Розмова про сором

“Ріко стає кращою. Не така гостра та бездушна. Сподіваюсь, Сатору теж це бачить. Зараз як ніколи я певен, що нам усе вдасться в майбутньому. Інакше просто бути не може. Та міжшкільна гра імені якоїсь дуже важливої меценатки не така вже й складна. Питання легше завчити, ніж я очікував. Мабуть, найтяжче там це перевірка знань з першої медичної допомоги. Чомусь та генійка-меценатка вирішила, що нам обов’язково треба вміти надавати першу допомогу. Це така маячня. Якщо хтось стікатиме кров’ю я просто викличу швидку. В будь-якому випадку медики розберуться з цим краще. Можливо, річ в тому, що вона колишня військова, але яке нам до цього діло? Ну й нехай, якось буде. Принаймні я не помилився – підготовка справді весела. Навіть якщо ми не виграємо, не програємо точно”. 

Закривши блокнот, Суґуру поквапився запхати до рота рештки канапки, тоді схопив рюкзак і вибіг з дому. Він запізнювався на автобус. Ще коли тільки брав щоденник в руки, Ґето знав про це, але все одно йому хотілось розповісти кремовим тонким сторінкам про свої останні пригоди. Тож зараз він підтюпцем біг до зупинки. Автобус, що мав приїхати з хвилини на хвилину був його останнім шансом без проблем потрапити на місце проведення конкурсу. Хлопець неймовірно здивувався, коли забіг навіть не останнім. Втиснувшись поміж інших пасажирів, він квапливо переглядав нотатки з питаннями, які часто зустрічаються в програмі цього конкурсу, та відповідями на них. Одночасно з цим він намагався відповідати Аманай, яка приїхала на місце раніше за усіх, а тепер хвилювалась, що хлопці спізняться і жахливо через це вередувала. Суґуру вже десять разів пошкодував про усе, що писав про неї в щоденнику. 

Коли Ґето швидким кроком пройшовся від зупинки до технікуму, який обрали за місце проведення, то наштовхнувся на знущальні погляди. Сатору, який дістався сюди буквально на хвилину раніше, вже утворив коаліцію з Ріко.

– Як безвідповідально! Хіба складно прокинутись на кілька хвилин раніше? 

– Запізнення – поганий тон! Чому б тобі не навчитися слідкувати за часом?

Суґуру не стримав шумного роздратованого видиху. Ці слова, якими зараз кривлялись до нього Сатору з Аманай, він сам же їм і говорив. 

– Вас не хвилює, що у нас лишається ще три хвилини до початку реєстрації? 

– Розумні люди приходять мінімум за десять хвилин! – ще дужче посміхнувся Сатору. 

– Пробач уже, сьогодні я вирішив приміряти твою шкуру. 

Аманай не стримавшись пирснула сміхом та скоса глянула на приниженого, але точно не засмученого Ґоджьо. 

– Ну і чого ти так либишся? – пробурмотіла вона крізь сміх. – Подобається, коли тебе попускають? 

– У кожного свої фетиші, – глузливо заявив Суґуру, підхоплюючи лінію Ріко. 

– Сука, – беззлобно процідив Сатору в повітря з вискалом. 

Насправді йому подобались ці знущання, хоч вони й ставили його не в дуже зручне становище. Суґуру та Аманай завжди вгадують з тим, за що його зачепити цього разу. Вони достатньо добре знають його для того, щоб кожна шпилька влучала занадто точно. Це й тішило Сатору. 

– Чому б нам не назватися фетишистами тут? Нам, особливо декому, – Ґоджьо подарував Суґуру занадто пильний погляд, – це дуже пасуватиме. 

– Якщо ти не соромитимешся, як минулого разу, чому б і ні? 

Аманай поглянула спочатку на Суґуру, а тоді на Сатору. Обоє виглядали такими щасними, що вона починала заздрити. Як взагалі можна так легко поводитись перед таким важливим заходом? 

– Та сходіть уже на побачення! 

– Ще чого! 

– Тримай свої бридкі фантазії при собі, дрібното.

***

Фетишистами вони не стали, проте не забули цю ідею остаточно. Було ухвалено рішення назватись філософами. Майже стільки ж букв, обидва слова починаються і закінчуються на ті самі букви. 

– І під деяким кутом майже тотожні поняття, – пошепки оголосив Суґуру.

Аманай була зайнята вписуванням у бланк назви команди, а от Сатору покосився на нього з неприхованою огидою. 

– Твої виправдання жахливі.

Дописуючи назву, Ріко звела погляд на суперників. Від них стояв жахливий гамір, в якому навіть Сатору з Суґуру тонули. І всі вони виглядали розумними, досвідченими. А деякі виглядали дорослими, на чиєму фоні її партнери не більше, ніж хлопаки з вулиці. Це тиснуло на неї. Вони точно програють. Навіщо ж тоді вони так старались останнім часом? Виходить, вони витратили купу свого часу дарма? 

– Та не хвилюйся ти так! Вони усі лише прикидаються розумними, а насправді прийшли сюди прогуляти уроки.

– Як і ми, – криво усміхнувся Суґуру. 

Нехай усмішки хлопців і були кривими, нехай вони ніколи не здавались їй достатньо серйозними, та все ж вона їм вірила. Поруч з ними її тривога згасала, вона дозволяла собі таке необхідне розслаблення.

Раунди конкурсу не сильно відрізнялись від їхніх звичних буднів. Вони так само кричали та сперечались, так само тягнули прикол з одне одного та інших. Сатору знову вдавалось переводити геть усе в жарт, а Суґуру і тут говорив так, що Ріко не могла зрозуміти де він жартує, а де лишається серйозним. Лише трохи заважало монотонне тікання таймера над ними. Але навіть з ним вони встигали перешіптуватись, обговорюючи чужу поведінку. Аманай знала, що обговорювати інших – не дуже красиво. Вона намагалась уникати цього. Але щось в присутності Сатору і Суґуру змушувало її відкинути усі ці межі. І без них їй так вільно дихалось! Нехай вона буде поганою людиною, нехай її засудять за токсичність. Їй було байдуже, якщо завдяки цьому вона може отак вільно дихати та широко посміхатися. 

Сатору, Суґуру, Шьоко, Нанамі та Ю не були ідеальними. Вона добре це знала, бо провела вже достатньо часу з ними. У кожного було щось особливе, щось відштовхувальне. А все-таки вона не могла назвати їх усіх поганими людьми. Цей факт плекав надію в Аманай, що і її важко назвати поганою. Вона хотіла вірити в це понад усе.

А тоді таймер спинився. Теоретична частина конкурсу завершилась. Попереду лишалась практична частина. Зараз тривало оголошення результатів за теорію. В правиці вона стискала руку Суґуру, а в лівиці – руку Сатору. Оголошення почали з найнижчих балів. І Аманай мала б радіти, що не чує назви своєї команди. Проте очікування зводило її з розуму. Вона відчувала, як контроль втікає повз її пальці. Ріко мала знати все і завжди. А якщо вона чогось не знала… Краще до такого не доводити. 

Через шум у вухах вона не одразу зрозуміла, що назвали їхню команду. Лише коли Сатору потягнув її за собою вгору, вона дозволила собі видихнути. 

– Ми, бляха, другі! 

Хлопці згребли її в обійми раніше, ніж вона встигла додуматись до цього. Хапаючись за чиюсь футболку, Ріко дозволила собі спочатку усміхнутись, а тоді й тихо засміятись від щастя. Вона не сподівалась, що вони пройдуть хоча б в десятку кращих. Але вони другі. Майже переможці. Їх відділяє лише одна помилка від першого місця. Пізніше вона подякує хлопцям, скаже, як сильно цінує їх, яким важливим для неї є сьогоднішній день. А поки їм треба відігратись в наступному раунді. 

Коли оголосили перерву, вони подіставали свої невеличкі перекуси. Під враженнями від своєї майже перемоги вони майже не розмовляли одне з одним. Сатору підвів погляд лише коли повз пройшли три дівчини, що взяли перше місце. Далі його погляд пішов на Суґуру в пошуках схвалення чи дозволу. Аманай не бачила нічого хорошого в очах Ґето. 

– Не треба, Сатору. 

Але хлопець вже звівся та неквапом пройшов до тих дівчат. Ріко бачила, як легко він завʼязує з ними розмову, як про щось активно розповідає. Дівчата здавались соромʼязливими на його фоні. Коли ж вона перевела погляд на Суґуру, їй перехопило подих. Він дивився на Сатору з огидою. 

– Що він робить? 

Вона боялась насправді. Боялась, що огида Суґуру пошириться і на неї. І все ж Ріко мусила почути відповідь.

– Гірше. Він робить гірше. 

Ґоджьо повернувся ближче до кінця перерви. Суґуру навіть не глянув на нього.

– Що ти їм наговорив? – трохи боязко поцікавилась Аманай.

– Дав деякі поради, що вони краще пройшли практичну частину. 

– Придурок. 

Тепер Ріко почувалась ніби між двох вогнів. Вона відчувала палючу образу між хлопцями навіть найменшими волосинками на своїй шкірі. Від нервів їй скручувало шлунок. Було особливо важко братися до практичної частини через тремтливі руки. Вона не могла нормально нічого взяти, усе просто вислизало, змушуючи її ще більше хвилюватись. Аманай боялась, що хтось помітить її злам, що хтось нагримає за це. Але Сатору з Суґуру були занадто зайняті пасивною агресією в сторону один одного. 

Коли після занадто довгого очікування їхню команду оголосили переможцями, вона мала б розслабитись. Загроза провалу нарешті минула, чи не так? Але тіло дівчини все ще було натягнутим, ніби струна. Вона дивилась на натовп інших команд, які не перемогли, та бачила лише ненависть, загрозу. Хвилини, які мали б стати для Ріко найбільшим благословенням, обернулись цілковитою згубою. Вона до кінця трималась хлопців, адже була певна, що лише так їй вдалося вибратись з приміщення живою. Але вона не врахувала, що тепер її чекатиме ще одне випробування. 

– Ну і що це, в біса, було?! Навіщо ти взагалі поліз до тих дівчат?!

Аманай рефлекторно відступила на кілька кроків. Її лякав крик, лякали злі люди. Суґуру зараз виглядав дуже злим. 

– Це була перемога, Суґуру. Мені шкода, що ти не знаєш як вона виглядає. 

– Ти, імбецил клятий, тупо нажився з їхньої невпевненості! Ти ж бачив, як вони переживали, тому і зробив це! 

Сатору опустив підборіддя, намагаючись глянути на Суґуру поверх окулярів. Ріко відступила від них ще на крок, а тоді заклякла. В голові їй билась думка, що вона має щось вдіяти. Але що? Що вона може зараз зробити? Їй хотілось додому, до Курой. 

– Тобто це моя проблема, що вони невпевнені?! То треба було йти до них в команду, якщо такий співчутливий! Я не порушив ніяких правил, Суґуру, ти не можеш звинуватити мене в чомусь такому! Ми перемогли, і перемогли чесно! Навіщо зараз усе це влаштовувати?! 

– Бо мені соромно за тебе. 

Відповідь була такою простою та владною, що Суґуру не доводилось навіть напружуватись, кричати та жестикулювати, щоб краще її донести. Руки, що Сатору тримав піднятими чи то для захисту, чи то для нападу, опали. Він шумно видихнув. 

– Ну звісно… Тоді йди, не брудни себе об якогось імбецила. Вперед, Суґуру! Губись нахуй! 

В кишені Ріко завібрував телефон. Перш ніж дістати його та розблокувати, вона гучно впустила його на тротуар. І хоч припікало гаряче літнє сонце, на екрані звідкись взялись дощові краплі. Дівчина ледве відкрила повідомлення, яке їй прийшло. Це був невідомий контакт. Він надіслав їй фото, де вона з хлопцями чекала початку конкурсу. Десь в голові майнула тривожна думка, що за нею стежать, що це може бути дуже небезпечно. Але її швидко витіснив жаль. Вона посміхалась на цих фото, їй було так весело… Тепер Аманай зрозуміла що це за краплі на екрані. Це були її сльози.

Коли вона нарешті відірвала голову від екрану, Суґуру вже був на сусідній вулиці. 

– Сатору…

Вона не встигла навіть підійти до нього, а він вже закрокував вперед.

 – Не зараз, Аманай. 

І він пішов, отак лишив її серед парку, що оточував трикляту будівлю, яка їх усіх пересварила. Незграбно обтираючи телефон об спідницю, Аманай думала що робити тепер. На думку спало відкрити список контактів. Треба було подзвонити Курой. Вона забере її і все буде добре…

– Аманай? Хіба ви не на конкурсі? 

Це була не Курой. Це була Шьоко. Мабуть, Ріко трохи промахнулась.

– Конкурс уже скінчився…

Вона намагалась говорити рівно, але насправді чудово розуміла, що вдається дуже погано.

– Гаразд, що сталось? Що ті клоуни накоїли? 

– Вони… посварились. Я просто… – Ріко не змогла стримати нових схлипувань. Їй було так гидко та соромно від себе, але вона не могла це контролювати. – Я не знаю, що робити і… Мені так страшно… 

– Ти ж досі біля того крутого технікуму, так? Я зараз буду. 

Їй здавалось, що Шьоко просто пожартувала. А все ж Ріко сиділа в парку та перебирала власні пальці. Вона чекала, просто не знала чого. Що їй ще лишається зараз? Аманай досі не могла поворухнутись. Щоки їй пекли дивним жаром, від якого картинка перед очима пливла, а у вухах відчайдушно гупало серце. Стало трохи легше, коли в поле її зору потрапили Шьоко з Хайбарою. Ріко не встигла кліпнути, як Шьоко вже поквапилась до неї. Шьоко обдивилась її так, ніби вона могла бути пораненою, і лише тоді обійняла. Аманай не знала, куди мала подіти свої руки, тому просто незграбно завмерла, вдихаючи свіжі ноти парфумів Шьоко. 

– Тут недалеко є кафе з дуже смачним морозивом… 

В голові Ріко утворилось провалля від цієї фрази Хайбари й аж до моменту, коли перед нею поставили креманку з жовтуватими кульками морозива.

– Лимонне має тобі сподобатись, – мʼяко заявила Шьоко. – Його завжди усі недооцінюють.

Дівчина непевно взялась за ложку. Її руки досі трусились, але вже не так сильно. Приємна, трохи кисла прохолода на язиці разом великим вмістом цукру трохи пожвавила її мозок.

– Вони ж помиряться? 

– Звісно. Просто дай їм час. 

Хайбара не дуже подобався Ріко. Він забагато брехав, на її думку. Завжди і всюди він казав, що все буде добре, але рідко коли його слова справджувались. Тож і зараз вона не дуже вірила. Та все ж дівчина була вдячна за те, що він зараз поруч. 

– Чому взагалі вони погиркались? 

– Мабуть, Сатору щось наговорив дівчатам з іншої команди… Вони добре йшли, а потім просто почали помилятись після розмови з ним. Суґуру сказав, що йому соромно за Сатору. Він так кричав… 

– То це і все? 

Аманай ставало погано від пильного погляду Шьоко. Їй було соромно, що вона не може дати відповіді.

– Через таку дрібницю, ну і дурні!.. 

Лимонне морозиво і справді було смачніше, ніж Аманай думала. Щоправда, воно занадто швидко тануло поки та дивилась на фото, які Шьоко показувала їй з сьогоднішньої прогулянки. 

***

Шьоко вже не раз встигла пошкодувати про своє рішення. Тут на неї вже нагавкали собаки, до неї вже підійшли з проханням закурити. В кишені шортів вона міцно стискала невеличкий перцевий балончик щоразу, як бачила чийсь силует на вулиці. Клята кавʼярня з клятим графіком роботи, що дозволила їй прийти сюди тільки в таку темряву. Заходячи до знайомого двору, вона шумно видихнула. Але двері їй відкрив зовсім не той, на кого вона сподівалась. Це була мама Суґуру. Зазвичай Шьоко була б рада її бачити, але зараз… Через розмову, яку вона хотіла провести з самим Суґуру, їй геть не хотілось бачити цю жінку поруч.

– Привіт, люба. Суґуру зараз не вдома. 

“От і де його, в біса, чорти носять?”

– А де я можу його знайти? 

– Він на річці зараз. Заходь, почекаєш його… 

– Та ні, це таки термінова справа. Але дякую за запрошення.

Дівчина відійшла від дверей. Суґуру вже водив їх на річку декілька разів. Шьоко не дуже добре памʼятала дорогу, та й підбори не додавали їй надії, але вона покладалась на удачу. Жінка пішла за нею, намагалась вмовити лишитись, але Шьоко навіть не встигла відмовити. В кінці вулиці замаячила постать Суґуру. Він почав крокувати швидше, коли помітив, що на нього чекають.

– Тобі не варто змушувати дівчину чекати на тебе о такій годині, – суворо нагадала пані Ґето, а тоді повернулась до Шьоко та по-змовницьки промовила: – Раджу нагадувати йому про манери час від часу. 

– Саме збиралась, – з милою усмішкою відповіла дівчина. 

Жінка лишила їх на самоті всупереч бажанню затягнути обох до будинку та чимось нагодувати. Все-таки їм потрібна була приватна розмова і вона це розуміла. 

Вичекавши достатньо, Шьоко наблизилась до Суґуру, а тоді дала йому добрячого ляпаса. 

– Ти що таке влаштував вчора?! – вона намагалась не кричати, але емоції з голосу прибрати не могла. – Ви довели Аманай до істерики, а потім просто зʼїбались, ніби це не ваші проблеми! В чому річ, Суґуру?!

– З нею лишався Сатору. Чого ти від мене хочеш? 

Незворушність в очах Суґуру, яку підсвічувало тьмяне світло ліхтаря, лякала Шьоко. Його порожній голос, його холодна байдужість провокувала її на сльози. Вона прийшла сюди з надією, що це щось змінить, що Суґуру послухає хоча б її, але ця надія вже скрізь була покрита тріщинами. 

– Тому що… Суґуру, ти завжди був… 

– Кращим? Розумнішим? Нумо, збреши. 

– Лояльнішим. Добрішим. Співчутливішим. 

Ґето опустив погляд. Дівчина не була певна, що це варто трактувати як перемогу. 

– Іди додому, Шьоко. 

Вона пішла. Що їй тут ще лишалось? Продовжувати визвірятись на байдужого Суґуру, який нагадував стіну? Виставляти себе ще більшим посміховиськом? Зась. Але Шьоко не очікувала, що Ґето рушить за нею. Він тримав відстань, а все ж проводжав її. Дівчина не знала що мала відчувати? Вдячність? Чи їй варто було б боятися? 

Суґуру не пішов за нею до дверей підʼїзду, зупинився на більш ніж безпечній відстані. Ключі в руці Шьоко ковзали через зайву вологу. Зібравши останні сили, вона відійшла від дверей та повернулась обличчям до хлопця. 

– Що з нами буде далі? 

Тепер Ґето здавався їй нещасним, навіть розбитим. Він навіть не намагався тримати поставу, а стояв світлою ляпкою на фоні темних сутінків.

– Я не знаю. 

– Ти справді хочеш закінчити усе отак? 

Закінчити? Чому вона говорить таке взагалі? Суґуру ж посварився з Сатору, а не з нею особисто. То в чому річ? Чому вона сприйняла це так чуттєво? Шьоко ж може продовжити спілкуватись з обома, просто… окремо? Ні, ну що за маячня? 

– Я не можу втратити когось з вас, просто не можу… І обирати між вами не можу, чуєш? Ми ніби клята гірлянда! Якщо перегорає одна лампочка, згасають усі інші. 

– Ти можеш… не знаю, не обирати? 

Зістрибуючи з низеньких сходинок, дівчина зробила кілька кроків, а тоді міцно обійняла Суґуру. Їй потрібні були ці обійми. Нехай вони будуть останніми, але вони мають хоча б бути. 

– Нумо усе виправимо, будь ласка. Я допоможу тобі, ми щось придумаємо разом. 

Коли Шьоко відчула на своїх плечах його руки, їй стисло горло. Чому усе так швидко змінюється? Чому вони не можуть просто назавжди лишатися друзями? Чому ж усе так складно? 

– Дай мені час, Шьоко.

– Пообіцяй, що спробуєш. 

– Обіцяю. 

Вона боялась відпускати його, боялась, що він бреше, тому затрималась в обіймах. Ще декілька видихів в його плече і вона нарешті наважилась зайти до своєї квартири. Неохайно знявши підбори, вона поквапилась зсунути зі столу зайві речі та сісти на нього. Шьоко підперла голову руками, а тоді дозволила собі тихо заплакати. Вона знала, що лягатиме спати сьогодні голодною.

***

“Я сумую за ним. Хочеться написати йому, знову почути, як він розповідає про щось цим своїм голосом негідника. Сьогодні приходила Шьоко. Я боюсь, що ми зламали її. Хоча її це не стосується, але ж. Мабуть, ми і справді гірлянда. Інакше це не поясниш. Після розмови з нею мені ще більше починає здаватись, що зробив дурницю. Я починаю шкодувати, але чи добре це? Може, я справді перегнув тоді? Але ж і він красень. Те, що він зробив, неправильно. Тільки чому мені настільки не байдуже? Ніби це вперше, ніби Сатору завжди був прикладом людяності, аж от зараз щось пішло не так. Я ж звик. Тоді чому? Мабуть, я і справді перегнув”. 

Сатору провів пальцями по цих рядках, ніби там ще збереглось таке рідне тепло. Він мав би плакати, він знав це, але сліз чомусь не було. Всередині була тільки порожнеча, з якої лунало лунке виття морозного вітру. Сатору це виття лякало. Йому хотілось сховатись від нього, але… Як можна сховатись від себе?