Темна ніч

Батільда бігла. Незважаючи на задишку, вона не зупинялась. Аби встигнути, аби допомогти.
Було 12 годин ночі, коли сонна Батільда побачила страшне зелене сяйво та почула крик з боку її сусідів – Поттерів.
Повітря вмить стало важким, пронизаним ледь вловимою магічною вібрацією. Вона знала, що вони там живуть, вона допомагала Лілі з маленьким дитям та була однією з найближчих людей цієї сімʼї в такі часи. Тому, почувши той крик… Вона не хотіла думати про найгірше, просто не хотіла. Бігти, бігти — лише це крутилось в її голові.
Дім, наче зачарований, не хотів наближатись. Найдовші в її житті дві хвилини розтяглися у вічність. Нарешті, вона перетнула подвірʼя і, задихана, увірвалася в уже відкриті двері. Пахло паленим деревом і смертю.
На підлозі в передпокої лежав Джеймс. Його розкинуті руки, ніби в останньому жесті захисту, зберігали в собі трагедію миті. Когось він намагався вберегти.
Когось… Крик знову залунав угорі. Стиснувши кулаки, Батільда кинулася вгору по сходах. Ноги запліталися, але вона не зупинилася.

Відійди, дівчино. Я не чіпатиму тебе, — чийсь голос лунав, мов шипіння змії. – Дай мені хлопчика, і я залишу вас у спокої.

Ні… будь ласка… – голос Лілі, такий рідний, зараз пролунав зовсім інакше. Страх змішався з відчаєм. —

Авада Кедавра!

Перед очима Батільди вибухнула темрява. Смертельне закляття відскочило, розриваючи тіло Темного Лорда. Його крик пронизав ніч, змішуючись із завиванням вітру. Але перш ніж його дух розлетівся на шматки, частинка його сутності, наче чорний дим, відірвалася від розчахнутого тіла і метнулася до найближчого живого створіння.
Немовля на мить застигло. Його дрібне тільце напружилося, а потім різко видихнуло, немов поглинуло щось чуже, щось темне.
Час зупинився. Батільда стояла, не в змозі поворухнутися. Відчувалося, ніби світ завмер, затримавши подих разом із нею. Вона переступила поріг дитячої, ледве відчуваючи власні рухи.
О, Мерлін… – прошепотіла Батільда. Її руки тремтіли, коли вона загортала дитя в ковдру. Окинувши останнім поглядом руїни будинку, вона щезла в спалаху магії.

Магічна обітниця стиснула її тіло, відпустивши лише в середині її домівки. Дитя поки в безпеці, подумала вона. Ніби протверезівши, вона обережно поклала немовля на ліжко й заходилася нишпорити в пошуках пергаменту і пера.
«Ні, я не можу залишити..Що це? не можу…Я не знаю, що це…Дамблдор…він знає відповідь….Не можна казати… обітниця…Що це? Що це??»
Думки змішувались зі страхом, обітниця сковувала кожен рух. Вона не могла залишити дитя собі. Вона була налякана тим, що вселилося в немовля. Чим воно стало? Що воно тепер? Чи загине? Чи це вже Той, кого не можна називати? Її пальці тремтіли. Чи могла вона вбити дитину, знаючи, що це вбʼє її саму? Перо в її руці зламалося, і вона поспіхом почала шукати інше.
«Ні, я не можу, не можу.»
Темна, холодна лондонська ніч зустріла її біля воріт притулку. Вітер гуляв вузькими вуличками, несучи з собою запах дощу і гнилого листя.
Перед тим як піти, Батільда залишила в колисці маленький конверт із магічною печаткою. У ньому був ключ. Ключ, що мав відкрити її майбутнє… коли настане час.