі здобутки учнів Гоґвортсу. Рейна крокувала впевнено, ніби знала тут кожен куточок. Вона без зволікання попрямувала до одного з дальніх стелажів і почала шукати поглядом потрібний їй кубок.

Джордж стояв поруч, зацікавлено спостерігаючи за відьмою.

— Ось він, – тихо сказала Рейна, нахилившись до одного з нижніх рядів. Вона вказала на трофей і випросталася. — Квідич. Слизерин. Тисяча восьмисотий рік. П’ятий курс.

Джордж злегка насупився, роздивляючись красивий, різьблений трофей. 

— Але це не те, – спокійно хмикнула Вандербум, піднявши паличку.

Та спрямувала її над кубком, до верхньої частини стелажа, майже під стелю. Там висіла стара, запилена колдографія. Одним рухом палички й тихим «акціо» Рейна зняла її, піднесла ближче й акуратно протерла рукавом светра.

На фото були зображені підлітки в спортивній формі Слизеріна, які стоять поруч із квідичними мітлами й гордо тримають трофей. Збоку, між двома високими хлопцями — невисока, вбрана в стару шкільну форму, дівчина з прямим світлим волоссям і чорними, круглими окулярами. Погляд її за ними здавався яскравим і блискучим, але губи кривилися в холодній усмішці.

Рейна показала фотографію Джорджу, мовчки вказавши на дівчину збоку.

— Це — Рейна Вандербум, – дівчина якось недобре зітхнула. — Ну… Старша. 

Брехати було важко. Але скалку з душі так просто не витягнеш. Потрібно перемогти біль, відігнати його, вдавати, що більше не думаєш про нього, але й це вдавання вимагає зусиль. 

— Їй тут лише п’ятнадцять і вона ще не знає, що станеться наступного року, – Вандербум посміхнулася, досить гірко. — Не знає, до чого призведе прізвисько «Слизеринська чума» і чому воно стане таким фатальним. Не знає, що друзі її помруть, а сама вона стане ворогом всіх і вся. 

Джордж мовчав, усе ще роздивляючись колдографію — Слизеринська чума вже дуже по доброму тріпала волосся своїм ще живим друзям, сміючись. У голові роїлося багато запитань, але він не знав, як поставити їх, не образивши чи не зачепивши. Бачачи її вираз обличчя, він відчув, що ця тема була для теперішньої Вандербум болючою. 

За кожним словом ховався особистий біль. 

— Тобі, напевно, все ж нелегко з такою спадщиною, – обережно промовив Візлі, добираючи слова.

Вандербум фиркнула, повертаючи колдографію на місце. Було неприємно дивитися на усміхнених і живих Себастьяна та Моррігана поруч. 

— І як не відчути себе нікчемою, коли всі різко вирішили про нього згадати? – відьма зітхнула, поїжившись від протягу. — Важко. Неприємно. 

Джордж уважно дивився на неї, бажаючи відповісти й хоч якось підтримати, перестаючи бути мовчазним спостерігачем, але вона, випередивши його, раптом додала:  

— Лайно трапляється, життя триває, – кинула Рейна трохи втомлено, помітивши задумливий вираз обличчя навпроти. — І я не хочу, щоб через моє особисте лайно хтось тиждень безлицим ходив.

Джордж хмикнув, не очікуючи від неї такої прямоти, і в куточках його рота промайнула тепла, трохи іронічна усмішка.

— Дбаєш? – піддражнив він, склавши руки на грудях. — Як зворушливо.

Рейна закотила очі, важко зітхнувши.  

— Не тіш себе, Візлі, – відгукнулася та ліниво. — Просто душенька моя так переживає за твою кислу пику, що не може цього винести.

Джордж усміхнувся, крокуючи поруч, поки вони неспішно виходили із зали кубків. Їхні кроки тихо відлунювалися луною в порожніх коридорах, і в повітрі повисла легка, невимушена тиша.  

— Душенька, кажеш? – протягнув Джордж, скоса подивившись на неї з пустотливою посмішкою. — А вона в тебе є?

У цей момент пролунав гучний звук дзвону, що скликав студентів на обід. Джордж і Рейна одночасно зупинилися, на мить обмінявшись поглядами, а потім, як ні в чому не бувало, попрямували в бік Великої зали.  

— Нє-а, – знизала плечима Рейна, прикривши очі. — Ти всю висмоктав. 

Джордж усміхнувся у відповідь. Він нічого не сказав, але ось погляд затримався на відьмі трохи довше, ніж зазвичай. Утім, довго роздумувати йому не довелося — вони вже дійшли до Великої зали, перетнули широкий дверний отвір і опинилися серед сотень студентів, які розмовляли. 

Начебто з’ясували. Начебто в Джорджа відлягло. Але ось це «начебто» не просто так маячить перед вашими очима. Десь там, усередині, юного Візлі думка ця не покидатиме. Він усе так не залишить і вже тим більше не викине з голови після однієї близько незручної розмови. 

Йому було дуже приємно, що Рейна поділилася хоч чимось. З ним. Своїм. 

Але про друзів, він, свідомо, переживати не перестане. Може, так завжди буває, коли люди з іншими людьми. Може, люди, яких ти вважаєш друзями й близькими, іноді показують тобі Світ таким, яким ти його бачити не хочеш. 

Чому?

Тільки-но вони зробили крок усередину, як із ґрифіндорського столу пролунав гучний кашель. Це був Фред Візлі, який, побачивши їх разом, подавився чаєм і здавлено закашлявся, привертаючи до себе увагу найближчих студентів.  

Джордж сів поруч із вмираючим у нападі кашлю Фредом, ліниво розвалившись на лаві, тоді як Рейна сіла поруч з Еленорою, мовчки притягнувши до себе тарілку з супом. Еленора кивнула їй на знак привітання, Рейна кивнула у відповідь.

Обхопивши ложку пальцями й тільки-но збираючись зачерпнути першу порцію, Рейна ледве не повторила долю Фреда, подавившись, бо гучний, різкий окрик розірвав невеличкий острівець спокою:  

— Вандербум!  

І голос цей був настільки неприємним і владним, що Рейна інстинктивно поморщилася. Вона повільно повернулася і побачила за спиною Професора Муді. Ну… Того, хто ним був. Він стояв у своєму незмінному, грубуватому образі — його магічне око оберталося туди-сюди, і відьма замислилася, чи не заколисує самозванця під несправжньою личиною.  

Вони не розмовляли тиждень. Мовчки віталися, мовчки переглядалися на уроках, мовчки обмінювалися перевіреними роботами та мовчки розходилися. 

— До мене, – коротко кинув він, підкликаючи її до себе вказівним пальцем.  

Рейна важко зітхнула, з тугою подивившись на свою ще не зворушену тарілку.  

— Давай, дощику, – подав голос Джордж з іншого кінця столу, явно насолоджуючись шокованим виглядом брата близнюка. — Я в тебе вірю.  

За столом подекуди зашепотілися. Особливо дівчата, що сиділи віддалік. Рейна лише кинула на хлопця приречений погляд, не знаходячи в собі сил ні на дотепну відповідь, ні на усмішку. Вона стомлено піднялася і попленталася до Муді.  

Фред Візлі схилився над Джорджем: 

— Мабуть, я пропустив щось важливе.

Джордж саркастично фиркнув, обертаючись до брата: 

— Їж давай і дивись, не подавися.

Фред скривився, передражнивши близнюка. Джордж у відповідь буцнув того коліном під столом, нахилився і щось зашепотів на вухо. 

— І навіщо псувати мені обід? – сухо запитала Вандербум, підійшовши до Професора.  

— Поговорити треба, – буркнув Аластор, озираючись, немов перевіряючи, щоб ніхто не чув. — Ходімо.  

Він розвернувся і пішов уперед, не чекаючи від відьми заперечень. Рейна, подумки проклинаючи все на світі, пішла за ним, відчуваючи на собі цікаві погляди студентів. Раптом Дикозор зупинився і вказав рукою на двері, пропускаючи дівчину вперед. Рейна такої щедрості й доброти не оцінила, тихо зітхнувши. 

Пройшовши вперед, Вандербум зникла першою. Муді, дивлячись їй услід, хмикнув. Неприємно. Оцінювально. 

Еленора, яка тихо спостерігала збоку, аж сіпнулася. Такий оцінювальний погляд, смішок і мерзенна посмішка нагадали їй декого. Не найприємнішого, якщо так можна взагалі сказати про вікового чоловіка, який жадібно дивиться на стегна молодих дівчат.

Нога під столом нервово смикалася. 

Муді зупинив Рейну недалеко від сходів, що ведуть на верхні поверхи. Відьма зніяковіла, думаючи, що той захотів поговорити в кабінеті або навантажити ще якоюсь непотрібною тяганиною, але Професор зупинився, заговоривши на пів тону тихіше:

— Із завтрашнього дня ти не приходиш на уроки. 

Рейна жваво заморгала, удав, що неправильно розчула. 

— Вибачте? – перепитала та, краєм ока спостерігаючи за учнями, що проходять повз. 

— Школа готується до Турніру, – якось неохоче повідомив Муді. — Дамблдор вирішив, що всі помічники й асистенти будуть зайняті іншим. 

— Чим? – Вандербум незадоволено скривилася. 

— Будете допомагати завгоспу натирати замок, – зловтішно захрипів Муді. — Жартую, тушканчику, видихни.

— Де починався жарт? – дівчина ще більш невдоволено підібгала губи, смиривши чоловіка незадоволеним поглядом. 

— Десь приблизно з твого дня народження, – хмикнув Аластор Не-Муді. — Цей лісничий сказав мені, що біля Забороненого лісу бачили срібних вовків. Ти промишляєш? 

Рейна не тільки не встигала за потоком інформації упереміш зі знущаннями, а й усвідомлювати те, що відбувається. Так їй треба приходити на заняття чи доведеться натирати столітні (прямо як вона, ха) портрети? 

Срібні вовки? Це жарт? 

— Срібні вовки, Професоре, це вигадка, – сухо відповіла Вандербум, стиснувшись. — До чого тут я?

— Та так, не знаю, – спершись на посох, Муді прокрутив магічне око по колу й назад. — Подумаєш на дозвіллі, поки байдикуєш. 

І з цими словами, оглянувши Вандербум з ніг до голови, ще раз неприємно пирхнувши, Професор Хрін-Знає-Хто покрокував геть, залишивши її саму в цілковитому здивуванні. Рейна застигла, дивлячись на порожнє місце, де раніше стояв чоловік. І це… все? 

Вандербум навіть не довелося гарячково згадувати, що це за срібні вовки такі. Знала, чиї посланці. І як неждано-негадано, але у видінні та теж бачила вовків. Чула грізне й голодне виття. Але ось описаних вище особин не бачили вже дуже давно. Срібні вовки, вони ж місячні, місяцеликі — посланці швидких неприємностей, фамільяри однієї давним-давно померлої відьми. 

Матері. 

Не рідної, хвала Мерліну. 

Це, що, Не-Муді щойно… допоміг? Раз чутки про незвичайних песиків ще не ходять усією школою, то значить, і знають про це поки що небагато. І як ця інформація могла стати в пригоді Рейні, якщо єдиний, хто міг би їй допомогти, і слухати не став? Відьма зітхнула, втомлено протерши обличчя. Пилом було бути набагато приємніше. 

Обід ще не закінчився, минуло щонайбільше буквально хвилин п’ять. Та повернулася, мовчки сідаючи назад за стіл. Еленора якось дивно і нервово на неї поглядала, але Вандербум, здавалося, за кілька хвилин відсутності, була як вичавлений лимон, тож пропустила це повз очі, підсуваючи майже остиглий суп ближче. 

Гаррі, Рон і Герміона сиділи всі бліді, щось тихо обговорюючи. Рейна насупилася, спокійно нахилившись у їхній бік. 

— Як ви почуваєтеся? – поцікавилася відьма. — Після четверга.

— А що було в четвер? – тут же підняв брови Фред, дивлячись на молодшого брата. 

— Урок у Професора Муді, – видавив із себе Рон, заїдаючи беконом. 

— Що таке? Павучка злякався? – хмикнув Джордж. 

— Професор Муді на уроці використав на нас Імперіус, – тихо і пригнічено відповіла Герміона.

Фред і Джордж переглянулися з подивом, а Рон, знизавши плечима, пробурмотів:  

— А ще сказав, що це для нашої ж користі. На Гаррі він пробував понад два рази, – додав Рон, дивлячись на друга зі стурбованим виразом. — У нього майже вийшло чинити опір.

Рейна насупилася, стиснувши губи. У свинцевому погляді простежувалася частка провини. Відьма просто-таки не знала, що цей псих до такого додумається і ще прикриється виховними методами. Зітхнула, кинувши вибачливий погляд на трійцю, повільно повертаючи увагу до тарілки й вже взялася за ложку, коли за її спиною пролунав суворий голос:  

— Міс Вандербум.  

Рейна стримала важке зітхання і знехотя обернулася. До столу підходила Професорка МакҐонаґалл, тримаючи в руках невеличкий згорток.  

— Професор Муді уже повідомив вам новини? – сухо запитала та.  

Рейна закусила внутрішній бік щоки, похитавши головою: 

— Не думаю.  

Професорка склала руки на грудях і підійшла ближче.  

— У день прибуття делегацій і на церемонії відкриття Тричаклунського турніру вам доведеться сидіти за вчительським столом, – повідомила Мінерва. — Ваша роль вимагає відповідного вигляду, тому зайдіть до мене цього тижня. Я вам… допоможу.  

Рейна кивнула, намагаючись не подати знаку, що новина її спантеличила. Де-де? 

— Добре, Професоре, – Вандербум зітхнула, спіймавши на собі зацікавлені погляди ґрифіндорців. 

— Чудово, – Мінерва хмикнула, повертаючи голову. — Мунбурк.

 Еленора підстрибнула, втупившись на деканку. 

— Вас шукає Професор Спраут, – пояснила МакҐонаґалл, марно зітхнувши.

— О, так, дякую вам величезне, – Еленора одразу ж пожвавилася, закивавши. Дівчина вихором схопилася зі свого місця, підібравши речі, і кинулася геть. 

Мінерва окинула стіл і присутніх уважним поглядом, потім розвернулася і пішла, залишаючи за собою флер непохитної впевненості.  

— А ти, подивлюся, тепер цаца важлива, – усміхнувся Фред, підперши рукою підборіддя, але та вдало зіскочила зі столу, коли Джордж непомітно того штовхнув. 

У Рейни скоро почнуть боліти очі від вічних закочувань. Відьма лише зітхнула, нарешті куштуючи суп. Холодний. 

Через кілька миттєвостей, Вандербум, що відзначилася сьогодні балакучістю, знову нахилилася до тріо і близнюків. Було одне невеличке питаннячко, що мучило вже майже місяць.

— Так, потрібна пояснювальна бригада, – почала Рейна, вказуючи на спорожніле поруч місце. — Чому її вважають дивною? 

— О, це всі знають, – відповів Рон, відсуваючи від себе порожню тарілку. — Ну, крім тебе, звісно. 

— Зникни, – пробурчав молодшому братові Джордж, скривившись. 

— І справді, чого таку важливу персону ображаєш? – підхопив тепер уже Фред, іронізуючи. — А Мунбрук… Одного разу, на уроці Захисту вона так сильно злякалася свого ховчика, що почала читати молитву замість заклинання. 

— Це й не дивно, – обірвала того Герміона. — У неї батько священник. 

Рейна помовчала, перетравлюючи почуте. І все? 

— Що ж, якщо вам це здалося смішним, – знову вклинилася в розгортання розмови Вандербум, перемішуючи суп ложкою. — То дивні ви, а не вона. 

Повисла незручна пауза. Що, їй уже не можна говорити, що думає? Чи надто різко було? 

— А що за ховчик? — розвіяла тишу відьма, підкинувши брову. 

— Давно це було, – Фред знизав плечима. — Начебто, якийсь чоловік. 

— Ага, – кивнув Джордж, щось пригадуючи. — У чорному плащі та з білою горловиною. 

— Це католицький, – раптово додала Ґрейнджер. — Священник. 

— Тоді два влучання з одного, – розвівши руками, Фред захихотів. 

Рейна перетравлювала почуте, задумливо постукуючи ложкою по краю тарілки. Вона уявила, як Еленора, тремтячи, шепоче молитву перед обличчям чогось, що лякає її до глибини душі. І це щось — чоловік у церковному вбранні. Це виглядало в уяві не комічно, а… моторошно.  

— По-моєму, не особливо смішно, – тихо простягнувши, Вандербум ледь нахилила голову в бік близнюків. 

Джордж уловив нотку роздратування в голосі та, знизавши плечима, неголосно зауважив:  

— А ми й не сміялися.   

Фред усміхнувся:  

— Що більше про когось дізнаєшся, то більше скелетів у шафі знаходиш, – хлопець усе ж таки підпер підборіддя кулаком, побоюючись поглядати на брата близнюка. — Балакуча ти сьогодні.

Рейна лише хмикнула, не відзначивши його відповіддю, і знову втупилася в тарілку, перемішуючи ложкою холодний суп, схожий на нерозбірливе місиво.  

— Або терпить заради супу, – піддражнив Джордж.  

Рейна з легким примруженням кинула на того погляд:  

— Здебільшого заради супу.  

За столом пролунали смішки, і атмосфера нарешті розрядилася. Розмова повернулася до чогось більш буденного — обговорення домашньої роботи й прийдешніх уроків, а скільки розмов почалося про майбутній Турнір. Скрізь і все — про нього. Вандербум скоро знудить.

І відьма сиділа мовчки, занурена в думки. Еленора Мунбрук не здавалася їй дивною. І їм би, поспілкувавшись із нею, теж. 

Доївши нарешті цей клятий суп, задумливо стукнувши ложкою об край тарілки, Рейна вдалася до чергових міркувань. Уперше за довгий час у неї був вільний вихідний, і думка про те, що можна провести його на самоті, приємно лоскотала розум. Але варто було їй тільки вирішити, що сьогодні вона нарешті продовжить пошуки сфери, як її знову окликнули. 

— Гей, ти! Вандербум! – почула вона звідкись збоку.

Рейна обернулася і зустрілася поглядом із двома дівчатками зі Слизерину: старшою, явно головною, та її молодшою напарницею, що стояла трохи позаду з глузливою усмішкою. О, вона їх уже бачила. З Мелфоєм. Одну, начебто, звали Паркінсон. Чи це було прізвище? Кличка? Поганяло?

— Скільки разів не дивлюся, не перестаю дивуватися, – протягнула старша з отруйною усмішкою. — Причепурилася, а все одно непоказна.

— Так, щось друзі нові не постаралися, – підхопила молодша, злобно хихикнувши. — Мабуть, до тебе просто не доходить.

Рейна спокійно глянула на них, ніяк не реагуючи. Таких нападок вона пережила вже десятки. Скільки разів за останній місяць вона чула подібне в спину — вже навіть не злічити. Але на неї це не діяло, і відьма відвернулася, ніби перед нею були не живі люди, а настирливий шум у голові.

Помітивши краєм ока, що за сусідніми столами деякі ґрифіндорці явно починали дратуватися від того, що відбувається, вдихнула — Фред і Джордж перезирнулися, а Герміона одразу несхвально насупилася, готова втрутитися.

І тут вона — ідея. Смілива, небезпечна і — якщо все спрацює — геніальна. Усе ж, її це дістало. І сьогодні Рейна в ударі, ностальгії та стані «поговорити». Вандербум знову розвернулася до слизеринок, на її обличчі з’явилася ледь помітна кривава усмішка.

— Вийдемо?  – голос пролунав так спокійно й упевнено, що це застало обох слизеринок зненацька.

Гаразд, не тільки їх. Близнюки Візлі в один голос присвиснули, уже готуючись приймати ставки й кричати: «Бій-ка! Бій-ка!». 

— О? – старша підняла брову, вирішивши, що Рейна просто підіграє. — Із задоволенням.

Вандербум легко піднялася з місця і кивнула в бік виходу. Слизеринки, переглянувшись, пішли за нею, упевнені, що цього разу все ж зуміли довести недо-слизеринку до нервового зриву. Ха… Смішні. 

Рейна йшла мовчки, впевнено і спокійно, ведучи своїх «опоненток» до найближчого жіночого туалету. У кінчиках пальців приємно поколювало. Усе ж, «молодість» іноді теж корисно згадати. Щойно вони увійшли всередину, та перевірила, щоб ніхто більше там не ховався, і зачинила двері.

— Ну що, – ліниво почала старша слизеринка, спираючись на мушлю і схрестивши руки. — Викладай. 

— М-м-м, – почала Рейна, не втрачаючи самовладання. — Поясніть мені одну річ. Чому щоразу, як ви мене бачите, вам неодмінно потрібно мене зачепити?

Старша слизеринка усміхнулася:

— Тебе це все-таки хвилює? Дивись-но, ось як воно буває.

— Ти б сказала спасибі за увагу, – додала молодша, пирхнувши. — Чи така пильна увага тебе напружує?

Рейна приречено підвела брови до чола і зробила крок уперед.

— Ви мене не напружуєте, – відповіла відьма. — Але мені просто цікаво: навіщо ви знову і знову намагаєтеся мене зачепити?

— Ти справді думаєш, що нам є до тебе діло? – фиркнула молодша.

— Правильно, – підхопила старша, усміхнувшись. — Ми просто розважаємося. Такі, як ти, навіть не варті уваги.

Рейна хмикнула, ніби її ця відповідь цілком влаштувала. Вона повільно пройшлася вздовж стіни, а потім почала діяти. Раптово, та різко схопила саму себе за волосся.

— Гей! Ти що твориш?! Відпусти! – Вандербум закричала як різана, немов справді хтось із дівчат тримав її.

Вони завмерли, ошелешено втупившись на божевільну відьму.

— Що за чорт…? – пробурмотіла старша, спантеличено дивлячись на цю дивну сцену.

Рейна продовжувала, тепер ніби чинячи опір невидимій руці, немов її справді тримали за волосся:

— Ти що, хвора?! Припини!

Вона попрямувала до унітаза, ніби її штовхали туди силою.

— А-а-а-а, допоможіть!

А потім, з разючим спокоєм і точністю, занурила голову у воду вниз обличчям. Виринула. І ще раз. І ще. Не перестаючи кричати.

Слизеринки застигли в заціпенінні. На їхніх обличчях читалося здивування і страх.

— Що вона творить?! – прошепотіла молодша, хапаючись за лікоть старшої.

— Зовсім поїхала, – прошипіла та, але в голосі вже звучала невпевненість.

Коли Рейна, однак, затрималася в такому положенні довше, ніж можна було очікувати, паніка охопила обох дівчаток. Молодша в жаху совалася на місці:

— Гей, витягни її!

Старша слизеринка зробила крок уперед, схопила Рейну за комір мантії й ривком витягла її голову з унітаза. Мокре волосся прилипло до обличчя Вандербум, але та навіть не намагалася відсмикнутись чи витертися. Вона виглядала абсолютно спокійною, ніби все це було звичайнісінькою справою.

Смерділо тепер, щоправда, пристойно.

І в цей момент двері туалету відчинилися з гуркотом.

На порозі стояли професорка МакҐонаґалл, Герміона і кілька інших дівчаток із Ґрифіндору. Мінерва суворо обвела поглядом те, що відбувається.

— Що тут відбувається?! – різко запитала вона, стиснувши губи.

Слизеринки застигли на місці, не випускаючи з рук раптово налякану й нещасну Вандербум, що виглядала, наче втоплене кошеня. 

Виправдання так і застрягли в горлі:

— Ми… Ми нічого не робили! Вона сама…

— Сама? – холодно перепитала МакҐонаґалл, а голос став небезпечно тихим. — Ви хочете сказати, що міс Вандербум вирішила самостійно занурити себе головою в унітаз?

Анджеліна Джонсон, що стояла позаду, кинула уїдливий погляд на слизеринок. Решта дівчаток, що притихли, переглянулися, висловлюючи крайнє занепокоєння. МакҐонаґалл, дивлячись на слизеринок, що забарилися і ще тримали Рейну за комір, наче спійману жертву, ставала дедалі лютішою.

— Я чекаю пояснень, – продовжила МакҐонаґалл, голос був таким крижаним, що сама Рейна неприємно совалася

— Вона… вона сама сунула голову в унітаз! – випалила молодша слизеринка, її голос тремтів від наростальної паніки. — Ми нічого не робили!

— Ага, звісно, самі розумієте, як буває, – з отруйною насмішкою подала голос Анджеліна Джонсон. — Ось прокидаєшся вранці й думаєш: «Чому б мені не втопити себе сьогодні?».

Вандербум заплющила очі, стримуючи сміх, зізнаючись, що інколи, але такі думки в неї справді спливали. За спиною Мінерви дівчатка з Ґрифіндору пирснули, а одна з них прикрила рота рукою, намагаючись не розсміятися надто голосно.

— Досить! – різко зупинила їх МакҐонаґалл, не відриваючи погляду від винуватиць. — Мені все зрозуміло. Ви забрали ученицю, і, асистента викладача, піддаючи такому приниженню. Решта мені все розповіли, особливо, про суп і дуже красномовно. І тепер ви хочете переконати мене, що міс Вандербум сама вирішила занурити голову в унітаз?

— Професоре, це непорозуміння! – запанікувала старша слизеринка, відчуваючи, як ситуація виходить з-під контролю.

Вандербум раділа. Спрацювало. 

— Непорозуміння, – повільно повторила МакҐонаґалл так, що губи стиснулися в тонку лінію. — Я дуже й дуже розчарована, міс Паркінсон і міс Фарлі. Ви ж колишня староста! 

Мінерва різко підняла паличку і в повітрі задзвенів тихий звук, ніби невидимий ланцюг клацнув на замку:

— Мінус двадцять очок зі Слизерину. З кожної.

Молодша слизеринка ойкнула, а старша зблідла, нарешті відпустивши комір светра Рейни, та так різко, що відьма вправно шандарахнулася на підлогу.

— Тепер марш до кабінету професора Снейпа. І нехай він розбереться з вашою поведінкою.

Паркінсон і Фарлі, розгубивши всі залишки своєї бравади, опустили голови й поспішили покинути туалет, під пильними поглядами МакҐонаґалл і присутніх студентів. Щойно слизеринки зникли за дверима, ґрифіндорки одразу ж оточили Рейну.

— Ти як? Усе гаразд? – запитала Анджеліна, дбайливо піднімаючи її за плечі.

— Давай переодягнемося і підемо до медсестри, – запропонувала інша дівчина, начебто, Алісія, обертаючись на Герміону за підтримкою.

— Не переживай, – додала Герміона, її голос звучав твердо. — Від тебе не так уже й сильно смердить. Змиється швидко.

Рейна відповіла не відразу, обводячи поглядом обличчя навколо. Її дихання було рівним, але десь глибоко всередині калатало змішане відчуття втоми й дивного задоволення. Усе спрацювало так, як вона й задумала.

Її більше не будуть чіпати. А всього лише треба було зануритися головою в унітаз кілька разів і покричати! Ось воно що!

З коридору долинали приглушені голоси. Учні вже почали збиратися біля входу до туалету, підслуховуючи й обговорюючи те, що сталося. Хтось перешіптувався, хтось тихо сміявся, і незабаром чутка про те, що слизеринки намагалися втопити Рейну Вандербум в унітазі, одразу ж розлетілася всією школою.

Професор МакҐонаґалл кинула суворий погляд на присутніх за дверима:

— Усі, хто не причетний до цієї ситуації, розійтися негайно! – відрізала вона.

Повільно і знехотя натовп почав розсіюватися.

— Професоре, я можу її провести, – запропонувала Анджеліна, злегка підбадьорюючи Рейну постукуваннями по спині.

— Так, ідіть, – погодилася Мінерва, втомлено зітхаючи.

Йдучи з туалету, вона краєм ока помітила, як Герміона кинула на неї довгий погляд — чіпкий, підозрілий, ніби не зовсім вірила в просту версію події.

І Рейна швидко-швидко, щоб ніхто, крім Ґрейнджер, не помітив, підморгнула.

Герміона примружилася. Рейна дозволила дівчаткам проводити її трохи далі коридором, терпляче зносячи їхні турботливі погляди й запитання. Але, пройшовши кілька метрів, вона сповільнила крок і зупинилася.

— Дякую вам за допомогу, справді, – сказала Рейна тихо, обернувшись до Анджеліни та інших. — Але далі я сама. Усе гаразд.

— Точно? – Анджеліна примружилася, помітно сумніваючись.

— Точно, – кивнула Рейна, натягнувши спокійний вираз обличчя. — Мені просто потрібно трохи відпочити.

Дівчата неохоче обмінялися поглядами, але, бачачи її наполегливість, усе ж вирішили її відпустити.

— Якщо щось потрібно, знайди нас, гаразд? – додала одна з них, на що Рейна кивнула, вдячно посміхнувшись.

Вони розвернулися, і буквально за кілька кроків перетнулися з Фредом і Джорджем Візлі, які йшли в їхній бік, виглядаючи вкрай спантеличено.

— Що за переполох? – Фред кинув погляд на Анджеліну, трохи піднявши брову.

— Дивно, що ви це пропустили, – усміхнулася та, схрестивши руки на грудях.

— Слизеринки вмочили Вандербум головою в унітаз, – додала одна з дівчат, з явною неприязню вимовляючи останнє слово.

— Що?! – голосно обурився Джордж, з явним подивом дивлячись на дівчат, які йшли.

— Свято життя в жіночому туалеті, а ми навіть не запрошені, – з награним відчаєм підхопив Фред.

Фред і Анджеліна на частку секунди зустрілися поглядами. У їхніх очах промайнула суміш іронії й чогось більш особистого, але ніхто з навколишніх не надав цьому значення. Джордж тільки закотив очі, ніби бачив таке тисячу разів.

Помахавши, ґрифіндорки пішли геть, залишивши тріо «Різні та Нещасна» наодинці.

Рейна, втомлено зітхнувши, знову відчула, як від її мокрого волосся неприємно тхне. Вода з унітаза, як би вона не намагалася не думати про це, явно дала про себе знати.

— Ну що, як відчуття? – запитав Джордж, зазираючи в обличчя Вандербум із легкою посмішкою. — Освіжилася?

– Чудово, – гмикнула вона, витискаючи комір светра. — Але, як бачите, жива-здорова.

— Молодець, – підбадьорив її Фред, але, побачивши, як волосся Рейни сповзає по її обличчю мокрими пасмами, що злегка злиплися, додав: — Ну, за винятком зовнішнього вигляду. Може, наступного разу вони вирішать тебе хоча б шампунем полити?

Рейна закотила очі, але стримала усмішку.

— Так, про шампунь я не подумала, – зітхнула відьма, втомлено потираючи шию.

— Ти не подумала? – перепитав Джордж.

Рейна підняла очі на близнюків, витримавши паузу. Підловили. 

І, розплившись у легкій недо-посмішці, Вандербум підморгнула і їм, розвертаючись. Відступаючи. Дуже й дуже швидко. 

Близнюки Візлі переглянулися, роззявивши роти. 

— Джордже, – першим перервав тишу Фред. — Це те, що я думаю? 

— Ага, – відповів вражений Джордж. — Перед нами був геній і Диявол у плоті. 

— Тоді забудь про те, що я тобі казав, – Фред ляснув брата по плечу. — Бери її в дружини. Благословляю.