Розділ третій. Зламаний часоворот.

Салют!

Ось і третя частина.

(Змінено: 11.08.2025)

________________________________

Похід в Гоґсмід був для Гаррі, як ковток свіжого повітря. Спочатку він просто стояв, але потім пішов у “Солодке королівство” і купив собі трохи своїх улюблених солодощів. 

У “Солодкому королівстві” завжди пахло карамеллю і різними начинками солодощів. Там завжди юрбилась купка дітей, що постійно смикали своїх батьків за рукави і показували пальчиками на вітрину.

Ці ж діти були дуже здивовані, коли Гаррі прийшов і взяв собі чотири торбинки середнього розміру, повні солодощів.

 

Він довго гуляв по Гоґсміду, жуючи жменьку шоколадних жабок і полуничних снитчів.

Він заходив у “Зонко” і розглядав різні речі, які часто купували близнюки Візлі: порошок-невидимка; підробки ревунів, які не кричали, а співали пісні; пера, що писали тільки протилежні слова та інше.

Гаррі спостерігав як діти кидалися один в одного сніжками, що не танули, а продавці “Зонко” сміялися і намагались їх відібрати.

 

 Та все ж, він повернувся на Площу Ґриммо коли вже сутеніло. 

 

 Портрети, що висіли на шовково-срібних шпалерах шепотілись один з одним, але Гаррі вже звик, тому не звертав уваги. 

 Завтра він вже мав повертатись в Аврорат, адже його тижнева відпустка закінчилась.

 

 Гаррі втомлено сів на диван, і важко видихнув, закинувши собі до рота одне з цукрових пер, які він придбав в Гоґсміді. 

 Він одразу задоволено прикрив очі. Цукрові пера були доволі дорогі, якщо порівнювати з іншими солодощами. Але ті двадцять три серпики за штучку, були варті цього блаженства, що тануло в роті. Та і грошей у нього було більше ніж достатньо.

Але коли перо розтануло, все стало на свої місця.

 

Гаррі важко видихнув, досі не відкриваючи очей.

Та перед очима раптом з’явився образ Герміони, що вперше спробувала цукрове перо. Тоді вона не хотіла визнавати того, що воно смачне, бо спочатку навідріз відмовлялась його їсти.

Все ж, батьки-стоматологи змусили її вірити в те, що солодощі взагалі не можна було їсти. А вона і пробувати не намагалась.

 

Не намагалась. 

 

Як боліли ці слова.

Гаррі сів на чорний шкіряний диван, у вітальні, і сперся ліктями на коліна.

 

Його погляд впав на фортепіано поблизу.

“На ньому колись грала Герміона, а ми з Роном підтанцьовували,” — мимоволі подумав він, але потрусив головою, адже очі вже починали щипати від сліз.

 

Але Гаррі вирішив не давати волю цим емоціям, і пішов у тренувальну залу. Адже було правильніше використати емоції в якомусь корисному руслі, а не знову сидіти плакати декілька годин. Це було мерзенно.

 

“У моїй голові, це звучить як нотації Герміони…” — знову подумав Гаррі, нервово засміявшись, але одразу ж потрусив головою.

“Досить.”

Він старався ні про що не думати, і швидким кроком пішов у тренувальну залу.

Посередині стояв один манекен, на якому Гаррі завжди тренувався. Він називав його Паркером. Це був вже наче його друг.

Іноді він дублював його з допомогою чарів. Але це відбувалося тоді, коли в нього був настрій для складного бою.

А зараз настрою у нього не було взагалі.

 

Спочатку в хід пішли звичайні закляття, потім складніші і складніші.

 

“Ти б міг колись стати вчителем Захисту від Темних Мистецтв, Гаррі. В тебе талант…” — раптово прозвучав голос Ремуса в його голові.

 

Це було настільки раптово, що Гаррі переплутав закляття, і манекен вибухнув.

“Ох, Паркер..”, —  подумав Гаррі. Він втомлено видихнув, і пробурмотів тихе — Репаро…

 

Він вже не хотів тренуватись.

Раптом він згадав про книгу, яку залишив в бібліотеці.

Він старався не думати про часоворот, а взагалі ігнорувати його існування. Але це було дуже важко, адже часоворот і досі з’являвся у найбільш неочікуваних місцях.

Гаррі вже б не здивувався, якби він з’явився у Паркера на шиї одного вечора.

Він хмикнув через цю думку.

 

Поки він ішов сходами на перший поверх, до бібліотеки, в голові промайнув до болю знайомий голос,

 

“Ти не погана людина, Гаррі…”

 

Гаррі схопився за голову. Він так хотів почути Сіріуса ще раз, але зараз сама згадка про нього робила йому нестерпно боляче.

 

“Я здурію в цьому маєтку.” — подумав Гаррі.

Він зробив кілька вдихів і видихів, стараючись вгамувати думки. Коли він перевів погляд на стіну, то побачив портрет Оріона Блека, що пильно на нього дивився, з тою ж іскрою в очах, що і завжди.

 

“Я так більше не можу!”

 

Гаррі швидким кроком пішов у бібліотеку, гучно гримнувши дверима в стіну позаду.

Він швидко здолав відстань від дверей до стола, і взяв до рук те, що не давало йому спокою вже другий тиждень.

Гаррі ненавидів і часоворот і себе. Він постійно з’являвся усюди, і Гаррі просто не розумів як. Можливо, він якось зачарований?

А себе він ненавидів за слабкість. За те, що він дозволяв собі думати про зміни. Йому давно вже треба було відпустити минуле. Він вже давно мав змиритись з тим, що помре самотнім. У нього вже ніколи не буде нікого схожого на Рона і Герміону. Він не зможе їх замінити. І Гаррі не впевнений чи хотів би, якби зміг.

Йому треба було зламати часоворот.

Так. Це було єдиним вирішенням цієї проблеми. Це закінчило б його муки.

Він би продовжив страждати від головних болей і страшних снів, як завжди. Так Гаррі би знав, що виходу вже ніколи не буде.

А часоворот давав йому марну надію.

І Гаррі витратив надто багато часу на те, аби запевнити себе в тому, що нічого вже не буде як раніше, хоч як би через ці думки не боліло у грудях.

 

Гаррі просто має його зламати. І все буде скінчено.

У нього тремтіли руки. Він відчував як його очі починали вже вкотре пекти від сліз, поки він дивився на те, як руни часоворота віблискували вогонь свічок.

Чи було це правильно?

Гаррі натягнув собі на шию ланцюжок. Усе всередині нього кричало “Ні! Ти маєш знищити його!”

Проте його руки робили зовсім інше.

Він не знав скільки обертів треба робити, аби потрапити у 96-тий, але просто почав крутити.

Після дванадцятого оберту, він збився з рахунку, але крутив далі. Він не міг контролювати свої руки і просто крутив і крутив.

Наче цокіт кожного оберту був його заспокоєнням.

 

Та коли він раптом відпустив кільце, все навколо нього в кімнаті, почало трохи змінюватися.

 

За вікном день змінювався на ніч, змінювалися пори року. Люди заходили, і виходили з бібліотеки так швидко, що Гаррі навіть не міг розгледіти їхніх облич. Хоча, і вони його не помічали.

 

Він відчув, що часоворот став дуже гарячим.

Але процес не зупинявся.

Та Гаррі розумів — дороги назад немає. І це лякало і додавало адреналіну водночас.

В очах знову защипало.

“Що в біса я роблю?”

 

Зараз в його думках були тільки тихий, хрипкуватий сміх Рона; звичне повчання Герміони; спогад того, як Ремус вчив його викликати патронуса; і слова Сіріуса:

 

“Ти не погана людина, Гаррі…”

 

Він на хвильку прикрив очі. А потім раптом почув якийсь хрускіт.

 

“О, Мерлін, часоворот!”

Перед очима в Гаррі, все раптом стало білим. Було відчуття, ніби він зараз зомліє. Або у гіршому випадку – помре. Хоча, можливо, це було і на краще?

Можливо, він нарешті знайде своє заспокоєння в смерті?

Навколо нього все наче крутилось. Було важко дихати через усю ту енергію, що випустив часоворот. Він наче стискав магію Гаррі десь у його грудях, аби вона не втекла поки він нісся по лінії часу.

Але все припинилося в одну мить, коли його щось відштовхнуло назад, і він впав на підлогу, а часоворот обпалив його руку. Він шикнув від болю.

В ту мить, коли на двох кільцях часоворота з’явились тоненькі, темні тріщини. Виглядало так, немов руни, що були викарбувані на кільцях — вигоріли і почорніли.

 

Гаррі завмер, дивлячись на тріснутий часоворот в своїй руці.

 

Але потім він озирнувся навколо. Це була та ж бібліотека Блеків. Майже нічого не змінилось.

Значить, його занесло не далеко.

Він витягнув з кишені паличку, і вказуючи нею на часоворот, тихо пробурмотів:

— Репаро…

Але нічого не сталося, і тріщини так і залишились на кільцях часоворота.

Та і Гаррі помітив тріщину в самому піщаному годиннику, що був центром часоворота. Звідти висипалось декілька піщинок в його обпалену руку.

Гаррі тихо вилаявся, і в ньому піднялась легка хвиля паніки. Він повільно і тихо випростався.

Гаррі вже проклинав свій внутрішній голос всоте. Всі свої внутрішні голоси.

А що якщо тут буду я-підліток і Сіріус?

Що якщо сюди зайде Герміона? 

Або місіс Візлі? 

А що якщо сюди зайде молодий Сіріус?

Або його брат?

Або його батьки? 

 

Мерлін, нащо я взагалі торкався тієї бісової книги в бібліотеці?!

 

Він зробив кілька вдихів і видихів, і трохи заспокоївся. Гаррі вирішив тримати часоворот в руці, щоб ще більше піску не висипалось.

Але з маєтку треба було тікати. Він не знав який це рік, і хто тут живе. Це було небезпечно і для нього, і для часу.

 

Аж раптом, за одним з найближчих стелажів, він почув кроки. Гаррі міцніше стиснув паличку у своїй руці. Та потім він тихо зайшов за один із стелажів. Відділ, у який він зайшов називався “Час і все, що з ним пов’язано“.

 

“Яка іронія…” — подумав Гаррі, і важко видихнув.

В його горлі досі стояв клубок паніки.

“Мерлін… Я чорт-зна в якому році, в маєтку Блеків, і тут мене можуть прикатрупити за будь-яке неправильне слово… А мене з цим везінням щей обранцем називають. Ідіотство…“, — буркнув сам до себе Гаррі.

 

Між книгами на одному стелажі було пусто, і Гаррі міг побачити, хто стоїть по іншу сторону.

 

Там стояла невисока дівчина, з купкою книг в руках. Вона була одягнена в класичну сіру мантію, а її густе, чорне як смола, волосся, було заплетене в тугу ґульку на потилиці. На її шиї висів срібний ланцюжок. Її зовнішність була йому віддалено знайома.

Особливо ці сірі, з маленькою хитринкою очі, під якими були ледь помітні темні кола, що з’явились чи то від блідості, чи то від втоми.

 

Гаррі важко видихнув.

“Головне правило — в минулому треба робити так, щоб тебе ніхто не бачив…” — прозвучав голос Герміони в його голові.

В бібліотеку зайшов хлопчина, якому на вигляд було не більше п’ятнадцяти років.

На ньому була така ж класична, але хлоп’яча мантія. Його темно-коричневе волосся було ідеально зачесане назад. Проте від нього не віяло тим холодом, що зазвичай поглинав Гаррі, коли він бачив когось із Блеків.

 

Хлопчина зупинився неподалік дівчини, і сказав:

— Вальбурґо, батько сказав, що завтра ми відправимось на Алею Діаґон. Він попросив, щоб ми склали списки потрібних нам речей.

 

“ВАЛЬБУРҐО?! .. 

Мерлін мене побери… Ця дівчина це Вальбурґа Блек… А це напевно дядько Альфард… Тільки тут він ще не дядько.”

Гаррі стояв за тим стелажем, і думав про те, що він буде робити в цьому часі.

“Мені потрібен Дамблдор… Або психолог… Або і те, і те…”

Вальбурґа кивнула на братові слова,

 

— Я зараз напишу список. — вона замовкла, а потім по-змовницьки подивилась на Альфарда. — Є якісь новини?..

 

Альфард підійшов до неї, і пробурмотів,

— Леді Ґрінґрас вчора на балу ледь не зомліла.

 

Вальбурґа закотила очі,

— Я знаю про це. А причину не знаєш?

 

Альфард кивнув, і продовжив,

— Ти ж знаєш Ґрінґраси дуже чутливі до магії. Єдиний збій — і у них починаються головні болі. — він прочистив горло, і пробурмотів тихіше. Тому Гаррі мусив напружити свій слух, щоб почути, — Вона потрапила в Мунґо. Кажуть, щось станеться.

 

“Щось вже сталось.” — подумав Гаррі і важко видихнув.

 

Схоже його видих почув Альфард, бо Гаррі побачив, як він почав роззиратись по бібліотеці, трохи хмурячи брови.

Вальбурґа підняла свій погляд з книжки, бо помітила розгубленість Альфарда. Вона підняла брову в німому питанні.

— Бурґо… Тут хтось є… — тихо видихнув він.

 

Було видно, як Вальбурґа також почала оглядатись довкола. Гаррі напружився. Діти йому нічого не зроблять, але він мав бути обережним. Вони не мали його побачити.

Вальбурґа поставила книжку, яку читала, на стіл поблизу неї, і почала пильно роздивлятись навколо.

 

Але, на щастя для Гаррі, в бібліотеку зайшов чоловік. Гаррі помітив, що Альфард одразу випрямився.

Через цю деталь, Гаррі зрозумів, що це був їхній батько. Тільки, на лихо, він забув, як його звуть, хоч і перечитував імена на родинному гобелені по декілька сотень разів.

Але Гаррі вирішив не ризикувати, адже Лорд Блек виглядав набагато небезпечнішим. Хоча він і справді таким був.

Це був високий чоловік з чорним, трохи кучерявим, проте вкладеним волоссям. У нього були, характерні для Блеків, сірі очі. Здавалося, що він міг бачити усі таємниці. Він був одягнений у дорогу мантію.

Гаррі здавалось, що він навіть якось бачив її у своєму часі. Сіріус її здається спалив.

Лорд Блек був мужнім і таким же холодним, як і більшість чистокровних, що їх Гаррі бачив за своє життя.

Він сказав щось Альфарду і Вальбурзі.

Тому Гаррі вирішив скористатись моментом. Він тихо, стараючись не робити жодного шуму, позадкував ще далі, за інший, дальній стелаж. Але на лихо, він зачепився рукою за полицю, з якої впали декілька книг.

Гаррі тихо вилаявся, розуміючи, що його вже викрили.

З-за стелажа вийшов Лорд Блек, що вже направляв свою паличку на Гаррі. Позаду нього була Вальбурґа і Альфард, у яких були здивовані, але водночас і напружені обличчя.

“Я труп…” — подумав Гаррі, стараючись зберігати спокій. Навіть попри те, що він вже зіпсував часову лінію. Він старався бути позитивним. Принаймні в цю мить він не міг думати про своє минуле.

Але побачивши обличчя Блека-Старшого зблизька, він нарешті згадав його ім’я

  Поллукс Блек.

— Ти хто такий і що ти робиш у моєму маєтку? — вигукнув Поллукс.

Але потім, погляд Поллукса впав на часоворот в лівій руці Гаррі. Його очі розширились.

Хоч Гаррі не був впевнений в якому він році, і чи в цьому році вже винайшли часоворот, він вирішив, що іншого виходу, окрім того, щоб розказати правду — немає. Адже часоворот зламаний. І він наврядчи міг повернутись.

 

Гаррі пробурмотів:

— Просто… Помилився в розрахунках… 

Блеки завмерли, невірливо дивлячись то на часоворот то на Гаррі.

Поллукс повільно опустив свою паличку.