Розмова про ночівлю

Літо разом із канікулами минуло швидко. Повітря тепер не було таким гарячим і здавалось ніжним, мов оксамит. На вулиці було любо знаходитись в таку погоду, тому Суґуру з Сатору незвично затягували свою дорогу до школи. 

– Не хочеш завтра десь завіятись? 

Ентузіазм Сатору Суґуру не поділяв, лише зміряв того втомленим і темним поглядом.

– Хочу. В ліжку, під ковдрою. Приблизно на годин дванадцять. 

– То зроби це сьогодні, бовдуре. А завтра знайдемо цікавіше заняття. Ну?

Сатору так гарно просив, що Ґето починало брати співчуття. От не просто ж так він просив! 

– Що ти задумав? 

Таке питання здивувало його. Ґоджьо хотів уже придумати якусь шпильку у відповідь, але зрештою здався. Ну кому він буде тут брехати? Суґуру? Маячня. 

– Батьки досі не повернулись з відпочинку, тож мені нудно. Ми могли б десь погуляти або ти міг би лишитись на ніч? Не знаю… 

– А Шьоко? 

– Вона видається дуже заклопотаною останнім часом, я навіть боюсь їй пропонувати. 

Так, з подругою останнім часом було щось не так, вона видавалась занадто нервовою і втомленою. Нещодавно навіть номер телефону поміняла разом з усіма соцмережами. Хлопці намагались розпитати її, запропонувати допомогу, але та лише відмовляла. Суґуру вирішив покинути це – якщо Шьоко не хоче їхньої допомоги, він не може її примусити. Сатору ж просто повторив дії друга. 

– Я подумаю, після джюку скажу. Але Шьоко треба запропонувати теж. 

Протягом усього навчального дня Сатору від нетерплячки було важко всидіти на місці, тому лише Суґуру помітив, як Шьоко постійно відбиває дзвінки та з огидою дивиться в екран телефона.

– Хлопці, а не хочете мене додому провести? – раптово спитала Ієїрі вже після закінчення занять в джюку. Вони саме вийшли на двір і вже хотіли прощатись.

– Додому? Та без питань! – Сатору був радий, адже Суґуру досі не спитав подругу про ночівлю, досі не дав свою відповідь, отже їм треба було більше часу, щоб побути разом. 

– Щось сталось? – голос Суґуру звично звучав байдуже, але усі троє розуміли, що байдужістю там і не пахне. 

– Ну… Година пізня, дівчині небезпечно самій гуляти в такий час, – спробувала викрутитись Шьоко.

– Тільки от раніше це тебе не лякало.

На справедливе зауваження Ґето дівчина лише опустила погляд. Але вони однаково усі троє потяглись до будинку Шьоко. Суґуру хотів спитати у неї про ночівлю, коли вони вийшли з джюку, але тепер умисно відтягував цей момент в очікуванні якогось лайна. І лайно сталось. Недалеко від її будинку стояла знайома Суґуру темна машина, поруч із нею нетерпляче курив чоловік. Зачувши кроки поблизу, він підвів очі і наштовхнувся на свою пропажу. 

– Сюди, курво, іди!

Шьоко завмерла, не тямлячи себе від страху. Що вона мала робити зараз? Чоловік кинув цигарку і прожогом кинувся до неї, вже майже схопив її за руку, та Суґуру не дозволив – він відкинув того ударом у вилицю. 

– Хлопче, ти шось плутаєш!

Сатору дивився то на Суґуру, то на того чоловіка, не розуміючи що він сам має робити. Тоді нарешті додумався заступити Шьоко собою.

– Це ти плутаєш. Шкільної форми не бачиш? – вперше вони чули Суґуру настільки злим. 

– А це тебе не стосується, шмаркачу.

Шьоко вирвалась із заціпеніння лише щоб схопити Сатору за руку. Чоловік, якого вдарив Суґуру, стояв прямо навпроти свого кривдника, смикаючись, демонструючи оманливі атаки, на які Ґето не вівся. 

– Сатору, не треба, зупини його, будь ласка!

Ґоджьо не розумів кого він має зупиняти – Суґуру чи того бовдура, що ледь не танцював перед ним. 

– Вір йому. Все буде гаразд, – сказав він в намаганнях хоч якось підбадьорити подругу. 

– Мала, що за цирк? Давай, прибирай цих дурнів і поїхали. Інакше я позву Куроші! Він не буде з тобою возитися, ти ж знаєш. 

Перш ніж Суґуру спробував повернути увагу своєї жертви на себе, з машини вийшов другий чоловік, який здавався ще більш розлюченим. Це вже йому не сподобалось – з одним він, може, і міг би в бійку полізти, але з двома якось кепсько буде. Ґето швидко роззирнувся в пошуках шляху, яким можна було б втекти, але ж від машини вони втекти не зможуть. 

– Та що за галас?! Ти тупий чи шо? – почав гримати водій на свого побратима. – Чого досі стоїш, як вкопаний? Боїшся? 

– Шьоко, виклич поліцію, – тихо сказав Сатору до неї. 

– Я не можу!

Він обернувся до неї. Нерозуміння ситуації починало сильно злити його.

– Якого біса не можеш?!

– Не можу і все! – дівчина лише дужче заплакала від розпачу, від тягара власних таємниць.

– Тоді стій тут. Якщо все буде погано, біжи до головної вулиці.

І хоч він уже не дивився на неї, Шьоко кивнула, продовжуючи розтирати сльози. Сатору рушив вперед, стаючи до Суґуру. 

– Схоже, комусь потрібна моя допомога. 

Ґето вірив, що зараз поганий момент для кпин і жартів, але однаково посміхнувся. От тільки чоловіки напроти не поділяли їхнього хорошого настрою. Першими кинулись у бій старші. Суґуру просто вдарив у відповідь, не встигаючи ухилитись натомість. Сатору ж схопив свого супротивника за рукав і з силою кинув його на землю. Коли Ґоджьо, утримуючи чоловіка під собою, обернувся на Ґето, той саме збив свого ворога з ніг та наступив одною ногою на його груди. 

– А тепер слухайте сюди, – Суґуру важко дихав, йому доводилось робити довгі паузи між слова. –  Мій батько працює в поліції. Одне моє слово і ваші пики шукатимуть по всій країні. А він, – юнак тикнув пальцем на Сатору, – племінник начальника місцевої в’язниці, до якої вас запроторять. Подобається перспектива? Тому ви зараз сідаєте у свою тарантайку і їдете нахуй з моїх очей, забуваєте цю дівчину назавжди та припиняєте клеїтись до неповнолітніх. Усе зрозуміло? 

Ті ствердно зашипіли у відповідь. Юнаки позлазили з них, дозволяючи їм незграбно підвестись, дошкандибати до машини та нарешті поїхати. Наостанок ті двоє крикнули дрібку образ з машини, але усім вже було байдуже. Ґето сів навшпиньки, намагаючись відсапатись. 

– Це було джюдо? – тихо спитав він, торкаючись великим пальцем своєї брови, з якої скрапувала кров. 

– Ага.

Сатору простягнув йому руку і допоміг знову підвестись на ноги. Вони посунулись у бік Шьоко, яка знову завмерла.

– Красиво. Але ненадійно. 

Ґоджьо підняв брови, він не повірив в почуте. 

– Ти б себе бачив зараз. 

– Ти б бачив його, – криво посміхнувся Суґуру, маючи на увазі того чоловіка, якого побив. 

– З тобою усе гаразд? – нарешті спитав Сатору у подруги.

Вона не відповіла, натомість згребла обох в обійми, хапаючись погризеними нігтями в помʼяту та брудну шкільну форму. 

– Вибачте! Пробачте мені, будь ласка! Ви не повинні були, це усе я… І… Господи!

Ані Суґуру, ані Сатору не могли собі уявити Шьоко, яка буде настільки розчавлена, яка буде так відкрито і гучно ридати, принижуватись подібними словами. Таке видовище було страшним для обох. Сатору здавалось, що він знову може усе зіпсувати, як з Утахіме, тому чекав слів Ґето, щоб відштовхуватись від них. Але одне питання все ж мучило його.

– Усе гаразд, не переймайся. Ти зараз в безпеці, більше ніхто тебе не чіпатиме, – Суґуру говорив мʼяко, але впевнено, переконливо.

– Шьоко… – несміливо почав Ґоджьо. – За що ти просиш вибачення?.. Я… Я справді не розумію. 

– Через мене у вас були проблеми, – терпляче відказала вона. 

– Проблеми? Мої батьки будуть щасливі, що заняття з джюдо мені все-таки знадобились. До того ж… Ми ж друзі. Хіба ми не повинні допомагати одне одному? Але якщо тебе це справді так хвилює, то купи мені чогось солодкого і будемо квитами!

Сатору вважав, що такі слова можуть якось підтримати Шьоко, змусити її перемкнутися на таке безсовісне вимагання. Йому хотілось, щоб вона нагримала на нього, подивилась злим поглядом або хоча б просто посміхнулась – аби лише не плакала ось так.

– Бевзень! – гаркнув натомість Суґуру. – Не смій з неї щось вимагати зараз!.. 

Але подруга нарешті тихо засміялась. Це виглядало дещо дивно, враховуючи її досі вологі від сліз щоки, але це вже був прогрес. 

– Шьоко, ходімо до тебе. Я хочу знати, що ти зайшла до квартири і з тобою усе добре. 

Тепер усі троє повільно сунулись до квартири Шьоко. Насправді це більше нагадувало кімнату в гуртожитку, ніж повноцінну квартиру, але житло все-таки було комфортним і приємним. Подруга затягла обох всередину. Суґуру вона обробила розсічення на обличчі, а перед Сатору поставила баночку дієтичної коли з холодильника. Ґоджьо покрутив її, а все-таки відкрив і почав пити. Він не визнавав дієтичних газованок, але вирішив змовчати. По-перше, Суґуру казав йому не розмовляти про їжу. Звісно, він не був певен чи це працюватиме в цьому випадку, але перевіряти зараз не хотілось. По-друге, йому не хотілось бути ще одною проблемою для Шьоко. Те, що вона взагалі пригостила його, вже варте подяки. 

– Шьоко, є пропозиція, – діловито промовив Суґуру, коли та складала аптечку. 

Сатору перевів на друга свій погляд, сумніваючись чи правильно він розуміє ці слова. 

– Ми можемо завтра лишитись з ночівлею у Сатору. У нього немає батьків вдома і комусь треба його розважити… 

– І мене треба розважити теж, так? 

В її голосі звучало щось на кшталт образи. Ієїрі не подобалось виглядати хворою в очах друзів, вона не хотіла здаватись тою, хто потребує допомоги, якогось особливого ставлення. 

– Чому ні? – невинно спитав Сатору, допиваючи колу. – Якщо ти не хочеш нічого говорити, хочеш удавати, ніби нічого не сталось – гаразд, ми можемо підіграти тобі. Але все одно було б добре тобі відволіктись і розслабитись. 

– Буде якось дивно нам удвох веселитись, поки ти будеш їсти себе на самоті. 

Шьоко швиденько прикинула свої варіанти в голові, зважила слова Сатору і Суґуру, а тоді шумно видихнула. 

– Гаразд, згода. Проти вашого тиску жодна душа не вистоїть. 

***

– То чому ти така… зайнята останнім часом? 

Сатору вчергове копнув ногою Суґуру, щоб той слухняно підніс йому до рота шматочок піци. Ґето займався цим лише з поваги до праці Шьоко, яка зараз скрутилась над нігтями Ґоджьо і щось обережно на них вимальовувала. Дівчина на питання лише тяжко зітхнула. 

– Я… посварилась з друзями.

– З Утахіме?

– Ні, звісно ні… 

– От тільки не кажи, що ті бандити були твоїми друзями. 

Шьоко присоромлено глянула на Суґуру так, що навіть Сатору усе зрозумів. 

– Невже батьки тебе не вчили не розмовляти з незнайомими дядьками? 

– Не вчили! Нема у мене батьків! – занадто різко гаркнула подруга. 

Тепер вони сиділи в тиші. Лише якийсь годинник самотньо цокав з нутрощів квартири Сатору. Ґоджьо вже хотів було спробувати вибачитись чи якось перевести тему, але Шьоко віднайшла свій голос:

– Батькам байдуже на мене… Я думала, буде круто рано подорослішати. Мені подобалось тусуватись в старших компаніях. Так я познайомилась з Утахіме, а тоді з тими муднями. Було прикольно слухати, що я не така, як інші дівчата, що я цікава, особлива… Але усе це зайшло занадто далеко. Це перестало бути весело. Тому я пішла… 

– З такого не так легко піти. 

Суґуру не мав особистого досвіду, але мав багато знайомих. Батьки часто вказували йому з ким не варто дружити. Раніше він злився через це, але йому дуже пощастило, що його розум завжди перемагав над злістю. Ґето вистачало мізків дослухатись до батьків. Тепер на рідних вулицях замість колись таких привабливих старших компаній він бачить геть неперспективних молодиків, поруч з якими просто стояти огидно або навіть страшно.

– Сподіваюсь, історія про поліцію і вʼязницю достатньо їх налякала.

Шьоко силувано усміхнулася, на мить переводячи погляд від нігтів Сатору на обличчя Суґуру. 

– Як не налякала, ми придумаємо щось краще! – безтурботно заявив Ґоджьо. – Обовʼязково скажи, якщо вони знову причепляться. 

Невдовзі Сатору ніяк не міг натішитися своїм манікюром. Тепер його охайно вистрижені нігті були чорного кольору. Лише на великому пальці лівої руки та середньому пальці правої на чорному фоні виблискували срібні зірочки. Ґоджьо усе крутив руками під світлом настільної лампи, намагаючись налюбуватися чудесними глянцевими переливами, доки Суґуру не міг стримати сміху. 

– Теж собі таке хочеш? – грайливо запитала Шьоко, намагаючись захистити свою кропітку працю від такого наглого сміху. 

Але дівчина геть не врахувала ймовірність, що Ґето погодиться. 

– Вперед, – гордо заявив той, простягаючи свої долоні. 

Не те щоб йому справді хотілося мати такий красивий манікюр. Суґуру більше кортіло, щоб тепер Сатору слухняно підносив йому шматочки піци до рота. Ґоджьо швидко розкусив такий намір друга, але нічого особливо проти не сказав. 

Шьоко була приємна ця увага. Таке своєрідне захоплення її роботою змушувало її усміхнутися, змушувало трохи більше цінувати себе. 

Вечір доповнився дзвінком від Утахіме. Шьоко одразу закусила губу, готуючись до неприємностей. 

– Привіт, Утахіме! – радісно привітався Сатору, який підняв слухавку на прохання Шьоко. 

– Віддай, бляха, телефон Шьоко! – пролунало з гучного звʼязку. 

– Я чую тебе. Просто трохи зайнята.

– Ти не подзвонила. У тебе все добре? 

Від сорому Шьоко не наважувалася перевести погляд на щось, окрім нігтів Суґуру. Вдавати зайнятість, щоб замаскувати власне збентеження, здавалось хорошою ідеєю. Ієїрі справді мала зателефонувати подрузі ввечері, щоб підтвердити, що з нею усе добре, адже Утахіме сильно хвилювалася, коли дізналась про вчорашню бійку. Шьоко було дуже неприємно від розуміння на які почуття вона наразила свою подругу, коли ось так раптово зникла з мережі. 

– Так, все добре… 

– Вона була зайнята дуже важливим ділом, – впевнено підхопив Сатору. – Шьоко фарбувала мені нігті. 

– Сподіваюсь, вона намалювала тобі купу лайна.

– А от і не вгадала! Я б показав, та боюсь, що ти луснеш від заздрощів. 

Суґуру марно намагався стримати сміх, доки Шьоко загрозливо зиркнула на Сатору. 

– Це ти ще моїх нігтів не бачив, – байдуже відповіла Іорі. – Шьоко, вони тебе точно не ображають? 

– Та за кого ти нас тримаєш? – не витримав Суґуру. 

– Тобі чесно сказати? 

– Нумо! – посміхнувся Сатору. 

Тепер уже Шьоко заледве тамувала сміх. Від цієї дурної суперечки хотілося хихотіти без упину, від неї одразу ставало так тепло на душі. 

– За клоунів. Тупак і Глупак. 

Усі разом вибухнули сміхом, відмовляючись сприймати цю розмову серйозно. Сатору було дивно, що він не помітив дотепності Утахіме раніше. 

– Шьоко, якщо раптом це сміття якось тебе образить, обов’язково напиши. Я знаю, де Тупак живе. 

– Я думав, я Глупак, – з напускною образою пробурмотів Сатору. 

Далі Шьоко запропонувала подивитися фільм. Оскільки вона запропонувала, їй довірили і вибір фільму. Сатору очікував, що вона обере якусь сопливу драму, Суґуру теж очікував романтичну драму, але з крученим сюжетом, який залишить після себе тільки нерозуміння. Коли ж дівчина увімкнула їм німецьку трагікомедію про двох смертельно хворих чоловіків, обоє здивувалися. 

– А ось це ви двоє, – вказала вона вже під час перегляду на двох ґанґстерів, яким постійно не щастило. 

Під кінець фільму Сатору марно намагався стримати сльози. Він запевняв себе, що за його окулярами нічого не було видно, та це була відверта брехня. Суґуру вдалося втримати сльози в очах. А Шьоко весело поглядала то на одного, то на другого, підколюючи за таку бурхливу реакцію. 

– Хто ж міг подумати, що ви такі чутливі! 

Далі Сатору намагався виправити про себе враження, обігруючи друзів в приставку. Шьоко постійно злилася, коли програвала, а Суґуру недовірливо витріщався на Сатору, намагаючись вирахувати його махлювання. Кожна перемога Сатору і поразка для Суґуру з Шьоко розпалювали їхній азарт усе дужче. Не дивно, що вони геть не прибрали кімнату перед сном, що повлягалися абияк уже під світанок. 

Усі троє перелякано підірвалися о сьомій ранку від занадто страшного будильника Шьоко, який вона забула вимкнути. Опісля такого казусу усі повлягалися далі спати, проте вже ніхто не міг заснути. 

– Так, – урочисто почав Сатору, лежачи на підлозі поруч з Суґуру, – ви у мене побули, тепер маєте мене повести до себе. 

Шьоко з посмішкою подивилася на нього з висоти ліжка, яким Сатору їй поступився. 

– Ти ж бачив мою квартиру. Там не буде місця для трьох. 

– Суґуру? – задоволено протягнув Ґоджьо, повертаючись до друга обличчям. 

– Ні, – відрізав той. 

– Але чому? 

Ґето не знав, як пояснити, не осоромившись. Тому що ніхто, окрім Хайбари та Нанамі, не ночував у нього і не знав де він живе. Тому що він не мав такої крутої та просторої квартири, як у Сатору. Його будинок старий і негарний. В нього соромно привести когось. Квартира Шьоко хоч і була маленька, але там принаймні був хороший ремонт. А у нього вдома самі лише руїни. Він не хотів цим ділитися. 

– Бо я цього не хочу. 

Сатору було прикро отримати таку відверту відмову, проте він не дозволив собі образитися. Щось його утримувало від цього. 

Вони ліниво поснідали залишками вчорашньої піци, не витрачаючи сили, щоб розігріти її. Опісля сніданку вони ще лінивіше загрузли в телефонах, час від часу показуючи щось одне одному. 

Ґоджьо вмовляв друзів лишитися якомога довше, та все ж їм довелося піти. Разом із Суґуру він провів Шьоко, а тоді звично розійшовся із другом біля пекарні. Йому не хотілося повертатись до порожньої квартири, де ніхто його не чекатиме, але куди ще йому було йти? Він знав, що ані Шьоко, ані Суґуру не будуть зараз відповідати йому, адже мали якісь свої приватні справи після повернення додому, які вони відклали раніше заради ночівлі. Йому довелося коротати за повільним прибиранням безладу, який вони троє лишили. Він намагався робити усе якомога повільніше, намагався відчистити усе якомога ретельніше. Насправді ж йому не хотілося прибирати обгортки, заміняти постільну білизну, відносити подушки та ковдри на місце. Це були сліди його друзів і йому не хотілося їх стирати. Сатору кортіло лишити їх, показати усьому світу, адже він справді міг цим пишатися. Але він розумів, що йому не слід поводитись ось так по-дитячому, тож сумирно все підчищав. 

Він не любив прибирання, навіть не міг до ладу усім цим займатися. Але зараз він вилизував свою кімнату так, ніби йому не можна було лишити зайвих доказів проти себе. Така зайнятість дозволяла йому не зважати на самотність, дозволяла відкинути убік будь-які думки й сфокусуватись на процесі прибирання. Далі він сів за навчання. Повідомлень від друзів так і не було. 

***

“Не думав, що колись відчуватиму такий сором. Здавалось, що я уже змирився з усім, але це виявилось брехнею. Легко було вірити у свою байдужість, доки Сатору не запитав про це. Я мав би уже перерости цю фазу максималізму і почати вдовольнятися, навіть пишатися тим, що маю. Але не виходить. Квартира Сатору виглядає, ніби з серіалу про якусь еліту суспільства. Мій будинок в кращому випадку виглядає, як дім прислуги цієї еліти. Мабуть, Шьоко зможе закрити на це очі, зрозуміти мене. Але я боюсь реакції Сатору. Цей бевзень геть не думає, перш ніж говорити. Я боюсь почути зайвого від нього, боюсь не пробачити. Брехня останнім часом так втоплює. Все-таки я хотів би їх запросити. Але трохи більше хочеться лишатися нормальним в їхніх очах”. 

Сказана зранку брехня труїла Суґуру досі. Навіть записи в щоденнику не сильно допомогли. Ґето не любив лишати в щоденниках зайвий візуальний шум, він любив просто записи. Але зараз він порушив свою традицію, намагаючись вилити увесь негатив у хаотичному штрихуванні в кутку сторінки. 

“Я втомився бути собою. Хочеться бути кимось, у кого легше життя”. 

Лише дурна фотографія Сатору, якою той поділився в чаті, на фоні його чистісінької спальні змусила кутики його вуст мляво сіпнутись догори. Той так по-дитячому віддано радів своєму успіху, що Суґуру просто не міг не розділити із ним це відчуття.