Глава 28. Ціна зими

290 рік від Завоювання

Мейстер Лювін поклав лист Фарена Моррігана поверх відкритої книги й кілька секунд мовчав. Нед помітив це відразу.

— Щось сталося?

— Поки не вирішив, як це назвати.

Кейтлін відірвалася від шиття.

— Звучить не дуже добре.

— Навпаки. Просто незвично.

Лювін передав Неду три щільно списані аркуші. Перший починався не з привітання, а з цифр: п’ятсот двадцять три мешканці, сто три господарства, кількість коней, худоби й рибальських човнів, стан кузень, комор і доріг. Далі йшли відомості про міст, запаси їжі, старий двір, ліс і перші проміри бухти.

Нед перегорнув сторінку.

— Він пише як управитель.

— Більшість управителів пише коротше, — зауважив Лювін.

Кейтлін усміхнулася.

Другий аркуш уже показував порядок робіт. Комора отримала новий дах, міст перебудовували, дві мокрі ділянки дороги готували до осушення, а північну стіну двору поки не чіпали.

Нед затримався на цьому рядку.

— Корсо, мабуть, страждає.

Кейтлін подивилася на чоловіка.

— Ти вже знаєш його людей настільки добре?

— Він хотів ремонтувати стіну ще до того, як Морріган перевірив комори.

— А Морріган?

— Спочатку їжу.

Лювін підсунув наступний аркуш. Проміри бухти підтверджували, що північний прохід достатньо глибокий для судна розміром із середній купецький корабель, а старий причал стояв майже навпроти найкращого каналу. Щодо більших кораблів Фарен відмовлявся робити остаточні висновки без власного морського командира й додаткових вимірів.

— Оце вже цікавіше, — сказала Кейтлін.

— Мене більше цікавлять сосни, — відповів Лювін.

Вона подивилася на нього.

— Ніколи не думала, що мейстер скаже це серйозно.

— Морріган просить описати ліс за віком, товщиною дерев, доступом до дороги й відстанню до води. Особливо прямі високі сосни.

Нед знайшов відповідний рядок.

— Він ще не просить дозволу рубати їх у великій кількості.

— Ще ні.

— Отже, принаймні розуміє, що ліс не безкінечний.

Лювін погодився.

Кейтлін відклала шиття.

— Ти задоволений.

— Так.

— Минув лише місяць.

— За цей місяць він отримав точніше число людей, ніж було в наших трирічних книгах, почав міст, полагодив комору й уже знає про бухту більше, ніж ми мали в записах.

Лювін спокійно зауважив:

— Якщо бути справедливим, Вінтерфелл має трохи більше землі для обліку.

Нед лише кивнув.

Остання частина листа змінила розмову. Після повторного підрахунку запасів Фарен дійшов висновку, що два попередні слабкі врожаї залишили землю без нормального резерву. За короткої або середньої зими місцеві мали пройти її без голоду, але за довгої їжі могло забракнути приблизно на сорок-п’ятдесят днів до весняного полегшення.

Ранній забій частини худоби міг скоротити дефіцит, однак Фарен одразу вказував і ціну такого рішення: менші стада, менше молока й молодняку наступного року. Насіннєве зерно він чіпати не рекомендував.

Наприкінці стояло:

«Прошу повідомити, де найближче можна купити зерно, сіль і сушені бобові, не забираючи їх у інших бідних земель. Платитиму».

Кейтлін перечитала останнє слово.

— Не просить дати.

— Ні, — сказав Нед.

Лювін уже схилився над картою.

— Діпвуд-Мотт сам не має великого надлишку. Врожай у Вовчому лісі був посереднім. Частину, можливо, знайдемо біля Торгенс-сквер, але якщо потрібен справді великий обсяг…

Кейтлін відповіла раніше:

— Барроутон.

Лювін кивнув. Землі Дастінів і частково Рисвеллів мали значно кращі можливості для закупівлі.

Нед провів пальцем шляхом на карті.

— Далеко.

— І остання частина дороги найгірша, — додав Лювін.

Кейтлін узяла третій аркуш.

— Він ще питає, чи має право платити місцевим за ремонт дороги замість того, щоб вимагати всю роботу як повинність.

— Має.

— Знаю.

Нед подивився на неї.

— Тоді що?

Кейтлін повільно склала лист.

— Починаю розуміти, чому ти вирішив віддати йому саме це володіння.

Нед перевів погляд у двір, де сер Родрік тренував Робба, Джона й Теона.

— Там жили люди, до яких Вінтерфелл завжди приходив надто пізно. Не через байдужість — через відстань.

— А море?

— Теж. Я хочу, щоб наступний залізнороджений корабель не мав кілька днів до того, як хтось узагалі дізнається про висадку. Якщо Морріган колись матиме там кораблі, це може стати частиною відповіді.

— Це вже майже флот.

— Поки що там тридцять чотири рибальські човни й старі палі у воді.

У дворі Теон знову атакував Робба. Цього разу Робб уже чекав.

Перший ранній мороз прийшов на Мис Морського Дракона без попередження. Вранці трава біля старого двору вкрилася тонким білим шаром, на дерев’яній огорожі виступила паморозь, а вода в неглибокій калюжі біля стайні схопилася крихким льодом. До полудня все розтануло.

Мара, побачивши, як Фарен розглядає землю, сказала:

— Це ще не зима.

— Коли буде?

— Може, за тиждень. Може, через місяць.

Фарен повернувся до неї, і Мара усміхнулася.

— Можу збрехати точніше.

За останні тижні вона перестала відповідати Фарену як чужому власникові, від якого щомиті чекала нового збору. Покірнішою Мара не стала, просто вже не шукала пастку в кожному його питанні. Те саме поступово відбувалося й з Торреном.

У старому дворі щодня працювало від двадцяти до сорока місцевих: одні — за платню, інші відбували старі законні дні повинності, ще хтось приходив допомогти власному селу. Фарен наказав Коллену вести всі три категорії окремо, щоб наприкінці робіт ніхто не сперечався про те, кому належали гроші, а хто виконував свою повинність.

— Щоб потім господар не сказав, що платив тому, хто працював повинність, — сказала Мара.

— І щоб людина не сказала, що працювала за гроші, коли їх не мала отримувати.

— Оце запам’ятають швидше за новий дах.

Неро давно навчив Фарена, що неправильно пораховану платню люди пам’ятають довше за красиві промови.

Другий повний облік їжі завершили за п’ять днів. Цього разу Коллен і старости рахували не лише загальні комори: голови дворів повідомляли про приватні запаси, окремо записували насіннєве зерно, худобу, сушену й копчену рибу, солоне м’ясо, сири, бобові, овес, ячмінь, жито, коренеплоди та все інше, що справді могло годувати людей узимку.

Коли Коллен назвав загальну вартість запасів у сріблі, Фарен навіть не потягнувся до пера.

— На скільки днів?

Писар перегорнув сторінку, знайшов потрібний розрахунок і цього разу назвав число, яке мало значення.

Згодом Коллен поклав перед ним остаточну книгу.

— Готово.

Фарен читав довго. Коллен окремо порахував середню, довгу й дуже довгу зиму, а також варіанти з нормальним і збільшеним забоєм худоби. Насіннєве зерно залишалося окремою, недоторканною категорією, яку не слід було чіпати без крайньої потреби. Коллен деякий час мовчки чекав, поки Фарен закінчить, але зрештою не витримав.

— Наскільки погано?

Фарен розвернув книгу до нього.

— Якщо нічого незвичного не станеться, переживемо.

Коллен помітно розслабився.

— Це добре.

— Ні. Для зими задум «нічого поганого не станеться» — слабкий.

Фарен провів пальцем уздовж розрахунку. За звичайного споживання земля майже не мала резерву на затяжний сезон. Якщо холод протримається довше очікуваного або частину їжі буде втрачено через вологу, хворобу худоби, шторм чи зіпсовані комори, до першої весняної зелені може виникнути дефіцит приблизно на сорок-п’ятдесят днів. Для п’ятисот двадцяти трьох людей це означало півтора місяця нестачі їжі, а не кілька пропущених обідів.

— Можемо раніше різати худобу, — сказав Коллен.

— Можемо.

— Торрен теж казав.

— І наступного року матимемо менше молодняку, молока й частини робочих тварин.

— Не всі корови тяглові.

Фарен глянув на нього, і Коллен відразу почервонів.

— Вибачте. Я поправив…

— Якщо я кажу дурницю, поправляй.

Коллен затримав на ньому погляд, ніби перевіряючи, чи правильно почув.

— Добре.

Фарен торкнувся окремої колонки в книзі.

— Насіннєве зерно не чіпаємо.

— Навіть якщо почне бракувати їжі?

— Якщо люди справді голодуватимуть, чіпатимемо все.

— Тоді чому…

— Бо з’їсти майбутню весну, щоб пережити нинішню зиму, — останній вихід.

Коллен одразу заніс ці слова на край аркуша, і рух пера не сховався від Фарена.

— Це не наказ.

— Знаю.

— Навіщо записав?

— Хороша фраза.

Фарен лише похитав головою. Неро якимось чином примудрявся псувати писарів навіть за морем.

На Ведмежому острові Лінесса Гайтауер прокинулася від запаху ранкового диму, що просочувався крізь щілини дерев’яних стін і старі балки. За вікном із моря налітав вітер. У Старомісті він приносив запахи солі, ринків, квітів і десятків кухонь; тут пахло холодом і мокрим деревом.

Джорах спав поруч і тихо хропів. Лінесса усміхнулася, відкинула ковдру й спустила ноги з ліжка, але щойно босі пальці торкнулися дощок, відсмикнула їх назад.

Джорах відкрив одне око.

— Що сталося?

— Підлога на мене напала.

Він засміявся.

— Я попереджав, що тут холодніше.

— Ти сказав «прохолодніше».

— Для північного це майже те саме.

Лінесса подивилася на дерев’яні дошки так, ніби вони особисто її образили.

— Тепер знаю.

Джорах одразу запропонував покласти біля ліжка більше хутра. Коли Лінесса пожартувала, що хутром тоді варто застелити всю підлогу, він замислився над цим настільки серйозно, що вона зупинила його поцілунком.

— Не перебудовуй замок через мої ноги.

— Я не збирався перебудовувати весь.

— Лише кімнату?

Джорах трохи подумав.

— Можна.

Лінесса засміялася. Поки що відмінності між її старим життям і життям Джораха давали їм більше приводів для жартів, ніж для сварок.

Пізніше вони вийшли у двір. У денному світлі дім Мормонтів здавався ще простішим, ніж напередодні: дерев’яна зала, частокіл, земляні укріплення й грубі ворота. На них Лінесса знову побачила вирізьблену жінку у ведмежій шкурі, з дитиною в одній руці й сокирою в іншій. Першого разу вона вирішила, що різьбяр пожартував, але дуже швидко з’ясувала, що на Ведмежому острові ніхто не бачив у цьому нічого смішного.

— Ваші жінки справді воюють?

— Коли потрібно.

— Усі?

— Ні.

Лінесса видихнула з помітним полегшенням.

— Але я б не радив перевіряти, котрі саме, — додав Джорах.

Жінка, яка саме проходила повз із двома кошиками риби, почула його й засміялася. За мить до неї приєдналася й Лінесса.

За стінами починався ліс, а далі лежало холодне море. Тут не було високих веж Староміста, великих ринків і садів, музики під вікнами, просторих залів чи натовпу родичів і слуг, серед якого Лінесса прожила все своє життя.

Лінесса взяла його під руку.

— Тут дуже тихо.

Джорах подивився на море й усміхнувся.

— Так.

Лінесса притислася до його руки трохи сильніше й більше нічого не сказала.

Мара приїхала до старого двору ще до світанку й тричі сильно вдарила у двері. Коли Фарен відчинив, вона стояла під холодним дощем, вода стікала з волосся й плаща.

— Море змінюється.

— Шторм?

— Кел каже, сильний.

За десять хвилин у дворі вже були Тарко, Томард і Корсо. Дев’ять човнів вийшли в море напередодні; сім повернулися. Два мали бути в бухті ще вночі або на світанку. На них — дев’ять людей.

Томард перестав жартувати.

— Де ловили?

— На захід і трохи північніше. За косяком.

Фарен застібнув плащ.

— Їдемо.

До Берегової Сосни вони дісталися менш ніж за годину. Вітер посилювався просто в дорозі: гілки над стежкою гнулися, кілька разів коням доводилося обходити свіжі уламки, а коли загін вийшов до моря, шум хвиль уже перекривав людські голоси.

Село не спало. Рибалки витягували човни вище на берег, знімали сітки зі стовпів, переносили кошики й барила з нижніх будівель. Усе, що могло полетіти або намокнути, намагалися прибрати до того, як шторм набере повну силу.

Кел стояв на північному мисі й не рухався. Серед зниклих був його молодший син.

Фарен підійшов до Томарда.

— Можемо вийти на пошук?

— Ні.

Кел відповів майже одночасно:

— Ні.

— Навіть більшим човном?

— У нас немає достатньо великого, — сказав Томард. — Якщо зараз пошлемо два малих, до обіду шукатимемо вже чотири.

Фарену ця відповідь не подобалася, але саме тому він не став сперечатися з двома людьми, які знали це море краще.

— Добре. Що можемо зробити на березі?

Роботи вистачало: підготувати мотузки, вогні, сухі ковдри й гарячу воду, тримати напоготові коней для поранених і виставити спостерігачів на мисах. Томард і Кел узяли на себе прийом човнів, а Фарен — людей і ресурси там, де його досвід справді був корисним.

До полудня дощ ішов майже горизонтально. Море стало сірим, гребені хвиль — білими, а вода вже доходила туди, де за звичайного припливу лишався сухий пісок. Із двох нижніх будинків виносили речі, і Фарен разом із місцевими тягнув скрині й мішки вище.

Один чоловік спробував забрати в нього край важкої скрині.

— Сере, не треба.

— Чому?

Чоловік розгубився.

— Ви ж господар цієї землі.

Фарен перехопив скриню зручніше.

— Вона про це не знає.

Корсо зауважив, що скриня взагалі дуже невихована, за що Фарен наказав йому менше говорити й більше нести.

Через кілька хвилин із північного мису закричали:

— ЧОВЕН!

Спочатку Фарен побачив лише темну пляму між хвилями, потім — корпус. Невеликий рибальський човен то з’являвся на гребені, то повністю зникав за водою.

Кел примружився.

— Бреннор.

На борту мало бути четверо.

Томард стежив за напрямком і раптом вилаявся: човен ішов надто південніше, просто до каміння. Люди на березі кричали, але вітер відносив голоси назад.

Фарен згадав проміри.

— Як вони тут показують небезпечний хід?

— Червона тканина, — відповів Кел.

Мара вже бігла. За кілька хвилин четверо людей тримали високо між жердинами великий шматок червоного полотна, а Кел показував, де саме його поставити відносно входу.

Фарен не знав, чи з човна взагалі щось видно, але Томард першим помітив зміну.

— Побачили.

Ніс човна повільно повернувся північніше. Одна хвиля накрила корпус повністю, і Корсо поруч напружився, але за мить човен виринув знову. Ще одна хвиля прокотилася через нього, після чого він пройшов між небезпечними каменями й увійшов у бухту, де вода залишалася злою, проте вже не мала тієї сили.

Люди кинулися до мотузок, і Фарен теж зробив крок уперед, але Томард зупинив його рукою.

— Не зараз.

Фарен глянув на нього.

— Коли скажу.

Це була земля Фарена, його люди й його берег, але зараз на морі командував Томард. Фарен відступив і дочекався сигналу.

— ТЕПЕР!

Дванадцять людей зайшли в холодну воду. Перший кидок мотузки промахнувся, другий дістався носа, і Фарен узявся за неї разом з усіма. Хвиля смикнула човен боком, мотузка врізалася в долоні, але люди вперлися ногами в пісок і втримали її. Наступним ривком корпус ударився днищем об берег, після чого його підхопили з двох боків і витягнули вище.

Бреннор звалився у воду по коліна, спочатку засміявся, а за мить почав плакати. На ногах стояли троє; четвертого показали під лавою — голова в крові, але він дихав. Помічник Сарро вже біг до нього.

Кел запитав:

— Мій?

Бреннор похитав головою.

Другого човна вони так і не побачили, і Кел мовчки повернувся до моря.

До темряви човен із сином Кела так і не повернувся.

Під вечір шторм ударив уже по самому селу. Один із сильніших поривів зірвав значну частину даху над найбільшим складом сушеної риби, але, оцінивши стан конструкції й вітер, Фарен заборонив людям лізти нагору. Дах міг почекати; їжа під ним — ні.

Суху рибу переносили в будинки вище на схилі, а те, що вже встигло намокнути, складали окремо. Тарко організував ланцюг людей між складом і безпечними приміщеннями, тож кошики й в’язки переходили з рук у руки, не затримуючись під дощем. Коли останнє винесли, Фарен майже не відчував пальців від холоду.

Мара стояла поруч, дивлячись на темний провал у даху.

— Це була найбільша сушарня.

— Втрати?

— Ще не знаю.

— Порахуєш після того, як люди зігріються.

Шторм почав слабшати лише після півночі. Він ще не скінчився, вітер і далі гудів за стінами, але будинок Мари принаймні перестав здригатися від кожного пориву.

Корсо заснув біля стіни, Тарко все ще обходив людей, а Томард повернувся з берега мокрий наскрізь і прийняв від Мари чашку гарячої води з травами.

— Ром був би кращий.

— Немає.

— Північ жахлива.

— Ти з Чайчиної Гавані.

— Саме тому маю право оцінювати.

Фарен дочекався, поки Томард зробить кілька ковтків.

— На світанку зможете шукати?

— Якщо вітер продовжить слабшати.

Кел сидів у кутку й не спав. Томард глянув на нього, перш ніж продовжити:

— Вони знають берег.

— Знають, — відповів Кел.

— Могли посадити човен у меншій бухті.

— Могли.

Після цього розмова згасла. До світанку залишалося тільки чекати, а говорити Келу про надію, коли ніхто в кімнаті не знав, де його син, Фарен не збирався.

На світанку в море вийшли три човни, але Фарена серед тих, хто вирушив на пошуки, не було. Пішли Кел, Томард і ще шестеро місцевих рибалок, а Фарен залишився на березі разом із Корсо.

— Ненавидиш?

— Що?

— Чекати.

— Так.

Корсо подивився на човни, які вже віддалялися від берега.

— Можеш наказати їм повернутися.

Фарен глянув на нього.

— Саме тому, що це мої люди, я не наказуватиму морякам повертатися з пошуку, який вони вважають безпечним.

Після цього Корсо замовк.

Майже дві години вони чекали новин, доки з півночі не з’явився вершник. Він гнав коня до села й почав кричати ще здалеку:

— ЗНАЙШЛИ!

Корсо перевів погляд на Фарена.

— Дуже спокійно виглядаєш.

— Так.

— Брехун.

Усі четверо пережили шторм. Коли вітер почав ламати щоглу, вони навмисно посадили човен на каміння в маленькій бухті майже за сім миль на північ і вибралися на берег. Сам човен урятувати не вдалося, один рибалка зламав руку, решта відбулися порізами й синцями.

Кел зустрів сина мовчки. Підійшов, ударив його долонею по голові, а тоді притягнув до себе й міцно обійняв.

Збитки рахували два дні. Один човен було втрачено, п’ять серйозно пошкоджено, ще три потребували дрібного ремонту; два будинки залишилися без частини дахів, стара коптильня — без покриття. Найболючішою виявилася втрата риби: приблизно п’ята частина запасу великого складу вже не годилася для довгого зберігання, а для трьох сіл це означало втрату близько шести-семи відсотків усього запасу сушеної риби.

Коли Коллен перерахував таблицю з урахуванням нових втрат, картина стала значно гіршою. Жодна з проблем окремо не загрожувала катастрофою: два слабкі врожаї, погана дорога, волога комора, один сильний шторм. Разом вони вже з’їдали той резерв, якого за попередніми розрахунками мало вистачити до весни.

— Рахуємо ще раз. І цього разу резерви оцінюємо так, ніби погане вже сталося, а не ніби нам пощастить.

Роботи на північній стіні він зупинив, а людей і підготовлене дерево перевів на ремонт складу, коптильні та пошкоджених човнів. Корсо сперечався лише доти, доки не побачив нові цифри.

— Добре. Спочатку їжа й човни.

Мара, яка стояла поруч, глянула на нього.

— Думала, сперечатимешся довше.

Корсо обернувся до неї.

— Я ще тут.

Того ж вечора з’явилася інша проблема. До двору прийшли троє чоловіків із Соснового Берега, а невдовзі за ними приїхали Торрен і Мара.

Старший із трьох не став ходити навколо.

— У Річковому Броді ховають зерно.

Торрен відразу почервонів.

— Брехня.

— Я сам бачив мішки в Орема.

Фарен підняв руку, не даючи їм перейти до сварки.

— Ти бачив мішки?

— Так.

— Скільки?

— Двадцять. Може, більше.

— Повні?

Чоловік замовк.

— Не знаю.

— Що всередині?

— Ячмінь.

— У всіх?

— Один був відкритий.

Фарен подивився на Коллена, і писар одразу почав переглядати записи. Торрен тим часом пояснив, що в дворі Орема фактично жили три дорослі господарства: сам старий і родини двох його синів. За такої кількості людей великий запас уже не здавався чимось незвичайним.

Чоловік із Соснового Берега все одно не відступав.

— Він сказав писареві менше.

— Звідки ти знаєш, що саме він сказав?

— Люди говорять.

— Хто?

На це відповіді не знайшлося.

Фарен цілком допускав, що підозра може виявитися правильною, особливо тепер, коли люди почали рахувати їжу до весни. Але обшукувати двір лише тому, що хтось побачив там мішки й почув чужі розмови, він не збирався.

— Завтра Орем прийде сюди.

— За ніч усе сховає.

— Куди?

Чоловік не знав, але після короткої паузи запропонував обшукати будинок.

— За що?

— За приховане зерно.

— Ми ще не встановили, що він його приховав.

— А якщо через нього взимку не вистачить моїм дітям?

Після шторму подібний страх уже не був чимось далеким. Кожен зайвий мішок у сусіда легко починав здаватися їжею, якої одного дня може не вистачити власній дитині.

— Тому й не покладатимемося на один підрахунок. Коллене, до розрахованого дефіциту додай п’яту частину, доки не звіримо запаси ще раз.

Писар швидко прикинув новий обсяг.

— Це багато зерна. І багато грошей.

— Так.

— А якщо зима буде легкою?

— За нормального зберігання зерно не образиться. Частина лишиться на наступний рік.

Мара кивнула в бік Торрена.

— А Орем?

— Завтра запитаємо.

Орем прийшов сам. Старий землероб із великими руками й майже лисою головою навіть не намагався довго заперечувати.

— Збрехав.

Фарен очікував складнішої розмови.

— Чому?

— Бо ви новий.

— І?

Орем знизав плечима.

— Нові лорди спочатку рахують. Потім знаходять причину забрати те, що нарахували.

У межах його досвіду це звучало настільки послідовно, що Фарен не побачив сенсу ображатися.

— Скільки не записав?

— Сімнадцять мішків.

Коллен звірив відповідь із книгою.

— У нас записано двадцять шість.

— Отже, сорок три, — сказав Фарен.

— Так.

— Насіннєвий запас?

— Окремо.

— Його теж приховав?

Орем здивувався самому питанню.

— Ні. Це ж насіннєве.

Фарен стримав усмішку. Принаймні щодо цього вони думали однаково.

— Зерно залишиться твоїм.

Тепер старий уперше за всю розмову помітно розгубився.

— Усе?

— Усе.

— А штраф?

— Десять днів роботи на новому складі.

— Без платні?

— Саме тому це штраф.

Орем обміркував умову й кивнув.

— Добре.

— У наступному обліку записуємо фактичний запас. Якщо боїшся реквізиції — говори про це окремо, але цифри не підмінюй.

Орем насупився.

— Якщо не заберете.

— Я не можу обіцяти, що надзвичайної реквізиції ніколи не буде. Якщо вона знадобиться, правила будуть відкритими й однаковими для всіх.

Старий ще трохи помовчав, перш ніж знову кивнути.

— Добре.

Коли Орем пішов, Коллен залишився дивитися йому вслід із явним невдоволенням.

— Десять днів — не мало?

— Він збрехав у нашому обліку, а не вкрав чуже зерно.

— Через нього розрахунок був неправильним.

— Тепер правильний.

— Інші теж можуть збрехати.

— Саме тому випадково перевіримо кілька дворів.

Коллен одразу взявся за перо.

— Десять?

— Для початку.

Писар заніс число до книги, і Фарен, простеживши за тим, як швидко з’явився новий рядок, сказав:

— Неро б тобі сподобався.

Відповідь із Вінтерфелла прийшла через шість днів. Вершник привіз лист Неда й окремий аркуш із розрахунками Лювіна.

Нед писав коротко. Основний обсяг зерна можна було купити в землях Дастінів і частково Рисвеллів. Він уже попередив обидва доми про майбутню закупівлю, тож Фарен мав отримати звичайну ціну поточного року без надбавки за раптову появу великого покупця. Якщо придбаного все одно не вистачить, Вінтерфелл був готовий продати частину власного резерву.

Окремо Нед додав:

«Галбарт допоможе провести перші обози через свою ділянку. Далі — твій клопіт».

Корсо прочитав рядок через плече Фарена.

— Мені подобається Старк.

— Чому?

— «Твій клопіт».

Фарен кивнув.

— Бо вона справді моя.

Розрахунок Лювіна виявився менш приємним. Щоб покрити очікуваний дефіцит приблизно на п’ятдесят днів і додати двадцять відсотків резерву на похибки в обліку, псування та несподівані втрати, зерно й сухі бобові довелося б перевозити десятками возів.

Корсо дочитав аркуш, перевів погляд на Фарена, а тоді подивився в бік лісу.

— Дорога.

— Так.

— Та сама дорога, яку ми весь місяць проклинаємо.

— Саме вона.

Тепер попередні роботи складалися в одну систему. Без нового мосту великі обози довелося б розвантажувати біля Річкового Броду й переносити вантаж далі; без канав на двох найгірших ділянках вози могли застрягнути після першого сильного дощу; без сухих комор привезене зерно почало б псуватися вже на місці. А без проведеного обліку вони навіть не знали б, скільки продовольства потрібно купити.

Корсо ще трохи дивився на карту.

— Мені не подобається, коли всі твої списки виявляються потрібними.

— Можеш цього не визнавати.

— Не буду.

Грошей, які Фарен мав при собі, на всю закупівлю не вистачало, але кошти Варти були розподілені між Ліссом, Ланніспортом і Сігардом. Тому він продиктував два листи: Неду — про використання ще не закритої королівської платні на закупівлю продовольства, а людині Неро в Ланніспорті — точний перелік потрібного зерна, бобових, солі, полотна, запасних частин і очікуваних витрат на перевезення.

Корсо довго слухав, стоячи біля дверей, а коли Фарен закінчив черговий перелік, похитав головою.

— Це вже схоже на війну.

— Чому?

— Ти три години сидиш над зерном із тим самим обличчям, з яким готував висадку.

Фарен на мить замислився.

— Можливо. Просто мішок значно гірше реагує на удар мечем.

Перші дванадцять возів прийшли під дощем — навіть не половина потрібного запасу. З пагорба Фарен побачив коней, мокрих людей і мішки, захищені промасленим полотном. До меж його володіння обоз супроводжували люди Гловерів, а далі його вже приймали сірі разом із місцевими.

Біля Річкового Броду перший віз зупинився перед новим мостом.

— Витримає? — запитав візник.

Холлен образився так, ніби поставили під сумнів честь його роду.

— Їдь.

Коні ступили на міст, дошки під колесами заскрипіли, й люди на обох берегах мимоволі стихли. Поки важкий віз повільно рухався вперед, Фарен стежив за опорами й прогином балок. Колеса минули середину, дісталися протилежного краю, а міст залишився таким, яким його збудував Холлен. Лише тоді хтось на березі закричав, і за мить до нього приєдналися інші.

Другий віз рушив уже без тієї напруженої тиші, за ним третій, а незабаром увесь обоз один за одним переходив річку. Мішки одразу несли до сухої комори — тієї самої, дах якої Фарен наказав ремонтувати раніше за північну стіну двору.

Корсо довго дивився, як зерно зникає за дверима.

— Оце тепер перемога?

Фарен перевів погляд із навантажених возів на новий міст і людей, які розвантажували перший привезений запас.

— Так.

— Дивна.

— Хороша.

Цього разу Корсо не сперечався.

Фарен перейшов міст слідом за останнім возом. У коморі на тому боці люди вже складали мішки другим рядом на піднятий над сирою підлогою настил, а двоє теслярів нагорі прибивали останні дошки, намагаючись закінчити роботу до першого справжнього снігу.

Надвечір похолодало ще сильніше, і вода в коліях біля мосту почала братися тонкою кригою.