Фанфіки українською мовою

    Про інших теперішніх професорів Гоґвортсу Рейна знала так само мало, як і про Дикозора Муні. Але одна справа, коли можна затихнути й не висовуватися, і вже інша, коли ситуація не дозволяє бути пилом на полиці. З церемонії розподілу та лише поверхово розуміла, який із себе Аластор Муні насправді. Як їм доведеться разом співпрацювати і яким чином це виглядатиме — ще пів біди. «Рекомендую вам узяти підручник із Захисту від темних мистецтв. А краще кілька», – яка іронія, Професоре Дамблдор! Старий, мабуть, ображений на щось, хрін! Чому він так над Рейною насміхається? Що вона поганого йому зробила?

    Йдучи прямо в гострозубу пащу, якою вона величала кабінет Професора Муні, Вандербум нескінченну кількість разів у своїй голові вимовила: «Чому?». Чому все обертається так і як до цього звикнути? Це здавалося вкрай неможливим. Рейна дуже добре до всього пристосовувалася, але з часом, звісно ж. Їй часто приходила тоді думка, що, якби її змусили жити в дуплі засохлого дерева і було б у неї тільки одне заняття: дивитися на колір неба над головою, вона мало-помалу звикла б і до цього. Але жити в дуплі й бігати сходами школи чаклунства, намагаючись відшукати свою ж сферу зі стародавньою магією, аби тільки подовжити своє існування якомога довше, — зовсім різні речі. Особливо, коли замість того, щоб приділяти весь свій час на біганину, її змушують миритися з несподіваними новинами, змінами й знайомствами. І добре б, якби це не відбувалося так різко і швидко. Що ж на Рейну чекає через місяць, якщо зараз події розганяються з такою швидкістю?

    Стоячи просто перед кабінетом, дівчина ще раз перевірила розклад — Захист від темних мистецтв був щодня, по кілька разів, починаючи з перших курсів і закінчуючи сьомими. Іронія наздоганяла її й тут, бо відьма ніяк не могла зрозуміти, чому з усіх запропонованих Рейною варіантів Албус вирішив зупинитися на крайньому? Вандербум знається і на зіллях, і на трансфігурації, і на заклинаннях. Єдине, що шкутильгає час від часу — історія магії під ручку з маґлознавством. А, і польоти на мітлах, так. Настільки на ганебному рівні перебувають навички Рейни. Але її теперішнє життя в цих стінах буде складатися суцільно із зубоскальства, адже в минулому Вандербум — колись здібна темна чарівниця, яка приборкала стародавній дар і розлютилася на магічну спільноту, і тепер їй належить «вчити» юних чарівників протистояти таким, як вона. Можливо, з висоти свого досвіду їй і вдасться напоумити початківців-поганяйлів не повторювати її долю плачевну, бо все, що вона винесла зі свого особистого досвіду, аж надто сильно позначилося на подальшому житті й призвело до магічної коми. 

    Рейна виросла, а самотність навчила її спокою. Їй більше не злісно перебувати серед інших, які побоювалися білої ворони. Вандербум прожила і відпустила все: смерть батьків, сестер, друзів, свій сором, помилки, нахабство і, останні п’ять років, як прокинулася, намагалася прожити по-новому. Самотньою, як такою, більше не була. Але зараз рветься прожити ще, ще і ще, хоча відведені роки ганебно проспала, сховавши ніс у складки подушки. Для чого їй сфера? Хіба тільки заради поповнення запасів магії? Хіба тільки для того, щоб заснути заново, продовжуючи бути, але не жити? 

    Може, нинішні події навчать її цінувати життя хоч трохи, а не тільки на словах? 

    Рейна акуратно стукає, паралельно сховавши розклад у кишеню, але ось минає тридцять секунд незручного мовчання перед зачиненими дверима, а їй ніхто так і не відповідає. Відьма мнеться і стукає ще раз, озираючись на всі боки. Найімовірніше, новоспеченого Професора немає на місці, а поки коридор порожній, то Вандербум вирішує час даремно не гаяти: повільно дістає паличку, згадуючи, що без неї краще на території школи не чаклувати, і щойно хоче вимовити «Ревеліо» – заклинання виявлення невидимих чи магічних об’єктів, як чує за дверима човгання, а потім незадоволене: 

    – Відчинено. 

    Вандербум тихо цикає собі під ніс, одразу ж ховаючи паличку в кишеню. Так, усе в ту саму кишеню мантії, яку та так вдало підшила на дозвіллі та злегка зачарувала. Здається, Рейна зможе переносити в ній чайник із кавою, що допомагає фоново пережити навколишній кошмар, або навіть хитру білу котячу морду, разом з іншим пухнастим тілом, звісно. 

    Двері тільки-но відчиняються, і Рейна тільки-но встигає зробити перший крок, як одразу ж зустрічається з холодним і недовірливим поглядом. Одне око так точно впивається прямо в душу, поки друге магічне обертається в різні боки, немов вивчаючи кімнату повторно. Аластор Муні, зі своїм понівеченим і засіяним шрамами обличчям, був дивним і лячним, якоюсь мірою лякав навіть Рейну. Загартований, сталевий погляд викликав насамперед повагу. Якщо дівчина добре розчула, Дикозор був колишнім мракоборцем і ловив великих темних чарівників, як за клацанням пальців. Шкода, що в її часи його ще не існувало, так би зміг зловити. Точно зміг би. 

    – Отже, ви та сама. Колега, – Муні хмикнув, голосно встаючи з-за столу. – Вам узагалі це треба? 

    – Не сказала б, – Рейні захотілося відповісти чесно і з усією серйозністю. Професор перед нею не виглядав просто, а й почуття безпеки змушувало злетіти з плечей, але перед Муні хотілося виставити себе вже дуже розумною, наскільки це можливо. 

    – От і я б не сказав, що мені потрібна нероба, яка заважає під ногами, — Професор зімкнув свої шишкуваті руки, насупившись. – Але Дамблдор, так, Дамблдор уже дуже наполягав. 

    – Знаєте, якщо відмовитеся, я не дуже засмучуся, – зітхнула Вандербум. 

    – Директор не дасть вам спокій, раз так причепився, – хмикнув Муні. – Але мені вже точно не потрібна заучка, яка бубонітиме закляття під руку. Перевірятимете домашні завдання. 

    – Але… – Рейна прикинула в голові: це більше сотні учнів і більше конспектів, ніж вона коли-небудь бачила. 

    – І будете присутні на уроках, – доповнив Дикозор, не дуже по-доброму посміхнувшись під кінець. – Будете, так, асистувати. Коли треба. Коли не треба – мовчатимете. 

    «Бути пилом» – подумала Рейна, змирившись, – “Це я вмію”.

    – Які у вас дисципліни в цьому семестрі? – чоловік сперся дерев’яною ногою об край столу. 

    – Зілля і Гербалогія, сер, – тут же відповіла Рейна.

    – Отже, Гербалогія. Буду вас іноді звільняти, щоб зовсім не окочурилися, – Аластор стиснув губи. – Вільні… Вандербум.

    Рейна покинула кабінет мовчки. Начебто й змирилася, а начебто якось неприємно на душі. Хоча, а хто тут у Гоґвортсі взагалі питатиме її думки? Відповідь, поки що, очевидна – ніхто. До уроку Зілляв з невідомим їй Професором Снейпом залишалася якась пара хвилин. 

    Темні стіни підземелля Гоґвортсу відбивали зловісні відблиски зеленого полум’я в котлах, коли учні шостого курсу повільно заповнювали клас. Рейна присіла за одну із задніх парт, уважно озираючись, намагаючись не особливо зустрічатися поглядами з ґриффіндорцями та слизеринцями, які приспіли. Щойно останній учень сів, двері до кабінету різко відчинилися, і до класу стрімко увійшов, як зрозуміла відьма, професор Снейп. Його чорна мантія, немов тінь, промайнула кімнатою, а очі, холодні й проникливі, оглянули учнів. 

    – Сьогодні ми варитимемо Амортенцію, – тихо, але рішуче промовив Снейп, ставши біля свого столу. – Найпотужніше любовне зілля у світі. Можливо, хтось із вас уже чув про нього. З огляду на складність цього зілля, я сумніваюся, що всі ви впораєтеся.

    Рейна стримала нервовий смішок, проковтнувши напругу, що залишилася.  

    – Відкрийте підручники на сторінці 145, – продовжив Снейп, повільно крокуючи вздовж парт, – і почніть збирати інгредієнти. 

    Кілька учнів тихо переглянулися, зрідка шепочучи. У класі запанувала зосереджена тиша, яку переривали лише звуки нарізки інгредієнтів і кипіння в котлах. Вандербум акуратно подрібнювала листя розмарину й обережно додала перламутрову рідину до казана, не надто вже вдаючись до точності рецепта, описаного в підручнику, – як засвідчила практика, не завжди вони бувають правильними. Амортенція, ха-ха, налякали відьму кішкою! 

    Час від часу Професор Снейп, якого всі чомусь так боялися, проходив повз її парту, не вимовляючи ні слова, але його холодний погляд змушував злегка нервувати. Декан слизеринців, начебто, значить, він, за ідеєю, має її пам’ятати. Але як пам’ятати ту, якої й не було два роки тому? Це, упереміш із недовірливим поглядом у її бік, і напружувало. Дамблдор хоч щось придумав узагалі? 

    А раптом… Він… Їм усе розповів?

    Зілля набуло рожевого відтінку. 

    – Що ж, – тихо вимовив Снейп, опинившись поруч із її котлом, – Подивимося, міс Вандербум. Який запах ви відчуваєте?

    Рейна глибоко вдихнула. І відчула… нічого.

    – Нічого не відчуваю, – спокійно відповіла вона. 

    Снейп мовчки випростався, а очі його знову стали крижаними.

    – Прикро, що ваше власне зілля над вами не владне, – підсумував він. – Непогано.

    Він розвернувся і продовжив обхід інших учнів, залишивши її з невизначеним відчуттям – її зілля, природно, було точним, правильним, і, мабуть, справді пахло, якщо дивитися на те, як решта студентів ненароком почали дедалі частіше й частіше проходити повз її стола. Коли урок добіг кінця, Снейп дав останні вказівки й відпустив клас. Рейна, залишаючи кабінет, ховаючи колбу з Амортенцією в кишеню, хмикнула собі під ніс — не так уже й погано.

    Маневруючи між учнів, Вандербум перевіряє розклад уроків — сьогодні більше нічого. Але звіряючись із розкладом уроків уже із Захисту від темних мистецтв, мало-помалу, але хочеться завити — два! Два уроки! Щодня по два! Але сьогодні в шостого, а це значить, її курсу і в другого. Між ними обід. І не хвилини на власні справи. 

    Вандербум з’явилася в клас раніше, ніж шестикурсники та сам Муні. Мовчки роздивляючись від підлоги до стелі, вона все ж таки вимовила кілька разів «Ревеліо», але синювате світіння розсіялося, нічого не виявивши. Залишалося робити що? Чекати. Чекати й думати, думати й чекати. Рейна навіть не знала, куди їй встати, а коли почали підтягуватися учні, уникнути зацікавлених поглядів і галасу, що здійнявся від близнюків, які приспіли, було неможливо. 

    Відьма вже дуже сподівається, що ранкового погляду в їхній бік було достатньо для того, щоб Візлі від неї відстали.

    Усе почалося з глухого стуку його дерев’яної ноги, коли Аластор Муні увійшов до класу Захисту від темних мистецтв. Шум, що панував у класі, вмить стих. 

    Шестикурсники завмерли, коли його магічне око почало неспокійно рухатися, скануючи клас.

    Вандербум, мовчазна і спокійна, примостилася біля стіни, поруч з однією з масивних шаф. Усе ж, це все буде формальністю — Муні, мабуть, рідко потребував чиєїсь допомоги. Перевіряти домашки, о так, мріяла все столітнє життя! 

    – Так-так, – промовив Муні своїм хрипким голосом, обводячи клас поглядом, — сьогодні ми поговоримо про те, що вас справді може вбити.

    Рейна ледве помітно скривилася, відвернувшись глянути у вікно — гаразд, можливо, їй доведеться надавати першу невідкладну допомогу з такими-то формулюваннями. 

    Учнів пройняло легке тремтіння, але дехто з них, особливо близнюки Візлі, зберігав самовпевнені усмішки на обличчях, але цього разу їхні погляди час від часу спрямовувалися до Рейни. Відьма, однак, ніяк не реагувала, залишаючись нерухомою, зануреною у свої думки.

    – Пастки, – виголосив Дизозор, грюкнувши рукою по столу так, що кілька учнів здригнулися, -= Магічні та фізичні. Ніхто не знає їх краще, ніж я. І сьогодні, діти, ви побачите їх у дії. 

    Він різко повернувся до Рейни, мабуть, звернувши увагу на зацікавлені погляди в її бік: 

    – Дамблдор приставив мені в асистенти рідкісну заучку, – пояснив той, повертаючись назад. – Будемо всі разом терпіти це кам’яне обличчя весь семестр. 

    Реготи пройшлися класом, на що Рейна лише легко стиснула губи – ну, дякую. 

    – Отже, починаємо.

    Він відкрив коробку, що весь цей час стояла перед шестикурсниками на столі, дістаючи кілька артефактів. Рейна швидко пробіглася поглядом, оцінюючи рівень небезпеки: серед них були капкани душі, зачаровані ножі та маленькі металеві сфери, які, за словами Муні, могли наводити туман на розум жертви.

    – Ці іграшки, – сказав він, тримаючи одну зі сфер на витягнутій руці, — можуть зламати навіть найсильнішого мага. Ви думаєте, що вас це не торкнеться? – Він обвів клас своїм оком, хмикнувши. Рейні здалося, що аж надто зловісно. – Гаразд, почнемо, – різко продовжив Муні, встаючи перед класом. – Зараз я покажу вам, як працюють ці пастки. І, можливо, якщо будете уважні, ви виживете в майбутньому.

    Вандербум не складно було здогадатися, що її все, що відбувається на уроці, не стосується. Дівчина підперла підборіддя рукою, спрямувавши свинцевий погляд знову у вікно. Туманило. І все-таки яка жахлива іронія — Захист від темних мистецтв. Ну, та досить про сумне. Примружившись, та спрямувала погляд на обриси Забороненого лісу. Пошукати потрібно й там. Ліс, що розкинувся на краю території, з першого погляду здається похмурим, диким місцем. Перш за все, ліс сповнений істот, які можуть атакувати без попередження. Для непідготовленого мага Заборонений ліс стає лабіринтом, сповненим пасток і несподіваних небезпек. Звичайні заклинання тут можуть не спрацювати належним чином, а іноді й зовсім стати причиною катастрофи. Рейна в силах своїх впевнена, але ось як їй пробратися туди під шумок? Діяти потрібно вкрай акуратно. 

    Згадуючи, скільки там є прихованих гробниць і усипальниць, ненароком хочеться почати битися головою об стіл, стаючи для всього класу живим прикладом того, як на чарівника діють застосування непрощенних заклинань у минулому.

    – Ну що, – прогримів Грюм наприкінці уроку, коли останній артефакт було прибрано в коробку, – Ви знову залишилися живі. Пощастило вам. Домашнє завдання – теоретичний реферат про побачене сьогодні. А тепер – провалюйте. 

    Учні почали збиратися, але Фред і Джордж злегка забарилися. Вони залишилися в класі трохи довше, ніби ненароком, і, виходячи, кинули останній погляд на Рейну, перш ніж зникнути за дверима. Вандербум дозволила собі зітхнути – скільки місць вона могла б оглянути й викреслити зі списку? І скільки тепер рефератів їй належить перевірити? Ах, так, ще обід і вона знову сяде за паршивий дерев’яний стіл, лише в пів вуха слухаючи лекцію для другокурсників. О, Мерлін, якщо цей поїхавший чарівник і їм почне затирати про їхнє швидкоплинне життя і неминучу смерть, Рейна вистрибне в це ж вікно. 

    Ні вона, ні Грюм, нічого одне одному не сказали, залишаючи кабінет практично одночасно, розбрідаючись у різні боки. Рейна роздумувала над тим, чи може вона пожертвувати обідом, щоб побродити в тиші. Проходячи повз слизеринських дівчат, відьма одразу ж не навмисне вхопилася за щось цікаве: 

    – Так-так, це вона

    – А ти чула, що говорив Мелфой? 

    – Думаєш, це війна? 

    Вандербум фиркнула, схрещуючи руки на грудях. Це вони про неї чи що? Задумують уже щось? Розлютилися?  Відьмині кроки відлунням відбивалися від кам’яних стін, але вона цього не помічала. День обіцяв бути довгим, не закінчуваним. 

    Спустившись до широких сходів, що ведуть до зали, вона, не дивлячись під ноги, продовжувала йти вперед. Думки носилися вихором, але тут сходи, що живуть своїм життям, раптово почали ворушитися. Кам’яні сходинки зникали одна за одною, поки, нарешті, Рейна не відчула, як її нога раптово провалилася в порожнечу.

    Вона навіть не встигла скрикнути – все сталося так швидко. Падіння – миттєве, різке. І лише в останню мить, перш ніж змиритися зі своєю, мабуть, найтупішою загибеллю в сто дев’ятнадцять років, хтось різко підхопив її за лікті, обхопивши з двох боків.

    Рейна зависла на якийсь момент, дивлячись на порожній простір під ногами й численні сходові прольоти, на яких та б могла вже лежати пластом, а потім плавно підняла голову вгору, дивлячись на рятівників, які вчасно нагодилися. 

    Ну ні.

     – А що, під ноги дивитися вже не актуально? – почула вона голос одного з близнюків.

    – Чи наш дощик уже вирішив, що з нього досить? – продовжив другий, зі звичною ноткою пустощів. – Що, невже Грізне око настільки нестерпне?

    Фред і Джордж Візлі, однаково посміхаючись, спритно підхопили Рейну з обох боків і акуратно поставили на найближчу вцілілу сходинку. Серце від переляку все ще шалено калатало, але зовні Вандербум залишалася спокійною, вичавивши з себе подобу вдячного кивка. 

    Їй із кожною секундою раптово ставало дедалі не затишніше й не затишніше. Чомусь лише злегка раніше їй здавалося, що її душевна байдужість і холоднокровність легко впораються з підвищеною увагою в її бік і раптовими подіями, але, мабуть, смертна душа не може винести стільки після тривалого затишшя. Все насідало більше і більше, Вандербум більше не здавалося, що вона в принципі впорається. 

    Внутрішнє сум’яття, що одразу ж відбилося на обличчі, не залишило Візлі, які чогось очікували, байдужими. Хлопці відійшли злегка вбік, легко нахилившись до Рейни:

    – Гей, з тобою все нормально? – насупився Джордж.

    – Подумаєш, сходи? – хихикнув Фред. – Вони ж завжди пропадають. 

    Рейна, не знаючи, що сказати, лише тихо видихнула. Яке їм діло? Трималася та осібно. Нині всі навколишні здавалися їй прозорими, з передбачуваними діями та намірами, в яких немає нічого по-справжньому значущого, що могло б її сколихнути. А ці двоє, як уже можна припустити, завжди в центрі уваги, завжди з жартом напоготові, зі сліпучими посмішками й вічними пустощами в очах. Їхня увага — як і загальна увага всього Гоґвортсу — була аж надто обридлою через два дні. Вона не звикла (чи відвикла) до такої уваги та не потребувала її. Ці погляди, запитання, шепіт за спиною — усе це віддавало дивною, майже нестерпною сумішшю роздратування і занепокоєння. Звісно, можна було б припустити, і треба, що просто не буде, але щоб настільки! Немов Турнір Трьох Чарівників почався просто зараз і в її житті! 

    Відьма зітхнула, схрещуючи руки на грудях — це просто треба пережити. Ти, Вандербум, сильна і здібна, а це — проблеми, з якими стикаються тисячі «підлітків» у своєму житті. Ти не перша і не ти остання. 

    Вирішуючи нічого не відповідати, дівчина розвернулася, попрямувавши назад угору сходами. Бажання обідати не було.

    ***

    Не встигла Герміона відійти на вечірні посиденьки в бібліотеку, як на її місце бухнувся Фред Візлі, очі його горіли захопленням:

    – Грюм! Оце так!

    – Супер! – заявив Джордж, сідаючи навпроти Фреда. – У нас сьогодні був його урок. 

    – Ну і як? – з непідробним інтересом запитав Гаррі.

    Фред і Джордж обмінялися багатозначними поглядами.

    – Таких уроків ще не бувало, – визнав Фред.

    – Коротше, приголомшливий дід, – підсумував Джордж.

    – А новенька як? – підняв голову Рон. 

    – Вгадай, – захихотів Фред на раптове мовчання молодшого брата. – Правильно, мовчки. 

    – Не бачив її сьогодні на обіді, – знизав плечима Поттер. 

    – О, здається, весь апетит відбили зникаючі сходинки, — пояснив Джордж. 

    – Серйозно? – хмикнув Рон. – На них же тільки першокурсники трапляються. 

    – І ти минулого року, – нагадав другу Гаррі. 

    – Не важливо, – буркнув у відповідь Рон.

    Рейна намагалася рухатися вздовж Великої зали непомітно, паралельно втикаючись поглядом у підручник з Історії магії, який не встигла дочитати вночі. Урок у другокурсників, а саме цього разу в рейвенкловців і гаффелпафців, пройшов спокійніше, ніж попередній. Вандербум навіть «пощастило» поспостерігати за імпровізованою дуеллю з відштовхувальними заклинаннями та старанно намагатися не допустити черги до лікарняного крила. А перед цим, під час обіду, побіжно пробігтися коридорами четвертого поверху, тут і там шепочучи «Ревеліо». 

    – О, та, що падає зі сходів! – вигукнув Фред, помахавши в її бік рукою. – Сідай до нас! 

    Вандербум удала, що це стосувалося не її, і спокійно зайняла вільне місце за столом поруч із першокурсниками, які практично не звертали на неї жодної уваги. Після обідньої недо-істерики дівчина встигла заспокоїтися, знову змирившись із невизначеними труднощами, що тут і там вставали в неї на шляху. Рейна знову була пилом, тут вона є, а там уже немає. І саме цей стан, в якомусь роді, навіть занадто награний, помітний, поетичний, виявився, сьогодні та завжди, для неї найвигіднішим і найкращим. 

    Можливо, такі часті порівняння з пилом, субстанцією не найприємнішою, вам уже набридли. Але доведеться роз’яснити ще раз. Життя Рейни, через стільки часу бездарного існування в чотирьох стінах, здавалося таким незначним, майже ефемерним, але все ж таки частиною цього світу – лише на мить, у далекому минулому. Як пил, що осідає на поверхню, а потім знову злітає в повітря від найменшого подиху вітру.

    І Вандербум приймала це не з сумом, а з якимось дивним, ледь відчутним смиренням. Подальше життя, десь після трагічної смерті Себастьяна й усвідомлення своїх помилок, не було для неї низкою подій, закарбованих у пам’яті. Відьма була потоком, яким просто пливла, не прагнучи вхопитися за щось постійне. Усе, що вона бачила, відчувала, здавалося таким же швидкоплинним, як і вона сама. Моменти ковзали крізь пальці, як сухий пісок, і вона не намагалася їх утримати. Рейна звикла панікувати, а потім легко відпускати, забуваючи про паніку. 

    У цьому світі, сповненому значень і важливості, її подальша присутність була як вітер, тихий і невагомий. В одну мить вона була, в наступну – її вже не було. Час для Рейни більше не був важливим – вона знала, що будь-який його вимір, як і саме життя, – це всього лише ілюзія, тонкий серпанок, якому немає сенсу надавати ваги. До моменту, поки не прокинулася від сну і не зрозуміла, що повільно, але стрімко висихає. Але тоді часу більше не виявилося. І це тільки її особиста вина.

    На диво, її більше ніхто не окрикував. Ні під час вечері, ні перед відбоєм у вітальні, ні після. 

    І ні вранці наступного дня, в обід і того ж вечора. Навіть уроки пройшли ще спокійніше, і Рейна зрозуміла – Слава Мерліну, вона почала звикати.

    Поки не настала середа. 

    І Польоти на мітлах.

    ***

    О пів на четверту Рейна Вандербум і першокурсники Ґрифіндору поспішно прямували до майданчика для польотів. День видався сонячним і ясним, легкий вітер ласкаво тріпав траву під ногами. Учні стрункою групою спускалися схилом пагорба до рівної галявини, розташованої якнайдалі від зловісного Забороненого лісу, чиї дерева загрозливо погойдувалися вдалині. Першокурсники з Рейвенкло вже стояли на місці — поруч із ними лежала двадцять одна мітла, акуратно вишикувана в ряд на землі.

    Загальна ганьба — ось, що про все це думала відьма, яка сховала обличчя в розпатланому від вітру волоссі.

    Нарешті, на полі з’явилася мадам Гук, викладачка польотів, з коротким сивим волоссям і очима кольору бурштину, гострими, як погляд яструба. 

    – Ну що, чекаєте особливого запрошення?! – рявкнула вона. – Кожен стає навпроти мітли. Швидше, не тягніть час!

    І поки дітлахи на чолі з Рейною шикувалися біля виданих школою мітел, Мадам Гук  проходилася по списку. Зупинившись поруч із відьмою, жінка повільно вивчила її від п’ят до голови, насупившись: 

    – Вандербум, шостий курс? – уточнила та, на що отримала впевнений кивок головою. – Що ж ти, люба? Дивно, я тебе зовсім не пам’ятаю… 

    – Я…

    – Не важливо, – перебила її мадам Гук. – Я сподіваюся, ти тут просто на ознайомчому уроці. 

    Рейна б на це так не сподівалася. У неї з мітлами дуже довга історія. Якщо бути гранично чесною, то в рамках школи, досить принизлива. Вона подивилася на мітлу, навпроти якої опинилася. У животі зрадницьки зав’язався вузол.

    – Витягніть праву руку над мітлою! – скомандувала мадам Гук, ставши перед строєм. – І скажіть: «Вгору!»

    Близнюки Візлі, у компанії однокурсників і тріо, що не розлучається, примостилися між камінням зверху галявини. Усім же так хотілося подивитися на те, як погано новенька володіє мітлою. Гаррі обернувся, почувши численні голоси за їхніми спинами: кілька курсів слизеринців обступили зовнішній коридор, посміхаючись вкрай не по-доброму. 

    – Нападок від Мелфоя давно не було, – прошепотів Гаррі друзям.

    – Я б тільки радів, – відповів Рон, підперши кулаками підборіддя. 

    – Він стовідсотково переключився на Вандербум, — робить висновок Герміона, погоджуючись із Гаррі. – Затишшя перед бурею. 

    – Вона ж старша за нього на чотири роки! – підкидає брову Рон. – І, напевно, крута у всяких магічних штуках. 

    – Рональде, Мелфой – егоїстичний ідіот, – штовхає його в бік Герміона. – А те, як вона його проігнорувала на церемонії, вже точно зачепило тонкі почуття. 

    – Іноді, це зачіпає навіть нас, – різко підсаджуються до них ближче Фред із Джорджем. 

    – Та ви просто її дістали! – обурюється Рон, випрямляючись. 

    – А мені здається, ваші жарти їй просто не до душі, – знизує плечима Ґрейнджер. – Я спостерігала. Вона взагалі не посміхається. 

    Рейна зітхнула. У її то віці вже давно слід було б уміти літати, але їй було не до того – надто багато часу минуло відтоді, як вона востаннє торкалася мітли.

    Вандербум намагалася зосередитися, тримаючи руку над мітлою, як показувала мадам Гук. Навколо першокурсники з ентузіазмом вигукували команди, і їхні мітли підіймалися з легкістю. Однак її мітла немов ігнорувала всі її зусилля, нерухомо лежачи на землі. Вітер злегка ворушив її волосся, а натовп навколо і за спиною лише посилював напругу. 

    – Вандербум, не ганьбіться перед першокурсниками, – скомандувала жінка, зупинившись поруч. – Повторюйте доти, доки мітла не злетить.

    Ґрифіндорці та слизеринці, що зібралися віддалік, перешіптувалися. Другі ж, дивлячись на марні спроби, уже не приховували дражливого реготу. Близнюки Візлі, що стояли трохи віддалік, теж спочатку сміялися разом з іншими. Їм було кумедно спостерігати за тим, як, увага, асистентка вчителя, а потім уже їхня однокурсниця, не може змусити мітлу піднятися.

    – Та вона просто вперта, як і господиня, – хихикнув Фред, нахиляючись до брата.

    – Ні, – підхопив Джордж. – Байдужа.

    Однак дивлячись на те, як Рейна знов і знов намагалася підпорядкувати собі мітлу, і на її стримане, але явно напружене обличчя, брати замовкли. Сміх почав втрачати свою легкість. Увага ґрифіндорського натовпу поступово змінилася на більш співчутливі погляди, коли стало зрозуміло, що справа не просто у відсутності досвіду – мітла справді не слухалася її. 

    Більшість першокурсників уже тримали мітли в руках і слідкували за тим, як Професорка показувала, як правильно сідати на мітлу, в той час, як Рейна так само продовжувала монотонно повторювати «Вгору». Мітла не підіймалася. Вандербум глибоко вдихнула, намагаючись угамувати тремтіння в руках. Вона випросталася, не звертаючи уваги на мітлу, яка все ще нерухомо лежала біля її ніг. Усередині клекотіла суміш сорому і глухого роздратування, але на обличчі не здригнувся жоден мускул. Це не зачіпало, ні. Рейна приймала поразку спокійно. 

    – Вандербум, не бійтеся мітли, – мадам Гук підійшла ближче, зітхнувши. – Вона вже точно відчуває ваш страх.

    Натовп навколо затих, інтерес до подій повільно згасав, але все ж хтось ще спостерігав за спробами. Близнюки Візлі так само сиділи на камінні, з несподіваною серйозністю дивлячись прямо на силует відьми. Джордж нахилився до брата і щось тихо прошепотів. Фред легко кивнув. 

    Урок добігав кінця. У парочки першокурсників навіть вийшло злетіти й спокійно приземлитися, поки Рейна все продовжувала і продовжувала. Ну, не її це. У якийсь момент вона в принципі перестала намагатися, на що мадам Гук знову підійшла ближче: 

    – Не здавайтеся, Вандербум, – найімовірніше, жінка намагалася підбадьорити. – Але ви, звісно, розумієте, що Польоти на мітлах є вступним уроком на два-три рази. 

    – Так, професорко, – втомлено кивнула Рейна. 

    – Вам потрібно практикуватися, щоб наприкінці семестру отримати в мене оцінку, – продовжила та. – У вас гарна фізична форма, але вам бракує сміливості. Ви доросла панянка, тож постарайтеся. 

    – Обов’язково, професорко, – Рейні хотілося втекти. 

    – Я не зможу з вами няньчитися, — зітхнула Гук, обертаючись до решти. – Усе, молодці, урок на цьому закінчено! Покладіть мітли на землю. – та знову повернулася до Рейни, раптово глянувши їй за спину. – Приставлю до вас хороших льотчиків серед однокурсників, щоб вони вам допомогли. 

    Вандербум затримала дихання. Тільки не… 

    – Візлі! – прокричала Професорка, все ще дивлячись їй за спину.  – Обидва!

    Та скільки можна?.. 

    Близнюки, які немов очікували, що їх покличуть, з’явилися тут як тут, ставши по обидва боки від завмерлої відьми. 

    – Якщо вже ви так уважно дивитеся, – продовжувала Професорка, – Навчіть її всього, що знаєте, – її голос не допускав заперечень. – Міс Вандербум, – мадам Гук перевела погляд на Рейну, — Не соромтеся звертатися до них по допомогу. У вас ще є час поліпшити свої навички.

    Рейна напружилася. Їй зовсім не подобалася ця ідея, але сперечатися з мадам Гук було безглуздо. Вона знала, що будь-яке заперечення тільки приверне ще більше непотрібної уваги. Усередині неї розгорілося тихе невдоволення, але вона так само холодно кивнула, намагаючись не дивитися на своїх горе «рятівників».

    – Звичайно, Професорко, – відповіла та, намагаючись зберегти спокій у голосі.

    Фред і Джордж обмінялися поглядами, і, хоча Фред був явно радий новій цікавій пригоді, Джордж затримав погляд на Рейні трохи довше, ніж його брат. Щось у її відстороненій серйозності, у тому, як вона мовчки приймала ситуацію, починало його приваблювати. Він бачив у Рейні загадку — непроникну й далеку, а надто виражений спокій дещо змушував турбуватися. 

    – Ми із задоволенням допоможемо, Професорко, – із широкою посмішкою сказав Фред, ляснувши Джорджа по плечу.

    Рейна лише коротко кивнула у відповідь, коли мадам Гук пішла з галявини, але всередині неї наростало відчуття дискомфорту. Увага — тим паче з боку близнюків Візлі – була тим, чого вона тепер намагалася уникати останні дні три. І як же було легко і спокійно. Було. 

    – Ну, що, дощику, вітаємо, – усміхнувся Джордж, повертаючись до дівчини. 

    – Це був повний провал, – підхопив Фред. – Але ми, якщо пам’ятаєш, просто першокласні гравці у квідич, тож… Гей!

    Десь після «повного провалу» Вандербум вважала за краще не слухати й поспішно піти з поля геть. Вона вже краще підпільно приготує в себе в кімнаті зілля удачі, ніж буде раз-два-три, не важливо, рази на тиждень віч-на-віч стояти з Візлі на галявині й страждати. 

    Але, нерозумно було вважати, що після такого вони від неї відстануть. Близнюки стрімко наздоганяли, знову порівнявшись із Вандербум. 

    – Е-е-ей, ми ж жартома! – легко посміхнувся Фред, схилившись з одного боку.

    – Не сприймай усі жарти серйозно, дощику, – хмикнув Джордж, ідучи з іншого боку спиною вперед. 

    Не зупиняючись, Рейна фиркнула, не витримавши: 

    – У мене є ім’я. 

    – Так, – згідно кивнув Джордж. – Дощик. Я тебе так і називаю – Рейні. 

    – Я Рей-на, – з крапелькою невдоволення вимовила вона розтягнуто.

    – Ага, – кивнув Джордж, посміхаючись. – Ван-дер-бум. 

    Вже дуже глибоко зітхнувши, та закотила очі. Серйозно, Рейні починає здаватися, що зустрівшись Візлі з дементорами, у других був би передоз щастя. 

    – Це, виходить, ти з дерева вилізла? – хихикає Фред, вказуючи на її промовисте прізвище. 

    Рейна навіть не знає, що сказати. Вже краще жити в дуплі, ніж намагатися вловити хід думок рудих, гіперактивних хлопців, які переслідують її тепер по п’ятах.

    Навіть на вечері довелося сісти разом. У Вандербум просто виходу не було, її нахабно потягнули за собою. Дівчина змирилася, лише злегка відсівши трохи далі, дістаючи з кишені, так-так, усе тієї самої, книжку. Застиглі в шоці обличчя близнюків і дівчинки, тепер вона впізнала її ім’я – Герміони, треба було бачити. 

    – Ти, що, вшила собі магічну кишеню в мантію? – охнула Ґрейнджер. – Це ж заборонено! 

    Рейна, що зробила? Правильно: не відповіла. Відпивши чаю, та спрямувала свинцевий погляд просто в підручник, наочно даючи зрозуміти, що розмовляти та не буде. Після вечері в учнів точно була ще година-дві вільного часу, і свій Вандербум рішуче вирішила присвятити останнім ста сторінкам підручника, не встаючи з-за факультетського столу. Ось тільки, мабуть, ґрифіндорська компашка теж не надто поспішала. Герміона щось настійно втовкмачувала в голову Рону і Гаррі з приводу домашнього завдання з Астрології. Шарячи Великою залою очима, Рейна помітила Фреда і Джорджа, які сиділи з протилежного боку столу з пір’ям у руках над шматком пергаменту. Видовище, мабуть, небувале — близнюки тихо трудяться над чимось у поті чола. Вандербум тихо зітхнула, не дивлячись перегорнувши сторінку, затримавши на хлопцях погляд довше. Якраз у цей момент Джордж, дивлячись на Фреда, який швидко писав, заперечливо похитав головою і щось дуже тихо промовив, проте в гулі залу та зуміла розчути слова: 

    – Ні, це звучить так, немов ми звинувачуємо його, треба якось делікатніше…

    Дівчина відвернулася тієї миті, коли компанія знову ожила й заговорила практично в унісон одне з одним. Що ж, наступні дні й місяці обіцяли бути… складними? Нерадісними? Дратівливими? Схожими? Усе разом. 

    Позаду знову почулися невдоволені й задирливі шепоти, але Вандербум уже звикла й до цього. Голоси, хлоп’ячий і жіночі, ставали дедалі ближчими й ближчими, аж поки не пролунали просто над головою:

    – Гей, не-слизеринко, – за голосом та впізнала одразу – Мелфой. 

    Навіть заради цікавості Рейна не обернулася, продовживши читати, немов не помічаючи, як, відірвавшись від жвавого діалогу, ґриффіндорці по праву руку від неї, затихли. 

    – Ну й вистава сьогодні була, – підхопила якась чорнява дівчинка, що стояла поруч. 

    – Циркова, – доповнила друга, трохи старша за інших. – Ти знаєш, що діти в чотирирічному віці вже літають краще, ніж ти? 

    Ще одна подія, яку треба пережити – ефект бумеранга. Здається, сама доля вирішила показати Рейні з боку, якою вона була в їхньому віці. 

    – Доросла корова, – на цьому моменті близнюки Візлі піднялися зі своїх місць, насупившись. – А навіть мітлу підняти не може, – чорнява, мабуть, чекала реакції. 

    А ось реакції від Вандербум не було. Що не можна було сказати про інших:

    – Паркінсон, – фиркнула Герміона. – Дай їй спокій. 

    – Ґрейнджер, – передражнила Пенсі. – Не лізь.

    Друга слизеринка не заспокоїлася і, щоб привернути увагу, клацнула пальцями просто біля вуха Рейни:

    – Е-е-ей! Ау, ми з ким розмовляємо? 

    Відьма перегорнула сторінку, продовживши читати. Вона згадала – ці двоє дівчат, якщо судити з голосу, вже зустрічалися їй у коридорі. Саме вони й обговорювали так звану «війну». 

    Паркінсон усміхнулася, щось тихо прошепотівши подрузі. Блондинка прибрала руку, награно засмутившись: 

    – Ну, добре, – голос почав віддалятися, але тут же виник знову, немов дівчина просто кудись відходила. – Розтормошимо. 

    Герміона тут же зойкнула, затуливши рот руками, і ось це справді привернуло увагу Вандербум. Та підняла на компанію ґрифіндорців очі, помічаючи, як Гаррі підривається, намагаючись щось зупинити. А потім відчула на голові щось мокре, тепле й густе, одразу ж зустрівшись поглядами зі стурбованими сильніше, ніж зазвичай, близнюками. Невідома субстанція розтікалася по волоссю, потекла на лоб і зрештою одна з крапель досягла куточка рота. Рейна, застигла, немов кам’яна статуя, акуратно облизала губи. 

    – О, – тихо вимовила та. – Грибний суп. 

     

    0 Коментарів