Розділ 1, у якому Рейна перебуває в стані первісного жаху.

За мить після гнітючого мовчання і загального здивування, ґрифіндорський стіл вибухнув переможними вигуками, і практично в цю саму мить слизеринці осудливо завили зі свого боку. Перші на це зааплодували ще голосніше, повністю перекрикуючи ненависний ворожий факультет. 

Лише Гаррі Поттер, із компанією своїх друзів, помітив, що новоприбула «стара» учениця не радіє. І не сумує. Холодне обличчя й зовсім не випромінює емоцій, немов у цю ж мить відьма застигла й перетворилася на статую. Хоча… ні. У сірих дівочих очах все ж таки був проблиск… От тільки чого? Чи байдужість це? Може, легке роздратування? Здивування? 

Усередині Рейни в цей самий момент вирував страх. Первісний жах. Просто кричущий. Неконтрольована, загальна, неймовірна, сліпа, незрозуміла, тваринна, тиха, безпричинна, невимовна, відверта, наростальна, моторошна, миттєва, дика, раптова, справжня паніка, що зростає. Коли Професор МакГонаґалл знімала з її голови капелюх — Рейна навіть боялася дихати, щоб не запищати від злості. 

– Ну, що ж, — зупинив перекрикування Дамблдор, усміхнувшись. – У цьому немає провини розподільного Капелюха. Мабуть, ми тепер знаємо, що вибір факультету не визначає вашу долю. Ви визначаєте її самі.

Вандербум поверталася до Директора повільно, тихо і з порожнечею в погляді. От же… старий хрін! Який, до дементорів, Ґрифіндор?! Яка, до тисяч чортів, доля?! Те, що відбувається, — найбільша помилка у світі або найжахливіша авантюра, яку можна було б передбачити! Ох, якщо великий чарівник, він же за сумісництвом Директор Гоґвортсу, вирішив перевірити, чи не заіржавіли почуття усередині відьми, то це чудово в нього вийшло! Вандербум готова рвати й метати в цю саму секунду. 

Наступної ж, вона, як ні в чому не бувало, повільно киває професорам і, з першого погляду, абсолютно спокійно підбирає поділ мантії, прямуючи до нового факультетського столу. Неквапливо перебирає ногами, дивлячись у підлогу. Рейні знадобилося всього кілька секунд на осмислення її невигідного і жалюгідного становища. Ще кілька миттєвостей на те, щоб усвідомити, що протестувати та влаштовувати циркову виставу не варіант. Усе ж, мудрість, яка ніяка, бере своє — раніше їй хотілося б, щоб так вийшло. Хотілося бачити й доводити власну значущість в очах інших. Самій бути цією значущістю. Доводити чужу неправоту і показувати свою. Раніше. Через роки, ні, десятиліття, Вандербум розуміє, що це більше не відповідає її принципам і моралі. На зміну бунтарству прийшов внутрішній спокій. Невпевненість у власних діях змінилася на відповідальність і здатність адекватно оцінювати ситуацію. Як, наприклад, зараз — так, Рейна в повній дупі, але це не означає, що вона з неї не вибереться. Або не означає, що ця «дупа» для неї не вигідна. Рейна, спускаючись зі сходів, кидає на Директора останній погляд… Мабуть, вигідна ця ситуація не тільки їй. Ох, точно не тільки їй. 

Залишається тільки знайти сферу і, якщо доведеться, пережити навчальний рік. У будь-яких сенсах, значеннях і варіантах. Піднімаючи свинцеві очі й бачачи чотири руді маківки поспіль, Рейні здається, що формулювання «вижити» – найвідповідніше. З ними там же злегка кучерява чарівниця, яка з цікавістю розглядає Вандербум і Хлопчик, який вижив. Ух… Ну й прізвисько! Нізащо відьма з ними не сяде. 

Шукаючи очима вільне місце з краю, Рейна виснажливо зітхає, коли ця сама компашка, що привертає увагу, злегка розштовхує ліктями однокурсників, звільняючи місце поруч. І всі пари очей прикуті до неї. Мабуть, підвищеної уваги до своєї персони не уникнути. Злегка вагаючись і помічаючи, що всі інші вільні місця за столом зайняли першокурсники, Вандербум важко зітхає, ганебно прямуючи до епіцентру бурі, що ось-ось може вибухнути. Хвала Мерліну, тактику вона придумала давненько – «існуй, подавай ознаки життя, але не живи». Ти пил, Рейна Вандербум, а тепер ще й нудна заучка, з якою точно ніхто не захоче спілкуватися більше ніж десять секунд. Ігноруй і від тебе відстануть. Будь нецікавою, сірою масою. 

Сідає вона за стіл акуратно, але без побоювання. Це всього лише діти, учні, юні чарівники і їй точно нема чого боятися. Розумний знає, як виплутатися зі скрутного становища, а мудрий ніколи в нього не потрапляє. Трохи здорового глузду, трохи терпимості, трохи почуття гумору (не показового), і можна дуже затишно влаштуватися навіть на абсолютно протилежному факультеті. Дамблдор оголошує, що можна розпочинати святкову вечерю, і половина учнів накидаються на їжу, немов із голодного краю. У цій нехитрій компашці один із рудих, молодих хлопців теж починає наминати за обидві щоки, але шатенка його віку, що сидить поруч, штовхає того в бік. 

– Рон… – роздратовано шепоче та. 

– Я не розумію, — обурюється, мабуть, Рон, із напівнабитим ротом. – Чому я не можу поїсти? Хіба ми не для цього сюди прийшли? 

– Встигнеш, — продовжує юна чарівниця, обертаючись до Рейни. – Отже…?

– Це ж ти послала Мелфоя Старшого, так? – з превеликим ентузіазмом із нею заговорює один із рудоволосих близнюків. – І як відчуття?

– Ставлю на те, що фантастичні, – тут же підхоплює другий, визираючи з-за плеча брата. 

– Ви вже поставили, – фиркає на них ще одна рудоволоса (та годі!), але дещо молодша за всіх присутніх. – Чого причепилися, а?

Рейна навіть не знає, чи варто їй узагалі відповідати. Спостерігаючи за тим, як між ними зароджується невеличка суперечка, під час якої Вандербум, знехотя дізнається, що близнюків обдурили за допомогою лепреконського золота на ставках, відьмі навіть здається, що мовчати їй буде куди простіше. Новоспечена студентка їсти не поспішає — несподівані новини та «підстави» відбили весь апетит. Лише повільно потягує гарбузовий сік, відвернувшись. Слухати Рейна перестала на моменті, коли ті самі близнюки почали міркувати про дипломатичні перемовини з професійним сперечальником, що займається прийманням грошових ставок. Діти. Діти, діти, діти, діти. Навіть сенсу говорити немає. 

І тут раптом з-за спини долинає дивне бурмотіння, а ті, хто сидить поруч, замовкають. Переростає воно, якщо прислухатися, у щось схоже на:

– Гей, ти! 

– Новенька, чуєш, я до тебе звертаюся! 

Рейна все ж мимоволі закочує очі. Ну, почалося! Ще й ці впилися своїми оченятами різноколірними та витріщаються. Рейна відчувала цю увагу, як важкий, щільний туман, що обволікає кожну її думку, кожен рух. Шум голосів навколо ставав гучним, різким, наче тисячі маленьких голок кололи просто у вуха, а роздратування зростало, немов хвиля, що набирає швидкість перед тим, як розбитися об берег, і все, чого відьма хотіла, — це скинути з себе цей нестерпний тягар чужих поглядів, сховатися від нього, розчинитися в тиші. 

Зітхаючи, відьма розвертається через плече до джерела звуку, бачачи перед собою біляву шевелюру і сірчані очі. Простіше кажучи — та сама копія того пихатого індика з Чемпіонату. 

– Треба ж, слизеринка і на Ґрифіндор, — Драко Мелфой усміхається. – Немислимо просто. Щось раніше я тебе не бачив.

Вандербум не відповідає, лише спостерігає. Тихо і спокійно. Слизеринці, та що з них узяти, Рейна й сама такою була. У їхні роки, звісно. Підвищений інтерес треба просто пережити — пошепчуться і забудуть. 

– І не соромно тобі? – глузливо фиркає Драко під сміх компашки, що сидить поруч. – Так зганьбити колишній факультет? 

Рейну вже починає це дратувати. Злегка, звісно, адже що взяти з дітей? Відьма повільно оглядає хлопця з ніг до голови й назад, стискаючи губи, а на його очікувану мовчанку просто повертається до ґрифіндорського столу, не зронивши ні слова. Перебісяться. З нею так само було. 

У свої роки Вандербум почесно мала звання слизеринки до мозку кісток. Не водилися з нею, дружили щонайбільше максимум студента три, включно з Себастьяном. Вона — поганий друг. Міркувала хвацько, розсудливо і за фактом до діла. Вона вміла примножувати лише біль і рани, жагу до таємних знань і таємничу силу, що відкрила в собі нещодавно. А в майстерності драматизувати й втрачати їй не було рівних. Рейна була найгнилішим адамовим ребром — голова недолуга і вивернуте нутро. 

А зараз Рейна Вандербум, сподіваюся, вже всі запам’ятали, хто. Спочилий столітній пил на поличці з забутими та недоторканими книжками, які давним-давно стали непотрібними. 

– Гей, я з ким розмовляю? – знову доноситься їй у спину, але та вже не чує. – Це ти даремно, новенька. 

– Правильно, що не слухаєш, – хмикає рудоволоса дівчинка. – Мелфой і краплі уваги насправді не вартий. Я, до речі, Джинні. Джинні Візлі. 

Візлі, звісно. І знову вони. Рейна з ввічливості киває, відводячи погляд, продовжуючи попивати сік. Хлопчик, який нещадно поїдав курку, — мабуть, теж Візлі, судячи з рудої маківки. І двоє братів близнюків, що підсіли до неї ближче, звісно, теж. І щойно один із них відкрив рота, щоб заговорити, як Албус Дамблдор знову піднявся зі свого місця. Гудіння розмов, що наповнювало Велику залу, одразу ж припинилося, тож стало чутно лише завивання вітру та стукіт дощу. Відьма вирішила і його не слухати, дозволивши собі затаїти невелику образу. Потрібно було обережніше з ним. 

– …Також для мене є неприємним обов’язком повідомити вам, що міжфакультетського чемпіонату з квідичу цього року не буде.

– Що? – ахнув Гаррі Поттер, уперше за весь час вичавивши з себе подобу звуку. Він озирнувся на близнюків. Ті беззвучно роззявили роти, втупившись у Дамблдора і, схоже, онімівши від шоку.

– Це пов’язано з подіями, що мають розпочатися в жовтні й тривати весь навчальний рік – вони потребуватимуть від викладачів усього їхнього часу та енергії, але впевнений, що вам це принесе справжню насолоду. З великим задоволенням оголошую, що цього року в Гоґвортсі…

Але в цю саму мить пролунав оглушливий гуркіт грому, і двері Великої зали з тріском відчинилися. Рейна не оберталася, спостерігаючи, як її чашка з гарбузовим соком поповнюється сама собою.

На порозі з’явилася людина, що спиралася на довгий посох і була закутана в чорний дорожній плащ. Усі погляди в залі кинулися до незнайомця — освітлений раптовим спалахом блискавки, він відкинув капюшон, струсонув темне волосся з сивиною і попрямував до викладацького столу. 

– Дозвольте представити вам нашого нового викладача захисту від темних мистецтв, — весело оголосив Дамблдор у тиші, що настала. – Професор Аластор Муді.

Зазвичай нових викладачів зустрічали оплесками, але цього разу ніхто зі студентів і професорів не став аплодувати, за винятком самого Дамблдора і Геґріда. Їхні рідкісні оплески луною рознеслися залом, невдовзі затихнувши в навколишньому мовчанні. Решта, здавалося, були так приголомшені незвичайною появою Муді, що могли лише нерухомо дивитися на нього. Рейна лише непомітно насупилася — а на його місці могла бути вона! Але ні ж, Албусу вже дуже захотілося засунути її саме в цей пекельний казан.

Дамблдор знову прочистив горло.

– Як я вже згадував, — сказав він, посміхнувшись низці студентських облич, що не відривали очей від Дикозора Муді, — найближчими місяцями на нас чекає надзвичайно захоплива подія, якої не відбувалося в цьому столітті. З величезним задоволенням оголошую, що цього року в Гоґвортсі відбудеться Турнір Трьох Чарівників.

Вандербум сковтнула — попала ж. Тепер-то вона вже точно не здивується, якщо Директор настійно їй порекомендує взяти участь. Ні-ні-ні, не в цьому житті точно.

– Та ви жартуєте! – приголомшено вигукнув Фред Візлі, несподівано розрядивши напружену атмосферу, що виникла з появою Дикозора.

Та вигукнув так голосно і прямо над відьомським вухом, змусивши Рейну злегка підстрибнути на місці, ледь не проливши розбавлене водою гарбузове пюре. Розсмакувавши, назвати «це» соком, та більше не могла. Усі вибухнули сміхом, (майже), і навіть Дамблдор весело хмикнув.

Але, здається, на щастя, увага до неї зникла. 

Здається. 

Відьма згадувала — Турнір Трьох Чарівників було започатковано близько семисот років тому як дружнє змагання між трьома найбільшими школами магії в Європі — Гоґвортсом, Бобатоном і Дурмстренґом. Кожну школу представляв один чемпіон, і ці три чемпіони змагалися в трьох магічних випробуваннях. Турнір мав проводитися кожні п’ять років, і його вважали найкращим способом зміцнення дружніх зв’язків між молодими чарівниками різних країн. Однак, з часом кількість смертей на цих змаганнях настільки зросла, що Турнір довелося припинити.

Яка несподіванка… 

Рейна знову повернулася з думок у реальність у той момент, коли Директор раптово почав озвучувати нові правила: 

– … Тільки студенти, які досягли — і я наголошую на цьому — сімнадцятирічного віку, зможуть подати свої кандидатури для участі. Це, — Дамблдор дещо підвищив голос, оскільки зал наповнився обуреним бурчанням, особливо з боку близнюків Візлі, які вмить розлютилися, змусивши Рейну злегка відсісти, — визнано необхідним заходом, тому що завдання Турніру, як і раніше, залишаються складними й небезпечними, попри  всі запобіжні заходи. Малоймовірно, що студенти молодші за шостий і сьомий курси зможуть із ними впоратися. Я особисто простежу за тим, щоб ніхто молодший за належний вік не спробував обманом подати свою кандидатуру незалежному судді. – Його яскраві блакитні очі спалахнули, затримавшись на непокірних обличчях близнюків. – Тому прошу вас — не витрачайте час на спроби висунути себе, якщо вам іще немає сімнадцяти.

Чисто фактично — Рейні всі сто дев’ятнадцять. Чисто теоретично — зараз їй «вісімнадцять». Проходить за всіма категоріями. На жаль. Ці юні чарівники та чарівниці, які зараз протестують, дивляться на світ із широко розкритими очима. 

– Делегації з Бобатону і Дурмстренґа прибудуть сюди в жовтні й залишаться з нами на більшу частину цього навчального року, — продовжив Дамблдор. – Упевнений, що ви виявите виняткову доброзичливість до наших закордонних гостей під час їхнього перебування тут і палко підтримаєте гоґвортського чемпіона, коли його чи її оберуть. А тепер — уже пізно, і я розумію, як важливо для вас добре відпочити, щоб завтра прийти на заняття сповненими сил. Час спати! Не втрачайте часу!

Дамблдор сів на своє місце і заговорив із Дикозором. З гучним гулом і тупотом учні піднялися й кинулися до дверей холу. Рейна озирнулася, не надто поспішаючи вставати. Вона не знала ні свого розкладу, ні в принципі місця, де розташовані вітальні Ґрифіндору, ні де вона буде сьогодні спати. Раптово, хтось легко поплескав по плечу, змушуючи обернутися. Перед нею стояла світловолоса чарівниця, а позаду височіла ще одна, темношкіра, яка підозріло дивилася просто в душу. 

– Привіт, Вандербум, так? – усміхається та. – Я Мелісса Еверхарт, староста курсу. Оскільки ти новенька, то мені потрібно буде провести тобі екскурсію і показати вільну спальню. 

Рейна угукнула, встаючи. 

– Я збираю перваків біля дверей, – Мелісса киває, вказуючи на вихід із Великої Зали. – І чекаю на тебе. 

Відьма знову угукнула. Поправляючи поділ мантії, та лише сподівалася на те, що жити доведеться не в набитій доверху дівчатами кімнаті, а якщо й доведеться, то бажано в кутку і щоб її ніхто не бачив. 

– Вони не можуть так вчинити! – обурився Джордж Візлі, не рухаючись до виходу разом з рештою, а залишившись на місці й люто дивлячись на Дамблдора. – Нам же виповнюється сімнадцять у квітні, чому нас позбавляють цього шансу?

Рейна глянула на близнюків краєм ока, прислухаючись. От і чому вони її переслідують? Не саме ці рудоволосі, ні, (хоча хто знає, що буде в майбутньому), а просто близнюки. Або родини, де дітей більше, ніж один. З ними ніколи не засумуєш, а їхній зв’язок ніколи не розірвеш. Із сім’єю Вандербум, якої вже давно не існує, було зовсім інакше. І не важливо, скільки було дітей, не важливо, як вони зростали — такого взаємозв’язку спорідненого в неї не було ні з ким. А от… з іншими? Хто знає, хто знає. 

– Вони не зможуть мене зупинити, – вперто сказав Фред, теж похмуро дивлячись у бік викладачів. – Чемпіони отримують те, про що інші й мріяти не сміють. І тисяча галеонів нагороди!

Хотілося чи то хихикнути, чи то очі закотити вкотре. Відьма підібгала губи, втомлено зітхаючи – звісно, їм буде байдуже на небезпеку, купу смертей і непередбачувані випробування. Уже навіть не дивно, а Рейна тут, на хвилиночку, лише кілька годин. Усе ж, її очікування і побоювання розвіялися – відьму-шукачку стародавньої сфери не потривожать. 

 І тут її спіймали за підслуховуванням. Раптово так. Один із близнюків раптово встав у неї за спиною, нахилившись. 

– А ти ж старша за нас, виходить? – раптово підхопив ідею першого другий, що з’явився перед обличчям. – Не хочеш замовити за нас слівце, коли сама підеш випробовувати долю? 

Вандербум глянула більш ніж багатозначно. Виконувати прохання, а вже тим паче висувати свою кандидатуру, та не поспішала. Довелося злегка відступити на кілька кроків, щоб не опинитися затиснутою між двома витівниками. 

– Ми ж не представилися, Джордж! – усміхнувся другий, схрещуючи руки на грудях. Він вирівнявся, а з голови, здавалося, і зовсім випарувався Турнір. – Я Фред. Фред Візлі. 

– А я Джордж, – близько іронічно вклонився перший. – Так замовиш слівце? 

Дівчина зітхнула, побіжно озирнулася через плече, виглядаючи старосту Меліссу. Усі першокурсники були вже зібрані, а отже, і Рейні час по-тихому збігати від уваги. Вандербум про людське око кивнула Фреду і Джорджу, не зронивши ні звуку, поспішила до дверей. 

– Вона що, німа? – вигнув одну брову Фред, хмикнув.

– Та ні, як же вона тоді послала Мелфоя старшого? – відповів тому Джордж, поки Герміона та інші теж почали просуватися до виходу. 

– І то вірно, – примружився Фред. 

– Як думаєш, нам потрібно буде з цим розібратися? – штовхнув брата в бік Джордж, підморгнувши. 

– Одразу після зілля старіння, – хихикнув Фред у відповідь. 

– Ну ви йдете? — кивнула їм Джинні, проходячи повз. – Призвідники, блін. – рудоволоса обернулася примружившись. – І не дошкуляйте новенькій! Я б теж ні з ким не розмовляла, опинившись на іншому факультеті. 

– Та годі тобі, – хмикнув Фред, прямуючи за сестрою. – Упевнений, її просто потрібно розбуркати. Що думаєш, Джордже? 

– Абсолютно згоден. 

І вони рушили у вітальню, поки Рейні належало пройти навчальну екскурсію від залу до вежі Ґрифіндору. Було аж надто виснажливо, а за хвилин п’ять вона вже встигла звикнути до смішків слизеринців за спиною. І, нарешті, через хвилин двадцять, дівчина легко присіла на свою валізу, що стояла у вітальні факультету. Рейну оточили дівчата шостих і сьомих курсів, мабуть, вирішуючи, куди подіти неждану гостю.

Незграбні перешіптування і переглядання деяких легко було зрозуміти. Не кожна захоче пригріти змію на грудях, і змію в сенсі прямому. До колишньої слизеринки ставилися скептично тільки тому, що вона слизеринка, а не тому, що панянка взялася з повітря і ніхто про неї нічого не чув. Приставка «колишня» доходила вже потім. З іншого ж боку – вони рвалися допомогти облаштуватися, адже зміюка перетворилася на лева, а це найлегендарніша подія, яка могла статися в тісному студентському колі. 

– У нас у кімнаті є вільне ліжко, – запропонувала дівчина, яку звали Анджеліною. – Ми не будемо проти п’ятої сусідки. Швидко пристосуєшся. 

– Ще, звісно, є кімната Серени Найтшад і Елеонори Мунбрук, але там є одна маленька проблемка, – вклинилася в розмову Алісія Спіннет. 

Рейна спокійно здерла брову. 

– Їх зараз немає, – пояснила та. – Серена перейшла на домашнє навчання цього року, до речі, доволі несподівано, а Елеонора… Ну… – було видно, як чарівниця намагається підібрати слова. – Дивненька. І МакГонаґалл сказала мені, що Директор сказав їй, що Елеонора чомусь теж затримується з прибуттям. 

Очі Рейни ось-ось і спалахнули б. Порожня кімната. Раптові затримки інших студенток. Директор сказав те-то. Довелося змусити себе стримати переможну усмішку.

– Тож, виходить, що ти будеш сама, – підсумовує Алісія. 

— Відстій же, правда? – хмикає Анджеліна і ще кілька дівчат. – Тому давай до нас.

— Я б, усе ж таки, віддала перевагу їхній кімнаті, – спокійно відповідає Вандербум, встаючи з валізи. – Де вона? 

— Упевнена? – неоднозначно посміхається Анджеліна. 

– Так, дякую за допомогу, – каже Рейна, беручи валізу в руки. – Так… Де кімната? 

– Ого, так ти все-таки розмовляєш, – повз проходять близнюки Візлі, а Фред залишає коментар. 

Анджеліна сміється, прикривши рот рукою. Тієї ж миті вона вказує відьмі на сходи, що ведуть наверх вежі:

– Двері ліворуч. 

Рейна киває, прямуючи до сходів і нагору, зовсім проігнорувавши сказане одним із близнюків. 

– Ти залишай речі й спускайся, – каже тій усміхнено Алісія. – Ми зараз будемо знайомитися з первачками, такі собі привітальні посиденьки, поки Мелісса спати не порозганяла. А оскільки ти теж новенька, то чекаємо. 

Рейна мовчить кілька секунд, розуміючи, що й сенсу знайомитися з учнями немає. Вона не збирається вливатися в студентське життя, дружити й хоч із кимось підтримувати спілкування. 

– Не брати участь можна? – тихо цікавиться Вандербум, заправляючи локон за вухо. 

– Так, але… 

– Тоді я, мабуть, відмовлюся. 

І не встигаючи застати дурне запитання на кшталт «Чому?», відьма-пил ховається, піднімаючись сходами. Зітхає, заходячи в напівтемряву порожньої кімнати. 

– Думаєш про те саме, що і я? – шепоче братові Джордж, самітницьки посміхаючись. 

– Ага, – підхоплює Фред, який весь цей час паралельно з братом спостерігав за тим, що відбувається.

Перш ніж знову повернутися до своїх справ, близнюки обмінюються багатозначними поглядами. Здається, пил із полички струсять і точно не дадуть їй занудьгувати.