Розділ 4, у якому близнюки Візлі вирішують, що побороти страх можна тільки зустрівшись із ним віч-на-віч.

Ігнорування проблем, звісно, не шлях до розв’язання самих проблем. Але Рейні куди краще думалося в спокійному стані душі й тіла. Лише зітхаючи, вона вирішила, що ігнорування — вірна подруга удачі. Слизеринці вилили суп на голову? Ігноруй. Близнюки пристали з нікому не потрібними тренуваннями? Уникай. Аластор Муді замість асистента і цілісної особистості вважає тебе порожнім місцем із вічно незадоволеним обличчям? Приймай і спи спокійно. 

Але сьогодні, через цілих три тижні після події з супом, Вандербум немов встала не з тієї ноги. З дня на день, а це ось-ось наприкінці вересня, якась Мунбрук, що є минулою мешканкою цієї кімнати, поверталася на навчання. Еленора Мунбрук навіть надіслала Рейнові сову з попередженням і вибаченнями перед новою сусідкою. Вандербум не сумувала: що-що, а їй не звикати ділити з кимось житлову площу, а прізвисько «чудернацька» у майбутньої сусідки взагалі не справляло враження. 

Починаючи з тарілки грибного супу на голову і закінчуючи сьогоднішнім днем, Рейна перестала шукати для себе відповідний образ, у якому її не чіпатимуть, бо зрозуміла, що в цьому немає жодного сенсу. Хвала Мерліну, вона ще не дійшла думки, що і життя її сенсу не має, а тому все, згортаємо лавочку. Але, ні, цій школі її не зламати. Рейна і так уже зламана-переламана, що спіткала безліч поворотів долі. І так, звикнути все ж було найкращим рішенням. Вандербум здавалося, що мине ще точно пара-трійка днів і вона, як висловлюються буддійські ченці, зловить дзен.  

Чому ж Рейна саме сьогодні встала не з тієї ноги? Річ у тім, що вже другий тиждень у відьми безпричинно боліла голова, і з кожним днем біль, що скував скроні, посилювався, але до вечора відпускав, немов тіло звикало. Сьогодні ж пульсівний біль у скронях не полишав її навіть за сніданком, а розмови за факультетським столом по обидва боки від неї, відчувалися важким тягарем стократно. 

Говорячи про факультет, то ґриффіндорці, здається, за винятком декого, звикли до вічно тихої й неговіркої Вандербум. Після інциденту з супом і слизеринськими скалками в дупі, до дівчини зверталося дедалі більше співчутливих поглядів, а подекуди навіть украй шанобливих. Тому що Рейна, в момент коли слідом за супом на її голові опинилася ще й тарілка, спокійно піднялася зі свого місця, покинувши Велику залу і повернулася за п’ять хвилин уже без супу і з мокрою копицею волосся, не промовивши при цьому жодного слова. Не можна було стверджувати, що це не вибило Мелфоя й решту з колії, але потішило так уже точно. І хоч дівчинкою для биття Вандербум бути не хотілося, та була готова стати нею, нехай навіть на весь наступний рік. Рейна пам’ятає, чому свого часу та чіплялася до решти учнів і, повірте, однією тарілкою супу там не обійшлося. Злегка проаналізувавши ситуацію і дійшовши висновку, що в цьому випадку краще просто проковтнути й стерпіти, та не стала хоч якось відповідати кривдникам і навіть коментувати ситуацію у вузькому ґрифіндорському колі. 

Можливо, голова боліла від того, що щовечора два тижні поспіль їй довелося перевіряти неймовірну гору домашніх завдань із Захисту від темних мистецтв. Чого Рейна тільки не побачила і чого тільки не прочитала. Око вже зрадницьки смикалося через дні чотири. 

«Вампіри харчуються кров’ю, бо не можуть їсти звичайну їжу. А ще їм подобаються темні закутки, щоб лякати людей». Звісно, саме заради цього вони живуть. Століття проводять, аби когось із-за рогу налякати. «Щоб перемогти перевертня, потрібно використати заклинання ‘Ріддикулус’, бо воно змушує його стати менш страшним...». Рейна згадала, як тієї миті зупинилася, повільно моргнула й відклала пергамент убік. Перевертні, мабуть, помирають від сміху. «Патронус може бути тільки у вигляді однієї тварини на все життя, тому що магія не змінюється. Найважливіша якість заклинання — це правильний помах палички, а не емоції…».  Ну, раз так, то завтра можна вже викинути всю концепцію щастя у вікно. Рейна зітхала і зітхала, зрідка починаючи саму себе заспокоювати й скаржитися пухнастій білій морді під боком. Вандербум могла б продовжувати пошуки своєї сфери, знайти її, увібрати магію і поїхати на всі чотири сторони, а замість цього вона сидить щовечора і читає, як діти плутають вампірів із бабайками. 

Сьогодні, як і минулі три тижні, мало бути однотипним. Курс Польотів на мітлах закінчився ще позаминулого тижня, і Рейна пообіцяла Мадам Гук, що до кінця семестру вона чудово складе їй іспит, (про допомогу з боку близнюків не йшлося). Від Гербалогії час від часу її звільняв Професор Муді й сьогодні якраз був один із таких днів. Означало це те, що Вандербум сьогодні цілковито вільна і в неї є пара годин до занять із Захисту. Відьма прикидала в голові, що за годину вона встигне перевірити роботи четвертокурсників, а потім, нарешті, зі спокоєм на душі, продовжить дослідження школи. На порядку денному сьогодні четвертий і п’ятий поверхи та ніхто більше стрижень її не похитне. 

Крізь дерев’яний факультетський стіл несподівано пролетіла примара, по черзі вітаючись із ґрифіндорцями. Майже Безголовий Нік. Сер Ніколас був страчений тридцять першого жовтня тисяча чотириста дев’яносто другого року. Сорок п’ять ударів тупою сокирою по шиї! У результаті голова Ніка так і не була повністю відокремлена від тулуба і тримається тепер на кількох сантиметрах шкіри. І Рейна продовжила б спокійно пити каву, в голові прокручуючи всі варіанти заклинань, якими вона могла в минулому зачарувати свою сферу, якби Сер Ніколас, який секунду тому щойно спілкувався з Поттером, різко не втупився прямо на неї. 

– О, ви та сама новенька! – галантно уточнив привид. – Приємно, приємно… 

Вандербум вирішила обійтися стриманим кивком, продовжуючи розмазувати вівсянку краєм тарілки, але Сер Ніколас, чомусь, затримався на довше, уперто вдивляючись у дівоче обличчя, чим встиг привернути увагу Гаррі, Рона та Герміони.

– Ви так схожі… Так… – задумливо хмикнув привид. – Сто з гаком років тому… 

Рейна завмерла, від жаху розплющивши очі ширше. Ну ось і все. Приїхали. Їй залишалося лише повільно відірватися від вівсянки, нерозумно дозволивши померлому ще сильніше вдивитися у своє обличчя. 

– Слизеринка, з, вибачте панове за вираз, з шилом в одному місці, – Майже Безголовий Нік почухав голову, згадуючи. – Як там її… Точно! Ви дуже нагадуєте мені Рейну Вандербум!

Якби земля могла провалитися під її ногами просто зараз, то Рейна неодмінно б полетіла на саме дно. Сер Ніколас скрикнув так голосно, що кілька голів тієї самої миті обернулися в її бік, не залишивши відьмі шансу навіть ковтнути. Близнюки Візлі, відірвавшись від захопливого заняття у вигляді підколів у бік Лі Джордана, буквально впилися у Вандербум приголомшеними поглядами. Усі це чули. Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця.

Вандербум звісно знала, що вона — бастилія, а тій судилося впасти, але не так само безчесно і швидко! 

Мовчання затягнулося, і Рейні довелося викручуватися буквально в наступну мить. У голові промайнуло стільки думок і варіантів подій, що та зрадницьки загула ще сильніше. І невроз її, що охопив в одну мить, не сховався від чужих поглядів. Рейна, у спробах врятуватися, здивовано озирнулася на всіх завмерлих однокурсників в очікуванні, і випалила: 

– Це моя прапрабабуся, – і в ту ж тишу додала. – Мене назвали на честь неї. 

Наступної миті Вандербум охрестила саму себе в думках повною ідіоткою. 

– О! Ось воно що! – здивувався привид, але його реакція, схоже, зняла загальну напругу. – Так, ви так схожі! Правда… Так, якби не ваше обличчя, я б ніколи не подумав. І очі у вас зовсім не такі… У тієї слизеринської чуми вони були такими яскравими, що іноді їй доводилося носити ось ці круглі темні скельця на очах… 

– Окуляри, – поправила Вандербум, намагаючись навіть не дихати. 

– Слизеринська чума? Нічого собі прізвисько, – хмикнув Рон, переглядаючись із братами. – Навіть Мелфой такого не спромігся. 

– Саме! – не дуже активно закивав головою Майже Безголовий Нік, знову повертаючись до Рейни. – О, ну ви, як бачу, в неї характером не пішли.

Рейні, мабуть, потрібно було відповісти хоч щось, щоб над ситуацією посміялися і забули. Вона тепер сама собі бабка, чорт забирай! 

– М, – протягнула та, поступово повертаючись до сніданку. – Сподіваюся, це на краще. 

– О, ви, безумовно, мали знати, чим займалася ваша далека родичка, якщо ваші батьки вирішили назвати вас на її честь! – Сер Ніколас, якщо це можна було так назвати, примостився на вільному місці за столом, надихнувшись. – Вона могла бути наймогутнішою темною чарівницею, яка живе донині! Аж тремтіння бере… До речі, а як вона зараз почувається? 

Рейна прикусила внутрішній бік щоки, почувши, як ґриффіндорці зашепотілися після слів про темну магію. Зітхнула. Ну, по суті, втрачати більше нічого. Тієї Рейни Вандербум давно не було на всьому білому світі — заснула і не прокинулася. 

– Померла, – холодно відповіла та, знизавши плечима. 

– О, вибачте, – привид схилив голову. – Незважаючи на те, якими жахами вона промишляла і як склалася її доля, ваша бабуся, на яку ви так схожі, була, все ж таки, дуже доброю дівчинкою. 

– А? – ось тепер уже Рейна різко підняла очі на привида, не вірячи в почуте. 

– До певного моменту, звісно ж, – уточнив Сер Ніколас. 

– А чому її бабусю стали так називати? – долучився до розмови Поттер. – Ну, слизеринською чумою? 

– О, багато було причин! – знову надихнувся привид, поки Рейна втомлено зітхнула. – І, спочатку, всі покладали на юну чарівницю стільки надій! А її дар! Як шкода, що все обернулося таким чином… 

– Яким чином? – насупилася Ґрейнджер. 

– О, міс Ґрейнджер, я б розповів, але, – сер Ніколас із жалем глянув на Рейну, яка опустила голову. – Якщо Вандербум молодшій не хочеться слухати… 

– Усе нормально, – зітхає Рейна, злегка підбадьорившись. – Якщо так цікаво, то… 

– О, славно, славно, – посміхнувся Майже Безголовий Нік, помітивши, як ґриффіндорці, які сидять поруч, приготувалися слухати байки столітньої давнини. – Слизеринською чумою її називали, бо дівчисько отруювало іншим студентам життя, хоча серед нас ходили чутки, що за цим прізвиськом стоїть щось іще більш украй нехороше… Так от…

Звісно, була й інша причина такого неприємного прізвиська і вона справді могла виявитися для решти жахливою. Рейна, за всієї поваги до самої себе, вирішила про себе не слухати. Стільки є всього, про що треба подумати. Навіщо забивати собі голову тим, чого вже не повернеш, — треба думати про те, що ще можна змінити. Головне — живим життям жити, а не закутками пам’яті шарити.

Майже Безголовий Нік лише мимохідь пронісся по подіях, які зараз сенсу не мали: і як її «бабуся» студентів головою в унітаз вмочувала за косі погляди, і як вона ж «випадково» на магічних дуелях кілька разів кинула в студента Імперіусом, і як «ганебно» втекла зі школи на початку шостого курсу, залишивши своїх друзів наодинці. І як після цього склалася їхня доля теж згадав — один зв’язався з темними чарівниками та загинув у сімнадцять, другий невдовзі приєднався до відьми, але збожеволів, а третій як був вільним котом, так таким і залишився: сім’я, діти та жодної згадки про темну магію. А сама Рейна Вандербум пропала через три роки втечі й більше про неї ніхто нічого не чув. 

Аластор Муді, який сидів за столом викладачів, а після «легко» прогулювався Великою залою, нагострив вуха. Герміона час від часу охала, коли дізнавалася такі ексклюзивні історичні подробиці, адже, як та згадала під час розповіді сера Ніколаса, про таку темну чарівницю ніде нічого не було написано.

– Це тому, що, найімовірніше, її так зване регентство тривало три роки, – зітхнув привид. – Уся магічна спільнота не могла оговтатися, коли вона вийшла з-під контролю та втекла… Та коли згодом та пропала і її ніде не змогли знайти, все вляглося. Я навіть, у якомусь роді, вже дуже здивований, що вона пустила коріння. 

Рейна, не відриваючи очей від столу, буркнула: 

– Двоюрідна прапрабабуся. 

– О, тоді все зрозуміло! – усміхнувся привид. – Ох, я так довго не розмовляв з часів моєї страти! 

– Вандербум! – раптом хтось рявкнув з-за спини, змушуючи Рейну обернутися. Це був Аластор Муді, який уважно слухав розповідь примари. – У вас, заучки, немає сьогодні уроків? Тоді беріть усі домашні завдання і дуйте до мене в кабінет. – він хмикнув. – Слизеринці скаржаться, що ви занижуєте їм оцінки. 

Відьма зітхнула, допиваючи каву. Чудово, їй і не хотілося продовжувати слухати про те, як їм усім Гоґвортсом у минулому було шкода її й долю, що склалася. Хотіли б допомогти — допомогли б. Хотіли б зупинити — зупинили б. Вона кивнула Дикозору, покірно встаючи з-за столу. 

І щойно рука збиралася штовхнути величезні двері, що ведуть із Великої зали до холу, як її гукнули: 

– Дощику! Почекай-но… 

Наздоганяючи, прямо до неї бігли близнюки Візлі. І Рейна вже знала, що буде далі. 

– Вибач, звісно, ми вже чудово зрозуміли, що ти щоразу відмовлятимешся від першокласних уроків із польотів на мітлі, – схрестив руки Фред, усміхнувшись. 

– Але нас сьогодні вранці зловила Мадам Гук і сказала нам, що ти сказала їй, що ми перші відмовилися тебе вчити, – доповнив за братом Джордж. 

– На що ми їй розповіли, що це ти перша відмовилася і тепер уникаєш нас, – розплився в усмішці Фред. – Вона була ду-у-уже здивована.

– Як не соромно, Ван-дер-бум, – посміхнувся Джордж, злегка нахилившись і сховавши руки в кишенях штанів. – То коли перше тренування? 

Рейна, хоч і не можна було сказати по її обличчю, відчула величезний спектр емоцій. Від відчаю до здивування і назад. Їй, звісно, дуже й дуже не хотілося навіть дивитися на мітлу, не кажучи вже про те, щоб вчитися заново літати, а тим більше під керівництвом близнюків Візлі. Якщо тільки підходячи до Вандербум, вони заповнювали простір навколо й захльостували її своєю енергією, то вона навіть не уявляла, що станеться, якщо провести з ними ще більше часу. Рейна відчувала все більш змішані почуття щоразу, коли стикалася з близнюками Візлі. Було щось лячне в тому, наскільки міцним був їхній родинний зв’язок. Розуміти одне одного з півслова, бути єдиним цілим, але водночас, цілісними й окремо. Їй принаймні так здалося. 

Однак по закінченню трьох тижнів вона почала помічати дещо інше. Незважаючи на їхні постійні витівки, вони не намагалися нахабно проломити стіну або змусити грати за своїми правилами. Вони просто… абсолютно завжди перебували під боком. Рейна почала помічати, як ці двоє, попри зовнішню несерйозність, були неймовірно уважними. Щирими. І Вандербум навіть у якийсь момент захотілося погодитися. 

– У мене немає часу, – відповіла Рейна і, мабуть, близнюки були вкрай задоволені й цим, а не звичайним черговим «Ні». 

– Ми підлаштуємося, – закивав Фред. – Знайди годину, наприклад… м-м-м-м…

– Сьогодні? – запропонував Джордж, знизуючи плечима. – Увечері? 

Рейна ледь не пирхнула на таке нахабство, але обійшлася лише саркастичним коментарем: 

– Я подивлюся, чи буде в моєму розкладі віконце, і добре подумаю.

– О, вже подумай, дощику, – хихикнув Джордж, махнувши рудою шевелюрою. 

Рейна закотила очі, штовхаючи двері від себе, тут же ховаючись в отворі, нічого не відповідаючи. Вона пирхнула, відійшовши на «безпечну» відстань — ні, все ж таки, це погана ідея. Від них хоч і зла очікувати не варто, але й добра, здається, теж. А раптом вони лише хочуть над нею пожартувати? З чого це раптом вирішили особисто допомагати? Хоч Рейні й здається, що не кожен чарівник, який оточував її, тут переслідує певну мету, але ж у них вона повинна була бути? Чого причепилися-то?

– «О, вже подумай, дощику»? – перепитав Фред, повертаючись до брата, коли дівчина зникла в холі. 

– А що? – в моменті насупився Джордж, обернувшись. 

– Та так, – хмикнув Фред, хитро посміхаючись. – Нічого. 

– Не надумуй, – немов виправдовуючись пробурчав Джордж, повертаючись на місце. 

– Не буду, – відповів тому брат. – Поки що. 

***

У тьмяно освітленому кабінеті панувала тиша, яку порушував лише шурхіт пергаментів і глухий стукіт пальців по столу. Рейна сиділа прямо, занурена в чергову пачку домашніх завдань. На її обличчі відбивалася незворушність, але легку напругу відчувала навіть носом. З фляжки Професора щоразу підозріло й неприємно пахло. Аластор Муді сидів навпроти, важко спираючись на свою палицю, похмуро оглядаючи пергаменти слизеринців.

Вони вже не вперше виконували роботу разом, але щоразу в цьому не було жодної користі. Рейна відчувала, що ця людина, хоч би яким великим аврором вона була, недолюблювала її та ставилася як до домового ельфа. 

– Слизеринці знову скаржаться, – пробурмотів Муді, глянувши на одну з робіт. – Кажуть, ти занижуєш їм оцінки. Мовляв, несправедливо з ними поводишся.

Рейна підняла погляд, очі звузилися від роздратування. Ображений чимось Мелфой і тут знайшов, як її дістати.

– Не занижую. Вони самі пишуть дурниці, – сухо відповідає Вандербум, зітхаючи. 

– І самі виливають тобі на голову суп, як же, – уїдливо гмикнув Муді. 

Рейна підвела брови, немов щиро дивуючись: 

– Не було ніякого супу. 

Муді лише недоцільно щось пробурчав, поставивши на стіл перед нею чергову чашку з чаєм. Так, уявіть собі, з таким «добряком» і чаю попити можна час від часу. Ну, точніше, пила одна Вандербум, особливо не вдаючись у подробиці, що хлюпає зі своєї фляги Муді. Рейна кивнула, приймаючи, але перед тим як відпити, помітила легке тремтіння в руках. Останні дні видалися вкрай замученими через головні болі. Вона спокійно приписувала це перевантаженню від навчання та відповідальності за асистування, але щось у глибині підказувало, що причина може бути іншою. Однак Рейна жалувати не звикла.

– Біляста, як смерть, – несподівано сказав Муді, не відводячи очей від пергаменту. – Одного дня звалишся просто посеред уроку.

Вона фиркнула, не надавши його словам особливого значення. Але з кожним ковтком чаю, з кожною хвилиною, з кожною прочитаною нею відповіддю, головний біль, який переслідував її останніми днями, наче посилювався. Рейна не могла зрозуміти, що саме було не так. Може, сили почали полишати її ще стрімкіше і тепер це почало відображатися і на внутрішньому стані. 

– Ця робота не варта й ламаного кната, – бурчав Аластор, відкладаючи один із пергаментів убік. – Якщо вони не навчаться бодай базових захисних заклинань, зжеруть їх із потрохами під час першої ж сутички.

– Дуже б хотілося, – відповіла Рейна і різко усвідомила, що зараз вона сказала і кому. – Вибачте.

Муді різко підняв голову, його магічне око закрутилося швидше, свердлячи Рейну, ніби читаючи абсолютно все, що видають її рухи й міміка. Вона відчула, як напруга в кімнаті зросла. Тиша ставала майже відчутною, тягучою, наче повітря навколо ущільнилося в сто разів.

– Дуже б хотілося, так? – хмикнув він, спираючись на посох і нависаючи над столом. – Кумедно чути такі слова від такої тихоні заучки.

Рейна внутрішньо скрипнула зубами. Ці постійні головні болі затуманювали її розум. Та й ці слизеринці… І пошуки сфери. І Візлі, так, безумовно вони були вишенькою на червивому торті.

– Вибачте, — повторила вона тихіше.

Муді дивився на неї ще кілька довгих секунд, немов зважуючи, як реагувати на її слова. Його погляд – або погляди – були холодними й проникали ось прямо туди – в душу.

– Не думаю, що ти хотіла б побачити, що може статися, якщо темні сили справді вирішать узяти своє, – нарешті злегка проричав він, голос став тихішим, але від цього не менш загрозливим. – Повір мені, ти не захочеш бути на передовій, коли це станеться.

Рейна промовчала, стискаючи перо в руці трохи сильніше, ніж потрібно. Муді був, м’яко кажучи, дивним. Але і в його дивацтві було щось більше, ніж здавалося на перший погляд. Вона дедалі більше й більше замислювалася над тим, що ця людина надто потайлива навіть для людини його професії. І нервовий він був до чортиків, он, як сприйняв цей дурний недо-жарт. 

Муді ще деякий час дивився на неї, перш ніж знову заговорив:

– Тебе надто турбують їхні помилки. Якщо робота заслуговує на «погано», став погано, Вандербум. Не забувай, що вони – всього лише діти. 

І ось тут Рейна вкотре довела, що встала сьогодні точно не з тієї ноги. Вандербум знає, до чого призводять ті чи інші помилки, і мова зараз далеко не про помилки в домашній роботі. І їй би дуже хотілося, щоб у минулому, якщо вже на те пішло, хтось вказав їй на свої. Вона практично рявкнула у відповідь, насупившись:

– Вони не просто діти. Деякі з них уже зараз ухвалюють рішення, які коштуватимуть їм або комусь іншому життя.

Муді на мить завмер, ніби її слова пробудили в ньому щось, що він не очікував почути від кам’янолиці. Його магічне око знову закрутилося, і він відкинувся на спинку стільця, а у виразі обличчя промайнуло щось, чого Рейна не могла прочитати.

– З вовками жити – по-вовчому вити, – сказав той тихо, майже про себе.

Рейна відчула, як її серце зрадницьки застукало швидше. Що він мав на увазі? Невже він щось підозрює? Чи це раптово розвинена параноя? 

– Я знаю історію, – спокійно пояснила Вандербум. – І, за спостереженнями, нічим хорошим це не закінчується.

Муді дивився на неї ще кілька секунд, перш ніж знову налив їй чаю. Вона зробила ковток, поки тривога дедалі сильніше осідала на дні її свідомості. Вже краще взагалі не розмовляти. 

– Чи на власному досвіді знаєш, Вандербум? 

Ще секунда і чай би опинився на пергаменті Герміони Ґрейнджер. Рейна поверталася до Професора так повільно, як тільки могла. Навіть не моргала, щоб уже напевно зрозуміти, що він цього разу мав на увазі. 

Але Аластор Муді вирішив, мабуть, залишити цю розмову незавершеною. 

– Ти мені сьогодні не потрібна, – хмикнув той, відвернувшись. – Вільна. 

– Навіщо тоді звільнили від Гербалогії? – недовірливо насупилася Рейна. 

Муді повільно видихнув, його справжнє око втомлено примружилося.

– Не став зайвих запитань, – відрізав він. – Занадто багато думаєш.

Рейна мовчки поставила чашку на стіл. Вона повільно піднялася. Було щось тривожне в тому, як його магічне око не відривалося від неї навіть тоді, коли чоловік уже відвернувся. Вандербум охрестила себе найжахливішими словами в усьому світі – це ж треба було! Викликати якісь підозри в аврора! У аврора, Рейна!!! 

– Ну що ж, – сухо сказала Рейна, поправляючи на плечі свій рюкзак. – До завтра, професоре.

Муді лише кивнув, не спромігшись більше поглянути в її бік. Залишатися в цьому кабінеті було болісно: щоразу немов балансувала на краю ножа. Щось у Дикозорі  викликало в неї напругу — не тільки його похмурість або важка манера спілкування, що не підпускала. Ні, в ньому була якась затаєна загроза.

– І, ти, Вандербум молодша, – раптом вимовив він, коли Рейна вже залишала кабінет. – Обережніше з тим, що говориш і кому. У цьому замку навіть картини все розуміють. 

Двері за її спиною м’яко зачинилися, і щойно вона опинилася в коридорі, дихання перекрило знатно.

Він знає. Він точно знає.

Йдучи геть від кабінету, Рейна відчувала, що з кожним кроком вона мимоволі прискорюється. 

Що робити? Що тепер робити? Заспокоїться — це точно, але, а потім? Бігти до Дамблдора, дізнаватися, чи нормально це? Там цей дідок точно все тримає під контролем? Вандербум же не дурна, вона тепер точно впевнена в тому, що Муді щось запідозрив. Ні! Він знає напевно! І все б було нічого, але він же аврор, викладач із Захисту від темних мистецтв, а Рейна перед ним буквально найкращий екземпляр для Азкабану. Найсоковитіший улов. 

– Гей, куди поспішаєш? 

Рейна обернулася, хоча впізнала і по голосу. Бачилися вже – близнюки Візлі. 

– Ти подумала над тренуванням? – усміхнувся їй Джордж, наганяючи. 

– Проблеми, Візлі? – фиркнула на них Вандербум. – Не зараз. 

І продовжила залишати коридор так швидко, як тільки могла. Фред і Джордж, мабуть, ошелешені емоційним діапазоном більшим, ніж у зубочистки, переглянулися. Знизували плечима. 

– А коли? – крикнув їй у слід Фред. 

– Вирішіть самі, – чомусь, зовсім не усвідомлюючи своїх дій, крикнула та у відповідь. 

Близнюки знову переглянулися, дозволивши дівчині втекти. 

– Вона… погодилася? – перепитав Джордж. 

– Ага, – відповів Фред. – Ну, сподіваюся. 

Через дві години близнюки зустріли її в коридорі на п’ятому поверсі. Рейна весь цей час не знаходила собі місця, тиняючись то тут, то там. І хоч вона вирішила відволіктися і, нарешті, пошукати свою сферу, їй самій здавалося, що стрес посилює непотрібну неуважність. Вона навіть не запам’ятала, які кабінети перевірила, а які ні. У підсумку останні пів години відьма просиділа на підвіконні, впираючись лобом у коліна. Час ту заспокоїв — мав би на неї око Муді, точно б уже доповів. 

Фред, оцінюючи ситуацію, заперечно замахав братові головою, на що Джордж тямуще кивнув. Вони пройшли повз, лише коротко повідомивши: «О п’ятій вечора, на полі для квідичу» і зникли в тіні коридору. Рейна підняла голову з колін лише через кілька секунд. Нехай навіть грандіозний провал, нехай найвправніша невиправна помилка — усе краще, ніж узагалі не спробувати.

Хто ж знав, чим обернеться цей урок, правда? 

***

Рейна не знала, як це сталося, але вона опинилася на полі для польотів із мітлою в руках, а перед нею стояли усміхнені Візлі. У голові пробігли тисячі думок, але всі твердили лише одне: «Допоможіть». Заразливий ентузіазм викликав у неї дивну суміш роздратування і тривоги. Протягом трьох тижнів вони переслідували по п’ятах і вмовляли її вийти на тренування, і ось нарешті — ненавмисно — вона погодилася.

– Ну, Вандербум, готуйся, – почав Фред. – Досить просто повірити в неї й вона тебе послухає. 

Рейна подивилася на свою мітлу з підозрою. Вже краще б Вандербум повірила в себе. Кожне попереднє зіткнення з цим проклятим предметом закінчувалося повним провалом. Це тільки зараз мітла просто відмовлялася її слухатися. Раніше відьма непогано літала, поки власна мітла не скинула її з себе на такій висоті, що Морріган ледве встиг її зловити за два метри до землі.

Ось, у чому була проблема – страх. Якби Рейна зараз глянула в обличчя своєму ховчику, там би з дев’яносто відсотковою ймовірністю була мітла. Але вона, звісно, Фреду і Джорджу про це не розповість. Засміють же, білки летяги хрінові. 

– Ну, дощик, підіймай, – додав Джордж. 

Буде ганьбитися годину і все закінчиться. Вдих. Видих. Вандербум видихнула, виставила руку вперед і неголосно вимовила:

– Вгору.

Мітла слабо ворухнулася, але не піднялася. Рейна міцніше стиснула губи, зненацька дивлячись на Візлі, які терпляче чекали. Було принизливо.

– Слухай, усе нормально, – заговорив Джордж, помітивши швидкоплинну напругу. – Мітли іноді вередують. Просто покажи, хто тут головний.

Та Рейні вже навіть не здається, що у своєму власному житті вона головна, не те що тут. Джордж акуратно підійшов ближче, м’яко торкаючись її плеча. Рейна трохи напружилася від цього жесту, бо не звикла до дотиків. Будь-яких. Відьма хотіла вже зараз починати обурюватися, прочитавши лекцію про особистий простір, але потім глянула на близнюків ще раз. І справді, який тут простір у принципі? 

– Ще раз, – тихо сказав той.

Рейна знову виставила руку і повторила команду:

– Вгору.

Мітла несподівано злетіла в повітря й опинилася в неї в руці. На мить Вандербум завмерла, не вірячи, що це вийшло. Ні, не могло. Так швидко? 

– Ось це інша справа! – радісно вигукнув Фред, який спостерігав збоку. – Я ж казав – справа в настрої!

Відьма впівоберта повернулася до другого Візлі, насупившись: 

– Що ти зробив? 

– Нічого, – променисто посміхнувся той, відходячи. – Це магія, прикинь. 

Вандербум не повірила. Не в магію, ні. Не могло так бути. Не могла ця швабра з другого разу так взяти й піднятися. Рейна мимоволі хмикнула все ж почуваючись трохи краще. Зазвичай вона зберігала холодний, відсторонений вираз, але зараз дозволила собі легкий натяк на задоволення. Уперше за день, ну треба ж. Може, не все так погано з цими двома? 

– Тепер тільки справа за малим – злетіти, – підморгнув Джордж, чомусь заходячи тій за спину. 

Вандербум підвела брови, злегка не зрозумівши. Охопило дивне відчуття. Їй здавалося, що сьогодні на підйомі точно все закінчиться. 

– А тепер давай політаємо, – з усмішкою заявив Фред. 

Рейна тільки зараз помітила, що мітла Фреда зависла в повітрі поруч із ним і той досить дивно притримував її за основу. Та насупилася, розуміючи, що близнюки задумали щось украй неприємне. Наступної миті Джордж несподівано підбіг до неї й схопив під лікті.

– Гей, що ви робите?! – вигукнула вона, намагаючись звільнитися, але Джордж був сильнішим, ніж здавалося на перший погляд.

Кошмар, кошмар, кошмар, кошмар, кошмар. Рейна озирнулася в пошуках допомоги, але на полі, крім них трьох, нікого не виявилося.

– Трохи прискоримо процес! – заявив Джордж, тягнучи її ближче до мітли. Фред тримав її готовою для польоту, а Вандербум уже ясно бачила, чим усе це закінчиться.

– Пусти мене! – Рейна намагалася вирватися, але близнюки діяли злагоджено: Фред міцно тримав мітлу, а Джордж уже силою підсаджував відьму на неї. 

І ось наступної миті вона відчула, як ноги відриваються від землі. Мітла під нею здригнулася, спочатку піднімаючись невпевнено, а потім різко злетіла на кілька футів угору. Рейна панічно стиснула ручку мітли, але не змогла втримати рівновагу.

В очах потемніло, а спогад промайнув у цій же темряві: вона, поранена в бік, летить якнайвище і якнайдалі. Їй лише якісь нещасні вісімнадцять, а Омініс загинув кілька хвилин тому. І Вандербум панічно намагається втекти, набираючи висоту і тут мітла починає брикатися, не вивозячи такого навантаження. Юна темна чарівниця ледве тримається однією рукою і все ж зрадницьки зісковзує, падаючи в прірву. І все життя, темне, неприємне, жахливе — проноситься перед очима. Земля все наближається і наближається. Морріган, що летів за нею слідом, зривається на високий крик: «Рейна!», а та вже нічого не чує. Вона ось-ось помре повною тварюкою і невдахою, що підібгала хвіст. Морріган ловить її в останню секунду, але рівноваги не втримує, і за кілька секунд вона стрімголов котиться по землі. 

А далі повний туман у голові. Їй аж справді стало погано. 

– Тримайся, тримайся! – засміявся Джордж, спостерігаючи, як Вандербум панічно бовтається в повітрі.

Але страх невдовзі взяв гору. Мітла почала кренитися в бік, і перш ніж Рейна встигла щось зробити, та зісковзнула з неї. Джордж, зреагувавши вмить, встиг зловити відьму перш ніж та проїхалася обличчям по газону, але удар був різким, і Рейна буквально відчувала, як серце скажено калатає в грудях.

– Гей, усе нормально, – каже Джордж на видиху, міцно тримаючи, але Рейна застигла, наче опосум, що прикидається мертвим. 

Вона майже впала. Ні, вона впала. 

– Відпусти, – різко й холодно процідила та, відштовхнувши від себе Джорджа. 

Знадобився час, щоб досягти рівноваги й на землі. Фред стояв поруч, усе ще посміхаючись, але бачачи такий вираз обличчя, його посмішка почала повільно згасати.

– Це ж жарт, – почав він, але відьма вже відійшла на крок назад, намагаючись відновити дихання. – Ми просто хотіли допомогти.

– Ви хотіли допомогти? – злегка прикрикнула Вандербум, а голос майже зрадницьки тремтів. Вона кинула незадоволений погляд на затихлого Джорджа.

– Ми не думали, що ти так злякаєшся, – тихо сказав Джордж, роблячи крок уперед, але вона зупинила його холодним поглядом.

– Та вам навіть не було цікаво, чому я боюся літати, – викарбувала вона, відчуваючи, як її роздратування тільки посилюється. – Тільки підійдіть до мене, ідіоти. 

Вона різко розвернулася і пішла геть, залишивши близнюків здивованими. От чого-чого, але точно не в Гоґвортсі вона очікувала отримати ураган емоцій. І вже точно не від шістнадцятирічних дебілів. Чому діти такі жорстокі? І чому їх, у такому разі, не можна бити?

Коли відьма зникла, залишивши за собою явний слід обуреного мовчання, що аж запахло в повітрі першою грозою, що насувалася, Фред і Джордж стояли посеред поля, обмінявшись здивованими поглядами. Деякий час близнюки мовчали, обмірковуючи те, що сталося.

– Ну, це точно не так, як ми планували, – повільно промовив Фред, першим порушивши тишу. Він прибрав руки в кишені, спостерігаючи, як постать Рейни віддаляється вдалині. – Яка ніжна.

Джордж хмикнув, хитнув головою. Він усе ще дивився в бік, куди пішла Рейна, немов намагаючись зрозуміти й усвідомити всі спритні думки в її дивній, хитромудрій голівці.

– Ми її занадто сильно підстьобнули. – відповів Джордж.

Фред зітхнув, притулившись до своєї мітли.

– Думаєш, недо-слизеринка нас тепер зненавидить? – запитав той, дивлячись на брата.

Джордж знизав плечима, але в погляді промайнула невпевненість, що була досить рідкісною гостею у Візлі в принципі. Зазвичай обидва близнюки були в злагоді з собою і з оточуючими, легко знаходячи спільну мову з ким завгодно. Але Рейна була якоюсь аж надто іншою. Холодна, загадкова, спокійна, з такою кількістю шарів шкіри навколо себе, що її неможливо було просто так пробити.

– Ну… – Джордж зам’явся, не знаючи, як підібрати слова. – Я не думаю, що вона нас зненавидить. Ми переборщили.

Фред, почухавши потилицю, кивнув.

– Точно. Треба було діяти м’якше. 

Здавалося б, вирішили, але ні. Джордж кивнув у відповідь, але в думках закралося щось незвичайне. 

– Їй просто потрібно більше часу, – задумливо сказав Джордж, повертаючись до Фреда. – Здається, у нас тут проблеми з довірою. 

Фред подивився на брата з легкою усмішкою, але в його очах з’явилася нотка розуміння. І той не міг промовчати й цього разу:

– Гей, Джорджі, а ти сам як? – підчепив він, усмішка на обличчі ставала ширшою.

– Нормально, – неоднозначно знизав плечима Джордж, примружившись. 

– Упевнений? – Фред усміхнувся ще більше, схиливши голову на бік.

І Джордж усе зрозумів. 

– Чого? Ні! – швидко випалив той, але його реакція була надто швидкою, щоб здаватися переконливою. – Точніше, так. Упевнений. 

Фред примружився: 

– Ну-ну, я тебе знаю.

Джордж відвернувся, приховуючи якусь незрозумілу розовину на обличчі, що називалася рум’янцем. Він навіть не знав, чому сам так на це реагує.

– Гаразд, гаразд, – засміявся Фред, підбираючи мітли. – Просто давай наступного разу спробуємо не так різко на неї тиснути. Раз проблеми з довірою є, то треба через них пробратися. 

Джордж зітхнув, знизив плечима і посміхнувся.

– Ну що ж, виклик прийнято.

Близнюки обмінялися короткими усмішками. План був зрозумілий. 

Рейна бурею залетіла в кімнату, грюкнувши дверима. Тут же впала всім тілом на ліжко, обличчям у подушку і пухнастий білий хвіст, завивши. Її тіло буквально вібрувало від роздратування. Чому вона взагалі погодилася на це чортове тренування на мітлах? Це було очевидно – нічого доброго з цього не вийшло.

Пухнаста Ніккі стурбовано нявкнула, вивільнивши з-під відьминого обличчя свій хвіст і обережно потягнувши за її рукав лапою.

– Ніккі, відчепись, – пробурмотіла Рейна, не піднімаючи голови.

Ніккі замуркотала, намагаючись заспокоїти «господиню», але Рейна продовжувала завивати від злості в подушку, немов кішка була єдиним слухачем цієї пісні вмирущого кита. 

– Ось так завжди, Ніккі, одні ідіоти гіперактивні навколо, – Рейна важко зітхнула і перевернулася на спину, продовжуючи говорити в порожнечу. – Мені стільки років, а я боюся грьобаної мітли! Я взагалі ні чорта не розумію! Усі причепилися і чекають, що я буду слухняним хвостиком за ними бігати… а я, твою матір, вбива…

– Прошу вибачення…

Рейна різко завмерла. Мить і фраза «вбивала людей», була б фатальною. Незнайомий, м’який голос змусив її підстрибнути на ліжку. Вандербум різко піднялася на ліктях і обернулася до дверей.

На порозі стояла дівчина, одягнена у випрасувану шкільну форму. Вона була миловидною, але водночас із витягнутим, худим, драматичним обличчям, зі світлим волоссям, зав’язаним в акуратний хвіст, що розпушився від вологи, та сумними очима, хоча вираз її обличчя був більш збентеженим. Виглядала дівчина перед нею доросло, Вандербум на секунду здалося, що навіть доросліша за саму Рейну. Відьма майже одразу зрозуміла – це та сама «дивненька» сусідка по кімнаті.

– Еленора? – видихнула Рейна.

– Так, – відповіла Еленора з легким кивком, проходячи в кімнату глибше. Її кроки були майже нечутними, а посмішка м’якою. – Вибач, що так несподівано. Я надсилала тобі сову, бачила? Я щойно приїхала, і… е-е… здається, я застала тебе в досить незручний момент.

Злість, що накопичилася за весь цей клятий день, почала потроху спадати, поступаючись місцем незручності. Ніккі, тим часом обережно підійшла до краю ліжка, недовірливо оглядаючи новоприбулу.

– Усе нормально, – швидко відповіла Рейна, випрямляючись і намагаючись повернутися у свій звичайний спокійний стан. – Не очікувала, що приїдеш так різко. 

– Так, довго була у від’їзді. Це… сімейне, – Еленора знизала плечима і трохи схилила голову, ніби вибачаючись за своє запізнення. – Але ось я тут!

Вона широко посміхнулася, явно радіючи знайомству. Рейна ж відчула дивну суміш роздратування і здивування. О ні. Протилежність. Ще одна! 

– Класна кішка, – додала Еленора, уважно подивившись на Ніккі, яка все ще з легким примруженням дивилася на всю цю трагікомедію.

Рейна на мить окинула Еленору виваленим поглядом. Висока. Худа. У кімнаті повисла легка пауза. Вона згадала, як у перший день інші дівчатка настійно не рекомендували жити з нею разом, вважаючи дивною. Ну, а Рейна, що, не дивна? Ще і яка. 

– Її звуть Ніккі, – коротко відповіла Рейна. – І це не моя кішка. Вона сама по собі.

Еленора знову посміхнулася, але цього разу в її очах промайнуло щось трохи неабияк неабияке, наче вона помітила більше, ніж слід було. Рейна непомітно закотила очі — казала ж, будуть проблеми. 

– Ми можемо почати з початку, якщо хочеш, – запропонувала Мунбрук несподівано. – Мене звати Еленора. І я сподіваюся, що тебе не потісню.

– Рейна, – зітхнула Вандербум. – Можна попросити тебе про дещо? 

– О, так, звісно, – кивнула Еленора, сідаючи на край вільного ліжка. 

– Не розмовляй зі мною.