Глава 22. Камінь під ногами

289 рік від Завоювання

Великий Вік з’явився на горизонті під дощем. Спершу за сірою завісою було видно лише темну нерівну смугу, але в міру наближення з неї проступали високі пагорби, вкриті синьо-зеленим лісом, ділянки голого каменю й світлі нитки потоків, що збігали схилами до моря. Низькі хмари чіплялися за вершини, а прибій навіть звідси було видно білими смугами вздовж берега.

Фарен стояв під мокрим плащем біля борту «Вітряної Нареченої» й намагався співвіднести побачене з тими картами та розповідями, які чув за останні місяці. Назва «Залізні острови» мимоволі створювала образ кількох голих кам’яних клаптів посеред моря. Великий Вік не відповідав цьому образу. Узбережжя тягнулося далеко в обидва боки, за першою лінією пагорбів виднілися інші, а подекуди між ними можна було розрізнити дим поселень. Террон стояв поруч, обіпершись долонями на мокрий фальшборт.

— Більший, ніж ти думав?

— Значно.

— Найбільший із Залізних островів.

Фарен повернув до нього голову.

— Ти це знав.

— Знав.

— І не сказав.

Террон знизав плечима.

— Ти питав про бухти, течії, порти й кораблі. Про розмір острова не питав.

Фарен кілька секунд дивився на нього, а тоді знову перевів погляд на берег. Заперечувати було нічого.

Після Фейр-Айла минуло лише кілька днів. Їх вистачило, щоб поховати тих загиблих, чиї тіла вдалося повернути, відсіяти людей, які через рани не могли брати участь у новій операції, і провести найнеобхідніший ремонт кораблів. На справжній верфі частину робіт зробили б інакше, але часу на це не було. Поки корпус тримав воду, щогли стояли, а весла й кермо працювали, корабель залишався в строю.

Люди теж залишалися в строю, хоча змінити їх було важче. Перед Фейр-Айлом більшість бійців боялася того, чого ще не бачила. Тепер вони знали звук корпусу, що тріскає під ударом, бачили людей, які зникали між кораблями, й розуміли, наскільки швидко звичайний наказ перетворюється на боротьбу за життя. На палубах стало менше розмов. Досвід не прибрав страх — лише дав йому конкретну форму. На «Люті» підняли сигнал. Террон глянув на прапори.

— Рада.

— Човен готовий?

— Уже спускають.

За пів години Фарен стояв над картою узбережжя Великого Віку разом зі Станісом, Паксетером Редвіном, Давосом, Терроном і кількома королівськими офіцерами. Карта була грубою й місцями суперечливою: одні рибалки називали певний яр прохідним, інші стверджували, що після дощу там можна пройти лише пішки; одна бухта на старій карті була значно ширшою, ніж на новішому морському начерку. Далі вглиб острова були позначені копальні, дороги через пагорби та Гаммергорн — головна твердиня Гудбразерів. Але до будь-якої фортеці королівській армії спершу потрібно було просто зійти на берег. Станіс поклав палець на невелику бухту.

— Тут висадиться одна група.

Паксетер нахилився над картою.

— Вхід вузький. Одночасно багато човнів не проведемо.

— Саме тому вони не чекатимуть тут основного удару.

Редвін перевів погляд на ширшу бухту південніше.

— Зате чекатимуть там.

— Їм покажуть достатньо кораблів, щоб вони в це повірили.

Фарен простежив берегову лінію пальцем. Велика південна бухта справді була очевидним місцем: широка смуга берега, достатньо простору для десятків човнів і дорога, що відходила вглиб острова. Якщо він захищав би Великий Вік, саме там тримав би найбільший резерв.

— Основна висадка тоді тут? — він показав на малу бухту.

— Ні, — відповів Станіс.

Фарен підняв погляд. Станіс показав ще на дві точки узбережжя.

— Три висадки майже одночасно. Поки люди Гудбразерів не зрозуміють, де ми справді закріпилися, їм доведеться або розділити сили, або залишити одну ділянку без достатньої оборони.

Паксетер провів пальцем між трьома позначками.

— Тобто головного удару немає.

— Поки немає, — поправив Станіс. — Втримаєте одну висадку — вона стане головною. Решта відтягнуть ворога.

Фарен повільно кивнув.

— Друга хвиля моєї ділянки?

— Ти. Сто вісімдесят твоїх, близько шістдесяти моїх. Точне число матимеш уранці.

Корсо стояв позаду Фарена й уважно дивився на карту. Станіс помітив його.

— Ти Корсо?

— Так, мілорде.

— Якщо Морріган загине або втратить можливість командувати, старшим серед ваших людей будеш ти?

Корсо на мить глянув на Фарена.

— Так.

— Тоді запам’ятай головне. Ваша задача не в тому, щоб перемогти тих, хто зустріне першу хвилю.

Корсо насупився.

— А в чому?

Станіс показав на вузьку смугу берега.

— У тому, щоб наступні човни мали куди прийти. Якщо першу хвилю притиснуть, ви не кидаєтесь за противником угору по схилах. Розширюєте місце висадки, займаєте висоти, з яких можна бити по човнах, і тримаєте проходи. Третя хвиля повинна висадитися на землю, а не в спини власним людям.

Фарен подивився на Корсо.

— Іншими словами, нам потрібна не кількість убитих. Нам потрібен берег.

Той ще раз оглянув карту.

— Землю взяти й не віддати.

— Так.

— Це зрозуміло.

Станіс кивнув і перевів увагу на морську частину. Террон підійшов до карти ближче.

— У вузькій бухті шлюпки почнуть заважати одна одній. І не можна висадити стільки матросів, щоб кораблі потім не змогли керуватися. Я залишу на кожному корпусі мінімальний повний екіпаж, решту можна віддати берегу.

— Час між першою та другою хвилею? — запитав Станіс.

Террон назвав приблизний проміжок і одразу додав:

— Якщо море залишиться таким. При сильнішому прибою буде довше. Якщо човни почнуть повертатися без порядку, ще довше.

Станіс невдоволено подивився на вузький вхід.

— Задовго.

— Іншої бухти я вам не зроблю, мілорде. Можу тільки не втопити людей у цій.

Паксетер ледь усміхнувся, але Станіс лише ще раз глянув на карту.

— Тоді не втопіть.

— Це й планую.

На цьому морську частину закрили. Офіцери ще уточнили порядок сигналів між берегом і кораблями, місце резервних човнів та ознаки, за якими третю хвилю мали затримати, якщо на березі почнеться повний розвал. Лише після цього Станіс відпустив командирів готувати людей. Перед виходом Станіс затримав Фарена.

— Морріган.

— Так?

— На березі підпорядковуєшся серу Доннелу Рейну. Його наказ скасовує мій попередній.

Фарен не заперечував самого правила. Проблемою було інше.

— Як мої люди мають відрізнити наказ вашого командира від команди першого лицаря, який вирішить, що бачить поле краще за всіх?

Станіс кілька секунд дивився на нього, а тоді показав на список командирів біля карти.

— Сер Доннел Рейн командує першою хвилею. Поки він живий і здатний командувати, його наказ для тебе — мій наказ. Якщо командування зміниться, скажуть прапором або посильним. Не ламай мого задуму за словом людини, якої не знаєш.

— Добре.

— Якщо зв’язок обірветься?

— Виконую останнє підтверджене завдання, доки обстановка не зробить його неможливим.

Станіс кивнув.

— Саме.

Фарен уже рушив до дверей, коли почув:

— І не залишай людей без командира посеред висадки.

Він озирнувся.

— Не планую.

Станіс кивнув.

— Добре.

Перші човни рушили до берега ще до повного світанку. Дощ, який кілька днів висів над Великим Віком, нарешті припинився, але погода від цього майже не покращилася. Над водою лежали довгі клапті туману, і берег то проступав перед флотом темною смугою, то знову зникав за сірою завісою. Море в бухті було спокійнішим, ніж зовні, проте навіть невисока хвиля раз у раз підхоплювала човен і кидала його вниз, змушуючи людей міцніше триматися за борти та один одного.

Фарен сидів у другій хвилі разом із Корсо, Релло, Кандо й двома десятками бійців. Інші човни йшли навколо на різній відстані: утримати рівну лінію на воді було неможливо, тому керманичі лише стежили, щоб не перекривати один одному шлях. Тарко з частиною розвідників перебував у сусідній шлюпці. Мерро залишив значну кількість палубної піхоти на кораблях, адже під час висадки транспорти ставали не менш уразливими, а лише втрачали частину людей, здатних їх захищати.

Попереду кількасот бійців першої хвилі вже наближалися до мілини. Фарен бачив над їхніми головами щити, наконечники списів і мокрі від туману прапори Баратеонів. Перші човни заскреготіли днищами по камінню, люди почали перестрибувати через борти у воду, яка одним доходила до колін, а іншим майже до пояса. Кілька бійців одразу втратили рівновагу на слизькому дні, але сусіди підхопили їх, і весь стрій повільно потягнувся до берега.

Із пагорбів не прилетіло жодної стріли, не пролунав жоден ріг. Корсо довго вдивлявся в мовчазні схили.

— Тут занадто тихо.

Фарен нічого не відповів, бо думав те саме. Перша хвиля дісталася суші й почала збиратися. Сер Доннел не кинув людей уперед лише тому, що берег залишався порожнім: щитовики формували передню лінію, підрозділи шукали свої прапори, лучники виходили на сухіші місця. Це забирало час, але без такого порядку кількасот озброєних людей залишалися б просто натовпом, який випадково опинився на одному пляжі.

Фарен оглядав місцевість за ними. Ліворуч вузький потік виходив із яру між двома схилами. Праворуч над берегом здіймався невисокий кам’яний виступ, із якого добре проглядалася майже вся бухта. Просто попереду земля підіймалася трьома нерівними терасами, а сухіший ґрунт між камінням утворював кілька природних проходів углиб острова.

Берег був зручним для човнів і водночас давав людям кілька очевидних шляхів далі. Фарен ще раз оглянув яр ліворуч і кам’яний виступ праворуч. Для місця, яке ніхто не намагався захищати, тут було забагато зручностей. Він показав на правий фланг.

— Тарко бачить щось на виступі?

Один із людей передав запит до сусіднього човна жестами. За хвилину Тарко відповів так само, а коли хвиля ненадовго зблизила шлюпки, прокричав:

— Людей не бачу! Сліди звідси теж не прочитаю!

Фарен не вимагав від нього неможливого й знову перевів погляд на берег. Перша хвиля вже просувалася до нижньої тераси. Тоді з берега вдарив ріг. Перший сигнал був коротким, а другий майже одразу відповів йому з протилежного боку бухти. Люди на березі почали розвертатися ще до того, як Фарен побачив ворога.

Залізнороджені вийшли з лівого яру кількома рядами. Спочатку показалися лише кілька десятків, але слідом з’являлися нові, доки схил не заповнився щитами, списами й сокирами. Майже одночасно заворушився правий виступ: люди підводилися з-за каміння, де до цього лежали достатньо низько, щоб їх не можна було розгледіти з моря. З висоти полетіла перша стріла, за нею ще кілька, а за мить схил випустив уже цілий десяток.

— Щити! — гаркнув Корсо.

Люди в човні інстинктивно підняли їх, і корпус одразу небезпечно хитнувся.

— Сидіти! — перекрив їх човняр. — Поки не скажу, ніхто не встає!

Одна стріла впала у воду за кілька кроків від човна, друга вдарила в борт і відскочила, а третя глухо встромилася в щит бійця навпроти.

Корсо вже подався вперед.

— Ми надто повільно йдемо.

— Він веде човен, — сказав Фарен.

— На березі наших ріжуть.

— Якщо перекинемося тут, їм це не допоможе.

Корсо стиснув зуби, але залишився сидіти. Фарен стежив за першою хвилею. Сер Доннел іще втримував людей, проте залізнороджені не просто атакували вниз до моря. Ліва група тиснула з яру, права — з висоти, поступово змушуючи королівських солдатів стискатися до середини пляжу. Якщо цей рух продовжиться, друга хвиля висадиться просто в натовп власних людей, а для третьої човнам узагалі не залишиться нормального місця. Тепер завдання, яке дав Станіс, стало зрозумілим не на карті, а перед очима. Фарен повернувся до Релло.

— Після висадки береш сімдесят людей і йдеш праворуч, на виступ над бухтою.

Релло подивився на висоту, звідки вже працювали лучники. Обличчя його трохи зблідло, але голос залишився рівним.

— Маю взяти вершину?

— Так. Після цього залишаєшся там. Якщо вони відійдуть за гребінь, не переслідувати без нового наказу.

— Зрозумів.

Фарен перевів погляд на Корсо й Кандо.

— Ви підсилюєте центр. Якщо вони почнуть відходити вгору, не женіться. Нам потрібен простір для третьої хвилі.

Корсо кивнув уже без звичної усмішки. Кандо торкнувся залізного мечика під сорочкою.

— Центр і жодного полювання за славою. Баккалон якось це переживе.

— Центр. Без слави, — відповів Фарен.

— Тарко — ліворуч. У бій без потреби не лізти. Мені потрібні виходи з яру, другий шлях і резерв за схилом, якщо він є.

Тарко почув наказ із сусіднього човна й підняв руку.

— А ти? — запитав Корсо.

— Частину людей залишу в запасі між вами. Коли стане видно, де починає ламатися стрій, піду туди.

Каміння під днищем загуркотіло, човен різко втратив хід, а наступна хвиля розвернула його на кілька градусів. Човняр дочекався нового підйому, підтягнув судно ще трохи вперед і лише тоді озирнувся на людей.

— Готуйтеся! На наступній хвилі виходимо!

Вода підняла човен і понесла вперед.

— ТЕПЕР! — закричав човняр.

Люди підвелися, і Фарен стрибнув із борту в холодну воду майже по стегна. Ноги відразу ковзнули по округлому камінню, прихованому під мутною поверхнею; боєць поруч утратив рівновагу й мало не впав разом зі щитом. Фарен схопив його за ремінь, поставив на ноги й рушив далі. Бігти тут було неможливо: кожен надто широкий крок закінчувався падінням або зіткненням із людиною попереду, тому вони просувалися короткими швидкими кроками, доки вода не опустилася нижче колін, а під ногами нарешті не з’явився мокрий гравій.

Стріли продовжували сипатися з правого виступу. Одна пройшла настільки близько від Фарена, що він почув свист оперення біля вуха; він лише трохи змінив крок, пропускаючи її повз. Чоловік позаду навіть не помітив, наскільки близько вона пролетіла, а Фарен уже дивився вперед, де часу на такі дрібниці не залишалося.

— Релло!

— Чую!

Релло почав збирати своїх людей ще до того, як останні вибралися з води. Сімдесят сірих рушили праворуч кількома щільними групами замість рівної лінії, використовуючи найбільші камені як укриття від стріл. Сам Релло тримався трохи позаду першого ряду, звідки міг одночасно бачити своїх людей і висоту, яку мав узяти.

Релло повів людей до виступу. Фарен повернувся до центру. Корсо й Кандо вели основну частину другої хвилі просто до першої лінії, а біля Фарена лишалося близько сорока людей резерву.

Перша хвиля ще трималася. Сер Доннел не допустив паніки, проте залізнороджені поступово стискали його людей із двох боків. На схилі вони мали перевагу: били зверху вниз, легше зберігали рівновагу й краще бачили, куди перекидати наступну групу. Королівським солдатам доводилося приймати удари на слизькому камінні й водночас залишати за спиною достатньо місця для човнів, які продовжували прибувати.

Фарен знайшов сера Доннела за прапором. Той залишався на ногах і продовжував командувати, хоча його голос губився серед сотень інших. Праворуч уже рухалися люди Корсо, а ліворуч Тарко з розвідниками зник між камінням біля гирла яру.

Саме там Фарен побачив небезпеку. Між центром першої хвилі й людьми біля лівого яру утворився проміжок. Спочатку він становив лише кілька кроків, але залізнороджені помітили його майже одразу. П’ятеро вже йшли туди, а за ними підтягувалися інші. Якщо вони прорвуться до води, плацдарм буде розділено навпіл, а човни опиняться під ударом із зовсім близької відстані. Фарен підняв меч.

— Запасні — за мною! Стрій не розтягувати!

Він не повів людей просто назустріч противнику. Замість цього змістився трохи лівіше, закриваючи сам прохід і змушуючи залізнороджених іти до нього вузькою ділянкою між двома великими валунами.

Перший противник помітив цей рух і кинувся вперед із круглим щитом та сокирою. Фарен прийняв його без поспіху. Сокира пішла згори до плеча, але він змістився з траєкторії, коротко рубонув по руці вище зап’ястка й одразу повернув клинок перед собою. Сокира випала, а коли чоловік спробував увійти щитом, Фарен зустрів його краєм власного й збив на мокре каміння.

Другий залізнороджений ішов зі списом і тримав дистанцію значно краще. Двома випадами він змусив Фарена відводити вістря, але на третьому русі відкрив передню ногу. Короткий поріз по стегну позбавив його опори, і чоловік завалився набік.

Третій виявився найкращим із них. Він тримав меч низько, не відреагував на перший обманний рух і терпляче чекав, поки Фарен сам увійде на дистанцію. Часу на довгий обмін не було, тому Фарен зв’язав його клинок, ступив усередину, вдарив плечем у груди й розвернув противника поперек вузького проходу. Той налетів на своїх, а перші щитовики Сірої Варти вже закривали простір за спиною Моррігана.

— Щити разом! Списи працюють із другого ряду!

Стрій вийшов нерівним, та на такій землі красивим він бути не міг. Один боєць стояв на кілька дюймів вище за сусіда, іншому заважав камінь під лівою ногою, третій мусив тримати щит під незручним кутом. Головне було іншим: між ними більше не залишалося діри, крізь яку ворог міг просто пройти.

Залізнороджені вдарили в стрій. Перший поштовх пройшов через увесь ряд, дерево застогнало, метал заскреготів по оббитих краях щитів, а десь ліворуч чоловік закричав після удару списа. Фарен залишився в другій лінії, звідки бачив більше, ніж побачив би, рубаючись попереду.

— Лівий край ближче! Не залишайте сусідів!

Четверо бійців змістилися, стягуючи ряд.

— Списи вперед!

Вістря висунулися між щитами. Один залізнороджений відступив, притискаючи руку до живота, другий спробував піти за ним, але люди позаду вже тиснули вперед. Один із сірих зробив два кроки слідом за відступаючим.

— Назад у стрій!

Боєць зупинився й повернувся на своє місце. Фарен перевів погляд праворуч. Релло ще не взяв виступ, де залишалося два чи три десятки залізнороджених, а сама позиція давала їм більше, ніж чисельність. Стріли летіли вниз по крутішій траєкторії, тоді як кожен сірий, який намагався піднятися просто схилом, мусив одночасно стежити за ногами й прикривати голову щитом.

Релло це зрозумів. Замість того щоб кинути всі сімдесят людей нагору, він залишив більшість тиснути фронтально, а невелику групу відправив нижче вздовж кам’янистого краю берега. Обхід становив лише кілька десятків кроків, проте цього вистачило, щоб захисникам довелося стежити вже за двома напрямками. Фарен дозволив собі коротко всміхнутися й одразу повернувся до центру.

Одна ділянка королівського строю перед Корсо хитнулася назад. Відступили не всі, лише кілька людей, але в щільному бою цього вистачило. Великий залізнороджений із червоним щитом і чорним рогом увірвався в перший ряд, одного чоловіка збив щитом, а другому сокирою розрубав плече. На щиті був знак Гудбразерів — чи самого роду, чи лише його людей, Фарен не знав. Корсо теж його побачив і пішов назустріч.

— Корсо!

Каміння під ногами було слизьким від крові й недавнього дощу, але Корсо рвався вперед, забувши про стрій. Фарен вилаявся й різко передав резерв найближчому сержанту.

— Тримати це місце. Без мене або Доннела нікуди не рухатися.

До Корсо було не більше двадцяти кроків, але кожен із них довелося проходити зі зброєю в руках. Першому супротивнику Фарен коротким ударом по кисті вибив меч, другого рубонув у момент випаду й продовжив рух. До великого залізнородженого він дістався саме тоді, коли Корсо послизнувся на мокрому кругляку.

Той утратив рівновагу лише на півкроку, але під важкою сокирою цього вистачало. Лезо вже опускалося до його плеча. Фарен не намагався зупинити удар силою. Він рубонув по древку збоку, збиваючи траєкторію, і важке лезо з дзвоном ударило в камінь за кілька дюймів від ноги Корсо.

Залізнороджений миттєво переключився на нову загрозу. Він не витрачав часу на погрози чи крики й працював сокирою досвідчено та жорстко. Перший удар Фарен прийняв на щит під кутом, спрямувавши силу вниз, а другий пройшов нижче й змусив його відступити на крок.

Цього вистачило, щоб відчути ритм противника. Коли сокира втретє пішла широкою дугою збоку, Фарен не став її зустрічати. Він ступив усередину радіуса удару, скоротив дистанцію й лівою рукою жорстко вдарив противника в лікоть, збиваючи замах. Меч уже йшов короткою траєкторією під краєм круглого щита.

Вістря увійшло під підборіддя й пробило горло. Залізнороджений захрипів, ноги під ним підломилися, і важке тіло повалилося на мокре каміння. Фарен не став дивитися, як той падає. Він висмикнув меч, ухопив Корсо за край обладунку й рвонув його назад до лави.

— Назад у стрій. Тримай центр!

Корсо за мить оцінив те, що відбувалося навколо, проковтнув заперечення й повернувся до своїх. Його голос перекрив гуркіт щитів і крики людей:

— ЩИТИ РАЗОМ! НЕ РОЗТЯГУВАТИСЯ!

На правому виступі Релло вже зрозумів, чому саме йому дісталося найгірше завдання. Ще одна стріла вдарила в щит чоловіка попереду, змусивши того похитнутися, але вістря не пробило дерево.

— Ближче до каміння! Не відкривайте боки!

Люди посунулися вперед, притискаючись до виступів і валунів. Пряма атака нагору коштувала б надто дорого: захисники бачили кожен їхній рух, могли стріляти й скидати каміння, тоді як сірим доводилося дертися по мокрому нерівному схилу, раз у раз шукаючи опору для ніг.

Релло сховався за великим валуном і ще раз глянув униз. Третя хвиля вже наближалася до берега. Якщо залізнороджені залишаться на виступі, вони стрілятимуть не лише по його сімдесяти людях, а й просто в човни, коли ті почнуть вивантажувати наступні сотні.

— Маро!

Сержант присів поруч.

— Що?

Релло показав на вузьку смугу каміння нижче виступу. Кілька разів її повністю накривала хвиля, але між ударами води там залишався прохід.

— Візьми десятьох. Спробуєте пройти знизу й вийти їм у бік.

Маро довго дивився на каміння.

— Там слизько.

— Бачу.

— По одному доведеться йти.

— Це теж бачу.

Маро ще кілька секунд стежив за хвилями.

— А якщо першу людину зіб’є водою?

Релло зітхнув.

— Тоді не йдіть у ту мить, коли приходить хвиля.

Маро подивився на нього.

— Оце вже схоже на задум.

— Іншого в мене немає.

— Тоді цей хороший.

Він забрав десятьох. Релло залишився з основною групою, і тепер його завданням було не взяти висоту якнайшвидше, а змусити захисників дивитися лише вперед, доки Маро не вийде їм у бік.

— Щити вище. Рухаємося короткими переходами. Тільки за моєю командою.

Перші кілька кроків вони пройшли майже без опору, але потім зверху посипалися стріли й каміння. Важкий уламок ударив одного із сірих у шолом; чоловік упав і більше не ворухнувся. Релло на мить збився з дихання, побачивши це, але відразу підняв щит вище.

— Далі рухаємося!

Вони піднялися ще на кілька кроків, прикриваючи один одного. Чим ближче сірі підходили до вершини, тим меншою ставала перевага лучників: кут для стрільби погіршувався, а власні люди все частіше закривали їм цілі.

Перший залізнороджений сам пішов униз. Його спис ударив у щит, але боєць у тому самому ряду одразу викинув власне вістря нижче й дістав противника в ногу. Чоловік упав, а слідом за ним униз рушили інші.

Релло прийняв меч на щит, і удар віддав у всю руку до плеча. Він відповів надто швидко й промахнувся, зате другу атаку зустрів уже спокійніше. На третій залізнороджений занадто широко відкрив правий бік, і Релло різонув його по стегну.

Поранений відступив, і Релло вже зробив крок слідом, але праворуч залишався ще один противник, а сусідній щит саме посунувся вперед. Він повернувся в ряд і закрив проміжок замість того, щоб витрачати кілька секунд на людину, яку вже відтиснули.

— Лінію тримати! Не ламати стрій!

Люди зібралися щільніше, і тоді праворуч, нижче по схилу, почувся крик Маро. Десять сірих не змогли вийти противнику точно в тил — берег не давав для цього місця, — зате піднялися збоку й змусили частину залізнороджених розвернутися. Релло побачив, як перед ним порідшав ряд.

— Тепер! Разом!

Сірі рушили вперед не бігом, а щільним натиском. Щит до щита, списи в проміжках, кілька кроків — удар — ще кілька. Залізнороджені почали відступати до самого гребеня. Один озирнувся, побачив людей Маро збоку й першим вирішив, що позицію вже не втримати.

Він побіг, за ним другий, потім ще кілька. Сірі рвонули слідом, але Релло зупинив їх криком. Двоє за інерцією пройшли ще кілька кроків, однак за гребінь не пішов ніхто. Релло піднявся на найвищу точку виступу й тільки тоді дозволив собі глянути вниз. Уся бухта лежала перед ним. Човни третьої хвилі вже входили на мілину, а праворуч над ними більше не стояли залізнороджені лучники. Маро підійшов, важко дихаючи.

— Взяли висоту.

— Взяли.

— Тих, хто пішов за гребінь, не чіпаємо?

Релло глянув на нього. Маро ледь усміхнувся.

— Просто перевіряю наказ.

— Ще раз так перевіриш — поставлю тебе рахувати човни.

— Зрозумів.

Релло знову повернувся до бухти. Внизу Фарен уже дивився на виступ. Він не махав мечем і не кричав через увесь берег, а просто підняв руку. Релло відповів тим самим. Третя хвиля дісталася берега без обстрілу з правої висоти, а човни вже поверталися по четверту. У центрі Корсо й люди сера Доннела тримали залізнороджених достатньо далеко від води, а ліворуч Тарко не дозволив ворогу непомітно вивести нову групу з яру.

Тепер кожен наступний човен збільшував перевагу королівського війська. Плацдарм нарешті почав розростатися швидше, ніж противник міг його стискати. Коли на берег вийшло ще кількасот королівських солдатів, співвідношення сил змінилося остаточно, і залізнороджені почали по черзі відходити зі схилів, прикриваючи один одного. Корсо простежив за ними.

— Тепер можемо піти слідом.

— Основними силами — ні. Нам ще приймати човни.

Фарен показав на Релло.

— Візьми дві десятки легших. До першого гребеня. Не дай їм зупинитися й знову зібрати стрій, але далі без розвідки не лізь.

Релло повів людей угору. Вони вдарили по задніх групах, забрали кількох відсталих і змусили решту відійти далі вглиб острова. Коли місцевість закрила огляд, Релло повернув людей за сигналом. Корсо дивився їм услід.

— Так мені подобається більше.

— Тоді допоможи прийняти наступні човни.

На пляжі вже піднімали великий королівський прапор. Навколо нього збиралися підрозділи, поранених відтягували ближче до води, де лікарі розгорнули перші перев’язувальні місця. Човни, що привозили нових солдатів, на зворотному шляху забирали тих, кому була потрібна допомога на кораблях.

Берег усе ще залишався хаотичним, але цей хаос уже мав напрям. До Фарена підійшов офіцер першої хвилі. Один бік його шолома був втиснутий ударом, а по щоці тягнулася кров із невеликої рани.

— Морріган?

— Так.

— Сер Доннел Рейн.

Фарен кивнув у бік його людей.

— Ваші люди втрималися.

— Ледь не перестали.

Рейн показав мечем на правий виступ.

— Хто взяв висоту?

— Релло. Сімдесят моїх.

— Якби вони не прибрали звідти лучників, я б зупинив наступні човни. Ще одна хвиля під стрілами могла просто забити весь берег пораненими й тими, хто не зміг би пройти вперед. Фарен подивився на виступ. Звідси було добре видно, наскільки він нависав над водою.

— Саме тому я й відправив туди людей.

Рейн глянув на нього.

— Тепер це звучить очевидно.

— Після бою багато речей звучать очевидно.

Рейн усміхнувся краєчком рота, більше від утоми, ніж від веселощів.

— Оце вже відповідь, якій я вірю.

Він рушив назад до своїх людей, але Фарен зупинив його.

— Ваші втрати вже рахують?

Усмішка зникла.

— Уже почали.

— Передайте цифри королівському писарю до прибуття Станіса. Він запитає.

Рейн подивився на поранених біля води.

— Я знаю.

Станіс висадився лише тоді, коли третя хвиля закріпилася, а з двох інших ділянок прийшли сигнали, що їхні плацдарми також утрималися. До цього він залишався на кораблі, звідки бачив сигнали всіх трьох груп і міг перекидати човни між ними; на березі така можливість зникла б. Щойно Станіс ступив на сушу, його перше питання було передбачуваним.

— Втрати?

Писар уже тримав кілька списків.

— У першій хвилі на цій ділянці сорок два загиблих. Поранених понад сотню, але частина ще не врахована.

— Остаточні цифри пізніше. Сіра Варта?

Фарен відповів сам:

— Одинадцять загиблих. Двадцять шість поранених, четверо важко.

Корсо повернув голову. Остаточного числа він ще не чув. Станіс лише кивнув і глянув на праву висоту.

— Там ваші люди?

Сер Доннел відповів раніше за Фарена:

— Люди Моррігана, мілорде. Без них третю хвилю, можливо, довелося б затримати.

— Хто ними командував?

— Релло, — сказав Фарен.

Релло стояв трохи далі зі своїми людьми. Коли його покликали, він підійшов і зупинився перед Станісом значно рівніше, ніж почувався.

— Виступ узято? — запитав Станіс.

— Так, мілорде.

— Скільки людей мав?

— Сімдесят.

— Скільки втратив?

Релло назвав убитих і поранених.

— Коли противник відійшов за гребінь, чому ти не пішов за ним?

Релло на мить глянув у бік Фарена. Станіс це помітив.

— Відповідай мені.

Молодий командир ковтнув.

— Моє завдання було взяти висоту й прибрати лучників від човнів. За гребенем я не знав місцевості й не знав, скільки там ще людей. Якби пішов за ними, міг віддати висоту назад.

Станіс кілька секунд дивився на нього.

— Добре.

Для Релло цього виявилося достатньо. Він лише кивнув і повернувся до своїх. Корсо дочекався, поки Станіс відійде, й тихо сказав:

— Якщо він удруге запам’ятає твоє ім’я, починай хвилюватися.

Релло видихнув.

— Я й після першого не дуже спокійний.

Фарен почув, але не втручався. Біля одного з ящиків уже розгорнули карту місцевості. Станіс підійшов до неї разом із сером Доннелом і кількома розвідниками.

— Куди вони відійшли?

Офіцер показав на дорогу, що губилася між пагорбами.

— Основна група пішла сюди. Частина могла відійти північніше.

Тарко підійшов ближче. Станіс упізнав його за сірими смугами.

— Ти бачив?

— Бачив сліди.

— Скільки людей?

— Точного числа не дам.

Кілька королівських офіцерів на мить стихли. Тарко, схоже, навіть не помітив, що дехто з них сприйняв відповідь як надто пряму.

Станіс лише запитав:

— Чому не можеш?

— Дорогою пройшли кілька груп одна за одною, і сліди наклалися. Задню групу я бачив частково — приблизно вісімдесят або дев’яносто людей. Скільки було попереду, не знаю. Може стільки ж, а може в кілька разів більше.

Станіс кивнув.

— Оце вже корисна відповідь. Простежиш шлях, але далеко без підтримки не заходь.

— Так, мілорде.

Тарко відійшов. Давос, який стояв біля карти, подивився йому вслід.

— Люди в тебе говорять так, ніби їм ніхто не пояснив, перед ким треба боятися помилитися.

Фарен теж глянув на Тарко.

— Я вчив їх боятися хибних відомостей більше, ніж сердитого командира.

Станіс почув і відповів, не відриваючись від карти:

— Поки вони дають достовірні відомості, мене це влаштовує.

Інтерлюдія. Старий Вік

Баррістан Селмі вийшов із човна по коліна у воді й одразу відчув, як холод пробрався крізь чоботи. Дощ ішов майже горизонтально, бив у лице й стікав за комір під обладунок. За спиною човнярі вже розвертали судно, щоб не дати наступній хвилі посадити його боком на каміння.

Берег Старого Віку зустрів їх значно гірше, ніж бухта, де висаджувалися люди Станіса. Залізнороджені не ховалися до останньої миті. Вони знали, що королівські кораблі прийдуть сюди, і зайняли кам’янисті висоти над водою ще до світанку. Стріли летіли з перших хвилин.

— Щити вперед! Не бігти!

Передній ряд рушив через воду, намагаючись тримати хоча б приблизну лінію. Кілька молодих людей уже намагалися вирватися вперед, ніби швидкість могла скоротити відстань до лучників швидше, ніж зруйнує стрій. Баррістан схопив одного за край плаща.

— Поруч із щитом. Не попереду нього.

Хлопець повернувся в ряд. Баррістану було вже за п’ятдесят, і після кількох хвилин у холодній морській воді коліна нагадували про це краще за будь-який календар. Він не звертав уваги. Люди поруч мали бачити лорд-командувача Королівської гвардії, а не чоловіка, який подумки мріяв якнайшвидше вибратися на сухе каміння.

Перший ряд дістався берега. Щити стали стійкішими під ногами, і люди почали підніматися вгору. Залізнороджені теж рушили назустріч, не чекаючи, поки нападники повністю вишикуються. Зіткнення було важким.

Схил давав остров’янам перевагу, але вони самі втрачали її щоразу, коли занадто далеко спускалися за окремим противником. Баррістан тримався в першому ряду не заради слави. Там він міг бачити, де люди починають поспішати.

Молодий залізнороджений із сокирою вдарив його майже відразу. Замах був сильним, але надто широким. Баррістан увійшов ближче, прийняв древко сокири на щит і коротким ударом меча пройшов під рукою. Чоловік упав на каміння.

Другий противник був старшим і значно обережнішим. Не кидався, тримав меч близько до тіла й двічі змусив Баррістана відвести удар, перш ніж відкрився. Їхні клинки зустрілися ще раз; удар віддав у плече Баррістана сильніше, ніж йому сподобалося. Він змінив кут, зробив короткий крок ліворуч і провів вістря під рукою противника.

Залізнороджений захрипів і зігнувся. Баррістан уже шукав наступний розрив у строю: навколо билися сотні, й затриматися над одним поваленим противником означало перестати командувати.

— Прапор уперед! Тримати рівень зі мною!

Білий плащ намок і важив, здавалося, удвічі більше. Баррістан майже пожалкував, що не залишив його на кораблі, але прапори й кольори сьогодні були не прикрасою. Люди в тумані й дощі мали бачити, де стоять їхні командири. Праворуч залізнороджені почали відходити на наступний пагорб.

— Вони йдуть! — крикнув молодий лицар. — Можемо взяти висоту!

— Візьмемо.

Лицар уже зробив крок.

— Строєм, — додав Баррістан.

Чоловік зупинився. Лінію вирівняли, поранених віддали людям другої хвилі, і тільки тоді рушили вперед. Повільніше, ніж хотілося молодим. Зате разом. Через годину берег залишився за ними. До полудня вони взяли перший великий пагорб. До вечора залізнороджені відійшли далі вглиб Старого Віку, не намагаючись утримувати кожну скелю ціною людей. Саме тоді один із лицарів покликав Баррістана.

— Сер. Вам треба це побачити.

На дальньому схилі з туману виступали величезні вибілені кістки. Ребра здіймалися над землею, мов рештки якоїсь велетенської істоти. Навколо вже збиралися солдати.

— Нагга, — сказав хтось.

Баррістан чув про це місце. Тут, за переказами остров’ян, коронували Балона. Для людей Утопленого Бога ці кістки були не просто дивиною на пагорбі.

Один із солдатів сказав:

— Треба спалити.

Баррістан повернувся.

— Навіщо?

Чоловік трохи розгубився.

— Тут вони коронували зрадника.

— Балон зараз тут?

— Ні, сер.

— Тоді що саме ти хочеш перемогти вогнем?

Солдат не відповів. Інший лицар спробував пояснити:

— Для них це святе місце.

— Я знаю.

Баррістан подивився на кістки, потім на людей навколо.

— Король прийшов по присягу Балона, а не по кістки їхніх предків. Не чіпати.

Кілька солдатів відвели очі. Баррістан знав історію достатньо добре, щоб розуміти ціну таких дурниць. Місто можна було взяти за день, а образу, залишену спаленим храмом чи могилою, люди передавали дітям довше, ніж пам’ятали причину самої війни.

— Поставити варту. Ніхто нічого не ламає й не забирає.

— Навіть як трофей?

Баррістан подивився на лицаря, який запитав.

— Особливо як трофей.

— Так, сер.

Він ще раз оглянув ребра Нагги.

— Завтра йдемо далі.

На Харлоу Родрік Харлоу побачив королівські вітрила з верхнього вікна Десяти Веж. Спершу на півдні з’явилися лише кілька світлих плям, але за ними одна за одною піднімалися нові щогли. Частина кораблів ішла ближче до берега, інші трималися далі в морі, перекриваючи можливий вихід місцевих суден. Родріку не потрібно було рахувати всі, щоб зрозуміти співвідношення сил.

— Скільки? — запитала Гвінесса.

Вона сиділа біля столу, загорнувшись у темну вовняну шаль. На Залізних островах не носили жалобу так, як у більшості земель материка, але після Фейр-Айла сестра майже перестала спускатися до Великої зали. Її чоловік не повернувся. Двоє синів Родріка теж.

— Більше, ніж ми можемо зустріти в морі, — відповів він.

Гвінесса довго дивилася на спину брата.

— Ти казав Балону.

Родрік заплющив очі на мить.

— Казав.

— І мав рацію.

— Це не повертає їх.

Після цього вона замовкла. До кімнати ввійшов один із капітанів Харлоу. На плащі ще блищала морська вода.

— Мілорде. Основні кораблі заходять із півдня. Ще одну групу бачили біля східного узбережжя.

— Висадилися?

— Ще ні.

— Висадяться.

Капітан підійшов до карти.

— Збирати всіх людей до Десяти Веж?

Родрік нарешті відійшов від вікна.

— Ні. Якщо стягнемо сюди всіх, віддамо їм решту острова без жодного рішення. Попередь прибережні села. Худобу, яку встигнуть, нехай відводять углиб. Їжу з малих складів перенести туди, де її можна захистити. На пристанях залишити тільки людей, потрібних для спостереження й кораблів.

Капітан насупився.

— Балон наказав тримати острови.

— Я тримаю Харлоу.

— А якщо королівська армія висадиться?

— Тоді дивитимемося, де і якими силами. Я не покладу сотню людей на пляжі лише для того, щоб Роберт отримав сотню трупів раніше за сніданок.

Капітан мовчав, але невдоволення не приховав. Родрік підійшов ближче.

— Ти хочеш виконати наказ Балона?

— Так.

— Тоді збережи мені людей, якими його можна буде виконувати завтра.

Це капітан прийняв краще.

— Так, мілорде.

Коли він пішов, Гвінесса тихо сказала:

— Твої сини теж виконували наказ.

Родрік завмер біля столу. Кілька секунд у кімнаті було чути тільки море за вікнами.

— Знаю.

Гвінесса відвернулася. Родрік повернувся до карти. Родрік не знав, яких умов Роберт вимагатиме саме від Харлоу. Поки король ішов по присягу Балона, Родрік готував оборону, але не збирався сам шукати битву, якої ще можна уникнути.

На Великому Віку перемога на пляжі не закінчила кампанію. У перші два дні королівські сили зайняли кілька прибережних сіл, дві невеликі пристані й дорогу, що вела від узбережжя до внутрішніх пагорбів. Справжнього опору майже не було: місцеві загони або відходили до укріплень, або спостерігали здалеку. Станіс не дозволяв розсипати армію в погоні за кожною групою. Біля пристаней залишали невеликі гарнізони, поранених і запаси підтягували з кораблів, після чого основна колона продовжувала рух.

На третій день місцевість змінилася. Дорога почала підніматися між темними пагорбами. Соснові ліси чергувалися з відкритими кам’янистими схилами, а біля копалень земля ставала чорною від відвалів породи. У вузьких проходах дві сотні людей не могли використати чисельність краще за двадцять, а з верхніх схилів було видно колону задовго до того, як сама колона могла розгледіти спостерігачів.

Фарену така земля не подобалася. Тарко, навпаки, ожив. Він то зникав попереду, то повертався з черговою дрібницею: слідами кількох людей на мокрій землі, свіжою золою під камінням, місцем, де кілька коней нещодавно стояли біля потоку. Корсо спостерігав за ним із дедалі більшим роздратуванням.

— Тобі тут справді подобається?

Тарко озирнув мокрий схил.

— Працювати — так.

— А жити?

Розвідник подивився на низьке сіре небо, з якого знову починався дощ.

— Ні.

— От бачиш. Ще не зовсім божевільний.

Фарен ішов не далі, ніж дозволяла розвідка. Першого дня він кілька разів сам намагався прискорити колону, поки Тарко нарешті не сказав:

— Якщо хочеш іти попереду мене, скажи зараз.

Фарен подивився на нього.

— Чому?

— Тоді я повернуся в основну колону. Немає сенсу мати двох передових, якщо один із них ще й командує всіма.

Фарен прийняв зауваження.

— Ти правий. Веди.

Після цього більше вперед не ліз. На четвертий день це окупилося. Колона входила в довгу улоговину між двома низькими гребенями. Попереду паслися кілька кіз. Нічого дивного — тварини траплялися біля місцевих хуторів і раніше. Тарко все одно зупинився. Релло, який ішов із передовою групою, озирнувся.

— Що?

Тарко не відповів одразу. Дивився на схил. Три кози стояли майже нерухомо біля смуги чагарнику. Дві дивилися в один і той самий бік, туди, де за гребенем нічого не було видно. Третя кілька разів відійшла від кущів, але не повернулася до трави.

— Може, люди, — сказав Тарко.

Корсо під’їхав ближче.

— Через кіз?

— Через те, на що вони дивляться.

— Скільки?

— Не знаю навіть, чи там хтось є.

Фарен наказав колоні зупинитися нижче, де її ще частково прикривав вигин дороги.

— Перевір.

Тарко забрав двох людей і не пішов до самих кіз. Вони змістилися вбік, піднялися сусіднім схилом і зникли з поля зору.

Повернулися приблизно через чверть години.

— Люди є, — сказав Тарко. — За гребенем. Самих не бачив близько, але земля збита, є свіжі сліди й місце, де лежали за камінням.

— Скільки?

— Достатньо, щоб не йти дорогою просто до них. Більше не скажу.

Фарен розгорнув карту. Інший шлях був довшим і гіршим для возів, зате дозволяв обійти гребінь із півночі.

— Ідемо там.

Корсо подивився на висоту.

— А вони?

— Якщо сидять у засідці, нехай сидять.

— Можемо самі обійти й ударити їм у бік.

— Можемо.

— Тоді?

Фарен глянув на колону позаду: поранені, вози з їжею, люди, які вже четвертий день ішли мокрими дорогами.

— Наше завдання — дійти до Гаммергорна. Не очищати кожен пагорб острова від людей, які не хочуть виходити до нас самі.

Корсо все ще дивився на гребінь.

— Нудно.

— Сьогодні ніхто з наших не помре за цю висоту.

Кілька секунд Корсо мовчав, після чого відвернувся.

— Коли так кажеш, сперечатися незручно.

Залізнороджені залишалися за гребенем ще майже годину. Коли зрозуміли, що королівська колона більше не йде дорогою, відійшли в пагорби без бою. Тарко провів людей далі. За спиною гребінь ще якийсь час темнів між пагорбами, але жоден із залізнороджених так і не з’явився на дорозі.

На п’ятий день вони побачили Гаммергорн. Замок стояв серед темних пагорбів на широкому кам’яному підвищенні. Він не мав величі Пайка чи розмірів найбільших фортець материка, але для місцевості був небезпечним укріпленням: товсті квадратні башти, темні стіни, важкі ворота й схили, які змушували нападника більшу частину підходу рухатися вгору. Подекуди над зубцями темніли залізні елементи — прикраси й укріплення, що добре відповідали землі навколо.

Нижче замку пагорби були розрізані дорогами до копалень. Біля входів у шахти стояли дерев’яні навіси, купи породи, вози й низькі робітничі будівлі. Коли королівська колона з’явилася на дорозі, робота майже припинилася. Шахтарі й інші робітники дивилися на озброєних людей приблизно так, як дивилися б на пожежу або обвал: з тривогою й без жодного бажання опинитися ближче.

Станіс прибув до полудня. Табір поставили поза впевненою дальністю луків зі стін, перекрили головну дорогу до замку й шляхи між ним та найближчими копальнями. Частину людей відправили на висоти, звідки можна було побачити можливе наближення підкріплень. Корсо оглянув стіни.

— Взяти можна.

— Взяти можна будь-який замок. Питання завжди одне: скільки людей ми готові за нього віддати.

— Цей — швидко.

— За яку ціну?

Корсо ще раз подивився на рів біля воріт, кам’яний схил і людей на стінах.

— Уже не так швидко.

Увечері до Гаммергорна відправили парламентера. Умови Станіса були простими настільки, наскільки могли бути простими умови після відкритого повстання: гарнізон складав зброю, визнавав Роберта законним королем і давав заручників за подальшу вірність. Людей, які не брали участі в набігах і злочинах на материку, не переслідували лише за службу своєму лорду. Тих, кого можна було пов’язати з різаниною або грабунком під час рейдів, мали судити окремо. За годину прийшла відмова.

Станіс вислухав її й лише сказав:

— Добре. Починаємо облогу.

Корсо підняв голову.

— Не штурм?

— Ні.

— Чому?

Станіс не відвів погляду від замку.

— Бо зараз їхня здача коштує менше, ніж штурм.

Наступного ранку почали роботи. Лучники й арбалетники зайняли підготовлені позиції, теслярі збирали захисні щити, люди розчищали місця для метальних машин, які ще підтягували з узбережжя. Ніхто не приховував підготовки. Станіс хотів, щоб гарнізон бачив не лише табір перед стінами, а й те, що цей табір не збирається зникати. Одночасно приходили новини.

Ще два укріплення на Великому Віку прийняли умови корони. Баррістан закріплювався на Старому Віку. На Харлоу й Оркмонті вже висаджувалися інші королівські сили. Паксетер контролював море, і жодна велика група кораблів не могла дістатися до Гаммергорна непоміченою. Їжі в гарнізону ще вистачало. Значно гірше було інше: із кожною новиною про сусідні замки ставало важче пояснити людям, заради чого сидіти за стінами місяцями.

На другий день до королівського табору вночі вийшли двоє шахтарів. Вони не були солдатами й не мали жодних повноважень говорити від імені Гудбразерів. Зате знали, що відбувається всередині. Частина гарнізону хотіла битися. Частина — чекати наказу Балона. Інші вже питали, хто саме прийде їм на допомогу, якщо море контролює Станіс. Особливо погано на людей діяли звістки про сусідні замки, які здалися й не були після цього вирізані або розграбовані. Станіс вислухав шахтарів, наказав нагодувати їх і відпустив назад. Фарен спостерігав.

— Навмисно?

— Що?

— Відпускаєте.

— Вони самі розкажуть усередині, що побачили.

— І що ми не збираємося їх убивати.

Станіс кивнув.

— У цьому й сенс умов.

На третій день на стінах Гаммергорна з’явився білий прапор. Корсо стояв поруч із Фареном і довго дивився на нього.

— І все?

— Схоже.

— Жодного штурму?

Фарен повернувся до нього.

— Ти розчарований тим, що одинадцять наших загиблих на пляжі не отримають компанії?

Корсо скривився.

— Коли ти так формулюєш…

— Я правильно формулюю.

Той зітхнув.

— Добре. Нехай здаються.

Ворота відчинилися після полудня. Гарнізон виходив невеликими групами, складав зброю в зазначеному місці й відходив під наглядом королівських людей. Ні сурм, ні святкових вигуків не було. Станіс стояв перед воротами й приймав те, що для нього було не перемогою в поєдинку, а виконаною частиною кампанії. Чоловік у кольорах Гудбразерів поклав перед ним меч.

— Гаммергорн визнає Роберта Баратеона королем.

— За кого ще можеш говорити?

Чоловік назвав кілька дрібніших володінь і родин, що погодилися прийняти ті самі умови. Інші ще не дали відповіді.

— Передаси їм мої умови, — сказав Станіс. — Торгуватися не будеш.

— А якщо вони відмовляться?

— Тоді піду до наступного замку.

Станіс сказав це тим самим тоном, яким називав кількість людей або строк робіт. Чоловік навпроти ще раз глянув на облогові машини й опустив плечі. Після здачі Станіс окремо наказав не грабувати поселення й копальні. Один із західних лицарів запитав:

— Вони повстали разом зі своїми лордами. Чому ми повинні залишати їм усе?

Станіс повернувся до нього.

— Тому що я не наказував грабувати.

Лицар уже відкрив рот, але Станіс продовжив:

— Якщо знайдеш людину, яка брала участь у рейдах на материку, приведеш її. Якщо знайдеш майно Балона або зброю гарнізону, це воєнна здобич. Якщо побачу, що хтось знімає ковдру з ліжка шахтаря лише тому, що має меч, покараю як мародера. Зрозуміло?

— Так, мілорде.

На цьому питання закінчилося. Біля копалень Фарен уперше побачив тих, кого на островах називали траллами. Рабський ринок Лісса був місцем навмисної розкоші: шовк, пахощі, чистий камінь і люди, яких продавали так само відкрито, як дорогі тканини. Тут нічого подібного не було. Темні входи в шахти, мокра порода, брудні обличчя, важка робота — і металеві обручі на ногах кількох чоловіків, які не могли залишити острів за власним бажанням.

Томард пояснив місцеве право. Траллів брали під час набігів і примушували служити до кінця життя, але їх не продавали за золото як звичайний товар, а діти, народжені на островах, вважалися вільними.

Фарен слухав, дивлячись на чоловіка, який тягнув віз із рудою. Для закону різниця була істотною. Для людини в кайданах — значно меншою. Він не став сперечатися з Томардом. Це був не Лісс і не його закон. Поки що Фарен лише запам’ятав ще одну річ про світ, у якому збирався жити.

Увечері Станіс викликав Фарена до зайнятої кімнати в одному з будинків біля Гаммергорна. Цього разу на столі лежали не карти, а списки втрат і короткі звіти офіцерів, складені після висадки. Станіс торкнувся першого аркуша.

— Одинадцять загиблих під час висадки. Двадцять шість поранених, четверо важко.

— Так.

— Троє, за оцінкою ваших лікарів, кілька місяців не повернуться до повної служби.

— Якщо взагалі повернуться до тієї самої роботи, — уточнив Фарен. — Щодо одного лікарі ще не впевнені.

Станіс зробив коротку позначку на полях.

— Релло. Скільки йому років?

Фарен назвав вік.

— Молодий.

— Так.

— Ти наказав йому взяти висоту й не переслідувати противника.

— Саме так.

— Коли вони відступили, тебе поруч не було.

— Не було.

— Але наказ він виконав.

— Виконав.

Станіс лише кивнув.

— Добре.

Він перевів погляд на наступний рядок.

— Корсо. Любить бій більше, ніж слід командиру.

— Так.

— Це заважає?

Фарен не відповів одразу.

— Якщо завдання нечітке — може заважати. Коли він точно знає, що повинен утримати і чому не можна йти далі, на нього можна покластися. Під час висадки центр він не віддав.

— Але сам пішов на сильного противника.

— Так.

— І тобі довелося втрутитися.

— Довелося.

Станіс підняв на нього очі.

— Отже, проблема все ж є.

Фарен ледь усміхнувся.

— Є над чим працювати.

— Оце вже звучить правдивіше.

Станіс перейшов до наступного аркуша.

— Тарко не назвав мені числа, якого не знав.

— Я саме цього від нього й хочу.

— Більшість людей намагається відповісти командиру навіть тоді, коли відповіді не має.

— А потім командир приймає рішення, спираючись на вигадані числа.

— Саме.

Станіс відклав перо.

— Сер Доннел написав, що твоя друга хвиля не дозволила його людям втратити берег.

— Його люди ще трималися, коли ми прийшли.

— Він не написав, що вже тікав.

— Бо не тікав.

— Морріган.

Фарен замовк. Станіс дивився прямо на нього.

— Я не питаю, чи перша хвиля була хороброю. Я питаю, що зробив ти.

Фарен кілька секунд збирав відповідь.

— Побачив, що противник стискає їх до середини берега. Релло прибрав лучників із правої висоти, Корсо підсилив центр, Тарко перевірив лівий яр, а я залишив запасних і закрив проміжок, коли там почався прорив. Після цього третя хвиля змогла нормально висадитися.

— Оце й треба було сказати.

— Ви й так мали донесення.

— Я хотів почути, як це оцінюєш ти.

Фарен кивнув, і Станіс узяв наступний лист.

— Старий Вік теж у наших руках. Баррістан живий. На Харлоу й Оркмонті бої ще тривають. Коли закінчимо тут, підеш далі з нами.

— Лордспорт?

— Так.

Фарен знав цю назву. Велика гавань Пайка, поселення біля замку Ботлі й найзручніший шлях для основної армії до самого Балона.

— Роберт іде сам?

— Так.

— Нед Старк?

— І він.

Фарен запам’ятав це, а Станіс тим часом зібрав аркуші в одну рівну купу.

— І ще одне. Добре виконаний наказ не стає дрібницею лише тому, що це був наказ. Військо розвалюється, коли кожен у потрібну мить вирішує, що його власний задум важливіший.

— Зрозумів.

— Добре. На сьогодні все.

Фарен підвівся. Біля дверей стояв Давос; він відступив убік, пропускаючи його в коридор, і лише коли двері за спиною зачинилися, заговорив тихіше.

— Якщо він витратив стільки часу, розпитуючи про твоїх людей, значить, збирається користуватися ними й далі.

Фарен подивився на нього.

— Я теж це зрозумів.

Давос усміхнувся.

— Тоді я дарма допоміг.

— Схоже на те.

На цьому вони розійшлися в різні боки.

На Пайку Балон Грейджой вислуховував звіти в кімнаті над морем. Великий Вік, Старий Вік, королівські висадки на Харлоу й Оркмонті — кожна новина окремо ще залишала місце для спротиву, але разом вони складали картину, яку вже не можна було відсунути одним наказом.

Аша стояла біля вузького вікна. Марон ходив уздовж столу й час від часу зупинявся над картою, ніби намагався знайти на ній місце, де становище ще можна було повернути одним сильним ударом. Теон сидів біля дальнього краю, намагаючись не привертати до себе уваги.

Алланіс не прийшла. Після смерті старшого Родріка й новин із Фейр-Айла вона дедалі частіше залишалася у своїх покоях. Балон жодного разу про неї не запитав. Віктаріон стояв навпроти брата. «Залізна Перемога» пережила Фейр-Айл, як і частина кораблів, що зуміли вирватися з протоки. Після його повернення Балон лише раз докладно розпитував про битву, але тепер знову повернувся до неї.

— Скільки кораблів можеш зібрати зараз?

Віктаріон трохи подумав.

— Достатньо, щоб бити окремі вантажні судна, якщо знайдемо їх без сильного прикриття. Для ще однієї битви з усім флотом Станіса — ні.

Марон зупинився біля карти.

— Минулого разу ти теж мав флот.

Віктаріон повільно перевів на нього погляд.

— Мав.

У голосі не було ні виправдання, ні злості. Марон усе одно замовк. Балон поставив обидві руки на стіл.

— Чому програв?

Віктаріон подивився на карту островів, але перед ним уже лежала інша: Фейр-Айл, материковий берег і протока, що поступово замикалася навколо його кораблів.

— Станіс дав нам місце, де ми могли прийняти бій, а потім зробив так, щоб воно стало пасткою вже після того, як ми ввійшли. Ми занадто довго билися за окремі кораблі, поки його наступні групи обходили нас із півночі й півдня.

Балон не відводив погляду.

— Ти міг не входити.

— Міг.

Віктаріон не намагався пом’якшити відповідь.

— Наступного разу такого не зроблю.

У кімнаті ніхто не сказав, що наступної великої морської битви може вже не бути. Королівські флоти стояли між островами, а кожен новий день приносив звістку про чергову висадку. Марон знову нахилився над картою.

— Гаммергорн здався.

— Частина Великого Віку здалася, — відповів Балон.

— Головний замок Гудбразерів відкрив ворота. Треба було залишити там більше людей.

Балон різко повернув до нього голову.

— Звідки їх узяти?

Марон промовчав.

— Із Пайка? — продовжив Балон. — Із Харлоу, який уже бачить королівські кораблі? З Оркмонту? Чи з флоту, якого тепер бракує навіть для моря?

— Можна було…

— Війна не дає людей зі слів «можна було».

Аша дивилася на батька й цього разу не могла заперечити. Родрік Харлоу говорив про різницю між островами й материком ще до початку повстання. Балон тоді почув слабкість там, де Родрік говорив про числа. Тепер ці числа приходили до Пайка у вигляді кораблів Роберта й людей, яких вони висаджували на берег. Теон нарешті наважився заговорити.

— Вони прийдуть на Пайк?

Балон подивився на молодшого сина.

— Так.

— Станіс?

— Роберт. Якщо він дійде до кінця, прийде сам.

Теон опустив очі на карту. Короля він бачив лише на малюнках і знав із розповідей дорослих, але думка про те, що Роберт Баратеон справді ступатиме цими самими дорогами й мостами, чомусь лякала сильніше за будь-який корабель на горизонті. Марон усміхнувся.

— Нехай приходить.

Аша озирнулася на нього.

— І що ти зробиш?

— Уб’ю його.

У кімнаті запала коротка тиша. Аша була ще достатньо молодою, щоб захотіти відповісти братові різко, але замість цього подивилася на Віктаріона — чоловіка, який щойно повернувся після справжньої битви з людьми Роберта. Марон помітив цей погляд.

— Що?

— Нічого.

— Ти думаєш, що я не зможу?

Аша знизала плечима.

— Я нічого не сказала.

Це розлютило його ще більше.

— Досить, — урвав Балон.

Він нахилився над картою.

— Лордспорт укріпити. Все, що можна забрати з причалів і що не потрібне для оборони, перенести ближче до замку. Пайк готувати до облоги. Мости перевірити, запаси порахувати.

Марон кивнув. Теон іще кілька секунд мовчав, перш ніж знову заговорити.

— А я?

Балон перевів на нього погляд.

— Залишатимешся в замку. Робитимеш те, що тобі скаже майстер або твоя мати.

— Я можу…

— Тобі дев’ять років.

Цим Балон закінчив розмову. Теон опустив очі, і Аша це помітила. Балон уже знову дивився на карту.

Через дев’ять днів після першої висадки Станіс прийняв останню з присяг, після якої Великий Вік можна було вважати підкореним. За дев’ять днів острів не став прихильником Роберта. Люди не перестали вважати материк чужим, частина дрібних володарів і далі підтримувала Балона, а в селах і копальнях королівських людей зустрічали без особливої радості.

Проте достатньо замків відчинили ворота, достатньо родин дали заручників за вірність, а місцеві кораблі залишилися біля причалів замість того, щоб збиратися в новий флот. Головне було видно кожному, хто виходив до берега й дивився на море. Там більше не залишалося сили, здатної прийти й вигнати королівську армію з Великого Віку.

Для Станіса цього вистачало. Не для миру на покоління, але для наступного етапу війни. На узбережжі знову вантажили людей у човни. З моря тягнуло холодом, хвилі билися об каміння, а на пляжі ще залишалися сліди перших днів висадки: поламані держаки, темні плями на камінні й кілька свіжих могил вище припливної лінії. Корсо стояв біля човна й дивився, як люди знову переносять на борт щити, мішки й спорядження.

— Дев’ять днів.

Фарен глянув на нього.

— Що саме?

— Ми пробули на острові лише дев’ять днів.

— Тобі здалося довше?

— Набагато.

Релло підійшов уже в спорядженні. На його обличчі ще залишався тонкий поріз від каменю, отриманий на правому виступі.

— Куди тепер?

— Лордспорт.

Корсо повернувся до Фарена.

— Там точно буде бій?

Фарен подивився на кораблі, які готувалися виходити з бухти.

— Якщо Балон не вирішив здатися раніше.

Корсо глянув на нього так, ніби сама думка про подібний подарунок здавалася підозрілою.

— Отже, буде.

Релло усміхнувся. Цього разу Фарен не став сперечатися. Террон уже махав їм із човна, вимагаючи швидше закінчувати посадку. Корсо пробурмотів щось про моряків, але рушив разом з усіма. Коли човен відійшов від берега, Фарен озирнувся на Великий Вік. На кам’яній смузі над бухтою залишилися одинадцять свіжих могил. Далі починалися пагорби й копальні, які сьогодні вже не треба було брати штурмом. Террон крикнув із носа, щоб усі сіли рівніше. Човен розвернувся до кораблів, і берег Великого Віку почав повільно віддалятися. Попереду був Лордспорт.