Розмова про фетиші

– Вау!

Сатору бігав очима по великому підвальному приміщенню з купою одягу, взуття, аксесуарів та інших дрібниць. Йому подобався величезний простір та вибір, подобались яскраві та різноманітні кольори, але точно не подобався запах. Запах старості і сирості був занадто виразним. 

– От як можна було пропустити такий культурний феномен як сешка? Це ж сором! 

Шьоко пройшла вглиб приміщення, ніби до власного житла. Суґуру потягнув досі зачудованого Сатору за нею, щоб той не загубився. 

– Якби я знав, що тут стільки усього цікавого!

– Ну звісно. Це тобі не ті кольорові бутики в торгових центрах. 

– Не ображай кольорові бутики в торгових центрах! – гримнула Шьоко на занадто самовдоволеного Суґуру. – Вони теж цікаві! 

– Вони цікаві тільки коли у тебе є гроші. Таке собі. 

Невдовзі хлопці розминулись з Шьоко, пристаючи до різних кінців магазину. Сатору поважно ходив за Суґуру поміж стійок з одягом, стежив за різкими рухами, якими той розсував купи тканин, щоб з експертним виглядом придивитись до якоїсь речі. 

– А що ми взагалі шукаємо? – спитав Сатору, коли вже знудився просто спостерігати.

– Щось достатньо цікаве і хороше, щоб витратити на нього гроші. 

Цікаве і хороше. Ґоджьо пригледівся до найближчої стійки. Це були футболки. Він навмання погортав їх, а тоді зупинився на одній потертій темній футболці. “Я намагався бути нормальним. Найгірші дві хвилини мого життя”, – білим виблискував напис на ній. Сатору тут же вихопив її та простягнув перед очима Ґето. 

– Дивись! Це достатньо цікаво! 

Суґуру зміряв осяяного Сатору темним поглядом нерозуміння. 

– По-твоєму це цікаво? 

– Гаразд, це смішно. Майже те саме, що і цікаво. А ще це футболка про тебе. Ти багато бачив футболок про себе? 

Ґето гучно видихнув. Насправді він шкодував, що не знайшов цю футболку першим і не показав її Сатору, не сказав, що ця футболка про нього. 

– Жодної. Але тепер я бачив футболку про тебе. 

Сатору лишалось тільки очі закотити. 

– Якщо так, тоді я куплю її тобі, щоб ти частіше мене згадував і мучився. 

Суґуру обережно відтягнув тканину футболки, а тоді просунув пальця крізь дірку в ній. 

– І це тебе не бентежить? 

– Мабуть, це саме те, чим переймаються нормальні люди. Але мої дві хвилини вже минули. 

***

– Я не занадто товста в цьому? 

Ієїрі крутилась то перед дзеркалом примірочної, то перед Сатору та Суґуру, які стали особливими експертами, які оцінювали кожну підібрану нею річ. Руками вона усе намагалась пригладити на собі картату рожеву напівпрозору блузу, яку приміряла. 

– Шьоко, у тебе кістки світяться. Ти ні в чому не виглядатимеш товстою. 

Дівчина знала, що краще буде просто проігнорувати ці слова, не виказувати тої зотлілої радості, яку відчувала всередині. 

– Тобі справді личить, – стишено промовив Суґуру, навіть не намагаючись перекрити занадто гучні слова Сатору. 

Шьоко довго придивлялась до цієї блузи, намагалась знайти в ній хоч якісь недоліки, але все-таки наважилась її взяти. Можливо, вона пошкодує, але… 

“Мені ж личить. Мені має личити”. 

Побачивши в руках Сатору темне діряве нещастя з білим написом, вона довго сміялась. Їй ніяк не вдавалось повірити, що він справді збирається це купити. Та навіть якщо так, це була така дрібна, але така дотепна витрата! 

– Якщо по-чесному, цю футболку треба якось поділити між вами. 

На таке ствердження Суґуру підняв брови, а Сатору лише ширше посміхнувся. 

– По черзі носитимемо? 

– Тільки у твоїх мріях. Не зачіпай мою нову футболку для сну. 

***

Цього разу запізнювався не Сатору, а Шьоко. Утахіме навіть довелось телефонувати їй. Хайбара виражав щире хвилювання за неї, хоч тільки мав її вперше зустріти сьогодні. Нанамі це хвилювання поділяв лише на десяту частину. 

– Ну нарешті… – видихнув Сатору, вчергове прокручуючи волейбольний мʼяч, який принесла Утахіме. 

За мить Шьоко уже стояла в рядах компанії, яку вона сама ж запропонувала зібрати, щоб пограти в волейбол на пляжі. До останнього їй здавалась ця ідея дурною, адже вона могла розраховувати лише на Суґуру, Сатору та Утахіме, яку в жодному разі не можна тримати поруч з Ґоджьо. Цього недостатньо для волейболу. Але їй дуже пощастило, адже Суґуру запропонував запросити двох своїх друзів – Нанамі та Хайбару. З такого приводу навіть Утахіме погодилась провести день в одній компанії з Сатору. Тож тепер вони могли вирушити на пляж, щоб знайти найкраще місце для гри. 

Однак обрати це місце виявилось не так легко. На одному майданчику на Сатору занадто яскраво світило сонце, на іншому, як казав Нанамі, пісок з купою скла. А тоді ще й Суґуру посперечався з Утахіме щодо кращої місцини. Просто дивом він все ж поступився Іорі. Так вони і знайшли чудовий майданчик. Усупереч сваркам, їм все ж вдалось поділитись на команди. До першої належали Сатору, Нанамі та Шьоко, а до другої – Суґуру, Хайбара та Утахіме. 

Грати прийнято три партії, кожна до двадцяти п’яти очок, тому варіантів розвитку подій всього два: або команди Нанамі й Утахіме програють по черзі одна одній, і третій раунд стане вирішальним, або ж хтось з них поспіль виграє два раунди, забезпечуючи собі легку перемогу. Сатору імпонував більше другий варіант, адже напружуватись зайвий раз – не царська справа. Хотілось розтрощити вщент Іорі і заразом втерти носа Суґуру. 

Дізнатись, хто почне раунд вирішили по-дорослому:

– Камінь, ножиці, папір. Один, два, три!

Камінь Шьоко накрив ножиці Ґето, отже починала перша команда.

Кенто не дуже хотів ризикувати першим очком, але і занадто обережним бути було б недоречно, тож він ризикнув довірити першу подачу Шьоко. Суґуру фактично заманив його з Хайбарою сюди, наобіцявши цікавих суперників, тож азарт уже брав своє. 

Хайбара доволі легко прийняв планер дівчини, хоча знав, що синці на передпліччях з’являться вже під вечір. Він свою частину виконав, далі все залежало від того як зіграються Іорі й Ґето. А зігрались вони поганенько. 

Ґоджьо підійшов до сітки, намагався тримати розмову приватною, чудово знаючи, що почують його всі:

– Мені навіть шкода, що ти змушений робити удар з її передачі.

Суґуру лише насупився. Утахіме ніколи не сумнівалась у собі в ролі зв’язки для нападального удару, вона знає – ні, вона впевнена – що така уже натура Ґоджьо Сатору. І оскільки Ґоджьо Сатору знову поводився, як остання паскуда, вона просто не могла дозволити йому виграти, не могла дозволити злу виграти. 

– Одне очко за нами, – прокричав Нанамі, намагаючись запобігти черговій сварці.

Зі спроб навчити Сатору попадати по м’ячу, команда Іорі заробила близько чверті задля перемоги в першій партії. Ґоджьо скаржився на те, що його руки занадто довгі, аби контролювати самісінькі кінчики пальців. А Суґуру в той час лише тихенько сміявся по той бік майданчика, радіючи, що роль вчителя на цей раз не його тягар. Та коли черга подавати дійшла до нього, хлопець закинув в аут. Хайбара спочатку подарував Ґето співчутливий погляд, а тоді підбадьорливо поплескав того по плечу. Ю розумів, що засмутитися через таку дрібницю для нього раз плюнути, він сам відчував це не один раз, тож не міг не поспівчувати, не підтримати. 

Попри те, що майже ніхто не знав чужий стиль гри, всі швидко підлаштовувались. Старалися не атакувати на Сатору, бо його захист з часом став ніби друга сітка. І усвідомили, що найкращий ліберо з усіх них – Хайбара. Шьоко не розуміла, як хлопець, що був вищий за неї, з такою легкістю і швидкістю приймав усі подачі. Ю ніби відростив собі крила. Саме цим дівчина аргументувала для себе програш своєї команди в першій партії.

– Комусь потрібна перерва чи продовжуємо?

Вони майже одразу пошкодували про одностайне рішення продовжити. Запал від гри потихеньку спадав, а обіднє сонце тільки більше припікало. Кенто сподівався на швидкий реванш. Зараз він дуже покладався на здобуті навички Сатору, бо знав: всі приймання, скидання м’яча хлопець поглинає ніби губка. Суґуру теж це знав. Раніше навичка Сатору швидко навчатись йому подобалась, але зараз він радикально змінив свою думку. Вже за десяток хвилин було видно, що сили залишились тільки у Ґоджьо, який ще завзятіше, вдаліше намагався пробити блок свого найкращого друга і вчергове підколоти Утахіме за її дурну образу. Наступним за Сатору у витривалості йшов Хайбара, якому більше докучала спека, ніж активний рух. 

Коли компанія ще більше стала схожою на перестиглі овочі, в хід пішли нечесні трюки, що межували з дискваліфікацією, якби вони брали участь в офіційній грі. Іорі, розуміючи, що Ґето не зможе стрибнути достатньо високо, все частіше робила скидання. Це дратувало тих, хто не міг передбачити її дій. Навіть Суґуру не завжди був задоволений ще одним заробленим очком. Йому не подобалось ось так триматись осторонь, доки Утахіме все робить за нього. Його ятрив факт, що команда не може покластись на нього. 

– 24 очка проти 22 в нашу користь, – Нанамі вчергове оголосив рахунок. – Шьоко, на подачу!

Ієїрі знала, що її удар все одно приймуть і так легко перемогу їм не забрати, та ризикнула подати планером. Хайбара пропустив. Вони перемогли в другій партії. Після цього, їй навіть хотілось підійти до хлопця і спитатись чи не напекло йому в голову. Можливо, він спеціально піддався, бо вона дівчина, або йому пісок в очі потрапив? 

Рахунок 1:1, це означало, що наступна партія стане вирішальною в тому, хто з кого знущатиметься увесь наступний тиждень за програш. 

В цей раз одностайним рішенням було трохи відпочити та перекусити. Однак Нанамі попередив, що понад тридцять хвилин засиджуватись не варто, адже м’язи за цей час можуть вже почати боліти й нормально зіграти просто не вийде.

Як і зазвичай, у Сатору їжі з собою не було. Він ніколи не хвилювався про такі речі, бо знав, що завжди є можливість сходити в магазин, в крайньому разі – замовити доставку. Проте зараз його настільки розморила спека, що навіть думати про те, аби кудись йти, було надто важко. Тому Сатору просто періодично заглядав до пакунків кожного, аби щось вкрасти. Окрім лінивих зауважень, він не отримував жодного опору. 

Шьоко ніколи не подобались спільні трапези. В такі моменти було занадто багато речей, за якими потрібно слідкувати одночасно. А раптом вона не так сіла і видно складки на животі або хтось подумає, що велику порцію собі наклала? Поїсти деінде, сказавши, що йдеш в туалет, було звичною справою. А от відчувати стривожений погляд Суґуру на своїй спині все ще було трохи дивно, по-чужому. Йдучи швидким кроком до будівлі туалету, Шьоко готувалась побачити ще один такий стривожений погляд, але від Утахіме. Іорі раніше відлучилась до туалету, тож вони точно перетнуться. Лишалось сподіватися, що на цей раз дівчина не надокучатиме турботою. 

Шьоко встигла розпочати свій ланч на лавці під будівлею, коли з туалету вийшла Утахіме. Між ними одразу завмерла незручна тиша. Обидві відчували гостру потребу якось виправдатись.  

– Стало погано, ходила вмитись, – сказала Іорі, намагаючись викрутитись. 

Шьоко чудово чула брехню від неї і приховувати це не збиралась. 

– А я вже думала, що тебе вибісив Сатору.

Утахіме важко зітхнула, сідаючи поруч із подругою. На неї тис погляд горіхових очей, тисла чергова втеча Шьоко, тисла спека. Вона з останніх сил стримувалась, аби нічого не сказати подрузі про дивний вибір локації для їди. 

– Сонячний удар гірше за нього, – нарешті зізналася вона.

– Дякую, що погодилась на гру… Він іноді просто нестерпний, але знаєш… Сатору старається. 

Утахіме запустила пальці в упаковку снеків Шьоко і вийняла трохи для себе. Вона чудово знала, що тій дуже некомфортно, коли лише вона одна їсть за розмовою. Це був спосіб зрівнятись, послабити трохи суворість Шьоко до самої себе.

– Я намагаюся в це повірити лише тому, що це твої слова. Краще тобі мати рацію в цьому. 

Для Ієїрі ніколи не було проблемою брати відповідальність за свої слова чи справи. Але ось тут їй хотілося дати задню. Від думки, що вона може зрадити довіру Утахіме, серце стискалось занадто болісно. 

– У мене є відчуття, що ми з Суґуру вчимо його бути людиною. Ну, знаєш, не в сенсі людяність, доброта і все це, а… просто жити життя. Таке враження, ніби до цього йому не давали бути собою, не давали робити помилок і виправляти їх. 

– Не знаю… У нього завжди були навіть не таргани, а пацюки в голові, але… Мабуть, я просто не хочу вірити, що він не обовʼязково такий поганий. 

Шьоко лишалось тільки хмикнути. Почути подібні зізнання від Утахіме неможливо. Але з Утахіме вона завжди лишалась поза межею можливого. 

– Як тобі гра? Готова до третьої партії?

Намагаючись підшукати якісь слова для відповіді, Утахіме длубала краєм сандаля землю. Їй хотілось перемогти Сатору, але не Шьоко.

– Мені б хотілось якось зіграти з тобою на одній стороні, – промовила Утахіме.

Шьоко спробувала вкласти в свою усмішку всю свою взаємність, на яку вона тільки здатна.

– Пліткуєте? 

Від раптового втручання Сатору обидві дівчини підстрибнули. Вони геть не помітили його, адже увесь час сиділи спиною до решти компанії, до дороги між ними. 

– Було б про кого. 

Утахіме показово підвелась та пішла геть, лишаючи Шьоко та Сатору в натягнутій тиші. Це бентежило Сатору, але не настільки, щоб розбиратися в ситуації та почуттях усіх дотичних. 

– Нанамі сказав, що ви відхиляєтесь від графіка.

Це змусило Шьоко швиденька зібрати заледве розкладений ланч. Сатору тим часом встиг вмитись. Тепер вони разом поверталися до сітки, але не дуже квапились, зберігаючи сили для гри. 

– Сатору, будь з нею м’якшим, гаразд? Укладіть уже перемирʼя. 

– Вона перша почала!

Шьоко здивовано звела брови.

– Справді? Ти певен? 

Ось тут Сатору пошкодував про свої слова. Шьоко вже напускала в голос трохи ноток злості, намагаючись налякати. І її намагання збіса добре працювали.

– Гаразд, я розгляну твоє прохання. Але мушу попередити, що для налагодження стосунків потрібно обидві сторони! 

– Ти що, до Юкі ходив? 

Сатору глянув на неї розгубленим поглядом. Тільки зараз Шьоко помітила відсутність окулярів на ньому. Яскрава блакить його очей зачаровувала лише до того моменту, доки він не починав кривити мармизу від сонця. 

– Хто така Юкі? 

– Шкільна психологиня. 

– А, це та блондинка? Ще б я до такої двинутої ходив. Я так… вичитав це. 

Шьоко хмикнула. Які шанси, що Сатору шастав по сайтах з різними психологічними порадами в стосунках? От про це Шьоко і попліткує з Утахіме. 

– Де твої окуляри? Маєш вигляд сліпого кошеня.

Сатору одразу набув вигляд ображеної дитини, яка була лише рада розповісти про свою образу.

– Мені не подобається липке відчуття на переніссі, ось тут, – хлопець вказав на нього пальцями. – Я ніби змастив обличчя олією! Окуляри ковзають, мені доводиться постійно їх поправляти і я не можу ні на чому зосередитися! Тому зараз я провітрюю обличчя. 

Шьоко не змогла стримати сміху. Вона починала щиро заздрити умінню Сатору ось так перейматися якимись дрібницями. Але після повернення в коло друзів їй уже не було так весело. Ґоджьо підійшов до своїх окулярів, які лишав поруч із сумкою Суґуру, лише для того, щоб помітити, що вони геть покривлені. 

– Хто їх, бляха, зламав?!

Усі миттю обірвали будь-які розмови та згуртувалася навколо Сатору. Але той ігнорував будь-які питання, впиваючись поглядом в Утахіме. 

– Це ж ти, так?

Утахіме чудово знала про напружені стосунки Сатору з занадто яскравим світлом. Іноді їй справді хотілось використати це проти нього, але не аж так. Вона могла б забрати окуляри, змусити його просити, щоб вона їх повернула. Але щоб ламати… Все-таки не настільки сильно Сатору її образив. 

– Я навіть не помітила, що ти їх знімав! В моїх інтересах втерти тобі носа в грі і пишатись цим до скону. Я точно не могла їх зламати хоча б тому, що без них ти занадто жалюгідний і я не зможу пишатися перемогою над таким тобою. 

Суґуру заледве стримав декілька смішків. Стосунки Сатору і Утахіме нагадували йому нескінченну дитячу комедію, де гумор крутився навколо насилля. Він любив такі мультики.

– Мабуть, хтось сів на них чи наступив. Не варто було отак їх кидати. 

Нанамі мав рацію, але Ґоджьо не міг визнати цього, не міг визнати свою помилку.

– У тебе немає з собою сонцезахисних окулярів? 

Сатору розраховував, що Суґуру доєднається до слів Нанамі. По-перше, вони з Нанамі друзі ще з давнини. По-друге, це було б в стилі Суґуру. Але те, що Ґето просто намагався вирішити якось цю нову проблему, і тішило, і дивувало. 

– Вдома лишились, – невдоволено відповів Нанамі.

– У мене є! – Шьоко вже дістала зі своєї сумки футляр і простягла його Сатору. – Я знаю, що вони не такі круті, але це все, що є.

Утахіме відчувала гостру потребу якось втрутитися, адже Шьоко віддала зовсім не свої окуляри. Вона перед грою попросила Ієїрі взяти її окуляри до своєї сумки, а тепер спостерігала, як та передає їх Сатору. 

– Взагалі-то це мої окуляри.

– Хіба ти не хотіла пишатися перемогою? – з докором запитав Ґето. 

Його усмішку Утахіме перекривила, але більше нічого не сказала. Ґоджьо прийняв чужі окуляри, стримуючи зауваження про поганий відтінок скелець. Свої минулі йому лишалось тільки викинути. Вже стоячи на гральному майданчику, він усім своїм видом показував, що зробить будь-що, аби зараз перемогти. 

Такий агресивний настрій лякав Суґуру. Він відчував його злість в кожному русі. Блокувати його нападні удари стало ще важче. От тільки надовго Сатору не вистачило. Окуляри Утахіме все-таки не підходили йому. Ставало дедалі важче орієнтуватися в просторі та слідкувати за м’ячем. В деякі моменти Сатору навіть не бачив хто саме робить передачу. Все більше чорних плям з’являлося перед очима після кожного надто різкого руху. 

– Заспокойся і довірся нам з Шьоко, – після чергового програного очка Нанамі вже не витримував.

Кенто розумів, що вони вже навряд виграють. Сатору мав силу, хоч розум і покидав його іноді. Тільки зараз він був засліплений не лише сонцем, а й злістю. 

Іорі нарешті отримала шанс на перемогу, але зараз це її не тішило. Їй хотілось чесного змагання. Навіть якби вона програла, вона хоча б знала що зробила все, що було в її силах. Та чи буде вона пишатися собою після такої перемоги? А тоді в її уяві постали усі неприємні спогади з Сатору. Тепер їй стало байдуже, тепер вона теж була засліплена злістю. 

Шьоко старалася, як ніколи. Бігати з однієї сторони в іншу, приймаючи м’яч, виснажувало. Вона навіть пошкодувала, що як слід не поїла. Дівчина заздрила легкості рухів інших, через втому кожен її крок болів в усьому тілі. Ієїрі пообіцяла собі після гри взяти поради в Хайбари: всі його приймання були досконалими, а їй до такої чіткості було ще далеко.

Суґуру до останнього не вірив, що вони перемогли. Бути кращим за Сатору – це щось збіса дивне. Він намагався зрозуміти, як комбінація його команди змогла стати кращою за комбінацію команди Сатору, і постійно заходив в глухий кут. Можливо, він знайде якесь пояснення, коли буде аналізувати кожне програне і вигране очко і думатиме, що міг зробити краще.

Коли м’яч впав на пісок востаннє, всім стало легше. Втома, спека і поганий настрій наклалися одне на одне. Спочатку вони домовлялися придумати для переможених якесь завдання, які ті мають обов’язково виконати. Знемагаючи від втоми, вони відмовились від цієї ідеї. А тоді Суґуру все ж придумав завдання, яке не було б таким складним. Позичаючи в Сатору телефон, він навів камеру на Ґоджьо з Шьоко, які нерухомо лежали на піску, та Нанамі, який сидів поруч. 

– Скажіть: “Суґуру переміг нас”. 

Утахіме пирснула сміхом разом з Хайбарою. Нанамі не став відволікатися від пиття води та мовчки тицьнув в камеру середній палець. Сатору трохи підвів голову, не повіривши в почуте.

– Суґуру пішов нахуй, – видихнула Шьоко. 

– Суґуру побіг нахуй, – підхопив радісно Сатору.

– Гаразд.

Ґето стенув плечима, розвернувся і пішов до купи, на яку вони поскидали свої сумки. 

– Я б радив догнати, – відізвався Нанамі. – Якщо телефон шкода, звісно. 

Решту вечора Сатору марно намагався наздогнати Суґуру, який фільмував кожну невдалу спробу на його ж телефон. Решта заздрісно дивилася на їхні танці, дивуючись звідки у них стільки сил на такі дурниці. 

Ґето вдавалось дражнити Сатору вкраденим телефон аж доки вони не зупинилися перед давно знайомим ЖК. 

***

Він досі памʼятав той вечір. Шьоко з Утахіме пішли тоді раніше, лишаючи його в компанії Суґуру, Нанамі і Хайбари. Ю крутився довкола Суґуру, намагаючись вмовити того на поступку, а Нанамі спостерігав за цієї драмою збіса втомленим поглядом. Сатору бачив себе на екрані телефона, занадто жалюгідного себе. 

– Ну? Хто тебе переміг? – чувся занадто самовдоволений голос Суґуру за кадром. 

– Просто визнай. Він не відчепиться, – вкотре повторив Нанамі.

Сатору бачив, як йому уривається терпець. Він памʼятає те відчуття теж. Йому тоді хотілось під холодний душ і одягти знову окуляри. А Суґуру ось так нещадно відтягував здійснення його бажань.

– Мене переміг Суґуру, – принижено процідив той. 

– Не чую. 

– Мене переміг клятий Ґето Суґуру! 

За кадром почувся смішок.

– А я казав, що помщусь. Скинеш потім. 

– І що ти з цим робитимеш? У тебе що, фетиш на приниження?

– А якщо так? Збираєшся його вдовольнити? 

Ось на цьому відео обривається. Тоді Сатору нарешті вихопив телефон з рук Суґуру і зупинив запис. Зараз Сатору дуже шкодував про такий свій вчинок. Слід було подовше тягнути цю маячню, слід було більше зняти, довше лишатися з Суґуру. 

Сатору ненавидів свій телефон, свою галерею, ненавидів, як сильно він не міг жити без цих спогадів. Там було забагато Суґуру. Там було недостатньо Суґуру. А ще там було занадто багато легковажності, за якою Сатору сумував. Він не був певен чи зможе колись повернутися до цього стану, адже людина, яка годувала, плекала цю легковажність, більше ніколи не стоятиме поруч. Більше ніхто не крастиме у нього телефона, використовуючи його для вдоволення свого фетиша. Ніхто більше не спатиме в футболці, подарованій ним, не згадуватиме його зі скреготом зубів. 

Ґоджьо не міг з цим змиритися, не міг в це повірити. Саме тому він продовжив гортати окремо створену теку з фото чи відео, на яких зʼявлявся Суґуру. Це був його особистий рай, його особистий острівець безпеки. Краще було застрягти в часовій петлі, ніж спробувати вибратися з неї.