Розмова про веселі канікули

– Нова директриса? І що тепер? 

Суґуру питав більше з ввічливості, ніж з щирої цікавості. Кого б їм не приставили в школу, він сумнівався, що це сильно вплине на їхнє життя. Він не хотів, щоб це впливало на їхнє життя, тому й не надавав такого значення. Сатору ж ввічливим не був. Доки Яґа проводив їм інструктаж щодо усіх урочистостей на честь нового навчального року, юнак спирався на плече Суґуру та щось тикав в тамаґочі, яке вони знайшли під час чергової прогулянки на секондхенді. 

– Вона… завзятіша. Тенґен налаштована змусити вас працювати. 

– Щиро та палко бажаю їй успіхів, – проголосив Сатору, повертаючи Суґуру тамаґочі. 

– Повністю підтримую. 

Яґа тяжко видихнув, розуміючи усю важкість ситуації. Може перед ним і сидять найкращі учні школи, та вони лишаються впертюхами, ледацюгами й відвертими дурниками. Йому слабо вірилось, що оці двоє зможуть виконувати усі забаганки Тенґен, які та нещодавно виставила перед усіма вчителями. 

– Хто б вам успіху побажав, – роздратовано буркнув вчитель. – Де ваша краща третина?

– Працює. 

– Тенґен не має знати про це.

– Ми їй не розкажемо, – усміхнувся Сатору, натякаючи, що це краще сказати Шьоко напряму.

Було обговорено ще декілька організаційних питань, а тоді Яґа нарешті відпустив їх. Спершу хлопці неспішно крокували додому, а тоді Сатору різко зупинився, змушуючи Суґуру теж загальмувати.

– Ходімо купимо щось поїсти.

Так вони звернули на головну вулицю та зайшли в перший-ліпший продуктовий магазин. Сатору, ніби дитина, одразу прикипів до стенду печива з подарунком в пакуванні. Яскрава обгортка обіцяла якісь іграшки. Суґуру не зміг встояти перед таким палким захопленням Сатору, тож обрав для себе таке саме печиво. 

Разом з печивом вони пішли до кавʼярні, де тепер працювала Шьоко. Їй не дуже подобалось, коли ці двоє отак навідували її. Проте Сатору і Суґуру теж не подобалось, що вони тепер бачили Шьоко рідше. Тож вони намагались не навідуватись занадто часто, але і повністю відмовитись від цих зустрічей не могли. 

Сьогодні було не так вже й людно в закладі, тож Шьоко могла навіть трохи побалакати з ними та оцінити дармовиси, які хлопцям вдалося дістати зі свого печива. На зауваження Яґи щодо роботи, яке їй передали друзі, вона промовисто закотила очі. 

– За його гроші будь-який каприз. 

Шьоко не те щоб справді бракувало грошей. Їй просто кортіло якомога менше контактувати з родиною. Разом із грошима, які їй передавала рідня, вона отримувала купу непотрібних і часто неприємних слів на свою адресу. Нарешті її невдоволення досягло тої точки, де вона готова суміщати навчання з нестерпним графіком роботи баристою просто щоб уникнути родичів. Тож слова Яґи не могли викликати у дівчини жодних хороших емоцій. 

– То я можу не зʼявлятися в вашій офіційній частині? 

Так, вона могла. Ґето доклав усіх можливих зусиль, вичавив з себе усю дипломатію, щоб відмазати Шьоко від участі у веденні церемонії. І все ж… Вони занадто сильно хотіли бачити її поруч, щоб сказати правду. 

– Може, прийдеш все-таки? Без тебе там геть нудно.

Ієїрі з сумом глянула в благаючі блакитні очі-озера, що з надією визирали з-за окулярів. Важко було відмовити в такому становищі.

– Я не можу пропустити роботу. 

Це не було прямою відмовою, але на цьому Сатору зрозумів, що намагатися знову марно. І це відверто його лякало. Шьоко віддалялась, а він не хотів її відпускати. Що він зробив не так? Чому робота для неї важливіше за звичні веселощі? Адже їм було так добре разом. Може, добре було тільки Сатору? Чи він чогось не розуміє? 

Ґоджьо не знав як спинити Шьоко. Вона йшла занадто швидко, невмолимо, навіть не оберталась. Усе це здавалось болісним та небезпечним. Хоч як він заперечував, але також хвилювався через новий навчальний рік. 

Серед цього хаосу та нестабільності у нього був лише один острівець безпеки – Суґуру. Ґето лишався поруч за будь-яких обставин. Хворий, втомлений, задовбаний, ображений, завантажений, розлючений, засмучений чи радісний – він завжди знаходив час і місце для Сатору. Не було такого почуття чи емоції, яку б вони не розділили. Не було спогаду, який вони не пережили б разом. Тож він усе більше привʼязувався до Суґуру, усе більше планів будував на двох, хоч і намагався лишати трохи місця для Шьоко. Сатору не хотілось бути поганим щодо неї, але йому також не хотілось болю. З Суґуру йому точно не боліло. 

***

Усі репетиції церемонії проходили для Сатору важко, хоч він і не дозволяв цього собі показувати. Щоразу він плутав слова та ніяк не міг втримати в голові сценарій, але йому вдавалось перевести це в жарт. Суґуру завжди йому підігрував. Раз навіть взяв його на руки, щоб підтримати чергову спробу потягнути прикол з власних провалів. Увесь час в голові Ґоджьо лунав голос Шьоко: “Від кави підвищується тривожність”. А він пив багато кави останнім часом. Та нутрощі однаково кричали, що причина в іншому. 

– В чому річ? – нарешті наважився спитати Суґуру по дорозі з чергової репетиції. 

Те, що Сатору не перепитав, не уточнив предмет питання, лише додало певності Суґуру – щось сталось. 

Ґоджьо намагався придумати спосіб приховати власну слабкість, але ніяк не виходило. Він не знаходив потрібних слів. 

– Та я просто… – Сатору процідив прохолодне повітря крізь зуби, а тоді знову мовив: – Я хвилююсь за Шьоко. Ну, не за неї, а… Вона так далеко від нас, розумієш? 

Ґето порівнявся із ним та уважно зазирнув в порожнє обличчя Сатору. Рідко можна було побачити його без яскравої посмішки та насмішки в очах. 

– Вона не йде від нас. 

– Але схоже на це.

Суґуру відчував щось схоже, він теж був насторожений. І все ж… Шьоко ж їхня подруга. Вона не може отак піти. Він був певен в ній трохи більше, ніж Сатору. 

Знову вони зупинились під пекарнею. Холодне березневе повітря розтинав різкий запах горілого борошна. Якщо судити по запаху, в цій пекарні завжди все горіло. 

– Вона не йде. Повір мені.

Ґоджьо вдивлявся в темні та рішучі очі, намагався змусити себе повірити в ці слова, але було занадто важко.

– Я не хочу, щоб все мінялось.

– Ніхто не хоче.

Сатору не був готовий, що Суґуру пригорне його. Запах горілої випічки змінився на легкі деревні ноти парфумів. Ґоджьо жадібно втягнув носом парфуми, намагаючись розпробувати їх якнайкраще. Йому було тепло і безпечно як ніколи. 

– Вона не піде так легко, ми не дамо їй. Добре? Це просто її потреба. Але ми також її потреба. Досі. 

Ґоджьо вслухався у ці слова і змушував себе повірити в них. Суґуру повинен мати рацію, він не може помилятися в такому.

– Добре, – несміливо погодився він.

Після цієї розмови в голові Сатору ніби побільшало місця для сценарію. Тепер він не плутався в словах та знов мав впевненість у своїх діях. Йому було соромно, що все закінчилось так легко, раптово і очевидно, та Суґуру більше не чіпав цієї теми. 

Церемонія на честь початку нового навчального року пройшла добре. Він та Суґуру легко й чітко впоралися зі своїми ролями. Навіть нова директриса встигла наблизитись до них на мить, щоб пошепки похвалити. 

Особливою радістю були Нанамі та Хайбара, що тепер навчались на одному поверсі з ними. Ґето незвично сяяв від задоволення. Сатору навіть дивувався, що не ревнує, що радіє разом з ним. 

Але веселощі швидко закінчились, коли Яґа затримав Сатору з Суґуру в класі для чергової важливої розмови. Зазвичай після таких розмов вони брали перемоги на якихось конкурсах, але тепер все було інакше. В класі вже чекала дівчина. Сатору впізнав її, бо за сьогодні вже бачив її декілька разів коло нової директриси. Суґуру пустив швидкий погляд на друга в пошуках відповідей.

– Знайомтесь, це Аманай Ріко, онучка Тенґен…

Ґоджьо не втримався від присвистування, розуміючи усе по-своєму. 

– Я все розумію, Тенґен дуже розумна та активна, але гадаю, ще рано шукати цій дрібноті когось у шлюб. 

Суґуру з огидою покосився на Сатору, намагаючись зрозуміти, як йому таке в голову прийшло. Злість Масамічі затопила кімнату, ніби газ. Бракувало тільки малої іскри до вибуху. 

– Якби мені потрібен був шлюб, ви були б останніми претендентами, – достатньо гучно та впевнено проголосила Аманай з гордо піднятою головою.

– Що сказала? Ану повтори.

Ґето вже виставив руку, щоб зупинити Сатору, але трохи спізнився. Тої ж миті Яґа вліпив хлопцю потиличник, змушуючи того жалібно замовкнути та невдоволено сісти. Набундючившись, Сатору грізно зиркав на класного керівника і потирав місце удару. Нарешті осмисливши усю ситуацію, Суґуру просто вмостився поруч з другом. Він вирішив, що краще буде мовчати й не перевіряти терпіння Яґи ще раз. 

– А тепер удай, ніби ти розумний, – гарикнув вчитель до Сатору. Тоді чоловік видихнув і знову мовив: – Аманай… має певні проблеми з навчанням. 

– Воно помітно, – нарешті вставив своє слово Суґуру, користуючись розслабленістю викладача.

Яґа кинув на нього вбивчий погляд, але на більше не спромігся. Тепер Сатору посміхався, радіючи своїй надійній підтримці.

– Тенґен просить вашої допомоги, щоб ви підтягнули її по навчанню.

Ґоджьо миттєво скривився, вчуваючи знайомі слова та мотиви. Суґуру глянув на нього, вловив цю зміну настрою самою шкірою, та не знав чим зарадити.

– Чого це я маю витрачати свою силу на якусь слабачку?

– Тенґен погодилась ставити вам автоматом на деякі предмети. 

– Я в ділі. 

Суґуру зловив на собі здивований та обурений погляд Сатору й лише стенув плечима. Звісно, вони найкращі друзі, Суґуру готовий на багато чого заради Сатору, але відмовлятись від можливості пропетляти від школи заради нього він не стане. 

– А мені не треба таких подачок. В першу чергу це в інтересах Тенґен і цієї її цяцьки, тож нехай гарно просять. Можливо, їм вдасться розтопити моє серце своїми благаннями. 

З погляду Аманай Ґоджьо зрозумів, що занадто правильно підібрав слова. 

– Вас звільнять від участі у змаганнях та конкурсах. 

Це вже була краща угода, але Сатору не міг погодитись з принципу. Він мусив відстояти себе. 

– Може, ти просто настільки дурник, що не здатен виконати прохання? 

Сатору хиже всміхнувся. 

“Мабуть, це звучало дуже розумно в її уяві”. 

– Може. Та ти навіки лишишся ще дурнішою. 

Це була безвихідна ситуація. Суґуру бачив, як Масамічі стримувався, як нервувала Аманай усупереч своїй впевненості. Ще краще він бачив образу Сатору. Він мусив щось зробити.

Відколи Ґето себе памʼятає, він завжди допомагав іншим. Його так вчили. Він мусив мирити інших, розвʼязувати чужі конфлікти та проблеми. Чомусь всі вважали, що йому це добре вдається. Він досі памʼятає слова виховательки з садочку, яка підіслала його до двох хлопчиків, що посварились через іграшку: “Бачиш? Ти зʼїв їхню образу, ніби цукерку. Цукерки смачні, правда ж? Після них добре. І зараз тобі має бути добре. Коли допомагаєш іншим, тобі завжди буде добре”. 

Але йому не було добре. Йому не подобалось ковтати чужий негатив. Він смакував жахливо. Та Суґуру був певен, що просто недостатньо зробив. Або недостатньо звик, не ввійшов у смак. От ще трохи, ще декілька разів він вислухає чужі проблеми і звикне, і йому стане добре. Обовʼязково саме так і буде. Адже вихователька не могла його надурити.

– Памʼятаєш нашу розмову про поведінку? – прошепотів Суґуру до Сатору. 

Той миттю з образою зиркнув на такі слова. Ну от чому Ґето зараз вмовляє його відступитись? Хіба зараз він вчиняє погано?

– Проведи таку саму їй, – юнак демонстративно тикнув пальцем в сторону парти, за якою сиділа Ріко, удаючи крайню нудьгу. 

Спочатку Ґето справді планував здатись. А тоді в його голові майнула розкішна ідея. Він перепросив у Яґи та вийшов з класу ненадовго. Йому дуже пощастило, адже Шьоко миттєво відповіла на дзвінок і навіть не сичала за втручання під час роботи. Коротко пояснивши ситуацію, Суґуру отримав бажане і з переможним виглядом поніс телефон до Сатору, який миттєво зрозумів увесь план. Наступні кілька хвилин йому довелось вислуховувати крик від Шьоко, адже той ображає бідолашну дівчинку. Отримати тілесні ушкодження йому не дуже хотілось, тож довелось поступитись власною гордістю. 

Так Аманай отримала двох менторів і одного ворога.

На виході зі школи Сатору довелось зі скреготом зубів спостерігати, як Аманай забирає якась жінка та піклується, ніби про власну дитину. 

– От і нащо ти це зробив? 

– Та весело ж буде.

– Весело?! – загорлав Сатору, не вірячи власному слуху. – Та мала здалась тобі веселою?!

– У вас багато спільного насправді. 

Понад усе Ґоджьо хотілось стерти оцю огидну посмішку з обличчя Суґуру.

***

Перше заняття було вирішено провести в кавʼярні, де працювала Шьоко. Дівчина мала наглядати, щоб Сатору поводився пристойно. Разом з Аманай зʼявилась і жінка, яку Сатору та Суґуру вже бачили. Вона представилась Місато Курой. Сатору охрестив її гувернанткою, бо виконувала вона схожі функції. 

Більшість зустрічі Сатору занадто гучно мовчав, свердлячи Ріко поглядом. Навіть грізні натяки Шьоко не змушували його змінити свою поведінку. 

Наступної зустрічі він дозволив собі декілька різких зауважень, на які Ріко відповідала так само, як і раніше. 

Найдивніше для Сатору було спостерігати за нею в школі. З грубуватої хамки Аманай перетворювалась на чемну й милу дівчинку. Хайбара та Нанамі, які були з нею в одному класі, казали тільки хороше про неї. Їм нема причин брехати, тож…

– Вона боїться, – раптом заявив Суґуру на черговій перерві, коли вони знову спостерігали за своєю новою знайомою.

– Свого відображення? Дуже сподіваюсь.

Хоч Шьоко і була поруч, та Ґоджьо однаково міг вільно висловлюватися, адже зараз подруга дрімала на його плечі. Їй було трохи не до того.

– Думаю, Тенґен заганяла її занадто сильно, от вона і гавкає на нас. А тут… Схоже, зараз вона просто живе життя. Сам подумай: як ти поводитимешся з типами, до яких тебе привели силою і які змушують займатись чимось нецікавим?

В словах Суґуру було забагато правди. Тому Сатору поквапився їх відкинути.

– Я не хочу їй співчувати, – вирвалось у нього. 

Ґето не знав, що сказати. Слова Ґоджьо не були дуже приємними, але хоча б сам факт визнання цієї проблеми тішив його.

– Подивимось. 

Наступного заняття Сатору наважився пояснити Аманай один зі шляхів розвʼязку. Пояснення Суґуру дівчині ніяк не давалось, а от його пояснення допомогло. Ґоджьо дивно було бачити, як шаріється Ріко, коли усвідомлює завдяки кому розвʼязала кілька нещасних прикладів.

Все ж він їй співчував, почав співчувати. Сатору навіть вдалось побачити в ній себе. І це він ненавидів найбільше. Йому не подобалось власне відображення, не вірилось, що воно таке жалюгідне. Чим більше часу вони проводили з Ріко, тим краще Сатору бачив її брехню. Дівчина намагалась переконати усіх, що вона пишається своїм становищем, що бути на її місці – неабияка честь. Спершу Ґоджьо навіть повірив у ці вигадки, а тепер бачить власну помилку. 

Аманай намагалась хоч якось прикрасити клітку, в якій опинилась. В її становищі не було нічого хорошого, та вона продовжувала заперечувати це, невпинно підтримувала бутафорію власного щастя. Вона була на вершині, але лишалась самотньою. Сатору достатньо навчився спостережливості, щоб з впевненістю це підтвердити. 

З часом роздратування від власних досліджень змінилися на щось мʼякше й тепліше. Уже й Ріко не поводилась так паскудно, ніби почала довіряти та покладатись на Сатору. Їхні стосунки вирівнювались завдяки спільним зусиллям: то Аманай подолає свої страхи й спитає поради в Сатору, то Сатору переступить через себе й надасть відповідь з мінімальною дозою знущань. 

***

– А ти привʼязався до неї.

Усмішка Суґуру не подобалась йому. Попри все Сатору не хотілось визнавати, що той все ж мав рацію щодо Ріко, що з нею справді весело.

– Більше вона до мене.

Сатору прибив чергового комара на своїй нозі, доки Суґуру ліниво сьорбнув чай, ніби й не помічаючи цього. Це була його ідея посидіти трохи в парку після джюку. Сатору зголосився тільки допоки їх не згризуть комарі.

– Ні, насправді добре, що великий Ґоджьо Сатору зміг поладнати з якоюсь смертною вискочкою. Це суттєвий прогрес. 

Погляд, яким Ґоджьо виразив усе своє презирство, змусив Суґуру розсміятись. 

– Гаразд, мені все ж її шкода. Це й усе. 

– Та невже?

– Я тобі цей стаканчик зараз на голову надягну.

Ґето не вірив у цю погрозу, та все ж тепер тримав свій чай в лівій, дальшій від Сатору руці. 

На мить вони затихли, насолоджуючись прохолодним вітерцем та стихаючим гамором дітей, яких розводять додому батьки. Сатору подобалась ця тиша. Суґуру чомусь хотілось більше гучності. 

– Насправді… От наскільки треба бути нещасною, щоб навіть мені захотілось допомогти? 

– О, це ще той показник.

– Я раніше дуже хотів собі молодшого брата чи сестру. Знаєш, я думав, що це допоможе з самотністю… От Аманай ніби те, чого я так хотів. 

– Ти ніби про річ говориш, а не про людину.

– Очікував від мене кращого?

А Суґуру справді очікував. Бо він дуже добре знає, як добре Сатору вміє розвиватись та змінюватись. Він очікує від нього кращого щодня. Не тому що хоче від нього кращого, а тому що знає, що той справді здатен на краще. 

– Може, організуємо дівчинці веселі канікули, якщо вже вона так тобі сподобалась? 

– Ну і що за маячню ти зморозив? 

– Памʼятаєш той конкурс, де в призових дають путівки? Ми можемо спробувати. Тепер нам вистачає людей в команду. 

Ґето нарешті звівся з лавки ти викинув порожній стаканчик від чаю у смітник. Щасливий Сатору поквапився порівнятись із ним та покрокувати якомога далі від тих надокучливих комарів.

– Якщо ти хочеш путівки, лише скажи. Їх не так вже важко дістати.

– Та йди до біса з цими своїми багатими замашками. Чому б не поборотися за них? Набагато приємніше буде сидіти на Окінаві й знати, що твоє місце там заслужене, а не просто куплене. 

Щось раціональне було в словах Суґуру, але Сатору однаково не хотілось заморочуватись зайвий раз. Адже є легший, точно дієвий шлях!

– Якщо вона погодиться, чому б і ні? Спробуємо. А як не вийде, я таки викуплю ті путівки. Навіть якщо доведеться летіти самому.

А тоді зʼявилась така бажана Ґето гучність. В його кишені завібрував телефон. Зі слухавки почувся стомлений голос Шьоко.

– Сатору ж з тобою? Хочу обговорити пірсинг з вами двома. 

– Так, зараз… – Суґуру поставив дзвінок на гучний звʼязок, а тоді штурхнув Сатору плечем. – Привітайся, дурню.

– Привіт, неймовірна та незрівнянна Шьоко! 

З того боку вчувся тихий сміх, від якого Сатору стало тепліше. 

– Я теж рада тебе чути. Тож… Чому б нам не використати сертифікати на цих вихідних? 

– Ну нарешті! 

Це була ідея Сатору. Він запропонував усім разом піти й зробити по проколу на честь річниці знайомства чи закінчення першого року, чи просто так. Суґуру обрав прокол брови, Сатору до кінця вагався між проколами мочок та проколом язика, а Шьоко вже давно мріяла про прокол пупка. Сертифікати на це все Ґоджьо придбав вже давно і тепер терпляче чекав потрібного моменту. Для проколу Шьоко мало потеплішати, щоб не чіпляти його зайвим одягом й дати йому загоїтись. І от нарешті сезон настав. 

От тільки від Суґуру вчулись розтягнуті звуки сумнівів. 

– От тільки не кажи, що ти не можеш.

Ґето не те щоб не міг. Це радше було питання зручності. У нього вже були плани на вихідних, але не настільки суттєві. Заглядаючи в по-дитячому благальний погляд Сатору, він уже знав, як вчинити правильно.

– Та можу, гаразд. Підемо в неділю? 

– Нехай буде неділя. 

Ті декілька днів, що лишались до неділі, Сатору використав продуктивно. Знову і знову він сідав на вуха Суґуру та розпитував про проколи мочок: наскільки боляче, наскільки важко, чи не пошкодував він, чи зручно? Суґуру від тих питань вже паморочилось. 

– Все, годі. Пробиваємо тобі язика, щоб менше людей діставав! – пирснула Шьоко, помічаючи роздратування Суґуру. 

Це спрацювало. Лише однією випадковою дурнею Шьоко обірвала такі довгі сумніви Сатору. В назначений день він зупинив свій вибір на дірці в язику. 

Шьоко навіть не скривилась під час проколу, Суґуру трохи поморщився, але був готовий. А от Ґоджьо до останнього боявся голки. От він закриває очі, розслабляється, дозволяє майстру підійти та піднести голку, та в останній момент знову усе зриває. Зрештою Суґуру довелось тримати його за праву руку, а Шьоко за ліву. Це не сильно його заспокоїло, але достатньо присмирило.

Ідея Шьоко спрацювала – Сатору й справді не дуже міг говорити. Проте мовчазним він не лишався. Усю дорогу додому він скавучав через біль. Шьоко не вгавала пояснювати йому, що біль не може бути сильним, що все не так погано. Суґуру теж чув, що прокол язика не дуже болісний. Гірше буде згодом. Та замість доводити щось він просто купив тому пляшку коли. Тепер Сатору точно був достатньо зайнятий, щоб завивати від болю. Навіть його хода змінилась на щось розвʼязно-веселе, ніби це не він хвилиною раніше канючив, як мала дитина. Ґето дивився йому в спину й не міг стримати дурної усмішки.

***

“Ніколи б не подумав, що Сатору може так боліти через якусь дрібничку”.