Розділ 2, у якому Рейні доведеться пізнати радість, біль і приниження, а все через один розклад на семестр.

Час висушує дивацтва і ставить усе на місце. У програшах теж є плюс — на помилках ти вчишся. Залишаючи під шумок вітальню Ґрифіндору, щоб швидко прогулятися до бібліотеки й назад, Рейна одразу зустрічається віч-на-віч із Директором, який, мабуть, на неї чекав. Смішно, якоюсь мірою, і не було, але тепер і зовсім стає злегка тривожно. Здається, постійні нагадування самій собі про те, що потрібно бути пилом, скоро кануть у небуття з такими поворотами подій. 

– Задовольняєтеся вільною кімнатою, міс Вандербум? – легко усміхається Албус, з’єднуючи руки за спиною. 

– Боюся навіть питати, що сталося з тими дівчатами, – однобоко відповідає Рейна, схрещуючи руки на грудях.

Рейна швидкоплинно обертається, але крім рухомих картин і сходів нікого не помічає. Вечірній Гоґвортс огортала легка напівтемрява. Величні стіни замку, просочені магією і таємницями, здавалися майже живими, тихо шепочучи стародавні заклинання. Студенти, втомлені після церемонії розподілу, повільно розходилися по своїх факультетських кімнатах. Коридори наповнювалися м’яким шурхотом кроків і приглушеними голосами, хоча до відбою було ще щонайменше двадцять хвилин. 

– О, нічого такого, – завзято посміюється Дамблдор. – Вам, мабуть, просто пощастило. Але не розслабляйтеся, міс Мунбрук прибуде досить скоро.

Відьмі залишалося лише покірно кивнути, продовжуючи шлях. Їй довелося обійти Директора, пішовши прямо вниз по сходах, десь із затворок розуму вивуджуючи правильний шлях. За великими вікнами замку починався перший осінній дощ. Краплі води, немов тонкі срібні нитки, стукали по склу, малюючи химерні візерунки. 

– Йдете до бібліотеки, припускаю? – слідує за нею Албус, уточнюючи. – Ваш розклад буде готовий тільки завтра вранці. 

– Мені ж треба заповнити деякі прогалини в пам’яті та історії за час моєї відсутності, – Вандербум зупиняється, легко обертаючись. 

– Але чим же ви займалися останні п’ять років? – хмикає Дамблдор, злегка нахиляючи голову в бік. 

– Працювала в книжковому магазині.

– Ох-хо-хо, зовсім не у вашому стилі.

– Я знаю.

Після тривалого і злегка напруженого мовчання, Албус Дамблдор зупиняється на одному зі сходових прольотів, кажучи відьмі в спину: 

– Рекомендую вам узяти підручник із Захисту від темних мистецтв, – чарівник киває на прощання, прямуючи в протилежний бік. – А краще кілька. 

Рейна лише важко зітхає, знизуючи плечима. Протистояти не буде – краще зробить, як кажуть. Якщо Дамблдор не зовсім того, як про нього відгукуються насправді багато хто, то відьма вважатиме за належне хапатися за будь-яку настанову чи підказку. Їй не хочеться тут затримуватися. Такі рідні кам’яні стіни здаються такими чужими. Знайомий запах навіває про минуле, але вже давно не болюче. Минуле скаче то тут, то там, не даючи спокою. Куди не гляне — коридори, сходинки, фонтан із сиренами, що крутилися по колу, в головній залі, а в голові спливають лише три імені: Себастьян, Омініс і Морріган. І про кожного їй досі є що сказати. 

До бібліотеки та заходить тихо, одразу ж очима зустрічається з Мадам Пінс, завідувачкою бібліотеки Гоґвортсу. Мадам Пінс — сувора жінка, схожа на голодного стерв’ятника. Чимось навіть і на саму Рейну. У них однаково запалі очі, вузька щелепа і вилиці, що надають обличчю не аристократичної шляхетності, а скоріше змертвілої втоми. 

– Шановна, час бачили? – хмикає Мадам Пінс. – Хіба ви не повинні вже бути у своїй кімнаті?

– Вітаю, – зітхає Рейна. – Я студентка, яка відновилася на шостий курс. Професор Дамблдор особисто провів мене сюди й наполіг, щоб я взяла кілька підручників для позакласного ознайомлення. 

Ну, трохи прибрехала, так. Але Албус же перший почав! Вигадав історію, от, нехай тепер пожинає плоди й дивиться, як брехня розростається з великою прогресією. 

– А, ось як, – Мадам Пінс підтискає пофарбовані темною помадою губи. – Що за книги? 

Вандербум кашлянула, прочищаючи горло: 

– «Історія магії» Батильди Бегшот, «Темні сили: посібник із самозахисту» Квентіна Трімбла, «Теорія захисної магії» Вілберта Слінкгарда, «Віч-на-віч із безликим», «Поглиблений курс Трансфігурації» та, напевно, можна ще «Розширений курс зілля і настійки» Лібаціуса Бораго, — Вандербум намагалася приємно посміхнутися, помітивши легкий ступор на обличчі бібліотекарки. – Це все, мабуть. 

Мадам Пінс примружилася: 

– Гаразд. 

І вже за кілька миттєвостей потрібні книжки лежали в неї на столі. Рейна тут же вдячно кивнула, взявшись заповнювати читацький квиток і заповнювати в ньому анкету, люб’язно простягнуту завідувачкою. 

– Ти ж знаєш, люба, що це підручники не для позакласного ознайомлення? – відьма стиснула губи в тонку лінію, не перестаючи недовірливо поглядати на студентку. – Вони є у твоїй програмі. 

– Так, знаю, – киває Вандербум, простягаючи читацький квиток назад. 

– Що ж, – Мадам Пінс зітхає, насупившись. – Не дай Боже, у бібліотечній книжці з’явиться хоч плямочка чи хоч єдина надірвана сторінка, міс… – та опускає очі в бланк, щоб зрозуміти, хто взагалі бере в неї книжки. 

– Знаю, Мадам, знаю, – киває Вандербум, забираючи одразу цілу стопку. – Вони довго в мене не протримаються.

І так само швидко, як тільки може, Рейна відступає зі стопкою на вихід, поки старости вже починають виходити на обхід і проводжають її здивованими поглядами в спину. 

Мадам Пінс так само стоїть, розглядаючи читацький лист. Жінка роздивляється його до дрібниць, паралельно відкриваючи невелику тумбу, що слугує їй архівом для минулих відвідувачів бібліотеки. Пазуриста і висохла рука нервово перебирає бланки тисяча вісімсот дев’яностого року, вивуджуючи вже вицвілий і сухий шматок пергаменту.

І порівнює дві абсолютно ідентичні анкети, аж до завитків, що з’єднують літери. Практично абсолютно ідентичні, крім року народження, авжеж: 

Рейна Вандербум, 3 лютого 1875 року. 

Рейна Вандербум, 3 лютого 1976 року.

Ніч на Гоґвортс опускалася м’яко. Рейна сиділа на підлозі оточена старими фоліантами. Вона вже почала переглядати книжки із Захисту від темних мистецтв, але не поспішала. Сторінки шаруділи під пальцями, видаючи тихий звук, що змішувався з ледь вловним потріскуванням свічок. За вікном, в обрамленні товстого скла, все ще стукав осінній дощ. У якийсь момент Вандербум зітхнула, відкриваючи вікно навстіж. Вдихаючи на повні груди аромат вечірнього дощу, та нарешті почувалася у своїй тарілці. 

У кімнаті горіло кілька свічок, відкидаючи на стіни м’яке, мерехтливе світло. Їхнє полум’я грало на сторінках розкладених по колу книжок. Повітря було просякнуте ароматом воску і злегка вивітреного старого паперу. Рейна почувалася більш ніж затишно, особливо в спорожнілій кімнаті, де її ніхто, крім привидів минулого і самої себе, не потривожить. Більшість студентів уже давно покинули привітальні посиденьки у вітальні, вирушаючи до своїх спалень, занурюючись у сон. У тиші нічного замку Рейна знаходила щось особливе — можливість побути наодинці зі своїми думками, відчуттями та книгами. 

Краплі приємно били по обличчю, волосся прилипало до щік, і Рейна все ж таки дозволила собі на хвильку зануритися в минулі студентські дні й подумати про них.

Себастьян Селлоу, Омініс Мракс і Морріган Регдолл. 

Найвеличніше слизеринське хлоп’яче тріо, про яке вона коли-небудь чула. Звісно, враховуючи Рейну Вандербум, це був цілий квартет проблем. Але двоє з них вирізнялися і вели їхні думки у вкрай неприємний бік. Себастьян і Рейна до кінця п’ятого курсу вже не соромилися практикувати один на одному Круціатус, і якщо Моррігану за великим рахунком було байдуже, то Омініс… Ставився до цього вкрай категорично. Можливо, це і стало причиною розладу. Однією з.

За вікном стукав дощ, осінній і безперервний, наче нагадуючи про ті дні, коли той самий Омініс уперше зрозумів, що його дім, попри всю велич і чистокровні традиції, був не місцем сили, а кліткою, звідки йому хотілося втекти. Він пам’ятав, як у дитинстві його примушували навчатися темної магії, як уперше відмовився застосовувати заклинання і як пізніше, зламаний болем і відчаєм, усе-таки піддався. Його власна сім’я завдала йому цього незагоєного душевного шраму, і тепер, щоразу, коли він брав до рук книжку з темної магії або чув розмови Рейни та Себастьяна, перед його внутрішнім поглядом спливали ті жахливі моменти. Морріган, зі своїми котячими звичками, намагався відвертати того, як міг. Морріган Регдолл, здавалося, з усього квартету поділяв тільки свої погляди, але бути вірним другом і тим, і тим, не припиняв. 

За підсумком його доля склалася набагато краще за інших. Він пішов зі світу спокійно, тихо, у похилому для чарівника-анімага віці, залишивши чудових нащадків, які так само беруть участь у житті Рейни й донині. 

Адже було у Вандербум і Регдолла таке, що об’єднувало їх одне з одним трохи сильніше, ніж теплі почуття до Себастьяна або почуття провини до Омініса — Непорушна обітниця, закріплена за допомогою чар присяга, порушити яку неможливо: на порушника чекає неминуча смерть. 

Іноді здається, що вона все ще дієва. 

***

Будить Рейну неприємне вологе щось, що торкається її обличчя. І тільки-но відьма потирає очі, все ще не до кінця розуміючи, що ту розбудило, як відчуває на своїх грудях невластиву тілу тяжкість. Сірі очі тієї ж секунди відкриваються, зустрічаючись із білою котячою мордою, що схилилася на бік. 

– Нікі… Ти що тут робиш? – дівчина підводиться на ліктях, зачіпаючи одним із них підручник, що дочитувала перед сном. 

Біла пухнаста кішка відповідає їй коротким «Мур». Вандербум же хмуриться, неприємно скривившись. Очі відьми впираються в незачинене на ніч вікно і та розуміє, звідки взялася її ненаглядна супутниця. 

– Не буди мене більше так, – кішка ж у відповідь плавно піднімає хвіст. – І злізь уже, дихати нема чим.

Нікі слухняно сідає на зім’яту ковдру поруч, з непідробним котячим інтересом роздивляючись «господиню». Рейна ж втомлено потирає обличчя, не розуміючи взагалі, котра година. Сонце, здається, тільки-но встає — ранкова прохолода після нічного дощу приємно пробирається в кімнату. Вандербум зітхає, ліниво піднімаючись із ліжка, прихоплюючи за собою підручник з історії магії. За її відсутності не багато чого змінилося — всього лише кілька темних чарівників різко вирішили, що маґлонароджені магії негідні, і розв’язали війну. Навіть добре, що дев’яносто п’ять років зі своїх ста дев’ятнадцяти Рейна вирішила проспати — головного болю менше. 

Її ж, крім початку навчального року і перспективи збожеволіти в оточенні юних, незрілих чарівників, хвилювало й інше. У Гоґвортсі вісім поверхів зі ста сорока двома сходами всіма його численними баштами й башточками та дуже глибокими підземеллями. Близько десятка кабінетів, сотня коридорів, на додачу ще й величезна територія навколо, Чорне озеро, кам’яне коло, стадіон, теплиці та Заборонений ліс, звісно. І Рейна не уявляє, де її молода душенька могла залишити сферу. Вона не пам’ятає або не хоче згадувати, а значить, Вандербум належить обшукати все. 

У прямому сенсі все. 

І Рейна не уявляє, скільки часу в неї займе пошук магічної сфери, беручи до уваги уроки, навчання і відбій після дев’ятої. Одне вона знає точно — потрібно відшукати собі карту школи, щоб хоча б не заплутатися в незліченних коридорах. Шукати завжди: на уроках, вранці, вдень, ввечері, під час обіду і відбою. Бути обережною хоча б перший місяць, бо її «таємнича» персона точно буде на слуху. Вандербум дасть собі місяць-другий, щоб остаточно звикнути, а потім уже почне розширені пошуки без перепочинку. Поки що можна дозволити собі трохи розслабитися, оглянути кабінети, вітальню ґриффіндорців і кілька коридорів на поверхах, а потім уже й подумати, як проникнути в інші факультетські кімнати без сторонніх очей. 

Одягає та форму наспіх, поправляючи краватку, тепер пофарбовану червоним, а не зеленим кольором. Вишивка на рукавах теж так і кричить про те, що не Капелюх вирішує її долю, а вона сама. Напевно, нікого не можна насильно змусити змінитися, навіть якщо він сам про це просить. Зрештою, якщо ти дозрів, то зможеш змінитися і без сторонньої допомоги, сам. 

Витягуючи притиснуте коміром сорочки волосся, Рейна лише вдивляється у своє обличчя в дзеркалі, перевіряючи, чи темнішають очі, чи світлішає волосся, чи проявляється шрам на щоці, і полегшено зітхає, коли цього не виявляє. Кішка протяжно нявкає відьмі в спину, змушуючи повільно повернутися. 

– Ти зі мною не підеш, – відповідає Рейна, застібаючи спідницю. – І не показуйся іншим. Якщо учні можуть і не помітити, то викладачі не такі вже й дурні.

Біла пухнаста кішка дивиться на відьму так, наче розуміє й усвідомлює кожне сказане їй слово і Нікі просто спокійно нявкає, прикриваючи очі. Вандербум, йдучи з кімнати на сніданок, усе ж недовірливо обертається, дивлячись на хитру морду, сподіваючись, що від її допомоги гірше не стане і від цього проблем не буде.

Ранок у Гоґвортсі був тихим, буря вщухла, хоча стеля у Великій залі залишалася похмурою; важкі, свинцево-сірі хмари клубочилися над головами, коли заспані учні вивчали за сніданком новий розклад. Трава на подвір’ї ще блищала росою, а повітря було свіжим і прохолодним. Учні повільно стікалися до Великої зали, збиваючись у групи, обговорюючи плани на новий навчальний рік, зміну розкладу та нові предмети. А коли Рейна повільно увійшла до зали, інтенсивність обговорень вляглася.

Рейна йшла впевнено, а вираз обличчя залишався абсолютно спокійним. Тільки найдрібніший рух її пальців, який могли помітити лише найуважніші дві руді голови, видавав напругу. Густе темне волосся акуратно падало на плечі, злегка вологе від ранкового туману. Вона зупинилася біля столу, недбало оглянула Залу і, не дочекавшись запрошення, зайняла місце з краю столу свого факультету, намагаючись не відволікати своєю присутністю всіх інших. Місця, щоб сісти ще якомога далі, було більш ніж достатньо.

Кілька студентів обмінялися поглядами, перешіптуючись. Хтось дивився на відьму з цікавістю, хтось із явним скептицизмом, але ніхто, поки що, не наважувався підійти ближче. 

Але це «поки що» розвіялося тієї самої миті, коли, безмовно перезирнувшись, невеличка компанія ґриффіндорців, що докучала їй учора, підсіла ближче. Рейні довелося непомітно напружитися, відчувши поруч чиюсь присутність. Тій навіть не довелося підіймати голови, аби зрозуміти, що перед нею сидить трійця з Візлі, Поттера та дівчинки, чиї ім’я та прізвище та ще не знає, а за ліве плече таємниче затихли двоє близнюків. 

– Ти вже бачила розклад? До якої групи тебе визначили? – запитує Фред, підпираючи кулаком підборіддя. – У нас сьогодні Захист від темних мистецтв і Трансфігурація, на подив.

– І все зі слизеринцями, – артистично зітхає Джордж, який підтакує братові. – Ти взагалі як? Тримаєшся? 

Рейна багатозначно мовчить, вишукуючи поглядом на столі хоч щось, чим можна було б перекусити. Фред і Джордж хитро переглянулися, продовжуючи: 

– А в первачків сьогодні перші Польоти на мітлах, ну видовище буде, – каже Фред, завзято посміхаючись. – А ти як? У квідич граєш?

Почувши про квідич, Рейні хотілося лише невдоволено зітхнути, але відьма повільно взяла зі столу хліб, акуратно намазуючи на нього масло.

– Можемо замовити за тебе слівце в команді, – продовжує думку за братом Джордж. – Вуд точно розгляне твою кандидатуру. Ми, до речі, першокласні відбивачі. 

– А Гаррі просто чудовий ловець! – клацає пальцями Фред, вказуючи на Поттера, який щось обговорював зі своїми друзями. – Шкода, що цього року ти не побачиш цю майстерність, але на наступному чемпіонаті ми точно всіх порвемо. 

Рейна вже дуже сподівається, що впорається з пошуками сфери до кінця цього року, навіть не замислюючись про наступний. Яка в них там із Дамблдором була історія, якщо хто захоче дізнатися детальніше? Вандербум повернулася до школи, щоб закінчити навчання і стати викладачем, так. Значить, завдяки чистій випадковості, коли та відшукає сферу, вона різко передумає. П’ять балів із п’яти! Ось тільки сам же Дамблдор і відхилив її ідею про те, що Рейна може прикинутися новим професором, а не учнем. Проблем і уваги було б набагато менше! Тоді до чого ця брехня з бажанням стати викладачем? І чому Директор її не прибрав? 

Імпровізований бутерброд жується гумово. Чудово, що стоїть невеликий чайник із кавою, якої, мабуть, ніхто не п’є. Близнюки Візлі все продовжують у неї щось запитувати, але Вандербум уже занадто глибоко занурилася у своїх думках, щоб навіть розрізняти їхні голоси.

– О, міс Вандербум, ось ви де, – лунає суворий жіночий голос десь над вухом, і Рейна різко підкидає голову, мабуть, бентежачи своїм ігноруванням близнюків Візлі. – Тримайте. 

Перед нею стоїть Професорка Макґонеґел, простягаючи скручений пергамент, запечатаний сургучем з Директорською печаткою. 

– Це? – цікавиться Рейна, забираючи згорток із рук відьми, поки близнюки щосили намагаються подивитися, що ж це таке. 

– Ваш розклад, – пояснює Мінерва. – Професор Дамблдор наполягав на індивідуальному розкладі для вас і деякі викладачі з учительського складу внесли вас у списки своїх груп. Наступного семестру у вас буде новий.

У дівчини ледь знову не загорілися очі від приємних новин. Це означає, що навантаження може бути набагато меншим і вільного часу набагато більше. Вандербум вдячно кивнула Професорці Макґонеґел, перш ніж та пішла геть. 

– Це що, твоє ім’я так пишеться? – раптом звертається до неї Джордж. – Не по-нормальному, а як дощ? 

Дівчина, не витримавши, важко зітхає. Так, пишеться її ім’я не по-звичайному, як Rhaena, а з подаруночком від творчих батьків – Raina. Їм здавалося, що так поетичніше. Трьох її молодших сестер креативність батьків теж стороною не обійшла, але про них… Про сім’ю Вандербум, у принципі, більше нічого розповідати. 

Рейна спокійно відкриває пергамент, швидко пробігаючись поглядом по предметах і розкладом на семестр, більш ніж задоволено хмикаючи. 

– Усього два предмети?! – вигукує Фред, який нахабно дивиться на чужий розклад. – Та ти хто така взагалі? 

– Ого, Зілля і Настійки, — хмикає Джордж. – Професор Снейп бере до себе в групу на шостий курс тільки тих, у кого стоїть оцінка «Чудово». 

– І Гербалогія? – продовжує коментувати Фред, не заспокоюючись. – О, ну хоч тут у нас спільні уроки, але як же нудно! Чому в тебе немає Захисту, Трансфігурації чи навіть Замовлянь?! 

– А ні, дивись, у середу стоїть третій, – зауважує Джордж. – Що там у тебе? 

Вандербум встигає глянути на середу першою і з жахом складає пергамент навпіл, доки цього не побачили близнюки та решта зацікавлених. Мабуть, її занепокоєне обличчя не на жарт розпалило хлопців ще більше. 

– Що там? – намагається потягнути на себе пергамент Фред, але дівчина встигає скласти його в кишеню. – Захист, все-таки????

– Та ти подивися на її обличчя! – хихикає Джордж, схрещуючи руки на грудях. – Сто відсотків, там Віщування. 

– О, Вандербум, ви ще тут. Чудово, – Мінерва, яка раптово повернулася, однією своєю присутністю змушує вдачу близнюків злегка вщухнути. – Ось, це теж ваш розклад як асистента Професора Муні. 

Очі Рейни, здається, зараз виваляться з орбіт. Усередині все завмерло. А запитання, що крутиться на язиці, різко озвучують шоковані близнюки Візлі в унісон, привертаючи до їхньої компанії дедалі більше поглядів:

– Як кого-кого?! 

– Заспокойтеся, Візлі, – Професорка Макґонеґел обдаровує їх суворим поглядом. – А вам, Вандербум, дуже пощастило. Ваші досягнення і прагнення стати викладачем сколихнули всіх учителів і Професор Дамблдор висунув вашу кандидатуру, щоб дати вам шанс уже зараз. Це справді гідна подія. 

Які досягнення? Яке прагнення? Яку кандидатуру? У якому сенсі Рейна буде помічником вчителя із Захисту від темних мистецтв? Майбутні вільні години різко канули в небуття, а по спині від новин пробіглися зграї мурашок. Так, вона просила про викладання, але окремо ж від навчання, а не все разом! Як Директор це собі уявляє? І чому саме Захист? 

Злегка роззявивши рота, Рейна лише встигає кліпати віями, дивлячись на Мінерву, наче бачить уперше. Неочікуваний новий навчальний рік, пошуки сфери, протилежний факультет, ґриффіндорці, що дістають, а тепер ще й це? А, ні, ще й зрадницький третій предмет у розкладі, поставлений на середу. Як до речі, згадуючи про нього, ще не до кінця переваривши сказане раніше, Вандербум дістає з кишені розклад, показуючи Мінерві.

– Професоре Макґонеґел, а це… що? 

– А це, Вандербум, ваша особиста ганьба, – тут же вона набуває холодного виразу обличчя. – На ваш жаль, усією комісією було прийнято рішення запровадити вам у цьому семестрі Польоти на мітлах. – Професорка робить паузу. – Нарівні з першокурсниками. 

Фред і Джордж у ту саму мить, не втримавшись, розійшлися реготом на всю Велику залу, на що Професорка Макґонеґел постаралася загасити їхній настрій, але рудоволосі вже уваги ні на кого не звертали. Вони реготали так голосно і так довго, що Рейні одразу стало ніяково. Дівчина обернулася на близнюків і ті одразу зловили її погляд, бо за весь час ігнорування їхніх запитань, ті нарешті побачили прояв хоч крапельки інтересу в їхній бік. І досить даремно. Вандербум кинула на них найрозчарованіший погляд, який могла, злегка змусивши знизити завзяті реготи й перевести їх у незручні смішки. 

– Професора Муні боятися не варто, він специфічний маг, але не надто вже грізний, — Мінерва прочистила горло, знову звертаючись до Рейни. – У вас сьогодні є з ним заняття. Рекомендую вам познайомиться заздалегідь, до початку Зілля. Я, сподіваюся, ви пам’ятаєте, що професор Снейп не толерує запізнення. 

– Так, звісно, – Вандербум спокійно киває, піднімаючись з-за столу, хоча в душі не розуміє, хто це. Сніданок, мабуть, на цьому закінчено. 

– Тоді поспішайте. 

Рейна тієї ж миті із задоволенням залишає Велику залу під перегляди решти учнів, які не втомлювалися перешіптуватися. Один із близнюків, мабуть, Джордж, кричить їй услід: 

– Гей, дощику, не ображайся-а-а-а-айся! 

Фред на це бадьоро штовхає брата плечем у бік, посміюючись. Професор Макґонеґел, важко зітхаючи на їхні витівки, теж покидає сніданок. 

– Я щось зовсім нічого не зрозумів, – прожовує вівсянку Рон, звертаючись до решти. 

– Вона вестиме Захист від темних мистецтв разом із Дикозором, – пояснює тому Поттер, роблячи ковток чаю. – Цікаво, чому Директор так вирішив? 

– А мені цікаво, за які це досягнення? – збентежено каже Герміона. – Це ж така можливість, крім навчання ще й вести предмет! Скільки ж це треба вчитися, щоб тебе допустили до уроків без класифікації вчителя? 

– Не заздри, Ґрейнджер, — шепоче Фред, нахиляючись до неї над столом. – Усе одно таку заучку, як ти, ніхто не переплюне. 

– Ну, дякую, – зітхає чарівниця, відвертаючись. – І все ж… Я ніколи про неї не чула й не бачила. 

– Ага, і я, – зітхає Рон. – Але чомусь мені здається, що це й на краще. 

– Насправді, і я, — задумливо хмикає Джордж. – По суті, її минулий курс випустився торік, тож це й не дивно – таку мишку було складно помітити навіть сьогодні у вітальні. 

– Вона сиділа сьогодні у вітальні? – здивовано обертається Фред. 

– А я про що? – хихикає близнюк.

– Але чому тоді слизеринці дивляться на неї так, ніби вперше бачать? – фиркає Герміона, покосившись на сусідній стіл. – Там же одне цільне зміїне лігво. 

– Я чув від Сімуса, що старшокурсники на Слизерині взагалі не спілкуються з молодшими курсами, – усе ще жуючи згадує Рон. – У цих там своя ієрархія. 

– А мені от цікаво, чому в тепер асистента вчителя, – останнє словосполучення Фред вимовив артистично і на видиху. – У розкладі стоїть вступний курс Польотів на мітлах? 

Джордж тут же інстинктивно засміявся, заражаючи нападом реготу ще й брата. 

– Ми просто зобов’язані на це подивитися, – усе ще заливаючись сміхом, відповідає Джордж. 

– Ви б були акуратнішими, – зітхає Герміона. – Їй і так не солодко. Ви не веселите її, а тільки відштовхуєте.

– Захищаєш слизеринку, Ґрейнджер? – розпливається в саркастичній усмішці Фред. 

– Вона ж більше не слизеринка, – відповідає замість Герміони Гаррі. – І, начебто, ви ж перші почали. 

–  Ой, Гаррі, та її просто потрібно розгойдати. Цим ми й займаємося, – махнув рукою Джордж. – До речі, ми з Фредом придумали спосіб обдурити того незалежного суддю, що буде на Турнірі трьох чарівників. Ну-ка, оцініть…