Розмова про будинок

Разом із пізньою осінню незмінно приходить сезон простуд. Але цьогоріч він забарився як і відчутне похолодання. Тож Суґуру досі міг без зайвих проблем користуватися скейтом. 

Зараз він плавно мчав вулицями, ритмічно відштовхуючись ногою від землі, до потрібної перукарні. Він мав забрати звідти Сатору, щоб потім відвести його на майданчик, адже тому дуже раптово закортіло навчитися кататись на скейті. Ґето усе намагався відмовити йому, адже вже трохи не сезон. От тільки погода в останню мить пристала на сторону Ґоджьо, повертаючи тепло та відсутність дощів.

Хоч Суґуру і вийшов трохи раніше, ніж мав би, на Сатору йому не довелося чекати. Юнак знуджено стояв біля перукарні, щось тикаючи в телефоні. Появу Суґуру він помітив лише через гучний сміх. Зупинившись поруч, Ґето тут же вхопився за обстрижені пасма білявого волосся, то відтягуючи їх на всю довжину, то тягнучи вгору, в сторони. 

– І хто ж тебе так обскуб, ніби півня на суп? 

Посмішка, а особливо сміх друга, дратували Сатору. Він і сам не дуже був радий новій стрижці, теж вважав її не надто вдалою, але не міг це визнати перед Суґуру.

– І що тобі не подобається? Зате я не ходжу кошлатий, як вовкулака! 

Ґето вдумливо закивав головою, приймаючи такий сильний хід супротивника. Проте здаватись він не збирався.

– Шьоко дуже засмутиться, коли дізнається як ти її називаєш. 

– Ну звісно, ти можеш лише слова перекручувати. 

– Твої слова тільки і перекручувати. 

Ґоджьо злісно зиркнув на Суґуру крізь окуляри, але продовжувати суперечку не став, адже були справи важливіші. 

– Я хочу їсти. Ходімо щось купимо. 

– Тобто ти тут просто стовбичив замість того, що піти поїсти? 

– Я зробив тобі послугу! Почекав тебе! А ти ще й незадоволений! 

Усе ж Ґето слухняно поплентався за Сатору, перебираючи скейт до рук. 

– Ти сідав уже за домашнє з фізики? 

– Ще вчора. Виглядає страшно, а на ділі легко. 

Сатору обернувся на друга, зіштовхуючись з його перекривленою мармизою. 

– Я там три години втратив. Не розумію навіщо задавати щось подібне. 

– Ну і дурень. Міг просто подзвонити мені. 

На яскраву, сповнену пихи, посмішку Сатору Ґето лише дужче скривився. Звісно, буде він принижуватись і дзвонити особисто Ґоджьо Сатору, щоб попросити його допомоги. 

– Хіба у твоїх мріях. 

– А що ж сталося? Сильні допомагають слабким, хіба не в цьому суть життя? 

Ґето виставив посмішку за попередження та заради видовища перекинув скейт з одної руки в другу. 

– А нумо перевіримо що зламається швидше – дошка чи твоє обличчя? Мені для лабораторної треба. Я погано засвоїв тему про тертя. Сильні ж допомагають слабким, ага? 

– Не в таких збоченнях. 

Суґуру відволікся від розмови через телефон, що нетерпляче вібрував в кишені. На екрані світилось імʼя Шьоко. 

– Передай Сатору, – одразу ж почала подруга, – що я чекаю відповіді з фізики. Знаю, що ви разом. 

На такий командний тон Ґето міг лише хмикнути. Прямота подруги досі дивувала. 

– Гаразд. – Суґуру поклав слухавку і сховав телефон, повертаючись до Сатору. – Захищати слабких, кажеш? Перевір телефон.

Ґоджьо вже знав хто там чекатиме, здогадувався принаймні. Від Шьоко і справді було декілька повідомлень з проханням поділитися розвʼязками з фізики. І тільки-но Сатору хотів почати голосове, щоб надиктувати усе потрібне, як Суґуру смикнув його за рукав. 

– Потім. Поїж спочатку. 

Це було слушне зауваження. Якби Сатору зараз заглибився у вимір формул, то Суґуру довелося б чекати декілька хвилин, а може й десятків хвилин, доки той завершить. У них лишалось занадто мало часу, щоб так ним розкидатись. Опісля їди треба було рушити на майданчик, де Сатору і мав опановувати скейт. Суґуру був певен, що той перетвориться на малу дитину, яка скиглитиме і качатиметься по землі, коли їм доведеться розходитися додому. Аби скоротити це скиглення краще було б зайнятися фізикою вже по дорозі до майданчика. 

Сатору не став сперечатися. Ще кілька кроків і вони увійшли до пекарні, яку дуже нахвалював Нанамі. Ґоджьо уважно обдивився кожен десерт, але завдяки промовистому погляду темних очей швидко зробив вибір. Він замовив дві булочки з вишнево-шоколадною начинкою. Але коли діло дійшло до напою він остаточно застопорився, навіть злісний погляд Суґуру, яким той штрикав його у спину, не допомагав. 

– І два чорних чаї, – урвав очікування Суґуру. – З собою, будь ласка. 

Ґоджьо слухняно оплатив замовлення, доки Ґето намагався вгадати потрібну кількість цукру для Сатору. Для себе він узяв лише один стік, а для друга вирішив прихопити усі чотири. Це було правильним рішенням. Сатору спробував на смак напій з трьома стіками й тут же скривився. 

– Занадто солодке? 

– Гірке! Як ти це пʼєш взагалі?

Але після четвертого стіку Сатору уже не скаржився. Суґуру дивився на це, жуючи свою булочку, і не переставав дивуватись. 

Доїли вони швидко. Лишаючи пекарню позаду, Суґуру поквапився взяти Сатору під руку. Той уже увійшов в стан потоку, в математичний транс, надиктовуючи Шьоко потрібні показники та їхнє значення. Разом із дежавю Суґуру відчував особливу відповідальність за Ґоджьо. Зараз він був його очима, його мозком, інстинктом самозбереження, який знову не дозволяв перейти дорогу на червоне світло. Суґуру був єдиним, хто прикривав його тил, його слабку сторону.

Сатору закінчив свою відповідальну задачу саме на підступах до майданчика. Як і обіцяв Ґето, він був порожнім. Хіба лише якийсь юнак розлігся посеред скейтпарку та важко відсапувався. Ґоджьо зиркнув на Ґето, шукаючи хоч якесь пояснення. Суґуру, ніби й не бачив нічого незвичного, спокійно підійшов до хлопця, доки Сатору лишався на місці. Юнак прийняв простягнуту руку Суґуру та звівся на ноги з його допомогою. Лише тоді Сатору упізнав Хайбару і наважився підійти ближче, щоб привітатися. 

– Я думав це хтось вмирає! – нарешті виголосив Сатору. 

– Майже так і є, – зовсім неенергійно промовив Хайбара, змушуючи сумніватись в реальності. 

– Через змагання? 

Ю махнув рукою та відвернувся, показуючи небажання говорити про це. Але тут же розпалився: 

– З минулого року усі так виросли! У кожного такий відчутний прогрес, а я ніби на місці стою! 

– А що за змагання? – невинно втрутився Сатору. 

– Спринтерський біг. Невже ти не впізнаєш місцеву зірку легкої атлетики? 

– Та яка там зірка! От побачиш, мене пережене навіть той хлоп, що торік бігав, ніби дід! 

Сатору здавалось, що Хайбара просто не вміє відчувати та транслювати негатив. Навіть зараз уся тривога хлопця мала якийсь солодкаво-оптимістичний присмак, ніби він був лише радий поступитися своїм місцем на користь інших. 

– Ну якщо ти стопчеш собі усі ноги перед змаганням, навіть цей бовдур тебе обжене.

– Агов! – не втримався Сатору, на якого досі вказував великий палець Ґето. 

– Сядь отут, – продовжив Суґуру, не звернувши увагу на галас Ґоджьо, – і смійся з того, як Сатору падатиме зі скейта. Годі вже стрибати вище голови, бо я усе твоїй бабусі розкажу. 

З гіперактивного цуценяти Хайбара миттю змінився на серйозну, діловиту людину, виконуючи наказ Суґуру. Сатору стало цікаво чи існує якась подібна погроза для Нанамі, щоб перетворити його на згусток позитивної енергії. 

Спроби Суґуру вчителювати увінчувались частковим успіхом. Сатору досить швидко навчився їхати по прямій, але повертати він міг лише випадково, а не за власним бажанням. Трюки Сатору теж виконував випадково. Аби довести цю випадковість до повноцінної навички требу було трохи більше часу, ніж один вечір. 

Сатору вчергове намагався відтворити один з найлегших трюків, показаних Суґуру, тож поки сам Ґето міг відпочити поруч з Хайбарою. Спостерігати зі сторони за невдачами Ґоджьо було смішно і дивно водночас. 

– Чого це йому раптом закортіло навчитись? – тихо запитав Хайбара після чергової лайки Сатору. 

Суґуру ж дзвінко поплескав в долоні, привертаючи увагу скейтера-невдахи. 

– Розкажи-но Хайбарі чого ти вчишся! 

Сатору миттю покинув дошку та підійшов ближче до друзів, втішений приводом для перерви від поразок. 

– Шьоко сказала, що Суґуру привабливіший, бо слухняний, не дурний, просто гарніший і вміє кататись на скейті. 

Ю глянув на загнуті пальці Ґоджьо, сумніваючись в серйозності його заяви. 

– Він намагається урівняти шанси, – підсумував Ґето. 

***

Коли до їхнього класу почала пробиратись сезонна простуда, Шьоко стала носити маску. І як би сильно з неї не сміялись Суґуру з Сатору, вона була певна у правильності своїх дій. Особливо коли Суґуру почав охоплювати кашель. Шьоко не любила і не хотіла хворіти, але і друга вона покинути не могла, тож їхня дружба переросла у спілкування на відстані. Попри усі намагання Сатору довести, що Суґуру не заразний і взагалі він навіть не хворіє, Шьоко і далі підтримувала безпечну дистанцію, не знімаючи зайвий раз маску. 

Суґуру оцінив доцільність дій Шьоко, знесилено падаючи до ліжка після школи. Хоч він і тримав в голові домашнє завдання, намагався підвестись для його виконання, але з ліжка він так і не підвівся. Тіло боліло, ніби після критичного перенавантаження, а під ковдрою було холодно та спекотно водночас. Ґето памʼятав, що говорив із мамою, але про що і до чого ця розмова привела він не знав. 

Крізь задурманений хворобою сон до нього долинула мелодія дзвінку. З другої спроби у нього вийшло прийняти дзвінок та піднести телефон ближче. 

– То Шьоко мала рацію? Ти справді захворів? 

Суґуру не був певен котра зараз годин, чи день, чи ніч, але він точно знав від кого отримає цей дзвінок, тож голос Сатору не дивував його. 

– Так… мабуть. 

– Хочеш, прийду до тебе? Я можу принести фруктів… Чи що там приносять хворим?

Пропозиція була такою ж бажаною, як морозиво в літню спеку, як теплий чай у зимові морози. І все ж він мусив її відхилити. Небажання показувати комусь свій будинок було достатньо сильним, щоб прориватися крізь лихоманку. 

– Не треба. Дай мені перепочити від тебе, – промовив він тоном, не вартим образи.

Суґуру не памʼятав як  припинився дзвінок. Коли він прокинувся, в кімнату заглядало ранкове сонце. Глянувши на час в телефоні, Ґето зрозумів, що до школи сьогодні точно не піде. Він повільно пройшов до кухні в пошуках склянки води. Нарешті перекривши трохи нестерпну пирхоту, він узявся до записки, яку лишила його мати. Жінка повідомила, що відпросила його зі школи, розписала інструкцію до ліків та попросила переставити приготовану їжу з плити до холодильника. Суґуру лише скривився, розуміючи, що отримав особливе, шанобливо-співчутливе ставлення до себе, якого хотілось найменше. 

Спочатку він неквапом поснідав, тоді переставив усю їжу до холодильника. Обравши потрібні пігулки, він запив їх теплим чаєм та повернувся до ліжка. Його сил вистачало лише на те, щоб безпорадно гортати стрічки соцмереж. Про чати з друзями він дозволив собі забути. Якщо йому дзвонив Сатору, отже вони знають про його хворобу і можуть зрозуміти. 

Наступний день мав пройти для нього так само ліниво. Суґуру з прикрістю відзначив, що мав би помити голову позавчора ввечері або хоча б вчора. Та навіть сьогодні він не міг знайти в собі сил для такого подвигу, тож довелося миритись з образом безхатька.

Ґето саме готував собі обід, коли у двері подзвонили. Він вирішив проігнорувати, повертаючись до їжі. Але дзвінок пролунав знову. А тоді гостю урвався терпець і він почав молотити у двері. Ось цього Суґуру вже не міг ігнорувати, не з таким сильним головним болем. 

– Суґуру! Я знаю, що ти тут! Тож відчиняй! 

Він нарешті вхопився за ручку, яку вже смикали з того боку дверей, та відчинив. Побачивши на порозі Сатору, він був певен, що час викликати швидку. Мабуть, він уже помирає, якщо у нього аж таке мариво. 

– Я ж казав тобі не приходити.

– Га?! – Сатору скривився, схиляючи голову на бік. – Ти?! Казав?! Та ти ж на повідомлення не відповідаєш, скотина така! 

Ґето зіщулився від дзвінкого голосу друга.

– Ти дзвонив мені, пропонував прийти, а я відмовився. В чому проблема? 

Сатору тільки хапнув ротом повітря, щоб продовжити сперечатися, але так і не мовив ані слова. Натомість він дістав телефон, відкрив історію дзвінків та показав її Суґуру. 

– Я дзвонив, тільки ж хтось слухавку не брав, – мовив Сатору уже тихіше. 

– Але ж ми розмовляли… 

Ґето вчергове переглядав історію дзвінків, яка не збігалась з його спогадами, і не вірив очам. Натомість Ґоджьо широко всміхнувся. 

– То, може, ти вже мариш мною? 

Задоволення, яким пашіло обличчя Сатору, душило Суґуру. Схоже, це справді було так. Але ж не може він це визнати! 

– Заціпся. 

– Невже? – ще задоволеніше протягнув Ґоджьо. 

Суґуру раптом смикнув на себе двері, плануючи сховатись від сорому в будинку. От тільки Сатору встиг підперти двері своєю ногою. 

– Та годі! Я взагалі-то не з порожніми руками прийшов!

Все ж Ґето знайшов в собі сили переступити хвилю сорому і впустив Сатору. Увійшовши до будинку, Ґоджьо завмер, завагався, а тоді зняв окуляри. Далі він рушив за Суґуру, який вивів його на кухню. Коли той дістав з рюкзака лимон, брови Суґуру поповзли догори. Він багато чого очікував, але точно не цього. 

– Коли я спитав, Шьоко сказала принести тобі лимон. 

– Прямо так і сказала? 

– Ага. От тільки не пояснила нащо. 

Суґуру підозрював, що відповідь Ієїрі була саркастичною, не серйозною, але ламати ілюзію щасливого світу Сатору не став. Під пильним поглядом блакитних очей він відкраяв дольку лимона та вкинув до чергової чашки чаю. 

– Я теж таке хочу. 

Ґето уже не мав сил на суперечки, тож просто заварив іще одну чашку чаю для Сатору і додав туди таку ж скибочку лимона. Ґоджьо уважно стежив за тим, як вона кружляє в брунатній запашній рідині, а тоді нарешті мовив: 

– Чому ти приховував свій будинок?

Суґуру поводив ложкою по супу у своїй мисці, думаючи як краще уникнути питання. Усі варіанти здавались дурними та сороміцькими. Навіть правда звучала б розумніше. 

– Захотілось.

– А чому захотілось? 

– Бо тут нема нічого, що справді хочеться показати. 

Ґоджьо не поспішав зі словами, намагаючись обдумати щойно почуте. Він перевів погляд на Суґуру в надії знайти якусь підказку, розвʼязок, але той і далі продовжував відсторонено копирсатись у своєму супі. 

– Логічно. Ти ж не на виставці живеш. 

Вловивши погляд Суґуру, Сатору не міг сказати чи тому сподобалось сказане, чи ні. Погляд був пустий і втомлений, ніби Сатору щойно зачепив його стару рану, що вже давно не болить, але ще відчувається. 

– А взагалі будинок милий, – спробував знову Сатору. – Тут не дуже яскраво, очі не болять. І тут затишно, видно, що живуть люди… 

– Ти для чого взагалі прийшов? – обірвав Суґуру, не витримуючи незручності. 

– Провідати тебе. Дізнатися чи ти живий. Відзвітуватися Шьоко. О! Точно, Шьоко! 

До Сатору повернулась іскра енергії. Швидко знаходячи телефон, він навів камеру на друга. Суґуру швидко зреагував, загороджуючи камеру долонею. 

– Я маю зробити Шьоко фотозвіт. 

– Але мене на ньому не має бути. Я знаю вас двох. Це фото потім буде всюди. 

– І що не так? 

Суґуру не зміг відповісти, але руку не прибрав. Зазвичай Сатору продовжив би боротися за свою правду, але зараз поступився, прибираючи телефон. Суґуру виглядав занадто пожмаканим для їхніх звичних сутичок. 

– Хайбара хвилювався, що ти не виходиш на звʼязок. У нього ж змагання сьогодні. Принаймні так сказав Нанамі. 

Перш ніж дозволити сорому поглинути себе, Ґето поставив ближче до друга цукорницю, адже той уже готувався надпити чай. Тоді він спостерігав за тим, як Сатору перетворює свій чай на сироп і думав, що на ще одну чашку чаю для нього цукру вже не вистачить. Тільки тепер він дозволив собі облаяти себе ж за таку легковажність. Мабуть, Хайбара вже встиг зʼїсти собі усі нігті від хвилювання, доки він тут відлежується та відʼїдається, ніби породистий кіт.

– А Нанамі, – продовжив Сатору після декількох ковтків чаю, – дав твою адресу, щоб ми з Шьоко все виправили. Вона справді збиралася прийти, але я подумав, що буде краще відмовити її. Все-таки вона не хотіла захворіти, а Яґа сказав, що ти на лікарняному. 

– Нанамі завжди дозволяли їхати із Хайбарою на змагання просто для підтримки, а мені – ніколи. Казали, що я взагалі там ні до чого, що я маю думати про себе і про свій клас. Тож щоразу я підтримував його з дому… Це така традиція. 

Сатору знову заздрив. Його знову наздогнало бажання, щоб Суґуру не мав геть нічого в житті, що не було б повʼязано із ним самим. Уже не вперше стосунки Суґуру з Нанамі та Хайбарою викликали у нього такі почуття. Він знав, що вони друзі дитинства, ніби розумів їхній звʼязок і не те щоб був сильно проти. Йому просто було неприємно, що хтось знає його найкращого друга довше і краще за нього самого. Ґоджьо хотілось мати такий же міцний звʼязок із Суґуру, іще міцніший, ніж зараз – це й усе. 

Сатору не відмовив, коли Суґуру попросив його про послугу. Він мовчки пройшов за другом до ванної кімнати й так само мовчки спостерігав за його невдалими спробами помити голову. Суґуру перехилився через край ванни та більше не рухався. Сатору чудово бачив руки, якими Ґето з силою вчепився в білосніжну емаль, бачив ті зусилля, які він докладав, щоб зберігати цю позицію. Ґоджьо чекав, що станеться диво, але диво ніяк не ставалось. Тож він вирішив створити його власноруч. Нічого не питаючи, він підійшов ближче та узяв до рук лійку для душу. 

– Що ти?.. – почав було Суґуру, та зрештою змирився.

Сатору налаштував воду, перевіряючи температуру на своїй руці, а тоді обережно змочив темне волосся, що неохайними шматками тяглось донизу. Яскраву пляшку шампуню легко було помітити здалеку. На етикетці було забагато тексту і ще більше порожніх обіцянок, в яких Сатору миттєво загубився, навіть не намагаючись розібратися. Він наніс шампунь на корені, обережними масажними рухами перетворюючи його на піну. Суґуру дивився на лійку, що покинуто лежала на дні ванни, з якої спритно стікала вода, і думав про те, що це все неправильно. Слід було б вимкнути поки воду, щоб вона не бігла просто так. Але він не наважився про це сказати. 

По закінченню Сатору стягнув перший ліпший рушник, щоби забрати зайву вологу з волосся Суґуру. 

– Це не мій рушник, – терпляче відмовив Ґето. 

Сатору взявся за наступний, а Суґуру знову захитав головою. Лише з третьої спроби йому вдалося віднайти потрібний рушник та заховати в нього чорне волосся. 

Рівняючись поруч із Ґоджьо, Ґето гадки не мав куди себе подіти. Турбота завжди була і буде приємною. Але Суґуру не належав до людей, які здатні ось так легко забутися в приємностях. Він завжди думав про наслідки, ще більше про причини. Йому завжди вдавалося знайти якісь “але”, щоб розбавити будь-які приємності. Його мама завжди казала, що це колись його погубить. 

Ось і зараз він не міг просто порадіти тому, що у нього є такий хороший друг, не міг розтанути в турботі. Він думав про власну слабкість, яка спричинила усе це. 

– Дякую, – нарешті спромігся він. 

– Хіба ти не зробив би те саме? – розгублено запитав Сатору. 

Суґуру не знав і дуже сподівався, що до перевірки діло не дійде. І все ж якийсь диявольський голос шепотів всередині ствердну відповідь. Чому лише вона здається такою чужою? 

– Так, але… 

– Тоді нащо дякувати? Це ж типу обовʼязок. Щось, що ми б усе одно зробили. 

І вкотре вже Ґето дивувався наївності Сатору. Йому хотілось заздрити. А чому б не заздрити такій дитячій, невинній відданості? Та він не міг заздрити браку досвіду. 

Тепер Суґуру нарешті наважився погортати чати, про які забув. Він швиденько відзвітувався Шьоко, що досі живий, як і Сатору, прочитав усі інструкції щодо розкладу змагань Хайбари, які дбайливо лишив йому Нанамі, а тоді лише дійшов до чату з Ю. Лишалось пів години до початку змагань. Він не мав часу пояснювати усі обставини свого зникнення, тож одразу поквапився написати якісь коротенькі афірмації, слова підтримки. Хайбара зреагував миттєво, ніби тільки цих повідомлень і чекав. 

Сатору тим часом сновигав по будинку. Окуляри досі не знадобились йому і покинуто висіли на комірі його светра. Він водив очима по сімейних фотографіях родини Ґето. Хтось з батьків Суґуру завжди був поруч із ним в мить найбільших досягнень. Тут він закінчує молодшу школу з відзнакою. Мати весело обіймає його за плечі, голубить до себе, доки він показує на камеру свій диплом. Його волосся ще не можна назвати довгим, у вухах бракує чорних сережок, а риси обличчя зовсім не гострі, дитячі. На наступній фотографії перед ним стоїть звичний Суґуру: з тим самим волоссям, обличчям, тілом. Він уже не був таким радісним через диплом у своїх руках, але батьки, що стояли по боках від нього, демонстрували ту саму гордість, що й раніше. Щось слизьке переверталось всередині Сатору, коли він дивився на ці фото. Його батьки любили виставляти на показ його досягнення, але вони ніколи б не зіпсували інтерʼєр своєї квартири подібними фото. Якщо вони, звісно, існували, в чому він сумнівався. 

– Ходи сюди!

Сатору без сумнівів кинувся на гукання Суґуру. Заходячи до вітальні, він зустрівся з занадто енергійним другом, який одною рукою тикав щось в телефоні, а другою шукав потрібний канал на телевізорі. Помітивши його, Суґуру навів на Сатору камеру телефону.

– Він також дивитиметься на тебе сьогодні, тож змусь його пишатися знайомством з тобою. 

Ґоджьо ніяк не розумів що від нього хотіли, аж тоді дійшло, що Суґуру знімав відео Хайбарі. За мить телефон уже був відкладений. З телевізора долинула урочиста заставка і привітання коментаторів. Сатору одразу ж сів на диван поруч із Суґуру, захоплений таким дійством. Коментатори розповідали про події, що сталися за минулі дні змагань, а тоді плавно перейшли до знайомства з учасниками сьогоднішніх змагань. Усього було декілька дистанцій для бігу: 60, 100, 200 та 400 метрів. Перший забіг вони майже не дивились, адже Хайбара біг не на цій дистанції. Проте іноді їм вдавалося побачити друга десь на задньому плані, що лише сильніше збуджувало їхній інтерес. Саме на рекламній павзі вчулися обертання ключа у вхідних дверях. Суґуру здивовано обернувся, щоб за мить зустрітися поглядами з мамою. 

– Добрий вечір! – миттєво зреагував Сатору. 

– Добрий… – розгублено відповіла вона. 

– Це Сатору, – діловито промовив Суґуру. – А це змагання, в яких бере участь Хайбара. 

Жінка без жодних запитань підійшла ближче, теж впиваючись поглядом в телевізор, де саме закінчилась рекламна павза. Коли на доріжку виходив Хайбара, Сатору справді відчув гордість. Він ніколи б не подумав, що ось так легко міг познайомитися з людиною, яка брала участь в такого масштабу змаганнях, яку так гучно підтримувала публіка з трибун, яку взагалі показували по телевізору. В цю мить він пишався собою, адже завів таких крутих друзів. І, звісно, ще більше пишався цими друзями.

Сам забіг відбувся занадто раптово та швидко, Сатору навіть не встиг зреагувати, але встиг затамувати подих. Слова коментатора мішались в його голові, перетворювались на один єдиний звук. А тоді нарешті пострілом пролунало:

– Хайбара Ю посів друге місце! 

Він глянув на Суґуру в пошуках розуміння, що саме має відчувати і як. Ґето випромінював гордість та радість, але робив це обережно, без зайвої бурхливості. Він знав, що Хайбара візьме призове. 

– От молодець. Я завжди казала, що у нього велике майбутнє в спорті… Ви голодні?