Фанфіки
Додати фанфік | Додати розділ | Додати Оріджинал | Додати розділ до Оріджинала |
Фанфіки
6,905
Слова
23.7 M
Коментарі
9,322
Читання
82 d, 4 h
-
Давно це було — коли земля ще не мала імен, а небо не ділили між собою духи й люди. Серед диму, сну й залишків кісток колишніх ватаг — він народився не як герой, а як тягар. -
Рудошмоту приснився Білошторм, і каже йому сходити до Місяцескелі на старій території кланів по прородство. Чим же все закінчиться?- 743 • Aug 1, '25
- 694 • Aug 1, '25
- 242 • Aug 1, '25
-
-
Мене звати Тока Кришима. Мені вісімнадцять. Я живу в Місоті. Маленькому, тихому містечку, де час, здається, тече повільніше, ніж у будь-якому іншому місці. Це місто, де тиша звучить голосніше, ніж будь-які слова. Тут немає гучних клубів чи кінотеатрів, немає людних вулиць, залитих неоновими вогнями. Тут навіть вітер рухається повільно, ніби йому теж нікуди поспішати. Єдине місце, де відчуваєш, що світ може бути іншим, куди можна втекти від сірості буднів, озеро, яке всі називають «Блакитне око». Коли я дивлюся на нього, то думаю якщо придивитися достатньо довго, може, воно віддзеркалить небо, в якому я хотіла б жити. Його глибина мов таємниця, яку воно нікому не розкриває, навіть тим, хто приходить сюди щодня. Я живу з бабусею та дідусем, Аято та Кохаро Кришима. Наш двоповерховий будинок стоїть майже в центрі міста. На першому поверсі маленький магазин із дрібничками та гараж, на другому наш теплий дім, де завжди пахне свіжозавареним чаєм. Але так було не завжди. Колись ми мешкали в Токіо, у п’ятнадцятому кварталі, та одного дня через борги моєї матері нам довелося залишити все й переїхати сюди. Я пам’ятаю той день до дрібниць він змінив моє життя назавжди. Про батька я не знаю нічого. Мати залишилася в Токіо, будуючи своє життя без мене. На мій вісімнадцятий день народження вона подзвонила лише для того, щоб сказати, що я її найбільша помилка. Після цього я більше не чекаю дзвінків. Відтоді й до цього дня моїм світом були бабуся та дідусь. Вони дали мені все, що мали, і навіть більше. З повноліттям я отримала свободу, ту про яку багато хто мріє. Жити, як хочеш, гуляти з ким хочеш, ходити куди заманеться, залишатися в кого завгодно, повертатися тоді, коли заманеться. Але для мене ця свобода виявилася порожньою. Свобода… Чому ж вона така холодна? У мене є лише одна близька подруга, Інно. Вона працює й уже давно живе зі своїм хлопцем Брендоном, тож бачимося ми рідко. Коли я пишу їй: «Давай зустрінемося», вона відповідає «Не можу. Робота. Може, наступного тижня?» І цей «наступний тиждень» завжди десь попереду. Я навчаюся на фотографа. Моє навчання непостійне, більшість пар проходить онлайн, екзамени завжди перед канікулами, а решта занять займає лише кілька днів на тиждень. Інколи думаю, що екран монітора бачу частіше, ніж людей. Можливо, я теж перетворююсь на фотографію: статичну, без руху, без життя. І хоча я можу робити все, що заманеться, життя стало настільки безбарвним, що єдина моя справжня розвага це мотоцикл Kawasaki 250. Я купила його після зими, коли отримала права та назбирала гроші, працюючи в магазині. За свою роботу я отримую невелику зарплатню, але саме завдяки їй змогла здійснити цю мрію. Коли їду трасою, вітер б’є по тілу, і тоді мені здається, що я тікаю. Але від чого? Та навіть із мотоциклом дороги моїх днів залишаються самотніми. Іноді я зупиняюся посеред дороги, знімаю шолом і дивлюся вдалечінь. Немає з ким поділитися думками, немає тих, хто почув би мене до кінця. Іноді здається, що моє життя це безкрая траса, якою я їду сама, не знаючи, де зупинюся. Може, колись хтось поїде цією дорогою разом зі мною. А поки що тільки я, асфальт і нескінченний шум мотор. - Іноді навіть власна тінь спроможна перетворитись на пітьму. Головне встигнути ввімкнути світло (або щоб його ввімкнули, не дивлячись ні на що).
-
Минуло недостатньо часу, щоб країна Каноніклія оговталась від наслідків катастрофічної Лазурної війни. Навколишні ліси столиці Естас кишать бандитами та бунтівниками проти чинної влади. Таємний орден готує переверот та простягає свої щупальця в усі правлячі Палати. - Молода дівчина має унікальний дар: вона може повернути людей, які пішли з життя надто рано, але у неї є лише 24 години, щоб дізнатися, що сталося, і запобігти трагедії. Працюючи в морзі, вона стикається з душами, які просять її про допомогу, і з кожним разом ризик повернення стає все більшим. Час працює проти неї, але героїня не здається – кожен другий шанс може стати останнім.
- Куди він піде тепер, коли він вже й так не знає де дітись? Втекти до пристані? Позбавити себе клопоту послухавши Кемерона і піти прямо до офісу Нолана? Чи повернутись до кімнати і чекати на свій допит—? Рука схопила його комір і затягнула в темряву коридору. Мікс заметушився, намагаючись відштовхнути незнайомця коли його очі сфокусувалися в тьмяному світлі, і він зупинився: “Ти.” Широка посмішка ковзнула вустами його нападника: “Привіт, Міксі.”
-
Після вибуху творіння Джеральда Роботніка Шедоу не знайшов бажаного забуття. Потрапивши до дому Лінетт, він відчуває лише розчарування від того, що вижив. Але Лінетт зі своєю ненав’язливою турботою та любов’ю стає його тихою опорою. Що станеться, якщо він усвідомить, що зцілення можливе навіть тоді, коли він сам його не шукає? Це не просто історія про кохання. Це історія про те, як зцілення може бути настільки тихим, що його непомітно аж до тієї миті, коли вже запізно його зупинити.- 748 • Apr 20, '25
-
-
Маленька розповідь про маленького ангела? Ні? А може ви, творці, можете розповісти, що з нею сталося.- 200 • May 26, '25
-
- Вероніка приїхала в Японію через втому після роботи на свою американську компанію. Вона зустрічає Хісоку на станції в містечку за Токіо. Так починається їх історія.
- Попередній 1 … 23 24 25 … 29 Далі
