Глава 27. Земля над морем

289 рік від Завоювання

На третій день після підписання угоди Фарен виїхав із Вінтерфелла на захід. Із ним ішли двадцять вісім людей Сірої Варти, а Вінтерфелл додав Гарета Вуда, молодшого Лоррена й Коллена — писаря, який віз копії земельних книг, описи меж і примірник договору.

Вози вони поки взяли із собою: до Діпвуд-Мотта дорога ще дозволяла рухатися з вантажем.

Перші милі через Вовчий ліс виявилися кращими, ніж Фарен очікував. Тракт ішов між соснами, дубами й в’язами, час від часу виходячи до хуторів і пасовищ, але далі паркани й великі поля почали зникати, ліс підступив майже впритул до колій.

Перші місяці в цьому світі Фарен перевіряв оточення часто й у різних місцях, але жодного знайомого сліду сили не знаходив. Згодом перестав повторювати однаковий пошук без нової причини. Старі камені й кілька серцедерев, що росли разом, такою причиною були.

Гарет помітив, куди він дивиться.

— Шукаєте засідки?

— Дорогу.

— Вона перед нами.

Фарен показав на колії, заповнені водою після недавнього дощу.

— Зараз. А навесні?

— Іноді проїхати можна лише верхи.

Фарен запам’ятав відповідь. Саме заради цього він і їхав уперше дивитися володіння: слова на кшталт «важка земля» не давали нічого, поки не ставало зрозуміло, де саме зупиниться віз із зерном, який міст зникне після великої води й у якому місці невеликий загін зможе перекрити весь рух.

Корсо кілька хвилин мовчки спостерігав за ним.

— Ти вже ремонтуєш дороги, яких тобі не дали.

— Ця ще не моя.

— Оце мене й лякає.

Фарен не відповів.

На четверту ніч у лісі завили вовки. Спершу одна зграя десь далеко на півночі, а трохи згодом їй відповіла інша, ближче до заходу. Коні занервували, і вартові почали частіше поглядати за межі світла від багать, хоча Гарет лише підкинув у вогонь кілька полін.

— Якщо не голодні, до великого табору не підуть.

Корсо подивився в темряву.

— Мені не подобається частина «якщо».

— На Півночі вона часто важлива, — відповів Гарет.

На пергаменті існував коротший шлях до нового володіння, але Гарет навіть не став його пропонувати. Після мокрої низини треба було форсувати річку, а міст через неї знесло ще п’ять років тому, тому загін звернув до Діпвуд-Мотта.

Фортеця Гловерів відрізнялася від Вінтерфелла ще здалеку. Вона стояла на широкому округлому пагорбі серед лісу, і значна частина укріплень була дерев’яною: високий частокіл, башти, довгі внутрішні споруди. Над усім височіла сторожова вежа, яку можна було помітити між деревами задовго до того, як показувалися ворота.

Корсо розглядав частокіл із очевидною недовірою.

— Дерев’яний замок.

Гарет озирнувся на нього.

— Тут дерева багато. Каменю менше.

— Дерево горить.

— Камінь теж погано почувається, якщо його нікому класти.

Фарен провів поглядом по свіжіших ділянках частоколу.

— І дерево можна швидше замінити.

Гарет кивнув, а Корсо подивився на обох.

— Ви вже говорите однаково.

Біля воріт їх зустріли Галбарт і Робетт Гловери. Лист Неда прийшов раніше за них.

— Ворон швидший за коня, — пояснив Галбарт після привітання.

— Тоді ми могли не їхати, — пробурмотів Корсо.

Галбарт почув.

— Ворон не огляне землю.

Корсо трохи подумав.

— Справедливо.

Уже в довгій залі Робетт запитав про Сіру Варту. Фарен не приховував цифру: після кампанії в списках компанії залишалося вісімсот двадцять дев’ять живих, хоча частина поранених ще не повернулася до повної служби.

Галбарта більше цікавило інше.

— Скільки з них ти хочеш привести сюди?

— Поки жодного понад тих, кого бачиш.

— А потім?

— Спочатку треба дізнатися, скільки людей може прогодувати сама земля, скільки житла є зараз і що доведеться привезти. Після цього запропоную переселення добровольцям.

— Скільком?

— Стільком, скільки не нароблять більше лиха, ніж мають виправити.

Галбарт кілька секунд оцінював його, а тоді кивнув.

Увечері він приніс детальнішу карту західної частини Вовчого лісу й Мису Морського Дракона. Назв на ній було менше, зате значно більше того, що цікавило Фарена: потоки, мокрі низини, старі стежки, кілька покинутих проходів і місця, де мисливці ще перетинали півострів.

Галбарт окремо попередив про старі межі. У деяких місцях їх визначали камені, струмки й дерева, які могли зникнути задовго до цього року.

— Якщо не впевнений — не рухай каміння сам.

— Не збираюся.

— Добре. Мій дід мало не почав маленьку війну через три дерева.

Наступного дня Галбарт приніс ще один аркуш — коротший за карту й із печаткою Вінтерфелла. Нед не забороняв Моррігану прокладати дороги на власній землі, але окремо записав: жодна варта Морського Мису не переходить старі межі для постійного патрулювання без згоди сусіднього дому; спільні сигнальні вежі й дороги будуються лише після письмової домовленості; суперечка про межу спершу йде до Вінтерфелла, а не до найближчого загону зі списами.

Фарен прочитав двічі.

— Повільніше, ніж один лад на весь берег.

— Зате через десять років у тебе не буде трьох лордів, які пам’ятають, як твої люди «на час» стали господарями на їхній землі, — сказав Галбарт.

Фарен поклав аркуш біля карти.

— Добре. Тоді окремі угоди.

— Оце вже звучить так, ніби тобі дали справжнє володіння на Півночі, а не просто порожній берег.

Корсо відразу зацікавився.

— Хто переміг?

Галбарт подивився на нього.

— Через кілька років дерева згоріли.

Навіть Фарен усміхнувся.

Значно серйознішою була берегова лінія. Окремі залізнороджені кораблі приходили сюди й до повстання: іноді роками нічого не траплялося, а потім одна-дві команди висаджувалися в зручній бухті, забирали худобу, рибу чи людей і зникали раніше, ніж звістка встигала дійти до Діпвуд-Мотта.

— Скільки від моєї бухти до вас?

— Для доброго вершника, який знає шлях, більше дня. За поганої дороги — значно довше.

— Отже, допомога майже завжди прийде після рейду.

— Так.

Галбарт простежив за його поглядом по карті.

— Нед дав тобі в лен бідний шматок узбережжя, а ти дивишся так, ніби там Біла Гавань.

— Білу Гавань уже побудували.

Галбарт засміявся.

Уранці до загону приєдналися брати Гарн і Томм Бранчі, які багато років полювали на захід від Діпвуд-Мотта й міняли хутро на рибу в поселеннях мису. Саме вони остаточно переконали Фарена залишити вози в Діпвуді.

Через два дні після Діпвуд-Мотта дорога фактично скінчилася, поступившись стежці, яка подекуди дозволяла їхати кільком вершникам поруч, а подекуди стискалася між деревами й розмоклою землею настільки, що коні могли рухатися лише один за одним. Припаси довелося перевантажити на в’ючних коней.

Фарен починав розуміти, чому цей край поступово порожнів. Земля не була мертвою — навпаки, вона надто швидко забирала назад усе, що люди переставали підтримувати. Покинуте поле за кілька років заростало чагарником, струмок після паводку змінював русло й перетворював дорогу на болото, а міст, який ніхто вчасно не лагодив, одного дня просто зникав за течією.

Тарко якось зупинив коня перед смугою води, що розлилася між купинами.

— Тут мала бути дорога.

Томм кивнув.

— Вона і є.

Тарко оглянув воду.

— Де?

— Під нами.

Корсо зітхнув.

— Уже люблю цю землю.

— Навесні? — запитав Фарен.

— Кінь іноді по черево, — відповів Томм.

— Обхід?

— Є. Довший.

Корсо кивнув із виглядом людини, яка нарешті зрозуміла головний закон місцевості.

— Тут усе або мокре, або далеко.

Томм трохи подумав.

— Іноді одночасно.

Старе місце вони побачили під вечір. На пагорбі трохи осторонь від стежки між соснами виступали великі камені, частина яких утворювала майже правильне коло, а далі, поміж темних стовбурів, біліли кілька серцедерев.

Гарн Бранч зупинив коня.

— Чого обходимо? — запитав Корсо.

— Завжди обходимо.

— Там хтось живе?

— Ні.

— Тоді навіщо?

Гарн лише подивився на нього, і Фарен перевів погляд із мисливця на пагорб. Від пагорба нічого не тягнулося до нього й не намагалося привернути увагу. Власний запас сили не змінився, тонкий шар Тіні, яким Фарен приховував свою справжню присутність, також лишався незмінним. Якби Гарн не зупинився, повз це місце можна було б проїхати, нічого не помітивши.

Фарен свідомо звузив увагу до пагорба, відсікаючи решту лісу. Спочатку пошук знову нічого не дав, але коли він заглибився й обмежив його ще сильніше, на межі сприйняття з’явилося слабке чуже відчуття. Воно було настільки незвичним, що Фарен припинив перевірку, кілька разів спокійно вдихнув і повторив усе від початку.

Цього разу результат був тим самим.

Відчуте не нагадувало духовну енергію Кайдара, знайомий потік чи запас сили, який можна було втягнути в себе й виміряти. Воно радше скидалося на слабку структуру або слід, розподілений між землею, корінням і самим місцем, але визначити, чим саме він був — джерелом, наслідком чи лише поверхнею чогось більшого, — Фарен не міг.

Корсо вже не усміхався.

— Небезпека?

— Не бачу.

— Але?

Фарен ще раз подивився на білі стовбури серед сосен.

— Місце відрізняється від звичайного лісу. Чим саме — поки не скажу.

Гарн Бранч кивнув так, ніби почув підтвердження чогось давно очевидного.

— Тому й обходимо.

Фарен не заперечив. Без знань про місцеву магію, без інструментів і навіть без упевненості в тому, що саме він відчув, заглиблюватися в дослідження не мало сенсу. Поки що достатньо було одного висновку: припущення про цілковиту відсутність у цьому світі будь-якої сили більше не витримувало перевірки.

Перше село називалося Річковим Бродом, хоча назва виявилася старішою за теперішній стан переходу. Річка справді перетинала дорогу, але нормального броду біля поселення вже майже не залишилося. Колись два береги з’єднував дерев’яний міст; весняна вода забрала частину опор, і тепер перекошена конструкція ще витримувала людину пішки, але пускати на неї навантаженого коня чи віз було небезпечно.

Фарен зупинився ще до села й подивився на протилежний берег, де лежали основні поля. Отже, зламаний міст був не просто незручністю: щовесни й щоосені він відрізав людей від значної частини їхньої їжі.

— Давно? — запитав Фарен.

Гарн Бранч подивився на старі палі.

— Від минулої весни.

Корсо похмуро оглянув конструкцію.

— Починається.

— Принаймні перша біда в нас перед очима.

— Ти знову говориш так, ніби це добре.

— Краще, ніж біда, про яку дізнаємося взимку.

На протилежному березі вже збиралися мешканці. Чоловіки й жінки стояли трохи окремими групами, діти визирали з-за дорослих, а кілька чоловіків тримали справжні списи — старі, різні за довжиною, але не декоративні.

Попереду стояв сивий чоловік. Коллен показав печатку Вінтерфелла й назвав Фарена, після чого староста Торрен вийшов уперед.

Фарен не став вигадувати урочистих формул.

— Лорд Старк передав мені це володіння як своєму васалу. Ваші старі права, місцеві звичаї й закон Півночі від цього не зникають.

Торрен кілька секунд дивився на нього.

— А повинності?

— Спочатку покажеш, які вони були. Нові я сьогодні не вигадуватиму.

Напруження з’явилося відразу.

— Податок уже забирали.

— Я не питаю про податок.

— А про що?

— Скільки тут людей, скільки є їжі до нового врожаю, худоба, коні, вози, хворі, будинки, що не переживуть ще одну зиму без ремонту, інструменти. Човни, якщо є.

Навколо стало тихіше. Торрен і далі дивився насторожено.

— Навіщо лорду знати все, що в нас є?

— Щоб не дізнатися посеред зими, чого вже немає.

Староста відповів не одразу.

— Сто сімдесят три людини.

Коллен відкрив стару книгу.

— Три роки тому було сто шістдесят дев’ять.

— Четверо народилися.

— І ніхто не помер за три роки?

Торрен скривився.

— Двоє померли.

Коллен уже записував.

— Тоді сто сімдесят один.

— Ще двоє прийшли з північних хуторів.

Коллен підняв очі.

— Сто сімдесят три.

— Одна цифра вже є, — сказав Фарен.

Відповідь, схоже, трохи збила Торрена. Він, мабуть, чекав або похвали, або вимоги, але не отримав ні того, ні іншого.

У Річковому Броді вони залишилися до наступного дня. Фарен не став збирати все село перед собою: пройшов поселення разом із Торреном і кількома сірими, Тарко окремо перевірив підходи й місця, звідки можна непомітно вийти до будинків, помічник Сарро оглянув хворих, а Коллен сів над рахунками з двома місцевими, які вміли працювати з цифрами.

До вечора замість загальних слів з’явилися конкретні відомості: кількість човнів і худоби, число працездатних людей, стан дахів і запас зерна, який виявився меншим, ніж Торрен спочатку хотів визнавати.

— Загальної комори вистачить на чотири місяці без урізання пайків, — сказав староста. — На п’ять, якщо раніше різати частину худоби.

Фарен не став одразу вирішувати питання зерна. Спершу треба було порахувати запас для всіх трьох сіл. Міст через річку, натомість, можна було почати перевіряти вже зараз, тому він повернувся до води разом із Торреном.

— Чому не відновили?

— Людей мало.

— Дерево є.

— Є.

— Хтось тут будував великі мости?

Торрен похитав головою.

— Був майстер. Помер узимку. Двоє місцевих добре ставлять будинки, але міст через цю воду — інше.

Фарен подивився на Гарета.

— Діпвуд?

— Галбарт знайде людину.

— Ворон?

— Швидше за нас.

— Тоді пишемо сьогодні.

Торрен здивувався.

— Міст уже півтора року такий.

Фарен повернувся до нього.

— І це ще одна причина не залишати його таким другі півтора.

Староста нічого не відповів, але після цієї розмови перестав ходити за новим землевласником так, ніби лише чекав моменту, коли той нарешті скаже, що насправді хоче забрати.

Сосновий Берег лежав далі на захід. Село було меншим — сто дванадцять мешканців — і відрізнялося від Річкового Броду майже відразу: полів тут було менше, худоби більше, а за будинками починалися ділянки вирубки й штабелі деревини.

Фарен довго оглядав соснові колоди, заготовлені минулої зими. Багато з них були прямими й довгими, деякі — достатньо рівними для великих балок і, можливо, майбутніх щогл.

Томм Бранч помітив його інтерес.

— Таких тут багато.

— Питання не в тому, скільки дерев видно звідси.

— А в чому?

Фарен показав на різні ділянки лісу.

— Скільки старих дерев, скільки молодих, де можна рубати, не знищивши ділянку, як далеко тягнути колоди до дороги або води. І який обсяг можна брати щороку, щоб через двадцять років тут усе ще був ліс.

Томм дивився на нього з неприхованим здивуванням.

— Ніхто тут так не рахує.

— Тепер будемо.

Корсо почув останні слова про облік лісу й тяжко зітхнув.

— Ще один список.

— Багато списків.

— Я колись повернуся в Лісс.

— Дорогу знаєш?

Корсо озирнувся на дерева навколо.

— Ні.

— Тоді залишаєшся.

Третє село вони побачили через два дні, хоча море почули раніше. Спершу Фарен прийняв низький безперервний шум за вітер у соснах, але невдовзі між деревами з’явилося світле поле, яке з кожним кроком ставало ширшим.

Стежка пішла вниз, ліс розступився, і перед ними відкрилася затока Льоду.

Море тут майже не нагадувало води біля Лісса. Темне, холодне навіть на вигляд, воно лежало під низьким сірим небом, а берег ламався на кам’яні виступи, короткі піщані смуги й менші затоки.

Прямо під ними суша загиналася двома довгими берегами, утворюючи ту саму бухту, яку показував Лювін.

Фарен зупинив коня. Навіть без промірів кілька речей було видно одразу: вхід був достатньо широким, щоб судну не довелося проходити впритул до скель; північний виступ закривав значну частину внутрішньої води від прямої хвилі із затоки, а нижчий південний берег давав додатковий захист. Усередині бухти море не було спокійним, проте хвиля тут явно втрачала силу.

На піску стояли рибальські човни. Трохи далі лежала Берегова Сосна — будинки, коптильні, розвішані сітки й невеликі дерев’яні причали. За ними у воду йшов ряд чорних старих паль, який тягнувся значно далі за сучасні рибальські містки.

Томард побачив те саме.

— Старий причал.

Гарн кивнув, а Фарен спішився. Перш ніж говорити про гавань, йому потрібно було побачити воду зблизька.

На мокрому піску добре читалася стара межа припливу. Водорості й смуга сміття лежали вище за теперішню воду майже на висоту людської гомілки, а подекуди — ще більше.

— Томарде.

— Бачу.

— Сьогодні зробимо перші проміри.

— Так.

Повного висновку цього не дасть: для нормальної карти знадобиться кілька днів спостережень, включно з високою й низькою водою. Але першу відповідь можна було отримати вже зараз.

Старостою Берегової Сосни була Мара — широка в плечах жінка років за п’ятдесят, із сивиною в туго заплетеному волоссі. На коліно вона не стала, та Фарен цього й не вимагав.

— За паперами тепер це ваша земля, — сказала вона.

— За законом — так.

— А для нас вона була нашою й до паперу.

— І залишилася місцем, де ви живете.

Мара трохи примружилася.

— Побачимо.

Така відповідь подобалася Фарену більше за показну покірність.

— Скільки людей?

— Двісті шістнадцять.

Коллен уже відкрив книгу, але Мара відразу попередила:

— Якщо там інше, виправляй книгу.

Писар кивнув і продовжив звіряти записи, а Фарен не втручався. Старий облік із його «трохи більше п’ятисот» досить точно передавав загальний порядок цифр, але для розрахунку зимових запасів такої точності вже не вистачало.

Для першого огляду бухти Мара дала двох досвідчених рибалок. Старшого звали Кел; роки роботи з канатами й сітками так понівечили його долоні та пальці, що шкіра на них нагадувала потерту обмотку старого меча.

— Ви хочете знати, чи море глибоке? — перепитав він.

— У конкретних місцях.

— А. Тоді це вже нормальне питання.

Томард засміявся.

На воду вийшли двома човнами. Для промірів узяли важкий груз на мотузці з вузлами — простий старий спосіб, який Томард перевірив і визнав цілком придатним для першого огляду.

Біля рибальських причалів було мілко, але далі дно швидко йшло вниз, а біля старих чорних паль глибина ставала ще більшою.

Кел показав на північну частину входу.

— Там наш хід.

Фарен придивився до води.

— Чому?

— Темніша. І хвиля інакше ламається.

— Каміння?

— Є. Більше до південного боку.

Томард теж стежив за водою й час від часу поглядав на мотузку з промірами.

— Поки виглядає добре.

— Для якого судна?

— Для «Ластівки» я вже майже не хвилювався б. Про більші скажу після повного циклу води й нормальної карти.

Фарен кивнув.

— Продовжимо завтра.

Кел подивився на небо.

— Буде дощ.

— Човну завадить?

— Ні.

— Тоді продовжимо.

Старий укріплений двір стояв приблизно за дві милі від бухти на пологому пагорбі. Підхід до нього виявився несподівано добрим: сюди можна було провести віз, не тягнучи його крутими схилами й не шукаючи об’їзду.

Сама споруда швидко компенсувала цю приємну новину. Зовнішня стіна утворювала неправильний прямокутник, унизу складений із каменю, а вище продовжений деревом. Північний кут справді частково обвалився, залишивши прохід, через який невеликий загін міг увійти без драбин і будь-яких інших пристосувань. Ворота перекосилися настільки, що одна стулка майже не зачинялася.

Усередині стояли головний будинок, стара кузня, дві комори, колодязь і стайня, що втратила значну частину даху. Подекуди у дворі вже встигли вирости молоді дерева.

Корсо оглянув пролом у стіні.

— Це треба ремонтувати першим.

Фарен тим часом перевіряв комори. Одна залишалася сухою, зате в другій пахло мокрим деревом, а на внутрішній стіні вже проступали темні сліди вологи.

— Ні. Спочатку дах.

Корсо повернувся до нього.

— У стіні можна пройти.

— А в мокрій коморі згниє зерно.

— Якщо прийдуть залізнороджені?

Фарен подивився на Мару, яка приїхала разом із ними.

— Скільки разів за останні п’ять років ворог атакував цей двір?

— Жодного. Один корабель три роки тому забрав кіз у північному хуторі.

Фарен знову повернувся до Корсо.

— А дощ?

Корсо промовчав.

— Дах.

Тарко втрутився:

— Потім стіна.

— Після мосту.

Корсо повільно заплющив очі.

— Ще й міст.

— Саме.

Фарен не збирався за один день складати план розвитку всього володіння. Перші кроки вже були зрозумілі: завершити точний облік людей і запасів, відновити міст, полагодити дві найгірші ділянки дороги й забезпечити сухе місце для зберігання зерна. Лише після цього можна було витрачати людей і матеріали на роботи, здатні почекати.

Мара прочитала список через його плече.

— А людей на все це звідки візьмеш?

— Частину найму. Частина робіт уже входить у старі законні місцеві повинності. Те, що робиться понад них за моєю ініціативою, не перетворюватиму заднім числом на безплатний обов’язок.

Мара кілька секунд дивилася на нього.

— Не все одночасно. І не за рахунок жнив чи рибальства.

— Тут мало людей.

— Саме тому. Якщо заберемо двадцять людей на Стіну, їх не буде в морі.

— Отже, поки не забираємо.

Мара знову глянула на список.

— Ви справді ще не знаєте, скільки людей знадобиться на міст?

— Ні. Це повинен сказати майстер, який уміє будувати мости.

Цього разу вона усміхнулася.

— Добре.

Відповідь із Діпвуд-Мотта прийшла швидше, ніж Фарен очікував. Галбарт прислав майстра Холлена й шістьох теслярів.

Холлен оглядав старий міст майже годину: простукував дерево, перевіряв опори, кілька разів спускався до води й зрештою послав двох людей вище за течією подивитися, як тримається берег.

Повернувшись, він сказав лише:

— Новий.

Торрен зблід.

— Увесь?

— Можемо латати. Простоїть, можливо, рік. Якщо наступна весна буде сильною — менше.

— А новий?

— Якщо нормально поставимо берегові опори й дерево не буде сирим — багато років.

Фарен запитав:

— Люди?

— Дванадцять моїх або близько двадцяти місцевих, якщо я сам розподіляю роботу. Окремо потрібні ті, хто возитиме дерево й камінь.

— Час?

— Приблизно три тижні. Якщо вода не підніметься.

Фарен записав потрібні матеріали.

— Добре. Але спершу поговоримо із селом.

Торрен здивувався.

— Питатимете дозволу?

— Пояснимо, скільки людей і коли треба. Якщо я заберу їх у неправильний день, у нас буде міст і незбиране поле.

Того вечора біля комори зібралася більша частина Річкового Броду. Холлен сам пояснив людям, чому стару конструкцію немає сенсу нескінченно латати: центральна опора підгнила, а наступна велика вода могла забрати решту мосту.

Питання посипалися одразу й майже всі були практичними: хто працюватиме, хто годуватиме робітників, хто возитиме дерево, скільки триватиме робота і чи не стане новий міст ще одним приводом для збору.

— Для мешканців цього володіння плати за перехід не буде, — сказав Фарен.

Стара жінка біля Торрена примружилася.

— Ніколи?

— Якщо колись сюди піде великий чужий торговий шлях і сотні возів почнуть щодня зношувати міст, умови для чужих торговців можна буде переглянути. Для місцевих — ні.

Коллен одразу це записав.

До кінця першого тижня старе визначення «трохи більше п’ятисот» можна було відкласти разом із застарілими книгами. Тепер Фарен мав цифри: п’ятсот двадцять три мешканці, з них п’ятсот одна людина жила у трьох селах, ще двадцять дві — в одинадцяти окремих хуторах. У селах нарахували дев’яносто два заселені двори, а разом із хуторами — сто три житлові господарства, а не сто сорок один, як можна було помилково отримати, змішавши в старих записах житлові будинки з господарськими спорудами.

Окремо порахували сорок сім коней, сто дев’яносто вісім голів великої худоби й значно більше овець та кіз. Із тридцяти чотирьох морських човнів сім потребували помітного ремонту. Дві кузні працювали нормально, третя майже не використовувалася; чотирьох місцевих вважали хорошими теслярами, але справжнього корабельного майстра не знайшлося.

Зате серед мешканців усе-таки виявилася людина, яка мала хоча б мінімальний досвід роботи з більшим судном. Освіку було шістдесят сім, більшу частину життя він ловив рибу, але багато років тому купецький корабель після шторму зайшов у бухту з пошкодженим бортом, і старий кілька тижнів допомагав його команді з ремонтом.

— Я кораблів не будував, — попередив він одразу.

— Знаю.

— Лише латав.

— Саме тому й питаю, що бачив.

Про конкретну роботу Освік говорив значно охочіше. Він пам’ятав пошкоджений борт, кілька замінених ребер і дошки, які доводилося підганяти вже на місці. Розмір судна спочатку спробував показати руками, чим викликав у Томарда сміх, але поступово з розмови вдалося встановити головне: корабель був значно більший за місцеві рибальські човни й справді зміг увійти в бухту.

На десятий день після прибуття Фарен, Томард, Освік і місцеві рибалки завершили основний цикл промірів. Карта все ще залишалася грубою: берегову лінію нанесли приблизно, кілька небезпечних каменів позначили лише за орієнтирами із суші, а частину глибин ще мав перевірити Террон. Проте на ній нарешті з’явилося те, чого не було в старих книгах Вінтерфелла, — реальні проміри на високій і низькій воді.

Томард розгорнув карту на перевернутому човні.

— Південний бік входу поганий.

Він провів пальцем уздовж кількох позначок.

— Тут каміння. Частину видно лише на низькій воді, частина взагалі сидить нижче поверхні. Великий корабель я б сюди не вів.

Освік кивнув у напрямку води.

— Один колись повели.

Томард глянув на нього.

— І?

Старий показав униз.

— Досі лежить.

Корсо, який слухав поруч, визнав аргумент коротким кивком.

Нормальний прохід ішов ближче до північного боку бухти. Саме там вода була темнішою, течія й хвиля поводилися рівніше, а проміри показали близько трьох сажнів навіть у наймілкішій перевіреній точці на низькій воді. Далі дно знову йшло вниз.

Фарен подивився на Томарда.

— «Вітряна Наречена»?

— Пройде.

— Безпечний запас?

— Для її осадки — так, якщо тримати північний хід і не лізти до каміння. Але перший вхід я все одно робив би з місцевим рибалкою на носі.

— «Тиха Сестра»?

Цього разу Томард відповів обережніше.

— На високій воді, швидше за все, так. Але її я без Террона сюди не поведу.

— Чому?

— Бо «швидше за все» достатньо для розмови. Не для корабля.

Фарен кивнув.

Освік тим часом показав на залишки старого причалу.

— Старі правильно поставили.

Найглибший канал проходив майже навпроти нього. Колишня конструкція виходила в напрямку нормальної води, а не просто тягнулася від найближчої до села точки берега.

— Отже, бухту тут знали краще, ніж писали, — сказав Фарен.

— Старі не всі були дурнями, — відповів Освік.

Корсо щось пробурмотів про те, що це не доведено для кожного покоління, але Фарен уже повернувся до карти.

Бухта не була ідеальною природною гаванню. За певного напрямку шторму хвиля все одно могла заходити всередину, південний бік входу вимагав обережності, а для великих кораблів знадобилися б додаткові проміри й нормальні навігаційні орієнтири. Проте на головне питання вони вже мали відповідь: середній торговий корабель міг безпечно зайти сюди за правильного підходу.

Томард показав місце для першої конструкції.

— Я б не намагався відразу відновити старий причал у повному розмірі. Побудувати менший дерев’яний до достатньої глибини, біля берега зробити місце для витягування човнів, поруч — навіс для ремонту.

— Великих кораблів?

— Ні. Для цього потрібен корабельний майстер і значно більше людей. Спочатку рибальські човни й дрібний ремонт.

Фарен погодився. Такий порядок його влаштовував значно більше, ніж спроба одразу «побудувати гавань»: спершу варто було зробити те, чим місцеві зможуть користуватися відразу і що саме володіння вже здатне підтримувати.

— Террон має побачити все сам.

Корсо зітхнув.

— От тепер почалося.

Фарен повернувся до нього.

— Що?

— Ти вже складаєш лист.

Корсо мав рацію.

Лист до Лісса вийшов довгим.

У листі до Неро Фарен почав зі стану землі: п’ятсот двадцять три мешканці, сто три житлові господарства, худоба, коні, човни, кузні, теслярі, запаси й стан трьох сіл. Окремо описав дорогу, міст, старий двір, ліс і бухту; схему промірів позначив як попередню. «Вітряна Наречена» за наявними вимірами могла пройти північним ходом, але для «Тихої Сестри» він вимагав особистої оцінки Террона.

Попередню межу переселення Фарен зменшував: перший етап — не більше ста шістдесяти людей загалом і лише після перевірки продовольства та житла. До списку мали входити не просто бійці, а потрібні землі фахівці й родини. Захоплений залізнороджений довгий корабель поки не продавати.

— Ти все-таки хочеш його сюди.

— Можливо.

— Для чого?

Фарен подивився на холодну бухту.

— Спочатку хочу побачити, наскільки добре залізнороджений корабель працює на західному узбережжі Півночі.

Корсо усміхнувся.

— От тепер мені ця земля теж починає подобатися.

Приблизно за два тижні після прибуття люди почали приходити до старого двору без виклику.

Першими з’явилися кілька чоловіків із Річкового Броду. Холлен уже визначив, яку деревину треба готувати для нового мосту, але ніхто не пояснив, де її складати, щоб потім не тягнути кожну колоду через половину села.

Наступного дня прийшов коваль із Соснового Берега. Він хотів знати, чи Фарен справді збирається закуповувати залізо: якщо так, місцеві кузні могли б одразу додати власне замовлення й зекономити на перевезенні.

Ще через день Мара прислала двох рибалок. Вони хотіли взяти частину дощок зі старого причалу для ремонту човнів.

— Якщо для нового причалу не годиться — беріть, — сказав Фарен.

Один із рибалок насупився.

— Хто вирішить, придатне чи ні?

— Томард.

— Він тут недавно. Ми човни все життя ремонтуємо.

Фарен замислився. Заперечення було справедливим.

— Тоді перевірите разом. Якщо погоджуєтеся — дошка ваша. Якщо ні, залишаєте до рішення Террона або корабельного майстра.

Рибалки явно чекали, що новий лицар просто визначить, хто з них правий. Не дочекавшись цього, пішли шукати Томарда.

Такі дрібні питання поступово змінювали сам старий двір. Ще кілька тижнів тому сюди заходили хіба пастухи й мисливці, а тепер майже щодня хтось привозив дерево, приносив записи, шукав Коллена або питав, де потрібні руки.

Північну стіну Фарен усе ще не ремонтував, зате велика комора вже отримала новий дах. Корсо продовжував переживати це як особисту образу.

На третьому тижні Мара приїхала сама й знайшла Фарена за столом над книгами.

— У вас немає назви.

Фарен підняв голову.

— У мене є.

— Не у вас. У двору.

— Старий Двір.

— Так його називали, коли тут ніхто не жив.

Фарен подивився через вікно. У дворі працювали місцеві й сірі, під стіною лежали нові балки, біля комори сушили дошки. Цього разу аргумент Мари був важко заперечити.

— А раніше?

— У старих піснях, кажуть, була якась назва. Ніхто вже не пам’ятає.

— Тоді поспішати не будемо.

Мара знизала плечима.

— Люди все одно вже вигадують.

— Наприклад?

— Морріганів Двір.

Фарен одразу скривився.

Мара продовжила:

— Сірий Замок.

— Це не замок.

— Сіра Гавань.

— Гавані ще немає.

Вона вже усміхалася.

— Корсо пропонує «Кляту Дірку».

Фарен повільно відклав перо.

— Де він?

Мара засміялася.

— Я знала, що саме ця вам сподобається.

— Не сподобалася.

— Шкода.

Фарен не збирався давати місцю назву лише для того, щоб вона була. Якщо двір справді стане центром нової землі, назва знайдеться пізніше.

Мара вже збиралася йти, коли він її зупинив.

— Що люди говорять про мене?

Вона відповіла не одразу.

— Що ви дивний.

— Це я чув.

— Що рахуєте навіть те, що ніхто раніше не рахував.

— Теж.

— Що міст справді будують.

— І?

Мара сперлася плечем об дверний косяк.

— Що поки ви не намагалися забрати більше, ніж маєте право.

— Податки нікуди не зникнуть.

— Ніхто й не чекає.

Вона знизала плечима.

— Люди не мріють про лорда, який ніколи нічого не бере. Вони хочуть, щоб після нього залишалося достатньо для них самих.

Фарен запам’ятав ці слова саме через їхню точність.

Міст закінчили через двадцять шість днів після прибуття Холлена. Дощ прийшов на два дні раніше й змусив завершувати роботи на мокрому дереві під нескінченну лайку майстра.

Коли перший навантажений віз ступив на нові дошки, розмови біля річки стихли. Опори прийняли вагу, міст прогнувся рівно настільки, наскільки мав, і віз безпечно викотився на протилежний берег. Діти дочекалися, поки Холлен відвернеться, й одразу побігли слідом.

Корсо стояв поруч із Фареном і дивився на міст.

— Ми майже місяць працювали. І в кінці просто є міст.

— Так.

— Дивна перемога.

— Корисна.

— Саме.

Коли віз дістався іншого берега, люди там закричали. Корсо кілька секунд мовчки слухав їх, а тоді кивнув.

— Хороша перемога.

— Так.

Торрен підійшов із двома чашками й одну простягнув Фарену.

— За міст.

Вони випили. Староста ще деякий час дивився на нову конструкцію, по якій уже переходили люди.

— Я думав, не зробите.

— Чому?

— Бо минулий управитель теж писав у Вінтерфелл. Нам відповіли, що знайдуть майстра. Потім його відправили в інше місце, потім прийшла зима, а навесні з’явилися інші справи.

Фарен не сприйняв це як доказ байдужості Вінтерфелла. На такій великій території завжди було більше справ, ніж центральна влада могла вирішити власними руками, і саме тому існували місцеві управителі та васали. Тепер цей міст був уже його відповідальністю, а не одним із десятків прохань, що чекали своєї черги десь далеко у Вінтерфеллі.

— Якщо наступна біда чекає півтора року, скажи мені раніше.

Торрен ледь усміхнувся.

— Куди?

Фарен просто подивився на нього. Староста вже відкрив рот, щоб перепитати, але за мить сам зрозумів, що людина, якій тепер належало про це говорити, стояла поруч.

— А.

— Саме.

Того самого вечора Фарен знову пішов до моря. Тарко помітив це, але не став ані зупиняти його, ані питати, куди саме він прямує. Просто вирушив слідом через кілька хвилин і тримався достатньо далеко, щоб не заважати.

Сонце сідало над затокою Льоду, і холодна вода під вузькою смугою вечірнього світла здавалася металевою. Рибальські човни поверталися до Берегової Сосни; біля причалів уже витягували сітки й переносили на берег кошики з рибою.

Старий двір усе ще не був справжнім укріпленням, чорні палі — гаванню, а дорога навесні могла знову перетворитися на болото. Тому порядок робіт не змінювався: спочатку їжа й шлях, яким її можна привезти; нові люди — лише тоді, коли буде чим їх годувати; причал — після остаточної перевірки Террона. Про більший флот варто буде думати лише тоді, коли бухта справді зможе приймати кораблі.

— Думав, не помітиш.

— Помітив ще внизу.

— Чому нічого не сказав?

— Не заважав.

Тарко подивився на бухту й довго мовчав.

— Гарно.

Фарен кивнув.

— Так.

Тарко відразу повернув голову.

— Оце треба запам’ятати.

— Що?

— Ти побачив море й сказав «гарно», а не «корисно».

Фарен знову подивився вниз.

— Воно ще й корисне.

— От тепер усе нормально.

Кілька хвилин вони мовчки дивилися на берег. Унизу човен торкнувся піску, двоє рибалок вистрибнули у воду майже по коліна й почали витягувати його вище, а за ними вже бігли діти.

— Тут колись стоятимуть наші кораблі? — запитав Тарко.

— Можливо.

— Скільки?

Фарен усміхнувся.

— Ти справді хочеш число після Моат-Кейліну?

Тарко подумав.

— Ні.

— Розумнішаєш.

— Корсо казав, що ти відповіси: «Спочатку причал».

— Корсо теж розумнішає.

— Йому цього не кажи.

— Не скажу.

Фарен знову перевів погляд на бухту. Місяць тому вона була лише позначкою на старій карті Лювіна, а тепер за лініями берега стояли цілком конкретні речі. Він знав каміння на вході й безпечніший північний прохід, знав стан зимових запасів, доріг і дахів, бачив міст, якого вже не мала забрати перша велика вода.

На цій землі жили п’ятсот двадцять три людини. У бухті було тридцять чотири рибальські човни, старий двір залишався напівруїною, а чорні палі ще мало нагадували гавань. Усе це потребувало часу, людей і роботи, яку не можна було замінити одним наказом.

Унизу Келло знову натягнув мотузку між двома палями й крикнув робітникам пересунути третю.