Глава 1 – День народження Евана

Це був світлий день травня 1983 року. Сім’я Афтонів святкувала 8-ий день народження Евана в першому ресторані Вільяма і його товариша Генрі Емілі – «Закусочна Сімейства Фредбера». В головній залі стояло багато столів, вона була наповнена гелієвими кульками, конфетті і гостями ресторану. На сцені виступали два аніматроніки – Фредбер та Пружинний Бонні. Час від часу вони співали якісь пісні і підтанцьовували, а потім вимикались, щоб зарядитися на новий номер.

Еван сидів за одним із столів, тримаючи в руках свою м’яку іграшку у вигляді жовтого ведмедя, нагадуючого Фредбера зі сцени. Він чекав, коли прийдуть інші члени його сім’ї, зокрема його сестра Елізабет і батько, а його брат Майкл, який прийшов з ним, відійшов на вулицю, сказавши, що має зустріти друзів, на останок налякавши його в масці Фоксі. Еван явно не був радісний в цей момент. Він просто сумно дивився кудись в стіл і сподівався лише на те, що цей день пройде спокійно і швидко, стискаючи іграшку. Раптом до нього підсіла його хороша подруга Шарлотта Емілі, донька Генрі.

– Привіт! – весело вигукнула Шарлотта. Еван здригнувся, різко відірвавшись від роздумів.

– Ах.. привіт, Чарлі… – сказав Еван, злегка перелякано, але доброзичливо.

– Чого ти тут один? Де інші? – допитливо запитала Шарлотта, підсаджучись трохи ближче до Евана.

– Ліза з батьком мають скоро прийти, а Майкл відійшов до своїх друзів. – відповів Еван.

– Ох, до речі… – Шарлотта дістає з кишені браслет, схожий на її, тільки синього кольору, і простягає Евану. – ось, це тобі. Вітаю з днем народження! – Еван злегка здивовано подився на браслет, бо не очікував подарунка, але він взяв його і почав розглядати.
– Ого… дякую. Це… неочікувано. – тихо вимовив Еван і одяг браслет на ліве зап’ястя. Шарлотта посміхнулась.

– А що тобі подарували інші? – спитала Чарлі. Еван сумно подивився на свою іграшку

– Ну… Ліза і батько поки що нічого. Лише тоді, коли прийдуть. А Майкл… – Еван сумно і з легким страхом зітхнув, дивлячись на свою іграшку.
Шарлотта помічає його погляд і іграшку і одразу все розуміє.

– Оу… він дійсно любить над тобою знущатися. Ти ж так їх боїшся. – говорить Чарлі, злегка потирачи потилицю.

– Та нічого. Вона не така вже страшна і, на диво, створює мені почуття комфорту. – сказав він, дивлячись на іграшку.
Він піднімає погляд на аніматроніків на сцені. Шарлотта спостерігає за ним, а потім також кидає погляд на тих механічних тварин. Між ними настає тиша на кілька секунд, змішуючись з шумом на фоні, радісних вигуків дітей і музикою. Шарлотта кладе руку на плече Евана і посміхається.

– Слухай, нумо сьогодні не думати про страх? Сьогодні твій день і ти маєш провести його з радістю. Просто… не підходь до них і все. – спокійно і з посмішкою сказала Шарлотта, дивлячись прямо на Евана. – Та і мені особисто вони теж не подобаються – додала вона, злегка сміючись.

Еван сумно подивився на неї і вперше за довгий час він щиро посміхнувся.

Майкл тим часом зустрівся з друзями десь на задньому дворі ресторану.

– Ну що, ти приніс? –  питає Тайлер (друг Майкла, який одягне маску Бонні) у Майкла. Той поклав на асфальт коробку з масками класичних аніматроніків. У Майкла вже була маска Фоксі на голові, поки що не натягнута на обличчя.

– Авжеж, ні. – відповідає Майкл з сарказмом.

Його друзі, Тайлер, Метт та Брайан, почали надягати маски на обличчя і смітися, ніби вже наперед уявляють реакцію Евана на цей «пранк».

– Ой, пацани, я не можу. Еван такий нюня. – сміється Метт, що одяг маску Фредді.

– Та він у тебе дівкою виросте, Майку. –  додає Брайан, що одяг маску Чіки.

– Він так розрюмсається, їй Богу! – сміється Тайлер. Всі почали сміятись, окрім Майкла.

– Хлопці, зосередьтесь. Скоро прийде батько. Він не має цього бачити. – серйозним тоном сказав Майкл, зробивши кілька кроків до входу в ресторан.

– А що такого? Ти його боїшся? –  огидно-знущальним голосом сказав Тайлер з помітною усмішкою, ніби йому смішно з того, що Майкл теж може відчувати страх. Той різко озирнувся на нього і, хоч крізь маску не видно, наскільки він розлютився через ці слова, було видно, що його це дійсно зачепило, що він міг навіть вдарити його.

– Завалися! Нікого я не боюсь! – гучним голосом вигукнув Майкл, стискаючи кулаки.

Група хуліганів зайшла до ресторану. Попереду ішов Майкл. Вони почали неспішно іти до столика, на якому сидів Еван і, як склалася доля, Шарлотта Емілі.

–Ви тільки подивіться. Хто це в нас тут? Ти собі компанію знайшов, га, Еване? – зі сміхом говорить Майкл, схрестивши руки на грудях, створюючи позицію головного.

Еван здригається і різко опускає погляд, щоб не дивитись на ці маски. Він стискає іграшку в руці і хулігани помічають його браслет і починають сміятися.

– Ха-ха-ха, а це що? Ви тільки гляньте! – Тайлер різко хапає Евана за зап’ястя і піднімає, показуючи всім і сміючись. – Наша малеча підтвердила статус дівки! Він вже браслети носить, як дівча! – Хлопці почали ще гучніше сміятися.

Еван стискає кулак і заплющує очі, намагаючись не заплакати. Шарлотта дивиться на це і починає гніватись. Вона різко підводиться.

– Ану відчепіться від нього! Він вам нічого не зробив! – Чарлі різко вигукує з гнівом і в цей час її тіло починає тремтіти від адреналіну.

– Ну і що ти нам зробиш, га, дівча? –  знущальним голосом сказав Брайан з усмішкою, нахиляючись до неї.

Шарлотта стискає зуби, дивлячись на нього. Тайлер різко штовхає Евана за зап’ястя на підлогу. Той вдаряється коліном об тверду підлогу і починає тремтіти від сліз.

Хлопці сміються.

– Зараз будемо тестувати тебе на чоловіка, пискля. – Каже Майкл і він з Тайлером хапають його за руки і силою піднімають на ноги.

– Що? Так боїшся аніматроніків? То гайда бороти страхи! Хлопці, дамо йому глянути на них поближче. –  Каже Тайлер зі сміхом, тримаючи Евана, не даючи йому втекти.

Еван починає брикатися і намагатись втекти, але він занадто слабкий проти них.

– Ні, прошу, не треба! Відпустіть мене! –  В сльозах благає Еван, намагаючись чинити опір.

Від страху і тремтіння він навіть забув, як кричати. Все, що він міг робити в цей момент – це плакати.

– Залиште його!  –  Різко підбігає Шарлотта і намагається втрутитися, але її силою штовхає Метт і та ледь не збилася з ніг. Її дихання пришвидшилось, серце шалено калатало, тіло тремтіло, а в очах потемніло. Вона швидко побігла до виходу за допомогою. Її коліна тремтіли так, що здавалося, що вона от-от впаде, але вона не могла зупинитись. Люди з ресторану почали помічати цю сцену, але ніхто не хотів втручатися. Всі думають: «та діти просто розважаються». Хлопці сміялись і несли Евана на руках, підносячи його до сцени, де стоїть Фредбер. Еван почав рюмсати сильніше. Сльози текли водопадом.

– Що таке, Еване? Чому ти плачеш? Розкажи нам –  знущальним голосом сказав Майкл, дивлячись на Евана і тримаючи його.

– Майкле, будь ласка… не треба… –  ледве вимовив Еван крізь сльози і тремтіння. Хлопці вже піднесли його в притик до Фредбера.

– Ну ж бо, хлопче, покажи свою сміливість, якої немає. – сказав Тайлер. Майкл взяв Евана на руки і почав піднімати його до голови Фредбера. Еван вже не міг чинити опір. Страх занадто сильно скував його тіло.

– Прошу, ні… будь ласка… будь ласка… будь ласка… –  ледь чутним голосом вимовляє Еван, в очах починає темніти. Сльози течуть все більше. – Допоможіть, хтонебудь… – вимовив Еван майже без голосу, що ніхто не почув.

Хлопці сміються, а Майкл вже майже просовує його голову в пащу Фредбера, як раптом чутно крик Елізабет зі сторони виходу. Майкл завмирає.

– Зупиніться!

На вході стоїть Елізабет. В її погляді видно страх, але і захисну впертість і гнів. Позаду неї стоїть Шарлотта, тремтить, прикриває рот руками і стримує сльози. Вільям, що стояв поруч з Елізабет, миттєво кинувся вперед. Майкл здригається від страху, намагається відійти і забрати Евана від аніматроніка, але його батько був швидшим і сам відштовхує його, а Евана ловить на руках і ставить на підлогу. Вільям важко зітхає.

– Тато… –  тихо вимовляє Еван, піднімаючи погляд на батька.

Вільям легенько штовхає його подалі від сцени до дівчат. Елізабет підбігає до нього і міцно обіймає. Еван зривається на сльози знову і притискається до Лізи. Вільям від гніву стискає кулаки до такої степені, що вони починають тремтіти. Вільям повертає до біса розлючений погляд на Майкла і його друзів. Майкл повільно відходить назад, позаду стоять його друзі. Вільям робить кілька кроків до нього і раптом всі друзі Майкла тікають, залишаючи його наодинці з батьком і почуттям провини і зради.

– Тато… прошу, вислухай. Ми просто хотіли пошуткувати… –  тремтячим голосом каже Майкл. У нього все стиснулося всередині.

– Майкле, сину, можна тебе на хвилину? Потрібна розмова. – Каже Вільям удавано спокійним голосом, щоб не створити ще більшої напруги в залі і перед дітьми. Майкл вже знає. Він це відчуває шкірою. Але йде. Бо не йти – гірше. Ідучи повз Елізабет, він кидає погляд на неї і Евана. В його погляді видно провину, навіть крізь маску. Ліза дивиться на нього розлюченим і розчарованим поглядом, притискаючи Евана до себе, поки той плаче. Шарлотта просто мовчки спостерігає поруч. Вільям заводить Майкла в якусь кімнату для персоналу, гримнувши дверима. Замок клацає.

– Тату, послухай… –  намагається почати Майкл, явно відчуваючи страх перед батьком.

– Ти розумієш, що щойно зробив? –  сказав небезпечно тихим голосом Вільям, тримаючи обличчя в тіні.

– Тату, будь ласка, я винен, я знаю, я…

Він не встигає сказати, як Вільям вдаряє його кулаком в обличчя. Майкл відлітає назад з невеликим криком. Маска ламається і падає на підлогу. Майкл схопився за ніс руками.

– НЕ. СМІЙ. ВИПРАВДОВУВАТИСЯ. –  кричить Вільям, вже не стримуючи гніву.

– Я… я не хотів… це був жарт, я клянусь, я не думав –  запинається Майкл.

– В ТОМУ ТО І СПРАВА, ЩО НЕ ДУМАВ!! – перебиває його Вільям, роблячи кілька кроків до нього. Він хапає його за волосся і притискає обличчям до стіни.

– Ти ж знаєш, що ці роботи дають збій і замикаються, якщо на них попадає вода. ТИ МІГ ВБИТИ СВОГО БРАТА! МОГО СИНА! Скажи, невже він тебе якось образив? Чи може розлютив? ЧИ ЦЕ ТАК?! –  Кричить Вільям в нестримному гніві, стискаючи його волосся і притискаючи до стіни, спеціально роблячи боляче. Майкл кривиться від болю.

– Н-ні… –  тихо вимовляє Майкл, намагаючись похитати головою. Вільям відпускає його волосся, щоб дати ляпас. Майкла збивається з ніг і падає на коліна.

– Як і очікувалось… –  каже Вільям.

Майкл починає тремтіти від болю і адреналіну, ледь стримуючи сльози і зціплюючи зуби. Він стискає кулаки.

– Пробач, тату… будь ласка… –   голос Майкла ламається. Чутно, як він плаче, уникаючи погляду з батьком.

Вільям трохи нахиляється до нього.

– Ні-і-і. Ти це будеш говорити не мені. Ти це скажеш йому. –  холодно каже Вільям.

Майкл кивнув головою. Чутно його важке дихання і те, як він тихо скиглить, намагаючись стримувати плач. Сльози змішуються з кров’ю. Він навіть не витирає їх. Вільям мовчки відкриває ящик столу. Метал дзенькає. Ніж. Звичайний кухонний ніж. Він крутить його в руці, ніби просто думає.

– Твої друзі. – Пауза. – Ті ідіоти в масках. Як думаєш… хтось буде їх шукати, якщо вони зникнуть?

Майкл завмирає. Дихання збивається.

– Прошу… не роби цього…

– Тоді слухай уважно. –  Спокійним голосом каже Вільям. Він стає на одне коліно перед Майклом. Лезо дуже близько до його обличчя. Не торкається. Просто… поруч.

– З цього дня ти з ними не говориш. Не бачишся. Не пишеш. Не підходиш. –  кожне слово як цвях. – І якщо я дізнаюсь, що ти хоча б раз порушив це… – Лезо зупиняється під підборіддям. – Я не буду карати тебе. – Пауза. – Я почну з них.

Майкл дивиться на нього, очі червоні, голос ламається, дихання важчає.

– Тату… будь ласка, ні… не їх… це моя вина… покарай мене…

– О, я покараю. –  Холодно каже Вільям. Він бере Майкла за підборіддя, стискає до болю і змушує дивитися прямо.  –  Якщо Еван ще раз заплаче через тебе – я зламаю тобі життя так, що ти будеш молитися, щоб я тебе просто вбив.

Майкл ридає. Без слів. Без гідності.

– Я не хотів… я люблю його… клянусь…

– Замовкни. –  Ще один удар. Тиша. Чутно лише схлипи Майкла і дзенькання ножа. Вільям підходить до дверей. – Йди. І дякуй мені за те, що ти ще ходиш.

Двері відчиняються. Вільям виходить із кімнати. Майкл ще кілька хвилин сидить на підлозі ридає. Нічого більше не каже.

 

 

Двері персоналу відчиняються. Вільям виходить спокійно. Краватка на місці. Руки чисті. Обличчя рівне, навіть трохи втомлене, як у дорослого, який «вирішив проблему». Він одразу надягає усмішку. Він підходить до святкового столу, на якому вже сиділо троє. Еван сидить за столом між Елізабет і Шарлоттою, стискаючи в руках маленького ведмедика. Пальці вчепилися в плюш так, ніби той може зникнути. На зап’ясті – синій браслет від Шарлотти. Вільям ставить перед ним коробку.

– З днем народження, сину. Від мене. –  каже Вільям, простягаючи коробку ближче до нього.

Коробка важка. Усередині – конструктор. Елізабет простягає свій подарунок. Це малюнок, де намальована вона і Еван і паперова квітка приклеєна в кутку малюнка.

– А це від мене, –  вона намагається усміхнутись.  –  Це ми.

Еван дивиться на подарунки і, здається, сльози знову починають навертатися, але вже від щастя. Елізабет кидається на нього в обіймах.

– Вітаю тебе, братику! –  зі радістю вигукує Ліза, обіймаючи Евана.

У того починають текти сльози.

– Дякую вам… –  каже Еван крізь сльози.

Шарлотта тихо посміхається. Вільям кладе руку йому на голову.

– Все, припиняй рюмсати. Ти в безпеці. –  каже він.

Елізабет дивиться на батька. Потім – у бік коридору. Її щелепа напружена.

– А Майкл? –  тихо питає вона.

– Він більше не зіпсує нам свято. –  Вільям навіть не повертає голови.

 

Проходить кілька хвилин. Люди сміються. Хтось аплодує аніматронікам. Фредбер на сцені рухається повільно, як завжди. Його паща змикається і розмикається, ніби нічого сьогодні не сталося. Чутно радісні вигуки дітей і музику. І тоді двері кімнати для персоналу знову відчиняються. Майкл виходить не одразу. Спочатку видно руку, яка хапається за одвірок. Потім – його самого. Він блідий. Очі червоні. Нижня губа розбита. На щоці вже наливається синяк, який завтра стане фіолетовим. Він тримає голову трохи опущено від сорому і болю. Його друзі зникли. Ніхто навіть не дивиться в його бік. Майкл повільно піднімає очі. Він бачить Евана, сидячим поруч з Елізабет і Шарлоттою. Він намагається підійти. Елізабет помічає його і дивиться на нього. Без крику. Без сліз. З гнівом і розчаруванням, від яких гірше, ніж від будь-якого удару. Майкл хоче щось сказати. Хоч одне слово. Нічого не виходить. Еван на мить дивиться на нього. Їхні погляди зустрічаються. І Еван… відвертається. Майкл ковтає повітря. Це болить сильніше, ніж розбита губа. Він іде. Повільно. Через зал. Повз столи. Він виходить із ресторану. В цей момент офіціант приносить святковий торт зі свічками на стіл до Евана.

– Загадуй бажання, Еване. –  каже Вільям з легкою усмішкою, стоячи поруч і тримаючи в руках пушку з конфетті.

Еван посміхнувся. Але щось було не так. Когось бракувало. Він подивився в сторону виходу, куди вийшов Майкл. Було змішане почуття. Полегшення, тому що поруч нема того, хто тебе лякає. Але водночас і сум, оскільки він все-таки рідний брат і він теж був запрошений на свято. Він зітхає.

– Все гаразд, Еване? –  стурбовано спитала Елізабет. Еван різко озирнувся на неї. Він намагався видавити радість, але щось не дає. Він озирається на вихід в надії, що Майкл таки повернеться, але він мовчав про свої почуття.

– Так… – він знову зітхає і заплющує очі, готуючись загадати бажання. Кілька секунд мовчання.

– Я хочу… щоб ми знову були сім’єю. Щоб усі були разом. –  загадує Еван в думках і, розплющивши очі, він задуває свічі.

Після цього лунають оплески, радісні вигуки і вибух від пушки з конфетті. Свято продовжується. Та все ж Еван не був до кінця щасливий до самого кінця вечірки, наскільки б він не намагався видавати радість.

 

 

Вечір того дня

Після свята Еван сидів в своїй напівтемій кімнаті на ліжку і збирав конструктор, що подарував йому батько. На стіну він повісив малюнок Елізабет. А м’яка іграшка Майкла лежала з ним поруч на ліжку. Раптом він чує тихий стукіт у двері. В кімнату обережно заходить Майкл. Він стоїть у проході. Синяк став темніше. Очі червоні.

– Можна…? –  ледь чутно вимовив Майкл. Еван злегка здригається.

Еван мовчить. Але не каже «ні». Майкл сідає на підлогу, не поруч. На відстані. Наче не має права ближче. Майкл дивиться вниз. Довга пауза.

– Я… я не хотів тобі зробити боляче. –  голос Майкла ламається.  –  Я думав, це смішно. Я ідіот.

Тиша.

– Мені дуже шкода, Ев. –  прошепотів Майкл.

Знову тиша. Еван дивиться на нього з шоком. Він не впізнає свого брата. Це зовсім не схоже на нього. Зазвичай, коли він заходив в його кімнату, він одягав маску Фоксі і знущався над ним, а зараз… ні маски, ні знущань, а… вибачення? Еван не може підібрати слів для відповіді. Він стискає м’якого ведмедя і мовчки дивиться на нього, не вірячи, що це дійсно він і чи не прикидається. Довга пауза. Ніхто не осмілюється сказати і слова. Майкл важко зітхає. Ця тиша його вбиває. Він піднімає погляд на Евана і бачить, як той тримає ту іграшку, яку він подарував. Він на мить усміхається. Потім неспішно встає на ноги і прямує до виходу. Він на останок кидає на Евана погляд через плече перед тим, як остаточно вийти із кімнати. Двері зачиняються. Еван знову сам один в кімнаті. Він ще кілька секунд мовчки дивився на двері.

– Містер Хаґс, ти це бачив?.. –  тихо каже Еван до іграшки.  –  Це геть не схоже на нього. Його як підмінили… –  Пауза.  –  А якщо і правда?..

Еван обіймає Містера Хаґса, ніби ховається від усього світу, поринаючи в роздуми.

 

Ніч

Еван спить, крутячись в ліжку. Він знову бачить ту сцену: висока сцена, великий Фредбер, сміх на фоні і чотири жахливі маски, та вони виглядають в сто разів страшніше, ніж в реальності. Раптом Кошмарний Фредбер опускає погляд на Евана. Його морда до неможливості моторошніша.

– Привіт, Еване. –  вимовляє Фредбер низьким голосом, наче демон із пекла.

І різко кидається на Евана з відкритою пащою. Еван різко просинається і підривається на ліжку. Тіло тремтіло і дихання важчало. Горло боліло, ніби він кричав. У темряві його кімнати йому почали мерехтітися ці монстри. Він схопив ведмедика і почав плакати. Він тихо і обережно вийшов зі своєї кімнати і пішов до кімнати… Майкла. Він на пару секунд застиг, перед тим, як увійти. Двері тихо скрипнули.

– Майк?.. –  тихим голосом промовив Еван, обережно заглядаючи до нього із-за дверей.

Майкл не спав. Він озирнувся на нього і пристав на ліжку.

– Можно я… тут побуду? Мені знову наснився кошмар… –  тихо каже Еван, тримаючи ведмедя. На очах досі сльози. Він стоїть у порогу, поки не вирішується зайти.

Майкл зітхає.

– Звісно. Лягай. –  втомлено відповів Майкл і посунувся, даючи місце для Евана. Він швидкими і маленькими кроками підбіг до його ліжка і залазить під ковдру.

– Там був Фредбер… – тихо і налякано каже Еван, прикриваючись ковдою.

– Це просто сон. –  відповідає Майкл, відвернувши погляд.

– Ти… не злишся на мене? – тихо і обережно питає Еван, дивлячись на брата і тримаючи іграшку. І тут у Майкла мозок просто плавиться. Бо це він має просити пробачення, а не навпаки.

– Що? Ні. На тебе? Пф… –  промовляє Майкл, дивлячись кудись в стелю. Йому досі соромно. Він навіть не думав, що Еван так швидко його пробачить. Довга пауза.

– Пробач мені, Ев. –  майже шепотом промовив Майкл. Еван схопився за його футболку і притиснувся ближче. Так і заснув. А Майкл так і не зміг заснути.