Розділ 7, у якому самозванка визнає, що життя її властиве фантасмагорії.

Два дні поспіль Рейна відчувала себе повністю нікудишньою. Вона прокидалася від кошмарів, витирала сльози, пила позичену в сусідки настоянку, а потім увесь день ходила пом’ята, як не накрохмалена ковдра. Близнюки Візлі на цих вихідних дозволили їй трохи видихнути, і та навіть не уявляла, що вони можуть бути такими більш-менш спокійними й прихильними. Найімовірніше, вони навіть не підозрювали, як їхні слова змогли заспокоїти, нехай навіть вони й думали, що Вандербум увесь цей час хвилювалася через чутки чи слизеринців. Переживала вона не через це, але надану підтримку оцінила і пом’якшала. 

Але ось у понеділок їй наснився потрійний місяць і Вандербум різко підскочила на ліжку, відкриваючи сірі оченята. Між лопатками, трохи нижче шиї, малоприємно припекло. 

Чорт. Чорт, чорт, чорт… 

Тільки не це. Тільки не Ти.

Несподівано, але такий дзвіночок був для Рейни значнішим за будь-яку іншу проблему, що нависала над відьмою. Та втомлено потерла руками обличчя, краєм ока помічаючи, що сусідка і сьогодні не спить, сидячи над книжками допізна. Еленора, відірвавшись від читання, роздивлялася Вандербум гранично обережно, з якимось власним тільки їй сумом у погляді. 

Але до всіх чортів Еленору та її наляканий погляд! Вандербум готова була підірватися просто зараз, стрімко попрямувавши до кабінету Директора, висловлюючи побоювання, які одразу ж спали на думку. Старий хрін! Чортів чаклун! Знав же, о, він прекрасно знав! Знав і знає, з яких ще причин Рейні не слід було повертатися. Лиха справа, ще ж двох місяців не минуло, як минуле вже побіжно наступає тій на п’яти. І ось це, на відміну від якихось дитячих нападок, тупих чуток та іншої нісенітниці, справді її турбує. Лякає. Бентежить. 

Довбана школа, довбаний ліс, довбана статуя. 

Вандербум зробила глибокий вдих. Зараз глибока ніч. Куди вона побіжить? А що скаже, якщо спіймають? «Вибачте, розумієте, мені сто з гаком років, я тут у вашій школі сховала одну зі своїх сфер зі стародавньою магією, володарка якої вже дихає мені в спину і махає привітно ручкою у снах, і, напевно, через це, мені не можна було повертатися сюди надовго, але ваш Директор запхав мене на навчання, до речі, про все, напевно, знаючи, і, до речі, я йду до нього!» — ось так? Ідіотизм у швидкій прогресії. 

Рейна знову потерла обличчя руками. Цікаво, чи уявляла її сусідка, все ще витріщаючись на відьму, як багато думок промайнуло у Вандербум у голові, перш ніж та прибрала руки від обличчя, повільно встаючи з ліжка? Про скількох речей за все своє життя Рейна встигла пошкодувати? 

Все ще під супроводом погляду блакитних очей, Рейна вийняла з валізи пергамент, перо і чорнильницю. Спершись на ту саму валізу, дівчина вмочила заточений кінчик пера в чорнило і почала розмашистим почерком виводити: 

«Г. Р. 

Книжковий магазин «Арканум»

 — Що ти робиш? – зазвучав стривожений голос Мунбрук десь над вухом. 

Вандербум різко розвернулася, обдаровуючи сусідку не найприємнішим поглядом, від якого холоне в душі. 

— Пишу листа, – однобоко відповіла відьма, повертаючись до пергаменту. 

— Кому? – продовжувала Еленора. 

— Другу, – холодно відповіла Рейна, закусивши губу. 

Блондинка проморгалася, оглянувши сусідку по кімнаті ще раз. Акуратно поклавши розкриту книжку на підлогу, та присунулася до Вандербум, закутуючись у в’язаний кардиган сильніше. 

— Вночі? Підриваючись від кошмару? – не заспокоювалася Мунбрук, заламуючи пальці. — Рейно, у тебе все добре? Може, варто звернутися по допомогу? До Дамблдо… 

— Еленоро, – практично рявкнула на неї Рейна. — Я перетворю тебе не на таргана, а на паросток мандрагори, посаджу в Забороненому лісі, і тебе ніхто не знайде, якщо ти негайно ж не відчепишся зі своїми тупими запитаннями й не втупишся у свою кінчену книжку. 

Коли Мунбрук тут же замовкла, Рейна видихнула, знову опускаючи кінчик пера в чорнильницю. Забарилася, перш ніж перо торкнулося пергаменту і та рвучко й швидко виводила далі: 

«Пошуки сфери поки що не увінчалися успіхом. Тепер мені здається, що часу мало. Я чула шепіт. Я знайшла те занедбане місце. Я бачила статую. І незабаром, якщо не вже, вона знайде і мене. У цій школі й до цього неможливо було спокійно продовжувати пошуки, але тепер, як і можна було припустити, все обернулося куди гірше. 

Є припущення, що мене вирішили загнати в кут. Ця школа як була ненормальною, так і залишилася. Не знаю, чому ти вирішив прислати до мене Ніккі, але якщо ти думав, що мені потрібна зайва пара вух і очей, то дуже сильно помилявся. 

Без сфери я протримаюся ще рік, у кращому разі — півтора. За такого розкладу ще трохи і я змирюся зі зникненням. У ковені говорили, що чотирнадцять років тому народилася нова хранителька. Це точно, адже в ночі світився потрійний місяць. Нехай ця сука волає до неї, а не до мене. 

Я хочу продовжити існувати, але вже краще перетворитися на пил, ніж пасти від мстивої руки Матері. Порівняно з нею, висихання — благодать.

Або, як варіант, можна відшукати ту нову берегиню і прибити, забравши силу. 

Чекаю твоєї думки.

Від матерії до зірок,

Твоя Р. В.»

Вандербум, поставивши крапку, видихнула з неймовірним полегшенням. Пробіглася по написаному ще раз — ну й видала! Записки схибленої й божевільної. Насправді так багато хотілося викласти для «Г.Р.», розповісти про все, про кожну хвилину, але паніка захлеснула з головою, не залишаючи простору в голові для роздумів. Він би зрозумів. Він би забрав її звідси й вони всі разом вигадали б новенький план, де не було б жодного шепоту, таємничої стежини в лісі та… що там ще було? Усе, скрізь і відразу!

Дівчина ковтнула. Ні, ось тут вона перестаралася точно. Чортихнувшись собі під ніс, Вандербум розірвала пергамент на маленькі шматочки, і витягнувши паличку, спалила їх за допомогою інсендіо.

Ну й дурепа. Боягузка. Слабачка. 

Рейна спостерігала, як обвуглені шматочки пергаменту плавно обсипалися на підлогу. Вогняний спалах вичерпався, залишивши по собі лише ледь помітний слід попелу. Її серце все ще калатало, і вона відчувала, як тілом прокочується тремтіння. Тільки зараз, коли пергамент спалився, вона усвідомила, наскільки глибоко її охопив страх.

Але чому? Чому тепер? Адже місяць уже з’являвся до неї у снах. Шепіт лунав уже не раз, і, хоч і приносив занепокоєння, адже нічого по-справжньому після цього не відбувалося. Втома подвоювала паніку стократно. І головний біль, цей клятий головний біль, — можливо, саме він і винен. А може, і сама Рейна винна, і ніхто інший не винен.

Вандербум заплющила очі, провела руками по обличчю, потім затиснула скроні, намагаючись позбутися різкого спалаху болю, що міцно засів у голові. Потрібно було заспокоїтися. Усе не так уже й страшно, якщо поглянути тверезо. Лист був дурницею. Дурницею, яку не варто було писати, а вже тим паче надсилати. У «Г.Р.» і свої проблеми є. 

Втомилася. Відьма просто втомилася. Усі її спроби повернути втрачені сили, всі ці пошуки, які не увінчалися успіхом, — усе це виснажило її набагато сильніше, ніж та хотіла б визнати. Та й думки про те, що вона знову повільно згасає, виявилися ще більш виснажливими. Але здатися Вандербум не могла. 

Хотіла. Не могла.

Але в неї теж є право хоч раз-два-три-сто відчути себе слабкою. Рейна має повне право впасти у виснажливу нудьгу. Вона не обирала цей дар, не хотіла ставати берегинею, не хотіла отримати на спині клеймо. Її просто примудрилося народитися у світлі потрійного місяця. 

Навіть через стільки років — вона все ще людина, жива людина, що відчуває море емоцій і почуттів. Мудрість приходить із досвідом і з часом, який та вдало просопіла, а спокій приходить тільки під руку з самотністю. 

І всупереч пристойній горі років за своєю спиною, відьмі ще належить надолужити згаяні жахи життя. Ну, хоча, чому тільки жахи? 

Поки Рейна намагалася зібратися з думками, почувши шурхіт за спиною, обернулася. Еленора все ще не йшла. Не зрушила з того місця, де стояла перед цим. І, щобільше, вона все спостерігала за нею, тихо, як мишка. 

— Рейна… – тихий голос Мунбрук порушив тишу кімнати. — Може… треба щось?

Мунбрук, навіть прислухатися до тону не довелося, справді була стурбована. Дивилася вона на Рейну з якимось глибоким, непідробним співчуттям. Її м’який голос і світлі очі, трохи тривожні, але самі по собі меланхолійні, несподівано зачепили щось усередині відьми. 

Щось таке, вже давно притрушене добротним шаром пилу.

Втомлено зітхнувши, Рейна кивнула, не відриваючи погляду від місця, де щойно лежав спалений пергамент.

— Усе гаразд, – вимовила та, хоча навіть не вірила власним словам. 

Але Мунбрук не відступила. Вона зробила кілька кроків до неї, сіла з краю валізи на підлогу і, вкривши плечі своїм кардиганом, немов заспокоюючи саму себе, акуратно заговорила:

— Ти не повинна все тримати в собі, знаєш? Якщо тобі погано, то… ну, можна ж поговорити. Або хоча б спробувати.

Рейна глянула на неї практично знесилено. І свинцевий погляд її вже не був таким крижаним і відстороненим, як зазвичай. 

— Поговорити? – перепитала Вандербум. Голос здригнувся. 

І перш ніж сусідка встигла подумати, що брюнетка зможе впасти обличчям у підлогу ридма, Рейна… залилася реготом. Практично істеричним. Ніби весь накопичений жах і напруга вирвалися назовні у формі несподіваного реготу. Еленора злегка відсахнулася, не знаючи, що робити: сміятися разом із нею чи намагатися втихомирити. Хоч вони живуть в одній кімнаті не так довго, однак у Мунбрук вислів «Несміяна» для Рейни вже вкоренився в голові. Але, почувши, як сміх сусідки переходить у кашель, та все ж обережно наблизилася.

— Рейно, – м’яко сказала вона, доторкаючись до її плеча. – Я не хотіла тебе зачепити чи… Я просто…

— Я дивом дивуюсь, — перебила її Вандербум, витираючи сльози. — Поговорити. 

Вандербум різко видихнула, відчуваючи, як залишки істерики залишають її, залишаючи після себе порожнечу. Але в цій порожнечі було і щось інше — якась дивна легкість. Якби всі її проблеми вирішувалися одним тільки сміхом, гаразд, істерикою, то вона б уже давним-давно набилася до братів Візлі в найкращі друзі. 

О, щось новеньке з’явилося і тут, практично моментально — близнюки перестали асоціюватися лише з роздратуванням. Мимохідь про них згадавши, Вандербум навіть підбадьорилася.

Невпевнено нахилившись до Рейни ще ближче, Еленора зашепотіла:

— Іноді просто сказати вголос – уже допомагає. Мама мені часто так говорила.

Рейна насупилася, відчуваючи, як слова сусідки повільно, але вірно продавлюють у кам’яній стіні дірку. Довбають прямо в грудну клітку, переламуючи ребра, оголюючи легені, а за ними те, що давно відволожилося і засохло — серце. Вандербум хотіла відповісти шпилькою. Але сил не було. Була тільки втома. І ця тиша, що заповнювала кімнату, несподівано перестала бути такою болісною.

Спокій нагнав.

Але він же приходить тільки з самотністю…

— Я знаю, – нарешті промовила Рейна, хрипко й чесно. — Про таке не говорять.

Еленора ледь посміхнулася. Здавалося, і цього тій було достатньо. Мунбрук, набравшись сміливості, боязко продовжила:

— Не хочеш поспати разом? – і тут же сусідка швидко замахала руками. — Не подумай! Це просто заспокоює. Можемо спиною до спини або… ну… Не вічно ж тобі соплі котячим хвостом витирати?

Ніккі, яка, мабуть, щойно прокинулася, нявкнула з кутка кімнати.

Рейна глянула вкрай здивовано, піднявши брови. Це що за спосіб заспокоєння такий новий? Вандербум втомлено зітхнула, приплющивши очі всього на секунду.

Бачить Мерлін чи Бог, вона застрягла. Не знає, що краще для самої себе, а про інших і мови не йде, хоча є, кого оберігати. Навіть швидкоплинної підтримки чи заспокоєння може вистачити на перший час, але все одно буде недостатньо. Та й де її брати?  Рейна хоче здерти з себе свою фізичну оболонку, стати згустком енергії, не маючи віку, не маючи статі. Бути скрізь, знати все, бути мешканцем чужого розуму, але тільки не свого власного. 

— Поспати разом? – бурмоче Вандербум собі під ніс, не зрозуміло для чого уточнюючи.

— Так, – кивнула Еленора, легко посміхнувшись. — Просто щоб ти знала, що поруч хтось є.

Рейна зітхнула, відчуваючи, як усередині розтікається щось тепле і трохи незвичне. Відьма не знала, що сказати. Усе це було дивним, недоречним, але якоюсь мірою… правильним? Бажаним? Ні. Відповідним. 

— Гаразд, – свинцеві очі відкрилися. — Але якщо ти захропиш, – Вандербум пригрозила вказівним пальцем: — Паросток мандрагори.

Еленора хихикнула, прикривши рот долонею, боячись злякати момент. Кивнула.

— Обіцяю, буду тихою, – прошепотіла та, встаючи.

Пересідаючи на ліжко, Рейна трохи відсунулася, звільняючи місце біля, і з якоюсь незграбною обережністю Еленора лягла поруч. Вандербум укотре зітхнула, випросталася й відвернулася, підібгавши ноги до себе. Спини легко стикнулися і тепло сусідського тіла було несподівано заспокійливим. Щось зовсім інше, ніж самотність, таке звичне, практично рідне.

Рейна може заприсягтися самій собі, що колись давно, вона з молодшими сестрами: Скай, Соліною та Ауреєю, робила точно так само.

Так, у батьків точно був явний дивний смак на імена.

Відьма заплющила очі, дозволивши собі розслабитися, хоча б на мить. Нехай якщо тривога і паніка були ще десь поблизу, а потрійний місяць уже більше ніколи вже точно не покине її голову, Вандербум дозволила собі розслабитися. Трохи-трохи. 

Дивно, виявляється, це може бути приємно.

— Дякую, – прошепотіла Рейна, ледь чутно, наче сама собі.

— Завжди, будь ласка, – так само тихо відповіла Еленора, усміхаючись темряві.

І небо освітила блискавка, за якою виникнув гуркіт грому. Знову злива, знову гроза. Осінь. З боку подушки звисає пухнастий хвіст, за спиною чарівниця з можливим синдромом рятувальника і дуже сумними очима. Тепло. 

Але хто ж ти така, Еленоро Мунбрук?

***

— Гей, недо-слизеринко! – вкотре закричали з боку слизеринського столу за сніданком. — А ти така сама з привітом, як бабуся? 

Рейна пережовувала яєчню. Учні, які наважилися її зачіпати, не здогадувалися, наскільки поверхневими були їхні спроби пробудити в ній хоч тінь занепокоєння. Максималізм, де емоції вирують на поверхні, де судження різкі й непохитні, але далекі від істини. Вони, які не навчилися зважувати свої слова і дії, жили в чорно-білому світі, де все, що виходило за рамки їхнього вузького сприйняття, викликало страх і неприязнь. Вони атакували не Вандербум, а свої власні страхи й нерозуміння, не усвідомлюючи цього.

Ці тимчасові спалахи — вони минали так само швидко, як виникали, залишаючи за собою порожнечу. І ця порожнеча була несмачною, позбавленою глибини. Чи варто було реагувати на тих, чиї слова і вчинки народжувалися не з істинного розуміння, а з почуття власної неповноцінності та страху перед невідомим? Відьма бачила, як справжні спокуси приходили не у вигляді злих глузувань чи різких слів, а в тиші глибоких втрат, у тягарі самотності, в безглуздій смерті близьких і руйнуванні світу навколо. 

Світ магів наповнений драмою, суперництвом і спробами довести свою значущість. Рейна бачила в цих спалахах не жорстокість, а страх. Страх бути відкинутими, незрозумілими, програти або залишитися невидимими. Тому Рейна обирала мовчання. 

Сама. Такою. Була.

Але й за іншими пристосувалася спостерігати, щодня перевіряючи сотні пергаментів, слухаючи розмови поруч або хоча б звертаючи увагу на обставу навколо. 

Люди… Ні… Діти мистецтва. Вони не сплять ночами. Вони плачуть. А деякі навіть, звертаючись один до одного, дискутують: «Чи мав рацію Заратустра?», при чому знаючи, хто це! Вони пишуть у рефератах смисли сльозами одіозні. І ці діти побутують, проживаючи зараз усе найсуворіше і найгрізніше. Таких поем і смислів не напише тепличне дитя, плекане, столичне. 

Усі вони тут, від першого до сьомого курсу, це фарби на біле полотно — вони пишуть червоний міст, з якого стрибнули б у море. Вони проходять і будуть проходити найтемнішими вулицями світу. Вони пізнають усі види нудьги. Вони крокують через усі види перешкод. 

Такі діти втрачають життя. Такі діти з кожним днем міцніють. Такі діти божеволіють і знову повстають із попелу. 

А Рейна що? А Рейна так… дивлячись на все це, здійснює променад. Туди-сюди, від теплиць після Гербалогії до кабінету Професора Муді. Від спалень до Великої зали, від неї до коридорів, від коридорів до…

— Та стопка книжок, – раптово вириває ту із самопізнання Еленора, що присунулася ближче. — Ти вже все прочитала? 

— А? – Вандербум обертається, ковтаючи пережований білок. — А, так. Треба віднести назад у бібліотеку. 

— Можна з тобою? — Мунбрук легко посміхається, але тут же з побоюванням відсувається. — Не подумай, я не нав’язуюся, просто мені по дорозі, треба взяти одну книжку, і я вирішила, що якщо туди йдеш ти… то можу і я… я не навмисно.

— Можна, – відповідає Рейна, знизуючи плечима. Через секунду, знизивши тон, додає: — Тебе так сильно турбує те, що про тебе подумають? 

— Я… – Мунбрук підняла на однокурсницю очі, роззявивши рота. — Ні, просто… 

— Та мені не цікаво, – зітхає Рейна, встаючи з-за столу. — Це тобі так, акт взаємодопомоги. Подумай на дозвіллі.

Еленора дивилася на неї з легким здивуванням в очах — чи то здивування, чи то внутрішнє напруження, доки за кількома учнями, зовсім недалеко, двоє рудих близнюків обмінялися поглядами. Фред Візлі, схилившись над тарілкою з вівсянкою, крадькома кивнув у бік дівчат.

— Ого, – пробурмотів той, не приховуючи свого здивування. — Дві дивакуваті здружилися? 

Джордж, який сидів навпроти, кинув на брата швидкий погляд, але не став відповідати відразу. Йому не хотілося обговорювати Рейну. Після останнього незручного інциденту, хоча Фред запевняв його, що це було надто круто, Джордж усіма силами намагався уникати думок і розмов. З нею. Про неї. Проблема була не у Вандербум, а в реакції на неї — реакції, яку той не розумів і яка дратувала.

— Без поняття, – коротко відповів Джордж, злегка насупившись, намагаючись зосередитися на смаженій сосисці в тарілці. 

— Ти все ще переживаєш? – з усмішкою перепитав Фред, схрестивши руки на грудях. — Мерлінова борода, ще трохи, і ти перетворишся на… Персі? О ні, тьху-тьху-тьху-тьху, тільки в найстрашніших нічних кошмарах.

— Облиш, – легко зітхнув Джордж, знизуючи плечима. — Ти ж знаєш, що мені… – останнє він вичавив насилу для самого себе. — Незручно.

Фред смирив близнюка вкрай задумливим поглядом. І добре, що Джордж усе продовжував буравити сосиску поглядом. 

Інакше б точно помітив у погляді брата раптову і на думку, вочевидь, геніальну ідею.

— Мені, звісно, дуже подобається те, що ти вмієш це визнавати, дорогий мій клоне, – Фред хмикнув. — Але з вирішенням цієї проблеми теж потрібно щось робити.

Тим часом Рейна, зробивши кілька кроків, сповільнилася, глянувши на Еленору, яка все ще сиділа на місці.

— Ну, ти йдеш? – кинула Рейна через плече.

Еленора швидко схопилася, пробурмотівши щось на кшталт «так-так, звісно», і, квапливо підхопивши свої речі, рушила слідом за нею. Дівчата разом покинувши зал, попрямували до сходів, з метою пройти до спалень і забрати підручники перед тим, як вирушити до бібліотеки.

— Близнюки Візлі з тебе поглядів не зводять, – вирішує розбавити тишу Еленора, спускаючись за Вандербум. 

Тримаючи в руках стопку з шести книжок на противагу одній пошарпаній книжці Мунбрук, Рейна закочує очі.

— Та чорти шебутні вони, ось хто, – в’їдливо каже відьма, здуваючи з чола неслухняне пасмо волосся, яке кучеряво кучеряве від вологості.

Мовчки крокуючи в тиші кілька хвилин, Еленора, відчуваючи, як тиша стає надто обтяжливою, знову вирішила заговорити, але, схоже, цього разу більш відкрито:

— А чому ти так на них реагуєш? – запитала вона, злегка примружившись. — Адже вони начебто… ну, просто доброзичливі?

— Доброзичливі? – перепитала та саркастично. — Ну, так, можливо. – Вандербум на секунду сповільнилася, ніби зважуючи свої слова, а потім додала з холодним презирством: — Просто я доброзичливістю не вирізняюся.

Еленора угукнула, подумки погоджуючись. Погладивши корінець пошарпаного томика, як пізніше розгледіла Рейна, історії магії, Мунбрук вирішила більше цю тему не порушувати.

— Чому ти весь час вибачаєшся? — несподівано запитала Рейна. — Хтось із наших тебе теж дістає?

І не зрозуміло, кого Вандербум зараз величала «нашими» — ґрифіндорців чи слизеринців.

Еленора трохи сповільнила крок, а блакитні меланхолійні очі на мить розширилися від непередбачуваності запитання. Сусідка, як здавалося Мунбрук, не була з тих, хто виявляв співчуття чи бодай інтерес до інших людей, і вже тим паче не ставила подібних запитань.

— Ні… – тихо відповіла Еленора, нервово потираючи край книжки. — А що? Чому ти запитала?

Рейна кинула на неї погляд, повний сарказму, і хитнула головою.

— Вже дуже хочеться комусь набити морду, – похмуро іронізувала відьма.

— Комусь конкретному? – обережно запитала Мунбрук.

Рейна не відповіла одразу. Задумалася. 

Дамблдору, Муді, відображенню в дзеркалі… 

— Поки що ні, – кинула та після невеликої паузи. — Але не хвилюйся, ти в списку не значишся.

— Поки не захроплю? – ніяково хихикнула Еленора.

— А ти, дивлюся, схоплюєш на льоту, – злегка хмикнула Рейна, штовхаючи двері в бібліотеку від себе.

За ними одразу зачинилося м’яке відлуння скрипучих дверей, і тиша Гоґвортської бібліотеки огорнула їх, наче щільна, вікова ковдра. Простір між високими стелажами, заповненими запорошеними томами, був сповнений легкого шурхоту сторінок і ледь чутного шепоту кількох студентів, які прийшли сюди до початку занять. Лампа десь над їхніми головами хитнулася, відкидаючи тінь між стелажами.

Рейна інстинктивно сповільнила крок, а погляд блукав рядами книжок. На мить їй здалося, що в одному з далеких проходів промайнула руда верхівка — і в голові одразу ж спалахнула думка про близнюків. Але їх то в бібліотеці та зустріти точно не могла — не їхніх польотів територія.

— Зачекай, я розпишуся, – тихо промовила Еленора, вказуючи на стіл, де сиділа бібліотекарка мадам Пінс.

Поки Мунбрук акуратно заповнювала читацький аркуш, Рейна не поспішаючи озиралася, чекаючи на свою чергу. Її погляд заслизнув по високих полицях, уздовж яких дрімали старовинні фоліанти, деякі навіть напевно кусючі. Погляд Рейни затримався на дальньому кінці бібліотеки, де виднівся важкий ланцюг, що відокремлює заборонену секцію.

Цікаво, чи могла вона, як асистент викладача, отримати доступ туди? Теоретично — так. Там, між полиць, є спеціальний відсік, що приховує одні цікаві двері. А за цими дверима є ще більш захоплива секція. А якщо там ще й портал зберігся, то Вандербум навіть із задоволенням би попрямувала досліджувати зали, зведені тисячі років тому. Цікаво, як багато учнів і викладачів знають, що під собою приховує ця школа?

Цікаво, цікаво, цікаво… Як незвично виходить. Кілька місяців тому Вандербум було взагалі ні чорта нецікаво. 

— Я все, – торкнула її за плече Еленора, демонструючи ще старіший і старіший томик… знову з історії магії? 

Вандербум кивнула, проходячи до столу бібліотекарки. Мадам Пінс упокорила її незадоволеним поглядом:

— Ім’я? 

— Рейна Вандербум, – відповіла та, складаючи книжки на стіл.

— А, ти, – хмикнула Пінс, стискаючи губи. — Яка з? 

— Перепрошую? – відьма насупилася, заглянувши бібліотекарці в очі. 

Жінка хмикнула, притягуючи книжки до себе, простягаючи Рейнові чомусь два читацькі аркуші. Вандербум повільно опустила погляд. Дві абсолютно ідентичні анкети, аж до завитків, що з’єднують літери:

Рейна Вандербум, 3 лютого 1875 року. 

Рейна Вандербум, 3 лютого 1976 року.

Так… ніяково вийшло. Можна було й додуматися, що в архівах зберігаються всі документи й дані, залишені минулими учнями. О, якщо мислити в цьому напрямі й пригадати, то десь у Залі Кубків мав би стояти кубок із квідичу і висіти колдографія слизеринської команди тисяча вісімсот дев’яностого року, де Рейна Вандербум примостилася поряд із Себастьяном і Морріганом, тріпаючи їм шевелюри. 

Але зараз проблема в іншому, і Рейна здіймає брову, немов стара анкета якоїсь тезки не її рук справа. 

— Моя прапрапрабабуся навчалася в Гоґвортсі, – пояснює Вандербум, знизуючи плечима. — Батьки назвали на її честь. Думаю, це її. 

— І народилися ви в один день? – недовірливо кривиться мадам Пінс. 

— Тому й назвали, – відповідає Рейна. 

Мадам Пінс, ще на кілька секунд тримаючи руку в повітрі, все ж повірила, сховавши неугодний і підлий аркуш назад до шухляди. Або, удала, що повірила. 

— Що будеш брати? – бібліотекарка схрестила руки на грудях, остаточно перевіривши стан усіх позичених книжок, поки Вандербум розписувалася за кожну.

— Нічого, поки що, – кивнула Рейна, простягаючи читацький лист назад. 

Рейна з Еленорою вийшли з напівтемної тиші бібліотеки, ступаючи кам’яними плитами, де ранкове світло ковзало стінами, відбиваючись у віконних арках. На двох у них була лише одна пошарпана книжка і помітний контраст: Мунбрук базікала про якийсь старий підручник, що нібито містив «приголомшливо дурну» помилку, а Рейна мовчала, з кожним кроком занурюючись дедалі глибше у свої думки.  

— У мене є шоколадка. Ділити на двох? — практично весело запропонувала Еленора, підкидаючи в руках плитку. 

— Їж сама, – байдуже відповіла Рейна, перевіряючи в магічній кишені наявність магічної палички, неперевірених робіт першокурсників і легкий перекус.

Але не встигли вони зробити й кілька кроків, як позаду пролунало:  

— Гей, Вандербум! Стій-но!  

Упізнавши по голосу одного з близнюків, Вандербум на видиху обернулася. Фред Візлі мчав у їхній бік, пружними кроками скорочуючи дистанцію. І без брата. Еленора вже готова була щось сказати, але, перехопивши погляд Рейни, вона лише опустила очі й відступила на кілька кроків убік.  

— Нам потрібно поговорити, – сказав Фред, порівнявшись із ними. 

— У мене через десять хвилин Снейп, — холодно зауважила Рейна, зводячи руки на грудях. — Давай потім?  

Фред із жалем усміхнувся, але в погляді промайнуло щось більш рішуче. Серйозне. Особисте. Невідкладне і термінове.

— Віч-на-віч, – додав Візлі й коротко кивнув на Еленору. Та завмерла на місці, піднявши брови, але, отримавши легкий кивок від Рейни, не стала сперечатися.  

— Я знайду тебе пізніше, – кинула Еленора і, знизавши плечима, попрямувала в бік сходів.  

Рейна пильно подивилася на Фреда, ніби оцінювала, чи варто взагалі слухати, що він скаже. Але… біг же не просто так? 

— Ну? – нарешті кинула вона, схрестивши руки. 

Фред запхав руки в кишені мантії, нахиливши голову трохи убік і зобразивши на обличчі найдоброзичливішу посмішку, на яку був здатен. Хоча, кожна з його посмішок завжди була вкрай доброзичливою.

— Слухай, а що, як ми все-таки продовжимо наші тренування на мітлах? – з невинним виглядом запропонував той. — Ми з Джорджем тобі допоможемо. Кілька занять — і ти точно навчишся.

Рейна незадоволено зітхнула і похитала головою — пропонують щось завідомо марне.

— Нє-а, — сухо відрізала Рейна, ледь помітно поморщившись. — Із мітлами ми закінчили.

Фред не здався.

— А якщо тільки Джордж? – запропонував він, ніби ненароком. 

Рейна примружилася, намагаючись зрозуміти, що вже задумав близнюк Візлі. З ними треба бути напоготові, що з одним, що з іншим, якщо вже разом вони бомба уповільненої дії.

— І з чого це раптом? – запитала вона, насилу приховуючи легку хвилю підозр.

Фред знизав плечима, немов це було очевидно:

— А може це я тебе бентежу?

Рейна закотила очі, але в куточках губ промайнула тінь усмішки, яку та швидко прогнала. 

— У цей момент навіть лякаєш, – кинула Вандербум із неприхованим сарказмом. — Але — ні. 

Візлі лише удав, що злегка засмутився — насправді, вчити Вандербум уже собі дорожче, якщо чесно. Прийшов він сюди не за цим. Вирішивши змінити тактику, Фред знов удав, що задумався.

— А знаєш, – повільно заговорив Фред, ніби роздумував, чи варто йому це говорити. — Джордж уже давно хоче підтягнути свої знання із Захисту від темних мистецтв, але він… ну, не знає, як підійти до тебе. Каже, що почувається трохи ніяково. Після дощу, пам’ятаєш? Коли ти нахабно стояла в нього за спиною і слухала.

Рейна недовірливо підвела брови, але у свинцевому проблиску промайнув інтерес.

— А що я такого сказала? – промовила відьма із сарказмом, підібгавши губи. – Ніяково?

— Навіть із ним це трапляється, знаєш, – серйозно кивнув Фред. — Він би сам попросив, але, мабуть, боїться, що ти відмовиш.

Рейна задумливо закусила губу, розмірковуючи. Справа пахне смаженим. Чимось іншим.

— Фред Візлі, – Вандербум схрестила руки на грудях.

— Так? — усміхнено відповів той.

— Я перевіряю ваші домашки, – Рейна хмикнула. Майже переможно.

— Ага, – кивнув Фред, зацікавлено схиливши голову на бік.

— І судячи з них, це тобі треба підтягнути матеріал, – підібгавши губи, дівчина хмикнула. — Останній твір-міркування був огидним.

— О! – Фред прикинувся, що хапається за серце. — Ну навіщо так боляче?

— У чому тоді справа? – Вандербум фиркнула, примружившись. 

Візлі тут же випростався, закінчуючи розігрувати комедію. 

— Ну не будь жорстокою, я ж щиро допомогти хочу, – Візлі легко поправив пасма біля обличчя. — Не завжди ж мені бути найкращим близнюком, так? Позаймайся з ним, а? 

Вандербум тільки хотіла пирхнути вдруге, запитавши, звідки в цього нахабника й негідника така зарозумілість, але дзвін сповістив про початок уроків. Хоч і Професор Снейп ставився до неї нейтрально, чого не можна було сказати про інших ґрифіндорців, які потрапили до нього на курс цього року, але запізнення навіть від своїх улюбленців не терпів. А тому, потрібно було швиденько бігти на урок, щоб продовжувати намагатися утримувати образ тихоні-заучки на плаву. 

— Гаразд, – нарешті кивнула та, дивлячись на Фреда ледь приречено. — У четвер після обіду. У Великій залі. Але якщо він хоч на хвилину запізниться, вважай, уроку не буде.

Фред розплився в широкій усмішці, явно задовольняючись відповіддю.

— Домовилися, міс Вандербум, – з жартівливою чемністю сказав він і, розвернувшись, легко покрокував геть.

Рейна залишилася на місці, провівши його поглядом. Що це зараз було? Для чого? 

Дзвін вдарив удруге і Рейна зірвалася з місця, залишивши роздуми на урок Зілля та Настоянок. Дивне в неї життя і люди в ньому. Теорія — це коли все відомо, але нічого не працює. Практика — це коли все працює, але ніхто не знає чому. Її ж доля поєднує теорію і практику: нічого не працює… і ніхто не знає чому. 

«Мінус п’ять очок Ґрифіндору» — за запізнення вона все ж таки отримала.

***

Початок четверга видався сірим і тихим. У повітрі витав легкий запах вогкості від минулого дощу, а слабке світло пробивалося крізь запорошені вікна кабінету професора Муді. Рейна сиділа за низьким дубовим столом, звично оточена стопками пергаментів і підручників. 

На її колінах лежав старий сувій, і вона ліниво ковзала по ньому поглядом, відзначаючи помилки в роботі якогось п’ятикласника. На іншому кінці столу сидів Дикозор, низько опустивши голову над паперами. Його магічне око мірно оберталося, стежачи за тим, що відбувається в кабінеті й, здавалося, за межами його стін.  

Вандербум усе ніяк не могла скласти про Професора думки. Не могла побачити чіткої картинки, хто перед нею сидить і з ким вона ділить один простір щонайменше п’ять годин на день. Людина загадка. Не найприємніша. Та, яку розгадувати не хочеться або та, яка звучить як: «Хто під проливним дощем не намочить волосся? Лисий».

На столі між двома затихлими особами стояла пара чашок із теплим чаєм. Рейна автоматично піднесла свою чашку до губ, не надто замислюючись про те, що знову п’є цей дивний, нудотний чай із присмаком трав. Що там точно було? Ромашка, м’ята, липа… А, ось що так гірчило на язиці!

— Дві помилки в одному рядку, – пробурмотіла вона собі під ніс, ліниво схилившись над пергаментом. — Це навіть для Невілла перебір. 

Муді хмикнув, не піднімаючи голови: 

— Казав їм: якщо хочеш списати, роби це з розумом. Але хіба вони слухають?  

Рейна мовчки погодилася, скручуючи край пергаменту пальцями. З цими ранковими перевірками була дивна річ: їй не подобалося проводити стільки часу в товаристві Муді, але за ці тижні їхні спільні заняття перетворилися на рутину, яка чомусь приносила їй спокій. Тиша між ними більше не здавалася загрозливою, і навіть уїдливі зауваження Муді вже не вибивали її з рівноваги.  

Він відірвався від чергового сувою і вкотре підсунув до неї чашку:

— Пий.  

— П’ю, – відповіла Рейна без особливого ентузіазму, роблячи маленький ковток. У горлі залишився терпкий присмак.

У кабінеті повисло чергове мовчання. За вікнами промайнули силуети студентів, які поспішали на уроки. Звук їхніх кроків і сміху приглушувався товщиною стін, залишивши кабінет зануреним у розміряну тишу.  

— Є питання, – раптом першою заговорила Рейна.

Муді скосив на неї своє магічне око: 

— Ну?  

— У мене, як у вашого асистента, є доступ до Забороненої секції в бібліотеці? – поцікавилася Вандербум, піднявши погляд на понівечене обличчя викладача.

— А тобі туди навіщо? – насупився Аластор.  

Рейна знизала плечима, нахилившись над черговим сувоєм:

— Я просто запитала.  

Професор Муді хмикнув, немов пом’якшуючись. Швидше за все, його просто це потішило.

— Ні, – відповів той.

Рейна покосилася на нього, скептично піднявши брову:

— Зробите? 

Муді мав би спалахнути від такого нахабства! Але Професор замовк, спрямувавши обидва ока просто на лик Вандербум. Відповів тихо і спокійно:

— Зроблю.

Якби Рейна могла дозволити собі зараз ошелешено на нього витріщиться, то неодмінно зробила б це. Але та лише вдячно кивнула. Повернулася до перевірки, але думки про майбутню зустріч із Джорджем спливли в голові, відволікаючи її від роботи. Ці Візлі… Ну жуки! Чорти! Чого причепилися-то знову? Хіба між ними не мир-дружба-жвачка? Або в їхньому розумінні це означає, що вже тепер Рейні не втекти! 

Вандербум відклала черговий пергамент, відчувши, що більше не має снаги зосереджуватися, розбираючи кострубатий почерк. Джордж… справді почувається ніяково? Ну, так, до цього можна було додумати й самій, якби відьму це так сильно хвилювало. Підслуховувати було не обов’язково, але й вона не спеціально. Хотілося ж зрозуміти, що там ці два брати акробати про неї справді думають.

— Якщо будеш так хмуритися, чай охолоне, – пробурмотів Муді, навіть не піднімаючи голови.  

Рейна похитала головою і, проігнорувавши його зауваження, знову взялася за сувій. Але ось у горлі як до речі пересохло. Вандербум спокійно потягнулася по чашку, як раптом якийсь спалах промайнув перед очима і тут же зник. Різко заболіла голова, а рука так і залишилася за кілька сантиметрів від чашки. 

Рейна завмерла, рука зависла в повітрі. Біль вдарив у скроні, немов розпечена голка проникла у свідомість, і світ на секунду втратив чіткість. Перед очима все замиготіло: місячне світло, що пробивається крізь крони темного лісу. Спалах мармурової статуї з порожніми очима, що застигла на галявині. Густа тінь вовків, що ховаються між деревами. Кров — червоні краплі, що з тихим стуком падають на листя. Зловісний ритм чужого дихання десь близько.

Миготіло і миготіло, повторюючись. 

Місяць. Ліс. Статуя. Очі. Вовки. Виття. Кров. Дихання.

Рейна судомно втягнула повітря, вчепившись пальцями у скроні. Важкий, всепоглинальний головний біль накрив ту хвилею, немов спробував викинути за межу свідомості. На секунду все навколо стало розмитим

— Чорт, – прошепотіла вона крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

Заземлитися. Потрібно заземлитися. Відчути тілом стілець, ногами підлогу, руками свою голову.  

Пальці тремтіли, коли відьма намагалася повернути ясність погляду. Світ кружляв, зміщуючись у якийсь чужий, лячний ритм. Вона не розуміла, що це було: звихнулася? Видіння? Щось іще?  

Муді мовчав, спостерігаючи за нею з-під важких повік. Його магічне око оберталося, вивчаючи її з дивним, нечитабельним виразом, але ні найменшого руху він не зробив, щоб допомогти. 

Кілька глибоких вдихів, ще кілька миттєвостей болю — і все раптом обірвалося. Біль пішла так само різко, як з’явилася, а світ знову став таким, як і раніше: знайомі стіни кабінету, чашка з недопитим чаєм, пергаменти на столі.  

Вандербум моргнула кілька разів, відчуваючи, як пульс відгукується у вухах. Голова більше не паморочилася, але неясне відчуття порожнечі й тривоги все ще гніздилося десь усередині.  

Що це було?

Ну, все, кінцева. Час навідатися до Дамблдора.

Та повернулася до Професора, відкривши рота. Він спостерігав, оцінював. Був спокійний як удав. Рейна зробила ще один глибокий вдих і потягнулася по чашку, ніби намагаючись повернути собі контроль хоча б над цим невеликим жестом. Тепло чайної пари обпекло шкіру. 

— У нас же немає сьогодні уроків? – видихнула Вандербум, скидаючи з себе напругу. — Тоді, я, мабуть, піду зараз. 

— Сиди тут, – відрізав Муді. 

— Я перевірю роботи в себе, як зазвичай, – підвелася Вандербум, збираючи недоторкані пергаменти в загальну стопку. — Не переживайте, принесу сьогодні ввечері. 

— Сиди тут, – повторив Професор, примружившись. – З чого це раптом я маю тебе відпускати, коли тобі захочеться? 

Ах, Аласторе Муді, а ти тільки здався їй тямущим і нормальним! 

— Мені дуже потрібно, – надавши голосу впевненості, Рейна встала з-за столу. 

— Вітаю, – хмикнув той. — Сядь на місце. 

Ну, ні. Рейна так нічого не встигне і не з’ясує. Звісно, можна було послати близнюків і не прийти самій, але це виглядатиме вкрай дріб’язково, та й не в них справа. Давно пора було нагнати Албуса і нарешті з’ясувати, що відбувається. 

Час і обставини підтискали, і тому Рейна вирішила діяти. Хитро. Огидно. Пальцем у небо.

— Якщо відпустите, – спокійно почала та. — То я не розповім, чим смердить із вашої фляги й хто ночами готує оборотне зілля. 

Муді завмер. Рейна теж. Це було лише її маленьке припущення, але аж ніяк не твердження. Якщо не вийде, то вона перекине тему на те, що в замку завівся хтось аж надто підозрілий, і вона б порадила Муді зайнятися цим. Якщо вийде… Так, ні, не вийде. 

— Що? – перепитав Професор у тишу, повертаючись до дівчини всім корпусом. 

— Що чули, – незворушно продовжила Рейна. 

Аластор Муді мовчав. О, йому, як здається Рейні, напевно, зараз було прикро — його, аврора, звинуватити в такій маячні й неподобстві… У Рейни багато ідей. Проблема в тому, що більшість із них — повна нісенітниця. Зараз потрібно готувати стратегічний відступ — тікати, але мужньо. Вандербум уже робить обережний крок назад, готуючи вибачливу промову, як раптом Муді відмирає. 

— Тоді я розповім, що хтось прикидається власною онукою, – зазвучало холодно, але теж доволі спокійно. Без притаманної Муді хрипоти. – Слизеринська чума, Хранителька стародавньої магії, Вбивця і просто, Рейна Вандербум. 

Холод проник у кожну клітинку. Дихання стиснулося. Страх огортає розум, як павутиння, повільно, але невблаганно, позбавляючи здатності мислити й діяти. 

Що він щойно сказав?

Усередині лунає глухий стукіт серця, ніби воно б’ється об стінки грудної клітки, але зовнішні звуки розчиняються, і лишається тільки тривожне мовчання, сповнене безнадійності.

Тиша стає важкою. Як плюмбум. І невблаганно тягне вниз. 

Пу-пу-пу. 

Припливли.

Рейна спочатку стоїть, не ворушачись навіть. Безмовно дивиться тому в очі, без жодної думки, що робити. А потім погляд стає різкішим, грубішим. Свинець в очах справді тепер можна назвати свинцем, він розсікає простір, немов куля. 

Перед нею самозванець. Перед ним самозванка. 

— Я завжди перевіряю біографію незнайомців, перш ніж зайти в кімнату, – голос Не-Муді розрізає тишу. — А якщо йдеться про спільну роботу…

— Я б повірила, якби ви були справжнім Аластором Муді.

Брехливе обличчя приховає все, що задумало підступне серце, а якщо ви не хочете псувати з людиною стосунки — не заважайте їй брехати.

— Тоді… – чоловік підвівся, спираючись на посох. — Тепер-то я тебе точно нікуди не відпущу. 

— Піду сама, без вашого дозволу, – непохитно відповіла Вандербум.

Голосом Рейни можна було різати не тільки папір, а й людські тіла з особливою точністю. Усередині все перекручувалося, але зовнішній спокій нікуди не подівся. Можна сказати, що її звична холоднокровність водночас заворожувала і лякала. 

— Які ми важливі, – уїдливо протягнув Не-Муді. — І що з тобою таке? Сходами не прибило, чай не взяв… 

— Чай мене не взяв? — відьма заскрипіла зубами. 

— Відосорос, – кинув той, скривившись. 

О, ось, що справді гірчило. Ось, чому різко після посиденьок із Муді боліла голова. Отрута. 

— Мило, – сухо зауважила Рейна. — Але якби ви були трішки завбачливішими і якби справді перевірили б мою біографію, то знали б, що мій батько — колишній лікар у лікарні Святого Мунґо і вправний зіллєвар. Отрутами, для профілактики, нас почали поїти в сім років. 

— Так, і справді дуже мило, – усміхнувся той. — Може, татусь хотів позбутися невдалого посліду? 

— Здохни й запитай особисто, – хмикнула Вандербум, поморщившись. 

— О-о! Ось і зміїні ікла прорізалися! – вже якось дивно і неприємно Не-Муді усміхнувся, підходячи ближче і більше не кульгаючи. 

— Значить так, – Рейна відступила на крок, виставивши руку в оборонному жесті. Їй паличка для захисту потрібна не була, і той, хто ховався під личиною Професора, напевно про це знав. — Ти, ким би не був, не лізеш до мене. Я, ким би не була, не лізу до тебе. І обидва тримаємо рот на замку. 

Мабуть, така пропозиція залишила незнайомця збентеженим на якийсь час, але потім той облизнувся, примружившись. 

Відьма продовжила: 

— У мене, знаєш, де ці всі інтриги вже сидять? Думаєш, вісімнадцятилітньою прикидатися в задоволення? 

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то в Міністерстві говорили, що ти проспала дев’яносто п’ять років, – засміявся той, змусивши Рейну напружитися від такої інформації. — Що, думаєш за такими, як ви, воно не стежить? Ні-а, вони-то ще як. Чому тебе тоді не ловили останні років п’ять? Та хер його знає, самому цікаво, що ж ти таке. 

— Це ти до чого? – зковтнула та. 

— Та тобі ж усього двадцять чотири, – фиркає Не-Муді. — Походила б у ролі цього мерзенного мужика, ось тоді б я на тебе подивився. 

Дівчина зітхнула, випроставшись. Жилки на виражених вилицях скоротилися. Та вигнула брову:

— Ми домовилися? 

— Тебе покриває Дамблдор, – похитав головою чоловік. — Та й ти, всього-на-всього, приперлася сюди заради якоїсь херні. А хто покриє мене? 

— Я. 

Повисла тиша. Не-Муді здивовано застиг, дивлячись на відьму. Вандербум говорила чітко, бачила чітко, стояла чітко рівно, і чітко давала звіт своїм думкам. 

У тиші вона продовжила свою думку: 

— Поки сам себе не видаси, я навіть не заїкнуся. Поки не здаси мене, я не здам тебе. 

Він, хто б там не був, усміхнувся: 

— А Міністерству все-таки варто було до тебе придивитися. 

— Чи мені до них? – свинцевий погляд несподівано на частку секунди спалахнув своїм справжнім кольором — червоним. 

Не-Муді зітхнув, утримуючи в роті клубок, що застряг у горлі. Хто б там під його личиною не сидів, зрозумів, що сперечатися не варто. У будь-якому разі все закінчиться або бійкою, або суперечка триватиме до нескінченності. 

Хай там як, нинішня відьма-пил оголила свою минулу личину лише для того, щоб вийти з цієї ситуації переможницею, і вийшла нею, коли чоловік мовчки відступив убік, відкриваючи їй прохід до дверей. Якщо змиритися зі своєю нерозторопністю, вразливістю або поступливістю Вандербум намагалася ледь-ледь, але намагалася, то бути впевненою у своїй уїдливості, похмурості й жорстокості могла на сто відсотків. Проходили. Було. 

Було. 

І дуже обережно залишаючи кабінет, намагаючись не повертатися до чарівника спиною, Рейна дійшла висновку, що їй інколи все ж подобалася її колишня сторона. Вона рятує. Іноді. Але зараз би вона до такого не повернулася. Занадто багато встигла надумати, подумати й усвідомити, щоб прийти до кращої версії себе, і скочуватися до стану злісної страхітливої суки відьмі більше не хотілося. 

Щойно та з упевненістю зачинила двері перед своїм обличчям і кілька секунд постояла в тиші, щойно земля перестала йти з-під ніг — Вандербум рвонула, куди тільки очі дивляться.

Поворот ліворуч. Поворот праворуч. Сходи вниз, потім знову вгору — низка безглуздих блукань, у яких навіть Вандербум, яка зазвичай була зібрана і контролювала кожен свій крок, починала губитися. Кабінет Директора. Їй потрібен лише його кабінет і він сам, бажано.

Ще один поворот — порожньо. Ще один — знову нікого.

Так званий Чарльз Лютвідж Доджсон, він же — Льюїс Керролл, написав про дівчинку, яка падає в кролячу нору, лише в тисяча вісімсот шістдесят п’ятому році, але за століття Рейна почувається чомусь Алісою, що гониться за білим кроликом. Маґли вважали цей твір абсурдним, але ось чарівники прийняли з приємною теплотою. Це ж буквально казка про маґлівську дівчинку, яка випадково потрапила в чарівний світ! Льюїс точно щось, та знав. Керролл міг навіть позмагатися з Бідлем, але… все ж, ніщо не могло перебити вічну класику. 

Директорська вежа, точно. Туди. Прямо в нору.

Вище. Потрібно бігти вище. 

Дзвін сповістив про кінець другого уроку. Ще трохи й учні почнуть спускатися на обід, почнеться штовханина, хтось та точно її вичепить, а потім заняття з Джорджем і часу вже не буде. Рейна побігла, куди очі дивляться. Якщо ця школа все ще залишалася рідною, якщо Гоґвортс ще був таким самим живим, як і сто років тому, то нехай він допоможе їй, направить у потрібне місце. Він завжди допомагає тим, кому потрібна допомога, і завжди відмовляє тим, хто в глибині душі приховує корисливі переконання. 

Так допоможи ж. Приведи до потрібного міс…

Помічаючи перед собою Фреда Візлі, Вандербум гальмує, хапаючись за його лікоть, чим не тільки вибиває хлопця з колії, а й злегка з рівноваги. Один із близнюків, і цього разу, теж без брата, дивиться на захекану відьму вкрай здивовано. 

— Де Джордж? – віддихавшись, Рейна випрямляється, відпускаючи його лікоть. 

— Збирає всі конспекти й мізки до купи, – посміхається Фред, але помітивши дивний, майже приголомшений погляд однокурсниці, пом’якшується. — Жартую. Затримався поговорити з Лі. 

— Передай йому, щоб приходив на годину пізніше, – просить Вандербум, зітхаючи. — У мене… Мене викликали до Директора. 

— Ого, що вже встигла накоїти? – іронічно хихикає той, на що у відповідь отримує вкрай незадоволений погляд. — Гаразд, гаразд. На годину пізніше. Передам. 

— Дякую, – киває Рейна і рвучко розвертається, продовжуючи бігти далі коридором, лишаючи Візлі позаду в подиві.

Кабінет Дамблдора знаходився за статуєю, але через химерну систему переміщень у школі знайти її було не так-то просто. Чи, може, школа навмисне відтягувала момент зустрічі, підкидаючи в казан останні сумніви? Чому Рейна ніяк не могла добігти до Директорської вежі? 

І раптом, наприкінці вузького коридору вона побачила знайому постать — горгулью, що застигла в глузливій усмішці. Слабка іскра полегшення спалахнула в грудях, але тут же згасла, поступаючись місцем черговому колу думок. Тепер усе залежало від того, що вона йому скаже. 

Про Професора Муді навіть мови не йшло — пішов до біса, самозванець проклятий! До нього вона ще обов’язково повернеться, але зараз хвилював лише власний стан справ.

Вандербум підійшла ближче і зупинилася перед статуєю, важко дихаючи. Побачивши підоспілу, горгулья трохи повернула голову в її бік, завмерши в очікуванні.

Аналогічно гуртожиткам факультетів школи, вхід до кабінету директора захищений паролем. На вході до вежі на відвідувача чекає величезна кам’яна горгулья, що охороняє прохід до гвинтових сходів, які ведуть безпосередньо до кабінету директора. Саме цій «вірній берегині» необхідно повідомити пароль, щоб потрапити на прийом. Рейна постояла. Подумала. 

Напевно зі Сфінксом у загадки грати простіше, ніж намагатися вгадати пароль до кабінету Албуса Дамблдора. 

Рейна насупилася, примружившись. Якщо як слід подумати, можна вгадати пароль. Цукерка… Ні, шоколадна жаба? А може, медові стільники? Горгулья дивилася осудливо, відповідаючи їй лише байдужою кам’яною посмішкою. 

Позаду скрипнули двері, а статуя зсунулася вбік.

— Міс Вандербум, – пролунав суворий, але спокійний голос.  

Відьма різко обернулася. На порозі стояла професорка МакҐонаґалл, уважно дивлячись на дівчину поверх своїх довгастих окулярів. У руках деканка тримала сувій пергаменту, наче щойно закінчила важливу розмову з директором.  

— Що ви тут робите? – Мінерва звузила очі, дозволивши кам’яному проходу позаду себе закритися.

— Мені треба до Професора Дамблдора, – спокійно відповіла Рейна, хоча всередині все клекотіло. Вона схрестила руки на грудях, щоб приховати легке тремтіння.  

Мінерва стиснула губи в тонку лінію:

— Щось сталося? Може, я зможу вам допомогти? Необов’язково турбувати Директора без поважної причини. 

Рейна випросталася і подивилася професорці прямо в очі. 

— Мені потрібно саме до нього. Це важливо, – відрізала та.  

Мінерва примружилася, і в погляді промайнула ледь вловима тінь сумніву. На мить повисла напружена тиша, і Рейні здалося, що зараз МакҐонаґалл поставить ще одне запитання. Зажене в пастку. Заведе у свій кабінет. Але тут горгулья знову заворушилася, і з отвору вийшов сам Дамблдор. 

Відлягло.

— Міс Вандербум, як добре, що ви прийшли, – чоловічий голос був теплим і спокійним, а в блакитних очах виблискувала загадкова іскорка.  

Професорка МакҐонаґалл кинула на Директора короткий погляд, цілковите здивування промайнуло на її обличчі, але вона нічого не сказала. 

— Заходьте, будь ласка. Я якраз приготував чай, – додав Дамблдор із м’якою посмішкою, наче те, що відбувалося, було звичайнісінькою справою, аж поки Вандербум аж пересмикнуло від згадки напою. Албус розвернувся до застиглої деканші ґрифіндору. – Мінерво, гарного дня. 

Рейна на мить затримала подих, а потім, кинувши короткий погляд на МакҐонаґалл, увійшла всередину, ні секунди не затримуючись.

Минувши сходи, Вандербум нарешті дозволила собі видихнути. Кабінет був таким, яким вона його й уявляла — затишним, теплим, майже домашнім, але з очікуваним нальотом загадковості. Високі полиці, заставлені книжками, картини колишніх директорів, які ліниво спостерігали за гостею. Фоукс, золотистий фенікс, сидів на своєму сідалі, сонно прикривши очі. 

Вандербум було не до розглядань. Серце все ще калатало надто голосно, а кожна хвилина зволікання тільки нарощувала напругу. Відьма зупинилася посеред кабінету і, рішуче зчепивши руки за спиною, зібралася почати розмову.  

— Нам потрібно поговорити, це…  

Але щойно вона розкрила рота, як Дамблдор перервав її, піднявши руку:  

— Чай? Може, з лимоном? Або з м’ятою? Чудово допомагає при напрузі. 

Рейна примружилася, нервово скривившись.  

— Ні, дякую, – холодно відповіла вона. — Це з приводу… 

— О, але я настійно рекомендую. Фоукс любить, коли в кабінеті пахне чаєм. Це його заспокоює, – з м’якою посмішкою відповів Дамблдор, розливаючи чай по чашках. — Упевнений, заспокоїть і вас.

Фенікс справді тихо стрепенувся, але це тільки посилило роздратування всередині відьми. Паршивець. Гад. Жоден смертний не здатний зберігати секрет. Якщо мовчать його губи, говорять кінчики пальців; зрада сочиться з нього крізь кожну пору. Жоден маніпулятор і рідкісний негідник не дасть перейти до суті, поки не буде занадто пізно. Так, можливо, Рейна роздмухує з цього всього величезну проблему, не приділяючи уваги реально важливому — хтось ховається під личиною його друга і професора із Захисту від темних мистецтв. 

Але чому Вандербум має ставити інших вище за себе? Егоїзм не в тому, що людина живе як хоче, а в тому, що вона змушує інших жити за своїми принципами.

— Як ваші справи, Рейно? Як вам повернення до школи? — Дамблдор схрестив руки за спиною, усміхаючись. — Надолужуєте згаяне?

— Справи йдуть так, що в мене немає часу на чай і люб’язності, – процідила Вандербум, відчуваючи, як голос стає крижаним. 

Уся стриманість, яку відьма-пил виробила за останні роки, почала руйнуватися. Усередині підіймався знайомий холод, затьмарений жахом, — той, що захищав у найтемніші моменти минулого життя.  

— Матір кличе. Шепіт у лісі привів мене до її статуї. 

Дамблдор повільно поставив чайник на стіл, але ні здивування, ні тривоги на його обличчі не відбилося. Він лише кивнув, аж надто зацікавлено роздивляючись портрети на стінах. 

— Ще я бачила видіння… Про неї, – продовжила Рейна, зчепивши пальці так, що побіліли кісточки. — Мені не слід було повертатися в Гоґвортс. Ви мене змусили. — відьма насупилася. — І чудово знали, що таке буде.

— Зазвичай матері оберігають своїх дітей від небезпеки, – знизав плечима Албус.

Дамблдор повільно сів за стіл, запросивши дівчину жестом присісти навпроти, але Рейна залишилася стояти. 

— Де сфера, Албусе? – тихо, але напружено запитала Вандербум, буравлячи того поглядом.  

Дамблдор не видав ані найменшої реакції. Лише злегка нахилив голову, наче розмірковував про щось далеке й абстрактне.  

— Сфера — такий цікавий предмет, правда? – Директор знизав плечима, підперши підборіддя рукою. — Стільки загадок зберігає в собі, так? Ось узяти, наприклад, те, як ви її створювали. Боляче ж було, правда? – Дамблдор зітхнув. — І все ж ми іноді забуваємо, що не всяка істина — це шлях до світла, міс Вандербум.  

— Досить, – процідила вона крізь зуби, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. — Знаєте де? Чи ні?

Дамблдор зітхнув, але в його погляді, як і раніше, була тільки м’якість і спокій. Злегка навіть лячні.

— Шлях до відповідей часто звивистий, і ви це знаєте краще за решту, Рейно, – продовжив ходити навкруги Директор. Наступне він промовив з особливою точністю: — Іноді нам потрібно зробити крок назад, щоб побачити картину цілком.

Його спокій вибивав із рівноваги. Раніше людей зневажали за невігластво й тупість, тепер ненавидять за розум і знання. Вандербум іноді дратувало те, з яким убивчим ставленням чарівники ставляться до «великого» Албуса Дамблдора, директора Школи Чаклунства і Чаклунства Гоґвортс, кавалера ордена Мерліна першого ступеня, Великого чарівника, Верховного чародія Візенґаммота, Президента Міжнародної конфедерації магів… бла-бла-бла. Суть вловили? Усі, абсолютно всі, аж до домових ельфів — вихваляють цього чоловіка, виводять на п’єдестал. Великий і найсильніший? Так? Чого ж він тоді допомогти не може? А? Чого час тягне? Чого мовчить, знаючи все з самого початку? 

Хто ж знав, що в той момент, Рейні потрібно було зробити буквальний крок назад.

Вандербум примружилася, намагаючись не видати своїх почуттів, але кожна його фраза різала, немов тонкий ніж. Їй хотілося накричати на нього, вимагати відповіді, але щось у глибині душі підказувало, що так вона лише втратить останні крихти довіри, якщо вони в неї взагалі були.

— Такими темпами я нічого не знайду, – фиркає Вандербум, розвертаючись. — Витратила дорогоцінний час і сили даремно. Я поїду до початку Турніру. 

Дивлячись відьмі в спину, Дамблдор усміхнувся. Глибоко й голосно, щоб напевно було чутно, зітхнув, піднімаючись. 

— Знаєте, міс Вандербум, – почав той. — Я можу передбачити вашу долю, якщо ви підете просто зараз…

Рейна зупинилася, повільно обертаючись. Ну ж бо, стариганю, здивуй.

Албус стиснув губи, замотавши головою: 

— Мине рік, може, навіть два, якщо вам пощастить. Спочатку ви втратите свій вигляд, – Директор махнув рукою, вказуючи на дівоче обличчя. — Потім почнете втрачати життєві сили, такі необхідні вам. Хворіти… Ніхто не каже, Вандербум, що ви почнете стрімко старіти, бо думаю, до цього не дійде. І з кожним днем ви дедалі сильніше й сильніше жалкуватимете про свої вибори. 

Як же різнуло. Хотілося закричати: «Та що ти знаєш?!  Думаєш, такий мудрий і розумний, раз стільки років прожив і стількох втратив, стількома пожертвував? Мене в це втягнути хочеш? Та ти — заздрісник!». 

Найімовірніше, навіть у думках Рейна охрестила цей внутрішній монолог надто нешанобливим і жорстоким, а тому, відьма просто продовжила мовчки стояти, слухаючи та вбираючи. 

Директор продовжив:

— Одного чудового дня, ви зрозумієте, що навіть пересуватися вам тяжко, а поруч немає нікого, хто міг би про вас піклуватися. 

— Будуть, – фиркнула Рейна, задерши підборіддя. 

— О, міс Вандербум, – усміхнувся Албус. — Знаючи вас, ви не станете так егоїстично обтяжувати юних Регдоллів. Ви ж уже не така, як минула Рейна?

Щелепа зімкнулася до хрускоту. Вандербум скрипнула зубами, неприємно поморщивши ніс. Ось, скільки йому відомо? З ким вона живе? Тоді й про все інше йому здогадатися не буде складно. 

Знання і розуміння, в їхньому випадку — неоднозначні. 

— Так… – перервавши паузу, Дамблдор пройшов уздовж стіни, змахуючи з полиць пил. — А потім ви помрете. Не зникнете, як думаєте, ні. Ви помрете, як і всі. Або, якщо ми говоримо про недалеке майбутнє, то вас, найімовірніше, знайдуть знесиленою і позбавлять останніх днів життя, – Албус замовк, глянувши на відьму. — Ось, що буде, якщо ви підете просто зараз.

Ковтаючи клубок у горлі, Вандербум відвела погляд, чомусь дуже швидко заморгавши. Директор ніяк не міг нагнати на відьму ще більше відчуття тривоги й розчарування, бо більше нікуди. Але й без усякої магії його слова були сильнішими за будь-який Круціатус, бо чарівник чудово знав, куди потрібно цілитися у випадку з Рейною – в її неприборкану тягу до існування. 

Вона марила ним. Не життям, сповненим барв, а саме ним — існуванням. Що вона вже пережила? Дві магічні війни. Темні століття. Смерть рідних. Удари під дих. Кидання рисом у молодих. І ще багато-багато всього. Здавалося — вистачить. Але щойно Рейна дедалі ближче наближалася до жменьки землі, що приземлилася на її власну труну, вставала і йшла далі. 

Переживе. 

Їх усіх вона ще переживе. 

— Якщо не піду? – тихо вицідила із себе та, вгамувавши тремтячий від розчарування голос.

— А тут доля вже повністю у ваших руках, – усміхнувся Дамблдор. — Якщо ви не підете, то цілком обернете все так, як завгодно вам.

Рейна зітхнула – звісно ж, прямої відповіді, що ж він задумав, не буде. 

І тут Албус додав: 

— Але ви підете.

— Що? – моментально насупившись, перепитала та.

— Ви завжди йдете, – продовжив чоловік. — Збігаєте. Ховаєтеся, поки решта вирішують усі проблеми й розбираються з усіма бідами.

Біль. Спочатку здається, що зможеш витримати її, а на ділі виявляється, що не можеш. І коли це відбувається, ти або знаходиш причини жити далі, або… Отже, коли перестаєте відчувати біль, у вас з’явиться бажання жити. Але ось біль Рейни — тільки її. Вона ніколи нікого не цікавила, так завжди було і так завжди буде. Її біль залишиться тільки з нею. 

Але чому зараз його так тягне вирватися назовні?

Албус Дамблдор зупинився, підійшовши ближче:

— Моя вам особиста порада, міс Вандербум.

Дівчина мовчала, з силою зімкнувши зуби. У грудях було так холодно, що вже більше не боліло. Не піднімала на Директора очей, боячись показати йому той самий червоний, колишній проблиск, який показував, наскільки у відповідь вона може бути жорсткішою за життя. 

— Заспокойтеся і поживіть життя, яке ви самі в себе й відібрали. Сфера знайдеться, коли прийде час. 

Вандербум змогла видавити лише тихе й нещасне:

— У мене немає ча…

— Є. 

Губи зімкнулися тієї ж миті. Рейна машинально кивнула, мовчки відвертаючись. Усе зрозуміло і діалог був на цьому закінчений. Покинула кабінет вона в тиші. 

Спускалася гвинтовими сходами до виходу теж у тиші. 

Горгулья випускала її в тиші. Усі були на обіді, а в директорській вежі вже й поготів ніхто не міг шастати. Напевно, вона втратила хід часу, поки стояла біля горгульї, не наважуючись зробити хоча б крок. 

Бо обід давно закінчився.

Поживіть життя, яке ви самі в себе й відібрали. 

Вандербум не зробила ні кроку, ні вперед, ні назад. Більше нічого не хотілося. 

Ні-чо-го. 

Відчувши спиною холодну й гладку поверхню кам’яних стін, Вандербум знесилено почала сповзати вниз. Так, вона холодна. Так, потайлива і не підпускає до себе. Вона різка, емоційно закрита. Рейна не переставала бути найбільш гнилим адамовим ребром, а продовжувала гнити далі. 

Але коли все сталося, вона була всього лише дитиною, на яку повісили величезних розмірів відповідальність. Чи винна Вандербум у тому, що народилася? Ні. 

Але чи винна вона у своїх думках і рішеннях? Так. Вона могла відмовитися бути Хранителькою? Ні. Не вступати в ковен? Ні. Але чи могла вона не розлютитися на весь світ? Так. Чи могла прийняти допомогу від Матері, якої боялася? Так. Але чи могла самостійно розпоряджатися своєю силою в будь-якому з випадків? Ні. 

Вона дозволила Себастьяну поставити своє життя на кін і загинути? Так. Вона піддавала Омініса тортурам і дозволила тому збожеволіти? Так. Вона, скориставшись довірою Моррігана, змусила укласти угоду? Так. Вона використала їх усіх? Так. І вона ж втекла, підібгавши хвіст, коли злякалася всього того жаху, що встигла накоїти? Так. 

А чи могла вона цього не робити?… 

Тут відповідь належить дати ні їй, ні мені, оповідачеві, ні іншим. А тільки вам. Але, пізніше. 

Підібгавши до тіла коліна, на них тут же опустилася голова. Рейна схопилася за голову, заплутуючи пальці у власному волоссі. 

З боку коридору почувся якийсь шурхіт, але відьма проігнорувала. 

Вона намагалася контролювати дихання. Вдихати глибше, не дозволяючи зірватися. Заплющила очі щосили, поки в горлі застряг протяжний і нестерпний крик. Завивання. 

Хтось у коридорі, визираючи з-за рогу, дивився і тихо за нею спостерігав, не наважуючись підійти ближче. Але відьмі було все одно. За внутрішнім криком усередині вона нічого не чула і не відчувала. 

— Нікчема, – прошепотіла Вандербум самій собі. 

Пальці виплуталися з волосся і повільно попрямували до плечей. Рейна обхопила себе за плечі, обіймаючи. Їй так захотілося додому. До «Г.Р.» і «Н.Р.». Так сильно захотілося їх обійняти. Сказати, як вона вже скучила, хоч раніше відьма не дозволяла собі вимовити, що любить їх і дуже їм вдячна. Захотілося знову стати звичайним продавцем у книжковому. Палити на дахах багатоповерхівок маґловського Лондона, цитуючи Ніцше. 

Але таке відчуття, що Заратустра так більше нічого й не скаже. 

Перша сльоза покотилася повільно і зрадницьки, просто в рот. Очі говорять більше, ніж слова. Тому, коли люди плачуть, вони ховають обличчя і відвертаються. 

Напевно, помітивши нежданого підглядача, Рейна б не злилася. Тихо б промовила, дивлячись у підлогу: 

Іди геть. Я жива. Мені боляче. 

Хтось пішов, так і не підійшовши ближче, залишивши відьму наодинці з собою. Минуло ще кілька хвилин після того, як Рейна продовжувала рахувати сльози, а потім, різко вдихнувши в себе все повітря, підняла обличчя до прохолоди коридору. Повільно встаючи, Вандербум витирала обличчя рукавами мантії. Зітхнула ще раз. 

Поживіть життя, яке ви самі в себе й відібрали. 

Як скажете, Албус Дамблдор. 

***

Після обіду минула вже година, і поки Вандербум приводила себе до більш презентабельного вигляду, приховуючи все тим самим маскуванням припухлі від сліз очі, час уже підтискав. Поки відьма спускалася, у голові промайнула думка — краще б узяти його роботи із собою. Повернувши в коридор, вона попрямувала до кабінету Муді. Двері скрипнули, обережно відчиняючись, поки Рейна побоювалася, що той буде всередині, але кабінет виявився порожнім. З видимим полегшенням та швидко знайшла потрібну теку з пергаментами Джорджа і, закинувши її під пахву, знову поспішила в бік Великої зали.

Коли Рейна дісталася потрібного місця, минуло вже десять хвилин від початку зустрічі. Прискорила крок, з кожним залишаючи думки, що роздирали душу, позаду. Усередині Зали, за столом Ґрифіндору, на неї вже чекав Джордж, нахилившись уперед і неуважно барабанячи пальцями по стільниці. 

Безшумно присівши навпроти, та кинула теку на стіл, поправивши мантію, що розстебнулася. Візлі різко обернувся, і на обличчі відбилося легке збентеження — немов він не знав, чого від неї очікувати, від цієї зустрічі й навіщо він узагалі сюди прийшов. 

— Вибач за запізнення, – спокійно сказала Рейна, заправивши передні пасма волосся за вуха. — Так… Що тебе турбує у твоїх роботах? 

Той спочатку проморгався. Джордж трохи забарився, дивлячись на неї з невпевненістю. Він почухав потилицю, уникаючи прямого погляду. 

— Ну… – почав він, — Фред сказав, що… це ти запропонувала допомогти мені.

Рейна зупинилася на секунду, але її обличчя залишалося спокійним і рівним. Замість очікуваного роздратування чи сарказму вона лише знизала плечима: 

— Що ж, мені він сказав, що це ти переймаєшся своєю успішністю. 

Здалося, що Джордж тихо чортихнувся собі під ніс, ніяково посміхаючись. 

— Я в будь-якому разі допоможу, якщо тобі це потрібно, – продовжила Вандербум, а тон був простим і щирим. Дивно, так. Але було дуже легко. — Тож можеш не переживати.  

Джордж підняв брови, мабуть, очікуючи іншої реакції. Але, не зустрівши від неї жодного натяку на невдоволення, лише розслаблено видихнув. 

Рейна, розглядаючи близнюка Візлі, не втрималася і додала, злегка примружившись:  

— І Фред ще сказав, що ти почуваєшся зі мною ніяково.

Слова прозвучали буденно, без тіні злості чи докору. Але Джордж завмер, ніби спійманий на чомусь ганебному, і тут же відчув, як на щоках розливається легкий рум’янець.  

— Він справді це сказав? – ніяково перепитав Джордж, не знаючи, як реагувати. 

— А ти як думаєш? – стримано хмикнула Рейна, відкривши теку з роботами. — Може, ти сам у нього запитаєш?

— От козел, – фиркнув Джордж, ніяково потираючи обличчя долонею. — Це… неправда. Ти не подумай, просто…

— А, і ще те, що він – найкращий близнюк, і не завжди ж йому ним бути, – Вандербум згорнула губи в трубочку, спостерігаючи за реакцією другого близнюка. 

Джордж помовчав, заплескавши світлими віями. Проаналізувавши всю ситуацію від того, що він набрехав їм двом, змусивши перетнутися, до того, що він ще міг наговорити, і, підсумувавши, видав: 

— Хуєсос.

І не встигла Рейна має відреагувати на цей вислів, як хлопець підняв руки: 

— Ой, вибач, будь ласка, – стурбовано додав Джордж.

— Та годі тобі, – Вандербум підкинула брову. — Мені що, п’ять років? 

— Але ж ти зараз асистент учителя, так? – здивовано зауважив той, складаючи руки на стіл. 

— А чого ж ти до мене «міс Вандербум» не звертаєшся? – хмикнула Рейна, знизавши плечима. — Забий… Хуй. 

Джордж Візлі миттєво пирснув, оголивши зуби й невеликі природні ікла. Посмішка, як і сміх його, були справді заразливими, але Вандербум не зрозуміла причину його реготу. Помітивши її невдоволений вираз обличчя, хлопець видихнув, усміхнувшись. 

— Так смішно виглядаєш, коли сваришся, – пояснив той, не припиняючи посміхатися. 

Рейна хмикнула. Ну… начебто незручність і напруга спали, а це головне. 

Джордж усе ще посміювався, поки відьма тим часом спробувала зосередитися на його пергаментах. Її терпіння зазвичай мало межу, але з Візлі воно дивним чином розтягувалося, наче гумка, що готова лопнути, але чомусь не рветься. 

Чи, може, варто було просто проплакатися, щоб стати трохи добрішим до решти?

— Гаразд, давай подивимося, що в тебе тут, — вона стягнула сувій до себе і пробіглася по рядках. — З теорією, як я помітила, ти дружиш. Неохоче, щоправда. 

— Я краще на практиці, – зауважив Джордж із посмішкою, розслабившись.

— Охоче вірю, – сухо кинула Рейна, не відриваючи погляду від тексту. — Але знаєш, іноді варто й книжку відкрити. Писати зі своїх слів, це, звісно, безсумнівно, плюс, але не коли ти пишеш, як думаєш.

— Не скажу, що не намагався, – з удаваною невинністю протягнув Джордж, підперши підборіддя рукою. — Але не бути ж мені Ґрейнджер? 

Рейна тільки похитала головою, згорнувши роботу і поклавши її вбік. 

— Я не про це, – відьма глянула в карі очі. — Іноді просто варто додати тексту… академічності. Води. 

Джордж з усмішкою втупився на неї, трохи схиливши голову:  

— Ти насправді не така сувора, як вдаєш.  

Підкинувши брову, та фиркнула, відвівши погляд.  

— І що тебе до цього привело? – спокійно поцікавилася Вандербум.  

— Ну… ти ж тут сидиш, допомагаєш мені. Поради даєш. Могла б просто відмахнутися і сказати, щоб я сам розбирався, – помітив Джордж із добродушною усмішкою. — Особливо, коли дізналася, що я тебе не просив.

— А я ще можу передумати, – хмикнула Рейна.  

— Не передумаєш, – упевнено заявив Візлі, відкинувшись на спинку лавки. — Занадто ти в нас відповідальна.  

Рейна насупилася, стиснувши губи. Ех, Джордже, тут зовсім усе навпаки.   

— Ну-ну, – тільки й промимрила та, кидаючи швидкий погляд на годинник. — Що в тебе із заклинаннями на уроці Муді?  

Джордж одразу ж пожвавився:  

— Учора намагався освоїти Протего Максима — ледь себе не підпалив, але, гадаю, був близький.   

— Близький? – Рейна примружилася. — Це коли ти заживо не згораєш, а просто підпалюєш мантію? 

Джордж усміхнувся:  

— Ага. Прогрес.  

Рейна не втрималася і коротко хмикнула. По-доброму. Майже зі смішком.

— Із цим теж розберемося, – відьма зітхнула, витягуючи з теки останню письмову роботу. — Але для початку попрацюємо над теорією.

Джордж кинув на неї ображений погляд. Здається, у його розумінні це означало, що зараз Рейна зі своєї магічної кишені дістане величезний підручник із Захисту від темних мистецтв і буде його запитувати по кожному пройденому параграфу. 

Але Вандербум думала інакше.

— Візьмемо твою останню роботу, – вона поклала пергамент на середину столу. — Ти знаєш матеріал, Джордже, – почала вона рівним, але спокійним тоном. — Проблема не в тому, що ти не розумієш тему. Проблема в тому, що твої роботи звучать так, ніби ти пояснюєш їх другові за обідом, а не професору.  

Джордж хмикнув, злегка розслабившись.  

— Ну, хіба це так погано? – усміхнувся Візлі.  

— Для розмов – ні. Але для заліку? Дуже навіть, – Рейна поклала лікті на стіл і склала руки. — Якщо хочеш втерти братові й самому собі ніс, то краще почати з цього.  

Джордж закотив очі, наче академічність у текстах була для нього гіршим покаранням, ніж домашній арешт. Або погоня від Філча. Або Персі на різдвяному застіллі. Або тренування Вуда о сьомій ранку.

— І що, мені тепер у кожному реченні вставляти «згідно з великим професором Муді»? 

— Ні, але це гарний початок, – Рейна хмикнула, примружившись. — Потрібно більше формальностей. Наприклад, замість «Із цим заклинанням точно розберуся» потрібно писати щось на кшталт: «Виходячи з практичних спостережень, можна зробити висновок про можливість успішного опанування цього заклинання за належної підготовки».  

Джордж скорчив гримасу:

— Ти серйозно?  

— Так, – спокійно підтвердила Рейна. — Або щось на кшталт: «У цій проблемі важливу роль відіграє концентрація на ключових елементах формули».  

Вона підсунула до нього чистий аркуш пергаменту.  

— Давай, бери перо і спробуємо, – свинцеві очі глянули на перший-ліпший рядок, від якого око миттєво засмикалося. — Ось фраза з твоєї роботи: «Якщо подумати, то зілля може допомогти, якщо раптом натрапиш на інсендіо». Тепер перепиши її так, щоб звучало серйозно.  

Джордж узяв перо, усе ще не зовсім розуміючи, як йому з таким справлятися, але все ж слухняно почав писати. Принаймні, Рейна на це сподівалася.

Було так спокійно. Навіть… буденно? Це і є «пожити»? Чи це рутинна робота будь-якого учня? Вона вже й не пам’ятає.

— Щось на кшталт: «Спираючись на ключові фактори, можна стверджувати, що дане зілля має потенційне застосування в ситуації контакту з інсендіо»? – з легким сумнівом прочитав він написане вголос і підняв погляд на Рейну.  

— Уже краще, – кивнула відьма, не знаючи, задовольнятися собою чи хлопцем. — А тепер додай що-небудь на кшталт: «Цей висновок ґрунтується на припущенні, що інсендіо реагує на магічні ефекти, які містяться у складі зілля».  

— Це прям нахабна брехня, – усміхнувся Джордж, але все-таки дописав речення.  

— Ласкаво просимо у світ «С.О.В. на всі дванадцять», Візлі, – стримано усміхнулася Рейна.  

— Ти склала С.О.В. на дванадцять балів? – витріщився на неї Джордж. 

Рейна кивнула. 

— Реально??? – рот прочинився в шоці. — Усе «чудово»?!

І Рейна знову кивнула.

— О, Диявол, чи ти сидиш переді мною? – Візлі артистично схопився за голову, зображуючи цілковите розчарування. — Ще одна…

Рейна знизала плечима, ніби це була всього лише дрібниця. Якщо бути гранично чесною, то здавала вона їх понад сто років тому, чи багато чого могло там змінитися? Але Візлі, звичайно, вона вирішила про це не говорити. 

— Та ні, я твоя фантасмагорія.

— Фанта… що?  – Джордж випростався, насупившись.

— Фантасмагорія, – повторила Рейна, хмикнувши. — Маячне видіння. Якщо використаєш це слово в наступній письмовій відповіді й, в контексті, будь ласка, то я додам тобі пів бала. 

Тепла, майже приємна тиша повисла між ними на кілька секунд. Джордж ковзнув поглядом по її обличчю і, не втримавшись, тихо додав:  

— А знаєш, ти не така вже й сувора, дощику.  

Рейна лише знизала плечима, але куточки сухих губ злегка здригнулися.  

— Не кажи нікому. 

Джордж усе ще посміхався, злегка погойдуючись з боку в бік, коли Рейна знову розправила перед ним черговий пергамент.

— Гаразд, Візлі, давай ще раз, – Вандербум знову підсунула до нього чистий аркуш і взяла одну з його робіт. — Кхм… «Якщо противник застосує Непрощене закляття, треба просто бути обережним». 

— Не прокатить, так? – він потер шию, злегка нахилившись над столом.

— Ти ж не дурний. Зовсім не прокатить, – зітхнувши, відьма кивнула, не відриваючи погляду від тексту. — Спробуй так: «У разі застосування Непрощеного закляття противником, необхідна підвищена пильність і негайна контратака за першої можливості».  

Джордж написав запропоноване, зосереджено виводячи літери, але все одно зберігав легку усмішку.

— І додай що-небудь про важливість концентрації, щоб закінчити це розумно, – продовжила Рейна, спостерігаючи, як перо побіжно рухається по пергаменту.

Закінчивши, Джордж на секунду підняв голову і, немов поміркувавши над чимось, раптом запитав:

— Що думаєш про Турнір? — голос близнюка пролунав рішучіше, ніж зазвичай, наче було щось, що справді його цікавило.

— Турнір? Нісенітниця, – Рейна кивнула, перекладаючи папери в теці.

Джордж здивовано підняв брови:

— Та це ж легенда!

Рейна, здавалося, не вразилася.

— Легенда, у якій людей калічать, – сухо зауважила Вандербум, схрестивши руки на грудях. — Або вбивають. І все це заради того, щоб отримати хвалебну чашу і хвилину слави. Весь цей ажіотаж – безглуздий цирк.

Джордж посміхнувся такій прямоті, але все-таки не здався.

— Ну, це не тільки заради титулу, – почав хлопець задумливо, злегка нахиляючись уперед. — Для декого це можливість… чогось більшого. Показати, на що вони здатні, випробувати себе. 

Рейна залишилася на своєму:

— Показуха і самоствердження, не більше.

Джордж фиркнув, але весело посміхнувся у відповідь:

— А ти точно не хочеш спробувати? 

— Не хочу, – досить стримано відповіла та, злегка насупившись.

Турнір Трьох Чарівників… Дуже скоро. Буквально за півтора тижня до них почнуть прибувати учні з інших шкіл, а на Гелловін відбудеться церемонія. Жах. 

Джордж не став наполягати. Між ними знову повисла легка тиша, спокійна, майже дружня. У цю мить школою пролунав мірний бій дзвону, що сповіщав початок вечері.

— Врятований, – посміхнувся Джордж, збираючи свої речі. 

— Вітаю, – Рейна зітхнула, закриваючи теку.

Вандербум підвісилася, розминаючи шию. Студенти потихеньку почали заповнювати зал. Джордж, акуратно піднімаючись слідом, поцікавився: 

— Не будеш вечеряти? 

— Ні, – відьма зітхнула, потираючи очі. — У мене ще стопка робіт першокурсників, які я не встигла сьогодні перевірити. 

Рейна вже збиралася швидко ретируватися, як раптом згадала:

— І з приводу польотів. 

— А? – стрепенувся Візлі, порівнявшись із відьмою.

— Твій брат знову запропонував вам мене повчити, – дівчина знизала плечима. — Я подумаю. 

Хлопець простояв мовчки десь секунди з три, а потім лише легко кивнув, найімовірніше, не до кінця усвідомивши масштабів геніальних ідей свого брата щодо нього. Простягнув Рейні руку, забираючи в неї теку і списані пергаменти. 

— Я проведу, – пояснив той, першим рушивши до виходу. — На знак подяки. А то, знаєш, тут зі сходів люди падають…

Вандербум закотила очі, рушивши слідом.

Вони неспішно рушили коридорами, пергаменти м’яко шаруділи під рукою Джорджа, а кроки луною відлунювали від кам’яних стін. Атмосфера поміж ними була дивно спокійною, але не позбавленою напруги. Може, від незвичності.

Джордж ненароком хотів глянути у свою власну теку, але та вмить зачинялася, не залишаючи спроб.

— Слухай, – почав Джордж, недбало чухаючи потилицю. — А чому ти плакала? 

Рейна різко повернула голову в його бік, злегка піднімаючи брови.

Перше: вона й забула, що плакала. Друге: звідки він про це знає? Невже маскування не спрацювало, бо сил залишилося так мало?  

— Про що ти взагалі? – здивовано поцікавилася Вандербум, намагаючись приховати за цим легке збентеження.  

— Ну… – Джордж сповільнив крок, заглянувши в сірі очі. — Коли тебе не виявилося в залі, я подумав, що ти могла заблукати або щось трапилося. Ну й пішов до директорської вежі. Фред казав, що ти туди прямувала перед обідом. Коли просила перенести на годину пізніше.

Рейна не відповіла. Прискорила крок.  

— Я тебе там знайшов, – м’яко продовжив Джордж. — Ти сиділа на підлозі біля стіни… і плакала. Не став турбувати, ну… тому що…  

От чорт. Тільки не це.

— Дрібниці, – перебила та хлопця, прискорившись ще сильніше. — Невдалий день.

Вони на кілька хвилин поринули в мовчання. Коридор вивів їх до сходів, що заокруглювалися, які вели до портрета Гладкої пані, що охороняв вхід у вітальню Ґрифіндору. Джордж відчував, що розмова залишилася незавершеною, і, перед тим як Вандербум без нормальної відповіді та з проблиском маєти могла зникнути за дверима, наважився ще раз спробувати.  

— Чому ти плакала? — Джордж зупинився за кілька кроків від відьми, вдивляючись в обличчя. 

Припливли. Вдруге за день. 

Як же тяжко. Дуже складно розповідати спокійно і доброзичливо про біль доти, доки від нього не звільнишся.

Рейна на секунду задумалася, дивлячись прямо в його очі, а потім легко знизала плечима:  

— Я нікчема, – Рейна майже посміхнулася, але вчасно зупинилася. — Ось так буває в житті.  

Вона спокійно обернулася до портрета і швидко промовила “Бридня”, перш ніж Джордж встиг що-небудь відповісти. Гладка пані величаво кивнула і відчинила двері.  

— Почекай, – квапливо почав Джордж, але дівчина вже зробила крок усередину і зникла в напівтемряві вітальні, зачинивши за собою портрет.

Джордж залишився стояти перед портретом, що зачинився, відчуваючи, як усередині щось перевернулося. Він спробував усвідомити почуте, але слова Рейни відлунали в голові глухою луною, залишивши його в повному шоці й нерозумінні.  

Нікчема? Рейна? 

Побіжно обернувшись до портрета, він так само промовив: 

— Бридня. 

— Ви або заходите разом, або не заходите взагалі, — обурилася Гладка пані. — Туди-сюди тягають!

— Швидше! – насупився Візлі. 

Портрет відчинився і хлопець забіг слідом, але навіть легкого флеру від Рейни не залишилося. Сховалася в кімнаті. 

Що це було? Чому? Що там такого сталося? 

— Воу, це було круто, – рука Фреда несподівано лягла тому на плече, доки за спиною було чути нові обурення пані: “Ні, ну це знущання”. — Я бачив, як ви виходили із Зали. Ну? Як усе пройшло? 

Джордж продовжував мовчки дивитися в бік жіночих віталень, зітхнувши. 

— Е-е-е-ей, що за погляд вмирущого домовика? – фиркнув Фред, стаючи навпроти брата. — Що вже сталося, ніжний ти мій? 

— З тобою в нас буде окрема розмова, – підібгав губи Джордж, але потім подивився на брата з повним нерозумінням і розчаруванням. — Може я чогось не розумію, але… чому такі здібні й розумні люди називають себе нікчемами?

Фред притих, насупившись слідом. 

Мабуть, він теж чогось не розумів.