Глава 30. Стіна

290 рік від Завоювання

Ворон із Вінтерфелла прилетів у день, коли Келло Мар уперше погодився назвати ремонтний майданчик біля бухти завершеним. Корсо поставився до цієї заяви з явною недовірою: перед ним лежали дві дерев’яні напрямні, стояла лебідка, навіс для інструментів і робочий майданчик, але нічого з побаченого не нагадувало того, що він назвав би портом.

— Це ремонтний майданчик, — нагадав Келло.

— Саме тому я й кажу, що він не завершений.

Суперечку обірвав Коллен, який приніс лист із Вінтерфелла. Лорд-командувач Нічної Варти Джор Мормонт почув про гавань на Мисі Морського Дракона й просив зустрічі з Фареном. Нед нічого не наказував, однак вважав таку поїздку корисною й просив Фарена спершу прибути до Вінтерфелла.

Фарен двічі перечитав лист. Два місяці тому надовго залишити Мис було б важко: надто багато поточних рішень ще сходилися до нього. Тепер Орвен відповідав за навчання, Келло — за берегові роботи, Коллен — за звичайні витрати, а Мара й Торрен самі вирішували справи сіл.

— Через три дні, — сказав Фарен.

Корсо відразу випростався.

— Їду.

— Ні.

— Чому?

— Залишаєшся тут.

Кілька секунд Корсо дивився на нього так, наче намагався зрозуміти, за що саме його карають.

— Хто тоді їде?

— Тарко. Шість сірих. Я.

— Мало.

— Ми їдемо розмовляти з Нічною Вартою.

— А здичавілі?

— Саме до людей, які ними займаються.

Наступний день він витратив на межі повноважень. У разі зовнішньої загрози із суші Корсо отримував командування всіма організованими озброєними силами володіння: сірими на Мисі, місцевою двадцяткою та вартами. Він же відповідав за оборону й, за потреби, евакуацію віддалених хуторів до старого двору.

Якщо ж небезпека залишалася на воді, рішення щодо човнів, виходу в море та прийому суден мали ухвалювати Кел та інші визначені моряки за правилами, залишеними Терроном. Що довше Фарен це пояснював, то похмурішим ставав Корсо.

— Тобто на березі командую я, а щойно вода торкнулася човна — вже ні?

— Якщо хочеш, можеш сперечатися з Терроном.

Корсо замислився.

— Ні.

Мара й Торрен зберігали повноваження старост, і нові переселенці не отримували права обходити їх лише тому, що прибули разом із Фареном. Коллен міг самостійно оплачувати звичайні витрати до визначеної суми; усе дорожче мало чекати листа, якщо тільки справа не була невідкладною. У такому разі рішення спільно ухвалювали Коллен, Корсо й Келло, після чого мусили залишити письмове пояснення.

— Я маю радитися з писарем?

— Про гроші.

— Я командир.

— Саме тому.

Коллен, який сидів навпроти з відкритою книгою, підняв голову.

— Мене теж це не радує.

Корсо подивився на нього вже прихильніше.

— Починаєш подобатися.

— Дякую.

— Це не була похвала.

Коллен без відповіді повернувся до книги.

Закінчивши останній аркуш, Фарен ще раз переглянув записи й обвів поглядом людей за столом.

— Якщо нічого не станеться, не вигадуйте собі роботу лише тому, що мене немає.

Мара зітхнула.

— Оце буде найважчий наказ.

— Знаю.

До Вінтерфелла вони дісталися за дев’ять днів. Сніг уже лежав майже всю дорогу — поки неглибокий, але Вовчий ліс змінився настільки, що знайомі місця часом доводилося впізнавати за вигином дороги чи особливо великими деревами. Струмки взялися тонким льодом, мокрий ґрунт затвердів, а місце для табору тепер шукали раніше: після заходу сонця знайти достатньо сухих дров ставало значно важче.

На п’ятий день Тарко згадав Лісс — не людей, не море й навіть не тепло, а їжу. Фарен зрозумів його майже одразу: після кількох днів каші, темного хліба, риби й м’яса навіть він почав згадувати фрукти Вільних міст із непропорційною теплотою.

У Вінтерфеллі першим Фарена побачив Теон. Він тренувався у дворі разом із Роббом і Джоном під наглядом сера Родріка Касселя. За кілька місяців хлопчик майже не змінився зовні, проте Фарен помітив інше. У Ланніспорті Теон постійно тримався так, наче чекав, що наступним словом хтось обов’язково нагадає йому про статус заручника. Тепер ця напруга нікуди не зникла, але вже не визначала кожен його рух.

Робб підбіг першим і майже відразу почав розповідати, що тепер краще тримає щит. Теон тут же заперечив, а Джон зауважив, що Грейджой говорить так лише тому, що старший.

— І кращий, — відповів Теон.

Фарен перевів погляд на дерев’яні мечі в їхніх руках.

— Покажи.

Теон усміхнувся.

— Проти вас?

— Проти Джона.

Усмішка одразу стала меншою, зате Джон без зайвих слів підняв щит. Сер Родрік підійшов ближче й зупинився поруч із Фареном.

— Ви щойно забрали моє тренування, сер Фарене.

— Поверну.

— Подивимося.

Теон пішов уперед агресивніше. Для дев’ятирічного хлопця він рухався добре: користувався перевагою в довжині рук, не розмахував мечем навмання й після першого удару відразу продовжував тиснути. Джон діяв обережніше, приймав атаки на щит і намагався зміщуватися вбік, не дозволяючи Теону загнати себе на пряму лінію.

Нарешті дерев’яний клинок Теона дістав Джона по плечу.

— Є!

Теон уже почав опускати меч, але Джон не зупинився й одразу відповів ударом по нозі.

— Після! — обурився Теон.

— Не було команди.

Фарен жестом зупинив обох.

— У справжньому бою ви обоє могли б уже лежати.

Теон насупився.

— Я влучив першим.

— Так.

— У плече.

— І після цього залишив меч далеко праворуч, а щит відкрив. Якби Джон відповідав гострим клинком, нога була б найменшим твоїм клопотом.

Джон не втримав задоволеної усмішки, але Фарен одразу повернувся до нього.

— А твою руку після першого удару могли б уже не врятувати.

Усмішка зникла так швидко, що Робб засміявся за двох. Сер Родрік схвально кивнув.

— Саме цього я й намагаюся їх навчити.

Теон повернувся до нього.

— Ви говорите інакше.

— Я ввічливіший.

Фарен глянув на старого майстра зброї, і сер Родрік дозволив собі коротку усмішку.

— Іноді.

Нед чекав у невеликій кімнаті над Великою залою. На столі перед ним лежали дві карти: одна показувала Північ, друга — Стіну. Фарен уже бачив її позначення раніше, але ніколи настільки докладно.

Нед розгорнув карту повністю.

— Дев’ятнадцять замків. Постійно тримають лише три: Східну Варту, Чорний замок і Тіньову Вежу.

— Скільки людей загалом?

— Менше тисячі.

Фарен знову подивився на три позначки, розкидані вздовж сотень миль льоду. Відстань між ними говорила достатньо навіть без цифр.

— Чого хоче Мормонт?

— Поговорити. Про західний берег, кораблі й те, чи може твоя гавань колись бути корисною Варті.

Нед затримав палець на Чорному замку.

— І не їдь туди з думкою, що за одну поїздку знайдеш рішення для всього, що вони втрачали поколіннями.

— Не збирався.

— Добре. Бо саме після цих слів ти зазвичай починаєш щось задумувати.

— Не буду.

— Ще краще.

Нед перевів руку на південний захід і торкнувся Мису Морського Дракона.

— Але якщо твоя бухта справді стане гаванню, на західному узбережжі Півночі з’явиться те, чого там майже немає.

— Постійна морська точка.

— Так.

Фарен простежив поглядом узбережжя. Мис Морського Дракона, далі Ведмежий острів, ще північніше — західний край Стіни. У протилежному напрямку море вело до Ланніспорта, а звідти шлях можна було продовжити значно далі. Одна гавань не створювала морського шляху сама собою, проте вперше давала йому місце, від якого цей шлях можна було рахувати.

Нед простежив за його поглядом.

— Саме цього я й боявся.

— Чого?

— Що кожна нова розмова дає тобі ще одну причину будувати кораблі.

Фарен ледь усміхнувся.

— Поки причини хороші.

— Поки.

Нед прибрав руку з карти, але за мить знову заговорив:

— І ще одне.

— Що?

— Не намагайся вирішити Нічну Варту за одну поїздку.

Фарен підняв брову.

— Я не збирався.

— Добре.

— Тоді навіщо сказав?

Нед на мить замислився.

— Бо я вже бачив, що ти зробив із власною землею.

— На карті.

— Вистачило.

Цього разу Фарен усміхнувся.

Теон чекав Фарена біля стайні сам. Коли той вийшов, хлопчик кілька секунд мовчав, явно не знаючи, як почати розмову.

— Сер Фарене.

— Теоне.

— Ваш корабель справді зайшов у бухту на Мисі?

Фарен зупинився.

— Так.

— Який?

— «Вітряна Наречена».

Теон відразу зрозумів, про яке судно йдеться.

— Торговий.

Фарен трохи здивувався.

— Знаєш?

— Я знаю кораблі.

У його голосі прозвучала та сама гордість, із якою Робб говорив про те, як навчився краще тримати щит, хіба що Теон навіть не намагався її приховати.

— Добре.

— А скільки у вас буде?

— Кораблів?

— Так.

— Не знаю.

Теон насупився.

— Але ви будуєте гавань.

— Починаю.

— Для війни?

Тепер Фарен зрозумів, до чого хлопчик вів від самого початку, і не став заспокоювати його красивим запереченням.

— Для торгівлі, рибальства, постачання й ремонту. Якщо прийде війна — і для неї.

— Проти Грейджоїв?

— Якщо Грейджої нападуть на мої землі.

Щелепа Теона напружилася.

— Віктаріон розбив би ваші кораблі.

У цих словах Фарен почув більше надії, ніж виклику.

— Можливо.

Теон явно чекав іншої відповіді.

— Ви з ним билися.

— Наші кораблі були в одній битві.

— Ви перемогли.

— Ні. Станіс Баратеон розбив Залізний флот. Мої люди прикривали вантажні судна й робили те, що їм доручили.

Теон замовк. Фарен не збирався привласнювати чужу перемогу лише для того, щоб здаватися сильнішим перед дев’ятирічним хлопцем.

— Віктаріон хороший морський командир? — запитав він.

Теон одразу підняв голову.

— Так.

— Тоді буде нерозумно вважати інакше лише тому, що він наш можливий противник.

Ця відповідь хлопчикові сподобалася значно більше. Кілька секунд він ішов поруч мовчки, а потім нарешті сказав те, заради чого, можливо, й чекав Фарена біля стайні:

— Мис колись був нашим.

— Грейджоїв?

Відповісти Теон не встиг: у дворі вже виводили коней, і розмова урвалася. Проте невдовзі після виїзду з Вінтерфелла хлопчик наздогнав Фарена.

— Якщо ти справді будуватимеш кораблі на західному березі, залізнороджені це помітять.

— Розраховую.

— Це не завжди добре.

Фарен глянув на нього.

— Що саме вони побачать як загрозу: гавань, торгові судна чи людей, які можуть відповісти на рейд?

Теон замислився довше, ніж, схоже, хотів показати.

— Залежить від мого батька.

— Отже, відповіді поки не знаємо.

Хлопцеві такий висновок явно не сподобався, але заперечити він не зміг. Фарен проїхав ще кілька кроків, перш ніж озирнутися на нього.

— Навіщо?

Теон уперше за всю розмову усміхнувся.

— Скажу, чи він хороший.

Фарен теж усміхнувся.

— Домовились.

Від Вінтерфелла Королівський тракт ішов майже прямо на північ. Фарен уявляв головну дорогу Півночі ширшою, проте насправді навіть вона в багатьох місцях залишалася лише добре втрамбованою смугою землі між лісом, пагорбами й полями. Сніг приховав старі колії та ями, натомість додав льоду, і в затінених місцях коні ковзали так часто, що загонові кілька разів доводилося спішуватися.

До Фарена, Тарко й шести сірих Нед додав чотирьох людей Вінтерфелла та провідника, який багато разів ходив до Чорного замку. Тарко спершу зауважив, що дорога й без того веде просто на північ, але Фарен запитав, чи знає він її до самого кінця. Тарко визнав, що ні, і питання про необхідність провідника на цьому зникло.

На третій день вони в’їхали в Новий Дар, хоча жодної межі Фарен так і не побачив. Земля просто поступово ставала порожнішою: спочатку рідше траплялися оброблені поля, потім вони майже зникли, а вздовж дороги дедалі частіше стояли покинуті хутори. У кількох будинках уже провалилися дахи, а всередині старих огорож, де колись тримали худобу чи садили городину, росли молоді дерева.

— Чому люди пішли? — запитав Фарен. — Не що про це кажуть. Що їх змусило?

Провідник знизав плечима. Причин, за його словами, вистачало: холодна земля, здичавілі, податки й повинності перед Нічною Вартою та звичайний брак людей. Останнє лише підсилювало все інше. Одна сім’я залишала хутір — і сусідам ставало далі до допомоги; потім ішов коваль, млин отримував менше роботи й гірше ремонтувався, бракувало рук для доріг і мостів, а наступна родина діставала ще одну причину перебратися південніше.

Фарен уже бачив, як працює така послідовність. Зазвичай він лише намагався змусити її рухатися у протилежному напрямку.

Тарко оглянув порожні землі обабіч дороги.

— Тут можна поселити багато людей.

— Це земля Нічної Варти.

— Знаю.

Стіну вони побачили над деревами задовго до того, як дістався погляду Чорний замок. Сім сотень футів льоду й каменю не потребували жодних порівнянь із Кайдаром, щоб здаватися неприродно великими для споруди, зведеної людьми. Башти біля її підніжжя виглядали низькими лише через сусідство з білою громадою, яка тягнулася до обрію в обидва боки.

Фарен довго дивився на неї. Від часу знахідки біля серцедерев на власній землі це було перше місце, яке дало йому достатню причину свідомо перевірити, чи приховується за видимим щось іще.

Саме по собі він нічого не відчув. Тонке маскування Тінню залишалося незмінним, а холод, камінь, люди й лід були лише холодом, каменем, людьми й льодом. Лише коли Фарен свідомо звузив увагу до самої Стіни, з’явилося чуже відчуття — виразніше, ніж біля серцедерев, але так само незнайоме.

Воно не скидалося на запас сили, який можна було поглинути, і не нагадувало жодного відомого йому типу бар’єра. Фарен розрізняв лише якусь структуру, вплетену в саму споруду і, можливо, в те, на чому вона стояла. Цього було достатньо, щоб підтвердити наявність чогось незрозумілого, але замало для висновків, тому він припинив пошук раніше, ніж припущення почали підміняти спостереження.

— У Стіні є щось, чого я поки не розумію, — сказав Фарен лише тоді, коли його запитали.

— Там усередині камінь.

— Так.

Тарко знав Фарена достатньо давно, щоб зрозуміти: йшлося не про камінь. Він не засміявся й не став розпитувати при чужих, і за це Фарен був йому вдячний.

Чорний замок здивував Фарена вже з іншої причини. Біля підніжжя величезної Стіни стояли башти, бараки, склади, стайні, кузні й майстерні, однак із півдня весь комплекс залишався майже відкритим, без нормальної оборонної стіни.

Фарен зупинився, ще раз оглядаючи підхід.

— Де укріплення?

Чорний брат, який зустрічав гостей, показав на Стіну.

— Перед вами.

— Я питаю про південь.

Той зрозумів, що саме має на увазі Фарен.

— Немає.

— Чому?

— Ми не воюємо із Сімома Королівствами.

Тарко тихо прокоментував:

— Сміливо сказано.

Чорний брат почув його й повернув голову.

— Якщо лорди Півдня колись вирішать знищити Нічну Варту, дерев’яний мур навколо бараків нас не врятує.

Фарен знову оглянув відкритий підхід до замку. Аргумент йому не подобався, але логіка в ньому була: Варта будувала свої укріплення проти загрози з того боку Стіни, а не проти держави, яка мала її підтримувати.

— Лорд-командувач чекає, — нагадав брат.

Вони передали коней і рушили всередину. Перед тим як піти за провідником, Фарен ще раз підняв голову до Стіни, яка звідси закривала майже половину неба. У звичайному сприйнятті вона залишалася лише велетенською масою льоду й каменю.

Щось інше з’являлося лише тоді, коли він сам починав шукати.

Джор Мормонт нагадував Джораха лише окремими рисами — голосом, рухом голови, манерою дивитися прямо на співрозмовника, коли питання йому не подобалося. Сам Джор був важчим, старшим і значно менш схильним витрачати слова без потреби.

До справи він перейшов швидко. Нічній Варті бракувало не просто мечів: людина, поставлена з луком на Стіну, переставала працювати кухарем; коваль із мечем у руці не ремонтував підкови; рейнджер, залишений на гарнізонній варті, не ходив за Стіну. Кожне підсилення одного місця неминуче послаблювало інше.

Фарен слухав, питаючи про людей, коней, запаси харчів, патрулі та час, потрібний для передачі звісток між замками. Давати великі поради він не поспішав: п’ять днів у Чорному замку не робили його знавцем системи, яка слабшала протягом поколінь.

— Вам бракує не військ. Вам бракує людей, щоб увесь цей лад працював.

Джор усміхнувся без веселощів.

— Я багато років намагаюся сказати це Семи Королівствам.

— Не слухають?

— Слухають.

— А потім?

— Надсилають двох браконьєрів і чоловіка, який зарізав сусіда через свиню.

Бенджен втрутився:

— Дуже хорошу свиню.

Джор повернув до нього голову.

— Ти знаєш, про кого я.

— Знаю.

Фарен дозволив собі коротку усмішку, а Мормонт уже торкнувся західної частини карти.

— Сьогодні я кликав тебе не вирішувати нашу нестачу людей.

— Добре.

— А через море.

На сході Стіни в Нічної Варти була Східна Варта з портом; на заході нічого подібного не існувало. Тіньову Вежу постачали суходолом, і взимку цей шлях ставав довшим, важчим та дорожчим. Ще західніше лежали стара Західна Варта й Міст Черепів, однак постійного великого гарнізону там не тримали.

— Безпечні бухти? — запитав Фарен.

Бенджен показав на карті кілька місць, де могли приставати невеликі човни. Чи здатен був туди безпечно зайти середній морський корабель, ніхто з присутніх упевнено сказати не міг.

— Проміри робили?

— Напевно.

— Записи?

Джор і Бенджен переглянулися.

— Оце одна з наших бід, — сказав Мормонт. — Вісім тисяч років залишають багато пилу й мало певності.

— Старі архіви?

— Ми існуємо близько восьми тисяч років.

Фарен мовчки чекав продовження.

— Папір стільки не живе.

Бенджен засміявся. Фарен — ні: тепер йому стало справді цікаво.

Мейстера Еймона він зустрів після обіду. Сліпоту Фарен помітив не відразу: старий точно повертав голову до голосу співрозмовника, хоча його очі ніколи не шукали обличчя. Коли Бенджен назвав гостя, Еймон сам простягнув руку.

Розмова швидко відійшла від гавані. Еймон питав про Вільні міста, мови й навчання, ставлячи короткі питання й залишаючи після кожного достатньо тиші, щоб співрозмовник сам вирішував, скільки хоче сказати.

На одне з них Фарен відповів надто обережно, і Еймон трохи нахилив голову.

— Голос у вас молодий.

— А решта?

— Питання — ні.

Фарен не поспішав із відповіддю. Старий не бачив його обличчя й не знав правди, але чув достатньо добре, щоб зайве слово могло сказати більше, ніж Фарен хотів.

— Це не моя справа, — спокійно додав Еймон.

— Правильно.

— Отже, ми згодні.

Фарен витримав коротку паузу.

— Навіщо?

Еймон повернув голову в бік Стіни.

— Бо знизу люди дивляться на висоту. Зверху краще видно, що саме вона повинна захищати.

Наступного ранку Фарен і Бенджен піднялися на Стіну. Згори простір змінював масштаб: Чорний замок стискався внизу, ліс тягнувся темною масою на північ, а вітер забирав тепло швидше, ніж на землі.

Фарен не шукав нічого одразу. Лише після розмови про призначення Стіни повторив ту саму обережну перевірку, яку робив унизу. Чужа структура проявилася швидше. Цього разу йому здалося, що північна й південна сторони відчуваються не зовсім однаково — ніби в структурі є напрям.

Він повторив перевірку. Результат лишився надто слабким, щоб відокремити спостереження від очікування після всіх розмов про те, від чого Стіна мала захищати.

Фарен припинив пошук. Якщо не можеш відрізнити побачене від того, що сподіваєшся побачити, висновку немає.

Бенджен кілька хвилин мовчки спостерігав за ним.

— Знову.

— Що?

— Унизу ти дивився на Стіну так само. Наче не дивишся, а слухаєш.

Фарен не став вигадувати брехню.

— На моїй землі є старе місце із серцедеревами. Коли я спеціально його перевірив, знайшов щось незнайоме.

— Магію?

— Я цього не сказав.

— А тут?

Фарен торкнувся рукавицею льоду.

— Відчуття сильніше. Що воно означає — не знаю.

Бенджен більше не жартував.

— Ти віриш у Старих богів?

— Ні.

— У Сімох? Р’глора?

— Теж ні.

— Тоді у що взагалі віриш?

Фарен помовчав.

— У те, що речі існують незалежно від того, чи я в них вірю.

— Дуже зручно.

— Так.

Увечері Джор дозволив Фарену переглянути старі книги, що стосувалися західної частини Стіни. Архів виявився великим і нерівним: звіти про постачання лежали поруч з описами маршрутів, яких давно не існувало, згадками про зниклі хутори, пошкодженими картами й записами про пристані, де ніхто не залишив нормальних промірів.

Серед них знайшовся документ понад двохсотрічної давнини про використання човнів біля західного краю Стіни. У ньому згадувалися місце висадки та стара назва, якої не впізнали ні Мормонт, ні Бенджен.

— Бухта? — запитав Фарен.

— Можливо.

— Оце вже можна перевіряти.

— Ми навіть не знаємо, де це.

— Тому й перевіряти.

Мормонт глянув на Бенджена, і той засміявся.

— Нед щось подібне й писав.

Фарен повернув голову.

— Що саме?

Джор посунув лист ближче до себе.

— Давати тобі клопіт небезпечно.

— Він це написав?

— Не дослівно.

— Покажи.

— Ні.

Фарен не став сперечатися й повернувся до карти.

— Навесні.

Жартівливий вираз одразу зник з обличчя Джора.

— Що навесні?

— Якщо Террон, вивчивши шлях, скаже, що розвідка можлива, один корабель піде з Мису Морського Дракона на північ уздовж затоки Льоду. Без постійного вантажу й без обіцянок, що ходитимемо цим шляхом надалі. Спершу перевіримо течії, глибини, укриття від штормів, місця висадки й можливі бухти.

— До Західної Варти? — запитав Бенджен.

— Якщо море дозволить підійти. Якщо ні — знайдемо найближче безпечне місце. Або визнаємо, що цей шлях не працює.

Останній варіант Джору, схоже, сподобався більше за будь-яку впевнену обіцянку.

— Скільки коштуватиме перший рейс?

— Оплачу сам. Мені теж потрібна карта західного узбережжя на північ від моїх земель. Якщо шлях виявиться придатним, тоді окремо рахуватимемо вантажі, платню й можливі послуги.

Бенджен одразу запропонував себе як людину, що добре знає Північ, але Джор відмовив без вагань.

— Ти Перший Рейнджер.

— Саме тому знаю берег.

— Саме тому я не відправлю тебе на місяць дивитися, як моряки кидають лот.

Бенджен перевів погляд на Фарена, очевидно чекаючи підтримки, проте той лише кивнув Джору. Для морської розвідки знання Бенджена могли бути корисними, але місяць роботи Першого Рейнджера коштував Варті значно дорожче.

— Уже не люблю цей союз, — сказав Бенджен. — Надто багато моря й надто мало здорового глузду.

Джор усміхнувся.

— Отже, домовилися.

За п’ять днів Стіна перестала бути головним, що Фарен бачив у Чорному замку. Головними стали люди під нею: старі, які ще працювали, але вже не могли довго битися; юнаки, злочинці, другі сини, бастарди й добровольці; добрі лучники поруч із людьми, яким Корсо спершу виправляв би сам хват.

Варта отримувала нових людей, але втрачала швидше. Простого рішення не було. Більше найманців вимагало грошей, яких Нічна Варта не мала; більше засуджених давало число, але не обов’язково потрібні навички; заселення Дару означало сім’ї, дороги, млини, ковалів, безпеку й роки роботи.

Перед від’їздом Еймон попросив Фарена зайти ще раз.

— Сподобалася Стіна?

— Ні.

Старий тихо засміявся.

— Тоді ви принаймні дивилися не лише вгору.

Фарен вирішив поставити питання прямо.

— Ви багато читали про стару магію?

— Дивне питання.

— Знаю.

— Чому до мене?

— Ви мейстер і прожили тут довше за більшість.

— Обидва твердження правильні. Жодне не робить мене всезнаючим.

— Стіна магічна?

Еймон відповів після паузи:

— Старі історії говорять, що так.

— А що можете підтвердити ви?

— Висоту. Товщину. Температуру. Швидкість танення влітку. Те, чого не можемо виміряти, зберігаємо як свідчення.

— Навіть якщо не вірите?

— Особливо тоді.

Фарен трохи подався вперед.

— Оце вже відповідь.

— Найчесніша з тих, які маю.

Бенджен проводжав їх до Королівського тракту. Тарко так і не піднявся на Стіну, і Фарен більше не пропонував.

— Навесні справді пришлеш корабель? — запитав Бенджен. — Чи це одна з тих обіцянок, які добре звучать біля теплого вогню?

— Якщо Террон скаже, що цей шлях можна безпечно розвідати.

— Ти ж його командир.

— На суші. На морі його слово важить більше за моє бажання.

Бенджен похитав головою.

— Дивна у вас компанія.

— Зате жива.

Якийсь час вони їхали мовчки, а потім Бенджен запитав про ополчення на Мисі.

— Двадцять людей.

— А якщо прийдуть три кораблі?

— Відходять до двору й передають сигнал.

— Десять?

— Якщо біля мого берега непомітно з’явилися десять ворожих кораблів, біда почалася значно раніше за бій на пляжі.

Бенджен засміявся, але сміх швидко стих, коли Фарен озирнувся на Стіну.

— Бенджене. Якщо у вас справді менше тисячі людей, що станеться, якщо з півночі колись прийде не десять чоловік у лісі, а справжня армія?

Бенджен відповів не одразу.

— Спочатку пошлемо ворона Неду.

— А потім?

Він теж подивився назад, туди, де над деревами височіла біла Стіна.

— Триматимемо.

— Скільки?

— Скільки зможемо.

Фарен більше не питав. Таку відповідь він знав надто добре.

За кілька годин Чорний замок зник за лісом, хоча Стіна ще довго здіймалася над верхівками дерев. Тарко їхав мовчки, а коли навколо вже не залишилося людей Нічної Варти, повернувся до Фарена.

— Ти все-таки щось знайшов.

— Де?

— У Стіні. Дивився на неї так само, як на ті білі дерева на нашій землі.

Фарен не став удавати, що не зрозумів.

— Щось там є.

— Що?

— Не знаю.

Тарко кивнув, наче саме такої відповіді й очікував.

— Добре.

— Чому?

— Якби вже сказав, що знаєш, я б хвилювався значно більше.

Фарен усміхнувся.

На привалі він дістав карту й провів нігтем від Мису Морського Дракона вздовж західного узбережжя до білої риски Стіни. Далі вести було нікуди: там закінчувався пергамент.