Розмова з фотографією

Сатору знову не спав. Всупереч зимовим морозам йому було занадто спекотно під ковдрою. Коли він її скинув, полежав хвильку без неї, його охопило задушливе відчуття покинутості. Він намагався стримуватись, лежав на спині рівно, вивчав безмежну білизну стелі. Коли до відчуття покинутості додався холод, він не витримав та ривком повернув ковдру. Холод він ненавидів більше, ніж спеку. Особливо, коли холод підсилюється відчуттям беззахисності. 

Та навіть в пухких обіймах ковдри він не міг розслабитись. Думками він уже був в майбутньому, крізь яке знову звертав в минуле. Вже сьогодні зранку йому треба буде збиратись до фотостудії. Він домовився піти туди з Шьоко та Нанамі ще минулого тижня, а ідею носив з собою вже дуже давно. З самого початку Сатору знав, що пошкодує про задумане, та все ж відмовлявся скасовувати своє рішення. 

Сумніви уже стискали його горло, притискали руки до матрацу – вони катували його, жорстоко та повільно. Насилу вириваючись з цього хвату, Ґоджьо схопив телефон та поквапився відкрити галерею. Він вчергове дивувався контрасту фотографій: за цей рік, що тільки почався, він фотографував хіба лише щось повʼязане зі школою та джюку. Цих світлин було не більше десяти, вони занадто яскраво межували з фотографіями за минулий рік, на яких Сатору зберіг трохи гучної музики, гірко-солодкого смаку алкоголю, гарячу пристрасть танців й тьмяні відблиски кольорового світла гірлянд. Він боявся торішніх фотографій, тож поквапився втекти від них в окремо сформований альбом. Сатору пообіцяв, що робитиме тепер більше фотографій, щоб відірватись від минулого, зробити хоч якусь буферну зону між тими спогадами й сучасністю. 

Альбом, до якого він втік, складався з таких самих яскравих спогадів, які були хронологічно впорядковані. Тут були усі фото з Суґуру або з ним повʼязані, які Сатору вдалось знайти серед знайомих. Ні, йому не були цікаві його дитячі фотографії. Ґоджьо цікавив його Суґуру, його найкращий друг, тож усі фото тут були зі старшої школи. 

Переглядаючи найперші їхні фото разом, Сатору заспокоювався. Зазираючи у власні щасливі очі, що глузливо виглядали з-за окулярів, він переконувався, що у них попереду ще так багато часу разом, що усе тільки починається і вже точно не закінчиться. 

Всі проблеми почались в другому класі старшої школи, він був певен. Але всупереч своїй ненависті, він довго розглядав фото з першого їхнього дня в другому класі. Нарешті поруч були Нанамі та Хайбара, вони носили ту ж саму шкільну форму. Суґуру тоді по-особливому сяяв, його усмішку важко було не помітити. І все ж Сатору любив це фото. Лише наслідки ненавидів. 

Далі на фотографіях почала зʼявлятись Аманай. Він вже давно її ненавидів. Колись вона здавалась йому прикольною, ніби молодша сестра, а він завжди мріяв про когось молодшого в родині, щоб не було так нудно і самотньо. Зараз вона була тою, хто забрав у нього Суґуру. Це через неї він пішов, це усе через неї. Їй не варто було зʼявлятися в їхньому житті, не варто було помирати, не варто було ставати травмою Суґуру. Якби не вона, усе було б добре, Суґуру не покинув би його, не пішов би, бо не було б до кого йти. А так… 

“Суґуру проміняв мене, проміняв на неї. Невже з нею йому справді краще?”

Фотографій з Аманай ставало забагато, тому він знову відклав телефон та спробував заснути. Він рахував ягнят, рахував кроликів та розкішних чорно-білих собак, але це не допомагало зі сном. Будильник не то щоб розбудив – радше обірвав його боротьбу з безсонням. 

Тепер до ліжка Сатору приковувала втома, і не лише фізична. Йому не хотілось нікуди йти, не хотілось вставати з ліжка, взагалі рухатись не хотілось. Він уже уявляв Шьоко, якій обовʼязково потрібно буде поговорити з ним і теж починав її ненавидіти. Він не хотів говорити, відповідати на її дурні запитання, чути її набридливий голос. Для Сатору здавалось мрією, найбільшою утіхою розчинитись тут у ковдрі, змішатись з прохолодним повітрям, перетворитись на сніг чи іній. 

І все ж він змусив себе звестись, змусив дійти до ванної та вмитись. Тепер він грівся від гарячої води стільки, скільки було потрібно, він більше не звертав на це уваги. Звісно, Сатору почав запізнюватись через це усюди. Проте він уже запізнився до найважливішої людини в житті, усі інші можуть завжди почекати. Його сенс квапитись кудись, мабуть, лежить зараз десь поруч із Суґуру в холодній землі. 

Ґоджьо чи не вперше задумався про тіло Суґуру. Він ніколи не бачив мертвих, хіба лише Аманай. Але Ріко тоді не виглядала мертвою, довкола неї просто було забагато крові. Він бачив її в перші хвилини після зупинки серця, її тіло ще охолонути не встигло, коли її забрала швидка. Але він ніколи не бачив мертвих, чиї тіла вже давно охололи. Сатору знав, що тіло гниє, розкладається після смерті, але як? Усе починається з невеличкої плямки, як на фруктах? Чи мʼясо зсихається на кістках? А може навпаки – злазить? Кажуть, що волосся і нігті продовжують рости, але Шьоко ще давно заперечила ці чутки, називаючи їх найбільшою дурницею у світі. А якщо це правда? Хтось же має подбати про Суґуру, коли він сам не може. Хтось має обрізати йому нігті, зістригати кінчики вугільного волосся! Сатору не був проти такої ролі, от тільки як він це зробить? Суґуру не мали закопувати в землю. Його мали лишити йому. Ґоджьо подбав би про нього. Нехай би його шкіра всохла, змінила відтінок, почала б злізати з кісток чи ще щось – йому байдуже. Сатору доглядав би його, навіть якби це були самі лише кістки. 

Від цих думок його знудило. Ґоджьо рвучко припав до унітазу, стискаючись в болісних судомах. Його шлунок прагнув очиститись, от тільки востаннє його шлунок бачив їжу понад пів доби тому – не було від чого очищатись. 

“Це мій мозок мав би очиститись”.

Спльовуючи гірку жовч востаннє, Сатору тремтливими пальцями натис на злив та підвівся. Він наново почистив зуби та вмився, наново застиг під гарячою водою. 

Він марно намагався поїсти. Сатору навіть не помітив що саме опинилось в його тарілці, між його паличок, а потім в його роті. Він не відчував ані смаку, ані текстури їжі. Просто жував, ковтав, запивав огидною кавою, щоб краще проходило. Звісно ж, він запізнився. Але ані Шьоко, ані Нанамі, ані Утахіме, яку точно привела Шьоко, нічого йому не сказали за це. Утахіме зараз теж його дратувала. Вона змінилась після смерті Суґуру, точніше змінилось її ставлення до Ґоджьо. Їхні стосунки завжди будувались на взаємних кпинах та шпильках, вони ніколи не боялись зачепити одне одного гострим словом. А тепер Утахіме умисно прикушувала язика, намагалась ставитись до Сатору якомога мʼякіше. 

Найменше його дратував лише Нанамі, який лишився таким самим мовчазним та непробивним. Ніщо не вказувало на те, що Нанамі страждає або співчуває Сатору. Ґоджьо знав, що насправді так було, і йому вистачало цих знань, він був збіса вдячний за відсутність демонстрації. 

Працівники фотостудії неабияк здивувались, коли Сатору замовив друк кількох сотень фотографій, ще більше вони здивувались, коли звичайний на вигляд школяр зміг усе це оплатити. Все йшло дуже навіть добре, за винятком занадто довгого очікування. 

– Ти певен, що це хороша ідея? 

– Хіме, – марно спробувала зупинити подругу Шьоко. 

Відриваючи погляд від гарячого і напевно гіркого чорного чаю, Сатору звів очі на колишню однокласницю. 

– Це його не поверне. Хіба не краще спробувати жити далі, а не консервувати себе в минулому? 

Сатору не квапився з відповіддю – він чекав, що Утахіме переведе все в жарт. Але цього не сталось.

– Що ти взагалі можеш знати? 

Дівчині не сподобався такий тон. Вона розуміла, що зачепила занадто болісну рану, але пробачити зачеплену гордість однаково не могла.

– Ну пробач, що не брешу тобі та не підтримую твоїх намагань зіпсувати собі та іншим життя! 

Зіпсувати іншим життя. Ну звісно. Шьоко точно скаржилась своїй чудовій Утахіме на такого поганого Сатору, який наважився досі тужити через смерть найближчої людини в усьому світі. 

Ґоджьо глянув на Ієїрі, намагаючись розгледіти в ній каяття у придуманому щойно в голові злочині, але та не могла і погляду підвести. Від розуміння нової істини він різко підвівся, шарпаючи стільцем фудкорту по підлозі торгового центру. 

– Тебе, бляха, там не було! Нікого з вас там не було! Нічого ви не знаєте і знати не можете! Якщо вам просто набридло вдавати хороших друзів, вичавлювати сльозі та співчуття – нехай! Але мені не набридло! 

На його крик озирались люди. Не бажаючи далі привертати стільки уваги, Нанамі силою потягнув Сатору за руку та змусив знову сісти. Тепер звелась Утахіме. Дівчина забрала із собою свою каву та пішла геть. Сатору це лише дужче розізлило, тож він перевів погляд на Шьоко.

– А ти чого тут сидиш? Заперечити їй не спробувала, а тепер таку вірність граєш. 

Навіть сльози в темних очах подруги не зупинили Сатору, не змусили задуматись над правильністю своїх дій. Він був злий, він хотів кусати й він це робив. Біль застелив йому очі достатньо, щоб він не розрізняв людей перед собою. 

– Ти повний їбанат, Сатору. 

Тепер і Шьоко пішла. Щось в шлунку відгукнулось тремтінням, коли Сатору вдивлявся в її кроки. 

– Він би не спустив тобі цих слів. 

Точно, ще ж лишився Нанамі. 

– Ой, ніби Суґуру набагато кращий. Він убив горем своїх батьків, залишив нас з усім цим розбиратися. Він і є причиною цих слів, якби не він, усе було б добре. 

Кенто мовчки зміряв його поглядом, очікуючи вибачення чи спростування, виправдання, але в погляді Сатору вирувала тільки рішучість. Він неквапом звівся, прихопив пальто зі спинки стільця. 

– Напиши, коли перебісишся. 

І пішов. 

Ґоджьо знову розглядав свій чай. Він думав про те, наскільки самотність буває хорошою, наскільки йому тепер затишно. Він завжди був самотнім у своєму житті. Тоді зʼявився Суґуру… Тоді Суґуру помер, самотність повернулась. Тож зараз він нічого насправді не втратив. І вже не втратить.

Люди досі оглядались на нього в пошуках дешевої драми. Ці погляди тиснули, але він лишався на місці та потроху сьорбав свій чай, який і справді був гірким. 

За декілька годин він повернувся до фотостудії, забрав купу фото та прихопив декілька фотоальбомів, щоб їх охайно розмістити. 

Квартира зустріла його холодною порожнечею. Батьки знову були на роботі допізна. Сатору неквапом пройшов до своєї кімнати та почав розкладати на підлозі усі фотографії. Їх було занадто багато, тож доводилось розкладати їх нахлистом. Заки він із цим закінчив за вікном уже геть стемніло. Тоді він розкрив поки порожній фотоальбом та почав шукати по кімнаті найперше спільне фото. Діставши його з решти, Ґоджьо написав на звороті дату та вклав до фотоальбому. І знову він звів голову в пошуках наступного за хронологією фото, знову писав дату на звороті, знову вкладав до фотоальбому. 

За повторенням своєї рутини він не відволікався ні на оберти ключа в замку, ні на дзвінки. Йому довелось тільки зробити перерву на сон, адже він почав плутати цифри на світлинах. З самого ранку він продовжив впорядковувати свої матеріальні спогади. Дуже пощастило, що сьогодні був вихідний, адже Сатору абсолютно точно прогуляв би школу, просто не згадав би про її існування. 

До обіду альбоми були заповнені. Ґоджьо нарешті міг не просто милуватися спогадами, а й торкатися до них, уявляючи живе тепло під пальцями. Одною з перших він голубив світлину Суґуру, у якого волосся на голові більше нагадувало дикі хащі. Ґето мав яскраву глузливу посмішку, яка ніяк не йшла Сатору з голови, та спокій в очах. Саме Сатору тоді й сфотографував його разом з результатами власного творіння – зачіска Суґуру була нічим іншим, як подарунком від Сатору. Він просто не зміг повністю протягнути волосся через гумку, тому й покинув усе на півдорозі. Ґоджьо досі памʼятав жорстке чорне волосся, яке геть не хотіло піддаватись на його рухи, памʼятав і шипіння Суґуру, коли виривав чергову непіддатливу волосину. 

Наступна фотографія, яка зігріла очі, показувала його самого за поїданням бенто Суґуру, що сидів поруч. Того дня Сатору занадто не сподобалось меню в шкільній їдальні, тож він пропускав обід. Від перспективи повністю зіпсувати день через постійне відчуття голоду його врятував Ґето, який запропонував своє бенто, якщо той заплатить за його обід. Можна сказати, це було перше знайомство Сатору з мамою Суґуру, і знайомство однозначно чудове – вже відтоді він був в боргу перед цією жінкою, що врятувала його від голодної смерті. 

Сатору звернув увагу, що найперші фото частіше були груповими, на них також була Шьоко або ж саме вона їх робила. Так, вона завжди багато фотографувала, а потім подовгу сміялась з власних знімків. Ґоджьо кортіло спитати, чому вона перестала фотографувати, чому більше не надсилає цих фото в спільний чат. 

Тут було і фото нафарбованого Суґуру. Вуста Сатору сіпнулись, коли він його побачив, а в ніс вдарив їдкий запах косметики. А ось фотки з їхньої гри в волейбол. Вони стільки обіцяли одне одному, що зберуться  знову, щоб ось так пограти, але насправді ця гра була першою і останньою для їхньої компанії. Якби Сатору знав про цей прикрий збіг, він би точно знайшов час для нової гри, змусив би інших його знайти. 

На наступній світлині він усміхався в камеру разом з Нанамі та Суґуру. Вони всі були в якихось дурних окулярах, адже тоді обирали нові окуляри для Сатору, на заміну тим, що зламались під час гри. Ґоджьо тоді подарував їм ті окуляри, в яких вони фотографувались. Нанамі справді личить кругла оправа.

Фотографії з їхньої першої ночівлі вдарили по ньому занадто боляче, аж до сліз. Він відклав альбом на деякий час, втуплюючись поглядом у підлогу. Йому так хотілось, щоб зараз Шьоко й Суґуру були тут, усе ще на цій дурнуватій ночівлі, щоб на кухні вони гучно сварились за останній шматок піци. Самотність тисла на нього занадто сильно. 

А ось тут він із Суґуру корчив гримаси, щоб розвеселити Шьоко, адже ночівлі не вистачило, щоб вона повністю забула про своїх недолугих друзів. Далі він сфотографував Шьоко й Суґуру, які дрімали на перерві. Усю ніч перед школою у них трьох тривав дзвінок. Тоді Ієїрі вперше наважилась розповісти їм про свої складні стосунки з їжею. Це ті самі мудні переконали її, що вона має лишатись стрункою – лише так Шьоко буде привабливою, буде хоч чогось варта. І Шьоко лишалась худою, навіть якщо це коштувало їй здоровʼя. Суґуру дуже лютував тоді, а Сатору і досі не може зрозуміти що може бути такого привабливого в худобі. Він сам завжди був струнким, занадто струнким, на що лікарі часто звертали увагу. Але як не старався, він не міг набрати ваги. Батьки не раз карали його, змушували зʼїдати усе до останньої крихти, усіма способами намагались нафарширувати його їжею. Так він навчився запихатись їжею навіть без бажання, просто тому, що треба, але ваги не набрав. Стрункість не дала йому нічого хорошого, тож навіщо так сильно її прагнути?

Наприкінці минулої зими у Суґуру порвалась сумка, тож вони з Сатору ходили шукати заміну. Тепер Ґето хвастався новим фіолетовим рюкзаком прямо в камеру. Вже тоді вони дуже часто тинялись десь удвох, а в Шьоко зʼявився підробіток через проблеми з грошима в родині. До цього Сатору особливо не замислювався про майбутнє, але в ті часи в ньому почало зростати бажання розділити усе своє життя із Суґуру. Він був певен, що ніколи не втомиться від нього, що вони переживуть усе на світі, що їхній світ ніхто ніколи не спалить. 

А ще Сатору збіса сумував за Хайбарою. Він сумував за застіллями після його перемог, за ночівлями у нього. Фотографії з його будинку пахли домашньою смаженою куркою та особливим чаєм, який заварювала бабуся Хайбари. Суґуру дуже любив той чай. Зараз той будинок ніяк не можуть продати через поганий район, а сам Хайбара разом із родиною десь закордоном. Можливо, вони ще побачаться згодом, але зараз з ним неможливо навіть зв’язатись у соцмережах через батьків, що занадто переймаються про репутацію родини. Раніше вони покинули свого сина на виховання бабусі, а самі подались на заробітки до Америки. Вони ніколи особливо не переймались долею Ю, просто забезпечували його грошима. Але в найтяжчу хвилину для нього, коли усі його спортивні досягнення були перекреслені через один прикрий випадок, вони одразу ж примчались до Японії, щоб забрати його та бабусю із собою, щоб їх ніхто тут не соромив. Вони так і не змогли повірити власному сину, натомість були певні, що все це через погане оточення. Лише тепер вони почали стежити за особистим життям свого сина, перейматись його долею, але краще б вони і далі лишались байдужими. 

Чергове фото з чергової ночівлі знову вдарило його під дих. Між ним та Суґуру сиділа задоволена Шьоко. Усі вони були в однаково смішних футболках з невдалими маскотами, які їм привіз Хайбара із чергових змагань. Сатору також згадав про ту футболку, яку купив для Суґуру в секондхенді. Йому стало так шкода тих футболок, адже вони, як і він, більше ніколи не відчують тепла Суґуру. 

Через світлину з репетиції святкової лінійки вуста Ґоджьо знову сіпнулись. Яґа тоді сказав, що вони не виглядають достатньо радісно та святково. Щоб виправити це, Суґуру взяв Сатору на руки, вони разом почали вигукувати якісь дурниці та кривлятись так, що навіть Нанамі на задньому фоні не стримав посмішки. На жаль, такими на лінійку їх не пустили. 

Під час одного з перших чергувань протягом цього навчального року Суґуру, Шьоко та Сатору вирішили допомогти Нанамі та Хайбарі. Так зʼявилось фото з Хайбарою, якого Шьоко випадково посадила у відро. А завдяки професійній допомозі Суґуру та Сатору від відра лишилось пʼять окремих частинок. Яґа та класний керівник Ю й Кенто довго лютували, та зрештою Яґа усе владнав. За це вони змушені були ледь не в ноги йому кланятись та по-дурному посміхатись, запевнюючи, що це був останній раз. Масамічі давно вже не вірив їм, але ніколи не втрачав можливості насолодитись таким шоу. Саме він зробив наступну фотографію, де вони усі вже зібрані стоять на порозі класу та мило посміхаються, ніби найчемніші діти у світі. 

А далі вони дорвались до театрального гуртка. Ось Суґуру з Хайбарою в кумедних перуках, а над ними нависає грізна Шьоко з дешевими накладними вусами. Щоправда, театрали їх потім з лементом прогнали, але це несуттєво. 

Було багато світлин зі спортивних змагань. Коли крісло директора зайняла Тенґен, бабуся Ріко, вона вимагала, щоб школа активніше брала участь в різноманітних спортивних заходах. Звісно ж, Сатору та Суґуру мали великий попит на будь-яких змаганнях через свою статуру. Особливо їх любили пхати до баскетбольної команди, тож доводилось лишатись після уроків для відточування навичок. З цього вони отримували купу кольорових дипломів та медальок й трохи меншу купу травм. Сатору якось заїхав Суґуру футбольним мʼячем у груди, той довго не міг відновити дихання. Ґето зі скреготом зубів пробачив йому, адже це була справжня випадковість. І завдяки ще одній справжній випадковості Суґуру майже зламав носа Сатору бейсбольним мʼячем. Тоді вже була черга Сатору пробачати крізь біль, із чим він впорався. 

Фотографії з Аманай він прогорнув. На очі втрапила остання світлина з Хайбарою. Вони сфотографувались тоді усі разом перед самим його відʼїздом. Усі намагались бути щасливими, посміхатись, але було дуже добре видно наскільки ці посмішки натягнуті. Добре було видно синці під очима Суґуру, його загострені після схуднення риси обличчя та кошлате волосся. 

Нарешті він дійшов до справжньої родзинки – своїх останніх фото з Суґуру. Ніби й хороші світлини, з хорошого дня, але… Сатору не хотілось, щоб саме вони були останніми. Вони увічнювали його помилку, вчинок, про який він щиро шкодував. Це боліло найдужче. Боліли цигарки, які Суґуру ділив з Шьоко на фото, болів стаканчик в його власних руках, де якийсь міцний алкоголь був змішаний з колою. Усе це було неправильно. 

Вони виглядали такими замріяними тут, навіть щасливими під певним кутом. Ніби ті самі фото батьків, на які ти дивишся і не віриш, що це твої батьки, не розумієш чому вони твої батьки, а не світові моделі. Вони були неперевершені. Не було жодного натяку на майбутнє самогубство Суґуру, на рецидив Шьоко, на зникнення Хайбари та смерть Аманай. Їм було весело на вечірці, вони використали її на максимум для розслаблення. Особливо сильно розслабився Сатору. Так і стався той поцілунок, так він і прокинувся на ранок в кімнаті Суґуру з занадто гучним розумінням, що він абсолютно налажав. І тільки-но він почав щось виправляти, як закінчився час. Він устиг перепросити, пояснити, поговорити, але Суґуру не встиг почути усе це. 

Сатору провів пальцями по останній фотографії в фотоальбомі. Шьоко зняла їх удвох. Сатору не знав і не пригадував точно, але йому здавалось, що це сталось незадовго до поцілунку. Вони сиділи один напроти одного – Сатору на дивані, а Суґуру височів над ним, сидячи на столі. Ґоджьо закинув голову, дивився на Ґето, ніби на божество, доки той прокручував чергову цигарку між пальців, а розслаблене обличчя здавалось дуже навіть щасливим. 

– Хіба я був поганим другом? – пошепки спитав Сатору, ніби божество зі знімку могло зглянутись та відповісти.

Його трусило від несправедливості. Ґоджьо був певен, що не заслужив на це. Можливо, він був неідеальним другом, але точно не поганим. Кожну помилку він намагався виправити, намагався мінятись на краще. Тоді чому? Чому зараз він лишився сам? Що він зробив не так? 

Відповіді не було, вона не приходила в його голову скільки б він не намагався. Це було те рівняння, до якого він не знав формули, шляху розвʼязку. Єдине рівняння, перед яким він виявився безсилим. 

А все ж Суґуру він звинуватити не міг, хоч саме він і склав це рівняння.