No Roads Left

1815 рік. Португалія

– Скоро прибудуть кардинали разом із Папою. Тобі доручено вести із ними переговори.

– Мені? Чому завжди я маю вести ці нудні переговори, коли ти формуєш військові загони і ведеш їх у бій? – у замку Алмоурол, в одній із кімнат, двоє чоловіків обговорювали свої справи.

– Така твоя доля, брате, – один із них переможно усміхнувся, налив собі вина у келих і присів в одне із крісел біля великого вікна.

– Доля… Пф… – невдоволено скривився інший чоловік. – Скоріше наші звання у загоні. Але як би мені не подобалось твоє завдання, воно йде від тих, хто вище. Ми маємо слухатися наказів наших командирів, – констатував русявий чоловік.

– Не завжди, брате. Так, я знаю – благополуччя людства і всяке таке. Але задумайся: ми виконуємо ці всі накази уже два тисячоліття. Треба щось змінювати, як гадаєш? – запитав брюнет, котрий сидів у кріслі.

– Камаель, ти знову повертаєшся до цієї розмови? Усі ми прекрасно знаємо, що стається з тими, хто не виконує наказів і занадто по-людськи починає себе поводити.

– Звичайно знаємо. Ти ж постійно мені про це нагадуєш, – посміхнувся Камаель. – Твоє здоров’я, брате, – співрозмовник відпив вина з келиха.

– Ми відхилились від теми. Нагадай, хто призначив цього невігласа головою Ордену?

– Йому це дісталося у спадок від попереднього Папи. Натаніель, постарайся бути милим із ним.

– Нічого не обіцяю.

– Мало не забув, сьогодні привезуть дівчину, за якою найманці Ордену так довго ганялися.

– Ту саму? – поцікавився Натаніель.

– Так стверджує кардинал Рейс. Мені здається, що це дійсно вона. Познайомишся із нею. Мені пора йти вбивати демонів.

– Удачі, брате.

– Дякую. Вона мені не завадить, – чоловік допив своє вино і зник.

2018 рік. Единбург

– Я не відкрию тобі вхід до Ніфльгейму. І не проси, – сердився Нейт.

– Ти не єдиний, хто може відчинити ці двері. Я й сама можу. Забув? Я вже це робила, – Данте збирала найнеобхіднішу зброю для подорожі. – Цікаво, у цю пору року там теж холодно?

– Камаель пробув там сотню років. І нам невідомо живий він чи ні. У здоровому глузді чи ні.

– Якщо він мертвий, то це полегшує завдання. Я просто заберу потрібний мені артефакт і повернусь.

– Я піду з тобою.

– Якщо ти це зробиш, то ви з Кемом просто повбиваєте один одного на місці. Я піду сама. Відкривай вхід. Я готова, – дівчина сховала свої револьвери в чоботи та одягла теплу куртку.

1815 рік. Португалія

Не один день дівчина пливла через Атлантику, щоб досягти берега туманного Альбіону. Зійшовши в порту благословенної Англії, мисливиця попрямувала до свого друга Джорджа. Він привітно прийняв стару знайому. Але на нещастя Даніели, Джордж був добре обізнаний, яка нагорода чекає на людину, яка знайшла особливо небезпечну злочинницю Данте. Хлопець наступного дня здав її найманцям. Ті йому добре заплатили за допомогу. Але гроші у подальшому житті не знадобилися Джорджу. Того ж дня, ввечері, хлопця пограбували та вбили, а тіло скинули до Темзи.

Дорога до кінцевого пункту призначення здавалася Даніелі вічністю, ніби століття тому її схопили і везуть незрозуміло куди. З розмов найманців Данте дізналася, що доставити її мають у найбільш захищену фортецю Старого Світу – замок Алмоурол. Вона чула про цю фортецю, як і чула кілька разів про таємний Орден, який займається незрозуміло чим.

І ось через не одну сотню кілометрів найманці зі своєю бранкою в’їхали на територію замку. Дівчину зняли з карети, в якій вона їхала, і змінили кайдани на її зап’ястях на міцніші. Даніелу під охороною провели через весь двір фортеці та через балконну частину. На шляху їй зустрівся чоловік, який виглядав трохи доброзичливішим за похмурих найманців та охорону.

– Доброго дня, – Данте оцінила хлопця поглядом і посміхнулася, – красень.

Від такого несподіваного привітання чоловік зупинився і на мить забув, куди йшов. Мисливицю ж відвели до камери у підвалі замку.

– Симпатична, чи не так? – звернувся до чоловіка один із найманців. – Краса буває оманливою. Це Даніела Доусон – злодійка, мисливиця, проклята.

– Це ви її так довго шукали?

– Так, і нарешті знайшли. Щоправда, без сторонньої допомоги не обійшлося, – найманець прослідував за своїми колегами.

Увечері чоловік, котрого Данте зустріла дорогою до темниці, спустився до неї. Він відпустив усіх охоронців, запевнивши їх, що все буде добре, а їхня цінна бранка нікуди не втече. Данте розташувалася на твердому ліжку камери і наспівувала собі під носа якусь мелодію. Чоловік підійшов до ґрат ближче. Він уважно її розглядав, наче намагався в ній когось пригадати.

– Тебе привезли не зрозуміло куди, і замкнули у в’язниці, а ти співаєш замість того, щоб перебувати у розпачі? Дивно.

Дівчина глянула на відвідувача.

– О, це ти, красеню, – Данте побачила перед собою високого русявого блакитноокого чоловіка. – По-перше, я знаю де я, а по-друге – я тут ненадовго.

– Тут ти помиляєшся. Тебе так просто не відпустять і сумніваюся, що відпустять взагалі.

– Мене відпускати не треба. Я сама піду.

– Сама підеш? – хлопець засміявся. – Не бувати цьому.

– Такий гарний, і такий нудний. Ти завжди такий? – дівчина підійшла до гостя ближче.

– Тільки тоді, коли бачу перед собою нахабних дівчат на кшталт тебе.

– Нахабство друге щастя. А в моєму випадку, перше, красень.

– Не треба називати мене так.

– Знала б я твоє ім’я, можливо, називала б тебе на ім’я.

– Моє ім’я Натаніель. А ти Даніела, правда?

– А ось і ні. Я Данте. Приємно познайомитися, красень Нейт, – дівчина простягла через ґрати руку для рукостискання. Хлопець помітив на її зап’ясті символ.

– Не знаю, що Орден у тобі знайшов. Ти абсолютно звичайна людина, – Натаніель зібрався йти геть.

– Була б я звичайною, – дівчина присіла на тюремне ліжко, – чи змогла б я стягнути це в янгола? – дівчина крутила в руках клинок. Побачивши його, Нейт швидко почав обшукувати себе.

– Як ти здогадалася, хто я?

– Все просто: ти дуже уважно дивився на моє зап’ястя. Цей символ можуть бачити лише янголи. Правду кажучи, я трохи засмучена, що ти вирячився не на мої розкішні груди. Не дарма ж я ношу таку зухвалу сорочку та корсет, – посміхнулась Данте.

– Якщо ти знаєш, хто я, – чоловік перемістився в камеру, – віддай мені клинок.

– А ти добре попроси мене. Все-таки ти ангел. А ви істоти добрі.

– У тебе хибна інформація про нас. Прошу востаннє: віддай мою зброю.

– Ні, – обурилася Данте, і піднялася з ліжка. – Твій клинок дуже гарний, прямо як ти, – вона мило посміхнулася, і вирішила поцілувати Натаніеля. Але той не зрозумів такого пориву і відсторонився.

– Що ти робиш?

– Я ніколи ще не цілувала янгола. Вирішила спробувати. У мене таке захоплення – збирати поцілунки від різних надприродних істот.

– Ти мені набридла, – Нейт спробував відібрати клинок, але Данте спробу цю відвернула. Тоді він притиснув дівчину до стіни і відібрав свою зброю силою.

– Ого! У тебе такі сильні руки. Мене це збуджує. Скажи, чи воїни Небес кохаються? Я ось не проти розділити з тобою райську насолоду, – Данте мило посміхнулася.

– Що?! Ти ненормальна якась.

– Дякую за комплімент, красень.

– Сподіваюся, тебе скоро відвезуть звідси, – ангел зник.

– А якщо ні, то чекай на мене у себе в покоях. Голу, на ліжку, – промовила дівчина в порожнечу.

2018 рік. Единбург

Данте накреслила крейдою символ на підлозі квартири і стала в центрі.

– І чого ти чекаєш? Я навіть двері намалювала. Тобі залишається лише відкрити їх.

– Звідки ти знаєш, що потрібна зброя в Ніфльгеймі? – запитав Нейт.

– Сто років тому, коли я послала Камаеля туди, він прихопив її з собою. Я пронизала його клинком.

– Ти знаєш, Камаель не повинен повернутися. Не важливо, що каже Френкі. Він є небезпечним для цього світу.

– Нічого не обіцяю. До того ж Кем прив’язаний до Ніфльгейму. Щоб повернути його, мені потрібно скасувати дію прокляття.

– Ти ж пам’ятаєш, щоб повернуться, потрібно відкрити портал з того боку. Як збираєшся це зробити? Адже мене там не буде. Не думаю, що Камаель люб’язно відчинить двері для тебе.

– Я вмію вмовляти, – дівчина взяла клинок Нейта.

– Успіхів, – Нейт промовив якісь слова, налив пару крапель своєї крові на символ і точно в центр встромив свій меч. Данте зникла.

1815 рік. Португалія

Дочекавшись настання ночі, Данте почала здійснювати свій план втечі. За допомогою захованої в зоні декольте відмички дівчина спробувала відкрити замок своєї камери. Але в неї нічого не вийшло. «Гаразд. Переходимо до запасного плану». Вона лягла на ліжко і почала кликати на допомогу охоронця. Той прибіг на крики Данте.

– Що тут відбувається? Чого кричиш?

– Мені погано. Схоже, мене отруїли, – дівчина театрально перевернула тацю з їжею, і впала на підлогу.

– Так я і повірив тобі.

– Мені справді погано. А з огляду на те, що мене так довго розшукували, я потрібна вашому керівництву живою. Якщо ти дозволиш мені померти, то й сам довго не проживеш.

– Я покличу лікаря.

– Поки він прийде, я перестану дихати. Занеси мене до нього. Благаю.

– Добре. Тільки не помри в мою зміну, – охоронець відчинив камеру в’язниці. Як тільки він підійшов до Данте, щоб допомогти їй підвестися, дівчина вдарила його. Охоронець знепритомнів, а Данте покинула свою клітку. Дорогою до виходу дівчині вдалося уникнути затримання з боку варти, і вона майже зуміла дістатися головного виходу із замку. Але раптом мисливиця відчула, як хтось схопив її за руку. Дівчина обернулася і побачила перед собою високого темноволосого чоловіка.

– Ти залишаєшся, – він вимовив якесь слово не зрозумілою для мисливиці мовою. Після чого в Данте запаморочилося в голові, тіло перестало її слухатися. Вона знепритомнів.

Коли дівчина прийшла до тями, був уже сонячний день. Данте оглянула своє місце перебування. То була простора кімната з великими вікнами. Мисливиця спробувала підвестися, але тіло ніби не слухалося її.

– Раджу лежати в ліжку тихо. Дія навіювання ще не минула, – біля вікна сидів той самий темноволосий чоловік, і попивав вино з келиха.

– Якого ще навіювання? – Данте намагалася вимовити це якомога впевненіше, але її голос звучав тихо і розгублено. – У мене просто розколюється голова. Що ти зробив зі мною? – мисливиця приклала долоню до свого чола.

– Переконав, що ти дуже втомилася і хочеш спати. Але мабуть переборщив із застосованою силою. Зараз виправлю це, – незнайомець поставив свій келих на столик, що стояв поруч, і підійшов до Данте.

– Не підходь до мене.

– Не бійся. Я ніколм не нашкоджу тобі, – чоловік сів на ліжко, на якому лежала мисливиця.

– Щось я не дуже вірю в це.

– Довірся мені, – незнайомець трохи нахилився над дівчиною і приклав руку до її голови. Вже через пару секунд головний біль пройшов, а контроль над тілом поступово повертався.

За такого близького контакту Данте змогла краще роздивитись чоловіка. Він мав смагляву, оксамитову шкіру. Волосся його було чорне, наче вороняче перо, мужні риси обличчя. Але найбільше Данте вразили очі чоловіка. Вони були надзвичайно гарного блакитного кольору. Її вразило й те, що вона спромоглася розглянути в них. Сум, біль, ненависть.

– Кого ти так сильно зненавидів? – поцікавилася вона.

– Що? – запитання мисливиці збентежило чоловіка. Він підвівся з ліжка і відвернувся від дівчини.

– Твої очі… Я ніколи не бачила стільки болю та ненависті в очах людей.

– Коли повністю зміцнієш, спускайся у двір. Ми будемо чекати на тебе там, – чоловік покинув покої. А Данте залишилася думати, хто такі ми.

«Як вона здогадалася? Адже вона просто людина. Адже в неї немає ніяких надприродних здібностей. Та й прочитати щось по очах неможливо. Тим більше, у янгола» – ці думки не залишали чоловіка. Він навіть занервував через цей діалог з Данте. Адже ніхто раніше не цікавився його особистими справами. Навіть Натаніель не знав, що насправді відчуває його брат. Адже всі вважали його байдужим воїном, який готовий виконати будь-яке доручення Батька.

2018 рік. Ніфльгейм

Вже за кілька секунд погляду дівчини відкрився світ вічних льодів та снігів. Адже Ніфльгейм, за віруваннями скандинавів, саме такий – вічний холод і мороз вкриває його. Данте стояла посеред крижаної долини, а довкола лише високі скелі з льоду. «Здається, я потрапила за адресою», – мисливиця вийшла з синього палаючого кола і вирушила на пошуки зброї. Одне засніжене поле змінювалося іншим. Так тривало доти, доки дівчина не знайшла руїни величезних гранітних воріт. Данте хотіла пройти ці ворота, але на неї чекав неприємний сюрприз.

– Подивіться, хто завітав у світ льодів.

– Камаель, – Данте обернулася. Перед нею стояв один із найсильніших воїнів Небес. Зараз же він більше був схожий на безпритульну звичайну людину. Волосся його було так само чорне і зібране в хвіст, а одягнений він був у якісь хутра. – Як справи, жертва моди? Обжився на новому місці?

– Майже. На Землі мені більше подобалося, – чоловік підійшов ближче.

– Знаєш, я б радісно послухала твою сльозливу розповідь про погане життя тут, але мені ніколи. Тож, давай одразу перейдемо до справи.

– Так відразу? Хіба ти не рада мене бачити? – усміхнувся Камаель.

– Я просто палаю від щастя бачити твою фізію. Була б ще щасливішою, якби побачила твій труп, що розкладається, – відповіла Данте. Але дуже глибоко в душі, за сімома зачиненими дверима, мисливиця зраділа, що Кем вижив. З того моменту, як вона поранила ангела клинком і відправила до Ніфльгейму, Данте сподівалася, що він зможе вижити.

– Що ти забула у цьому світі?

– Одну дуже важливу річ – клинок Смерті. Віддай мені його.

– Ти про ось цей клинок? – Камаель дістав холодну зброю. У його руці був тридцяти сантиметровий кинджал з блискучою сталлю та позолоченим руків’ям. Воно було було настільки тонким, що можна було розгледіти багряну рідину всередині. Це і була кров Смерті.

– Віддай мені його.

– Навіщо тобі клинок?

– Хочу приколоти ним один із своїх трофеїв.

– Завжди любив твою дотепність. А може, тобі потрібний не сам клинок, а те, що всередині його руків’я – кров Смерті. Навіщо вона тобі?

– Хочу зробити один дуже крутий алкогольний коктейль. А мені якраз не вистачає крові для цього.

– Знаєш, а я навіть сумував за твоїми тупими жартами.

– У мене немає ні часу, ні настрою слухати тебе, – Данте дістала револьвер і навела його дуло на ангела. – Давай сюди клинок, інакше уб’ю тебе.

– Пораниш ти мене і що? Я зцілюсь. Не марнуй кулі даремно. Вони тобі ще знадобляться, коли тікатимеш від місцевих жителів.

– А я думаю, що в Ніфльгеймі ти безсилий. Адже Рай далеко, а значить ти не маєш сил, і не можеш зцілятися. Готовий перевірити мою версію?

– Будь-яка примха, крихітко. Аби ти залишилася задоволена, – чоловік підійшов до Данте на відстань витягнутої руки. – Я б продовжив нашу милу розмову, але зараз сюди нагрянуть велетні. Дай мені руку, – тихо мовив Кем.

– Що? – ошелешено запитала Данте. – Не буду я до тебе торкатися.

– Якщо не хочеш стати мертвою подружкою мого брата, тобі доведеться порушити свої принципи.

Як би мисливиці хотілося залишитися не поміченою у цьому світі, план її провалився. П’ять велетнів стояли за дівчиною, а єдиний порятунок від них – це довіритися Камаелю. Данте взяла за руку ангела, і вже за мить вони опинилися в затишній кімнаті.

– Де це ми? – Данте оглянула приміщення. Це було щось схоже на будинок. Тут були спальня та вітальня, щось схоже на кухню, ванна кімната. Але в будинку зовсім не було вікон, а головні двері вели до якогось коридору.

– Ласкаво прошу в мій дім, – Кем мило посміхнувся.

– Ти тут живеш? – здивувалася дівчина. – Миленько. Це того коштувало: проміняти нормальне життя на все це? – Данте вказала на житло Кема.

– Мені обирати не довелося. Адже ти мене сюди відправила, попередньо проткнувши кинджалом. Тепер маю шрам. Адже рани від клинка Смерті не зцілюються.

– Ой, переживеш. Раз ми заговорили про клинок – віддай мені його.

– Ні.

– Гаразд, – дівчина вдарила ангела.

– Ай! Боляче ж, – чоловік вдарив у відповідь мисливицю. Почалася бійка, в якій дівчині вдалося повалити Кема на підлогу. – Люблю, коли ти зверху, – ангел мило посміхнувся. – Але ще більше люблю, коли зверху я, – один не хитрий прийом, і Данте поклали на лопатки. – Так краще.

– Пусти, придурок, – пручалась Данте.

– Знаєш, навіть через століття, моє вигнання через тебе і поранення, ти все одно заводиш мене. То навіщо тобі клинок? Якщо відповіси, я відпущу тебе.

– З його допомогою я зможу знищити Орден. І знову стану вільною, – після недовгого мовчання відповіла Данте.

– Усього-то? – усміхнувся янгол. – Я віддам тобі клинок, але за однієї умови, – хлопець підвівся на ноги, і допоміг піднятися Данте.

– Навіть і не мрій повернутися до нашого світу. Ти зрадив його.

– Тоді не знати тобі свободи, – хлопець відійшов до дверей. – Радий був зустріти тебе. Наприкінці коридору сходи, ними ти виберешся на вулицю. Вдало дістатися додому.

1815 рік. Португалія.

«Ми чекатимемо на тебе там» – крутилося в голові у Данте. «Хто такі ми? І взагалі, що тут за таке місце?». Дівчина одяглася і вирушила у двір. Але дістатися туди стало для неї свого роду випробуванням, оскільки вона заплуталася у всіх поворотах та коридорах замку Алмоурол.

– Хто так будує? Напевно, з лабіринту Мінотавра простіше знайти вихід, – злилася дівчина, адже черговий поворот не допоміг вийти у двір. – Що б вас! – розлютилася Данте. – Піду в інший бік, – дівчина розвернулася і зіткнулася з хлопцем. Через таке несподіване зіткнення Данте ледь не впала на підлогу, але її встигли схопити за руку. – Дякую, – дівчина підвела голову і побачила перед собою Натаніеля.

– Що ти тут робиш? Тобі ж сказали йти на подвір’я.

– Я туди і йшла. Але через ці чортові повороти заблукала.

– Йди за мною. Я відведу тебе.

Вже за кілька хвилин Натаніель разом із Данте вийшли у двір замку. Там на дівчину чекав Камаель та кілька священнослужителів.

– Доброго дня, міс, – привітався один із присутніх.

– Ага. І вам того ж. Коли мене випустять на волю?

– Залежить від тебе, – відповів Камаель.

– І як це розуміти?

– Тобі випала велика честь стати однією з нас, – відповів чоловік у червоній рясі. – Ти можеш приєднатися до Ордену. Наша місія – захищати людство від злих сил.

– Зрозуміло. То де тут вихід?

– Як і раніше думаєш, що вона погодиться? – запитав Натаніель брата.

– Так. І пропоную підвищити наші ставки, – відповів Кем.

– Приймаю цей виклик, – погодився Нейт.

– Міс Даніела, ми займаємося тим самим, чим і ви на волі. Але різниця між нами лише в тому, що ми маємо більше можливостей. Адже ви хочете допомагати людям, вбивати монстрів, і знайти того демона, який наказав убити вашого чоловіка і доньку.

– Звідки Ви знаєте? Я ніколи нікому не розповідала про це.

– У нас свої джерела інформації. А ще ми знаємо про ваше прокляття. Скажу чесно, як зняти його – нам не відомо, але ми всі можемо отримати з цього користь. Бібліотека Ватикану містить доволі багато різних книг. Відповідь для вас може бути в одній з них.

– О, отже, ви корисливі люди. А на вигляд просто мужики у сукнях.

– Не приховуватиму цього. Такі люди, як ви, нам потрібні. Ви сильні, добре обізнані зі світом зла, і вже встигли вбити чимало монстрів. Ми зможемо допомогти одне одному.

– Гаразд. Коли можна виходити на полювання?

– Чудово. Але спочатку ви маєте пройти навчання. Тренуватиме вас воїн Господній – Натаніель.

– Чудово. Ангелів я ще не перемагала.

2018 рік. Ніфльгейм

– За стільки років ти не змінився. Все такий же егоїстичний придурок. Янголам дуже не пощастило мати такого родича, як ти.

– Це краще, ніж бути такою як ти – самовдоволеною вертихвісткою та ангельською підстилкою.

– Не смій мене так називати! – розлютилася дівчина.

– А хіба я не правду сказав? Даю сто відсотків, що крім мене та Нейта ти ще встигла з парочкою наших братів переспати. Адже в тебе хобі таке.

– Ти напросився, – Данте вихопила свій револьвер і вистрілила Кемові в ногу. Той упав на підлогу. Користуючись моментом, дівчина підбігла до ангела і забрала в нього клинок. – Прощавай, придурок, – Данте вибігла надвір, де почалася сильна хуртовина. Вітер був настільки сильний, що мисливицю просто здувало, як порошинку, а через сніг дівчина нічого не бачила. – Блін, погана була ідея. Ну і як мені зробити портал і забратися звідси? – Данте, незважаючи на сильний вітер та сніг, намагалася йти вперед, подалі від житла Кема. Але вже за десять хвилин дівчина сильно промерзла і без сил упала на сніг. Вона відчувала, що життя повільно покидає її. Перспектива померти та ожити в Ніфльгеймі її не тішила. До того ж, її можуть знайти велетні, що ще гірше за смерть. Останнє, що побачила Данте, був силует чоловіка. Потім дівчина знепритомніла.

Опритомніла Данте на ліжку, вкрита кількома шкурами замість нормальних ковдр. Вона оглянула приміщення. Кімната без вікон.

– Чорт! Я знову тут, – мисливиця встала з ліжка, замоталася в одну зі шкур і попрямувала до іншої кімнати. – Гей! Чи є хто тут? – вона побачила Кема на кухні. Він щось готував.

– Вже прийшла до тями? Прекрасно. Їсти будеш? – Кем поставив на стіл добре просмажений стейк. – Якщо мені не зраджує пам’ять, ти любиш м’ясо.

– Навіть не питатиму, де ти його взяв, – Данте присіла за стіл.

– Розслабся. Тут водяться олені. Вони, щоправда, вдвічі більші, ніж земні. Вибач, вина немає.

– Як шкода. А я так хотіла напитися зараз, – Данте спробувала стейк. Або він був і справді настільки смачний, або дівчина просто була голодна. Але вона з’їла все. – Як твоя нога?

– Нормально, – Кем, кульгаючи, прибрав брудні тарілки.

– Дякую, що врятував, – після паузи промовила Данте.

– Звертайся, – Кем поклав клинок Смерті на стіл. – Ти випустила, коли намагалася втекти. Забирай. Він твій. Я допоможу тобі вибратися звідси. Потрібно просто почекати, поки вщухне хуртовина.

– Що ти хочеш натомість? Свободу?

– Ні. Мені нічого не потрібно. Вважай це актом милосердя, – Кем пішов у спальню.

Данте залишилася у вітальні. Дівчина сиділа і все думала, чому Кем раптом став такий добрий. Адже ще годину тому він хотів забратися з Ніфльгейму. Данте пройшла до спальні.

– Що це зараз було? Чому це ти так просто віддав клинок? Ти потім кинеш мене?

– Не шукай каверзи там, де її немає. Я просто вирішив допомогти тобі вкотре врятувати світ. Можливо, цей мій вчинок доведе тобі, що я змінився. І наступного разу, коли ти зазирнеш до Ніфльгейму, ти прийдеш за мною.

– Я зрозуміла, – після паузи сказала Данте. – Це ти так себе караєш. Адже ти хочеш, щоб я тебе пожаліла. У тебе нічого не вийде. Я не рятуватиму тебе. Ти заслужив на своє покарання. Ти зрадив нас із Нейтом, ти зрадив мене. Диво, що я розмовляю з тобою, а не рубаю тебе на дрібні частини. Я так довго намагалася змиритися з усім, що сталось. Спочатку з тим, що ти зрадив мене, потім з тим, що я відправила тебе до іншого світу. Щодня я прокидалася з думкою, з надією, що ти вижив, що я правильно вчинила. Адже якби ти залишився на Землі, ангели б точно тебе вбили. Я не хочу бачити твоєї смерті, – видала Данте на одному подиху.

– Дені, припини. Не треба всіх цих пафосних промов. Я винний і знаю це. Вибач мені за те, що я зробив. Тоді мені здавалося, що це правильно. Краще відпочинь. Нам ще потрібно дістатись до твого порталу. Буде простіше його відкрити там, де вже було встановлено зв’язок.

Через годину хуртовина закінчилася. Данте одяглася у свій теплий одяг, сховала клинок. Кем так само одягнувся, взяв свою зброю і разом із мисливицею пішов до порталу. За пів години вони були на місці. Ангел порізав свою долоню. Кілька крапель його крові впали на символи, які вивела Данте на снігу. Портал почав світитись. Як тільки дівчина хотіла встромити меч ангела в центр, їй завадили це зробити.

– Данте, у нас гості, – Кем дістав свою зброю. До друзів прийшли велетні.

Вони були зростом близько двох з половиною метрів, фізично добре складені. Волосся їхнє було білішим за сніг, очі яскраво-блакитного кольору, а шкіра з синюватим відтінком. За зброю у них були мечі та сокири. Велети оточили Кема та Данте.

Один із них відкинув дівчину до скелі. Внаслідок чого мисливиця зламала два ребра. Замахнувшись сокирою над головою дівчини, велетень збирався вдарити, але вже за мить упав мертвий. Данте озирнулася. Їй на допомогу прийшов Камаель. Він допоміг їй підвестися.

– Іди. Я їх затримаю. Радий був знов тебе побачити, – янгол усміхнувся і ніжно поцілував мисливицю. Він кинувся у бій. Данте побігла до порталу, по дорозі відстрілюючись від велетнів. Діставшись до місця із символом, вона знову хотіла пронизати його мечем янгола. Але побачила, як лише за п’ять метрів від неї бився Кем, і зазнав невдачі. Одному з велетнів вдалося торкнутися руки ангела, і холод почав пробирати все його тіло. Всі інші раси, до яких торкалися велетні, перетворювалися на кригу.

– Чорт. Що ж ти така м’якотіла, Данте, – дівчина вирішила допомогти Кему, і повернулася за ним. – Ти йдеш зі мною.

– Що? Ні, йди, – сили почали покидати ангела, але він продовжив боротися з велетнями. Кем відкинув Данте до порталу. Дівчина ж вилаялася, і знову прийшла на допомогу ангелові.

– Я сказала, що ти йдеш зі мною, – твердо сказала Данте.

– Дякую, звичайно. Але ти забула, що я прив’язаний до Ніфльгейму, – Кем відрубав ще одному велетню голову.

– Я тебе зв’язала з цим місцем, отже, тільки я можу звільнити тебе. Що я вже й зробила, поки ти рубав голови всім.

– Мені вже не жити. Я відчуваю, як холод пробирається тілом, – він закотив рукава одягу. Рука ангела були майже вкрита кригою.

– Пам’ятаєш Кельн?

– Ні, я не робитиму цього.

– Слухай, у мене теж не все добре: зламані ребра та німіє рука, – дівчина показала зап’ястя. Їй теж не вдалося уникнути дотику велетня. – Чим довше ми тут, тим більше шансів, що тут ми і помремо.

– Мені буде потрібна майже вся твоя енергія. Ти можеш померти. Якщо це станеться тут, не відомо чи оживеш ти.

– У тебе буде кілька хвилин, щоб повернути нас на Землю. Давай, не тягни.

– Добре.

Хлопець узяв Данте за плечі і промовив якісь слова. Миттєво життєва сила мисливиці почала переходити до янгола. Серце дівчини билося все повільніше, поки зовсім не зупинилося. З останнім його ударом усі рани Камаеля загоїлися. Він підвівся на ноги, гордовито посміхнувся і осяяв яскравим світлом усе довкола. Від цього велетні перетворилися на порох. Дорога до порталу була вільною. Ангел узяв на руки Данте і підійшов до воріт у світ людей. Він встромив меч у центр порталу, і ворота відчинилися.

2018 рік. Единбург

Вже за кілька секунд Данте і Камаель опинилися у світі людей. Кем поклав дівчину на підлогу та спробував повернути її до життя, реанімуючи її. Почувши якісь звуки, прибіг Нейт.

– Що тут відбувається? Ти? – янгол дістав зброю. – Ти не мусиш тут бути.

– І я радий тебе бачити, брате. А тепер допоможи мені. Не знаю чому, але вона не оживає.

– Що ти зробив?

– Мені довелося взяти її життєву енергію, щоб урятувати нас.

– «Нас» чи себе? Та й брати силу людей ангелам заборонено.

– Секс із людьми теж не заохочується. Але тебе це не зупинило, – Кем продовжував реанімувати мисливицю.

– Мені потрібний бурбон, – Данте глибоко вдихнула. – Це востаннє ти таке зі мною робиш. Ніяких більше енергетичних обідів.