Глава 26. Північна дорога

289 рік від Завоювання

Ланніспорт спорожнювався повільно. Ще вчора навколо турнірного поля кричали імена Джораха Мормонта, Джеймі Ланністера й Фарена Моррігана, а тепер уздовж причалів котили бочки, рахували воду й сухі припаси, перевіряли снасті, тоді як вантажники сварилися через черговість біля кранів. Армія, яка кілька тижнів тому разом ішла на Пайк, тепер розпадалася на сотні доріг додому, і Сіра Варта теж готувалася до відходу.

Під її контролем залишалося десять основних кораблів і захоплений у залізнороджених довгий корабель. Писарі корони, люди Станіса й представники самої Варти кілька днів погоджували право на трофей, доки корпус нарешті офіційно не записали до їхньої частини здобичі.

Террон усе одно відмовлявся називати його одинадцятим кораблем флоту.

— Він тримається на воді, — нагадав Фарен.

Капітан оглянув вузький довгий корпус.

— Як і шматок дерева після кораблетрощі.

— Цей має щоглу.

— Дуже переконливо.

Фарен не став продовжувати. Суперечка вже давно перестала стосуватися самого судна.

Майже всі сірі поверталися в Лісс. Із собою Фарен залишав двадцять вісім людей: Корсо, Тарко, Томарда, двох досвідчених сержантів, одного з помічників Сарро, писаря, двох людей із досвідом роботи з кіньми й обозом та невелику групу бійців. Він їхав до Вінтерфелла дивитися землю, а не займати її, тому тягнути за собою більший загін не бачив сенсу.

На кораблях тим часом робота не зупинялася. Деро міняв такелаж, Мерро перевіряв варти, біля «Тихої Сестри» рахували поранених. Фарен пройшов причал до кінця; ніхто не зупинив його питанням, у який трюм ставити воду чи кого ставити на першу нічну варту.

— Ні, — сказав він.

Террон теж дивився на кораблі.

— Добре.

Релло підійшов із двома списками в руках.

— Усі розподілені. Поранені теж. Деро просив ще чотирьох людей на «Ластівку» до виходу з порту, потім поверне.

— Вирішив?

— Дав.

Фарен кивнув. Раніше Релло прийшов би питати дозволу; тепер просто доповів про вже прийняте рішення.

— Варо лишається старшим. Якщо його нема й чекати не можна — вирішуєш за своїх сам. Мерро, Кандо й Карро ведуть свої частини; вислухай їх, але відповідь буде твоя.

Релло кивнув.

— Зрозумів.

— Не шукай у листі дозволу на рішення, яке потрібне сьогодні.

— Не буду.

Корсо стояв неподалік і почув останні слова.

— Отже, ми їдемо на холодний край світу, а він отримує компанію?

Релло навіть не повернувся.

— Можеш залишитися.

— Ні.

Фарен перевів погляд на Террона.

— Щоденні рішення лишаються за вами. Пишіть, якщо справа змінює склад сил, кораблі або довгі зобов’язання Варти.

Террон кивнув.

— Оце вже межа.

Після короткої паузи він додав:

— Якщо земля справді буде біля моря, повідом до того, як почнеш будувати.

— Чекатиму твого висновку.

— Добре.

Фарен згадав про захоплений довгий корабель.

— Його поки не продавай. Остаточно вирішимо після огляду землі.

— Оце вже схоже на задум.

Кораблі почали відходити ближче до полудня. Першою вийшла «Ластівка», за нею — «Тиха Сестра», «Руда Лисиця», «Синя Лань» та інші; останньою від причалу відійшла «Вітряна Наречена». Террон стояв біля керманича, Релло — на кормі, і ніхто з них не махав рукою.

Кілька років тому Фарен не залишив би молодому бійцеві навіть малого загону без старшого поруч. Тепер же за морем лишався один із командирів, від чиїх рішень справді залежала робота Варти, і це вже не здавалося йому помилкою.

Спочатку зникли обличчя, потім постаті, а за ними й самі кораблі, коли один за одним вийшли у відкрите море.

Джорах Мормонт залишив Ланніспорт разом із північним загоном. Лінесса їхала поруч із ним; весільний одяг давно змінився на дорожній, волосся вона ховала під каптуром, а вже до кінця третього дня зрозуміла, що багатотижнева подорож не має нічого спільного з короткими виїздами навколо Староміста. Сідло натирало, ночівлі ставали дедалі простішими, а погода змінювалася без попередження, проте настрій у неї залишався добрим. Джорах сприймав це як чудовий знак; Нед — лише як відсутність поганого. Про шлюби він знав достатньо, щоб не робити висновків після трьох днів дороги.

Північний загін розтягнувся трактом на кілька сотень кроків. Велика армія, яка ще недавно стояла під Пайком, тепер розходилася по всьому королівству: західні лорди звертали до власних земель, річкові дружини йшли на схід, частина королівських людей залишалася на півдні. З Недом їхали його власні люди, кілька північних дружин, Джорах із невеликим почтом, Теон Грейджой і двадцять дев’ять людей Сірої Варти разом із Фареном.

Теон більшість часу тримався трохи осторонь — не настільки далеко, щоб це могло виглядати як спроба втекти, але й не поруч із Недом чи іншими північанами. Ніхто не наказував йому їхати саме так; відстань хлопчик обрав сам, і Нед це бачив, але поки не намагався змінити її силою.

Ближче до полудня Джорах сповільнив коня й дочекався Фарена.

— То це правда?

— Що саме?

— Старк хоче зробити тебе своїм васалом.

— Хоче перевірити одне володіння й обговорити умови, — поправив Фарен.

Джорах усміхнувся.

— Людина, яка щойно виграла турнір у Грегора Клігана, говорить як мейстер над земельною книгою.

— Тому що земля ще не моя.

— Якщо Нед сам посадив Лювіна над книгами, це вже більше, ніж розмова при вині.

— «Більше» не дозволяє будувати будинок.

Лінесса повернула голову.

— Він справді може просто дати вам ціле володіння?

— Якщо земля повернулася під пряме право Вінтерфелла, немає законного спадкоємця й ми погодимо умови служби.

— Тобто це нагорода за війну?

— Ні. За війну Роберт дав мені лицарство. Земля, якщо до неї дійде, матиме власну ціну — не золото, а обов’язки.

— І воно вам подобається?

Фарен на мить замислився.

— Воно корисне.

Джорах розсміявся.

— Оце, Лінессо, і є Морріган. Король робить його лицарем, а він оцінює титул як новий інструмент.

— Я не сказав, що це погано.

— Ні. Саме тому смішно.

Лінесса теж усміхнулася, але не стала продовжувати підколювання, і Фарен це оцінив.

Дорога змінювалася разом із землями. Перші дні вони ще минали виноградники, великі садиби й рівні поля, але далі кам’яних будинків ставало менше, ліси підходили ближче до тракту, а між селами тягнулися милі, де були лише вода, дерева й старі дорожні знаки. Це ще не була Північ, проте Захід уже лишився позаду.

Лінесса якийсь час теж мовчки дивилася на ліси.

— А на Ведмежому острові справді багато ведмедів?

Джорах зберіг серйозний вираз.

— Інакше довелося б перейменувати острів.

Лінесса кілька секунд дивилася на чоловіка, намагаючись зрозуміти, чи він жартує. Фарен відвернув голову, і саме це його видало.

— Ви обоє жахливі.

— Я нічого не сказав, — зауважив Фарен.

— Саме тому.

На восьмий день Теон сам під’їхав до Неда. Від самого ранку йшов дощ; тепер він припинився, але дорога залишалася мокрою, кінські копита глибоко входили в розм’яклий ґрунт, а з гілок над трактом раз у раз падала холодна вода. Хлопчик якийсь час їхав поруч мовчки й дивився перед собою так старанно, що Нед майже одразу зрозумів: Теон приїхав не заради компанії.

— Мілорде.

— Теоне.

Вони проїхали ще кілька десятків кроків, перш ніж хлопчик заговорив знову.

— Я ваш полонений?

Нед не відповів одразу, але не тому, що не знав відповіді. Навпаки, знав її занадто добре.

— Ти мій підопічний.

Теон нарешті повернув до нього голову.

— Це ви вже казали.

— Так.

— Я питаю, чи я полонений.

Теон дивився вперед і чекав.

Нед відповів прямо:

— Ти заручник.

Теон сильніше стиснув поводи.

— Отже, полонений.

— Ні. Але я розумію, чому для тебе різниця зараз невелика.

Хлопчик, схоже, не очікував такої відповіді, і Нед продовжив:

— Ти житимеш у Вінтерфеллі як людина мого дому. Їстимеш за моїм столом, матимеш учителів і коня, а згодом — зброю. Тебе навчатимуть поруч із моїми дітьми. У кайдани я тебе не посаджу.

Теон вислухав його до кінця.

— А додому я можу повернутися?

— Ні.

— Тоді я все одно не вільний.

Нед не став сперечатися з цим словом.

— Ні. У цьому — не вільний.

Теон знову подивився на дорогу, і цього разу мовчання затягнулося надовше.

— Через батька.

— Через його повстання.

— Це те саме.

Для дев’ятирічного хлопчика — майже, і Нед не став його виправляти.

— Твій батько присягнув Роберту Баратеону. Твоя присутність у Вінтерфеллі має нагадувати йому про ціну ще одного повстання.

Теон різко повернувся до нього.

— Я ціна?

Неду не сподобалося, як це прозвучало, але слово вже було сказане.

— Ти людина, Теоне, не монета. І саме тому твоя присутність має значення.

— Для батька?

За Балона Нед відповісти не міг.

— Повинна мати.

Теон помітив паузу. Звичайно, помітив.

— А якщо він знову повстане?

Нед відчув, як його пальці сильніше стиснули поводи, і свідомо послабив руку. Він міг би заспокоїти хлопчика, сказати, що Балон більше не підніме повстання або що Роберт ніколи не вимагатиме виконати свою загрозу, але не знав напевно ні першого, ні другого.

— Тоді я опинюся перед обов’язком, перед яким не хочу опинитися.

Теон зблід.

— Ви мене вб’єте?

Нед кілька секунд дивився на нього. Навколо продовжувала рухатися колона: люди перегукувалися, брязкала зброя, коні важко ступали по мокрій дорозі. Для тих, хто їхав за кілька ярдів від них, ця розмова нічим не вирізнялася з-поміж сотень інших, але для Теона зараз нічого важливішого не існувало.

— Я не скажу тобі «ні», якщо не можу цього обіцяти.

Хлопчик відвів погляд.

— Я зроблю все, щоб тобі ніколи не довелося дізнатися, що буде, якщо твій батько знову повстане, — тихіше сказав Нед. — Решта залежить від нього.

Теон довго мовчав.

— Він мене віддав.

Цього разу в його голосі вже не було злості, і від того слова прозвучали гірше.

Нед не знав, що саме Балон сказав синові перед від’їздом. Він знав лише те, що бачив сам Теон: батько залишився на Пайку, а хлопчик поїхав разом із переможцями.

— Він погодився на умови миру.

— Це і є «віддав».

Нед не став захищати Балона.

— Ти маєш право злитися.

— На нього?

— На кого хочеш.

Теон нарешті подивився на нього.

— Навіть на вас?

— Особливо зараз — мабуть.

На обличчі хлопця з’явилося здивування.

— Вам байдуже?

— Ні. Але твої почуття не зникнуть лише тому, що я забороню тобі їх мати.

Теон знову відвернувся. Кілька хвилин вони їхали мовчки, а потім хлопчик сповільнив коня й повернувся до тієї частини колони, де трималися молодші північні воїни. Нед не покликав його назад.

Наступного ранку Теон знову їхав серед них, цього разу ближче до Робба й Джона. Нед помітив це, але нічого не сказав.

Майже через п’ять тижнів після виходу з Ланніспорту земля навколо дороги почала змінюватися вже зовсім інакше, ніж раніше. Спочатку зникли великі поля, потім низькі сухі пагорби поступилися рівним вологим ділянкам, де вода стояла просто між травою, а ще через кілька миль дорога звузилася до твердішої смуги серед боліт.

По обидва боки росли очерет, темні низькі дерева й купини трави. Подекуди вода виглядала неглибокою, майже як велика калюжа, але Фарен помічав місця, де колір раптом ставав значно темнішим, а поверхня приховувала невідому глибину. Над болотами місцями висів тонкий туман, комах стало стільки, що коні безперервно смикали шкірою й били хвостами.

Тарко оглядав місцевість із виразом людини, якій побачене водночас подобалося й не подобалося.

— Тут можна втопити цілу армію.

— Достатньо показати їй неправильну дорогу.

Фарен уже дивився не на воду, а на проходи між болотами. Попереду крізь туман поступово проступили три кам’яні башти. Спочатку він вирішив, що це окремі сторожові споруди, але, наблизившись, побачив залишки старих мурів, фундаменти й уламки конструкцій, які колись з’єднували значно більший комплекс.

Нед під’їхав ближче.

— Моат-Кейлін.

Фарен відразу почав оглядати руїни вже як оборонну позицію. Дорога проходила просто між болотами й баштами, а навіть там, де твердого ґрунту було трохи більше, місця для нормального розгортання великого війська майже не залишалося. Армія, що наступала з півдня, мусила б рухатися вузьким фронтом під обстрілом із башт, тоді як задні ряди накопичувалися б на дорозі за передніми.

— Скільки башт було спочатку?

— Двадцять, — відповів Нед. — Принаймні так кажуть старі записи.

Фарен глянув на три вцілілі.

— А придатні до оборони?

— Ці три.

— Вистачить.

Нед повернув голову.

— Для чого саме?

— Затримати велику армію з півдня.

Фарен показав на дорогу.

— Вона не зможе використати тут усю свою чисельність. Передні частини битимуться, поки більша частина війська стоятиме позаду й чекатиме. Якщо захисник знає болота, обхід теж обійдеться дорого.

Нед кивнув.

— Через це Північ століттями тримала тут південні армії.

Фарен перевів погляд на північний бік руїн.

— Але якщо підійти звідти?

Нед не образився на запитання.

— Значно гірше.

— Фортецю будували проти півдня.

— Саме.

Корсо під’їхав ближче й оглянув похилену башту.

— Якщо це настільки важливе місце, чому воно розвалюється?

Нед провів поглядом уздовж залишків старого муру.

— Тому що Північ велика, а людей мало. Якщо відновити Моат-Кейлін повністю, доведеться забрати камінь, дерево, срібло й сотні рук з іншого місця. Потім залишити тут гарнізон, годувати його й регулярно міняти людей.

— І поки ніхто не нападає, вони просто сидять у болоті, — сказав Тарко.

— Так.

Фарен усміхнувся.

— Знайома біда.

Нед подивився на нього.

— Твоя майбутня земля буде меншою.

— Від цього нічого не міняється.

Далі вони рушили повільніше, бо дорога між руїнами була пошкоджена й кілька возів доводилося пропускати по одному. Тарко все ще дивився на башти, ніби намагався подумки заселити їх людьми.

— Скільки ти б тут залишив?

Фарен не поспішав відповідати.

— Проти кого?

— Південної армії.

— Якої?

— Великої.

— Наскільки великої?

Тарко скривився.

— Ти зрозумів питання.

Фарен підтягнув карту ближче й торкнувся пальцем Рову Кейлін.

— Спочатку ворог. Потім час. Потім їжа. Без цих трьох відповідей будь-яке число буде вигадкою.

Тарко нахилився над картою.

— Добре. Почнемо з ворога.

Він помовчав ще кілька секунд, потім випростався.

— Ні. Уже не хочу число.

— Отже, навчився.

— Ні. Просто втомився слухати умови.

Корсо засміявся, а Фарен ще раз озирнувся на три старі башти, які повільно зникали за туманом. Навіть напівзруйнований Моат-Кейлін залишався небезпечним місцем не стільки через висоту стін, скільки через землю навколо них.

За Моат-Кейліном Теон уперше відчув, що справді потрапив на Північ. До цього сама назва залишалася лише напрямком на карті: землею Старків, холодом, Вінтерфеллом і Стіною десь далеко за ним — набором речей, про які говорили дорослі. Після боліт усе це поступово ставало справжнім місцем.

Королівський тракт ішов між лісистими пагорбами й довгими смугами відкритої землі, а села траплялися значно рідше, ніж на півдні. Між двома поселеннями можна було їхати годинами, бачачи лише ліс, струмки, пасовища та дим одиноких хуторів далеко від дороги. Будинки тут були нижчими, з важчими дахами й меншими вікнами, а біля багатьох уже лежали акуратно складені дрова, хоча до справжньої зими могло залишатися ще довго.

Люди теж поводилися інакше. Коли колона проходила повз поселення, вони виходили до дороги, впізнавши вовка Старків: дехто схиляв голову, хтось просто стояв біля воріт чи огорожі й дивився. Майже ніхто не падав перед Недом на коліна й не намагався перекричати сусіда, доводячи власну відданість.

Спочатку Теон вирішив, що північні просто менш шанобливі, але Нед, схоже, не бачив у їхній поведінці нічого неправильного.

Одного вечора колона стала табором біля малого села. До Неда прийшов старий із дерев’яною ногою й приніс дві копчені форелі, загорнуті в чисту тканину.

— Мілорде.

Нед придивився до нього.

— Ми знайомі?

— Ні. Мій син із вами ходив.

Старий показав на молодого чоловіка з північної дружини, який стояв неподалік і, судячи з виразу обличчя, волів би зараз провалитися крізь землю.

— Під Пайком, мілорде.

Нед глянув на нього уважніше.

— Пам’ятаю обличчя.

Хлопець почервонів ще сильніше, а старий простягнув обидві риби.

— Повернули його.

— Він сам повернувся.

— Але під вашим прапором.

Нед узяв одну форель, а другу простягнув назад.

— Цього досить.

— Мілорде, у мене…

— Однієї досить.

Він сказав це спокійно, але так, що після короткого вагання старий забрав другу рибу.

Теон спостерігав за ними здалеку й мимоволі думав про Пайк. Балон теж був лордом: його накази виконували, люди знали, хто він, поважали силу його дому й піднімалися на кораблі, коли він кликав. Але між тим, як старий із дерев’яною ногою дивився на Неда Старка, і тим, як люди дивилися на Балона, була різниця, якої Теон поки не міг нормально назвати.

Було б простіше вирішити, що північні просто дурні, й більше про них не думати, але побачене біля маленького села ніяк не вкладалося в таке пояснення.

Тієї ночі Теон довго не міг заснути.

Що далі вони просувалися, то відчутнішою ставала сама відстань. Північ не вражала великими містами чи густотою поселень; навпаки, найбільше Фарена дивувало, скільки землі тут майже не використовували.

Подекуди тракт ішов через ліс майже цілий день, а в інших місцях перед ними відкривався широкий простір луків із кількома стадами й одним поселенням на горизонті. Для людини, якій потрібно було швидко перекидати війська, збирати податки чи перевозити вантажі, такі відстані створювали очевидні труднощі. Для того ж, хто шукав місце, де можна було щось побудувати з нуля, ті самі труднощі відкривали можливості.

Фарен поки не робив висновків, а просто запам’ятовував дороги й мости, типи деревини, відстані між поселеннями та місця, де велика колона могла зупинитися, маючи достатньо води для людей і коней. Кілька разів Тарко помічав, як він оцінює місцевість, але після Моат-Кейліну вже не питав, скільки людей Фарен поставив би біля кожного мосту.

За кілька днів попереду почав з’являтися дим. Спершу Фарен вирішив, що за лісом лежить велике поселення, але невдовзі побачив: тонкі білі смуги піднімаються не з десятків димарів, а просто над місцевістю.

Нарешті між деревами з’явилися башти.

Вінтерфелл виростав із землі поступово: спочатку верхівки укріплень, потім зовнішня стіна з баштами, далі рів і друга лінія мурів за ним. Усередині здіймалися дахи, башточки й стовпи диму, що змішувалися з білою парою.

Фарен сповільнив коня, і Корсо зробив те саме.

— Великий.

— Так.

Тарко дивився на відстань між стінами.

— Дві лінії.

— Бачу.

— І простір між ними.

Фарен кивнув. Дві концентричні стіни коштували значно дорожче за одну, зате давали захисникові другий рубіж після прориву зовнішнього муру й створювали додаткову зону, в якій нападник уже опинявся під вогнем.

Томард, однак, дивився не на стіни.

— Бачите пару?

Фарен повернув голову.

— Так.

— Гарячі джерела.

— Під замком?

— Кажуть, вода проходить під частиною стін і будівель. Через це всередині взимку тепліше, ніж мало б бути.

Фарен ще раз подивився на білі смуги пари над темним каменем. Система природного тепла під великою північною фортецею зацікавила його більше за будь-яку декоративну башту.

— Корисно.

Корсо похитав головою.

— Інша людина сказала б: «Красиво».

— Красиво.

— Тепер уже пізно.

Чим ближче вони під’їжджали до Вінтерфелла, тим більше деталей відкривалося за мурами. Фарен бачив замки більші, багатші й значно складніші; у попередньому житті він знав фортеці, поруч із якими Вінтерфелл здався б невеликим укріпленим містом. Проте майже жодна з них не справляла такого відчуття віку.

Різні частини замку явно зводили не за одним планом і не в один час. Камінь відрізнявся від стіни до стіни, старі башти несли сліди перебудов, а новіші споруди спиралися на значно давніші фундаменти. Було видно, що кожне покоління щось ремонтувало, посилювало або змінювало, не намагаючись щоразу почати все заново.

Фарену це подобалося. Так виглядало місце, яке переживало власників.

Біля воріт уже чекали люди.

Нед побачив родину й одразу пришвидшив коня, а зіскочив із сідла ще до того, як слуга встиг дістатися стремена.

Робб побіг першим.

— Батьку!

Нед опустився на одне коліно й спіймав сина обома руками. Робб заговорив майже відразу, швидко й безладно перескакуючи з однієї новини на іншу: Джон уже майже не вигравав у нього дерев’яним мечем, хоча сам Джон із цим точно не погодився б; сер Родрік іноді дозволяв тренуватися довшим списом; поні нарешті почав слухатися краще, а дерев’яним списом Робб уже тричі поспіль улучив у солом’яне кільце.

Нед слухав і не перебивав.

Кейтлін стояла трохи далі й бачила, як із його обличчя поступово сходить те, що він привіз із війни. Не повністю, але хоча б на кілька хвилин чоловік перестав бути Хранителем Півночі, який повернувся після повстання, і знову став батьком, що пропустив кілька місяців життя власних дітей.

Джон Сноу залишився осторонь — не дуже далеко, але достатньо, щоб було видно: він не певен, чи має право бігти разом із Роббом.

Нед помітив його.

— Джоне.

Хлопець підняв голову.

Нед простягнув руку, і цього вистачило. Джон підбіг та теж опинився в його обіймах.

Кейтлін дивилася. За роки вона навчилася не відводити очей у такі моменти. Це не означало, що їй стало легко бачити сина іншої жінки, якого Нед привів у її дім, але Джон був дитиною, а її образа ніколи не мала бути його провиною.

Санса стояла біля матері, тримаючись пальцями за тканину її сукні. Вона була ще надто малою, щоб зрозуміти, чому двір раптом заповнився вершниками й чому дорослі поводяться так, ніби сталося щось надзвичайне.

Нед сам підійшов до неї.

— Санса.

Дівчинка кілька секунд дивилася на батька, ніби перевіряла, чи це справді він, а тоді дозволила підняти себе й притиснути до грудей.

Лише після цього Нед побачив годувальницю. На її руках спала дитина.

Він зупинився, і Кейтлін це помітила.

— Ар’я.

— Знаю.

— Ти її ще не бачив.

Нед підійшов ближче.

— Але ім’я знаю.

Годувальниця передала йому дочку. Після мечів, коней, облоги й Пайка Нед узяв немовля так обережно, ніби найменший неправильний рух міг щось пошкодити.

Робб одразу опинився поруч.

— Вона вже хапає пальці.

— Знаю.

Кейтлін усміхнулася.

— Оце якраз ні.

Нед простягнув Ар’ї палець, і маленька долоня майже відразу стиснула його.

Кілька секунд він просто дивився на дочку.

— Тепер знаю.

Лише після зустрічі з дітьми Кейтлін звернула увагу на хлопчика, який стояв біля північної колони. Темноволосий, худорлявий, добре вдягнений, але зовсім не по-північному, він тримався надто прямо для дев’ятирічної дитини, що щойно подолала половину континенту.

Теон Грейджой.

Насамперед вона подивилася на його руки й відзначила, що кайданів немає. Нед уже передав Ар’ю годувальниці й підійшов разом із хлопцем.

— Кейтлін. Теон Грейджой.

Теон уклонився правильно, майже бездоганно, ніби встиг кілька разів відрепетирувати цей рух дорогою.

— Міледі.

— Теоне.

Нед сказав:

— Він житиме з нами.

Для дітей такого пояснення могло вистачити. Для Кейтлін — ні.

Вона лише кивнула.

— Звісно.

Поглядом дала чоловікові зрозуміти, що ця розмова ще попереду.

Нед зрозумів.

Теон, на жаль, теж.

Робб знайшов його приблизно за годину. Теон стояв біля внутрішнього двору й удавав, що розглядає замок, хоча насправді значно більше його цікавили люди, які розглядали його. Ніхто не називав полоненим, не тикав пальцями й не насміхався, але від цього чомусь не ставало легше.

— Я Робб.

Теон повернувся до нього.

— Знаю.

Робб трохи розгубився. Теон був помітно старшим і відразу відчув у цьому першу перевагу, яку мав у новому місці.

— Мати сказала, ти тепер житимеш тут.

— Схоже.

— У тебе є справжній меч?

Теон згадав власну зброю, що залишилася на Пайку.

— Був.

— Ти ним когось убив?

Питання прозвучало настільки прямо, що Теон відчув, як усередині щось стиснулося. Він бачив людей, яких убивали, бачив падіння башти разом із Мароном, чув бій у власному домі, але сам не воював.

— Ні.

На щастя, Робб не став розпитувати далі.

До них підійшов Джон із дерев’яним мечем у руці.

— Роббе, сер Родрік сказав…

Побачивши Теона, він зупинився.

— Це Теон, — пояснив Робб.

— Знаю.

Тепер уже Теон уважніше подивився на другого хлопця.

— А ти?

— Джон Сноу.

Значення прізвища Теон знав. Сноу — бастард Півночі. Після кількох днів, проведених у ролі переможеного Грейджоя серед Старків, думка, що принаймні в цьому дворі є хтось із нижчим становищем, принесла йому несподіване полегшення.

— Сноу, — повторив він.

Джон одразу почув тон. Робб — теж.

— Він мій брат.

— Бастард.

Робб насупився.

— Я сказав — брат.

Теон уже збирався відповісти, але, побачивши вираз його обличчя, передумав. Сварка в першу ж годину у Вінтерфеллі йому була ні до чого.

— Добре.

Джон усе одно продовжував дивитися на нього холодно, зате Робб, схоже, вирішив, що проблему можна владнати значно простіше. Він простягнув Теону дерев’яний меч.

— Умієш?

Теон узяв зброю й подивився на двох молодших хлопців.

— Краще за вас.

Робб одразу усміхнувся.

— Побачимо.

За кілька хвилин Теон уперше засміявся після приїзду до Вінтерфелла, а ще через хвилину Джон ударив його дерев’яним мечем по пальцях. Сміятися Теон перестав, але меч не кинув.

Кейтлін дочекалася, поки діти вийдуть із кімнати. Нед тільки почав знімати дорожній одяг, коли вона сказала:

— Понад вісім сотень.

Він зрозумів одразу.

— Тепер менше. Кампанія коштувала їм шістдесяти трьох загиблих.

— Це все одно понад вісім сотень людей у компанії одного чоловіка.

— Не всі вони солдати.

— Достатньо.

Нед сів, а Кейтлін підійшла ближче.

— І ти хочеш дати їхньому командирові землю на Півночі.

— Йому. Не компанії.

— Якщо він завтра приведе туди двісті найманців, різниця буде невеликою.

— Різниця саме в тому, що присягу складатиме Морріган, а не Сіра Варта. Люди, які оселяться там назавжди, житимуть за нашими законами. Компанія залишиться окремою.

Кейтлін не вважала Неда наївним, тому й хотіла зрозуміти, що він побачив у Моррігані такого, чого поки не бачила вона.

— Я не кажу, що він завтра зрадить тебе. Кажу, що в нього є гроші, кораблі, власні командири й сотні людей, звиклих виконувати його накази. Це більше сили, ніж має багато дрібних лордів.

— Так.

— І тебе це не турбує?

— Турбує. Але володіння однаково лишилося без господаря. Його держатель і єдиний прямий спадкоємець загинули на війні. Якщо Лювін підтвердить, що рід справді урвався, мені доведеться або тримати ці села напряму від Вінтерфелла, або поставити там нового васала.

Кейтлін сіла навпроти.

— І ти думаєш про чужинця з найманцями.

— Думаю про чоловіка з кораблями для землі, якій потрібні кораблі. Під Станісом він знав, коли слухати. Коли отримував свою ділянку, не біг по дозвіл на кожен крок. А в Лордспорті його люди після бою витягали мешканців із вогню замість того, щоб шукати здобич.

Кейтлін похитала головою.

— Це робить його хорошим найманим командиром. Не обов’язково хорошим васалом.

— Згоден. Саме тому я не віддаю йому багатий замок чи велику смугу родючої землі. Мова про бідне віддалене володіння, яке треба відновлювати, захищати й тримати під законом Вінтерфелла.

— Яке саме?

— На Мисі Морського Дракона. Але спершу сяду з Лювіном над книгами. Пам’ять про загиблих не замінює перевірки спадкового права.

— Тобто ти вже заговорив із людиною про землю, не перевіривши книги?

— Я сказав, що готовий розглядати. Не більше.

Кейтлін похитала головою.

— Роберт на тебе погано впливає.

— Роберт уже подарував би замок, а книги знайшов би через десять років.

— Справедливо.

Нед підійшов до вікна. У дворі Робб, Джон і Теон уже билися дерев’яними мечами: Теон був старшим і без найменшого сорому користувався перевагою довших рук, Робб раз у раз намагався скоротити дистанцію, а Джон уже сердився через щось, що Теон встиг сказати.

Кейтлін стала поруч.

— А він?

Недові не потрібно було питати, про кого вона.

— Теон.

— Ти сказав йому, чому він тут?

— Так.

— Усе?

Нед затримався з відповіддю, і Кейтлін цього вистачило, щоб заплющити очі.

— Нед, він дитина.

— Знаю.

— Якщо Балон знову повстане…

— Знаю.

— Ненавиджу це.

— Я теж.

У дворі Теон збив Робба з ніг, а Джон одразу вдарив його по плечу. За мить усі троє вже кричали одночасно, кожен доводячи власну версію того, що щойно сталося.

Кейтлін деякий час спостерігала за ними.

— Думаєш, Вінтерфелл щось змінить?

Нед не мав відповіді, яку міг би дати напевно.

— Я зроблю все, щоб він жив тут як дитина мого дому.

— А не заручник?

Нед знову подивився у двір, де Теон уже сперечався з Роббом так, ніби найважливішою проблемою в його житті було те, зараховувати чи ні останній удар.

— Він буде обома.

Кейтлін стиснула губи, але більше нічого не сказала. Нед і сам волів би дати їй іншу відповідь, проте будь-яка м’якша вимагала б пообіцяти те, чого він не міг гарантувати.

Мейстер Лювін приніс три товсті книги, дві карти й коробку старих листів. Фарен оглянув стіл, на якому майже не залишилося вільного місця.

— Оце вже схоже на нормальну розмову про землю.

Лювін усміхнувся. Нед сидів навпроти, Кейтлін — поруч: формально рішення про нового держателя належало Вінтерфеллу, але майбутній васал, який командував найманою компанією з кораблями й сотнями людей був справою, подробиці якої вона хотіла почути сама. Корсо лишився біля дверей, пояснивши, що без свідків Морріган через рік неодмінно перебільшить розміри початкової руїни.

Лювін розгорнув карту Півночі й показав на великий півострів між Вовчим лісом та затокою Льоду.

— Мис Морського Дракона.

Фарен придивився до карти.

— Це те місце, про яке ви говорили в Ланніспорті.

— Так, — сказав Нед. — Тепер уже після книг.

Лювін відкрив тонший том.

— Останній законний господар загинув під час повстання Грейджоя. Його прямий спадкоємець — там само. Інших визнаних спадкоємців на все володіння книги не дають. Отже, Морський Мис повернувся під пряме право Вінтерфелла; селами поки керують старости й люди Старків.

— Старі претензії?

— На саме володіння — жодної законної. На межах лишилися кілька суперечок про пасовища й ліс. Їх треба зберегти в описі, щоб новий держатель не вирішив, ніби разом із землею отримав право переписати сусідні межі.

Фарен подивився на Неда.

— Тобто ніхто живий не втратить спадкове право через мою появу.

— Ні. Інакше цієї розмови не було б.

— Добре. Чому саме мис?

Лювін відкрив книгу обліку.

— Насамперед тому, що він малозаселений. Колись поселень було більше: старі записи згадують кілька укріплених дворів і села, яких зараз уже немає. Частина спорожніла задовго до нашого покоління.

— Через рейди?

— Не лише. Земля важка, багато вологи, низини заболочуються. Пшениця росте погано, ячмінь краще, але врожаї дуже залежать від року. Є нормальні пасовища для худоби, проте це ніколи не стане Простором.

Корсо біля дверей пробурмотів:

— Чудово починається.

Фарен не озирнувся.

— Лісу багато?

Лювін перевів палець далі на захід.

— Дуже. Переважно сосна, місцями стара й висока. Є інші породи, але саме соснового лісу в записах найбільше.

Для будівництва це вже було значно цікавіше.

— Вода?

— Одна основна річка в межах ділянки, кілька потоків, невеликі озера. У річці є лосось.

— Узбережжя?

— Значне.

Лювін дістав другий пергамент. Це була не справжня морська карта, а грубий малюнок берегової лінії з трьома селами, гирлом річки, старим укріпленим двором і бухтою, що досить глибоко врізалася в сушу.

Фарен одразу нахилився ближче.

— Нею користуються?

— Місцеві рибалки. У старіших записах згадується дерев’яний причал, але зараз від нього залишилася тільки частина.

— Які кораблі туди заходили?

Лювін переглянув нотатки.

— Рибальські. Інших записів немає.

— Глибина на вході?

— Не знаю.

— Приплив?

— Є, але точних промірів у книгах немає.

— Дно?

— Біля самого берега пісок і камінь. Далі нічого надійного.

— Підводні скелі?

— Можуть бути.

Фарен кивнув.

— Тобто про бухту ми поки знаємо лише, що вона існує.

— І що місцеві човни не тонуть щоразу, коли заходять туди, — додав Лювін.

— Уже щось.

Нед спостерігав за ним.

— Думаєш про порт?

— Поки що думаю про проміри.

— А після них?

— Якщо бухта достатньо глибока, має нормальний вхід і захищена від основного хвилювання — причал, склад і місце для ремонту невеликих суден. Далі залежатиме від того, що реально дозволить берег.

Корсо зітхнув.

— Він уже будує.

— Ні. Я поки рахую, що треба перевірити до будівництва.

Кейтлін ледь усміхнулася, а Лювін перегорнув сторінку.

— Інших очевидних багатств не чекайте. Відомих родовищ заліза, олова, срібла чи золота в межах цієї ділянки в наших книгах немає.

Корсо подивився на Фарена.

— От тепер земля справді твоя.

— Я ще не погодився.

— Уже бачу по обличчю.

Кейтлін запитала:

— Чому вона вам подобається? Поки що мейстер назвав більше недоліків, ніж переваг.

Фарен показав на карту.

— Через те, що там уже є все потрібне: ліс, прісна вода, риба, бухта, яку принаймні можна перевірити. І земля настільки бідна, що ніхто не буде боротися зі мною за кожен акр лише тому, що там уже стоїть прибутковий маєток.

— Болота теж уже є, — нагадав Корсо.

— Їх не треба будувати.

Нед тихо засміявся.

Лювін відкрив книгу обліку на іншій сторінці.

— Тепер люди.

Фарен відразу став уважнішим.

— Останній повний облік робили три роки тому. На запропонованій території було три постійні села, дев’яносто два заселені двори й одинадцять окремих хуторів. Загальна кількість мешканців — трохи більше п’ятисот.

— Точніше?

Лювін перевірив рядок.

— Книга дає старий підрахунок господарств, а не постійний список кожної людини. На той момент — трохи понад п’ять сотень. Зараз може бути приблизно стільки ж або трохи менше.

Фарен не став вимагати точності, якої записи не могли дати.

— Чому могло стати менше?

— Два слабкі врожаї. Кілька родин перебралися ближче до Вовчого лісу, молодь іноді йде в Діпвуд-Мотт або далі на схід.

— Повстання Грейджоя зачепило?

— Майже ні.

Нед додав:

— Але до нього окремі залізнороджені кораблі заходили на західне узбережжя. Не армія — невеликі рейди. Забирали худобу, рибу, іноді людей.

— Хто обороняє села?

— Самі мешканці, якщо встигають зібратися. Допомога з Діпвуд-Мотта або Вінтерфелла приходить пізніше.

Саме таку проблему Нед уже описував у Ланніспорті. Фарен перевів погляд на позначку укріпленого двору.

— Що там?

Лювін знайшов потрібний запис.

— Стоїть на пагорбі над бухтою. Нижня частина кам’яна, верхня переважно дерев’яна. Північна стіна частково обвалилася кілька років тому. Є колодязь; в останньому донесенні воду назвали доброю. Дві комори, але одна потребує нового даху. У старішому описі є стайня; чи стоїть вона зараз, я не гарантую.

— Дорога?

— На схід до Вовчого лісу, далі можна вийти до Діпвуд-Мотта й доріг на Вінтерфелл.

Фарен подивився на мейстера, і Лювін зрозумів наступне питання раніше, ніж воно прозвучало.

— Навесні погана. Восени теж. Улітку залежить від дощу.

Фарен перевів погляд на Неда.

— Ви все-таки спеціально вибрали це місце.

— Ти сам сказав, що не хочеш готового багатого маєтку.

Корсо засміявся, і навіть Кейтлін цього разу не стримала усмішки.

Фарен повернувся до карти.

— Межі?

Лювін показав старі позначки.

— Треба перевірити на місці. Камені могли зсунутися або зникнути, частина меж прив’язана до потоків і старих дерев. Але основна бухта, гирло річки, три села, старий двір і значна частина лісу точно входять.

— Ліс можу використовувати?

— Так, — відповів Нед. — Але право рубати ліс не означає право вирубати його весь.

— Не планую.

— Рибальство?

— Старі місцеві права залишаються за людьми, — сказав Лювін.

Фарен кивнув.

— Звісно.

Нед поклав палець на карту.

— І це треба записати прямо: разом із володінням ти отримуєш ті права, які законно належали попередньому держателю. Люди не є частиною дару й не стають твоєю власністю.

— Я й не очікував іншого.

Наступне питання Фарен вважав важливішим за можливі доходи.

— Що держатель цієї землі не має права робити без Вінтерфелла?

Лювін почав перелічувати обмеження: приватна війна проти іншого дому, посягання на права сусідів, суд над людьми поза межами володіння, питання королівських податків і зміна старих прав без законної процедури. Дрібні місцеві суперечки можна було вирішувати на місці, серйозніші лишалися під правом Півночі.

— Кораблі? — запитав Фарен.

Нед відповів сам:

— Тут навпаки. Якщо бухта придатна, я хочу, щоб ти створив місцеву морську силу: патрульні й вантажні судна, здатні тримати берег і швидко перекидати людей. Числа не називаю, доки ми не знаємо, що може утримувати саме володіння.

— І якщо через десять років воно може утримувати значно більше?

— Тоді повідомиш Вінтерфелл про склад флоту так само, як повідомлятимеш про великий гарнізон. Сам факт, що я вимагаю кораблів для оборони, не дає тобі права почати приватну морську війну.

— Логічно.

Кейтлін запитала:

— А де межа між береговою силою й флотом, який уже змінює становище на всьому заході?

Фарен і Нед одночасно подивилися один на одного.

— Залежить від кораблів, — сказав Фарен.

Нед зітхнув.

— Саме тому я й хочу донесення, а не число, яке застаріє раніше за кораблі.

— Домовились.

Нед поклав долоню на край карти.

— Від тебе потрібне просте: підняти Мис, тримати берег і не забувати Стіну, — сказав Нед. — Двір, дороги, мости, комори — твоя справа. Якщо бухта добра, будуй гавань і кораблі. Варті допомагай там, де це не оголить твої землі.

— Нові роботи оплачую я, — сказав Фарен. — Старих повинностей людей не чіпаємо.

— Саме так, — відповів Лювін. — Старі законні повинності залишаються. Нові не виникають лише тому, що змінився держатель.

— А мої сірі?

— Твоя присяга — твоя, не їхня, — сказав Нед. — Оселиться людина тут і прийме землю чи службу — відповідатиме перед Північчю. Прийде за договором Варти й піде далі — ні.

Кейтлін деякий час слухала, а потім запитала:

— Ви навіть не поцікавилися, скільки все це приносить грошей.

Фарен подивився на карту.

— Уже зрозумів, що небагато.

— Звідки?

— Якби земля приносила багато срібла, мала хорошу дорогу, справний замок і родючі поля, ми б зараз не обговорювали, чи віддати її чужинцю.

Нед усміхнувся, а Кейтлін після короткої паузи кивнула.

— Справедливо.

Фарен знову оглянув бухту, ліс, річку й три маленькі позначки поселень. Готових переваг було небагато, зате тут уже існували ресурси, з якими можна було працювати, а більшість проблем принаймні мали зрозумілу природу.

Корсо нарешті не витримав:

— То ми їдемо туди чи ще дві години говоритимемо про болота?

Фарен подивився на Неда.

— Якщо після остаточної перевірки меж умови лишаться такими самими, я прийму володіння й складу присягу.

— Домовились.

Підписувати навмання не стали. Лювін підготував грамоту з описом меж, старих прав місцевих жителів, відомих суперечок, чинних повинностей й обов’язків нового держателя: сплати звичайного податку Вінтерфеллу, відповіді на законний військовий заклик, відновлення двору та доріг, розвитку гавані, берегової морської служби й допомоги Нічній Варті в погоджених межах. Корсо терпів до фрази про межові камені, а тоді все-таки втрутився:

— Ви обоє погодилися. Що ще пишемо?

Лювін навіть не підняв очей від пергаменту.

— Те, що через двадцять років не дозволить одній людині пояснювати іншій, ніби її батько «точно пам’ятав» межу на три милі далі.

Корсо подумав.

— Добре. Пиши.

Робота тривала майже дві години. Окремим пунктом Лювін зафіксував, що попередній законний господар і його єдиний прямий спадкоємець загинули під час повстання Грейджоя, після чого володіння повернулося під пряме право Вінтерфелла. Землю передавали Фарену Моррігану та його законним спадкоємцям у спадкове васальне володіння під владою дому Старків.

Фарен читав грамоту разом із мейстером. Спільною мовою він володів добре, але юридичні формули були окремою мовою навіть усередині неї, тому кожне неоднозначне місце Лювін пояснював простими словами, а Нед не квапив їх.

Коли текст погодили, Лювін відклав запечатаний примірник із приватними умовами. До зали покликали свідків. Фарен став на одне коліно перед Недом і присягнув дому Старків, законам Півночі та законним наказам свого сюзерена. Нед прийняв присягу й передав йому грамоту на землю.

Сіра Варта в клятві не згадувалася. У грамоті окремо стояло, що її контракти, кораблі та люди не переходять під владу Вінтерфелла лише через особисту присягу Фарена.

Лювін передав Фарену його примірник і копію карти. Усе відбулося без сурм, натовпу й Роберта, який неодмінно вимагав би принести вино, і Фарену такий спосіб подобався значно більше.

Уже біля столу Корсо запитав:

— Тепер земля справді твоя?

— Як васальне володіння — так.

— Три села.

— Земля з трьома селами.

— Понад п’ять сотень людей.

Фарен підняв очі від карти.

— Люди не стали моєю власністю разом із грамотою.

Корсо на мить замовк.

— І замок.

— Старий укріплений двір із частково обваленою північною стіною.

— Не називай це так радісно.

Тарко вже нахилився над картою.

— Дорогу покажи.

Томард підійшов із другого боку й одразу знайшов бухту.

— Оце?

— Так.

— Яка глибина?

— Не знаємо.

— Вхід?

— Не проміряний.

— Каміння?

— Можливо.

Томард повільно підняв голову.

— Террон тебе вб’є.

— Спочатку проміряємо.

Корсо показав на велику темну пляму лісу.

— А це все наше?

— Значна частина.

— Для чого тобі стільки дерев?

Фарен провів пальцем від старого двору до бухти.

— Для початку — ремонтувати те, що вже стоїть. Потім будинки.

— Причал, — додав Томард.

— Якщо бухта дозволить.

Тарко торкнувся дороги.

— Мости.

— Так.

— Казарма, — сказав Корсо. — Якщо вже ми тут мерзнутимемо, то хоча б під дахом.

Фарен подивився на нього.

— Після житла для місцевих і складів.

Корсо вже хотів заперечити, але зупинився, зрозумівши логіку. Фарен знову схилився над картою, на якій були три села, кілька десятків дворів, річка, стара дорога й напівзруйнований укріплений двір, тоді як біля значної частини узбережжя картограф узагалі нічого не підписав.

— Їдемо дивитися.